22 червня ... Трагічна дата.... Багато загинуло людей у цій війні... Вічна їм пам'ять!

Але в мене є питання.
Ми пам'ятаємо цю дату, як дату нападу однієї держави з заходу, на іншу державу (Українська соціалістична республіка - де-юре була самостіна республіка)...
А чому ніхто ТАК САМО на державному рівні не вшановує пам'ять загиблих у далекому 1918 році - коли ІНША держава з півночі, ввела свої війська в сусідню молоду незалежну державу?!
Чому так само на державному рівні не згадують молодих патріотів, які загинули захищаючи столицю своєї держави від північного агресора?!

Роковини подвигу українських юнаків у буремні часи української національної революції 1917-21 рр. спонукають не лише віддати шану їх самопожертві, але й спробувати чомусь навчитись у історії. В української історії змагань за суверенність, соборність, державність, генетична пам’ять про що впродовж віків робить нас українцями, нацією. В історії, тодішні сторінки котрої ми й нині, як колись її творці, не можемо читати «без брому». В історії, якої були позбавлені покоління підрадянської України. Бо саме спотворення перебігу тих подій, видається, є найвагомішою причиною нинішніх негараздів.

Французький генерал Анріс Поль-Простер у передмові до спогадів генерал-полковника армії УНР Олександра Удовиченка (народився у Харкові 125 років тому, 20.2.1887 р.) висловився так: «Народ, що виявляє такі докази спротиву і патріотизму, народ, який показує такі прекрасні героїчні вчинки, не може зникнути у рабстві».

Але умовою тої непохитної надії зайняти належне місце у сім’ї вільних народів він вважав живий спогад про своїх героїв.

Дійсно героями нації були ті дві сотні юнаків,  що добровільно стали на шляху чужоземної навали. Їх самопожертва була взірцем  для борців визвольних змагань 40-50 рр. минулого століття та має слугувати прикладом для нинішніх і прийдешніх поколінь.

Отже, добровільний Студентський курінь спільно з окремими частинами армії УНР, що відступили з Бахмача,  в бою коло станції Крути 16 (29) січня намагалися зупинити  частину червоних військ (бл. 4000) Михаїла Муравйова, котрі, після ультиматуму Лєніна Центральній Раді, в кінці грудня рушили в Україну, щоби силою зброї встановити тут «революційний лад».

Курінь був сформований на початку січня 1918 р. з національно свідомих студентів українського народного університету, університету св.Володимира, учнів 7-8 класів (були й шестикласники) 2-ї Київської гімназії ім.. Кирило-Методіївьского братства та невеликих підрозділів гідротехнічної й військово-лікарської шкіл. Після короткотермінового військового вишколу перша сотня сотника Омельченка  вже  14 (27) січня прибула на станцію Крути й зайняла оборону.

Не для того, щоб зайвий раз піддати критиці бездіяльність українського військового командування (читаймо Дмитра Дорошенка), а лише для розуміння рівня самопожертви юнаків, наведу декілька фраз різних дослідників. Богдан Горинь зазначає, що гімназисти отримали штани, подерті шинелі та якісь арештантські шапки, старі поржавілі рушниці. Черевики та усе інше було їх власне. Але, коли більшовики через місяць захопили Київ, то на території 1-ї української військової школи, де формувався студентський курінь, вони знайшли повні склади нових чобіт, одностроїв, амуніції і навіть зброї. Учасник бою гімназист 8 класу Ігор Лоський невдовзі після бою розповідав, що невелику кількість набоїв юнаки швидко вистріляли, не маючи патронів невдовзі замовкли українські кулемети.. Загинув сотник Омельченко. Червоні матроси кинулись в штикову атаку.Все скінчилось через 5 годин бою, але більшовики відновили наступ на Київ лише через два дні. Наші загальні  втрати склали близько 150 чоловік,  більшовики втратили вдвічі більше.

 Аналізуючи перебіг початкового етапу українсько-більовицької війни, маємо  замислитись, як могло статись таке, що декілька сотень дітей і юнаків ціною свого життя боронили державу. Чому українська влада не спромоглася організувати надійний захист країни. Чому Центральна Рада за активної підтримки Генерального Секретаря Військових Справ М.Порша (змінив С. Петлюру) в перших числах січня 1918 р. (більшовики вже захоплювали Україну) ухвалила закон про демобiлiзацiю усіх військових частин в Україні та заміну регулярного війська народною мiлiцiєю.

Невже тільки кров і смерть патріотів може змусити державних керманичів відмовитись від ідеологем і партійних догм, як це проявилось у відношенні їх до створення власного війська.

Адже на початковому етапі української революції умови для розбудови національних збройних сил були дуже сприятливими.На різних фронтах й в установах царської армії перебувало більше 4 мільйонів українців.  На   перший Всеукраїнський Військовий З’їзд, що розпочався у Києві 18 травня 1917 р., були делеговані  представники від 1.580.702 українських вояків фронтових частин російської армії, Чорноморського і Балтійського флотів, військових організацій і товариств. А вже   через місяць (18-23.6.1917 р.) на другому Всеукраїнському Військовому З’їзді  близько 2,5 тис. делегатів  представляли 1.732.444 українських військовиків.  З’їзд вирішив якнайшвидше розробити план українізації війська і вжити всіх заходів для негайного втілення його в життя та доручив Українському Генеральному військовому комітетові  розробити план створення Вільного Козацтва.

Традиційно першою українською військовою частиною вважається 1-й Український полк імені гетьмана Богдана Хмельницького, самочинно створений 1 квітня 1917 р. в Києві під командою полковника Ю. Капкана. Створення цього полку та нездатність центральної влади Росії щось подіяти з цією частиною стало могутнім імпульсом для організації українських частин. На Західному фронті з’явився один з найвідоміших полків українського війська – полк ім. Гордієнка, який під командуванням полковника (згодом військовий міністр УНР, генерал-хорунжий) Всеволода Петріва пробився зі зброєю в руках на Україну і брав участь в визвольнихзмаганнях як кінний полк.

Перші українські військові частини утворювались “явочним порядком” переважно за допомогою різних українських військових рад, комітетів, клубів, кошів. На жаль, було багато національних самоназв, але не було життєво важливого – власного організованого, дисциплінованого війська, навченого, національно свідомого війська. Навіть той же  утворений першим з’їздом Український генеральний військовий комітет – найвища військова установа, головою якого був обраний Симон Петлюра, на мав владних повноважень, отже, за сучасними мірками, був громадською організацією.

Все ж, перехід до українських частин був добровільним, а отже на початку українізації моральний дух українських частин був досить високим. Українізовані частини набагато довше зберігали військову дисципліну, тож деякі російські генерали навіть потурали українізації, щоб мати бодай українські, але боєздатні частини.

Та були серед царських воєначальників й такі, що, видається, краще заукраїнську владу розуміли потребу для молодої держави у захисті, в регулярних збройних силах. Генерал-лейтенант царської армії, головнокомандувач Південно-Західного фронту у 1916-17 рр. Микола Герасимович Володченко (маємо надію, що Сумщина відзначить 150 років від дня його народження), впроваджував українізацію в армії. Формував 1-й Український корпус генерал-лейтенанта П. Скоропадського та 2-й  Січовий Запорізький корпус генерал-лейтенанта  Г. Мандрики. Сприяв переходу в українську армію генералів і старших офіцерів фронту для участі в будівництві національних збройних сил. У вересні 1917 р. звернувся до голови Генерального секретаріату з пропозицією підпорядкувати Південно-Західний і Румунський фронти Центральній Раді, але пропозицію відкинули.

Генерал від інфантерії Микола Тодорович, командувач Київського військового округу, брав участь в українізації російської армії, формуванні українських частин.

Генерал-лейтенант Павло Скоропадський українізував свій 34 корпус, найменований 1-м Українським, якраз в листопаді-грудні зупинив на лінії Шепетівка-Козятин-Старокостянтинів більшовизовані російські війська, які наступали на Київ з заходу. В знак протесту проти пасивної політики Центральної ради щодо створення регулярної української армії, пішов у відставку.

Віце-адмірал  Михайло Саблін підтримав будівництво Українських військово-морських сил, 3 грудня 1917 р. за його наказом Чорноморський флот (87 бойових кораблів) підняв українські прапори, а командування флоту присягнуло на вірність УНР.

Навіть росіянин генерал від інфантерії Дмитро Щербачов, головнокомандувач Румунського фронту, енергійно проводив націоналізацію (в т.ч. українізацію) російських частин.  Визнав Центральну раду, розробив план  створення на базі Румунського та Південно-Західного фронтів об’єднаного Українського фронту, підпорядкованого Центральній раді і в листопаді 1917 р. став його головнокомандувачем. Пішов у відставку після Четвертого інтернаціоналу.

 Перекидаючи місток від тих подій до наших днів, маємо усі підстави підтвердити гірку істину, що наших можновладців історія таки нічому не вчить.

Замість того, щоб розбудовувати  й укріплювати свою державу, якої ми спромоглись вперше після століть бездержавності, наша, з дозволу сказати, «еліта»,  дорвавшись до влади,  використовує її виключно для влаштування життя свого оточення, своїх близьких, рідних, дітей, внуків й правнуків. Найвищі посадовці держави, очільники військового відомства та їх команди (за одиничними винятками) приходячи до керівництва, у першу чергу піддають остракізму своїх попередників, відкидають без аналізу чинні документи, імітуючи діяльність, розпочинають писати нові концепції, доктрини, стратегії й програми, не підтверджені ні інтелектуально, ні ресурсно, то й реалізовувати їх в атмосфері загальної безвідповідальності ніхто наміру не має.

Владною командою зведена нанівець роль Ради національної безпеки й оборони (екс-перший заступник її секретаря С. Гавриш: «…РНБО перестала взагалі працювати, як центр формування державної політики у сфері національної безпеки»). Уряд, як видно, не вважає пріоритетним укріплення обороноздатності, бо чомусь профільний у цій сфері урядовий комітет з питань національної безпеки, оборони та правоохоронної діяльності перейменовано в  урядовий комітет з питань національної безпеки, правової, молодіжної політики, екології та підготовки до проведення в Україні фінальної частини чемпіонату Європи 2012 року з футболу. Уявили спектр його відповідальності.

Таке спостереження особливо рельєфно підтверджується відношенням влади до фінансування потреб оборони. Наша ж армія впродовж усіх років, при усіх президентах, урядах і міністрах фінансів (навіть записних патріотах) фінансувалась практично вполовину від мінімальної потреби, тож фактично втратила боєздатність. Так, закон про оборону в редакції від 05.10.2000 р. визначав оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП, одним із рішень Ради національної безпеки і оборони часів Ющенка цей рівень був понижений до 2%,  потім цифру-показник прибрали взагалі, реально ж військо ніколи не отримувало більше 1, 5%,  в останні  роки – менше одного! відсотка. Нині визначили 1,2%.

 У березні 1918 року, при перепохованні групи загиблих під Крутами на Аскольдовій горі, голова Центральної ради, а згодом і перший президент УНР Михайло Грушевський сказав: «Солодко і гарно вмерти за отчизну – каже латинський поет, поезії  якого були шкільною книжкою тих, котрих тепер ховаємо. Солодко і гарно!».

Але, чи дочекаються колись герої нації, полеглі під Царгородом і Доростолом, на Синіх водах, під Берестечком і Конотопом, Крутами й Базаром, на Дніпрі й під Гурбами, під столицями Європи, не лишень високих і красивих слів, але й правди.

Правди про те, що їх самопожертва не була марною і їх нащадки мають вільну, сильну, заможну, соборну Україну. Пам’ятають та вічно шануватимуть їх подвиг.

 П. Й. Процик, військовий експерт, заступник Начальника Генерального штабу Збройних Сил у 1997-2002 рр., генерал-лейтенант запасу, радник Голови Народного Руху України

Наближається трагічна дата - 29 січня.

http://www.youtube.com/watch?v=2xiiyWBAl3w

Юрий Романенко, "Хвиля"

...Згідно матеріалів Комісії з розслідування бою під Крутами 1918 р. хроніка подій того дня виглядає таким чином:

а) 2 г. ночі -- 5 г. ранку -- радянські війська розклали багаття та намагалися налагодити тор, їх атакували на залізничній платформі та розстріляли з гармати. До 5 ранку тривала артилерійська дуель. Після цього Муравйов почав зосереджувати всі сили для наступу. б) близько 12 українські частини надіслали розвідку наперед, яка повернулася лише о 14-00 та доповіла, що більшовики готуються до наступу великими силами. в) о 16-00 повернулася щ одна розвідка, яка доповіла про наступ рад. військ великими силами та широким фронтом -- загинаючи края наступу (згодом зупинилися). г) о 17-00 убік ст. Пліски виїхала платформа з гарматою та почала обстрілювати радянські сили. Цікаво, що саме це їх підхлеснуло до атаки. д) властиво наступ радянських військ. Бій тривав біля години. Потому укр. війська відступили до своїх ешелонів. Як бачите, якщо відраховувати з 2 години ночі до 17-00, то можна встигнути перекинути резерви не тільки з Конотопу, а навіть з Курська!

Між іншим, той факт, що Замоскворецька червона гвардія вистрибувала з ешелону саме на початку бою (тобто -- тільки-тільки прибула) --підтверджує те, що Муравйов не хотів наступати, доки в його розпорядження не прибули всі сили (і чекав до 16-00) ...у бою під Крутами брали участь замоскворецька червона гвардія та загін балтийських моряків (спогади комісарів Моісєєва, Ховрина та ін). Ховрин побіжно згадує про те, що один з батийських загонів брав участь у бою під Крутами. Але про безпосередню участь у бою під Крутами є згадка матроса з Києва -- колишнього арсенальця (прізвища не пригадаю). з побіжних згадок, тіла були привезені до Києва та по закінченні боїв були поховані у спільній могилі разом з іншими червоногвардійцями у Маріїнському парку. Тобто, під Крутами нікого не ховали. Також відомо, що тіла деяких московських червоногвардійців були поховані у Москві       За участю та науковим керівництвом автора книги “Правда про бій під Крутами” В. Улянича на військовому цвинтарі села Крути з дозволу відповідних адміністративних органів було виявлено, розкопано (частково) і зафотографовано 300 поховань красногвардійців з “революційної армії” М. Муравйова (див. Звіт вищеназваної “Державної Міжвідомчої Комісії у справах увічнення жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України). Розкопки підтвердили, що в могилах поховані тільки красногвардійці, бо захисників Крут нападники категорично заборонили ховати, залишивши їх спотворені катуванням тіла (перед тим по-мародерськи роздягнені нападниками) для залякування населення.

   До розміщення цього матеріалу спонукала не лише річниця подвигу української молоді. А й численні інтерпретації з використанням неправдивих фактів стосовно тих далеких подій. Подібне властиве як для відомих політиків, так і для багатьох, хто бере участь в заходах, присвячених Крутам.    Отже, до вашої уваги деякі документи та їх обговорення фахівцями з військової історії, що вивчають період Українських визвольних змагань 1917 - 1921рр. Подається частково і у вигляді обговорення на різних профільних форумах останніх років, з 2007 по 2011 роки. http://photo.i.ua/user/3871267/297556/8576951/         Кілька фото з планом бою під Крутами і документами Спогади Гончаренка А ще в ніч з 26 на 27 січня я мав розмову по прямому дроту з Муравйовим. Його вимога в формі наказу звучала так: \"Прігатовіться к встречє пабєданоснай краснай армії, прігатовіть абєд. Заблуждєнія юнкєроф пращаю, а афіцероф всьо равно расстрєляю\". Я відповів, що до зустрічі все готове.

Вчасним ранком червоні розпочали свій наступ в зімкнутих кольонах; виглядало так, якби йшли на параду, занедбуючи найпримітивншіі засоби безпеки. Релієф місцевости маскував нас і щойно зближення на віддаль стрілу могло нас уявнити. Передні частини червоних, йдучи в зімкнутих кольонах, очевидне, були певні нашої втечі, а зі станційної служби по апарату на їхні виклики ніхто їм не відповідав. Тільки-но червоні зблизились на віддаль стрілу, ми їх привітали сильним огнем 4 сотень і 16 кулеметів. Щойно під прямими стрілами переходили вони до розстрілень, поносячи великі втрати в своїх рядах. Наступні відділи уже з потягу приймали бойовий порядок. Таким чином москалі зайняли по фронту лінію до 5 кільометрів, маючи за собою все надїзжаючі свіжі резерви й прихильно настроєне населення.

\"ДОНЕСЕНИЕ М. А. МУРАВЬЕВА В СОВЕТ НАРОДНЫХ КОМИССАРОВ И В. А. АНТОНОВУ-ОВСЕЕНКО О РАЗГРОМЕ ВОЙСК ЦЕНТРАЛЬНОЙ РАДЫ ПОД ст. КРУТЫ 17 января 1918 г. 1 час. 45 мин. После двухдневного боя 1 революционная армия Егорова при поддержке 2 армии Берзина у ст. Круты разбила контрреволюционные войска рады, предводимые самим Петлюрой. Петроградская Красная гвардия, выборгская и московская гвардия вынесли почти одни весь бой на своих плечах.Войска Петлюры во время боя насильно пустили поезд с безоружными солдатами с фронта навстречу наступавшим революционным войскам и открыли по несчастным артиллерийский огонь. Войска рады состояли из батальонов офицеров, юнкеров и студентов, которые, помимо сделанного зверства с возвращающимися с фронта солдатами, избивали сестер милосердия, попавших во время боя к ним в руки. Иду на Киев. Крестьяне восторженно встречают революционные войска. Главнокомандующий фронтом Муравьев\"

Продовження в частині 2.

...Володимир Миколайович НАУМОВИЧ (1894-1918, вбитий під Крутами), тричі георгіївський кавалер, учасник битви під Крутами. Його батько Микола Іванович - проф. Віденського університету. Його брат Олександр - перший міністр закордонних справ УНР, сестра надія Янівна Іщук - проф. математики в Празі. Його вітчим Олександр Федорович Іванов забрав його тіло і поховав на Аскольдовій могилі поруч з дідом, перепохований в 1934 р. на Лук"янівське кладовище. З ним в одній труні В.Я.Шульгін. Там же поховано організатора і керівника Української студентської громади в Києві, заснованої в 1913 р., що загинув під Крутами. Проценко Л., Косенко Ю. Лук'янівське цивільне кладовище. Путівник. – К.: Інтерграфік, 2001 :

Отже, стверджується, що: -в могилі поховано троє учасників бою під Крутами (а не двоє, як подається майже в усіх джерелах) -анонімний прах є прахом "організатора і керівника Української студентської громади в Києві, заснованої в 1913 р."  "Володимир Шульгин (*1894 —†1918), студентський діяч, син Якова Шульгіна, організатор і керівник Української Студентської Громади в Києві, заснованої 1913 року. Член Виконавчого Губернського Комітету Ради представників Київщини в 1917 році."- з Вікі.Аналогічні дані і в Енциклопедії українознавства. Отже, фраза, виділена в цитаті курсивом, стосується,скоріше за все, Шульгіна В.Я. Таким чином, гіпотеза про поховання сот. Омельченка в одній могилі з Шульгіним і Наумовичем поки що підтвердження не знайшла.

Це  студенти  Народного  унiверситету

Олександр Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук, Головащук, Чижов, Сiрик, Омельченко (сотник), Володимир Наумович; студенти  унiверситету   Св. Володимира 

Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб,  Божко-Божинський, Дмитренко, Андрiїв; гiмназисти  2-ї  Кирило – Мефодiївської  гiмназiї

Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Володимир Гнаткевич (з 6-го класу),  Григiр Пiпський (галичанин), Іван Сорокевич (з 7-го класу), Павло Кольченко (прапорщик), Микола Ганкевич (з 8-го класу). І ще 17-19 загиблих юнаків, імена яких невідомі

І ще до 20 чол. загиблих козаків з куреня "Смерті".

...чи перебували у складі 1-ї сотні доп. студ. куреня січових стрільців, що брала участь в бою , студенти КПІ ? Серед загиблих студентів/гімназистів, з КПІ я нікого не знайшов (маю на увазі ті 20 прізвищ, що вміщені у праці Я. Тинченко "Українські збройні сили березень 1917 р. - листопад 1918 р.".)

- В тій же книзі було написано що брали, і їхня кількість. тільки не памятаю скільки. Напевно вони всі залишились живі (після Крут).

ПАМ'ЯТИ ТРИДЦЯТИ

На Аскольдовій могилі Поховали їх — Тридцять мучнів українців, Славних, молодих… На Аскольдовій могилі Український цвіт! — По кривавій по дорозі Нам іти у світ. На кого посміла знятись Зрадника рука? — Квитне сонце, грає вітер І Дніпро-ріка… На кого завзявся Каїн? Боже, покарай! — Понад все вони любили Свій коханий край. Вмерли в Новім Заповіті З славою святих. — На Аскольдовій могилі Поховали їх. Павло Тичина

Вічна пам'ять мужнім юнакам, що полягли в бою за Україну...

Чому націонал-демократи повторюють типові помилки у побудові власної держави?

Сергій МАХУН, «День»



РIДКIСНИЙ АРХIВНИЙ ЗНIМОК. ВПЕРШЕ ОПУБЛIКОВАНИЙ У КНИЖЦI «УКРАЇНА. ВIХИ IСТОРIЇ». ПОХОРОН СТУДЕНТІВ-ОБОРОНЦІВ СТАНЦІЇ КРУТИ. 7 БЕРЕЗНЯ (ЗА СТ. СТ.) 1918 р., КИЇВ

25 січня 1918 року на засіданні Малої Ради Української Центральної Ради було прийнято IV Універсал, який проголошував повну незалежність Української Народної Республіки. Але складне військово-політичне становище не дозволило зреалізувати положення IV Універсалу. Уряд радянської Росії розпочав відкриту агресію проти УНР. У січні 1918 р. до Києва рвалися три більшовицькі армійські групи під командуванням Михайла Муравйова, які вже захопили Харків і Полтаву.

На захист УНР, за іронією долі, стали лише близько 300 чоловік iз Помічного Студентського куреня на чолі з сотником Омельченком (студенти-добровольці Українського народного університету, Київського університету імені св. Володимира, учні старших класів Кирило- Мефодієвської гімназії). Діячі Центральної Ради, в першу чергу Михайло Грушевський, виявили повну недалекоглядність у питаннях військової політики; регулярна армія (а ще в грудні 1917 року в Україні було, з фронтових частин — декілька сотень тисяч солдатів і офіцерів, готових захищати, паростки незалежності), так i не була створена. Але лідери визвольних змагань вперто продовжували стояти на позиціях автономії України у складі Росії, а не її повної самостійності. Уряди Володимира Винниченка і Володимира Чехівського ще наприкінці 1917 року неодноразово робили спроби домовитися з урядом радянської Росії.

29 січня 1918 року бійці Студентського куреня зайняли оборону обабіч залізниці поблизу станції Крути між Бахмачем і Ніжином й 5 годин стримували загони петроградських, московських червоногвардійців і матросів Балтійського флоту (близько 6 тисяч чоловік). Майже всі захисники новоствореної УНР прийняли геройську смерть, а 27 студентів і гімназистів було захоплено в полон і страчено.

Після звільнення території України від більшовиків (вже після підписання Брестського миру й окупації України німецькими та австро-угорськими військами), 19 березня в Києві відбувся уро чистий похорон на Аскольдовій горі 28 полеглих у бою під Крутами. Урочисту промову виголосив Михайло Грушевський, який так і не спромігся піднятися над своїми поглядами, поглядами «націон ального романтика» й капітулював перед дійсністю. Демагогія й деш евий популізм більшовиків, постійні чвари серед українських «соціалістів» і «націонал-демократів» призвели до того, що московські комуністи залізною рукою встановили на довгі роки владу Рад. Ал е уроки цієї героїчної поразки не перестають бути актуальними, бо герої Крут свідомо, без непотрібної риторики захищали українську державність, і головне — вірили в цю ідею.

№18, середа, 30 січня 2002