Передоз роботою то страшна штука. Втрачаєш інтерес до справи, починаєш какати грішми, або йдеш голосувати за Вейдера.
В таких випадках потрібне перезавантаження системи: піти в запой на день-два, дати комусь по морді, чи вибратись подалі від компа.
Цього разу останній варіант видався найбільш оптимальним.
Для покатульок вибрали лайтовий маршрут кількома карпатськими місцинами: Сколе -- Коростів -- Гребенів -- Тухля.
Загалом: 20км+. Лайтовий маршрут і смішний кілометраж як для велодрочерів. Ідеально підходить, щоб вибратись зранку і повернутись, поки дружина ще толком не прокинулась :)
Електричка о 7.10, за дві години ти вже в горах. Електричка назад о 12-й годині. До цього часу потрібно визначитись, чи ти їдеш допилювати проекти, чи береш бонусний час до 19.00, щоб закріпити ефект.
Я вибрав варіант з поверненням. Зараз відпочинок був не самоціллю, а засобом розвантажити мізки. Тому на весь маршрут, балачку з місцевими, фотки та канапки пішло 3 години.
Сергій, автор фотографій, відмовився від улюбленої камери і юзав сьогодні GoPro. Оптимальний варіант, щоб не затримуватись по півгодини над кожним пейзажиком :)
Переважну більшість транспорту в горах становлять позашляховики, потім йдуть совдепівські вантажівки. Прожерливі, але дешеві в обслуговуванні вони ідеально прижились в цих умовах. Проте деякі з них всерівно відходять в історію.
Це ми натрапили вдруге на джерело. Перший раз зранку навіть не зупинялись: крутили педалі, щоб розігрітись. Зимно стає.
Ваш покірний слуга в процесі обговорення маршруту. Спочатку ми розраховували на те, що вийдемо ще перед Сколе та подивитись на прибережні до нього села. Проте електричка там просто не зупиилась...
Майже ідеально підібраний маршрут дозволяв пройти 44км за дві з половиною години. Проте через той форсмажорчик ми витягли удвічі меншу відстань.
Тухля, або Гребенів.
Моя давня мрія спонукала мене приглядатись до цін на нерухомість. Щоб вибрати пристойний варіант оголошень в неті не достатньо -- потрібно кататись по місцях, діставати людей і безпардонно торгуватись.
Тухля.
Якщо приглядати хатку, то починати варто звідси: некурортна поки місцевість, певна віддаленість від центрів і пристойна комунікація. Ну, і гори навколо. на вигляд Масиви пристойніші, ніж в Сколе.
В неділю всі порядні галичани/гуцули/бойки мандрують до церкви.
Світлина з початку мандрівки.
Це ми вже розігрілись і в хлопаки руки потягнулись до камери.
Направо поворот на Коростів, наліво -- дорога на Гребенів та Тухлю.
Ще коли летіли. Залетіли у ніч, вдалося зробити кілька цікавих кадрів
Яскраве під крилом - Місяць.
Захід та Місяць.
У Єгипті це був наш 7-й раз. Готель Хілтон Хургада Ресорт. Воліємо Шарм-ель Шейх. Але, в 2008 ми їздили в круїз по Нілу. Добу до круїзу і
добу після ми провели саме в цьому готелі. Тоді він справив на нас грандіозне
враження. Він був шикарний. Тому і вирішили повторити. Ну а зараз ...
Взагалі я більше люблю
Шарм-ель-Шейх. Добре плаваю і пірнаю, кораловий риф моє все. Але в цей раз
пішов назустріч дружині. В неї був дуже важкий рік, то ж нехай. Вона хотіла піщаний пляж. В Туреччину не хотілося,
тому свідомо вибрали відпочинок в Єгипті турецького типу. Бо в цьому готелі
шикарний чисто піщаний пляж, рівно те, що хотіла дружина. Але - ніяких коралів.
Втім, на коралах я був вже 5 разів,
тому нехай буде за бажанням дружини.
Що сказати - готель в цілому не
поганий. Але якщо порівнювати з відвідуванням 2008 року все сильно погіршилося.
Власне нерухомість в нормі, як і була. Проте це в нас, бо я ніколи не шкодую 20 баксів при заселенні. А так чули що з номерами не усе гуд.
Ось наш номер, класний.
А ось наш номер ззовні. 3-й поверх, крайній справа. Бачите різницю? Завдяки цьому у номер сонце не світило взагалі, а на балконі 1,5 години на добу освітлювало третину, не більше.
Територія не дуже велика, але усе красиво. 2 басейни, у т.ч. з гірками
Квіточки і т.ін. в наявності.
Ще плюсик - в номері є чайник. Кава, цукор, чай, сухі вершки. Ось тільки підкладати, коли використовував, персонал не поспішає. Треба нагадувати або дзвонити на рецепшн.
А ось з харчуванням все трохи гірше.
Тобто все свіже звичайно, і навіть досить смачне. Але занадто одноманітне. А було... Коли ми тут були у 2008, то нас просто вразило. Якісь постійно морепродукти, краби, молюски, креветки і т. ін. Зараз краби були 1 раз, при цьому абсолютно не їстівні. Знову ж, останніми роками у всіх наших готелях присутній нектар гуави. Якщо хто
не пробував - обов'язково! У нас чомусь не виробляють і не завозять. Нмд це
Божественний нектар. Тут цього не було, довелося докуповувати. Але в цілому непогано. Особисто мене радував тунець, який бував майже через день
Персонал
доброзичливий, в основному. Але знов не без але. У головному ресторані напої видають в одному місці. Ну так всюди за звичай. Але персонал там якійсь пофігістичний. Ні ну я рзумію, що робота не цукор і т.ін, але я хочу бачити, що персонал хоча б НАМАГАЄТЬСЯ працювати швидше. До того ж, упевнений, що робота у Хілтон то не гірша робота для єгиптянина. Ну ось я й не витримав, і після довгого очікування тієї довбаної кока-коли й висловив своє невдоволення. "Мув йор аз" (воруши дупою) кажу. Офіціант аж підскочив. "Не подобається - скажіться на рецепшн!" Ну скаржітись я не пішов, але буквально того ж дня, як на замовлення. Пішли ми по обіді на пляж. А ми обидва, за наявністю такої можливості (а воно поки що завжди є) переважаємо не лежати на тих лежаках, а сидіти у барі на пляжі. Так і тут, сидимо. Підходить чоловік з персоналу і починає, зі всіма вибаченнями та "Не погодитесь, сер та мадам, відповісти на кілька запитань". У сенсі як відпочиваєтья, чи всім ми задоволені. Чому ні, питайте. Ну я детально описав, чому мені подобається набагато меньше, за той раз. Та про поведінку на водопої згадав. Чоловік явно засмутився, та й пішов собі. А наступного дня на водопої працювала абсолютно інша бригада, до якої вже зауважень не було.
Ось фото з бару на пляжі. Люблю цих тваринок, сам не розумію за що. Подобаються :)
З нового - у барі біля басейну та на пляжі стояли по дві такі собі машинки, які видавали заморожений фруктовий сік. З невеликою кількістю цукру. Причому замороженому не в лід, а у консистенцію пюре. Ананасовий, манго, персик та лісові ягоди. Офігезна штука! Ми прикладалися по кілька раз на день. Ну не нектар гуави, але також класна штука.
Ще з цікавого. Познайомився з місцевим хлопцем. Цікава людина. Років 30 приблизно. Хто у мене в друзях на ФБ - я там публікував селфі з ним. Так от, у свої 30 років в нього непоганий бізнес. Таксі. Він заключив договір з Хілтоном і надає послуги таксі гостям готелю. Не знаю скільки, але не менш 5 автівок. Усі нові та класні. А ще цікава доля. Він знає англійську, німецьку, російську. І коли пішов служити в армію, а у Єгипті обов'язкова служба, його взяли перекладачем/охоронцем багатозіркового генерала. А який він був накачаний! Показував фото - капець, амбал, хоч і зростом трохи нижчий за мене, тобто десь 1,74 наочно. А чому був - далі. Так от, одного разу, з балкона 3 поверху він побачив групу джихадистів, які підкрадалися до генерала. Коротше чувак стрибнув з 3 поверху на людину, яка на його погляд була обмотана вибухівкою (не помилився, так і було). По результату - терориста він вбив. Сам вирубився та інші терористи вважали, що він мертвий, бо був увесь у крові. Тому не добили на щастя. Почалася стрілянина, все закінчилося нормально. Але мій знайомий, що відгукувався на ім'я Джордж, отримав перелом хребта та був частково паралізований :( На щастя, чи то Єгипетська держава, чи то скоріше врятований генерал посприяв, але Джорджа довго та якісно лікували, у т.ч. майже рік він пролежав у шпиталі у Франції. Де його й підняли на ноги. Як наслідок, він перетворився з амбала на звичайну людину, доволі симпатичну як на мене. Він шкодує, що йому заборонено качатися, але не дуже. Ненавидить путіна та погано ставиться до москалів. Через що 2 місяці не розмовляв з дружиною - росіянкою, яка вдарилася у путінізм. Проте чи то їй чоловік дорожчий, чи то дійшло до неї - визнала, що була не права та помирилася з чоловіком.
З інтернетом у готелі так собі. Є безкоштовний вай-фай, але поганенький. А ось я, хоч і буваю у Єгипті постійно, якось ця тема пройшла повз мене. Побачив, але не надав значення. Ще у аеропорті, навіть до погранконтролю, є кілька кіосків мобільного зв'язку місцевих операторів. І там завжди черга з пасажирів. Виявляється, що можна придбати за 8 євро сімку з 20 гіг, або навіть більше, мобільного інтернету. Що цікаво, продають таке лише іноземцям. Я у чергове цю тему профукав. Вирішив виправитись. Та й ще дещо хотіли у місті. То ж я підійшов до Джорджа. Розповів, що мені потрібно. Він надав авто з водієм, якого проінструктував, і ми поїхали. Спочатку на фруктовий ринок. І не той, що для іноземців, а той, що для своїх. Він може більш брудний ззовні, але набагато дешевший.
Ось таке, коштує все копійки. Придбали черешню, виноград, манго, ще щось. Здається все по 1 баксу за кіло.
Ось манго - смачнюще! В нас продається зовсім не таке
Цигарки щоб було зрозуміло розмір.
Потім поїхали купляти жінці пляжну сумку - не здобули, бо пані дуже вибаглива. Потім за сімкою. Придбав за 10 баксів на 16 гіг - мені вистачило. Ну й назад. Їздили 1,5 години. На ось такій КІА, новенькій, аж із запахом нового авто
Знаєте, скільки я Джорджу заплатив? 10 баксів! Ні ну він, можливо, надав мені знижку через знайомство, але все одно. На хорошому авто, з водієм, що працював гідом за покупками - це просто даром.
Що цікаво - по виході з готелю довга пряма красива вулиця Променада. З одного боку готелі, з іншого магазини. Гуляли там. Вулиця прикрашена скульптурами різного стилю зробленими скульпторами із самих різних країн аж до Австралії
Одна зі скульптур, зроблена місцевим :)
Вибачайте, гуляли ми виключно після вечері, бо вдень навіть дихати важко, не те, що йти кудись.
Вразила ціна на кальяни. Дешевше тільки даром. Чому так ціна впала - не знаю, але воно мені і даром не потрібне.
Ще з приємного - на вході різні прапори, у т.ч. і наш. А москальського аквафрешу немає. Також і самих москалів не бачив жодного. Наші є, загалом з усього світу народ. Навіть з Китаю.
Коротше, готель не той, що був, але непоганий. Відпочили супер.
Після тяжкого робочого тижня, нагнітання невтішних новин від брехливих політиків і повсякчасного очікування світлого майбутнього, тілу хочеться відпочити, мізкам перегрузитися та розслабитися... Тож одного вихідного ранку, взяли в руки кольорові олівці, дитячу книжку-розмальовку, фарби з пензликом та білого (спеціального) слона-копілку, і заходилися малювати... Ось що з цього вийшло:
Взагалі, рекомендую всім... Дуже розслабляє, дає відпочинок душі у наш час новітніх технологій та дурацьких, надуманих нами ж, проблем. Таке корисне окунання в дитинство...
Літо! Нарешті! Воно настало! Довгоочікуване, тепле, золотаве, насичене дивовижними запахами стиглих суниць, малини, скошеної трави, дзижчанням бджіл над багатоцвіттям полів…
Цілісінький рік ми готувались до поїздки на морське узбережжя. Доня збирала металеві гривні та монети по 50 копійок до скарбнички і мрійливо промовляла:
- Це мені на море!
Доня рахувала кожний день, що відділяв нас від поїздки, і все питала, коли ж ми вирушаємо.
І от – відпустка!
Скільки незабутніх вражень залишилось від тих двох тижнів спілкування з морем! Яка величезна кількість мушель та гладеньких камінців привезено додому, в столицю, сповнену галасом людським, пилом, зойками автомобілів!
Доня, яка в місті так полюбляла вилежатись на дивані після пробудження, кожного ранку поспішала на побачення з морем, ще й підганяла маму, яка, на її думку, не надто швидко збиралась. Не мали значення ні довга дорога маршрутним таксі на самісінький кінець Бердянської коси, ні двадцятихвилинна прогулянка пішки до вузької смуги піщаного пляжу. Шлях пролягав серед заростів очерету, вузьколистого лоху, якихось дивовижних фіолетово-бузкових квітів, незнайомих наїжачених, схожих на реп’яхи, рослин, і ще безлічі представників царства богині Флори. Пейзаж зачаровував, око милувалось і душа співала «Осанна» цьому прекрасному світові! На п’ять хвилин ми неодмінно зупинялись біля озерця, на якому гніздилися чаплі, кулики, дикі качки, бекаси, і спостерігали за тим, як походжають вони та злітають, заклопотані своїми пташиними справами.
А море!.. Воно лащилося, пестило ніжки малої, хлюпало, злітаючи веселими бризками, зблискувало зірочками срібними – сонячними променями, які вирішили трохи охолонути і побавитись у воді. Хвилі шепотіли та буркотіли, виносячи на берег перламутрові, лискучі, казковіуламки мушель. Чайки сідали на пісок неподалік, збирали щось, та злітали, вигукуючи пронизливо, ніби сварились на когось.
День тривав чи не безкінечно… Увечері, в сутінках, ми виходили до вечірнього моря; загадкового, дещо іншого, ніж вдень. А воно продовжувало безупинний свій рух, свою розмову, ударяючись в берег…
Непідвладна стихія, море, в яке закохуєшся відразу, лише побачивши, закохуєшся назавжди…
Йшов я якось зранку на роботу. Сонечко ще тільки збиралося з"являтися на сході, у Іркутську вже був полудень, а в Петропавловску-Камчатскому діло йшло вже до півночі!
І так мені захотілося поїхати кудись, змінити оточення... Все тіло майже фізично відчувало, що хоче на тихі вулички Вінниці, до замків Закарпаття, або на набережну Великої Ялти...
Всі ці краєвиди міражем спливали за кожним поворотом. Але розмиті та непевні контури і перспективи відпустки зовсім не вселяли надію на щасливу цікаву подорож у найбижчі місяці! А я так влаштований, що 2-3 рази в рік мені треба кудись поїхати, розвіятися, змінити обстановку...
І о чудо!!! На роботі мені повідомили, що у КВІТНІ Я НА ТИЖДЕНЬ ЇДУ в ОДЕСУ на курси підвищення кваліфікації!!! Все це настільки чудово, що організм за щасливими криками "ЇДУ! КВІТЕНЬ! ОДЕСА! МОРЕ!" не чує слів "навчання та іспити"...
В Одесі я 2 рази по кілька годин був влітку і кілька днів на конференції у жовтні... Тепер ще збираюсь навесні! І це чудово! Як тільки виясню деталі, побіжу за квитками! Море мені вже гріють!
Знаєте, буває в горах туман як туман, а є якєс таке нешєстє, шо може посеред білої днинки мряка така упасти, шо не видно куди ступати, то часто людина і заблудитиси може. А є такі тумани, шо аж душа радіє, краплі води зависают в повітрі і так виблискуют як зірниці на небі, і супокій тоді такий на душі і тілу приємність. Так тумани в горах всєкі бувают, а старі люди уповідают ше таку історію. Було то кажуть в ті часи коли в горах було гет мало людий, як правило люд тікав сюди з долин, шукаючи порятунку від панської влади, шукаючи волю, хоч яке тяжке тут було життє і багато небезпек чатувало на сміливців. А ще по горам в недоступних кичєрах жили всєкий непростий люд. Раніше називали їх Зимлєними Богами, всілякі мольфарі та віжлуни, та чинтонарі та всякі такі шо христиєнинові навіть невольно називати їх. Жили тут відей з правіку, ніводомо якого роду племені, люди їх боєлиси, але час від чєсу мусіли звертатиси до них, шукаючи поради чи ліку якогос, а чи навіть навпаки ... Так і було цего разу. Кажут прийшов один чоловік жити, чи то з Косова чи то з Ілінців уже ніхто точно і не уповіст, тай поселивси аж дес під Білов Кобилов у тому місці, яке зарас Прислип називаєтси. Прийшов не сам, а з двома діточками, старшу дівчинку звали Оленка, а хлопчіка звали Іванком. Місце вибрав важке і похмуре, гори вкриті непроникними лісами і скалами, тай тумани постійно там майже трималиси за вершєк Білої Кобили, відлякуючи непроханих гостей. Видно тот чоловік рятувавси від якоїс біди і не хотів аби його легко було найти. Мало помалу вирубував ліси на толоки, поклав якус хатчінку, тай діточки росли йому на утіху та й поміч. Все би було добре, але недалеко жила якас баба, люди казали, шо вона Непроста, шо знає шош трохи ворожити тай чинки може зробити, то люди її таки добре боєлиси, бо була кажут лютої натури, тай фист ненависна до людей. То й чоловікові тому нераз перепадало сварок то за межу то ше за шош. А Оленка з Іванком обживалиси горами, тішилиси світові і один одному як то можут тішитиси тільки діти. Бувало Іванко нарве квітів тай принесе аби Оленка робила віночки чи вплітала собі в коси. А з понад усих квітів та зілля різного, найбільше їй вдавалася рута-мята. Бувало вплітає в коси червону квітку тай співає:" Ой чія то рута-мята за водою, за водою...." а Іванко сидит і аж рота відкриває так заслуховується. Але дитяче безтурботне життє скінчилоси раптово наглою смертю їхнего дєді. Виртавси дес ночу з полювання тай попав в такий туман, шо забрів в скали тай вбивси. Так залишилиси Оленка з Іванком гет самі , поки Іванка не забрали до себе в годованці якіс богачі з під Погаря, шо немали дітей , а Оленку май вже старшу взяла до себе в найми тота баба, шо вни жили коло неї. Гірко було Оленці без дєді тай в розлуці з братиком , а ще гірше було жити в тої баби. Бо вставала до роботи ше за зір, а лягала спати уже при зорях, тай бувало так шо і не ївши, та й ше бита. Але немала куди дітиси, тай мусіла терпіти. Дес вдавалоси Іванкові прибігати до сестри, на коротку хвилину, але так аби баба не дай боже не виділа, бо могло би їм бути лихо обом. Але вже не було співів та ігор і гірко плакалиси один одному. Хоть Іванкові і добре жилоси в годованцях, але завше тянуло до рідної душі, а Оленка нічого не казала як ії тєжко живетси, лиш кратче утирала сльозоньки. Служба в Оленки була тєжка, робила все в хаті, тай куталаси по надворі лиш мала одну заборону - не вільно було ні під яким предлогом доківатиси до однієї скрині. Баба тоту скриню, берегла як зіницю ока, а як мало шош собі там брати звідти, то Оленку нагонила гет від хати аби вона нічого не бачила. Частенько до баби приходив всєкий люд, бувало і опришки заходили, а іногди навіть пани могли добратиси по якимос своїм потребам. Іногди баба сама пропадала з хати на деякий чєс. За деякий чєс, Оленка зачєла помічати, шо як баба бере шош з тої скрині тай іде кудис від хати, то за недовгий чєс на гори такий падає туман, шо не видно де ступити. А за такої погоди всєкі трафунки трафлєютси, то маржика дес відіб’єтси від отари так шо годі пастухам найти, то людина навіть в такій мряці заблудити, а бувало так шо і скалічитси дес скалами, та всєкє бувало в ту лиху годину. Зачєла тоді Оленка шош догадуватиси, але разом з тим чинити, шо ніц не розуміє, а потихо, крадче слідкувала за бабою. Якос одного дня єк баба відігнала Оленку від хати, вона лиш удала, шо іде гет, а сама сховаласи тай слідкує за нею. Баба тим чєсом відкрила скриню тай дістала з неї люльку, але то непроста якас така люлька як то люди лакомі попахкати, а якас таки з вигляду непроста тай видно шо з якимос чінками. Баба ту люльку взяла сховала в тайстру тай пішла в ліс , а Оленка назирці за нею крадетси тай аби не дай боже не попастиси на очі старій. А та по мочерам, тай по болотам шукає якіс сухі трави та мохи, тай кладет то все до тайстри. А як, відей, назбирала то шо їй треба було, то пішла на кичеру тай сіла коло каміння в лісі, тай зачєла собі шош там чинтонарити. Оленка підкраласи ласицею ближче аби видіти шо вона там діє, а сама так від страху дрижит, як лист на трепеті, але зарікласи шо будь шо має вивідати бабину таємницу. Ох якби знала бідашка чим то все обернетси, то відей би тікала від баби світ за очі, а втім хто знає шо би вона вчинила.... Баба тим чєсом зачєла набивати ту люльку тими травами тай зілєм шо назбирала, тай почала розкурювати її. А то такий дим повалив з тої люльки і зарас таки зачєв туманом повзти по землі, і ширитиси довкола, розпливатиси білим мороком. А такий жісний так якби живий був, білими мацаками наперед себе ловитси за все шо може ухопитиси і тєгне ховаючи все під своїм білим покровом. Оленка зо страху і дихати забула коли це побачила… Ше страшніше, шо туман так ніби уздрів її, і почав тігнутиси до неї. Оленка нестала дочікуватиси поки її накриє ця біла примара, стрілов полетіла з того місця. Так шо і незчуласи як забігла в хату. Тоді то і Оленка все зрозуміла, і шо смерть її дєді була невипадковою зрозуміла вона. Баба тота була справжньою босорканею-відьмою, шо чинками своїми заводила людей в каліцтва чи то навіть зі світу і всєкі шкоди людем робила. Вирішила шо будь шо має помститиси бабі і зробити так аби вона не могла шкоди більше людем робити. І так собі поміркувала, шо сила бабина конче має бути в тій люльці, і якшо люльку знищити, то і баба вже буде не така страшна. За деякий чєс пару днів потому, як Оленка вивідала бабину таємницу, стара кудис подаласи надвір по якійсь своїй справі і так вийшло, шо лишиласи скриня без нагляду. А Оленка лиш цего і чекала, миттю отворила ту скриню, дістала люльку, і чуть з переляку не випустила її з рук, бо відчула, як шош незрозуміле вірвалоси в її тіло, якас сила пронзила все її єство, шош чуже і незрозуміле, але Оленка мала тверду волю знищити ту люльку і вкинула її до ватри, шо якраз в печі горіла. Але ой де там простому вогню доснаги така сила яка таїласи в цій люльці. Та певне.... Вогонь не бравси до дерева, лише вогненними язиками ніби гладив її різьблене тіло, але люлька не горіла. Налякана Оленка виборсала люльку з вогню і вирішила покласти назад до скрині, аби потім зрозуміти потім придумати для неї якус управу якшо її вогонь небере. Тільки вона закрила скриню, як в хату урваласи баба. Такої страшної і лютої Оленка ще її не виділа. А ще більше за лють в бабиних очах Оленка прочитала відчай і страх. З диким ревом накинуласи вона на Оленку:" Ти все бачила! Як посміла ти взяти те, шо тобі не належит!!!" Оленка перелякано забилася в куток і пробувала з відчую вибрехатиси :"Я нічого не бачила, я нічого нікому не розкажу" . -"Ах так!"-зревіла ще більше баба. -"Нічого не виділа? То і тепер не будеш видіти, бо як подивишся на білий світ чи слово якес промовиш, то братик твій дорогий Іванчик в ту ж мить упаде мертвим!"- от такий страшний прокльон наслала люта баба на Оленку. В ту ж мить Оленка нажахана бабиними словами міцно стулила повіки і вже не бачила, а чула як шось глухо вдарилоси об підлогу. То стара босорканя впала мертвою, потративши останні свої сили на страшний прокльон… От таке буває в горах, Великі таємниці ховаютси межи кєчерами і полонинами, дивні діла і великі мольфи творилиси рані-ше,а ше кажут до потопу, коли тут жили велети багато чого тут такого було шо тепер людина і повірити не може. Тота люлька була з тих часів і мала вона велику силу, велика мольфа в неї була вкладена давніми мольфарами. Мала вона свою душу, і той хто торкнетси до неї мусів злучити свою душу з душею люльки і триста років служити люльці, за це вона зупиняла плин чєсу для своєї служки і ні час, ні слабість, ні інша плинність, не торкаласи того хто мав тут люльку. Шо було дальше люди по-різному розказуют, певно хто як може собі домислити так і говорит. Але з того чісу Оленку люди май-же не виділи, казали шо тікала вона від людей , тікала наосліп, то падаючи, то далі схоплєласи і тікала з закритими очима. Оленка і справді уникала людей, аби не дай боже не мати спокуси заговорити чи відкрити очі, і побачити світ божий. Аби не заподіяласи нагла смерть її братикові, послідній рідній для неї людині. Але Оленка вже не була сама, душа люльки манила і кликала її до себе так шо і опиратиси не було сил. Вона давала спо-кій, він туманом заполонював душу Оленчіну, притишував біль та смуток, давав терпіти холод і голод. А ще люлька постійно нашіптувала Оленці про те, яке зілля треба збирати тай в яку пору, як його правильно замовляти і курити, аби утворився туман. Ніхто достеменно не знав де Оленка, і братик її Іванко, марно приходив на то місце де вони часом здибалися, марно шукав її горами, марно приносив кожного разу руту-мяту. Оленка того дня коли померла стара босорканя втекла з тої ненависної хати в глухі ліси, в такі кєчири, шо не кожен звір туди забридає. Люлька допомогла призвичаїтися до такого відлюдного життя, бо ж тумани стали її очима вона все могла бачити там де туман накриє землю. Не раз вона таким дивним поглядом бачила як шукає її братик лісами , як з кожним роком стає він все доросліший і пишніший легінем. І кожного року як зацвіте рута-мята приносив він це зілля туди, де співала колис йому Оленка в дні їхнього щасливого дитинства. З роками Іванко став газдою, а шо люди казали шо він прийшов з Ілінців, то прозвали його Ілаком, тай з того чєсу бере поча-ток рід Ілюків. А як розрісси цес рід то люди з під Погара поселилиси нижче трохи тай утворили село Ільці. А про Оленку люди думали шо згинула вона дес у лісах. Лиш зачєли помічати люди шо зміниласи та місцина з того часу, перестали нападати такі наглі та пудні тумани, які були до того чєсу, перестала маржинка пропадати і люди блудити. Лиш тихими ранками легенький туманець ніби пестив шовкові трави, приносячи вологу у найспекотнішу пору, грав в проміннях сонячними блискітками своїх крапель. А ше деякі люди кажут, шо туман той пах мятою, і то багато людей переконувалоси в тому шо то таки так є. Ніхто не знав тому причини. Колис гори були наповнені дивовижною силою, силою не від цього світу, силою дарованою велетами. Але все змінюється з чісом, і нішо не вічне так і сила велетів зникає з нашого світу, а разом з ним все одночас і лякало і захоплювало. Хто може сказати де зарас Оленка? Чи ходит дес в тілі людському лісовими нетрями, а чи примарою жиє між світами виконуючи свою службу, а може вже час її вийшов , може вже минули триста років її служби? Ого ніхто то не може зарас сказати де вона тай шо з нею. Але дес як будете в тих краях біля гори Біла Кобила тай потрапите в туман, то зупинітси на мить, принюхайтесь, може відчуєте запах рутої-мяти....
Одеський вокзал відтепер зустрічатиме українською піснею
Замість звичної пісні Утьосова "У Черного моря" на одеському вокзалі тепер лунатиме мелодія "Моя Україна"
На одеському залізничному вокзалі змінили пісню, якою проводжали та
зустрічали поїзди. Тепер замість звичної одеської візитівки "У Черного
моря" у виконанні Леоніда Утьосова, якою зустрічали, та прощальної
"Песни об Одессе" з оперети "Біла акація" на одеському вокзалі можна
буде почути нову мелодію. Нею стала "Моя Україна" Наталі Бучинської.
Черговий по вокзалу повідомив, що "надійшло розпорядження все
замінити на державну мову", а також додав, що тепер саме пісня
Бучинської буде весь час лунати на вокзалі
"Моя Україна"
Ти шляхом праведним, святим Йшла до волі Україно. Ти перед ворогом своїм Не ставала на коліна. Ти до омріяних зірок Йшла крізь терна,йшла крізь терна. Ти в душах сіяля добро Наче зерна, наче зерна.
Є на світі моя країна Де червона цвіте калина. Гори, ріки і полонина Це моя Україна.
Є на світі моя країна Найчарівніша як перлина. В моїм серці вона єдина Це моя Україна.
Де б я на світі не була Ти зі мною Україно. Ти моя мати, що дала Мені мову соловїну. Тут я пила із джерела Чисту воду і до рання Тут я пяніла без вина в ніч медову від кохання.
Є на світі моя країна, Де червона цвіте калина, Гори, ріки і полонина Це моя Україна.
Є на світі моя країна Найчарівніша як перлина В моїм серці вона єдина Це моя Україна.
Ти до омріяних зірок Йшла крізь терна, йшла крізь терна Ти в душах сіяла добро Наче зерна, наче зерна.
Є на світі моя країна Де червона цвіте калина Гори, ріки і полонина Це моя Україна.
Є на світі моя країна Найчарівніша як перлина В моїм серці вона єдина Це моя Україна.
А я так влаштований, що 2-3 рази в рік мені треба кудись поїхати, розвіятися, змінити обстановку...
