Продовження. Початок тут:  http://blog.i.ua/user/295100/1002368/

А "СВОЛОЧЬ" – ЖИВЕ...

Чужа i своя. Далека i близька. Велика i маленька. Буйна i тиха.

Жирує на щедрiй землi України – і ПОГАНИТЬ ЦЮ ЗЕМЛЮ.

Одна – з трибуни Верховної Ради Держави паплюжить цю Державу.

Iнша – вже сповiдується Мocквi, як "...жил по Москве", свободу спова

брав "по Москве", i незалежну Україну "будує" – "по Москве"!

 

Ще iнша – у виконавчих органах потаємно виконує волю "грозных" –

розвалює Державу.

А ще iнша – наплодила в Українi чужорідних бульварних листків.

I з їхнiх сторiнок обливає брудом усе нацiональне.

Нема, мовляв, української лiтератури, нема культури.

 

Звiсно, БЛОХА, яка сидить пiд крилом орла – ОРЛА НЕ БАЧИТЬ.

Та їй i не потрiбна ОРЛОВА КРАСА чи СИЛА!

Їй потрiбне орлове ТЕПЛО, i насмоктатися його КРОВI.

 

Лише СПРАВЖНЯ ЛЮДИНА здатна бути справжнiм цiнителем

не лише СВОГО, а й ЧУЖОГО.

 

"УКРАЇНЦI та ФРАНЦУЗИ належать до двох давнiх европейських нацiй,

що мають  мiцне корiння на власнiй землi, пишаються своєю iсторiєю

i плекають самобутню культуру".

Це француз сказав – Жак Ширак.

"Пишаються своєю iсторiєю i плекають самобутню культуру".

Це ДОСТОЙНА людина сказала – про ДОСТОЙНИХ людей.

*** Бо лише достойнi люди здатнi i ПИШАТИСЯ, i ПЛЕКАТИ.

 

*** "Сволочь" здатна лише ТОПТАТИ i РУЙНУВАТИ – така її ПРИРОДА!

Таке її ПРИЗНАЧЕННЯ...

 

I коли "сволочь" у парламенті незалежної України пiднiмає червоний прапор

та репетує про відродження "союзу" – не треба дивуватися... – це сучаснi

росiйськi "грозные" дали команду "сволочи" ДУХОВНО "ВЫРЕЗАТЬ"

все нацiональне – і "сволоктись" знову пiд крило Москви...

А НОРМАЛЬНI ЛЮДИ В УКРАЇНI ДУМАЮТЬ:

"Господи! Якби-то дiйсно настала та хвилина, щоб вся ота "сволочь" –

і своя, i чужа – ВИВОЛОКЛАСЯ б із нашої землi!

I "сволоклася" б собi десь ТАМ – далеко-далеко!

ТА БІЛЬШЕ НIКОЛИ ДО НАС НЕ ПОВЕРТАЛАСЯ...". 

 -------------

PS  Прохання розіслати друзям! 

-----------

Ще раз нагадаю "…фобам": КНИЖКА ВИДАНА ЛЕГАЛЬНО!!!

Купити її можна в книжкових магазинах, або заказати почтою

по телефонах:  095 692 9694,  096 258 4648,  095 283 9328.

 

 

 

Спільнота патріотів "Україна понад усе!" розпочинає нову інтернет-акцію. ЇЇ мета - донести до власників мережі мікроблогів Twitter ініціативу введення україномовної версії сайту. Нагадаємо, що зараз Твіттер представлений шістьома мовами: англійською, іспанською, італійською, французською,німецькою та японською. Український сегмент цієї соціальної мережі налічує багато користувачів. До того ж створення україномовної версії сприятиме залученню українців, які погано або взагалі не розуміють одну зі згаданих шести мов.

Для початку ми плануємо написати листа англійською до власників Твіттеру, де викладемо свою пропозицію. Потім шаблон цього листа буде опублікований і кожний користувач матиме змогу направити його від свого імені. Якщо ви бажаєте допомогти з написанням або перекладом листа, пишіть на скриньку upu.admin [собака] gmail.com

http://upu.org.ua/content/dajesh-ukrajinomovnii-twitter


Україна понад усе!

Promote Your Page Too

" Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову."
Ліна Костенко
"Українська мова – це душа народу,а український народ без мови не народ."
Володимир Сосюра

Краща мова єднання - це українська
Нам Україну народила !
Краща мова кохання - це українська  
сила Небес їй дала крила !

 "Рідна мова дається народові Богом, чужа – людьми, її приносять на вістрі ворожих списів".

 В. Захарченко  

"Як парость виноградної лози,
Плекайте мову. Пильно й ненастанно
Політь бур'ян. Чистіша від сльози
Вона хай буде." 
М.Рильський

 "Коли забув ти рідну українську мову,
Яка б та мова не була –
Ти втратив корінь і основу,
Ти обчухрав себе дотла."
Дмитро Білоус

Сьогодні серед наших співвітчизників точиться неформальна дискусія щодо того, як правильно слід казати:  "в Україні" чи "на Україні" Ось як висловлюється щодо даної  синтаксичної побудови відомий український філолог професор Олександр Пономарів:

Ще за радянських часів багато хто цікавився, чому чуємо й читаємо в Росії, у Франції, в Англії, у Вірменії, але на Україні. Після того, як наша Батьківщина відновила свою незалежність, в офіційному вжитку запанувала форма в Україні. Проте окремі громадяни її не сприймають і вишукують різні підстави, аби повернутися до старого — на Україні.

Треба сказати, що в народній творчості і в красному письменстві вживані обидві форми: на Україні і в Україні. Напр., у Т. Шевченка: «Серед степу широкого на Вкраїні милій», і «В Україну ідіть, діти, В нашу Україну». Якому ж варіантові слід віддати перевагу? Свого часу це питання глибоко дослідив великий знавець української мови Іван Огієнко. Ось що писав він у статті з промовистою назвою «В Україні, а не на Україні»:

«Коли говоримо про докладно окреслену територію, як закінчене ціле, або про самостійну державу, тоді завжди вживаємо прийменник в чи у (а не на): в Австрії, в Америці, в Румунії, у Франції, в Польщі, в Росії і т. ін. Що ж до прийменника на з місцевим відмінком, то його вживаємо при географічних назвах на питання «де» тільки тоді, коли територія, що про неї йдеться, не окреслена докладно, не самостійне ціле, тільки складова частина якоїсь держави: на Поділлі, на Полтавщині, на Київщині, на Волині, на Буковині… До непродуманих традиційних форм належить і вислів на Україні, що має в нас прецікаву історію… Цілі віки ми чули то na Ukrainie (від поляків. — О. П.), то «на Украине», а тому й защепили собі це «на Україні» як своє власне, зовсім забувши про його історичне походження й не відчуваючи, що це власне «на» — болюча й зневажлива ознака нашого колишнього поневолення… Стара наша Русь чи Малоросія складалася з кількох частин: Галичина, Волинь, Поділля, Україна (головно Київщина). Хто слова «Русь» чи «Малоросія» вживав на означення цілого народу, для того Україна була тільки частиною; це, скажемо, завжди бачимо в XVII—XVIII віках, наприклад, в універсалах Богдана Великого або в літопису Величка й ін. Україна мислилась тоді частиною цілого народу, Руси, а тому вислів на Україні був нормальний…

Але вже за старих часів дехто розумів Україну значно ширше, а тому й писав в Україні… Шевченко у своїх творах звичайно мислив Україну як назву для всього нашого народу, а тому й уживав на питання де місцевого відмінка з прийменником в: У нас в Україні старий Котляревський отак щебетав. Було колись в Україні лихо танцювало. На весь світ почули, що діялось в Україні. Виріжуть гайдамаки ворогів в Україні. Сю ніч будуть в Україні родитись близнята. Мені однаково, чи буду я жить в Україні чи ні; також на питання куди: В Україну ідіть, діти, в нашу Україну. Сини мої, летіть в Україну. Линуть в свою Україну тощо… Але звичайний традиційний погляд, що Україна — то частина другої держави, несвідомо захоплював і Шевченка, чому й він нерідко писав на Україні, на Україну… Мусимо змінити стару граматичну форму й уживати тільки в Україні, в Україну, викинувши остаточно з нашого вжитку граматичну ознаку нашого колишнього поневолення» (Рідна мова. 1935. Ч. 2. С. 67—72).

Отже, основною (а в офіційному мовленні єдиною) формою є в Україні. Проте не варто виправляти фольклорних та літературних творів, де з історичних причин уживаний вислів на Україні.

Народ український має свою рідну мову!

Хтось може здивовано запитати - "Що це за речення?? Що тут написано?? Звісно, що на Україні є своя рідна мова!"  Але не для всіх це  так очевидно. Чому  багато українців бажають говорити російською мовою?  Цікава річ: якщо  хтось  голосно скаже, що на Україні  треба говорити українською мовою, що рідна мова одна, що не треба нам російської,  то  почує у відповідь, що він націоналіст чи  бандерівець. Але що має наголошувати СПРАВЖНІЙ патріот?? Що рідною мовою України  є російська?     

Росія  - це держава, яка ніяк не може змиритися, що колишні країни Радянського Союзу стали незалежними. Держава, яка з давніх-давен намагається, щоб її сусіди повністю підкорювалися їй. І  протягом багатьох віків, це їй  вдавалося.   В 90-их роках Україна, Білорусь, Литва та інші республіки здобули незалежність і  почали будувати своє політичне та економічне життя самостійно. Здавалося б, що українці, звільнившись нарешті від Росії, почнуть робити все, щоб Україна стала Україною, щоб світ не думав про неї, як про російську провінцію. Здавалося б... Але є люди, українці(?), яким байдуже, чи тут буде ПОВНІСТЮ незалежна Українська , чи завжди будемо залежними від Росії.

Як можна підкорюватися державі, яка протягом віків  різними способами намагалася знищити нашу Батьківщину, спотворити   нашу історію, пам'ять про наших героїв, про наших письменників, нашу чудову  мову? ( Був такий час, коли  можна було втратити життя, тільки тому, що розмовляєш українською мовою.) Знищити нашу духовність, нашу віру, пам`ять про наших предків, тобто водночас  і  нас…     Згадаймо лишень гоніння Греко-католицької церкви, священики якої були розстріляні або заслані до Сибіру, а сама церква на довгі роки загнана у підпілля. А чому? Тільки тому, що не погоджувалася з комуністичною владою, що прагнула  зберегти свою віру, культуру, тому, що була українською  і не хотіла співпрацювати з чужою владою. Владою, яка прийшла до нашої країни  загарбником  і  ґвалтом  заводила тут свої закони.

У 30-их роках, на Україні втратили життя мільйони людей. На селах люди вмирали від голоду, бо селяни також не хотіли підкоритися новим законом влади. Уявляєте? Вмирати від голоду на селах, у державі, яка могла б харчувати всю Європу? Від селян забирали  їхній урожай, а хто не хотів віддати, того вбивали… Жорстока політика, жорстокої, радянської влади... Все цілеспрямовано... Коли був найбільший голод, кожного, хто про те сказав вголос, розмовляв про те - або висилали  до ГУЛагу, або просто розстрілювали. Скільки українців втратило своє життя у  ГУЛагах, тюрмах, катівнях НКВД ?   А тепер нащадки цих людей не хочуть говорити українською мовою, вони говорять мовою своїх колишніх катів...

Як можна коритися державі, яка влаштувала нам Великий Голодомор, страждання?? Адже народ український постраждав найбільш з усіх народів,  що належали Росії! Бо так потрібно називати Радянський Союз  -   «Росія і народи, які їй належали»…

Звісно, кожен хто скаже, що не можна постійно жити історією, має рацію. Про історію треба пам'ятати, але не можна постійно нею жити. Треба намагатися жити у злагоді. Але як це робити з Росією, коли в неї своєрідне розуміння цієї злагоди? Вона дружбу розуміє так - ви робитимете все так, як ми вам накажемо, а взамін ми заведемо у вас наші закони. Здавалося б, що  давні страшні часи минули -  але ні!!!   РУСИФІКАЦІЯ  увесь час ПРОДОВЖУЄТЬСЯ!!!  Бо підкоритися чужій державі може влада, але якщо народ є проти, якщо народ намагається захищати свою традицію, мову, тоді можна сказати, що все гаразд, це здоровий народ. Але що, коли народ,  звичайні  прості  люди  охоче приймають все, що російське? Тоді треба відверто сказати - щось тут не так!  Наш народ хворий, а хвороба називається   РУСИФІКАЦІЯ.  А Путін радіє. Саме той Путін - вірний учень КГБ, колишнього НКВД, людей, які, протягом багатьох років, влаштовували Україні та українцям (і не тільки) голод, смерть, ГУЛ-аги...  Путін радіє, бо успішно продовжує русифікацію України.  Це страшно - великий жаль і жах... А ще хворий народ зробив президентом Януковича, маріонетку Путіна, маріонетку вірного учня КГБ... Треба нам доброго лікаря, щоб  вибратись  на правильний шлях.

Пишу зараз до російськомовних українців - люди, у нашій державі є чудова рідна мова, пізнаваймо нашу історію, літературу, культуру,  просто – будьмо українцями!! Якщо почуваєш себе українцем - говори українською!  Звісно, у нас живе багато росіян. І що з того?? Людина, яка живе не у своїй державі, має навчитися рідної мови цієї держави. Як би це було, коли  б дехто переселився  до Швеції, мешкав там років 50, і не вивчив би шведської мови?   Чи хтось переймався б, що в нього проблема, щоб наприклад зробити закупки у крамниці? Ні!  Я якщо б  ця людина не дозволяла своїм дітям та онукам вивчали шведську? І ще мала б претензії до всіх навколо, що не говорять її мовою? Тоді це було б звичайне нахабство...    Тобто, український росіянине, російськомовний українцю - не хочеш говорити моєю рідною мовою в моїй державі? Тоді взагалі не будемо розмовляти. Бо якщо Тобі не хочеться вшанувати моєї мови, навчитися її, попри те, що живеш тут зроду-віку, тоді мені з тобою не хочеться бесідувати. Ти гребуєш мною, гордуєш, тому і я гребую тобою. І все. Їдь туди, де будуть тебе розуміти. Те саме стосується цих політиків, для яких українська мова гірша, які вважають, що у Верховній Раді треба користуватися російською, бо, на їхню думку, так годиться. А може вони, просто, не знають української?? Тоді чимскоріш викинути їх з політики! Всяких російськомовних, чи то росіян, чи українців нам не треба. Не треба і край! Політики, чи уявляєте, що у Верховній Раді Їзраїля говорять німецькою? Або, що збирається Верховна Рада Норвегії і депутати враз починають бесідувати мовою індіанців з Амазонії? Як би це виглядало? Визнаєте, що смішно? З вас також всі сміються, маріонетки російсько-радянсько-путінської влади. А якщо заведете закони, щоб російська мова стала другою офіційною на Україні, тоді надіюсь, що в наступних виборах люди покажуть вам, де ваше місце. Хотілося б написати, що у стоці, але не напишу того, бо вмію себе стримати...

У Чехії, після першої світової війни, багато хто говорив німецькою мовою. Але чеська влада була дуже рішуча. Вона видала  спеціальні закони, згідно з якими, кожен, хто не володів чеською мовою, не міг, наприклад, стати чиновником, підприємцем, не кажучи вже про те, щоб бути політиком. Людина, яка володіла німецькою, але не знала чеської не могла піднятися на вищий рівень в соціумі. А якщо хотіла покращати своє життя, тоді мусила вивчити чеську мову. Протягом десяти років, німецької мови майже взагалі не було чути у Чехії. Але, щоб те зробити, треба бути рішучим, відважним, а не мати вдачу російського офіціанта, який на таці приносить кожне замовлення російської влади.  Ми живемо у нашій державі Україні  і маємо розмовляти  НАШОЮ українською  мовою. Бо інакше ніколи не звільнимося  від   впливу Путіна, М`єдв`єд`єва та інших. 

Українська мова, безперечно, -  одна з найгарніших мов у світі!  Повноцінна, з чудовою граматикою, надзвичайно багатим та  розмаїтим  ресурсом слів.   Гноблена  впродовж віків, вона перетривала всі протистояння і зараз -  існує, розвивається, гарнішає.  Наша мова не загинула завдяки великим людям: письменникам, історикам, юристам, лікарям, вчителям та простим смертним, які любили її, щоденно користувалися нею... Чому сьогодні стільки людей нею гребує? Чому можна зустріти українців, які соромляться своєї мови?  Встидатися  рідної мови -  це найбільший сором... Чому, коли іноземець приїжджає на Україну, то спершу намагається говорити російською? Бо він часто не знає, що в нас є своя мова... І це нам треба  змінювати.

Україною, українською мовою, українською історією треба пишатися у всьому світі! Народ, який забуває свою мову та історію, невдовзі не буде народом  --  а групою людей, в яких не буде ніякої мети, ніяких зв'язків чи спільних справ,  групою людей, яка завжди буде гірша за інших, яка завжди буде прислуговувати іншим, робити все, що захоче, в нашому випадку, Росія. Немов табун баранів, безглуздих, яких ведуть до бійні, а вони ще радіють, бо думають, що йдуть з ними на прогулянку... Так, будьмо в дружніх стосунках з Росією, але завжди, наголошуймо - треба нам пам'ятати, що ми не гірші, що ми на такому самому рівні, маємо гідність, честь! Згадуймо про наших великих письменників, наших народних героїв та пишаймося ними, щоб наша  люба  Батьківщина назавжди була незалежною і постійно  міцнішала у своїй незалежності!

До всіх, хто буде читати те, що тут написано:  Якщо ти російськомовний українець, тоді зосереджено обдумай все, що прочитав.   Подумай, хто ти - чи українець, чи росіянин? Може дійдеш до якихось висновків. Почни у своєму середовищі користуватися українською мовою, переконай своїх знайомих, що вона вартує того, щоб вважати її своєю рідною. Навчай своїх дітей мови, історії, культури української. Мабуть, не знаєш історії або мови, тоді  прочитай, навчися! Напевне дізнаєшся, що нашою історією можеш хвалитися всюди. А якщо не погоджуєшся з тим, що тут написане, тоді напиши якісь вагомі аргументи, щоб переконати інших, що маєш рацію. Якщо спаде тобі на думку  лаятися, тоді доведеш, що твоя культура знаходиться на дуже низькому рівні, у стоці, немов  у щура. А то значить - не варто з тобою розмовляти, опускатися до твого рівня. А може, випадково, опиниться на цій сторінці росіянин - кінь троянський, який не хоче вивчити української мови, хоч живе тут здавна, тоді хай краще чимскоріш вийде звідси.  З такими людьми не говоримо. Вони є тут persona non grata.

І наостанок  ще раз повторю речення, написане з самого початку - народ український має свою рідну мову,  і свою історію, і свою культуру.  Наша Батьківщина у нас тільки одна. Пишаймося нею, бо вона заслуговує, щоб нею пишатися, оспівувати її та любити!!

 

Мешкаючи на сході України, точніше південному сході, в досить великому місті (з досить дивною структурою спальних та робочих районів). Ну якщо б це був еталон міста, або якось історично так повернулося, що це була класична структура міст (починаючи з середньовіччя), то міста б були дуууже незручними. Наприклад німецький стиль будівництва міст - це ринок, ратуша, та на всі чотири сторони вулиці. Досить зручно. Це перейняли й поляки, чехи, хтось ще мабуть. Але моє місто (чому я про структуру? бо мислення моїх співміщан подібне цій структурі)... та чого скаржитися і нарікати? Моє місто схоже з Нью-Йорком у центрі, коли всі вулиці паралельні і перепендикулярні, складаючи строгі прямі кути. Це маленька частина міста, досить приємна, з деякими натяками на інфраструктуру. Невеликі відстані від шкіл, лікарень, магазинів, транспорту, розваг, парків тощо. І це все. Всі інші частини - далеко, огидні спальні райони, так огидні, понурі. Веселить лише кількість супермаркетів, куди всі сходяться туди на вихідних як на розваги. Де ще можна в спальному районі посидіти в чистоті, з кондиціонером та з музикою? Ніде, окрім, супермаркетів... Тож, центр нашого міста. Мені там до вподоби, через все вищеописане і через те, що там мешкає дівчина, яку я люблю (а вона кого любить не знаю). Навіть маршрутки якість чистіші і швидші і таке інше. Але є одне але, а може й два. Наше місто не було б великим, якщо не було б індустріальним. І маємо багато фабрик, металургійних комбінатів, різних дрібніших підприємств, не менш важливих. Точніше, ми їх не маємо, а просто споглядаємо і користуємося податковими надходженнями, які повертаються до нас через держбюджет. Але це окрема розповідь. І от ці 130 заводів, з яких 6 чи більше занесені до переліку наднебезпечних, щось таке по ЦО вивчали, тобто коли, недайбог, аварія -  70% міста потрібно евакуювати, надати медичну допомогу, житло тощо. І уявіть собі близько півмільйона людей евакуюють - наших спринтерів-мерседесів не вистачить, тим більше, якщо кожен ще має перед поїздкою дві гривні заплатити. Але це знову не по темі. І от ці заводи функціонують приблизно на відстані 3-5 км не те щоби від міста а: 1. в зоні міста, 2. 3-5 км від того чудового центру на північ. Про що це? Коли вечором відмикаються фільтри, мешканці міста (не всього) насолоджуються такими запахами, що... Ну він мені нагадує воду Нафтусю до якої домішали цукру. В день в місті сіро-блакитний туман, не зажди, але інколи. І от я не знаю як це все впливає на наші дихальні шляхи, шкіру, зір, імунітет? Ми просто вдихаємо різні оксиди азоту, метан, якісь різні гази, метали. Тому інколи в центрі не те щоби знаходитися неможливо, але якось дивно. Такий запах, колір повітря. Самопочуття добре, настрій теж, але...

     Так от, мої співміщани. Я би не написав цього, якщо б вони цього не сказали. Буду коротко: про українську мову і все що з нею пов'язано. Питанням "ти з західної/Львову?" я вже перестав дивуватися. Колись здивувало питання "ти з Києва?". І це при першій розмові, коли я кажу своє ім'я і можу щось прокоментувати не більше, ніж десятьма словами. "Так ти зі Львову чи Хмельницького?" Ага, значить Хмельницький дрейфує до Львову і я погано обізнаний в геодезії. Інші питання: "ти бандерівець?" (знову наголошую, що вони задаються не після тривалого знайомства, а одразу). От це питання мне вразило - "ти з Польщі?" "Як це?" "ну ти ж українською розмовляєш". Тут я погано обізнаний, не обізнаний, з етногенетикою, лінгвістикою, історією та політикою. "ти з Полтави?", "з якого ти села?", "хто з твоїх батьків бандрівець?" Блін, а може, мельниківець, чи прихильник концепції розвитку України Міхновського, чи Донцова? "Звідки ти?", "ти не місцевий?"... І от недавно задано питання, яке виграло топ-100. Колись, вислуховуючи такі питання, я надто нервуввся, все розповідав і був палким прихильником націоналізму українського. Зараз мені весело. Так от питання від хлопця, з яким 5 хвилин порозмовляв. Він через найкращі побажання, без злих і провокативних думок (це видно було по його зацікавленому обличчю) задає питання "де ти знімаєш квартиру?" "???" "ну так ти ж українською розмовляєш!" От і логіка - всі хто українською - всім квартири на винаєм!! Може я помиляюся, може випадкове питання, такий собі random, може той хлопець не так мислив, а я так мислю, але у всякому разі він не намагався вгадати звідки я, як більшість з впевненістю думаючи що звідки-завгодно, але лише не зі свого рідного, великого, індустріального, брудного, незручного міста, де народився і виріс. Тож це найоригінальніше питання, а якщо й ще прив'язати той логічний ланцюжок - то закривайте вуха - животи від сміху порозриваєте... А може й ні, не всі такий гумор розуміють. Та ж сама особа, яка прискорює стук мого серця (не прокурор і не суддя) зажадала щоб я розмовляв з нею не українською, а то па-па. От це важко...

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20

І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає — Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся, У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. /349/ Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тойді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чули б у Бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить /350/ Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать... Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засядуть, і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! слав’яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав’янофіли Так і претесь... І всі мови Слав’янського люду — /351/ Всі знаєте. А своєї Дас[т]ьбі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!.. Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люде. А ґвалту! а крику! «І гармонія, і сила, Музика та й годі. А історія!.. поема Вольного народа! Що ті римляне убогі! Чортзна-що — не Брути! У нас Брути! і Коклеси! Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!» Кров’ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани /352/ Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило. Що Синопом, Трапезондом Галушки варило. Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, /353/ Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай[те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата — Нехай мати усміхнеться, /354/ Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа»(ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 78 — 86 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями

Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 24 — 28).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датований: «14 декабря 1845, Вьюнища».

Датується за автографом: 14 грудня 1845 р., В’юнище.

Первісний автограф не відомий. Вперше поет прочитав послання своїм

знайомим і друзям на літературному вечорі у В. В. Тарновського-старшого. М. М. Білозерський згадував: «Василий Васильевич Тарновский-отец (ум. 1865) рассказывал мне, что у него в сорокових годах в Киеве бывали литературные вечера, которые посещали Н. И. Костомаров, Василий Михайлович Белозерский и другие друзья и знакомые Тарновского, и в числе их и Шевченко. Однажды пришел он и прочитал только что написанное им известное „Посланіє до земляків“. Общее содержание этого произведения, и в особенности те места, где говоритея о казацких гетманах, которых Шевченко первый понял и выставил в их истинном виде, произвело на всех присутствующих потрясающее впечатление: с этого момента преклонение ясновельможным и представление их героями-рыцарями рушилось... Слово Шевченка низвело их с пьедесталов и поставило на надлежащие места»(Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 69).

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи у Києві, Шевченко переписав

твір з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» з виправленнями в 9, 102, 114, 168, 176, 212, 251 — 252-му рядках. Твір набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р.,

послання нелегально поширюється в рукописних списках, автор знайомить з ним учасників Кирило-Мефодіївського братства, у справі яких під час допиту в III відділі фігурували списки, зроблені В. М. Білозерським (ДАРФ, ф. 109, 1 експ., спр. 81, ч. 4, арк. 41 — 44), М.І. Костомаровим (Там само, ч. 3, арк. 55 — 56), О. В. Маркевичем (уривок — рядки 1 — 116. — Там само, ч. 12, арк. 35, 37, 38). Списки дещо різняться між собою, але всі походять, хоч і не безпосередньо, від автографа збірки «Три літа»з незначними різночитаннями (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126).

Від автографа збірки «Три літа» опосередковано походить список П.О.

Куліша та невідомої особи (ІРЛІ, ф. З, оп. 19, № 70). З недогляду, очевидно, в ньому відсутні рядки 99 і 207 — 209, а в рядках 210 — 211 пропущено два слова: «Не турбуйтесь».

В «Історичному оповіданні»П. О. Куліш цитував послання: Умийтеся! Образ Божий Багном не скверніте, Не дуріте дітей своїх, /738/ Що вони на світі На те тілько, щоб панувать... (Куліш П.О. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 26). У третьому рядку наведеного уривка є різночитання (замість «Не дуріте дітей ваших» — «Не дуріте дітей своїх»), але важко сказати, чи це недогляд П.О. Куліша, чи, може, так було в якомусь попередньому автографі. Є такого типу різночитання і в іншому уривку, що його наводить П. Куліш: ...Заговорить І Дніпро, і гори, І потече сторіками Кров у Чорне море Синів ваших, і не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати. (Там само. — С. 39.) Існував також список невідомою рукою 40-х років XIX ст.; його різночитання подано у примітках до «Кобзаря з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 64 — 71). З невстановленого списку, як видно, дуже неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. послання переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 24 — 28). Цей список не відбивав тексту, створеного поетом у рукописній збірці «Три літа», містив викривлення. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив у ньому чимало виправлень, наблизивши текст до автографа у збірці «Три літа», а часом дав і нові варіанти, але правку не доведено до кінця і облишено. Суттєві відміни проти автографа містив список М. О. Максимовича, різночитання якого подав В. М. Доманицький у своїй праці «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“» (К., 1907. — С. 127 — 132). З них лише поодинокі збігаються з різночитаннями інших списків. Не повторюються вони і в іншому списку, що належав М.О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 31 — 38). Навіть назви різні: у першому — «Посланіє до мертвих і живих...», у другому — «І мертвим, і живим...». Останній список взагалі ближчий до автографа у збірці «Три літа». До списку, що належав М.О. Максимовичу і тепер зберігається в РДАЛМ

(ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 31 — 38), близький список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, с. 605 — 613).

Значні розбіжності з основним текстом містять списки у примірнику

«Кобзаря» 1860 з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 22 — 32), у рукописній збірці «Сочинения Т.Г. Шевченка» 1862 р. (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 290 — 299), невідомою рукою (ІР НБУВ, І, 561, арк. 3 — 8 звор.; 7450, арк. 19 звор.), у рукописному «Кобзарі» І. І. Сердюкова 1857 р. (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 49 — 56).

Список невідомою рукою (можливо, А. Слюсарчука) у ЛНБ (ф. 1, № 432)

має помітку олівцем на титулі: «З тих часів, як ще поезії Шевченка галицька молодіж переписувала і передавала з рук до рук». Він відноситься до першої половини 60-х років XIX ст. і походить, як і список Т. Грушкевича (Там само, ф. 41, № 140, с. 39 — 49), від першодруку. Список К. Климковича (Там само, ф. 11, спр. 4349, с. 95 — 104) є копією з видання «Поезії Тараса Шевченка»(Львів, 1867). /739/

Незначні різночитання є у списках П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 653), у

списку, що належав Л.М. Жемчужникову (різночитання див.: ЗНТШ. — 1901. — Т. 39. — С. 1, і «Кобзар», 1893. — Ч. 1. — С. 287 — 294), у збірці «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, с. 15 — 25), невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 29 звор. — 37), у рукописному «Кобзарі»1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 859 — 863), у рукописній збірці 1889 р. (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 1 — 14).

Вперше надруковано у збірці «Новые стихотворения Пушкина и

Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 24 — 34).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. —

Львів, 1867. — Т. 1. — С. 9 — 16. У Росії вперше надруковано без купюр у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 260 — 267.

Аще кто речеш, яко люблю Бога... — епіграф узято з Першого

послання Іоана Богослова: «Коли хтось каже: „Я люблю Бога“, а брата свого ненавидить, — неправду мовить»(Гл. 4. В. 20). Завершується ця глава заповіддю, яку Шевченко зробив провідною у своєму посланні землякам-українцям: «І таку ми заповідь одержали від Нього: „Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого“» (Гл. 4. В. 21).

На розпуттях велелюдних... — перегук з біблійними Книгами Єремії та Єзекіїля. І потече сторіками Кров у синє море... — в основі цієї

шевченківської перестороги сучасникам лежать образи з Одкровення Іоана Богослова: «І другий ангел посурмив, і мов гора велика, огнем розпалена, була кинута в море: і стала третина моря — кров’ю»(Апокаліпсис. Гл. 8. В. 8); «...третій вилив чашу свою на річки і на джерела вод: і стала кров»(Апокаліпсис. Гл. 16. В. 4).

Німець скаже: «Ви моголи». — Натяк на те, що в тодішній історичній науці була поширена думка про монгольське походження слов’ян. Про це Шевченко міг читати у перекладеній О.М. Бодянським книжці П.-Й. Шафарика «Славянские древности». Згадуючи німецьких істориків В. Шюца, І. Паррота та ін., автор зазначав: «Одни только те писатели, для коих в их тесном кругозоре познаний мир славянский еще по сю пору покрыт непроницаемым мраком, не перестают, вопреки просвещению нашего века, причислять народ славянский к племени монгольскому...» (Шафарик П. И. Славянские древности. — М., 1837. — Т. 1. — С. 69). Тамерлан — Тімур (1336 — 1405), середньоазіатський емір і завойовник, правитель військово-феодальної держави в Середній Азії з столицею в Самарканді (1370 — 1405). Здійснював спустошливі напади на Іран, Малу Азію,Закавказзя, Індію. Коллар Ян (1793 — 1852) — чеський і словацький учений і поет, який послідовно обстоював ідею єднання слов’янських народів. Великої популярності набула його поема «Дочка слави», уривок якої О. Бодянський опублікував у своїй книжці «О народной поэзии славянских племен» (1837). У журналі «Отечественные записки» (1840. — Кн. 1 — 2) опубліковано статтю Я.Коллара «О литературной взаимности между племенами славянскими». Очевидно, зсцими творами Шевченко був обізнаний. Танка Вацлав (1791 — 1861) — чеський філолог і поет, діяч чеського національного відродження. Разом з Й. Ліндою створив збірки поезій Краледворський рукопис» (1819) і «Зеленогорський рукопис» (1820), підробивши їх під пам’ятки давньої чеської літератури. Переклав «Слово /740/ о полку Ігоревім» чеською мовою. Як і Я. Коллар, обстоював ідею слов’янського єднання. Слов’янофіли — представники одного з напрямів суспільно-політичної думки Росії 40 — 50-х років XIX ст. Найбільш відомі з них— О. С. Хом’яков, брати І. В. та П. В. Киреєвські, І. С. та К. С. Аксакови, Ю.Ф. Самарін, О. І. Кошелєв, І. Д. Бєляєв. Історичний розвиток Росії і слов’янських народів загалом слов’янофіли протиставляли Заходу, боючись впливу західних ідей. Їхні погляди були складними й суперечливими, з часом зазнавали відчутної еволюції в бік консерватизму. В 40-х роках критика слов’янофілами кріпосницьких порядків, заклики глибше вивчати національну історію мали прогресивне значення, але вже й тоді слов’янофіли, на противагу «західникам»,звеличували офіційне православ’я, обстоювали думку про самобутній шлях розвитку Росії через поземельні общини. З роками ці тенденції посилювалися і в  другійполовині 50-х років, коли царизм, побоюючись народного повстання, вирішив скасувати кріпосне право «зверху», звели нанівець окремі вияви опозиційності слов’янофілів щодо самодержавства. Шевченкові рядки спрямовані проти тих доморослих слов’янофільствуючих «земляків», які дбали про об’єднання слов’ян під скіпетром російського царя-самодержця, нехтуючи інтересами розвитку українського народу, передової суспільно-політичної думки. Брут Люцій Юній — керівник повстання в Римі 509 р. до н.е., внаслідок якого повалено імператорську владу і встановлено республіканський лад. За участь у змові проти республіки засудив до страти двох власних синів. Брут Марк Юній (85 — 42 рр. до н. е.) — римський політичний діяч, один із головних учасників змови проти Юлія Цезаря і вбивства його (44 р. до н. е.). Обстоював республіканський лад правління. Зазнавши поразки в боротьбі проти другого тріумвірату (Октавіан, Антоній, Лепід), 42 р. до н. е.покінчив самогубством. Ім’я Брутів набуло символу громадянських чеснот.

Коклес (Одноокий) Публій Горацій — легендарний герой, який 507 р. до н. е. врятував Рим від етрусків, один захищаючи міст через річку Тибр.

Титло — значок над скорочено написаним словом у

церковнослов’янських книжках.

Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші

пани Ясновельможнії гетьмани.

— Так вперше гнівно й беззастережно Шевченко охарактеризував поведінку тієї верхівки української козацької старшини, яка поперемінно вислужувалась то перед російським царизмом, то перед польською шляхтою, цілковито нехтуючи інтересами власного народу.

Синоп, Трапезунд — турецькі міста на узбережжі Чорного моря, на які, щоб визволити полонених, часто нападали запорозькі козаки,підпалюючи ворожі кораблі.

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev140.htm

Ось такі наші справи в Украйні, всяка мерзота хоче і надалі знищити цей волелюбний і благодатний край і його народ. Прийдешні зі сходу зайди продовжують наступ на все українське і замахнулися на святе - на мову! Мова це те, що ідентифікує українця як українця! Мова це код нації, будь-якої нації!

Ага, ось ці хлопці… Я роблю особливе, вуличне чаклунство… Хочете побачити трішечки чаклунства?
— Ненене, Дэвид Блейн, отвали от нас… Мы вообще по-украински не понимаем!!
— А, то ви москалі? А що робите в Тернополі?
— Отвали, демон! Что хотим, то и делаем! И не москали, а русские.
— А ви впевнені, що ви русскіє? Ось ти… Ти впевнений в цьому?
— Ну блин… Уверен конечно.
— А що це ти тоді вирядився так? Вишиванка… ше й оселедець козацький на голові.
— Что??? Какая еще вышиванка? В рот мне ноги, демон, что ты наделал? Верни нам наши шмоты… фак мой мозг!
— Доречі, хлопці… я щось забув вдома свій годинник… Не підкажете котра година?
— Ееее… За вісім хвилин шоста… Фак мій моск, демон… що ти наробив… я говорю українською!!! Очманіти можна… Ноги мені до рота! Зупинись… відчепись від нас, добре? Ну що ще? Що ти пиришся, демон?
— Та я оце думаю… Ви плануєте святкувати майбутній день народження Степана Бандери?
— Якого Бандери? Цього злісного націоналіста, який чинив звірства серед мирного населення? Ой… що це я несу всяку московську пропаганду… Це ж справжній незламний патріот нашої України… Слава Україні! Відсвяткуємо як треба, з розмахом!
— Героям слава)) Ну бувайте… Годі з вас… я бачу, що ви хороші хлопці…