5 березня у Верховній Раді України відбулися парламентські слухання на тему: "Тарас Шевченко як постать світового значення (до 200-річчя з дня народження)"
 


Відкриваючи слухання, Голова Верховної Ради України Олександр Турчинов, зокрема, наголосив: "Як завжди, в часи випробування та боротьби за волю українців, великий Кобзар знову був з нами. З нами він був і на Майдані. Його портрети прикрашали штаб національного спротиву, майоріли над багатотисячними зібраннями майданівців. Це було не тільки в Києві, це було по всій Україні. Сотні тисяч українців боролись на майданах свідомо чи підсвідомо, пам'ятаючи Шевченкові слова: "Борітеся - поборете! Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава. І воля святая!"
За словами О.Турчинова, значення особистості та творчості Тараса Шевченка виходить далеко за межі України. "Його ім'я вписано золотими літерами в історію духовних досягнень людства поряд з Адамом Міцкевичем, Олександром Пушкіним, Віктором Гюго, Джорджем Байроном, Генріхом Гейне",- сказав Голова Верховної Ради і підкреслив: "Шевченко виконав для свого народу історичну місію творця нації, виразника національних почуттів. Як національний пророк він посідає провідне місце у суспільній свідомості не лише українців, а багатьох народів світу. Його слово - це слово людського єднання. Поезія загальнолюдських гуманістичних цінностей. Вона закликає до вселюдського мирного поступу на засадах правди, рівності та справедливості".
О.Турчинов сказав також, що гуманістична універсальність творчості Шевченка відкриває світу національну історію і культуру України, робить її невід'ємною частиною світової цивілізації, і навів слова Івана Франка: "Доля переслідувала його в житті, скільки могла. Та вона не зуміла перетворити золото його душі на іржу, ані його любові до людей в ненависть і погорду, а невіру в Бога у зневіру і песимізм".
"У переддень 200-ліття ювілею Тараса Шевченка кожний з нас схиляє голову перед його світлою пам'яттю і переживає відчуття великої гордості за те, що саме українська земля подарувала людству геніального пророка, співця свободи та братерства народів",- наголосив головуючий і повідомив також, що відзначення ювілею Тараса Шевченка знайшло розголос і на світовому рівні, адже 200-річчя з дня народження Тараса Шевченка включено до календаря пам'ятних дат ЮНЕСКО.
"Сьогодні Кобзар звертається на сотні мов до наших сучасників. У ці Шевченкові дні мільйони людей як в Україні, так і далеко за її межами вшановують пам'ять славного сина українського народу. Тарас Григорович Шевченко є постаттю, яка об'єднує українців в Україні і за кодоном, яка консолідує українську націю. Шевченко є об'єднавчою постаттю для України і для всього світового українства",- сказав О.Турчинов. Він також висловив сподівання, що парламентські слухання допоможуть "розпочати гідне, неформальне вшанування пам'яті геніального пророка, великого сина українського народу, по-новому покажуть відкриті для майбутніх поколінь необмежені кордонами обрії його невмирущої спадщини".
Міністр культури України Євген Нищук, зокрема, зазначив: "Я не функціонер, не чиновник, я цього не приховую, але я вмію чути, вмію бачити, в мене є воля і, як казали одні люди, я маю діяти в екстремальних ситуаціях. Саме в цих екстремальних ситуаціях я звертався до погляду Тараса Шевченка, до його слова, до його сили духу. Я відчував його їством в дуже небезпечні моменти для кожного із нас, для країни".
Міністр зосередив увагу присутніх на переліку ювілейних заходів. "Почну з того, що болить в багатьох і хвилює, бо бачили ці решітки - донедавна Національний музей Шевченка. Одним з ключових пунктів плану було проведення ремонтно-реставраційних робіт у ряді музеїв. Вперше за часів існування в Національному музеї імені Тараса Шевченка в Києві було встановлено систему кондиціонування",- сказав він. За словами Є.Нищука, також було проведено роботи на культурних об'єктах Черкащини: повністю відремонтовано Церкву Тарасову Покрови Святої Богородиці у місті Канів.
"Пройшли роботи і у селі Шевченкове в Літературному музеї. Відремонтовано адміністративну будівлю, фасад музею та оновлено експозиції. Проведено благоустрій нижнього парку Шевченківського заповідника. Функціонує як повноцінний і туристичний об'єкт і "Хата Чумака", вона відновлена за спонсорські кошти",- зазначив міністр.
"Багато хто запитує, чи буде вручення Шевченківської премії і державних нагород. Разом з тим відразу скажу, що цього не буде ще й тому, що Шевченківська премія і вищі державні нагороди можуть вручатися за підписом Президента України. Президента України у нас ще немає, підпису немає, тому Шевченківська премія буде вручатися, очевидно, на День незалежності",- повідомив Є.Нищук і завершив виступ, прочитавши з трибуни парламенту вірш Тараса Шевченка "В казематі" ("Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні…".
Голова Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України В‘ячеслав Кириленко зазначив, зокрема, таке: "Абсолютно невипадково ось це народне повстання, яке спалахнуло в Україні, співпало із 200-літтям нашого Кобзаря. З огляду на це, він став ще більш актуальний, ніж був до того, хоча його актуальність ніколи не вмирала і не вмре. До речі, так само з кожною секундою стає дедалі більш актуальним антиколоніальний пафос Тараса Григоровича. Ми бачимо, нікуди не подівся ні російський шовінізм, ні російський імперіалізм, ні російський колоніалізм. Пруть, стоять на наших кордонах, хочуть забрати шмат української території".
Народний депутат також підкреслив: "Я згоден повністю із новою концепцією святкування, що це має бути народне Шевченківське віче. Не там, в класичних бюрократичних стінах із врученням золотих, срібненьких і інших медальок абсолютно непричетним людям до Шевченка, його спадщини і популяризації. А це має бути велике народне віче. Тому що більше 100 днів було і зараз продовжується вшанування Шевченка саме на Майдані Незалежності в Києві і на всіх інших майданах по всій Україні від Ужгорода до Донецька".
З приводу Національного музею Шевченка виступаючий зазначив, зокрема, таке: "Це те, що нам болить і нас насторожує. Дуже добре, що там пофарбовані стіни, дуже добре, що там буде, сподіваємося, нова система вентиляції. Але більше, ніж півроку у нас відбувалися гострі дискусії в Комітеті з питань культури, який я маю честь очолювати, в Громадській раді з пошанування 200-ліття Шевченка, яка була утворена ще на початку минулого року при Комітеті, про те, якою має бути нова експозиція Національного музею Шевченка, як він має далі розвиватися і який дух там повинен бути. Ми наполягали на тому, що цей дух має бути український. Що це не просто лише живописець, якому дала дорогу в життя Російська академія мистецтв, а це, понад усе, український світоч, який, коли вже нас нібито було вбито цими імперіалістами, сказав - ні, Україна живе і буде вічно жити, і повернув нам слово. Оці послання мають відчуватися на кожному поверсі оновленої експозиції Національного музею Шевченка".
В.Кириленко наголосив також на необхідності того, "щоб Шевченко з'явився, нехай навіть після 9 березня, після свого формального 200-ліття, на екранах українського телебачення. Масово, а не тільки завдяки зусиллям поодиноких ентузіастів. Всі недозняті телефільми мають бути зняті і продемонстровані, і не вночі, а в прайм-тайм, коли українці можуть і хочуть дивитися. Всі художні фільми повинні бути достворені і показані у великому прокаті в кінотеатрах, і потім по телебаченню".
На думку народного депутата, "всі ті візуальні речі, які планувалися, але яких українці дотепер не побачили, і соціальна реклама, і реклама із словами Шевченка на вулицях міст, у громадському транспорті, і міжміському транспорті, у міжнародному транспорті мають прийти до українця. Найвидатніші слова Шевченка повинні бути прочитані нами протягом всього цього 2014 року, року важкої і трагічної, драматичної народної перемоги, яка, до речі, із словом Шевченка відбулася і кожен з тих, хто йшов на бій, він згадував Шевченка. І тому ми повинні повністю покинути формалізм, і якщо йдеться про гроші, то знайти ці гроші, щоб з'явилися постановки в театрах, щоб повернулася реклама на вулиці наших міст із словами Шевченка, і щоб весь рік ми могли бачити візуальний ряд, в якому присутні не російські митники, прикордонники, міліціонери, спецназівці, а наш український Шевченко. І це завдання для  влади, яка є тепер українською".
Учасники слухань наголошували, зокрема, на тому, що Тарас Григорович Шевченко підніс на найвищий рівень поезію, яка увібрала в себе глибини українського духу та високі ідеали гуманізму. За словами виступаючих, силою свого пророчого слова Великий Кобзар став особистістю світового значення, сьогодні його ювілей відзначається широкою міжнародною громадськістю.
Зазначалося також, що Великий Кобзар є визначальною постаттю, яка консолідує українську націю, все українство; його присутність в українському духовному просторі не має часових обмежень. Тому, на думку учасників слухань, вшанування генія українського народу не повинно звужуватися лише до Року Шевченка та формального ставлення до відзначення 200-річчя з дня народження.

Учасники засідання вважають за доцільне рекомендувати Кабінету Міністрів України забезпечити доступність літературної та мистецької спадщини Тараса Шевченка найширшому колу шанувальників шляхом:
створення належних умов для збереження оригіналів шевченківських творів і документів (будівництво сучасних фондосховищ для Відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, Національного музею Тараса Шевченка, Національного художнього музею України та інших наукових установ);
наповнення існуючих інтернет-порталів, присвячених життю і творчості Тараса Шевченка, з розміщенням на них віртуальних архівів, музейних експозицій та виставок на актуальні теми; створення умов для загального оцифрування колекцій Національного Музею Тараса Шевченка, відділу рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України та інших закладів з метою створення повної цифрової Шевченкіани;
здійснення ремонтно-реставраційних робіт у шевченківських музеях, як в Україні, так і за кордоном (в Росії, Казахстані, Канаді), а також створення нових сучасних інтерактивних експозицій;
забезпечення друку академічного видання повного зібрання творів Шевченка у 12 томах та Шевченківської Енциклопедії достатніми тиражами та у різноманітних форматах (включно із цифровими носіями);
створення аудіо- та відеоархіву, фільмотеки Шевченкіани тощо.

На думку виступаючих, центральні та регіональні органи влади з метою забезпечення сталого розвитку Шевченківського національного заповідника у м. Каневі мають вирішити питання щодо:
винесення із лівобережних охоронних зон Заповідника промислових об’єктів, рекультивації території та передачі її до складу Заповідника;
передачі до державної власності та включення до складу Заповідника пам’ятки історії та природи "Михайлова Гора" (садиба М. Максимовича) і меморіальної дороги в селі Прохорівка Канівського району Черкаської області, забезпечити музеєфікацію пам’яток;
впорядкування території заповідника, забезпечення його комплексного інформаційного оформлення;
заборони будь-якого будівництва на території заповідника, не пов’язаного безпосередньо із збереженням пам’яток, запобігання безсистемній перебудові об’єктів туристичної інфраструктури під розважальні заклади;
забезпечення проведення ремонтно-реставраційних робіт та створення оновлених експозицій у всіх музеях заповідника (Меморіальний музей Тараса Шевченка, Перший народний музей "Тарасова світлиця", музей "Канів від давнини до сучасності", музей "Народне декоративне мистецтво Канівщини", музей "Літературна Канівщина").

Зазначалося також, що Міністерство закордонних справ спільно з Міністерством культури України мають:
розробити програму широкого залучення організацій української діаспори до спільного відзначення Шевченкового ювілею;
залучити до участі в Міжнародному Шевченківському форумі та інших заходах по лінії ЮНЕСКО найавторитетніших діячів світової культури;
з метою активізації та поширення світового руху з популяризації творчості Тараса Шевченка та української культури створити мережу українських культурних закладів (інститутів або центрів) у столицях інших держав, котрі  були б уповноважені представляти українську культуру, а також здійснювати її реальну інтеграцію в європейський і світовий культурний простір, присвоїти означеним культурним закладам імені Тараса Шевченка;
сприяти показу на тематичних мистецьких виставках в Україні та у світових культурних центрах оригіналів і цифрових копій творів Тараса Шевченка.

Висловлені пропозиції будуть опрацьовані у парламентському Комітеті з питань культури і духовності для їх подальшого затвердження відповідною постановою Верховної Ради України.
http://www.rada.gov.ua/news/Novyny/Parlamentski_slukhannya/89057.html

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

Аще кто речетъ, яко люблю Бога, а брата своего ненавидитъ, ложь есть.

Соборно[е] послание Иоанна. Глава 4, с. 20

І смеркає, і світає, День божий минає, І знову люд потомлений, І все спочиває. Тілько я, мов окаянний, І день і ніч плачу На розпуттях велелюдних, І ніхто не бачить, І не бачить, і не знає — Оглухли, не чують; Кайданами міняються, Правдою торгують. І Господа зневажають, Людей запрягають В тяжкі ярма. Орють лихо, Лихом засівають, А що вродить? побачите, Які будуть жнива! Схаменіться, недолюди, Діти юродиві! Подивіться на рай тихий, На свою країну, Полюбіте щирим серцем Велику руїну, Розкуйтеся, братайтеся, У чужому краю Не шукайте, не питайте Того, що немає І на небі, а не тілько На чужому полі. В своїй хаті своя й правда, І сила, і воля. /349/ Нема на світі України, Немає другого Дніпра, А ви претеся на чужину Шукати доброго добра, Добра святого. Волі! волі! Братерства братнього! Найшли, Несли, несли з чужого поля І в Україну принесли Великих слов велику силу, Та й більш нічого. Кричите, Що Бог создав вас не на те, Щоб ви неправді поклонились!.. І хилитесь, як і хилились! І знову шкуру дерете З братів незрящих, гречкосіїв, І сонця-правди дозрівать В німецькі землі, не чужії, Претеся знову!.. Якби взять І всю мізерію з собою, Дідами крадене добро, Тойді оставсь би сиротою З святими горами Дніпро! Ох, якби те сталось, щоб ви не вертались, Щоб там і здихали, де ви поросли! Не плакали б діти, мати б не ридала, Не чули б у Бога вашої хули. І сонце не гріло б смердячого гною На чистій, широкій, на вольній землі. І люди б не знали, що ви за орли, І не покивали б на вас головою. Схаменіться! будьте люди, Бо лихо вам буде. Розкуються незабаром Заковані люде, Настане суд, заговорять І Дніпро, і гори! І потече сторіками Кров у синє море Дітей ваших... і не буде Кому помагати. Одцурається брат брата І дитини мати. І дим хмарою заступить /350/ Сонце перед вами, І навіки прокленетесь Своїми синами! Умийтеся! образ Божий Багном не скверніте. Не дуріте дітей ваших, Що вони на світі На те тілько, щоб панувать... Бо невчене око Загляне їм в саму душу Глибоко! глибоко! Дознаються небожата, Чия на вас шкура, Та й засядуть, і премудрих Немудрі одурять! Якби ви вчились так, як треба, То й мудрость би була своя. А то залізете на небо: «І ми не ми, і я не я, І все те бачив, і все знаю, Нема ні пекла, ані Раю. Немає й Бога, тілько я! Та куций німець узловатий, А більш нікого!..» — «Добре, брате, Що ж ти такеє?» «Нехай скаже Німець. Ми не знаєм». Отак-то ви навчаєтесь У чужому краю! Німець скаже: «Ви моголи». «Моголи! моголи!» Золотого Тамерлана Онучата голі. Німець скаже: «Ви слав’яне». «Слав’яне! слав’яне!» Славних прадідів великих Правнуки погані! І Коллара читаєте З усієї сили, І Шафарика, і Ганка, І в слав’янофіли Так і претесь... І всі мови Слав’янського люду — /351/ Всі знаєте. А своєї Дас[т]ьбі... Колись будем І по-своєму глаголать, Як німець покаже Та до того й історію Нашу нам розкаже, — Отойді ми заходимось!.. Добре заходились По німецькому показу І заговорили Так, що й німець не второпа, Учитель великий, А не те, щоб прості люде. А ґвалту! а крику! «І гармонія, і сила, Музика та й годі. А історія!.. поема Вольного народа! Що ті римляне убогі! Чортзна-що — не Брути! У нас Брути! і Коклеси! Славні, незабуті! У нас воля виростала, Дніпром умивалась, У голови гори слала, Степом укривалась!» Кров’ю вона умивалась, А спала на купах, На козацьких вольних трупах, Окрадених трупах! Подивіться лишень добре, Прочитайте знову Тую славу. Та читайте Од слова до слова, Не минайте ані титли, Ніже тії коми, Все розберіть... та й спитайте Тойді себе: що ми?.. Чиї сини? яких батьків? Ким? за що закуті?.. То й побачите, що ось що Ваші славні Брути: Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші пани /352/ Ясновельможнії гетьмани. Чого ж ви чванитеся, ви! Сини сердешної Украйни! Що добре ходите в ярмі, Ще лучше, як батьки ходили. Не чваньтесь, з вас деруть ремінь, А з їх, бувало, й лій топили. Може, чванитесь, що братство Віру заступило. Що Синопом, Трапезондом Галушки варило. Правда!.. правда, наїдались. А вам тепер вадить. І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, Їсте на здоров’я Та славите Запорожжя. А чиєю кров’ю Ота земля напоєна, Що картопля родить, — Вам байдуже. Аби добра Була для городу! А чванитесь, що ми Польщу Колись завалили!.. Правда ваша: Польща впала, Та й вас роздавила! Так от як кров свою лили Батьки за Москву і Варшаву, І вам, синам, передали Свої кайдани, свою славу! Доборолась Україна До самого краю. Гірше ляха свої діти Її розпинають. Заміс[т]ь пива праведную Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть Материні очі Современними огнями. Повести за віком, За німцями, недоріку, /353/ Сліпую каліку. Добре, ведіть, показуйте, Нехай стара мати Навчається, як дітей тих Нових доглядати. Показуйте!.. за науку, Не турбуйтесь, буде Материна добра плата. Розпадеться луда На очах ваших неситих, Побачите славу, Живу славу дідів своїх І батьків лукавих. Не дуріте самі себе, Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь. Бо хто матір забуває, Того Бог карає, Того діти цураються, В хату не пускають. Чужі люди проганяють, І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому. Я ридаю, як згадаю Діла незабуті Дідів наших. Тяжкі діла! Якби їх забути, Я оддав би веселого Віку половину. Отака-то наша слава, Слава України. Отак і ви прочитай[те], Щоб не сонним снились Всі неправди, щоб розкрились Високі могили Перед вашими очима, Щоб ви розпитали Мучеників, кого, коли, За що розпинали! Обніміте ж, брати мої, Найменшого брата — Нехай мати усміхнеться, /354/ Заплакана мати. Благословить дітей своїх Твердими руками І діточок поцілує Вольними устами. І забудеться срамотня Давняя година, І оживе добра слава, Слава України, І світ ясний, невечерній Тихо засіяє... Обніміться ж, брати мої. Молю вас, благаю!

І МЕРТВИМ, І ЖИВИМ, І НЕНАРОЖДЕННИМ ЗЕМЛЯКАМ МОЇМ В УКРАЙНІ І НЕ В УКРАЙНІ МОЄ ДРУЖНЄЄ ПОСЛАНІЄ

Джерела тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа»(ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 78 — 86 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями

Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 24 — 28).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф датований: «14 декабря 1845, Вьюнища».

Датується за автографом: 14 грудня 1845 р., В’юнище.

Первісний автограф не відомий. Вперше поет прочитав послання своїм

знайомим і друзям на літературному вечорі у В. В. Тарновського-старшого. М. М. Білозерський згадував: «Василий Васильевич Тарновский-отец (ум. 1865) рассказывал мне, что у него в сорокових годах в Киеве бывали литературные вечера, которые посещали Н. И. Костомаров, Василий Михайлович Белозерский и другие друзья и знакомые Тарновского, и в числе их и Шевченко. Однажды пришел он и прочитал только что написанное им известное „Посланіє до земляків“. Общее содержание этого произведения, и в особенности те места, где говоритея о казацких гетманах, которых Шевченко первый понял и выставил в их истинном виде, произвело на всех присутствующих потрясающее впечатление: с этого момента преклонение ясновельможным и представление их героями-рыцарями рушилось... Слово Шевченка низвело их с пьедесталов и поставило на надлежащие места»(Киевская старина. — 1882. — № 10. — С. 69).

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи у Києві, Шевченко переписав

твір з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа» з виправленнями в 9, 102, 114, 168, 176, 212, 251 — 252-му рядках. Твір набув остаточного вигляду.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р.,

послання нелегально поширюється в рукописних списках, автор знайомить з ним учасників Кирило-Мефодіївського братства, у справі яких під час допиту в III відділі фігурували списки, зроблені В. М. Білозерським (ДАРФ, ф. 109, 1 експ., спр. 81, ч. 4, арк. 41 — 44), М.І. Костомаровим (Там само, ч. 3, арк. 55 — 56), О. В. Маркевичем (уривок — рядки 1 — 116. — Там само, ч. 12, арк. 35, 37, 38). Списки дещо різняться між собою, але всі походять, хоч і не безпосередньо, від автографа збірки «Три літа»з незначними різночитаннями (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — С. 114 — 126).

Від автографа збірки «Три літа» опосередковано походить список П.О.

Куліша та невідомої особи (ІРЛІ, ф. З, оп. 19, № 70). З недогляду, очевидно, в ньому відсутні рядки 99 і 207 — 209, а в рядках 210 — 211 пропущено два слова: «Не турбуйтесь».

В «Історичному оповіданні»П. О. Куліш цитував послання: Умийтеся! Образ Божий Багном не скверніте, Не дуріте дітей своїх, /738/ Що вони на світі На те тілько, щоб панувать... (Куліш П.О. Хуторна поезія. — Львів, 1882. — С. 26). У третьому рядку наведеного уривка є різночитання (замість «Не дуріте дітей ваших» — «Не дуріте дітей своїх»), але важко сказати, чи це недогляд П.О. Куліша, чи, може, так було в якомусь попередньому автографі. Є такого типу різночитання і в іншому уривку, що його наводить П. Куліш: ...Заговорить І Дніпро, і гори, І потече сторіками Кров у Чорне море Синів ваших, і не буде Кому помагати: Одцурається брат брата І дитини мати. (Там само. — С. 39.) Існував також список невідомою рукою 40-х років XIX ст.; його різночитання подано у примітках до «Кобзаря з додатком споминок про Шевченка Костомарова і Микешина» (Прага, 1876. — С. 64 — 71). З невстановленого списку, як видно, дуже неякісного, наприкінці 50-х років XIX ст. послання переписав І. М. Лазаревський (ІЛ, ф. 1, № 88, арк. 24 — 28). Цей список не відбивав тексту, створеного поетом у рукописній збірці «Три літа», містив викривлення. Переглядаючи його після повернення із заслання, Шевченко зробив у ньому чимало виправлень, наблизивши текст до автографа у збірці «Три літа», а часом дав і нові варіанти, але правку не доведено до кінця і облишено. Суттєві відміни проти автографа містив список М. О. Максимовича, різночитання якого подав В. М. Доманицький у своїй праці «Критичний розслід над текстом „Кобзаря“» (К., 1907. — С. 127 — 132). З них лише поодинокі збігаються з різночитаннями інших списків. Не повторюються вони і в іншому списку, що належав М.О. Максимовичу (РДАЛМ, ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 31 — 38). Навіть назви різні: у першому — «Посланіє до мертвих і живих...», у другому — «І мертвим, і живим...». Останній список взагалі ближчий до автографа у збірці «Три літа». До списку, що належав М.О. Максимовичу і тепер зберігається в РДАЛМ

(ф. 314, оп. 2, № 25, арк. 31 — 38), близький список О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, с. 605 — 613).

Значні розбіжності з основним текстом містять списки у примірнику

«Кобзаря» 1860 з рукописними вставками (ІЛ, ф. 1, № 535, с. 22 — 32), у рукописній збірці «Сочинения Т.Г. Шевченка» 1862 р. (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 1, № 4, с. 290 — 299), невідомою рукою (ІР НБУВ, І, 561, арк. 3 — 8 звор.; 7450, арк. 19 звор.), у рукописному «Кобзарі» І. І. Сердюкова 1857 р. (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 49 — 56).

Список невідомою рукою (можливо, А. Слюсарчука) у ЛНБ (ф. 1, № 432)

має помітку олівцем на титулі: «З тих часів, як ще поезії Шевченка галицька молодіж переписувала і передавала з рук до рук». Він відноситься до першої половини 60-х років XIX ст. і походить, як і список Т. Грушкевича (Там само, ф. 41, № 140, с. 39 — 49), від першодруку. Список К. Климковича (Там само, ф. 11, спр. 4349, с. 95 — 104) є копією з видання «Поезії Тараса Шевченка»(Львів, 1867). /739/

Незначні різночитання є у списках П. О. Куліша (ІЛ, ф. 1, № 653), у

списку, що належав Л.М. Жемчужникову (різночитання див.: ЗНТШ. — 1901. — Т. 39. — С. 1, і «Кобзар», 1893. — Ч. 1. — С. 287 — 294), у збірці «Стихотворения Шевченка» (ЦДАМЛМУ, ф. 506, оп. 2, № 7, с. 15 — 25), невідомою рукою (ДАРФ, ф. 112, оп. 2, № 471, арк. 29 звор. — 37), у рукописному «Кобзарі»1866 р. (ІЛ, ф. 1, № 842, арк. 859 — 863), у рукописній збірці 1889 р. (ІЛ, ф. 1, № 84, с. 1 — 14).

Вперше надруковано у збірці «Новые стихотворения Пушкина и

Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 24 — 34).

Вперше введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. —

Львів, 1867. — Т. 1. — С. 9 — 16. У Росії вперше надруковано без купюр у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. — СПб., 1907. — С. 260 — 267.

Аще кто речеш, яко люблю Бога... — епіграф узято з Першого

послання Іоана Богослова: «Коли хтось каже: „Я люблю Бога“, а брата свого ненавидить, — неправду мовить»(Гл. 4. В. 20). Завершується ця глава заповіддю, яку Шевченко зробив провідною у своєму посланні землякам-українцям: «І таку ми заповідь одержали від Нього: „Хто любить Бога, той нехай любить і брата свого“» (Гл. 4. В. 21).

На розпуттях велелюдних... — перегук з біблійними Книгами Єремії та Єзекіїля. І потече сторіками Кров у синє море... — в основі цієї

шевченківської перестороги сучасникам лежать образи з Одкровення Іоана Богослова: «І другий ангел посурмив, і мов гора велика, огнем розпалена, була кинута в море: і стала третина моря — кров’ю»(Апокаліпсис. Гл. 8. В. 8); «...третій вилив чашу свою на річки і на джерела вод: і стала кров»(Апокаліпсис. Гл. 16. В. 4).

Німець скаже: «Ви моголи». — Натяк на те, що в тодішній історичній науці була поширена думка про монгольське походження слов’ян. Про це Шевченко міг читати у перекладеній О.М. Бодянським книжці П.-Й. Шафарика «Славянские древности». Згадуючи німецьких істориків В. Шюца, І. Паррота та ін., автор зазначав: «Одни только те писатели, для коих в их тесном кругозоре познаний мир славянский еще по сю пору покрыт непроницаемым мраком, не перестают, вопреки просвещению нашего века, причислять народ славянский к племени монгольскому...» (Шафарик П. И. Славянские древности. — М., 1837. — Т. 1. — С. 69). Тамерлан — Тімур (1336 — 1405), середньоазіатський емір і завойовник, правитель військово-феодальної держави в Середній Азії з столицею в Самарканді (1370 — 1405). Здійснював спустошливі напади на Іран, Малу Азію,Закавказзя, Індію. Коллар Ян (1793 — 1852) — чеський і словацький учений і поет, який послідовно обстоював ідею єднання слов’янських народів. Великої популярності набула його поема «Дочка слави», уривок якої О. Бодянський опублікував у своїй книжці «О народной поэзии славянских племен» (1837). У журналі «Отечественные записки» (1840. — Кн. 1 — 2) опубліковано статтю Я.Коллара «О литературной взаимности между племенами славянскими». Очевидно, зсцими творами Шевченко був обізнаний. Танка Вацлав (1791 — 1861) — чеський філолог і поет, діяч чеського національного відродження. Разом з Й. Ліндою створив збірки поезій Краледворський рукопис» (1819) і «Зеленогорський рукопис» (1820), підробивши їх під пам’ятки давньої чеської літератури. Переклав «Слово /740/ о полку Ігоревім» чеською мовою. Як і Я. Коллар, обстоював ідею слов’янського єднання. Слов’янофіли — представники одного з напрямів суспільно-політичної думки Росії 40 — 50-х років XIX ст. Найбільш відомі з них— О. С. Хом’яков, брати І. В. та П. В. Киреєвські, І. С. та К. С. Аксакови, Ю.Ф. Самарін, О. І. Кошелєв, І. Д. Бєляєв. Історичний розвиток Росії і слов’янських народів загалом слов’янофіли протиставляли Заходу, боючись впливу західних ідей. Їхні погляди були складними й суперечливими, з часом зазнавали відчутної еволюції в бік консерватизму. В 40-х роках критика слов’янофілами кріпосницьких порядків, заклики глибше вивчати національну історію мали прогресивне значення, але вже й тоді слов’янофіли, на противагу «західникам»,звеличували офіційне православ’я, обстоювали думку про самобутній шлях розвитку Росії через поземельні общини. З роками ці тенденції посилювалися і в  другійполовині 50-х років, коли царизм, побоюючись народного повстання, вирішив скасувати кріпосне право «зверху», звели нанівець окремі вияви опозиційності слов’янофілів щодо самодержавства. Шевченкові рядки спрямовані проти тих доморослих слов’янофільствуючих «земляків», які дбали про об’єднання слов’ян під скіпетром російського царя-самодержця, нехтуючи інтересами розвитку українського народу, передової суспільно-політичної думки. Брут Люцій Юній — керівник повстання в Римі 509 р. до н.е., внаслідок якого повалено імператорську владу і встановлено республіканський лад. За участь у змові проти республіки засудив до страти двох власних синів. Брут Марк Юній (85 — 42 рр. до н. е.) — римський політичний діяч, один із головних учасників змови проти Юлія Цезаря і вбивства його (44 р. до н. е.). Обстоював республіканський лад правління. Зазнавши поразки в боротьбі проти другого тріумвірату (Октавіан, Антоній, Лепід), 42 р. до н. е.покінчив самогубством. Ім’я Брутів набуло символу громадянських чеснот.

Коклес (Одноокий) Публій Горацій — легендарний герой, який 507 р. до н. е. врятував Рим від етрусків, один захищаючи міст через річку Тибр.

Титло — значок над скорочено написаним словом у

церковнослов’янських книжках.

Раби, подножки, грязь Москви, Варшавське сміття — ваші

пани Ясновельможнії гетьмани.

— Так вперше гнівно й беззастережно Шевченко охарактеризував поведінку тієї верхівки української козацької старшини, яка поперемінно вислужувалась то перед російським царизмом, то перед польською шляхтою, цілковито нехтуючи інтересами власного народу.

Синоп, Трапезунд — турецькі міста на узбережжі Чорного моря, на які, щоб визволити полонених, часто нападали запорозькі козаки,підпалюючи ворожі кораблі.

http://litopys.org.ua/shevchenko/shev140.htm

Ось такі наші справи в Украйні, всяка мерзота хоче і надалі знищити цей волелюбний і благодатний край і його народ. Прийдешні зі сходу зайди продовжують наступ на все українське і замахнулися на святе - на мову! Мова це те, що ідентифікує українця як українця! Мова це код нації, будь-якої нації!

Автобіографія Тараса Шевченка

(Лист Т. Шевченка до редактора часописі »Народное чтеніе.«)

Я вполне сочувствую вашему желанію познакомить читателей »Народнаго Чтенія« съ исторіею жизни людей, выбившихся своими способностями и делами изъ темной и безгласной толпы простолюдиновъ. Подобныя сведенія поведутъ, мне кажется, многихъ къ сознанію своего человеческаго достоинства, безъ котораго невозможны успехи общественнаго развитія въ низшихъ слояхъ населенія Россіи. Моя собственная судьба, представленная въ истинномъ свете, могла бы навести не только простолюдина, но и техъ, у кого простолюдинъ находится въ полной зависимости, на размышленія глубокія и полезныя для обеихъ сторонъ. Вотъ почему я решаюсь обнаружить передъ светомъ несколько печальныхъ фактовъ моего существованія. Я бы желалъ изложитъ ихъ въ такой полноте, въ какой покойный С. Т. Аксаковъ представилъ свои детскіе и юношескіе годы, – темъ более, что исторія моей жизни составляетъ часть исторіи моей родины. Но я не имею духу входить во все подробности. Это могъ бы сделать человекъ, успокоившійся внутренно и успокоенный на счетъ себе подобныхъ внешними обстоятельствами. Все, что я могу покаместь сделать въ исполненіе вашего желанія, это представить вамъ въ короткихъ словахъ фактическій ходъ моей жизни. Когда вы прочтете эти строки, вы, я надеюсь, оправдаете чувство, отъ котораго у меня сжимается сердце и коснетъ грудь.

Я – сынъ крепостнаго крестьянина, Григорія Шевченка. Родился въ 1814 г. Февр. 25, въ селе Кириловке Звенигородскаго уезда Кіевской губ., въ именіи одного помещика. Лишившись отца и матери на 8-мъ году жизни, пріютился я въ школе у приходскаго дьячка, въ виде школяра-попихача. Эти школяри въ отношеніи къ дьячкамъ тоже самое, что мальчики, отданные родителями, или иною властью, на виучку къ ремеслнникамъ. Права надъ ними мастера не имеютъ никакихъ определительныхъ границъ: они – полные рабы его. Все домашнія работы и выполненіе всевозможныхъ прихотей самого хозяина и его домочадцевъ лежатъ на нихъ безусловно. Предоставляю вашему воображенію представить, чего могъ требовать отъ меня дьячекъ, – заметьте, горькій пьяница, – и что я долженъ былъ исполнять съ рабской покорностью, не имея ни единаго существа въ міре, которое заботилось бы, или могло заботиться, о моемъ положеніи. Какъ бы то ни было, только въ теченіе двухъ-летней тяжкой жизни въ такъ называемой школе, прошелъ я граматку, часловець и, наконецъ, псалтирь. Подъ конецъ моего школьнаго курса, дьячекъ посылалъ меня читать, вместо себя, псалтирь по усопшихъ крепостныхъ душахъ и благоволилъ платить мне за то десятую копейку, въ виде поощренія. Моя помощь доставляла суровому моему учителю возможность больше прежняго предаваться любимому своему занятію, вместе съ своимъ другомъ, Іоною Лимаремъ, такъ что, по возвращеніи отъ молитвословнаго подвига, я почти всегда находилъ ихъ обоихъ мертвецки пьянымы. Дьячекъ мой обходился жестоко не со мною однимъ, но и съ другими школярами, и мы все глубоко его ненавидели. Безтолковая его придирчивость сделала насъ въ отношеніи къ нему лукавыми и мстительными. Мы надували его при всякомъ удобномъ случае и делали ему всевозможныя пакости. Этотъ первый деспотъ, на котораго я наткнулся въ моей жизни, поселилъ во мне на всю жизнь глубокое отвращеніе и презреніе ко всякому насилію одного человека надъ другимъ. Мое детское сердце было оскорблено этимъ исчадіемъ деспотическихъ семинарій милліонъ разъ, и я кончилъ съ нимъ такъ, какъ вообще оканчивають выведенные изъ терпенія беззащитные люди, – местью и бегствомъ. Найдя его однажды безчувственно пьянымъ, я употребилъ противъ него собственное его оружіе – розги, и, на сколько хватило детскихъ силъ, отплатилъ ему за все его жестокости. Изъ всехъ пожитковъ пьяницы дьячка драгоценнейшею вещью казалась мне всегда какая-то книжечка съ кунштиками, т. е. гравированными картинками, вероятно, самой плохой работы. Я не счелъ грехомъ, или не устоялъ противъ искушенія похитить эту драгоценность, и ночью бежалъ въ местечко Лисянку.

Тамъ я нашелъ себе новаго учителя въ особе маляра-діакона, который, какъ я скоро убедился, очень мало отличался своими правилами и обычаями отъ моего перваго наставника. Три дня я терпеливо таскалъ на гору ведрами воду изъ речки Тикача и растиралъ на железномъ листе краску медянку. На четвертый день терпеніе мне изменило, и я бежалъ въ село Тарасовку къ дьячку-маляру, славившемуся въ околотке изображеніеме великомученика Никиты и Ивана Воина. Къ сему то Апеллесу обратился я съ твердою решимостью перенести все испытанія, какъ думалъ я тогда, неразлучныя съ наукою. Усвоить себе его великое искусство хоть въ самой малой степени жедалъ я страстно. Но, увы! Апеллесъ посмотрелъ внимательно на мою левую руку и отказалъ мне на отрезъ. Онъ объяснилъ мне, къ моему крайнему огорченію, что во мне нетъ способности ни къ чему, ни даже къ шевству или бондарству.

Потерявъ всякую надежду сделаться когда-нибудь хоть посредственнымъ маляромъ, съ сокрушеннымъ сердцемъ возвратился я въ своє родное село. У меня была въ виду скромная участь, которой мое воображеніе придавало, однако жъ, какую-то простодушную прелесть: я хотелъ сделаться, какъ выражается Гомеръ, пастыремъ стадъ непорочныхъ съ темъ, чтобы, ходя за громадскою ватагою, читать свою любезную краденую книжку съ кунштиками. Но и это не удалось мне. Помещику, только что наследовавшему достояніе отца своего, понадобился расторопный мальчикъ, и оборванный школяръ-бродяга попалъ прямо въ тиковую куртку, въ такіе же шаровары и, наконецъ, – въ комнатные козачки.

Изобретеніе комнатныхъ козачковъ принадлежить цивилизаторамъ Заднепровской Украины, полякамъ; помещики иныхъ національностей перенимали и перенимають у нихъ козачковъ, какъ выдумку, неоспоримо умную. Въ краю, некогда козацкомъ, сделать козака ручнымъ съ самаго детства – это тоже самое, что въ Лапландіи покорить произволу человека быстроногаго оленя. Польскіе помещики былаго времени содержали козачковъ, кроме лакейства, еще въ качетве музыкантовъ и танцоровъ. Козачки играли, для панской потехи, веселыя двусмысленныя песенки, сочиненныя народною музою съ горя, подъ пьяную руку, и пускались передъ панами, какъ говорятъ поляки: сюды-туды-навприсюды. Новейшіе представители вельможной шляхты, съ чувствомъ просвещенной гордости, называютъ это покровительствомъ украинской народности, которымъ-де всегда отличались ихъ предки. Мой помешикъ, въ качестве русскаго немца, смотрелъ на козачка более практическимъ взглядомъ и, покровительствуя моей народности на свой манеръ, вменялъ мне въ обязанность только молчаніе и неподвижность въ углу передней, пока не раздастся его годосъ, повелевающій подать тутъ же возле него стоящую трубку, или налить у него передъ носомъ стаканъ воды. По врожденной мне продерзости характера, я нарушалъ барскій наказъ, напевая чуть слышнымъ голосомъ гайдамацкія унылыя песни и срисовывая украдкою картины суздальской школы, украшавшія панскіе покои. Рисовалъ я карандашемъ, который – признаюсь въ этомъ безъ всякой совести – укралъ у конторщика.

Баринъ мой былъ человекъ деятельный: онъ безпрестанно ездилъ то въ Кіевъ, то въ Вильно, то въ Петербургъ и таскалъ за собою, въ обозе, меня для сиденія въ передней, подаванія трубки и тому подобныхъ надобностей. Нельзя сказать, чтобы я тяготился моимъ тогдашнимъ положеніемъ; оно только теперь приводитъ меня въ ужасъ и кажется какимъ-то дикимь и несвязнымъ сномъ. Вероятно, многіе изъ русскаго народа посмотрятъ когда-то по моему на свое прешедшее. Странствуя съ своимъ бариномъ съ одного постоялаго двора на другой, я пользовался всякимъ удобнымъ случаемъ украсть со стены лубочную картинку и составилъ себе такимъ образомъ драгоценную коллекцію. Особенными моими любимцами были историческіе герой, какъ-то: Соловей Разбойникъ, Кульневъ, Кутузовъ, козакъ Платовъ и другіе. Впрочемъ, не жажда стяжанія управляла мною, но непреодолимое желаніе срисовать съ нихъ какъ только возможно верныя копіи.

Однажды, во время пребыванія нашего въ Вильно, въ 1829 г. декабря 6-го, панъ и пани уехали на балъ въ такъ называемые рессурсы (дворянское собраніе) по случаю тезоименитства въ Бозе почившаго Императора Николая Павловича. Ве доме все успокоилось, уснуло. Я зажегъ свечку въ уединенной комнате, развернулъ свои краденныя сокровища и, выбравъ изъ нихъ козака Платова, принялся съ благоговеніемъ копировать. Время летело для меня незаметно. Уже я добрался до маленькихъ козачковъ, гарцующихъ около дюжихъ копыть генеральскаго коня, какъ позади меня отворилась дверь, и вошелъ мой помещикъ, возвратившійся съ бала. Онъ съ остервененіемъ выдралъ меня за уши и надавалъ пощечинъ – не за моє искусство, нетъ! (на искусство онъ не обратилъ вниманія) а за то, что я могъ бы сжечь не только домъ, но и городъ. На другой день онъ велелъ кучеру Сидорке выпороть меня хорошенько, что и было исполнено съ достодолжнымъ усердіемъ.

Въ 1832 г. мне исполнилось 18 летъ, и такъ-какъ надежды моего помещика на мою лакейскую расторопность не оправдались, то онъ, внявъ неотступной моей просьбе, законтрактовалъ меня на четыре года разныхъ живописныхъ делъ цеховому мастеру, некоему Ширяеву, въ Петербургъ. Ширяевъ соединялъ въ себе качества дьячка-спартанца, дьякона-маляра и другаго дьячка-хиромантика; но, не смотря на весь гнетъ тройственнаго его генія, я въ светлыя весеннія ночи, бегалъ въ Летній Садъ рисовать со статуй, украшающихъ сіе прямолинейное созданіе Пеі|)а. Въ одинъ изъ такихъ сеансовъ познакомился я съ художникомъ Иваномъ Максимовичемъ Сошенкомъ, съ которымъ я до сихъ поръ нахожусь въ самыхъ искреннихъ братскихъ отношеніяхъ. По совету Сошенка, я началъ пробовать акварелью портреты съ натуры. Для многочисленныхъ грязныхъ пробъ, терпеливо служилъ мне моделью другой мой зеилякъ и другъ, козакъ Иванъ Нечипоренко, дворовый человекъ нашего помещика. Однажды помещикъ увиделъ у Нечипоренка мою работу, и она ему до того понравилась, что онъ началъ употреблять меня для снятія портретовъ съ любимыхъ своихъ любовницъ, за которые иногда награждалъ меня целымъ рублемъ серебра. 1837 г. Сошенко представилъ меня конференцъ-секретарю Академіи Художествъ, В. И. Григоровичу, съ просьбой освободить меня отъ моей жалкой участи. Григоровичъ передалъ его просьбу В. А. Жуковскому. Тотъ сторговался предварительно съ моимъ помещикомъ и просилъ К. П. Брюлова написать съ него, Жуковскаго, портретъ, съ целью розыграть его въ частной лотерее. Великій Брюловъ тотчасъ согласился, и вскоре портретъ Жуковскаго былъ у него готовъ. Жуковскій, съ помощью графа Вельегорскаго, устроилъ лотерею въ 2.500 р. ассигнаціями, и этою ценою куплена была моя свобода, въ 1838 г. апреля 22.

Съ того же дня началъ я посещать классы Академіи Художествъ и вскоре сделался однимъ изъ любимейшихъ учениковъ-товарищей Брюлова. Въ 1844 г., удостоился я званія свободнаго художника.

О первыхъ литературныхъ моихъ опытахъ скажу только, что они начались въ томъ же Летнемъ Саду, въ светлыя безлунныя ночи. Украинская строгая муза долго чуждалась моего вкуса, извращеннаго жизнію въ школе, въ помещичьей передней, на постоялыхъ дворахъ и въ городскихъ квартирахъ; но, когда дыханіе свободы возвратило моимъ чувствамъ чистоту первыхъ леть детства, проведенныхъ подъ убогою батьковскою стрехою, она, спасибо ей, обняла и приласкала меня на чужой стороне. Изъ первыхъ, слабыхъ моихъ опытовъ, написанныхъ въ Летнемъ Саду, напечатана только одна баллада »Причинна.« Когда и какъ писались последовавшія за нею стихотворенія, объ этомъ теперь я не чувствую охоты распространяться. Краткая исторія коей жизни, набросанная мною въ этомъ нестройномъ разсказе въ угожденіе вамъ, правду сказать, обошлась мне дороже, чемъ я думалъ. Сколько летъ потерянныхъ! И что я купилъ у судьбы своими усиліями – не погибнутье Едва-ли не одно страшное уразуменіе своего прошедшаго. Оно ужасно, оно темъ более для меня ужасно, что мои родные братья и сестры, о которыхъ мне было тяжко вспоминать въ своемъ разсказе, до сихъ поръ крепостные. Да, м. г., они крепостные до сихъ поръ!

 Примите и т. д.     Т. Шевченко.
1860, февраля 18.
»Кобзар« 1 і 2 томи
Прага, 1896

Кавказ
 (уривок)

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Споконвіку Прометея
Там орел карає,
Що день божий добрі ребра
Й серце розбиває.
Розбиває, та не вип'є
Живущої крові –
Воно знову оживає
І сміється знову.
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля.
І неситий не виоре
На дні моря поле.
Не скує душі живої
І слова живого.
Не понесе слави бога,
Великого бога.

Не нам на прю з тобою стати!
Не нам діла твої судить!
Нам тілько плакать, плакать, плакать
І хліб насущний замісить
Кровавим потом і сльозами.
Кати згнущаються над нами,
А правда наша п'яна спить.
Коли вона прокинеться?
Коли одпочити
Ляжеш, боже, утомлений?
І нам даси жити!
Ми віруєм твоїй силі
І духу живому.
Встане правда! встане воля!
І тобі одному
Помоляться всі язики
Вовіки і віки.
А поки що течуть ріки,
Кровавії ріки!

За горами гори, хмарою повиті,
Засіяні горем, кровію политі.
Отам-то милостивії ми
Ненагодовану і голу
Застукали сердешну волю
Та й цькуємо. Лягло костьми
Людей муштрованих чимало.
А сльоз, а крові? Напоїть
Всіх імператорів би стало
З дітьми і внуками, втопить
В сльозах удов'їх. А дівочих,
Пролитих тайне серед ночі!
А матерних гарячих сльоз!
А батькових старих, кровавих,
Не ріки – море розлилось,
Огненне море! Слава! Слава!
Хортам, і гончим, і псарям,
І нашим батюшкам-царям Слава.
І вам слава, сині гори,
Кригою окуті.
І вам, лицарі великі,
Богом не забуті.
Борітеся – поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас сила
І воля святая!

Сьогодні, 9 березня, прогресивна спільнота святкує День народження Тараса Шевченка.
Т.Г. Шевченко не тільки геніальний поет й маляр України, він глашатай українського народу.
Ідеї Тараса Шевченка ще й сьогодні живуть і зворушують серця багатьох людей.

Хочу поділитися із загалом приємною звісткою, що у Тернопільському видавництві «Навчальна книга – Богдан» саме цими днями вийшов друком «Кобзар»



Дизайнер палітурки Світлана Бялас

Новий «Кобзар» містить всі поетичні твори видатного поета й доповнені коментарі до творів.

І виріс я на чужині,
І сивію в чужому краї:
То одинокому мені
Здається — кращого немає
Нічого в бога, як Дніпро
Та наша славная країна...
Аж бачу, там тільки добро,
Де нас нема.
В лиху годину,
Якось недавно довелось
Мені заїхать в Україну,
У те найкращеє село...
У те, де мати повивала
Мене малого і вночі
На свічку Богу заробляла;
Поклони тяжкії б'ючи,
Пречистій ставила, молила,
Щоб доля добрая любила
її дитину... Добре, мамо,
Що ти зараннє спать лягла,
А то б ти Бога прокляла
За мій талан.

Аж страх погано
У тім хорошому селі:
Чорніше чорної землі
Блукають люди; повсихали
Сади зелені, погнили
Біленькі хати, повалялись,
Стави бур'яном поросли.
Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..

І я, заплакавши, назад
Поїхав знову на чужину.
І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві... Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини,
А препоганії пани
Жидам, братам своїм хорошим,
Останні продають штани...
Погано дуже, страх погано!
В оцій пустині пропадать.
А ще поганше на Украйні
Дивитись, плакать — і мовчать!

А як не бачиш того лиха,
То скрізь здається любо, тихо,
І на Україні добро.
Між горами старий Дніпро,
Неначе в молоці дитина,
Красується, любується
На всю Україну.
А понад ним зеленіють
Широкії села,
А у селах у веселих
І люди веселі.
Воно б, може, так і сталось,

Якби не осталось

Сліду панського в Украйні.

                               Т.Г. Шевченко 1848 рік

(Реконструкция музейной площади в г.Винница)

Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні.
Чи хто згадає, чи забуде
Мене в снігу на чужині –
Однаковісінько мені.
В неволі виріс меж чужими,
І, не оплаканий своїми,
В неволі, плачучи, умру,
І все з собою заберу,
Малого сліду не покину
На нашій славній Україні,
На нашій – не своїй землі.
І не пом'яне батько з сином,
Не скаже синові: “Молись,
Молися, сину: за Вкраїну
Його замучили колись”.
Мені однаково, чи буде
Той син молитися, чи ні…
Та не однаково мені,
Як Україну злії люде
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847,
С.-Петербург]

9 березня - День народження Тараса Григоровича Шевченка


Пам"ятник Т.Г. Шевченку у Полтаві (скульптор Іван Кавалерідзе)


http://en.wikipedia.org/wiki/Taras_Shevchenko