Валерій Ісаєнко викохує кожну свою іконну, наче дитину

Молитва до Богородиці, прославленої в чудотворній Жировицькій іконі

О Премилосердна Владичице, Діво Богородице! Якими устами торкнуся до святині Твоєї або якими словами ісповім щедроти Твої, що їх людям являла Ти? Бо жоден, хто прибігає до Тебе, не відходить не вислуханим і без допомоги. Від юності моєї шукаю Твоєї допомоги і захисту та ніколи не був позбавлений милосердя Твого.

Споглянь, Владичице, на скорботу серця мого і побач рани душі моєї. І нині, схиливши голову, стоячи перед пречистим Твоїм образом, приношу Тобі мої моління: не позбав мене всесильного заступництва в день скорботи моєї і в день печалі моєї заступи мене. Не відвернися від струменів сліз моїх, Владичице, і радістю наповни серце моє. Пристановищем і захистом будь мені, Милостива, і промінням світла Твого, розум мій просвіти.

Не тільки за себе молю Тебе, а й про людей, що прибігають до заступництва Твого. Церкву Сина Твого у благості збережи і охорони її від злих нападів ворогів, що повстають на неї. Архипастирям нашим пошли поміч Твою в апостольстві, і збережи їх здоровими, довголітніми, щоб правдиво навчали слово істини Господньої. Пастирям випроси в Бога, Сина Твого, ревність і піклування про душі стада словесного, яке вручене їм; дух розуму і благочестя, чистоти і правди божественної їм пошли.

Виблагай також, Владичице, у Господа верховній владі нашій і містоправителям мудрість і силу, суддям — правду і чесність до всіх, а всім, хто вдається до Тебе, — духа цнотливості, смиренномудрості, терпеливості і любові. Ще молю Тебе, Премилосердна, щоб Ти осінила країну нашу покровом Твоєї благодаті і визволяла її від лиха стихій, нашестя ворогів та міжусобиць, щоб усі, хто живе в ній, у мирі та любові перебуваючи, тихе і безтурботне життя прожили і, вічні блага Твоїми молитвами успадкувавши, могли разом з Тобою хвалити Бога на небі повіки. Амінь.

Ісаєнко Валерій Олексійович, іконописець, реставратор

«Молитва пензлем. Саме так можна по-іншому назвати іконопис, або ж мистецтво писання ікон. Люди, які займаються такою діяльністю завжди поміж нас, віруючих. Бо ж без справжнього церковного життя неможливо відображати в ідентичності — Божественне».

Автор Ольга Палош

Сум. Він наступає раптово, наче порив вітру. Збиває з ніг та огортає спогадами. Тягне за руку в дитинство. Огортає материнськими обіймами. І душа тужить чимось теплим та сонячним. Сум, котрий в молитві відображується істинним милосердям до усього того, що так болить нашому сьогоденню.

І душа, не витримуючи цих вітрів, болить та кличе до Господа у молитві. Підіймаєш очі до неба і віруєш в те, що цей сум розчиниться в нічній тиші полине туди, звідки вже ніколи до тебе не повернеться. Перегорнутий аркуш жовтої від часу книги. Книги складної, стрімкої, інколи не зрозумілої. Твій сум, як жаль за минулими митями абсолютної любові, подарованої Господом цьому світу.

Він зайшов до зали краєзнавчого музею і ми зустрілися поглядами. Мені якось одразу здалося, що я давно знаю цю людину. Той знімальний день видався доволі насиченим та цікавим. Та я з особливим нетерпінням очікував на цю «Сповідь». З’ясувалося, що ми народилися в один день, 7 листопада. Можливо саме через це нам було настільки просто вести діалог з Валерієм Олексійовичем.

Віруюча людина. Богомільна. Ревна. І в цьому ми з ним також виявилися схожі. Ми говорили однією мовою. Він знає шлях до таїнства. Усвідомлює його. І молячись пише ікони. З ним не складно. Але треба обов’язково молитися. Інакше зрозуміти та почути його неможливо.

Він десь там. Де випадкові люди не ходять. Він досягає цього виміру Вірою та Молитвою. Ми говорили про благодать Божу, котра, наче бальзам, лікує та оновлює душу. І це таїнство дається ревною щирою молитвою та постійним спілкуванням з Господом.

Його ікони говорять до тебе. Ти мовчазно дивишся на них, і відчуваєш, як благодать святих образів проникає в тебе. Ми звикаємо бути «хорошими». Граємо «правильні» ролі, самі задихаємося від болю, хворіємо, вигораємо та гаснемо. І лише свіча під іконами забирає нічну тривогу та омиває душу цілющою розмовою з Господом.

Він дорослий, усталений у вірі. Він викохує кожну свою роботу, наче дитину. Тому щиро та здивовано сміється, коли адепти ворожої церкви намагаються представити його творчість як надбання кремлівської церкви. Інший світ. Той, в якому вірують і моляться.

Інші думки. Інший вимір. Це неможливо пояснити словами. Це можна лише відчути. Тому так багато вірян залишаються незрозумілими для мирян. Я вже звик до такого нерозуміння. Він також. Ми посміхалися один одному. Широко та щиро. Ми розуміли один одного з півслова.

Ми поважали вибір один одного, обравши для себе молитву, піст та аскетичність у сприйнятті навколишнього світу. Можна бути ченцем в монастирі. А можна бути ченцем в миру. Можна відмовитися від усього мирського. А можна не відмовлятися, жити серед людей і при цьому не відходити від буття відлюдника.

Розмова з Богом. Те, що робить нас смиренними та покаянними. Те, що ти щоденно сповідуєш Йому. Відчуття внутрішньої свободи. Вкрай глибинне. Усвідомлення себе самого. Молитва каяття. Псалми віри.

З ним було не складно. Я відчув силу його віри. Я розумів відданість його любові. Я чув те, що він мені говорив. Я вчився. Просто вчився у цієї мудрої душі. Вчився любити Бога. У свій день народження я молився за нього разом з ним.

Між нами відстань у 150 кілометрів, але це не завадить почути в молитві дружній ледь хриплий голос. Це не складно. Складніше не знати молитви. І не розуміти того, що нам заповідано вірувати в Бога і Україну.

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Ісаєнко Валерій Олексійович, іконописець, реставратор

https://youtu.be/yHb7AoMgEzE

Натхненна, потужна, небайдужа українка

Прилуцькому краєзнавчому музею імені В. І. Маслова 127 років

«Музей одна з небагатьох інституцій, що відображає творення державності України та її становлення на світовій арені, як висококультурної розвинутої країни. Відвідати музей наче отримати можливість ненадовго доторкнутися до минулого, відчути на собі плин часу, згадати історію свого села чи міста, осягнути власний зв’язок з далекими поколіннями предків. Адже народ, який не знає своєї історії приречений на вимирання.

Прилуцький краєзнавчий музей є одним з найстаріших в Україні. Археологічні, історичні, природничі, етнографічні та мистецькі пам’ятки Прилуччини, що зберігаються в його стінах, є безмовними свідками багатовікової історії Приудайської землі. Вони наче розповідають про її чарівну природу, про видатних прилучан та їх життя».

Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею

Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова

Я наче відчував, що мені потрібно потрапити на другий поверх краєзнавчого музею. Нас, змоклих під осінньою зливою, зустрічала директорка музею Тетяна Зоць. Ми привіталися, познайомилися і рушили нагору. Перший поверх надихає відвідувача цікавими експозиціями з експонатами флори та фауни регіону. Тоді як зали другого поверху сповнені історією українства та відображують історичні події від буття стародавніх слов’ян до подій XX століття.

Ледве ступивши до зали з історичною експозицією, я одразу відчув наскільки мені тут затишно і як тішиться побаченому моя українська душа. З кожної сторінки цих епох наші предки говорять до нас. До нас кличе неймовірна, настільки могутня спадщина віків, міць якої ми за всі роки незалежності так і не змогли усвідомити. Але саме це усвідомлення має стати частиною буття кожного з нас, адже саме воно являє собою фундамент нашого майбутнього.

Це так важливо культивувати генетику, котру по-варварськи винищували сотні років. Нам потрібно з науковою педантичністю збирати відлуння Душі Українства, і з відкритою душею приймати та вивчати наукові здобутки на цій ниві. Наука, історія не може бути від’єднана від суспільства.

Для розбудови соціуму топові ЗМІ мають висвітлювати на перших шпальтах не вбрання селебрітіз чи особисте життя самопроголошеної еліти суспільства, а останні наукові відкриття та передові досягнення. Тільки так ми зможемо замінити у свідомості рабську психологію меншовартості, котру століттями нав’язував червоний режим, на відчуття національної гідності та самоповаги.

Саме такі думки наповнювали мене, під час знайомства з історичними експозиціями Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова. Першу «Сповідь» ми знімали з директоркою музею Тетяною Зоць.

Ми говорили не про цифри чи дати. Ми говорили про душу з людиною, котра очолює колектив однодумців, надзвичайно натхненних духом українства. Вони не просто збирають та демонструють експонати, а ще й відчувають усю ту глибину, котру вони уособлюють.

«Сповідь» це програма про душу. Душу, котра творить добро. Для всіх: для близьких та для незнайомців, для сучасників та для прийдешніх поколінь. Творить во славу Господа та за покликом серця.

«Сповідь» – це відповідь телевізійним аудиторіям, котрі так бравурно та нерозсудливо піддаються ворожій інформаційній пропаганді. Котрі не шанують Героїв. Котрі забувають про війну із зовнішнім та внутрішнім ворогом. Котрі воліють не пам’ятати про те, що кожним своїм вчинком кожен з нас створює сьогодення Нації й тим самим закладає фундамент нашого спільного майбутнього.

Нас намагаються зробити сірими, безініціативними, аморфними. Байдужими. Соціально й національно пасивними. Але є люди-іскри. Вони палають. Світять. Творять. Надихають. Їм складно. Важко. Часто самотньо. Але коли такі люди відшукують одне одного та збираються разом навколо спільної мети, вони стають тією потужною рушійною силою, котра рухає українство вперед.

Такою я побачив Тетяну Зоць. Натхненна, потужна, небайдужа українка, вона палає своєю справою та надихає своїм ентузіазмом оточуючих. Я слухав її, зачарований тією енергією, котру випромінює ця людина. Але не зважаючи на надзвичайну приємність бесіди, мою душу сповнював сум та тривога.

Ми, як Нація, забуваємо про нашу культуру. Забуваємо про генетичні цінності. Ми маємо набагато більше уваги приділяти історії, культурі та мистецтву. Набагато принциповіше ставитися до цих питань, до їх вивчення та популяризації. Адже це не просто гілки на дереві нашого буття, це його коріння. Основа основ. Ми втрачаємо час. Ми знову і знову відмовляємо собі в можливості пишатися тим, що ми українці.

Час нашої розмови сплинув непомітно, але відлуння цього діалогу і досі зігріває мене. З цим місцем, цим музеєм, варто познайомитися. Варто його відвідати. Відчути його. Пройтися залами, послухати екскурсію, подивитися експозиції. Варто хоча б для того, щоб вийти з цих стін натхненним оновленим та почати зовсім по-іншому відчувати ту землю, якою ми ходимо, на якій живемо. Це місце дарує диво.

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Тетяна Зоць, директорка Прилуцького краєзнавчого музею ім. В. І. Маслова

https://youtu.be/gb_Ox8Sl5FQ

Отець Роман слухає душу і нічого не нав’язує — Олег Володарський

Святий Верховний Апостолі Петрі, каменю віри, на Христі, наріжному камені, до церкви сповіданням наданий! Молі, та й аз, розумними помислі та плотськими похотении завжди колеблемий, на тоемжде Христі, камені живому, обраному, чесному, вірою наздан завжди звершуюся любов’ю в храм духовний, у священство свято, вознесити жертви духовния Богові Ісусу Христу.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 02-2.jpg
Святий Верховний Апостолі Павлі, посудині обраний Христів, благодаті та слави Божого сповнене! Молі імущаго влада над тварію Творця, та ма, нині посудину погублений, створить собі посудину в честь, освячений і благопотребен, на всяке благе уготований. Амінь.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 03-1.jpg
Ієромонах Роман Халус, настоятель монастиря Святих Верховних Апостолів Петра і Павла УГКЦ (м. Чернігів)
Цей тиждень присвячую священикам. Присвячую думкам про Бога та щирій Молитві, котрої останнім часом мені постійно не вистачає. Це наче спрага. Спрага, котру не виразити словами. І лише у молитві відчуваєш себе так, ніби свіжа, прозора джерельна вода напуває спраглу душу.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 04-1.jpg
Не зміг більше писати. Підбираючи зайві слова, зайві букви, зайві емоції. Натхнення як константа внутрішньої межі між тобою і Богом. І я пішов на хвилю. Назустріч вітру, дощу та похмурому небу. Монастир святих верховних апостолів Петра і Павла Української Греко-Католицької церкви на чолі з настоятелем Романом Халусом зустрів нас ранковою гостинністю.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 05-1.jpg
Ми, наче голодні мандрівники, зупинилися в центрі Чернігова і захопилися свіжим, гарячим, запашним ранковим хлібом. Для мене аромат свіжоспеченого хліба — це аромат дитинства. Місто ще спало, а ми сиділи в порожньому кафе, їли свіжий хліб і вдихали аромат омитого дощем Чернігова. Голуби гуляли поруч і раділи вранішньому пригощенню, ласуючи шматочки запашної здоби.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 06-1.jpg
Ми посміхалися. Попереду на нас чекало багато роботи. Два тижні ми жили на території монастиря. Ми з отцем Романом бачилися доволі рідко, позаяк і він має вдосталь власних справ і наш графік виявився доволі щільним. Лише інколи, відпочиваючи у затишному монастирському саду, ми зустрічали завжди привітного отця Романа.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 07-1.jpg
Він мовчазний. Усміхнений. Спокійний. Тихий. З ним якось просто і дуже добре. Він слухає. Слухає душу. Нічого не нав’язує. Просто живе, молиться та бажає усім Божої любові. Ось таким у нас вийшов і діалог. Спокійний. Тихий. У вдячності до Бога. Розмова, котра залишає далеко позаду недосконалість соціальних пристрастей та людської гріховності.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 08.jpg
Мені дуже імпонує таке ставлення до Віри. Я прагну вивчити цей урок. Не нав’язувати, не прививати віру Христову, а власним прикладом бути доказом любові до Бога. Це високо. Це морально. Це робить душу гідною.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 09.jpg
Я являюся принциповим прибічником двох українських Церков: Греко-Католицької та Української Православної. На мою думку, лише цей крок позбавить нас від нав’язливості та ненависті служок кремлівських богів. Це визріло. Воно на роздоріжжі величезного шляху, котрий відкривається нашій країні.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 10.jpg
Ми стали сильнішими, вищими, глибиннішими. Ми молимося. Укріплюючи дух силою Господньої любові, ми починаємо довіряти одне одному. І це головний принцип нашого подальшого існування. З цього часу я розпочну складний, але такий важливий шлях віри та любові. Божої любові. Мовчазної. Абсолютної.
Это изображение имеет пустой атрибут alt; его имя файла - 11.jpg
Є Бог і Україна. Є наша свята земля. І українці. Історичні помилки, епохальні недоліки нехай залишаються в історії. Я буду молитися за єдину церкву й унітарну Україну. І, якби складно це не було, я в неї СВЯТО ВІРУЮ.
Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — ієромонах Роман Халус, настоятель монастиря Святих Верховних Апостолів Петра і Павла УГКЦ (м. Чернігів)

Олег Володарський: «Музей Григорія Галагана — дітище Юрія Ткача»

Художній музей Григорія Галагана

«В основу музейної колекції покладено зібрання козацько-старшинського роду Ґалаґанів, що налічує сьогодні понад 9 тисяч творів образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва і охоплює період з XVI століття до сьогодення. Атмосфера урочистості та розмаїття церковної архітектури Дитинцю створює необхідне емоційне підґрунтя для огляду іконописної спадщини часів українського бароко. Найбільшою гордістю музейної колекції є твори іконопису «Архистратиг Михаїл», колекція Богородичних ікон, двобічна «Покрова Богородиці. Розп’яття».

Блукаючи заплутаними коридорами музею, ви зустрінете твори українських корифеїв ХХ століття  М. Жука, М. Самокиша, С. Шишка, М. Глущенка, М. Дерегуса, Т. Яблонської, А. Коцки та багатьох інших. Якщо ці імена вам мало про що сказали (нехай вибачають класики), одне полотно, пензля Івана Айвазовського точно не залишить вас байдужими.

Зразки декоративно-ужиткового мистецтва України, створені протягом майже двох століть, вразять різноманітністю: тут є аплікація, вишивка та розпис, вироби зі скла та порцеляни, кераміки та дерева не просто невідомого авторства, а старанно виконані митцями родини Саєнків, М. Тимченко, М. Примаченко».

Лада Каранда

Юрій Ткач, директор Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана

Старовинне місто під безкрайнім українським небом. З красивими куполами намолених вікових церков. З глибинною історією. Із затишною тишею гостинних вуличок. І наче оаза в бетонних джунглях, на краю міста розташувався Чернігівський обласний художній музей ім. Григорія Галагана.

Високі стелі та відлуння кроків у порожніх в той день коридорах музею. В день нашого візиту в музеї готувалися до відкриття виставки. Ми привіталися з директором, Юрієм Ткачем, котрий пригостив нас запашною кавою.

Я з нетерпінням очікував на зустріч з митцями та мистецтвознавцями. Теплі, сповнені красою погляди цих людей зігрівають мене і досі, не зважаючи на час та відстань, котрі відділяють мене від цієї зустрічі. Ми почули багато цікавого в той день. Це було одкровення тих, хто так любить, шанує та плекає Україну та українство.

Це феномен українства. На нашій святій землі живуть дивовижні душі. Це треба чути та відчувати. Цим треба жити та дихати. Це ідеологія тисячолітньої історії принципової й стрижневої культури потужної світової цивілізації. Ми повною мірою не усвідомлюємо сьогодні наскільки наша цивілізаційна культура буде фундаментальною в найближчі тисячу років.

Для цього потрібно заглибитися в детальне вивчення нашого коріння, наших витоків. І навіть якщо у когось мої слова викличуть поблажливу посмішку, нехай так і буде. Час усе розставить по своїх місцях. Сьогодні вкрай важливо те, що ми почули в цьому музеї. Одкровення. Дорогоцінні хвилини краси людської душі.

Це і ніжність до рідної землі, і креативність мислення, і останні тенденції сучасного мистецтва, і Сповідь майстра фрагментарного мислення та ще багато чого важливого, потужного та цікавого.

Інший світ, абсолютно інший простір, вимір в якому панує краса та гармонія. В якому є вічність любові, котра ласкаво обіймає рідну землю та молиться. Молиться, дякуючи Богу за красу та вміння любити.

«Сповідь» з паном Юрієм була останньою в той день. Він був вкрай заклопотаний на підготовчих роботах до відкриття нової експозиції, але все ж таки знайшов можливість зняти програму.

Музей – його дітище. Він по-батьківськи ніжно і водночас принципово ставиться до всього, що відбувається у цих стінах. Відповідальний українець. І за схоластикою його роботи я побачив тонку та дбайливу душу.

Він природжений вчитель. Йому довіряють. А він високо цінує таку довіру. Високосвідомий українець. Це те, до чого ми так прагнемо — віднайти людей, для яких Україна надважлива.

— Так не буває! — вигукне пересічний песиміст.

— Ще і як буває!

Це коли культура та історія твоєї країни у тебе в душі та на серці.

Ми класно поспілкувалися. Це був знаменник того, що нам вдалося побачити та відчути в стінах цього дивовижного місця. Подяка — це, мабуть, не те слово, котрим я можу охарактеризувати свої враження після цієї «Сповіді». Глибока вдячність за ту віру, котру дарують такі діалоги. Віру в наше майбутнє. Віру в Україну та українців.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Юрій Ткач, директор Чернігівського обласного художнього музею ім. Григорія Галагана

Пам’ять про цю «Сповідь» залишиться зі мною назавжди

Знаю, що навіть там… в Небесній Обителі Наталія Миколаївна буде молитися за свою Україну Олег Володарський (відео)

Відійшла у Вічність Наталія Примушко

Померла завідувачка ніжинського дитячого садочку №13 «Берізка» Наталія Миколаївна Примушко. Світла, творча, креативна людина, прекрасна жінка, турботлива, любляча мама та бабуся. Наталія Миколаївна педагог майже з півстолітнім стажем  віддала дошкіллю більше 40 років.

Заслужений працівник освіти України, «Відмінник освіти України», «Спеціаліст вищої категорії», має звання «Вихователь-методист». Її творче кредо  «Створення «хати радості» для маленького українця, про яку так мріяла Софія Русова. Кожен її день діяльності  то була яскрава сторінка відкриття шляхів вдосконалення формування основ національного світогляду педагогів та ніжинської малечі.

Світла пам’ять людині, Педагогу з Великої літери! Співчуття рідним та близьким!

Джерело: https://mynizhyn.com/news/misto-i-region/21338-vidiishla-u-vichnist-natalija-primushko.html

Примушко Наталія Миколаівна, директор закладу дошкільної освіти №13 «Берізка», Відмінник освіти України, Заслужений працівник освіти України

Про цю людину, цю жінку, Матір та Вчителя писати складно. Серце щемить та хвилюється. Під час нашої «Сповіді» я щосили намагався не показати, як всередині мене прокинувся та закричав той маленький хлопчик, котрим я був майже піввіку тому.

Почуття нахлинули з небувалою силою. Мені було складно говорити, ставити запитання та взагалі складно було сприймати цей діалог як зйомки програми. Було складно стримувати власні емоції. Це було на самісінькій межі моєї витримки. Ми усі хочемо в дитинство. Мріємо про це і згадуємо його як найсвітліші миті нашого життя і в миті радості, і в час смутку чи журби.

Останнім часом я часто повертаюся до своїх дитячих спогадів. Чому? Не знаю. Але мені там спокійно і тихо. Навіть молитва останнім часом огортає мене спогадами дитинства, осіннім туманом та передчуттям скорого Дня народження.

Наталія Миколаївна з такою материнською ніжністю поставилася до мене, що я відчув себе малюком, подумки перенісшись у дитячий садочок на київському Подолі, котрий відвідував в той час.

Ми знімали програму, поруч були колеги та герої наступних програм, час був досить обмежений і я мусив зробити максимум для того, щоб допомогти дивовижній героїні програми розкритися у «Сповіді», але душа раз у раз рвалася туди, у босоноге дитинство.

Мама, бабуся, дідусь та старовинний Поділ. Як багато залежить від тих, хто торкається самою суттю своєї душі до наших маленьких дітей. Наскільки важливі та принципові ці перші стосунки. Наскільки категорично я закликаю до суспільства своїми програмами та статтями, усієї своєю працею, котрою займаюся останні чотири роки: «Наша країна має бути з добрим людським обличчям!».

І тут не тільки про соціальні чи конституційні норми. Мораль нашого існування — добра посмішка та надзвичайно ніжна душа. Якщо правильно, фундаментально відбудовувати цю тендітну соціальну конструкцію, котра має під собою міцну, надійну та віддану національну якість, ми в результаті повернемо те, що так люто та кровожерливо намагалися знищити наші північні вороги.

Все починається з перших кроків. З перших слів. Кожна мить. Кожна посмішка. Дитячий рай в дусі святого УКРАЇНСТВА, де в маленькі душі закладають найчистіше та найрідніше. Це має бути академікою нашого виховання. В цьому і є феномен нашої генетики. Любов в найвищому її розумінні. Абсолютна любов. До Бога. До України.

Бути українцем не просто. Вирости та стати їм ще складніше. Справжнім. Готовим любити та шанувати свою Батьківщину не тільки на словах, а й віддати себе на служіння країні. І це виховується з найменших кроків маленького, тендітного та рідного материнського виховання. Так зобов’язаний приймати наш соціум чисті та світлі душі. В любові, турботі та розумінні.

У героїні цієї «Сповіді» — це в її материнській душі. Вона доводить це своїм ставленням, усім своїм життям. Довірити такому Вчителю свою дитину — це наче Благословення Господнє. Він розповість їй про нашу країну набагато більше, ніж ми. Вчитель від Бога. Мама для усіх дітей. Величезна, добра і ласкава душа. Сувора? Можливо інколи. Але це любляча, материнська строгість, котра навчає дисципліні.

Ця стаття і ця програма не про досягнення і результати. Ці слова про душу. Про рідну, ласкаву, турботливу українську материнську душу. Душу, сповнену Божої Любові. Я торкнувся свічі під іконами, котра яскраво палає в ім’я любові до українства. Палала.

P.S. Я не смію переписувати статтю, котра була написана два місяці тому. В ній є те, що називається моєю країною. І герой моєї програми — той, хто все життя присвятив вихованню маленьких українців. Мені ближче посвята, ніж реквієм. Мені спокійніше та мудріше, коли згадую те тепло і ту ніжність, котру відчув, доторкаючись до цієї неймовірної душі.

І навіть там… в Небесній Обителі вона буде молитися за свою Україну. Мені залишається лише вклонитися і з любов’ю та ніжністю промовити: «Господи, бережи її душу!». Пам’ять про цю «Сповідь» залишиться зі мною назавжди. Українська, любляча душа — це навічно!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Примушко Наталія Миколаівна, директор закладу дошкільної освіти №13 «Берізка», Відмінник освіти України, Заслужений працівник освіти України

 https://youtu.be/jT-nvYzeyW0

Історик Євген Луняк вміє аналізувати факти — Олег Володарський

Євгеній Миколайович  науковець, який видав з десяток книжок. Майже всі на історичну тематику. Книга, над якою працює нині, теж історична. Присвячена війні. Її він пише не як кабінетний історик, а як очевидець подій. Чоловік має безпосередній стосунок до науки та викладацької діяльності. Він  доктор історичних наук, професор Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Тож боронити державу пішов, як то кажуть, прямо зі стін цього славнозвісного навчального закладу, добровольцем у 2014-му році.

— Дехто вважав, що професор на передовій — це нонсенс. Але я свого часу закінчив військову кафедру Дніпропетровського національного університету за спеціальністю «командир особового складу». Військового досвіду, звичайно, у мене не було. Стріляти вмів, нас готували у 90-х роках. Тоді армія розвалювалась, і наші викладачі на військовій кафедрі не приховували, що ми останні, кого вони готують. Навіть віджартовувалися, що у випадку війни єдине, на що нам доведеться розраховувати, так це на гуманізм супротивника. Жарти жартами, а війна таки прийшла в нашу країну.

Їхали до Чугуєва — потрапили в Донецький аеропорт. У липні 2014 року одну з танкових рот батальйону було направлено під Луганськ. Хлопці постійно цікавилися у побратимів про ситуацію, яка там склалася. Адже вся п’ята танкова рота другого танкового батальйону, 1-ї окремої Гвардійської танкової бригади чекала, коли вже опиниться в АТО. Та солдатів постійно перекидали, готуючи до фронту. Спочатку були у Чернігівській, згодом у Полтавській і Сумській областях.

Джерело: http://www.ndu.edu.ua/index.php/ua/component/k2/item/1956-viina-nizhynskoho-profesora-yevhena-luniaka

Євген Луняк, доктор історичних наук, профессор, завідувач кафедри історії України НГУ ім. Гоголя, учасник АТО

«Тільки-но почалися заворушення в Криму, я пішов до військкомату, там лишив свій номер телефону і попросив, щоб мені одразу зателефонували, коли розпочнеться війна. Як історик, я розумів, що мирним шляхом ситуація вже не вирішиться. Окупант не насититься самим лише Кримом», — розповідає Євген Миколайович.

Джерело: http://zemlyaivolya.net/news/viyna_profesora_lunyaka.html

Інформаційне поле вирує, хитається вибухає зайвими та незрозумілими новинами, а ми на восьмому році жорстокої війни живемо у реальності, котру створює для нас ворог. Шукаємо парадокси та нонсенси й не помічаємо таких простих і скромних героїв посеред нас.

Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя першими голосами навчального року, котрий тільки-но розпочався. Студенти, як діти, котрі ще не подорослішали, радісно сміялися, емоційно реагуючи на зустріч з друзями, однокурсниками та знайомими. Ми зайшли в аудиторію до професора Луняка і побачили перед собою просту, скромну людину.

«Він воював», — сказали мені його колеги. «Він наша гордість», — розповідав ласкавим шепотом весь Ніжин вустами його мешканців. Такі люди люблять і вірують назавжди. Завжди переймаються про все, що залежить від них особисто. Зобов’язання для таких українців — надважливі. Вони нічого не просять натомість. Люблять свою країну і насолоджуються красою та тишею рідної України.

Ми говорили. Говорили як чоловіки. Він розмірковував над кожним поставленим запитанням. Історик. Він вміє аналізувати факти та оперувати ними. Цьому талановитому українцю не відмовиш в тому, що він глибоко переконаний в феномені українства.

Я не знаю. Не можу говорити замість нього. Можу лише припускати, що історичні факти для нього є прямими доказами нашої генетичної інтелектуальності. Ось так і професор Луняк. Вивчає суворий та принциповий шлях становлення нашої Нації, а потім навчає мудрості віків юних українців.

Євген Луняк і сам юний душею. Цікавий, небайдужий, переконаний. Вірує в завтрашній день і чудово усвідомлює, що діти, їхня освіта та виховання — фундамент нашого майбутнього.

Євгеній Миколайович би хотів і для дітей, і для усіх українців набагато більшого, кращого. Але розуміє, наскільки знекровлює країну сьогоднішня війна. Він сам її пройшов. Брав участь в обороні Донецького аеропорту. У нього було вдосталь можливостей залишитися в тилу, але він прийняв рішення віддати свій борг Батьківщині.

І Євген Луняк, я більш ніж впевнений, хоче йти далі. Без пафосу та рекламацій. Дорога в майбутнє у таких людей не має зворотного шансу. І в цьому він скеля. Нам би більше таких СПРАВЖНІХ. Вони не старіють душею та не вміють жалітися на долю. Вони абсолютно вірують.

Я, здається, вперше не запитав героя програми про його стосунки з Богом. Не було такого запитання всередині мене. Поруч з такою людиною одразу усвідомлюєш: вона вірує. У що? В Україну! А якщо так, значить він любить нашу даровану нам Богом країну. Це питання принципове для генетичного українця. Якщо він любить, значить любить назавжди. Мовчазно. По-християнськи.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Євген Луняк, доктор історичних наук, профессор, завідувач кафедри історії України НГУ ім. Гоголя, учасник АТО

Від отця Антонія Панасенка віяло генетикою — Олег Володарський


Молитва до Архангела Михаїла

Святий Михаїле, захиснику Церкви, вимоли нам у Бога відвагу у боротьбі зі злом, перемогу над духовною лінню і щиру любов до всіх людей. Вчини, щоб у нас завжди перебувала любов до Отця, Сина і Св. Духа, а також до Приснодіви Марії, нашої Матері. Святий Михаїле, допоможи, щоб у всіх вчинках ми завжди шукали Божої хвали, старанно виконуючи свої обов’язки. Хочемо, щоб наше життя було свідченням радісної віри, то ж допоможи нам розділяти поміж усіма людьми посмішку дружби та запалювати в їхніх серцях надію. Допоможи у кожній людині помічати обличчя Ісуса, приймати всіх людей, не вимагати вдячності за наше служіння та з новою ревністю виконувати свої обов’язки кожного дня. Святий Михаїле, захищай Святу Церкву! Допомагай, щоб сім’ї жили в гармонії та єдності. Випроси усім християнам любов, працьовитість і радість, а нашим померлим  вічний відпочинок у Господі і небесну радість. Амінь.

Протоієрей Антоній Панасенко, головний капелан військ оперативного командування «Північ», військовий священик 1-ї окремої танкової «Сіверської» бригади

Високий та зібраний наче міцна сталь священик підійшов до нас, привітався та представився. Ми сфотографувалися на анонс програми. В робочому порядку, знімаючи священиків Чернігівської єпархії в Катерининській церкві, були налаштовані плідно та серйозно працювати.

Він широко та щиро посміхався, був відкритий до діалогу. Це завжди надихає. З такими священиками говорити легко та спокійно, у них є своє бачення, своя точка зору і свій погляд на те, чим вони займаються.

Мене здивувала непересічна контрастність цієї людини, від якої віяло генетикою. Відчувалася родовитість. Спадщина Нації. Навіть несмішливо примружені під час розмови очі видавали в ньому козацьку кров.

Дежавю. Мені здавалося, що ми перенеслися на багато віків назад. У старовинній церкві та межі Сіверщини ми говорили про війну з ордою. І потім дивувалися тому, що минуло сотня років, а ворог, війна і розуміння не змінилися зовсім. Минув час. Ми змінилися. Ставлення до глобальних процесів зазнало змін. А суть нашої історії та культури залишилася незмінною. Фундаментальною.

Він воїн. Впевнений. Відважний. Переконаний. Духовний воїн. Військовий священик. По його очам видно, що він завжди готовий прийти на допомогу. Там, на фронті, і тут, в тилу своєї рідної країни. Не багатьом священикам вдається говорити істинну правду і причини проблем, що відбуваються в житті кожного з нас.

Антоній Панасенко буде говорити на найскладніші теми. Відкрито дивлячись в очі тому, хто так потребує Божої допомоги. А значить і його допомоги, як священика. Байдужість є всюди. Але не з цим священиком. Його можна чекати коли завгодно. Але прийде він завжди вчасно. Так він навчений. Таким його любить Господь.

Прямий. Відкритий. Інколи безкомпромісний. Але чесний. Молитовний. Люблячий. Суворий капелан. Суворий вчитель. Тому що він служить Богу і Україні там, де навколо смерть. І він розуміє, що інакше не можна.

Є люди добрі, а є добренькі. Притомно-солодкі та показово-правильні. Часто хочуть зрозуміти різницю між нашою церквою та московитською. Єлейність медових слів промов московитських попів принижує своїм безпринципним цинізмом. Вони брехали, брешуть і будуть брехати дурній та байдужій пастві.

Наш, генетично рідний та кровний священик буде говорити чесно. По-рідному, але як суворий батько. І лише ми обираємо, що нам більше підходить: брехати чи істинно вірувати. В цьому і є принципова відмінність між Нацією з багатовіковою історією, культурою, вірою та плем’ям андрофагів з диких непрохідних боліт. Чути правду, говорити правду, вірити в правду, жити правдою. Воля Христова. Голгофа. Хрест, котрий завжди закликає тебе до чесності та істинної віри.

Він справжній. Капелан Антоній Панасенко щиро посміхався, а я чудово розумів, що поруч Воїн. Воїн Святого Духа, Бога і України. Мені захотілося на прощання схилити голову перед цим капеланом, що я і зробив: ввічливо та з глибокою повагою.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Протоієрей Антоній Панасенко, головний капелан військ оперативного командування «Північ», військовий священик 1-ї окремої танкової «Сіверської» бригади

Пані Марина представляє рідний університет на міжнародному рівні

Вінценосне розлучення: кейс Євпраксії-Адельгейди Всеволодівни

Прикладом боротьби за свої права і свободу, за звільнення з-під влади могутнього вінценосного чоловіка є доля Євпраксії (Пракседи, Адельгейди) Всеволодівни (1070/1071 – 1109 роки), доньки київського (1077, 1078 – 1093 роки), переяславського (1054 – 1076 роки) і чернігівського (1077 – 1078 роки) князя Всеволода (Андрія) Ярославича і княжни Марини або половецької княжни Анни. Вона була онукою Ярослава Мудрого, сестрою Володимира Мономаха, Янки і Катерини (Ірини) Всеволодівни. Євпраксія народилася близько 1070/1071 року у високоосвіченій родині (її батько знав 5 мов) і прожила всього 38 років яскравого життя.

Саме її життєпис з-поміж інших жінок києво-руського походження найбільше відобразили європейські джерела і не оминули увагою західні дослідники. Проте, не зважаючи на унікальність долі та самої постаті, в Україні вона незаслужено забута. Виїхавши за межі Києва задля династичного шлюбу із німецьким маркграфом, вона змушена була повертатися на Русь, де після прийняття чернечого постригу померла і похована у Києво-Печерській обителі. Євпраксія за власної ініціативи розірвала шлюб зі своїм чоловіком – деспотичним імператором Священної Римської імперії Генріхом IV через фізичне знущання над нею й приниження її честі та гідності. Відтак, факт зазвичай за цієї доби (в Середньовічній Європі) розлучення у сучасному розуміні не було можливим на підставі самого тільки акту насильства з боку чоловіка, що робить розірвання стосунків між Євпраксією (Адельгейдою) і Генріхом IV феноменальним явищем для свого часу.

…Аналіз шлюборозлучного процесу імператорського подружжя Генріха IV і Адельгейди дозволяє стверджувати, що розірвання шлюбу було ініційовано дружиною під впливом комплексу обставин як особистісного, так і політичного характеру. Втім, вирішальним став особистий чинник – обставини укладання шлюбу за відсутності батьківського благословення, жорстоке ставлення й відкрите насильство з боку чоловіка, смерть новонародженого сина, невизначеність її імператорського статусу, відданість канонам християнської церкви і небажання підтримувати чоловіка в його протистоянні з легітимними Папами Римськими. Розлучення, затверджене церковним собором і Папою Урбаном ІІ особисто, набуло характеру дозволу не проживати спільно (divortium a mensa et thoro). Розірвання стосунків прискорило деконструкцію сакрального статусу Генріха як імператора, однак не стало вирішальним у його конфлікті з церквою, оскільки Генріх ще до того неодноразово відлучався від Церкви. Вихована ж на традиційних християнських цінностях Євпраксія здобула особисту свободу і можливість повернутись на Батьківщину, що стало прикладом безпрецедентного протистояння жінки усталеним середньовічним шлюбним традиціям.

…У подоланні гендерних стереотипів значну роль може відіграти зміна методологічної парадигми історіописання: відхід від традиційного «чоловічого» варіанту історії й перехід до більш гендерно збалансованого її трактування за рахунок «ожіночнення» минулого. Нерівне із чоловіками місце жінки в історичному наративі пов’язане не стільки із самим фактом того, що вона упродовж століть була позбавлена можливості проявляти себе у соціальному вимірі на рівні із чоловіками, скільки із тим, що про жінок набагато менше згадували джерела. Іноді вони просто мовчали, що зумовило й мовчання дослідників, котрі свідомо оминали гендерну проблематику. Як наслідок, відсутність фактів і фахових оцінок породила низку міфів, серед яких поширеним є теза про повну безправність і соціальну ізольованість жінки у середньовічній Європі. Однак історія знає чимало кейсів її успішного протистояння соціальній системі.

Марина Кеда, Ірина Чугаєва

Джерело https://n-v.com.ua/vintsenosne-rozluchennya-kejs-yevpraksiyi-adelgejdy-vsevolodivny/

Кеда Марина Костянтинівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т. Шевченка, керівник та менеджер міжнародних проектів

Чесно? Скажу від душі: боюся писати цю статтю. Бо героїня викликає в мене паніку, як у «професійного двієчника». Можна робити різні вправи з інтелектуальністю, але наступає час категоричного іспиту, коли ти маєш налаштуватися та скласти його гідно.

Я записав «Сповідь» з Мариною Кедою, але це виявилося найпростішим. Я розумів, що це лише вершина айсбергу. Глибина кожного з нас вимірюється його вихованням та метою. Досягненнями, котрими живе людина. І можна знати усе, а можна зустрітися із силою, котру несе в собі герой програми та думати, розуміти, що ти не маєш права на помилку, тому що ця людина – людина ВОЛІ.

Пані Марина — переможець за своєю суттю. Людина, котра розвиває свою Націю, котра представляє рідний університет на міжнародному рівні. Котра відстоює генетичну усвідомленість українства на очах у великого цивілізованого світу. Ми маємо показати себе такими, як є. Ми зобов’язані достукатися до мудрих та складних умів, що наша генетична зрілість заснована на історії, культурі та генетиці нашого давнього народу.

Ми не маємо права не показати свою генеалогічну складову, котра мала неперевершений успіх в королівських домах Європи. Знайти себе. Відшукати. Показати те, що байдуже не хочуть помічати з-за спини жорстокого та брехливого ворога. Це — Голгофа, де є тільки Бог і ми. Саме це мені складно, але так принципово важливо розповісти читачу.

Марина Кеда — українка, котра пише про нашу співвітчизницю, яка була європейською імператрицею, знов і знов намагаючись звернути увагу на наше історичне коріння. Це відбувається тоді, коли людина доводить усе, що вона колись уміла та буде вміти у цьому житті.

Це складна перемога. На зламі й виключній напрузі. Чи не це підтвердження того, що ми є прабатьками Європи? Цивілізаційну першість можна мати, але, впустивши її, набагато складніше повернутися в перші ряди істинних переможців.

Ми повертаємося в Русь. Це розуміють та відчувають щирі серця, котрі свято вірують в нашу державу. Ми йдемо до серйозного майбутнього і те, яким воно буде, залежить лише від нас. І не більше. І ні жодного міліметру праворуч або ліворуч.

Марина Кеда відчуває це досить гостро. Вона переможець. Мудрий. Спокійний. Простий. Але категоричний у своїй направленості та незламності. Мені залишається побажати їй перемоги і, подивившись у небо, попросити у Всевишнього миру та щастя тим, хто так самовіддано та сміливо веде свою Націю до усвідомленості.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Кеда Марина Костянтинівна, кандидат історичних наук, доцент кафедри всесвітньої історії та міжнародних відносин Національного університету «Чернігівський колегіум» ім. Т. Шевченка, керівник та менеджер міжнародних проектів

Віталій Іванович звик висловлювати себе справами, а не словами

Коваль. Художник. Митець. Віталій Онищенко перетворює незламну сталь на витончені витвори мистецтва — Олег Володарський (відео)
У центрі Сосниці встановлять «Камеру Довженка»

Скульптуру робить місцевий коваль, завершити роботу над нею має за місяць  до дня народження Олександра Довженка. Віталій Онищенко цілує молот  це, каже, давня ковальська традиція. Ковальство  спадкова справа Віталія Онищенка. Ковалями були його дід і батько. Металеву композицію «Ведмідь на сосні», встановлену у центрі Сосниці, зробив він.

Тепер у своїй кузні працює над іншою скульптурою з металу  Довженковою кінокамерою, яку теж планують встановити в центрі селища. Вона складатиметься з понад сотні деталей, розповідає автор. Вони зараз розкладені в різних кутках кузні. Частина  тут, у слюсарні.

Джерело: https://www.gorod.cn.ua/news/foto-i-video/105877-u-centri-sosnici-vstanovljat-kameru-dovzhenka-video.html

Віталій Іванович Онищенко, коваль

— Знаєте, я і коваль, і токар, і художник… Уже й не знаю, скільки у мене тих спеціальностей. Мабуть, від Бога все це. А ще у мене дід Дмитро, по материнській лінії, був майстром. Чого тільки не виготовляв! Музичні інструменти, меблі… Вчився я у технікумі в Сосниці. Якось учитель, що слюсарну справу викладав, загадав нам дверні гачки з дроту зробити. Показав — як треба, дав матеріал. А я взяв і по-своєму зробив, обрізав рівненько, зігнув, де треба, прокрутив, пошліфував. Поки я один гачок робив, інші встигли — по чотири-п’ять. Повикладали на стіл, а я не поспішаю. Тоді вчитель: «Онищенко! Що там у тебе вийшло?» Показав учителю, а він мені: «Ого, подаруй!»…

Джерело: https://desnyanka.com.ua/publications.php?id=225

В той день Любов Миколаївна Наконечна запросила до музею тих, хто любить Україну, хто живе нею та надихається духом українства у своїй творчості. Ми познайомилися з героями наших програм і почали знімати.

Першою в той день була «Сповідь» з Віталієм Івановичем Онищенко. Дивовижна людина. Коваль. Художник. Митець. Віталій Онищенко перетворює незламну сталь на витончені витвори мистецтва. Він надзвичайно талановитий. Знаний. Працьовитий та неймовірно відданий своїй не простій справі.

Він подарував мені підкову — оберіг, символ удачі та добробуту. Цікавий у нас вийшов діалог про творчість. Так, саме про неї. Але про творчість через призму неймовірно глибокої душі цього українця.

Віталій Іванович не звик говорити про себе. Звик висловлювати себе справами, а не словами. Та усім, хто його знає, очевидно, скільки добра та тепла ховається за зовнішньою суворістю та стриманістю цього чоловіка.

Батьківська душа. Він не лише гідний син своєї країни, нащадок козацького роду, а й люблячий батько та дідусь. Він пишається своїми нащадками та шанує своїх предків. Та все ж таки відчувається, як йому болить те, що відбувається сьогодні в нашій країні.

Віталій Онищенко, на відміну від багатьох, не ховається у творчості від реалій сьогодення, а відчуває пульс своєї Батьківщини, відчуває її біль. Йому не байдуже. Не однаково. Він з такою любов’ю втілював у життя монументальну скульптуру з гербом рідного міста, з такою шаною розповідає про роботи, котрі робив для храмів та церков.

Коваль Онищенко багато подорожував світом і кожна така подорож лише поглиблювала його любов до рідного краю. Ця людина живе там, де велить його душа і займається там улюбленою справою.

Щаслива, поцілована Богом людина. Дух, загартований полум’ям та металом. Про нього можна розповідати багато, але більше за слова говорять його справи та переконання. Інколи слова бувають зайвими. І це саме той випадок.

Талановитий митець, висококласний професіонал своєї справи, люблячий чоловік, батько та дідусь. І справжній, щирий, небайдужий українець. Я щасливий, що моє знайомство з Сосницею розпочалося саме з діалогу із цією душею під час якого я відчув цей край так, як не описали б його жодні слова.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми  Віталій Іванович Онищенко, коваль

Янгол любить і ніколи не кине — Ніна Заболотна, поетеса


«Сповідь» з Олегом Володарським

Ніна Заболотна, поетеса, завідувачка бібліотеки Прилуцького агротехнічного коледжу

Мене потягнуло на самісінький дах цієї будівлі. Підвів очі, а над головою похмуре небо, що плаче холодними сльозами дощу. Я знав що він на даху. Знав, що він на мене чекає. І розумів, що обрав найбільш негодяще місце для нашої зустрічі. Там було так холодно і мокро, що я не міг навіть уявити як витримаю хоча б хвильку. Можливо, саме на це він і розраховував.

Я ніколи не вмів і вже ніколи не навчуся сердитися на нього. Просто раніше наші діалоги ніколи не тривали так довго коли я бачив, що він починає вередувати. Наразі все інакше. Він залишається такою ж маленькою дитиною, а я, хоча давно вже подорослішав, з величезною ніжністю ставлюся до його дитячих примх.

Великі очі мого янгола дивилися на мокрі дахи будівель й з подивом споглядали за зливою. Він здивовано подивився на мене і промовив:

— Холодно!

Я сів поруч із ним на край даху і відповів:

— Осінь.

Він замислився, розгублено розглядаючи знайоме місто. Вода була усюди, дощові краплі вигравали свою мелодію, на віконних шибках та дахах. Він, схрестивши руки, намагався щось сказати, але вдихнув дощу і знову замовк.

— Скажи, — раптом спитав він, — ти у щось віруєш?

— В тебе, — не вагаючись ані секунди відповів я.

— Любов, — після паузи промовив він, — Твоя любов! Ти завжди знав до чого прагнеш?!

— Так, маленький, — з ностальгією відповів я. — Я просто дуже люблю життя. Я усвідомлюю, що воно було мені даровано Богом, але не завжди розумів для чого і чому.

— А зараз? — з якоюсь тугою запитав мій співрозмовник.

— Зараз я усвідомив, що Бог — це любов. І коли ця любов оживає у твоєму серці, ти усвідомлюєш, що живеш не даремно. Усвідомлюєш, що був народжений для того, щоб стати щасливим в цій любові.

— Так хочеш ти? — спостерігаючи за поривами вітру видихнув він.

— Так хоче Господь. Я довірив йому свою долю. І Він веде мене тим шляхом на який я заслуговую.

На деякий час на нашому даху запанувала тиша, котру порушували лише мелодія дощу.

— Скажи, — раптом порушив тишу малюк, — а люди, котрі відкривають тобі душі, вони вірують в великий і красивий світ?

— Так! Саме ця віра, ця мрія нас і єднає.

І знов затишна тиша, оповита краплинами дощу.

— Любити людей — це боляче? — несміливо питає він.

— Так. Люди страждають. Вони не навчені бути щасливими. Не навчені любові, вірі та вдячності. Не вміють цього.

— Хіба не у кожного є любов до чогось чи когось?

— Ти плутаєш любов та прив’язаність. Любов дарує силу та волю. А прив’язаність робить тебе слабким, залежним, обплутує павутинням примарних задоволень і знекрилює тебе.

Злива продовжувала омивати місто, а містяни щосили намагалися сховатися від неї: під парасольками, дахами, в машинах та будівлях. Ззовні було холодно. Та в душі панувала любов, котра дарувала тепло, котра зігрівала зсередини. Я спустився з даху, зайшов до краєзнавчого музею і відчув в руках філіжанку гарячої кави.

— Ви промокли, — сказав хтось із моїх колег. Я ніби схаменувся, повертаючись в реальність. Де тільки що була моя душа?

— На даху, разом зі мною, — ніби на яву почув я голос янгола.

— Що ми там робили? — роблячи ковток гарячого напою подумки запитав я.

— Говорили про ту любов, котра не дає нам опустити руки.

— Так буває?

— Тільки так і має бути, — не здавався малюк.

— Чому мені зараз говорити складніше ніж там, на даху?

— Там ти був моїм другом, — привітно відповів він, обіймаючи мене за плечі.

— У нас вийде?

— Навіть не сумнівайся. Просто закрий очі та беззастережно люби. Для цього ми і народжені.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми  Ніна Заболотна, поетеса, завідувачка бібліотеки Прилуцького агротехнічного коледжу
Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
29
предыдущая
следующая