Хто відчув, що таке Майдан, більше ніколи не забуде це відчуття

Олег Володарський: «Герой цієї «Сповіді» — справжній українець, майданівець, волонтер. З ним неймовірно просто та щиро розмовляти» (відео)

 

А сотню вже зустріли небеса

Летіли легко, хоч Майдан ридав…
І з кров’ю перемішана сльоза…
А батько сина ще не відпускав.
Й заплакав Бог, побачивши загін:
Спереду — сотник, молодий, вродливий
І юний хлопчик в касці голубій,
І вчитель літній сивий-сивий…
І рани їхні вже їм не болять…
Жовто-блакитний стяг покрив їм тіло…
Як крила ангела, злітаючи назад,
Небесна сотня в вирій полетіла…

ЛюдмилаМаксимлюк

Василь Дмитрович Смажелюк, Волонтер, заступник голови ГО «Мирослава»
Декілька днів не наважувався сісти за написання цієї статті. І лише коли місто вкрила вечірня темрява, заховавши від людей денне світло і буденну метушню, я все ж таки наважився перетворити на слова все те, чим болить душа останні сім років.

 

МАЙДАН. Я не спав разом з ним. Він кликав, закликав, виховував. Він говорив зі мною. Той, хто відчув на собі, що таке МАЙДАН, більше ніколи не забуде це відчуття. Запах гарі, відлуння пролитої крові бриніло в повітрі, а навколо лунали тисячі голосів, зливаючись в один голос, ГОЛОС НАЦІЇ, котрий ми, хоча і надвисокою ціною, але змусили почути увесь світ. Тоді Нація згадала, що таке ВОЛЯ.

 

Перша суспільна молитва. Священники. Віра в Націю і Бога. Відкриті двері Михайлівського монастиря. Наша сила в єдності.
— Ви майданівець? — запитав я у свого співрозмовника.
— Так, — спокійно та скромно відповів він.
Мене ніби обпекло зсередини від цих простих слів.

 

Це був не останній Майдан. Я їжджу країною. Дивлюся людям в очі. Бачу їхній біль. Бачу, як їм болить смерть найкращих, байдужість суспільства та свавілля влади. І не тільки бачу. Ті події змінили мене назавжди. Молитва Майдану стала гімном моєї душі. Ми десятиліттями носили в собі цей біль.

 

Категорична незгода жити в сатанинській, комісарській державі. Настав той момент, коли мовчання стало нестерпним. Мовчазна згода з існуючим свавіллям картковим будиночком розсипалася після першого пострілу. І Нація піднялася. З усіх терен України з’їхалися УКРАЇНЦІ. З маленьких сіл. З невеличких містечок. З величного Львова. З усміхненої Одеси. З колись потужного Донецька…

 

Зараз багато хто дозволяє собі жити й чинити так, ніби Нація більше не вибухне. Вибухне, заіскрить, здійметься ввись і полетить білим соколом. Нас зрадили. Нас продали. Про нас забули. Тисячами наших життів заплатили за власне збагачення. Ми довго відмовлялися в це вірити. Дехто і досі не здатен це усвідомити. Дійсно, в голові не вкладається весь цинізм вчиненого гріха.

 

Тепер, коли наступає прозріння, а на зміну одним манкуртам приходять інші, ще безпринципніші, ми, як і тисячі років тому, підіймаємо голову в небо і просимо у Господа мудрості для прийняття такого категорично важливого для нас рішення. Ми не потрібні нікому, окрім нас самих. І поки голоси Нації не зіллються в один, як це відбулося тоді, ми не будемо почуті. Майдан кипів. У темряві кімнати я слідкував за новинами та репортажами з місця подій. І хоча пройшло вже багато років, відлуння тих подій раз у раз крадуть мій сон і сьогодні.

 

В жерлі Майдану рабське, радянське минуле переплавилося на ВІЛЬНЕ, НЕЗАЛЕЖНЕ майбутнє. Багато хто прагне і далі жити й жиріти так, ніби нічого цього не відбулося. Прагне і далі перетворювати наше майбутнє на золоті батони чи спускати його в золоті унітази. Вони чомусь приймають наше мовчання за мовчазну згоду з існуючим станом речей. Історія семирічної давнини так нічого їх і не навчила…

 

Я молюся. Щиро та ревно. Молюся за Україну. Тисячам, мільйонам українських сердець болить ця країна. Там, на Майдані ми заявили про себе, як НАЦІЯ. Саме там ми усвідомили наскільки сильними та ВІЛЬНИМИ ми є. Проте, зраджені внутрішнім і зовнішнім ворогом, так і не зуміли показати це. Тому сьогодні нам потрібно відроджувати себе заново. Потрібно вивчати — хто ми і звідки, потрібно навчитися знати та цінувати нашу мову, історію та культуру, адже це те, без чого Нації не буде. Не буде українців.

 

Герой цієї «Сповіді» — переконаний, справжній УКРАЇНЕЦЬ. Людина з Великої літери. Майданівець. Волонтер. З ним неймовірно просто та щиро розмовляти. Діалог, котрий не потребує зайвих слів чи церемоній. Сьогодні не треба пояснювати нікому з тих, хто живе і дихає цією країною, як ми себе почуваємо через те, що відбувається.

 

Ця людина менш ніж за годину стала для мене близькою та рідною. Він — українець від БОГА. І цього більш ніж достатньо для того, щоб сісти поруч і затишно по-братньому поговорити й помовчати… Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська программа Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Василь Дмитрович Смажелюк, волонтер, заступник голови ГО «Мирослава»

https://youtu.be/Uhqwbszgox0

Барський МХАТ став вагомим внеском у мою скарбничку спогадів

Можливо, вистава про кохання у виконанні цих акторів вийшла настільки проникливою саме тому, що вони здатні любити усією своєю суттю Олег Володарський (відео)

 

«Емоції, яких торкаєшся душею. Сприймайте світ мистецтва у його багатогранності разом з нами та преглядайте літературно-музичну композицію «Кохання, як воно є», створену в рамках проєкту Театр Рівності, де люди з порушенням зору стають акторами! Проєкт втілюється у життя за підтримки Українського культурного фонду»

https://youtu.be/mbrcToAOkIo

Барський проект «Театр Рівності» 15 жовтня презентує виставу за твором вінницької поетеси Світлани Травневої «Кохання як воно є». Усі актори театру – мають вади зору, тому й вистава буде інклюзивною із використанням технології квадрозвуку, аби люди, які не бачать, мали змогу відчути, що відбувається на сцені. Всього у постановці задіяли п’ятьох людей, однак незрячим акторам під час спектаклю пересуватися сценою допомагають волонтери.

Вистава «Кохання як воно є» відбудеться у Барському будинку культури 15 жовтня, однак поки – без глядачів у залі через поширення коронавірусу. Проте відео постановки з’явиться у соцмережах. Також виставу транслюватимуть по радіо.

Джерело: https://bar.visti.live/2020/10/12/barskyj-proekt-teatr-rivnosti-prezentuvav-novu-vystavu/?fbclid=IwAR0AJCkZWFpirpnc2IU_I3w8VnLdCd6QJp7hXRhSWxCc9pPVspxxY8EZlnc

 

Актори Барського міського художнього аматорського театру Аліна Богатирьова, Людмила Євтенко, Сергій Білоус, Володимир Григорєв

Ми знімали програму після останньої репетиції перед прем’єрою. Порожня глядацька зала, яскраве світло на сцені… Актори були трохи втомленими та схвильованими, проте залишалися привітними та щирими. Часто складно знайти спільну мову навіть з одним співрозмовником, а тут одразу четверо. Люди з обмеженими зоровими можливостями, котрі відчувають та чують набагато потужніше за багатьох з нас.

 

Я неймовірно радію з того, що мені все ж таки вдалося зняти цю програму, адже ці люди – яскравий приклад того, що кожен з нас має достатньо сили жити, творити, сяяти та надихати, попри будь-які життєві негаразди. Напередодні ми знімали програму з режисеркою цього проекту – Іриною Дєдовою та найактивнішим «співучасником» організації цього дива – Романом Григорьєвим. Ще під час спілкування з ними я побачив в них таке неймовірне натхнення та ентузіазм.

 

Доля багата на жарти та несподіванки, адже лише напередодні у Вінниці ми знімали «Сповідь» зі Світланою Травневою, на п’єсу якої і ставили постановку, та провідним методистом Вінницького обласного центру народної творчості Зоєю Красуляк, котра після прем’єри вручала нагороду за цей проект. Ще до прем’єри я був вражений цим проектом, в якому зустрілися стільки талановитих, небайдужих, яскравих, потужних українців.

 

Мені пощастило потрапити за лаштунки раніше, ніж відбулася вистава. Тому, під гучні овації глядачів, після спектаклю я мимоволі згадував, як за декілька днів до того ми сиділи на цій сцені і розмовляли про Україну. Різні долі, різне виховання, різні характери, але спільним знаменником є наша країна. Ми повинні бути усі разом. Обов’язково. Це надважливо. Особливо сьогодні.

 

Після вистави ми тепло обійнялися зі Світланою Травневою, поспілкувалися із Зоєю Красуляк. За час перебування тут я закохався в культуру та талановитість Поділля. І Барський МХАТ став вагомим внеском у мою скарбничку спогадів про цей неймовірний край. Ця «Сповідь» зачепила щось у моїй душі. Я слухав героїв програми і понад усе прагнув, щоб глядачі зуміли по-справжньому побачити та почути кожного з цих неймовірних людей. Зуміли побачити їх величезні серця і сповнені любов’ю та світлом душі. Скільки ж в цих людях тепла, добра і Бога!

 

Можливо, вистава про кохання у виконанні цих людей вийшла настільки проникливою саме тому, що ці люди здатні любити усією своєю суттю. Я сидів у глядацькій залі, поруч з рештою глядачів і поринав у незабутні спогади. Яке ж щастя – кохати. Загубитися назавжди й віднайти себе в рідній людині. Обіймати весь світ… Танцювати під дощем… Цілували сніжинки… Яке ж це величне почуття! І які дива воно творить! Коли ти кохаєш, ти по-справжньому живий.

 

Ще до того, як ці неймовірно щирі та справжні люди перевтілилися у талановито зображених персонажів, я запитав у них: «Чого не вистачає нашому суспільству?»

Відповідь, котру я почув, спантеличила мене, а потім ще не раз лунала у моїй голові: «Гроші, статус, багатство – це не важливо… Важливі Господь, душа і любов…»

Проблеми із зором не заважають цим людям бачити суть, адже найважливіше ми бачимо серцем.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герої програми: Актори Барського міського художнього аматорського театру Аліна Богатирьова, Людмила Євтенко, Сергій Білоус, Володимир Григорєв

Отець Богдан каже, що молитва живить душу, зцілює її та надихає

Капелани нашої рідної церкви завжди поруч із нашими воїнами: і в тилу, і на фронті – Олег Володарський (відео)

 

Молитва за об’єднання Української Православної Церкви

Господи Ісусе Христе, Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним судом Твоїм через неправди і беззаконня наші ми втратили єдність народу нашого і українське православ’я розділилося. Господи, Ти бачиш, як зовнішні і внутрішні вороги України, а найбільше – невидимий ворог спасіння нашого, дух лукавства, розпалюють непримиренність між православними українцями. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кровопролиття. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння народу нашого, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо.

Господи Боже наш, Ти бачиш, як наші невидимі і видимі вороги розділили нашу Українську Церкву, а разом з нею і весь український народ. Допоможи нам об’єднати православ’я в єдину Помісну Українську Православну Церкву – від Сходу до Заходу, від Півночі до Півдня. Дай нам розум і мудрість об’єднати розділені Церкви на основі церковних канонів, поклавши наріжним каменем апостольське правило, яке повеліває нам знати, що кожен народ, а серед них і український народ, повинен мати свого першого єпископа, тобто Патріарха, і не підпорядковуватися Московському патріарху, бо він для нас чужоземець. Напоум, Господи, наших розділених братів, щоби вони подолали в собі страх перед Московським патріархом і безбоязно об’єдналися з нами в єдину Церкву, щоби ми разом служили примиренню між ворогуючими, нерозумними і недалекоглядними, щоби між всіма нами панувала християнська любов. Ти, Христе Ісусе, сказав: «По тому будуть пізнавати, що ви Мої ученики, якщо будете мати любов між собою»; дай нам, українцям, мати правдиву любов між собою, прости нам провини наші і не пам’ятай беззаконь наших.

Нагадай, Господи Спасителю наш, розділеним братам нашим, архієреям і священикам, про велику жертовну любов до свого народу, яку показав пророк Мойсей; бо коли народ згрішив, поклонившись золотому тільцю, то пророк Божий молився, щоби Господь простив їм цей гріх, а якщо ні – то щоби і його ім’я згладив з книги Життя. Нагадай їм, Господи, і про жертовну любов до свого народу апостола Павла, який заради навернення братів своїх, рідних йому по плоті, готовий був навіть від Христа відлученим бути – аби вони спаслися. Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше лукавство і лицемірну, неправдиву любов.

Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави. Нехай єдина Помісна Українська Православна Церква буде основою міцною для неподільності держави Української та єдності народу нашого – нехай розвіються вороги його і нехай запанують в нас мир, злагода і єдність. Ти сказав, Господи: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам створити в Україні єдину Помісну Православну Церкву і помилуй нас. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

 

Протоієрей Богдан Лащенко, капелан Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону

Високопреосвященний Михаїл, архієпископ Вінницький і Тульчинський благословив нас на знімання «Сповіді» на Поділлі. Саме під час розмови з ним ми вперше почули, що у Вінницькій області збереглося найбільше церков в Україні: тут їх більше тисячі. Окрім благословення Владика надав нам неабияку допомогу – розповідав про єпархію, знайомив нас з її історією та сьогоденням і, що найважливіше, зі священиками та капеланами своєї єпархії. І тепер, завдячуючи архієпископу Михаїлу, я маю змогу показати глядачам ПРАВОСЛАВНЕ УКРАЇНСЬКЕ ПОДІЛЛЯ.

 

Я завершував Буковинський цикл «Сповіддю» з отцем Миколою Занковичем https://www.facebook.com/580231115692353/videos/770630063514970 і його дивовижною розповіддю про довгі та буремні роки побудови храму Святого князя Володимира Великого у м. Чернівці. Навіть зараз, згадуючи отця Миколу та його храм, і сам не помітив, як на обличчі з’явилася посмішка від тієї благодаті, що я відчув в тому Божому місці.

 

Можливо саме тому розповідь про Подільське православ’я я починаю зі «Сповіді» зі священиком та капеланом Богданом Лащенком. «Сповіді», знятої у маленькій капличці, із вікон якої видно будівництво майбутнього храму. А можливо і тому, що почувши від отця Миколи наскільки не просто вимолювати душею та відбудовувати ледве не власноруч дім Божий, я в глибині душі сподіваюся, що його приклад надихатиме та підтримуватиме отця Богдана в його нелегкій праці.

 

Капелани нашої рідної церкви завжди поруч із нашими воїнами: і в тилу, і на фронті. Отець Богдан підтримує пацієнтів Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону. Він завжди поруч із ними, готовий розділити їхній біль і поділитися власною вірою та любов’ю. Саме світло цієї любові та віри, з Божою поміччю, допомагає пацієнтам, що перебувають на межі життя та смерті, любові та ненависті, надії та зневіри не впасти у прірву та не піддатися пітьмі.

 

Недобудований храм ще не мав стін та куполів, але, здавалося, що вже мав душу, котра прагнула якомога скоріше відкрити двері для прихожан і ділитися з ними благодаттю. А поки його час ще не настав, нас запросили до будівельного вагончика, в якому розташувалася тимчасова капличка. Я побачив простоту, скромність та затишок цієї маленької церкви й одразу зрозумів, звідки стільки душі в майбутньому храмі.

 

Мене зустріли мудрі очі святих, які споглядали на нас з ікон, і щирі, небайдужі та надзвичайно теплі очі капелана Богдана Лащенко. Ледве ми налаштували техніку, як на вулиці почалася злива. Осінній дощ щосили стукав по даху та по вікнах, забираючи у нас залишки літньої спеки та нагадуючи про цінність людського тепла. Навпроти мене сидів священник нової формації. В руках цього покоління священників майбутнє нашої віри.

 

Я прагнув почути його душу. Можливо, саме тому ставив запитання, яких сам від себе не очікував. А по завершенню цією «Сповіді» тепло сповнювало мою душу, коли я дивився на отця Богдана і бачив в ньому майбутнє нашої жовто-синьої України. Назавжди закарбувалися в моїй пам’яті слова капелана Андрія Ляшика:

– Отче, а де наш Храм Божий?

– Там, де Бог. Люди. Україна.

– Навіть посеред поля.

– Бог усюди.

 

Я тоді вийшов із церкви і побачив поле, а в ньому Хрест і якось в одну мить усвідомив для себе, що Храм – це усі ми, головне молитися та вірувати. І пам’ятати, що ми не самі. У нас є Бог і Україна.

– Вам затишно, комфортно йти обраним вами священицьким шляхом? Як воно – бути священиком? – запитав у отця Богдана і відчув, що це запитання торкнулося його душі.

– Як людині, досить важко. Як священнослужителю – комфортно. Молитва живить душу, зцілює її та надихає.

 

Останнім часом я часто чую докори з приводу того, що я ідеалізую церкву. Я лише посміхаюся на це. Щоб ми не казали, а люди все одно почують те, що бажають почути. Насправді ж я прагну відшукати, показати нашу українську віру в Господа нашого Ісуса Христа. Віру, якій більше тисячі років. Віру, котру зберігає, підтримує та примножує наша УКРАЇНСЬКА ЦЕРКВА. Почувши таку відповідь, голоси невдоволених не змовкають. «Так, але навіщо ти прив’язуєш віру до націоналізму? Це різні речі!» – не заспокоюються вони.

 

Я щиро переконаний в тому, що віра в Бога є фундаментом українства. Ті, хто попри все зберегли для нас Україну, заповіли нам: «Бог і Україна!», «Воля або смерть!». Сила духу тих, завдяки кому українство досі існує, з глибин віків підтримувалася вірою та молитвою. Я це бачу. Я відчуваю це душею. Саме тому я відшукую посеред Нації любов до Бога і України. Розпитую про це, знімаю програми, пишу статті.

 

«Сповідь» – це про нас. Про українців. Кожен з нас унікальний та неповторний. Доторкнувшись душею до більш ніж 300 доль, я можу напевне сказати одне: без любові до українців України не існує. Україна – це не просто територія. Справжня вона не на географічних картах, а в душах тих, хто любить свою Батьківщину. Любить Україну та українців, як того навчає Господь. Без цього не буде майбутнього. Байдужість вбиває. Ми дозволяємо розпоряджатися бісам з політикуму та олігархату так, ніби країна нам не належить. Ніби вони знищують щось чуже та не потрібне, а не відбирають у нас найдорожче. І платимо сьогодні за це страшну, криваву ціну. Я був щиро вдячний священнику і капелану моєї рідної церкви, коли він чесно і відверто відповів мені: «Як людині, важко».

 

Важко дивитися на величезний світ, в котрому так багато байдужості до справи твого життя. Та від того лише ціннішою буде допомога та підтримка тих, кому не все одно. Важко бачити тих, хто повернувся з війни знесилений та зневірений. Але тим яскравіше палає в душі вогонь Божої Любові, коли бачиш тих, кому вдалося повернути надію та віру в майбутнє. Важко дивитися в очі дитинці, чию долю назавжди змінила війна. Але скільки ж Бога в тому, коли ця дитина знаходить в собі сили малювати наївні дитячі листівки, щоб підтримати наших захисників на фронті. Сила священника в любові та молитві. І ваша душа, отче Богдан, сповнена цією силою. Я молитимуся за Вас, отче. І ви про мене не забувайте – я у Вас вірую!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Протоієрей Богдан Лащенко, капелан Військово-медичного клінічного центру Центрального регіону

https://youtu.be/YwYyb2hXXIo

Священики й капелани поміж собою називають його Батьком

З такими, як отець Микола Занкович не страшно дивитися в майбутнє наших дітей Олег Володарський (відео)

 

Молитва до святого рівноапостольного князя Володимира

О великий угоднику Божий, богообраний і богопрославлений, рівноапостольний княже Володимире! Ти відкинув зловір’я і нечестя язичницьке, увірував у єдиного істинного триіпостасного Бога, прийняв святе хрещення і просвітив світлом божественної віри і благочестя усю країну Руську. Тому, славлячи і дякуючи премилосердному Творцеві й Спасителеві нашому, славимо й дякуємо тобі, просвітителю наш і отче, бо через Тебе ми пізнали спасительну віру Христову й хрестилися в ім’я Пресвятої і Пребожественної Тройці; цією вірою ми визволилися від праведного засудження Божого, вічного рабства дияволу і пекельних мук; цією вірою ми прийняли благодать усиновлення Богові й надію на успадкування небесного блаженства. Ти є перший вождь до Начальника та звершувача нашого вічного спасіння Господа Ісуса Христа; ти є теплий молитовник і заступник землі нашої і всіх людей твоїх. Не може язик наш висловити велич та висоту благодіянь, вилитих через тебе на землю нашу, отців і праотців наших і на нас недостойних. О всеблагий отче і просвітителю наш! Зглянься на немочі наші і благай премилосердного Царя Небесного, щоб не прогнівався Він дуже на нас, бо через немочі наші ми щодня чинимо гріхи, щоб не погубив Він нас за беззаконня наші, але нехай помилує і спасе нас, з милості Своєї, нехай вселить у серце наше спасенний страх Свій, нехай просвітить Своєю благодаттю розум наш, щоб ми пізнавали шляхи Господні, залишили стежки нечестя й омани і подвизалися на стежках спасіння та істини, неухильно виконуючи заповіді Божі та настанови Святої Церкви. Благай, благосердний, Чоловіколюбця Бога, щоб Він продовжив на нас велику милість Свою: нехай визволить нас від нападу чужинців, від внутрішнього безладдя, заколотів і чвар, від голоду, смертельних хвороб і від усякого зла; нехай подасть нам добре полиття і врожай плодів земних, нехай визволить нашу землю від усякого лиха, нехай дасть пастирям ревність за спасіння пастви, а всім людям поміч у старанному звершенні служби своєї, і щоб вони мали між собою любов та однодумність і подвизалися з вірою на благо Святої Церкви; і нехай засяє світло спасенної віри в Україні нашій по всіх кінцях її, і нехай навернуться до віри невіруючі, і нехай зникнуть усі єресі і розколи, щоб так поживши у мирі на землі, ми сподобилися з тобою вічного блаженства, хвалячи і величаючи Бога навіки-віків. Амінь.

 

Отець Микола Занкович, настоятель храму святого князя Володимира, благочинний м. Чернівці

Благочиння (протопопія в православних до 19 століття, деканат в католиків та греко-католиків) — церковна адміністративна одиниця, яка обєднує декілька парафій (приходів) і є складовою єпархії. Головою благочиння є благочинний. До обовязків благочинного (декана) належить: турбота про збереження чистоти православної віри і належне духовно-моральне виховання віруючих; нагляд за відправленням богослужінь, за станом церковної проповіді, за достойним станом вівтаря, престолу, жертовника та всього храму в цілому; турбота про виконання постанов і розпоряджень єпархіальної влади; контроль за своєчасним надходженням парафіяльних внесків на утримання єпархії; надання порад священослужителям як стосовно виконання ними своїх обовязків, так і стосовно їх особистого життя; вирішення суперечок між духовенством і парафіяльними радами без формального судочинства і з доповіддю про найбільш значимі та вагомі інциденти єпархіальному архиєрею; розслідування церковних правопорушень за вказівкою єпархіального архиєрея; клопотання перед єпархіальним архиєреєм про церковні нагороди духовенства і мирян; внесення пропозицій єпархіальному архиєрею щодо заміщення вакантних посад у парафіях священиками, дияконами, псаломщиками і регентами; піклування про задоволення релігійних потреб віруючих у парафіях, де тимчасово відсутні священослужителі; спостереження за будівництвом і ремонтом храмів у межах благочиння; турбота про забезпечення храмів усім необхідним для звершення богослужінь і нормального парафіяльного діловодства; піклування про розповсюдження газет, журналів та іншої духовної літератури і виконання інших обовязків, покладених на нього єпархіальним архиєреєм.

Джерело https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%91%D0%BB%D0%B0%D0%B3%D0%BE%D1%87%D0%B8%D0%BD%D0%BD%D1%8F

 

Священики й капелани поміж собою називають його Батьком… Благочинний міста Чернівці отець Микола Занкович. Мудрий, спокійний та неймовірно скромний. Під час перебування на Буковині я побачив, що нам не вистачає програм зі священослужителями. Тоді я зателефонував до отця Миколи та попросив організувати нам зустріч зі священиками і запис програми. Він з увагою та доброзичливо поставився до нас і вкрай відповідально до прохання. Я відчував його турботу та підтримку протягом всього знімального дня.

 

30 років свого життя отець Микола присвятив служінню Нації і Богу. Нащадок династії священиків. Він священик у шостому поколінні, а його син, Іван Занкович, котрий врешті-решт також пішов сімейним шляхом, священик в сьомому поколінні.

 

Мені боляче та сумно від того, що шпальти ЗМІ переповнені якими завгодно новинами, заголовки майорять численними фактами біографії акторів, співаків, політиків, бізнесменів, і водночас сором’язливо мовчать про те, що серед нас живуть такі глибокі та усвідомлені у своєму служінні Нації і Богу українці. ЗМІ популяризують нові вбрання, модні покази та гучні вечірки селебрітіз й зовсім розучилися бачити, чути і говорити про справжніх та відданих.

 

Отець Микола із теплою посмішкою згадував, як він, тоді тільки висвячений священик, служив просто неба, а все що в нього було — це збитий дерев’яний хрест і стіл, позичений у жіночки із будинку неподалік. Саме так зароджувалася велич і краса храму святого Володимира…

 

Я сидів перед ним і мені було складно… Він посміхався та жартував і за його теплом та посмішкою неможливо було роздивитися те, яким складним та небезпечним було для його роду майже 200-річне служіння Богу і Україні. Я сидів і порівнював цинічне лицемірство тих, кого продають нам через ЗМІ — крадійкуватих фарисеїв та цю скромну і мудру людину, котра зробила і продовжує робити стільки добра.

 

Я не наважувався переривати запитаннями цю «Сповідь». Слова тут здавалися зайвими. Священик навпроти мене згадував, ділився своєю душею, а нас оточували Бог і тиша… Під куполом храму, котрий ця Людина будувала душею та власними руками. Храм надзвичайної краси — величний, світлий з дивовижними розписами на стінах і стелі він нагадує витвір мистецтва. Але по-справжньому вражаючим його робить саме любов і душа, котрі були вкладені в це місце ще до того, як з’явився фундамент храму. І зараз ними наповнений кожен сантиметр цієї величної споруди. Я молився в ньому. Я чув його. Відчував.

 

Отець Микола будував цей храм душею. Від самого дерев’яного хреста, котрий був встановлений на місці колишнього звалища. Його віра, молитва, терпіння та любов з Божою поміччю створили диво. Отець Микола так глибоко усвідомлює значення Господа в своєму житті, тому нікуди не поспішає, ні з ким не сперечається, адже він знає напевне, що з милості Божої трапляються дива.

 

Людина, в душі якої є Бог, спокійна за своє майбутнє. Син, онук, правнук, праправнук священиків, батько священика, українець, котрий душею розбудував храм, людина, котра усвідомила себе не тільки в служінні Богу, а й Україні. Сьогодні настав їх час. Час людей, котрі вірують в Господа, котрі присвятили своє життя служінню Йому. З такими людьми, як отець Микола Занкович не страшно. Не страшно дивитися в майбутнє наших дітей. Не страшно повертатися до них спиною, знаючи, що вони завжди підтримають, а не всадять ножа. Їх віра і мудрість ламають нав’язані внутрішнім і зовнішнім ворогом стереотипи та переконання. Саме існування таких людей наче сіль на рану для тих, хто так підло і цинічно зраджує та продає Батьківщину.

 

До нього треба просто так прийти, присісти поруч, насолодитися, відчувши себе маленькою дитиною поруч із мудрим батьком, і поговорити душею. Зболілим серцем. Отець Микола Занкович істинно любить Україну та українців. А щасливі діти його рідної землі наповнюють його душу радістю та щастям. Тим і священна наша рідна українська церква — ми відбудовуємо її своїми душами, своїми серцями і своєю вірою. Я прикипів душею до цього храму. Мені не хотілося звідти їхати. З того часу, як я познайомився з цим місцем, відчув його, я часто в молитві бачу себе саме там.

 

Моя душа завжди буде повертатися до вашого храму, отче Миколо. Там багато Господа. Там є безмежна і беззастережна любов Матері Божої. Там є Бог і Україна. Це остання стаття й остання «Сповідь» Буковинського циклу. Моє українське серце прагне з ніжністю обійняти буковинців, вклонитися їм і щиро подякувати. Це був мій особистий урок на зрілість Віри й відчуття правди та істини. Квітка-Буковина щедро відкрила мені свої скарби — діаманти людських душ. Я зачарований їх сяянням. Я і досі відчуваю захоплення, згадуючи гори кольору ночі. Відчуття сили та волі. Відкритість та щедрість душ… Багато зустрічей не відбулося через життєві обставини, але, мабуть, на все воля Божа. Але в мене залишилося знання, розуміння, усвідомлення буковинського громадянського суспільства. Саме ця Буковинська частинка мого життя залишиться в серці назавжди.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми отець Микола Занкович, настоятель храму святого князя Володимира, благочинний м. Чернівці

https://youtu.be/D9nKeeeNjDY

Незважаючи на юний вік, отець Іван має багатий життєвий досвід

Олег Володарський: «Іван гідний нащадок славного роду Занковичів» (відео)

 

Акафіст до свт. Миколая чудотворця

Iкос 9

Знаємо, богомудрий отче Миколаю, що красномовцi пустословнi й нечестиві посоромленi тобою, бо Арiя-богопротивника, що роздiляв Божество, й Савелiя, що змiшував Святу Тройцю, ти перемiг, а нас у вiрi православнiй утвердив, тим-то ми й шануємо тебе так:

радуйся, щите, що охороняєш побожнiсть;

радуйся, мечу, що посiкаєш безбожнiсть;

радуйся, божественних повелінь навчителю;

радуйся, боопротивних навчань нищителю;

радуйся, драбино, поставлена Богом, що нею здiймаємося на небо;

радуйся, покрово, Богом збудована, що багатьох укриваєш;

радуйся, бо ти немудрих умудрив словами твоїми;

радуйся, бо ледачих зворушив звичаями твоїми;

радуйся, незгасима свiтлосте Божих заповiтiв;

радуйся, пресвiтлий променю Господнiх наказiв;

радуйся, бо навчанням твоїм знищуються єретичні глави;

радуйся, бо тобою вiрнi сподобляються слави.

Радуйся, Миколаю, великий чудотворце.

 

Отець Іван Занкович, настоятель храму Св. Миколая (м. Чернівці)

Династія священиків

Гідний нащадок славного роду Занковичів. Зібраний, усвідомлений та відкритий. Будь-хто нервує перед камерою. Сучасний світ виставляє певні шаблони та рамки і в ньому вкрай складно залишитися собою й не потонути у вирі часу.

 

Саме тому, тим людям, котрі живуть душею і в байдужості до мирського, зовнішнього часто складніше за інших впоратися з хвилюванням. Адже коли вмикається камера, в їхньому житті з’являється сторонній глядач, до якого звертаєшся, до якого прагнеш достукатися. І якщо для мирян жити, оглядаючись на думку інших – звична справа, то для священиків таке відчуття досить незвичне. Саме тому священослужителі хвилюються ледве не більше за інших.

 

Отець Іван в юності спробував відійти від сімейних традицій і пішов навчатися на історичний факультет і встиг попрацювати на державній службі. І лише після того, як спробував іншого життя, зумів усвідомити, що його душа прагне храмової тиші, замість мирського шуму і метушні. Усвідомивши це, повернувся в лоно Матері-Церкви, повною мірою відчувши велич тієї духовної спадщини, котру заповіли йому покоління предків.

 

Він своїми очима бачив, як його батько разом зі своїми парафіянами будував храм. Бачив, скільки душі туди вкладено. І лише прийнявши служіння, усвідомив, яким прикладом любові та відданості став для нього батько. Усвідомлена, генетична любов до Бога і України. Любов, котра проявляється в служінні Нації і Богу.

 

Храм Святого Володимира Великого поділяється на верхній і нижній храми. Минаєш сходи вниз і ніби потрапляєш в інший вимір. Вимір тиші, любові та молитви. Кожен елемент, кожна ікона, кожна фреска виконані з неймовірною майстерністю і наповнені такою любов’ю майстрів до Бога і свого творіння. Цей храм – справжнє торжество Духу і майстерності. Настоятелем нижнього храму служить Іван Занкович.

 

Родина Занковичів так глибинно, генетично відчуває вдячність до Господа за те, що Він покликав їх до служіння Богу і Україні. Це відчувається в кожному погляді, кожному вчинку, кожному слові. Отець Іван говорив про те, як він відчуває свою країну, якою він бачить свою націю і що для нього важливо в сучасному громадянському суспільстві.

 

Незважаючи на юний вік, Іван Занкович має багатий життєвий досвід. Тим більш виваженим став його вибір присвятити себе служінню Богу. Слідування поклику крові стало для нього усвідомленим, пережитим вибором. І зараз він отримує максимальне задоволення від життя, слідуючи своєму покликанню – ділитися часточками своєї душі та допомагати іншим стати на шлях любові, молитви й каяття.

 

Як людина, котра на собі відчула, що таке буремне мирське життя, він добре розуміє своїх прихожан. І тим простіше йому на власному прикладі показувати іншим, яку насолоду та спокій дарує віра та молитва. Отець Іван з великою повагою поставився до «Сповіді» на очах у Нації і Бога. Моя душа раділа, насолоджуючись цим щирим діалогом з генетичним священиком рідної української церкви. «На все воля Божа», – бачив я в його очах. Храм, священик, Віра, Нація… в такі миті я так неймовірно пишаюсь тим, що я українець…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Отець Іван Занкович, настоятель храму Св. Миколая (м. Чернівці)

https://youtu.be/r2PBdZ1c970

Є люди, на фоні вчинків яких слова втрачають сенс

Єдине, що зміг сказати Олексію: «Ми з вами. І довіку будемо вдячні вам за те, що Україна у нас є» Олег Володарський (відео)

 

«Боєць з Буковини отримав важкі поранення у зоні ООС та потребує допомоги

У зоні проведення операції Об’єднаних сил важкі травми отримав військовослужбовець з Чернівецької області Олексій Гуцан. 28 травня в зоні ООС отримав поранення мешканець Новоселиці Олексій Гуцан. Нині з численними осколковими пораненнями та важкою контузією він перебуває у військовому госпіталі міста Харків. Як повідомила дружина солдата Крістіна, у неділю Олексій прийшов до тями, почав реагувати на оточуючих. У понеділок було проведено чергову складну операцію».

Джерело: https://molbuk.ua/chernovtsy_news/174401-boyec-z-bukovyny-otrymav-vazhki-poranennya-u-zoni-oos-ta-potrebuye-dopomogy.html

 

Олексій Гуцан (позивний «Змій»), учасник російсько-української війни

«Війна — це коли ти вже майже рік воюєш, а додому продовжують приходити з воєнкомату. Війна — це коли ти виконуєш свій обов’язок, а сцикливий мусор вдома шиє тобі нову справу. Війна — це коли на складах гниє купа зброї і техніки, а ти бігаєш з ремонтним калашматом і їздиш на роз*обаному нісанчику, купленому волонтерами. Війна — це коли починаєш бачити різницю між баригами й ідеалістами. Війна — це коли на гражданці твоїй дівчині різні шакали кажуть: «покинь його, якщо зажмуриться будеш страждати» і мовчки сподіваються зайняти твоє місце. Війна — це коли ти їдеш з надією жмурити сєпарів пачками, а більшу частину часу *блуєш або копаєш сумовиті дірки в землі. Війна — це коли всі тебе уявлять гордим воїном, а в реальності ти більше схожий на бомжа. Війна — це коли ти борешся з собою, коли страх, лінь, біль, інстинкт самозбереження кажуть тобі: «Ні! Не треба!», а ти робиш крок вперед і відчуваєш, що ти правий. Війна — це коли тобі кажуть:«Ви смертники! Я за вас свічку в церкві поставлю!», а ти із зневажливою усмішкою продовжуєш робити свою справу. Війна — це коли мінометний обстріл скидає всі маски і показує, хто є хто — хто герой, а хто х#йло. Війна — це коли ти ставиш розтяжку і розумієш, що якщо ти щось затупив, то можеш відправитись на небо. Війна — це коли врятована дворняга стає єдиною згадкою про людяність. Війна — це коли практика руйнує всі міфи і байки. Війна — це коли закон природнього відбору повністю не працює. Всі тупі, криві, косі, тотальні довбо*оби доживають до кінця, а розумні і хоробрі хлопці кладуть свої кості. Війна — це коли розчаровуєшся в матеріальному, коли бачиш спалені хатки мільйонерів, мусорів і депутатів, розуміючи, що немає сенсу накопичувати барахло, що варто цінувати інші речі — хоробрість, любов, дружбу, вірність, добро. Війна — це коли ти часто чуєш лицемірні відмазки. Війна — це коли ти втрачаєш побратимів під час шаленого обстрілу, а у новинах тобі підор з прес-центру АТО каже: «Втрат немає, все тихо». Війна — це коли бачиш контраст, коли приїжджаєш на ротацію і бачиш ці похмурі лиця, порівнюючи те, що ти пережив і сумовиті проблемки маленьких людців. Війна — це коли в соцмережах «герої» п*здять про священну війну проти «москалів», а самі тихенько відкупляються від призову. Війна — це коли кожен намагається тебе повчати. Війна — це коли люди, які панічно бояться висоти, лазять по дахах і шукають позицію для ПТУРа. Війна — це коли пожежами можна милуватися. Війна — це коли граєш в лотерею зі своїм життям. Снаряга, навики, звання і статуси не врятують тебе від випадкового осколка. Війна — це коли лізеш на дах, який прострілюється, щоб дозвонитись до рідних. Війна — це коли вишколені і озброєні армійці, яких привезли тобі на зміну, кажуть вчорашнім школярам і студентам — «Пацани не їдьте, без вас нам п#зда!». Війна — це коли частина людей хоче нажитись, частина хоче перемогти, а решті просто по#уй».

Ветерани АТО

Джерело: https://www.facebook.com/groups/2162910650590399/permalink/2593734357508024/

 

Нехай ті, хто не помічає хлопців, обпечених війною, не думають, що такий стан речей буде продовжуватися нескінченно. Нехай навіть не сподіваються, що ці дівчата та хлопці, котрі ризикували життям на фронті, дозволять їм і далі жиріти на золотих батонах їх майбутнього і майбутнього їх дітей. Нехай ті, хто думає, що захистився охороною, грошима і закордонною нерухомістю, не думають, що хтось пробачить їм зраду тих, хто пішов на небо на цій війні, зраду Небесної Сотні.

 

Могили тих, кого не можна зраджувати, хрестами нагадують нам про ціну, котру ми заплатили за право жити на своїй святій землі. Це тільки здається, що суспільство заснуло збите з ніг пандемією та економічним хаосом. Але це затишшя перед бурею. І нехай головнокомандувачі та всі ті, хто прагне створити поліцейську державу, думають, що контролюють Націю. Ні. Вони контролюють продажних негідників і фарисеїв.

 

А тих, хто кров’ю та душею свято прив’язаний до нашої країни, до нашої Нації, неможливо ні зламати, ні купити. Вони готові воювати і з зовнішнім, і з внутрішнім ворогами. Так, вони ховають обличчя, не називають прізвища, намагаються жити тихо і не помітно. Та вони не пробачать жодної сивої волосини на головах своїх матерів, жодної сльозинки своїх дружин, сестер та доньок. Не пробачать жодного дня, коли маленькі наші українці не бачили своїх батьків.

 

Всередині Нації назріває буря. Вулкан, котрий на третій раз перестане бути керованим і своїм вибухом наздожене усіх, хто зрадив нашу країну. Це генетична пружина, котру вони всіма силами стискають. Але вони не враховують коефіцієнт жорстокості цієї пружини, загартованої в горнилі війни. Їй стане потужності розпрямитися і скинути з себе той гніт.

 

Нехай навіть не думають ті, хто паразитує на нашій крові, що вони встигнуть втекти під дах своїх кремлівських господарів і врятуватися від бумеранга за все те, що накоїли. У них немає сили і віри. Немає і ніколи не було. Є лише підлість та ненажерливість. Недобратній народ віками паразитував на доброті, силі, величі та культурі нашої Нації. Ми вже впритул наблизилися до межі, котра розділить бездонною прірвою тих, хто любить і цінує свою країну, і тих, хто своїми діями чи бездіяльністю втратив право називатися українцем. І ніхто, чуєте, ніхто не зможе зупинити цю бурю. Її наближення вже відчутне в повітрі, наче запах озону перед зливою.

 

Не уживуться в цій країні дві різні й настільки протилежні енергетики — одна, котра готова віддавати життя заради майбутнього своєї країни та інша, котра заради власного збагачення знищує наше майбутнє, приносячи його в жертву на вівтар золотого тільця. Це питання виживання Нації. Воля або смерть. Коли вибухне цей вулкан невідомо, але наслідки цього вибуху будуть невідворотні. І все, що може зробити внутрішній та зовнішній ворог — це ненадовго відтермінувати його. Але він все одно відбудеться і чим більше часу минає, тим більшої потужності він набирає.

 

Олексій отримав важкі поранення. Був у комі. На межі життя та вічності. З Божою допомогою, не перетнув цю межу. І знову може дихати, жити, кохати. Але хоча ворогу і вдалося поранити тіло, він не зміг зламати ДУХ. Навпаки, рани лише загартували його. Є люди, котрі не потребують зайвих слів. Ті люди, на фоні вчинків яких слова втрачають сенс.

 

Єдине, що зміг сказати йому: «Ми з вами. І довіку будемо вдячні за те, що Україна у нас є». Діалог вийшов по-чоловічому дорослим. З відлунням війни. Але з якою скромністю цей воїн, гідний найвищих нагород, поводив себе перед камерою. Ось за це я й обожнюю тебе, Україно! За чистий та незламний дух.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми — Олексій Гуцан (позивний «Змій»), учасник російсько-української війни

https://youtu.be/WnP6L0I2dOU

Отець Петро з гумором дивиться на квохтання кремлівських попів

Я сидів поруч зі священиком посеред Божого храму, а відчував себе вдома – Олег Володарський (відео)


Господи Ісусе Христе Боже наш, ми згрішили перед Тобою, і праведним Твоїм судом через неправди і беззаконня наші втратили мир і злагоду в Україні нашій. Ти, Господи, бачиш протистояння між владою і народом, Ти бачиш, як злі сили розпалюють ворожнечу і ненависть між людьми, Ти бачиш непримиренність між протидіючими силами. Неправда породила в нас насилля, страждання невинних людей і кров. Ти ж, милостивий Господь, що не до кінця гніваєшся, дивлячись на наші вікові великі страждання, голодомор, гоніння на Церкву, заслання і катування, а ще більше – на велике терпіння нашого народу, бо ми і в стражданнях, і в неволі не втрачали віру в Тебе, єдиного істинного Бога – Ти змилувався над нами і дарував нам свободу і державу. Дякуємо тобі за милосердя Твоє, і припадаючи знову дякуємо за Твою безмежну любов. Ми хоч і грішимо перед Тобою, але ж і Тобі єдиному служимо. Зглянься на нас, Чоловіколюбний Господи, і не карай нас гнівом Твоїм за наші провини вільні і не вільні, за наше протистояння і нерозумність, за нашу непримиренність, гордість і нетерпеливість один до одного, за наше небажання знаходити порозуміння. Але Ти, Боже наш, бачиш і навернення до тебе народу нашого, його віру і жертовність. Господи Ісусе Христе, Ти сказав: «Без мене не можете робити нічого». Допоможи нам знайти примирення між протидіючими силами. Пошли в наші серця любов один до одного, мир і злагоду, – благає Тебе Церква Твоя. Владико Многомилостивий, охорони нашу державу від тих, хто зазіхає на її незалежність і хоче розділити її. Господи, збережи нашу Українську державу, як Ти завжди оберігав християнські держави. Господи Боже, Ти керуєш народами і кожною людиною, ти даєш владу і відбираєш її, надихни нашу владу, щоб вона служила тим, хто обрав її, а не своїм інтересам, або невеликій частині суспільства. Навчи людей, особливо тих, що називають себе християнами, не продавати свою совість ні дешево, ні дорого, бо вона буде потрібна їм у житті. Господи, Спасителю наш, дай мудрість нашим народним депутатам, щоби вони приймали справедливі закони на благо народу і кожної людини, і не чинили неправди. Господи Боже наш, Ти є суддя праведний, пошли суддям нашим благодатну допомогу і пробуди їхню совість, щоби вони не дивились на обличчя, на посади і на гроші, а чинили справедливий суд, щоби люди остаточно не втратили надію на правдивих суддів. Нагадай їм, Господи, що скоро і вони стануть перед Тобою на Твій суд. Господи, напоум наших правоохоронців не застосовувати зброю проти свого народу, проти своїх батьків і матерів, братів і сестер. Навчи також нерозумних людей не спокушувати правоохоронців на насилля. Господи, Боже наш, сьогодні Україна переживає тяжке випробування. Це наслідок наших гріхів і беззаконь. Не карай нас надмірно, але зглянься на наші немочі, прости нам провини наші і допоможи нам знайти примирення і справедливість, захисти нас від видимих і невидимих ворогів наших, які хочуть поневолити нас, і помилуй народ наш, як Ти помилував ніневітян заради їх покаяння. Бо Твоє є милувати і спасати нас, Боже наш, і Тобі славу возсилаємо, Отцю, і Сину, і Святому Духу, нині і повсякчас і навіки віків. Амінь.

 

Протоієрей Петро Андрійчук, настоятель храму Пресвятої Трійці (м. Сторожинець Чернівецької обл.)

«Зараз ми всі розсипані частинки величної Нації, та спільна молитва здатна зробити кожного з нас спочатку цільними, а потім і єдиними, а значить непереможними»

Олег Володарський

Храм Святого князя Володимира. Величний сповнений затишною тишею. Сонячне проміння пробивалося крізь вітражні вікна і падали на центральний вівтар.

 

Отець Петро Андрійчук. Спокійна та добра людина, котра уважно спостерігає за співрозмовником і бачить набагато більше, ніж той хоче сказати чи показати. Я взагалі не помітив в ньому хвилювання перед програмою. Його привітність і тепла посмішка одразу привертають до нього. З ним затишно. Він говорить не лише словами, а й очима. В нього глибокі та усвідомлені очі, на дні яких виблискує теплий і добрий гумор.

 

Служки кремлівської церкви створили у свідомості пересічного українця образ священослужителя, котрий нав’язує нам лише відчуття провини й страждання. Священики нашої рідної української церкви, навпаки, сповнені любові та віри. Вони сповнені життям і проповідують життя з любов’ю до Бога і до ближнього.

 

Вони моляться за Україну та українців разом з українцями. Вони енергійні, дієві та патріотичні. Вони не нав’язують віру, проте щиро вітають кожного парафіянина, як того, хто постійно відвідує церкву, так і тих, хто переступає церковний поріг ледве не вперше. Український священик здатен почути кожного, поділитися з ним теплом Божої Любові, помолитися за нього.

 

Я сидів поруч зі священиком посеред Божого храму, а відчував себе вдома. Я грівся душею і відчував вдячність до рідної Церкви, слухаючи душею «Сповідь» цього сильного, духовного українця. У отця Петра Андрійчука румунське коріння, але свідомість і переконання усвідомленого українця.

 

Він з гумором дивиться на квохтання кремлівських попів на нашу рідну Церкву. Дивиться і мудро спостерігає за тим, як ненависть застилає очі та нівечить душу. Спостерігає за цими порожніми рясами, порожніми душами та молиться як за Україну, так і за ворогів. У нього настільки доросла душа, що йому стає сили не дати ворогу занапастити її злобою та ненавистю.

 

У нас з ним збіглися погляди на те, що в українській церкві, в українських храмах мають майоріти національні прапори. Сьогодні є багато позитивних прикладів тих країн, в яких держава і церква підтримують одне одного. Я всією душею сподіваюся, що за згодою Матері-Церкви і її парафіян, у порога нашої віри будуть майоріти жовто-сині та червоно-чорні прапори.

 

Інколи шукаєш істину. Наводиш доводи, плутаєшся у міркуваннях… А потім подивишся в очі священику своєї рідної церкви та бачиш в них стільки любові та добра! Стільки спокійної мудрості! Неймовірний феномен нас самих. Коли ми єдині у своїй вірі й боротьбі – ми непереможні. Та коли нас зіштовхують між собою – ми стаємо слабкими та безсилими.

 

Сьогодні ми отримали від Господа не тільки надскладні випробування, а й неоціненний подарунок – нашу рідну українську церкву. Бог любить нас. Він оберігає і направляє нас. Та декілька поколінь українців виявилися нездатні чути його. А сьогодні, коли ми стали патріотичні та богомольні, ми самі шоковані тим, наскільки Нація була близька до того, щоб втратити Бога і Україну і, як наслідок, саме право називатися Нацією.

 

Яку неймовірну силу має наша віра… щодня під тисячами храмових куполів українські священики, капелани, монахи моляться за Україну й до них в цій молитві приєднуються тисячі й тисячі парафіян. Знову подивився в очі отцю Петру і побачив там таке потужне і зігріваюче полум’я віри. В той же момент я відчув, як яскравіше розгорівся вогонь віри в моїй душі, напоєний полум’ям мого співрозмовника. В той день я зрозумів найважливіше для себе – коли у твоїй душі є Бог і Україна, мудрий Господь дарує тобі зустрічі з людьми, в очах яких ти знаходиш відповіді на всі свої запитання.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Протоієрей Петро Андрійчук, настоятель храму Пресвятої Трійці (м. Сторожинець Чернівецької обл.)

https://youtu.be/m8qhXnPWsxs


Юних українців ПЛАСТ навчає розвиватися, ставати кращими

Леся Федоренко усім серцем прийняла принципи та ідеї ПЛАСТу і навчає цьому юних українців – Олег Володарський (відео)

 

ГІМН МАЛЕНЬКИХ ПЛАСТУНІВ

Новаки, разом із іншими пластунами, співають Пластовий гімн але також мають свою новацьку пісню.

Ми діти українські

Ми юні, мов квітки,

Маленькі жовтодзюби,

Пластові новаки.

Як виростем великі,

Хоробрі вояки,

Відстоїм Україну

Від вражої руки.

Ми любим рідні хати,

Широкий степ і гай.

Від Сяну до Кубані

Лежить наш рідний край.

Як виростем...

Новацька рання молитва

Сині дзвіночки молитву дзвонят,

Зложім в молитві широ долоні.

Ніч проминула і сонце світить.

Вислухай, Мати, що просять діти.

Нехай цей вітер, що в хмарі лине,

Принесе запах квіток Вкраїни.

Нехай ця днина додасть нам сили,

Щоб ми Вкраїну завжди любили.

 

Леся Федоренко, пластунка сеніорка довір’я, головна булавна уладу Пластового сеніорату, гніздова гнізда УПН ч. 41 «Нічний патруль»

Ще одна неймовірно приємна згадка, овіяна ніжним сумом за людською красою Квітки-Буковини. В той морозний зимовий вечір в Чернівецькому осередку ПЛАСТу нас зустріли гостинно та привітно. Леся Федоренко, Андрій Федоренко, Ігор Гангала. Вони почувалися впевнено, адже за їх спинами стоїть потужна організація, котра давно вже стала їхньою родиною.

 

Леся Федоренко привела маленького сина в ПЛАСТ. А потім Андрій привів і свою маму в ПЛАСТ, в якому ця родина залишилася на довгі роки. Тепер у пані Лесі більше дітей і більше турбот, як у матері і українки. Виховавши гідного сина, вона спрямувала свої жіночі і материнські сили маленьким українцям, розквічуючи їх дитинство, навчаючи їх дорослому життю, виховуючи в них любов і повагу до України та українства.

 

Наш діалог видався легким та спокійним. Нам вдалося знайти спільну мову і година запису промайнула непомітно. Я із задоволенням і цікавістю слухав про все, що пов’язано з ПЛАСТом. Про дух, думки та прагнення цієї організації. Леся Федоренко усім серцем прийняла принципи та ідеї ПЛАСТу. Як мати, котра виховала власну дитину в дусі організації, вона продовжує навчати цьому юних українців.

 

Виховувати не словами, а власним прикладом, навчати й водночас навчатися. Постійно розвиватися і ставати кращими. Завдяки такій ідеології, у недобитків червоного режиму немає жодного шансу перетворити ще одне покоління на «гвинтики системи». Юних жовто-синіх ПЛАСТ навчає безперервно розвиватися, ставати кращими, надихає щодня робити хоча б одну добру справу. А ще вчить знати та усвідомлювати Україну та українство. І ці знання допомагають їм пишатися своєю країною і любити її.

 

Після «Сповідей» Ігоря Гангали, Лесі та Андрія Федоренків мені не просто яскравіше мріялося, мені стало ще простіше вірити у величне майбутнє України, адже вихованням українців з такою любов’ю та відданістю займається потужна, принципова організація, якою є ПЛАСТ.

 

Того сніжного передріздвяного дня я вийшов з осередку ПЛАСТу із відчуттям дитячого захоплення і вірою в диво. Цими відчуттями я завдячую героям моїх програм. Нам подарували вогонь надії. Він і досі палає вдома під іконами, біля портрета Євгена Коновальця, біля картини вечірнього міста, подарованої Володимиром Теутом, осяює коловрат, подарований нам Дмитром Куриком і оживляє ілюстрації з книги Оксани Драчковської…

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Леся Федоренко, пластунка сеніорка довір’я, головна булавна уладу Пластового сеніорату, гніздова гнізда УПН ч. 41 «Нічний патруль»

https://youtu.be/pyl2a41-MuY

В отця Володимира в душі є Господь – Олег Володарський (відео)

 

Молитва за зцілення

Благослови, душе моя, Господа, і не забувай за всі добродійства Його! Всі провини твої Він прощає, всі недуги твої оздоровляє. Від могили життя твоє Він визволяє, Він милістю та милосердям тебе коронує. Господи, вислухай молитву мою, і благання моє нехай дійде до Тебе! Помилуй мене, Господи, – я ж бо слабий, оздоров мене, Господи, бо тремтять мої кості, і душа моя сильно стривожена... Гине тіло моє і моє серце, та Бог – скеля серця мого і моя доля навіки.

Я в ім’я Господа кличу: О Господи, визволи ж душу мою! Господь милостивий та справедливий, і наш Бог милосердний! Пильнує Господь недосвідчених, – став я недужий, та Він допоможе мені! Вернися, о душе моя, до свого відпочинку, бо Господь робить добре тобі, бо від смерті Ти визволяєш душу мою, від сльози моє око, ногу мою від спотикання. Я ходитиму перед обличчям Господнім на землях живих! Господь очі живим відкриє, Господь випростовує зігнутих, Господь милує праведних! Господь любить тих, хто бояться Його, хто надію складають на милість Його! Благословенний. Господь навіки. Амінь!

 

Молитва підсилює лікування

Михайло ГНАТЮК, завідувач відділення кардіоонкогематології обласної дитячої клінічної лікарні: «Знаю багато випадків, коли батьки, які до хвороби дитини не вірили в Бога, пізніше почали ходити до церкви і молитися. Якби не було поєднання зусиль медперсоналу, батьків і Бога – нічого би не вийшло. Зважати лише на одну з цих складових – неправильно. Бо часто трапляється так, що людина перестає лікуватися, починає ходити церквами та монастирями – і зрештою помирає. Тому, крім молитви, потрібне ще й кваліфіковане лікування. У моїй практиці траплялося і таке, що, здавалося б, безнадійні діти починали одужувати. Батьки зізнавалися, що багато молилися, замовляли служби божі у церквах і монастирях. Тому впевнено можу сказати, що молитва підсилює лікування. Зрештою, вона заспокоює батьків, вселяє у них віру і впевненість, що вони залишилися не наодинці з хворобою своєї дитини. Нам навіть легше спілкуватися з віруючими батьками. Вони намагаються допомогти нам, а не зашкодити»

Джерело: https://molbuk.ua/publicacii/84661-molytva-zcilyuye.html

 

Протоієрей Володимир Можарівський, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (храм лікарняний, м. Чернівці)

На території дитячої обласної лікарні стоїть храм. Невеличкий. Скромний. Але такий необхідний. Необхідний для того, щоб в найтяжчі миті життя нагадувати про те, що окрім Господа і молитви, сповіді та каяття нам ніщо не допоможе впоратися з горем. Коли страждаєш ти сам, з цим ще можна впоратися. Але коли біда торкнулася маленької беззахисної дитини – це часто більше, ніж ми здатні витримати. Адже в такі миті горе від тяжкої хвороби множиться на безсилля допомогти найдорожчим.

 

Писав про те, що перш ніж зайти в дитяче онкологічне відділення до Михайла Гнатюка, дивився на купол лікарняного храму і молився. Отець Володимир Можарівський, дізнавшись, що я був в його лікарні, запитав чому ж я не зайшов до храму. Я і сам задавався цим запитанням.

 

В мене ніколи не виходило байдуже пройти повз людське горе. Не вмію відводити очі й поспіхом іти жити далі, наче нічого не відбулося. Мабуть, саме тому зрозумів, що не зміг би тоді здужати дві програми, котрі торкаються такого сильного горя, яким є тяжкі дитячі хвороби.

 

Свій біль витримаю в будь-якому обсязі. Але біль близьких вбиває мене безпорадністю допомогти найдорожчим. Жити без шкіри, з оголеним нервом душі – це дуже яскраві, сильні відчуття. Водночас, коли чужі страждання ти відчуваєш самою душею, сильніше за власні, і вилікувати душу від того здатна лише молитва.

 

У священика Володимира Можарівського в душі є Господь. Ось звідки така сила в його слова і вчинках. Йому стає сил допомогти людям замінити біль на любов в людських душах, допомогти віднайти віру тим, кого горе штовхає в безодню зневіри.

 

Статтю про цю дивовижну людину я почав із розповіді про власні відчуття. Але лише тому, що хотів пояснити читачу, що я сам не зміг би дивитися на такий біль. Моїх душевних сил не стало б на таке служіння Нації і Богу. Моя віра не настільки потужна. А в отця Володимира це покликання від Бога. Стикаючись з неймовірним горем, йому вистачає сили та віри не тільки не захлинутися чужою бідою, а й простягти руку допомоги, вказати шлях до світла із цієї буремної безодні.

 

Я сам інколи знесилююся і навіть починаю нарікати на тяжкість дарованих Богом випробувань. Саме тому безмежно захоплююся цим священиком, котрий ледве не щодня допомагає своїм прихожанам наповнювати душу надією замість відчаю, вірою замість зневіри, адже я інколи навіть собі не можу дати ради, а отець Володимир не тільки впорався з власними «демонами», а й допомагає долати їх іншим.

 

Я слухав «Сповідь» цієї людини, затамувавши подих. Адже його віри і милосердя вистачає на сотні людських доль. Отець Володимир сповідував мене. Сповідував мене у моїй гордині, моєму страху, моїй нерішучості. Яка ж Буковина мудра. Мудра у своїй доброті і людяності. Я довіку дякуватиму Господу за те, що він дарував мені щастя почути її через «Сповіді» таких неймовірних людей.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – протоієрей Володимир Можарівський, настоятель храму Покрови Пресвятої Богородиці (храм лікарняний, м. Чернівці)

https://youtu.be/Dcpmu8zWZ3Y

Андрій полишив мирне життя і пішов на війну

Андрій Аносов – вірний, відданий, закритий і трохи суворий чоловік готовий, не вагаючись, віддати життя за те, що любить – Олег Володарський (відео)


«Це дуже страшна смерть»: журналісти показали, як у Чернівецькій лікарні рятують важких хворих від COVID

Журналісти розповіли і показали, як медики рятують людей у самому епіцентрі коронавірусу в Україні. «Як не буває двох однакових людей, так не буває двох однакових смертей. Коли вони кожен подих ловлять як останній, вони такими очима дивляться... До цього, мабуть, не можна звикнути», – розповідає лікар-анестезіолог Андрій Аносов.

Щодня о 10.00 починається обхід у реанімації. Реанімація поділена на дві зони: у першій лежать пацієнти з підозрою на коронавірус. Вагітна Дар’я потрапила сюди два дні тому. Вона запевняє, що від початку карантину була вдома у декреті.

«Переживаю. У вівторок я вже всьо – не могла дихати, задишка», – розповіла вона.

У другій зоні – «червоній» – лежать найтяжчі хворі.

Реанімація тут розрахована на 15 ліжок, та зараз тут перебуває 19 пацієнтів.

Просто під час огляду стан одного з хворих стрімко погіршився.

«У нього зараз такий стан, що ймовірність того, що він з цього вийде, до десяти відсотків, справді», – розповів завідувач відділення інтенсивної терапії Костянтин Дроник.

Андрій Аносов заступає на нічну зміну в реанімацію. За 25 років роботи останні кілька місяців для нього найважчі. «Це дуже тяжка смерть. Це людина, яка повільно, повільно задихається. З кожною годиною щось втрачає. Від задухи – це страшна смерть», – розповів він.

Джерело: https://molbuk.ua/.../199978-ce-duzhe-strashna-smert...

 

Учасник російсько-української війни Андрій Аносов

Діалог з Андрієм видався не простим. Хоча найважливіше те, що діалог все ж таки відбувся. Саме діалог. Коли обидва співрозмовники слухали та чули один одного. Є люди спокійні та стабільні у своїх переконаннях. Переконання цієї людини формувалися на межі життя та смерті.

 

Вже багато років він бореться зі смертю за людські життя, а коли почалася війна, пішов на фронт. Але такі люди, як Андрій, складно підпускають до себе людей. Вони готові говорити правду, не вміють кривити душею, але не готові відкрити цю душу. Таких людей ми знаємо не за словами, а за справами.

 

Буковинець. Лікар. Анестезіолог. Він полишив мирне життя і пішов на війну. Він спокійно може про це говорити. Але робить це неохоче. Такі люди закриті для сторонніх очей. В них неймовірно глибокий внутрішній світ, до якого вони мало кого допускають. Та вони вміють любити раз і назавжди. Вони не зраджують ані своїм людям, ані своїм переконанням.

 

Є багато болісних питань в сьогоднішньому суспільстві. Андрій не став торкатися цього болю. Мудро сказав: «Головне, щоб був мир». Такі люди, коли бачать біду, не стануть довго і красномовно розповідати, як впоратися з лихом. Вони, без зайвих слів, підійдуть, простягнуть руку, допоможуть і так само мовчки підуть далі.

 

Андрій Аносов не буде докладати зусиль, щоб створити емоційний комфорт, бути зручним чи зрозумілим для когось. В нього є власні принципи та переконання. І, яким би його не хотіли бачити, і як би його не прагнули змінити, він не зможе бути ніким, окрім самого себе. Цей вірний, відданий, закритий і трохи суворий чоловік готовий, не вагаючись, віддати життя за те, що любить.

 

Андрій любить Націю, країну, родину так само тихо і мовчазно. Інколи його близьким можливо навіть не вистачає проявів тепла. Але, коли постала реальна загроза, він, не вагаючись, пішов ризикувати життям заради мирного неба над найдорожчими.

 

Я вже завершую цю казку. Казку, котру подарувала мені Буковина. Із сумом дивлюся на останні сторінки подарованої мені історії такого неймовірного краю. Мені буде складно розлучатися з цією казкою. Проте моя душа посміхається, коли я згадую ці, Богом даровані, зустрічі, обличчя, слова та емоції.

 

Ви неймовірно любите свою країну. Але якось мовчазно…незвично…глибинно. Я б хотів навчитися у вас цій глибині. Прагнув би вимолити таку любов. Усвідомити її душею. І ніколи-ніколи не втрачати. Це лише здається, що Андрій Аносов повернувся з війни. Але частинка його душі залишилася там, на передовій. Він не припинить боронити нашу з вами країну. Тихо і мовчазно. Це сила волі. Сила характеру. Сила любові.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – учасник російсько-української війни Андрій Аносов

https://youtu.be/fb51D3PHf38


Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
22
предыдущая
следующая