Олег Володарський: «Отець Онуфрій – Українець з великим серцем»

 

Молитва

О Пречиста Владичице Богородице, всечесна наша Мати, Ігуменя всіх православних обителей чернечого житія, у Святій Горі Афонській і по всій вселенній сущих! Прийми смиренне моління наше і принеси його до Всещедрого Бога нашого, нехай спасе душі наші Своєю благодаттю. Споглянь на нас милосердним Твоїм оком і Сама зверши в Господі наше спасіння, так, як без милості Спаса нашого і Твого святого клопотання за нас, не зможемо, окаянні, звершити своє спасіння, бо занедбали життя наше в суєтах мирських, а вже близько часи жнив Христових і день Страшного Суду наближається. Ми ж неприкаяні, у безодні гріховній потопаємо через нерозсудливість свою, по сказаному від святих отців, засновників ангельського життя у плоті, що останні монахи розгнузданістю житія свого уподібняться мирським людям, що і збувається нині, так, як останнє чернецтво наше плаває життям своїм в морі житейському, посеред великої бурі і негоди, і святі обителі наші в прасі перебувають, через гріхи наші, Всеправедний Господь наш Ісус Христос так благозволив, ми ж недостойні не маємо де голову прихилити.

 

О найсолодша наша Мати Ігуменя! Збери нас воєдино розсіяне стадо Христове і спаси православне, монашество останніх часів, і всіх православних християн сподоби райського житія з Ангелами і всіма святими у царстві Христа Бога нашого, Йому ж честь і слава, з Безначальним Його Отцем і Пресвятим Благим і Животворчим Духом на віки віків. Амінь!

 

Мироточива ікона Божої Матері «Ігуменя Манявська». У 1652 році Скит, як і увесь край охопило «моровое поветре», страшна чума косила людей. Померло дуже багато монахів. У молитвах ченці ревно благали Господа про помилування. І ось 22 грудня ієромонахові Філарету з’явилася Пресвята Богородиця у багряній мантії, яка увійшла через святі врата (ворота) у монастир, і увійшовши до храму «Благовіщення Пресвятої Богородиці» і тут зупинившись, сказала: «Вже припиниться пошесть».

 

Ієромонах Онуфрій. Хресто-Воздвиженський храм Манявського монастиря. Праворуч від алтаря, біля ікони Божої Матері Ігумені Манявської монах Онуфрій читає молитву. Ще одна святиня українського Афону – ікона, що мироточить.

Мене наповнює тиша та спокій. Ця молитва підіймає та несе не просто за межі храму, а за межі усвідомлення буття. Навпроти мене молодий священик, монах. І просто Українець з великим серцем. Впевнено, усвідомлено він читає молитву, а мої думки линуть над подіями останніх п’яти років, а душа благає: «Господи, подаруй нам мир!».

Згадую, як мій молодший син, будучи ще зовсім маленьким, під час трапези в Почаєвському монастирі, на яку ми завітали під час нашого візиту до цієї обителі, вигукнув, скуштувавши пісних страв:

– Тату, яка вбога їжа!

– Синку, ти правильно сказав – в Бога. Господь навчає нас, – відповів я йому тоді.

А зараз, через 15 років, він подорослішав і щоранку та щовечора говорить з Богом. 21 рік пішов на те, щоб навчити його відчувати Бога. Діти складно до цього йшли. Та коли я привчив себе до того, щоб любити їх, звертаючись до Всевишнього, то і вони почали спілкуватися зі мною через Бога.

Вже скоро мої діти будуть навчати своїх дітей. Я не буду нічого нав’язувати. Просто буду любити їх з мовчазною вірою. А вони, навчившись говорити з Отцем Небесним, коли-небудь розкажуть своїм дітям про те, що серед нас є Бог.

Як неймовірно добре, коли ти відаєш про таке майбутнє, коли Господь допомагає тобі обрати правильний шлях. Ти дихаєш на повні груди, розправляєш плечі і з любов’ю та силою дивишся на ікони і просиш благословення.

 

Я набагато пізніше зрозумів, звідки прийшло відлуння цих думок під час молитви, котру читав Онуфрій, – така ж батьківська турбота митрополита Івано-Франківського і Галицького Іоасафа відчувається до кожного священнослужителя цієї обителі. Це батьківське виховання. Те генетичне та рідне, що було необхідне нам з давніх давен, а останні 100 років – життєво важливе.

 

Монах Онуфрій не приховував свого хвилювання. Та, не зважаючи на це, про віру він говорив впевнено та усвідомлено. Во істину, школа віри. Школа сильної віри в Бога і Україну. В якийсь момент мені стало неймовірно соромно. Ми живемо там, в миру, серед метушні та байдужості сьогодення, а вони тут в молитві та тиші, де кожен день – часточка вічності. Різні світи, різні прагнення, такі різні цінності.

Нація – це тіло Христа. Це єдиний духовний егрегор, в якому є місце для милосердя, співчуття та любові. Монахи Манявського монастиря, цього українського Афону, моляться за усіх нас. А що робимо ми? Чи стане в кожного з нас духу подивитися в очі священику, котрий відрікся від мирського, щоб молитися за нас, і щиро покаятися?

Як ми зможемо дивитися в очі тим, хто повернувся з війни? А тим, хто заплатив за мир на нашій землі найдорожчим – життям власної дитини? Ми повинні це зуміти. Мусимо! Це наш священний обов’язок. Подивитися на ікону і пошепки промовити: «В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь!».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ».

Герой програми Ієромонах Онуфрій

https://youtu.be/-qv4oaYpg0A

Олег Володарський: «Віталіна Маслова – особлива Людина»

Не можу до кінця усвідомити українських жінок – їх душі рвуться від болю, а вони моляться, виховують дітей і простягають Материнські руки рідній Нації
 

Молитва вдови за померлого чоловіка

Христе Ісусе, Господи і Вседержителю!

Ти – втіха тих, що плачуть, сиріт і вдів захист.

Ти сказав: «поклич Мене в день журби твоєї, і врятую тебе».

У дні журби своєї вдаюся до Тебе і молюся Тобі:

не відверни лиця Твого від мене і вислухай благання моє,

яке приношу Тобі зі сльозами.

Ти, Господи і Владико всього,

благозволив одружити мене з одним з рабів Твоїх,

щоб нам бути одним тілом і одним духом.

Ти дав мені його за чоловіка й захисника.

Твоїй милостивій і премудрій волі вгодно було взятии

від мене цього раба Твого і залишити мене одну.

Схиляюся перед цією Твоєю волею і до Тебе вдаюся в дні журби моєї:

заспокой смуток мій з приводу розлуки з рабом Твоїм, другом моїм.

Коли Ти взяв його від мене, не візьми від мене Своєї милости.

Як колись прийняв Ти дві лепти вдовиці, так прийми і це благання моє.

Пом’яни, Господи, душу спочилого раба Твого Валентина,

прости йому всі провини його, вільні й невільні, чи то думкою,

чи словом, чи ділом, свідомі чи несвідомі,

але з великої милости Твоєї та безлічі щедрот Твоїх полегши й прости

всі гріхи його і осели його з святими Твоїми,  де немає ні хвороби, ні печалі,

ні зітхання, а життя безконечне. Благаю і прошу Тебе, Господи,

дай мені всі дні життя мого не переставати молитися за померлого раба Твого Валентина і аж до кінця мого просити в Тебе, Судді всього світу, відпущення всіх гріхів його і вселення його в небесні оселі, що їх Ти наготував тим, що люблять Тебе.

Коли ж він і згрішив, але не відступив від Тебе і безсумнівно Отця, і Сина, і Святого Духа православного аж до останнього свого подиху визнавав, тому віру в Тебе замість діл прийми, бо нема чоловіка, що жив би і не згрішив.

Ти один без гріха, і правда Твоя – правда вічна.

Вірую, Господи, що Ти почуєш благання моє і не відвернеш лиця Твого від мене.

Побачивши вдовицю, що тяжко плакала, Ти змилосердився і сина її, коли вже несли ховати, воскресив: так, змилосердившись, заспокой і мою журбу.

Як Ти відчинив двері милосердя Твого для раба Твого Феофіла, що відійшов до Тебе, і простив йому всі провини його за молитви святої Церкви Твоєї, зважаючи на молитви й милостині дружини його, так і я благаю Тебе, прийми і моє благання за раба Твого Валентина і введи його в життя вічне.

Ти бо єси уповання наше. Ти Бог милости і спасіння, і Тобі славу возсилаємо з Отцем, і Святим Духом нині, й повсякчас, і на віки віків. Амінь!

 

Це особлива Людина – Віталіна Маслова («Береза Бетула»). Часто під час молитви до мене приходять такі Люди. Я відчуваю їх сильний і нескорений дух, до якого мені свого часу пощастило доторкнутися. Досі не можу до кінця усвідомити українських жінок – їх душі розриваються від болю, але вони моляться, виховують дітей і простягають Материнські руки своїй любій, рідній Нації.

Чоловіки, коли їм боляче, починають марно ризикувати, намагаючись довести і собі, і світу, що біль над ними не владний…

 

Анна Ільющенкова (Мурка), Анна Счасна (Гарус), Віталіна Маслова (Береза Бетула)…

Як?! Звідки беруться сили жити далі? Неймовірно нервую щоразу, коли доводиться бачити перед собою обпалену війною душу дівчинки. Та вони не просять співчуття, не потребують жалю. Вони ніжно посміхаються добрими очима, а в тому, трохи осінньому, погляді відчуваєш заклик: «Давай жити!». В них немає смерті, немає чорних барв. Вони живуть далі. Живуть, допомагаючи іншим.

 

МАТИ. Філолог. Педагог. Психолог. Вихователь. Художник. А ще кияночка. Гуцульщина багата на киянок. Вони тут вдома. І з таким теплом люблять цей край. Помилки бути не може – цими горам лунає шепіт Бога.

На території Видубицького монастиря у Києві є парк. Мені подобається, помолившись в дальньому храмі, сісти в парку та послухати вітер, що блукає кронами дерев.

Тут, на Верховині, схоже відчуття. Зупинитися і відчути тишу Господа. Хто сказав, що молитва не буває мовчазною? Бог дозволяє тобі розповісти все і помовчати. Молитися та вірувати.

Під іконами, біля запаленої свічки я прошу у Господа допомоги і захисту для таких сильних і мужніх жінок. Захисти їх душі, Господи. І зміцни їх Віру.

 

Під час «Сповіді» ми зачепили ту біду, що сталася з чоловіком Віталіни. Валентин Гонтар, псевдо «Прапор». Був вбитий під Києвом. Та в «реформованій» поліції ніхто нічого не знає, ніхто нічого не робить. І лише надзусиллями Віталіни та її адвокатів вдалося спочатку перекваліфікувати смерть Валентина із самогубства на вбивство, а потім не дати закрити справу.

Нам пощастило поспілкуватися з Віталіною дорогою із Верховини до Івано-Франківська. Була можливість трохи краще зрозуміти цю Жінку-Патріота. Вона з ранку до вечора зайнята реабілітацією наших Воїнів. Допомагає хлопцям повернутися до мирного життя не тільки тілом, але й душею. Вириває їх з лап депресії та важких думок. Вона взяла на себе надскладну та надважливу роботу – допомогу тим, хто повернувся з війни.

 

Подивись на неї уважно, жовто-синій, і зумій усвідомити – якщо суспільство зараз не оговтається і не почне віддавати належної шани нашим воїнам, не почне допомагати їм, їх близьким, то невдовзі ми захлинемося болем тих, хто воював за Україну. Це власне і є наша людяність – не шкодуючи себе, допомагати тим, хто воює за нас.

Ми їхали разом із воїном. Морська піхота. Сталь. Віталіна запросила його вдихнути життя. Я був за кермом, він на задньому сидінні. Та я навіть, не очима, не розумом, а душею відчув, що його життя, сьогодення – це війна. Кримчак. Солоний. Загартований війною. Два різних життя – до війни та сьогодні. Два різні світи, що були розділені чиєюсь злою рукою.

 

Віталіна Маслова бере часточку цього болю на себе. Лікує душу. Добром. Теплом. Вірою. Надією. Своєю зболілою від втрати коханого душею, вона простягає руку допомоги іншій страждаючій душі, забуваючи про свій біль. Неймовірно!

Творча та усміхнена жінка, вона не зупиниться, вона буде створювати все нові і нові програми реабілітації, шукати все нові і нові способи допомогти нашим хлопцям. І дякувати Богу за кожний прожитий день.

 

А в цей час на руках у цієї Українки посміхається золотоволосий малюк – трохи сумний, проте цікавий до всього, моторний. А ще неймовірно добрий хлопчик. І досі не можу пробачити собі – коли він почав бешкетувати, я, намагаючись напоумити хлопчину, налякав маленького і дитя розплакалося. Мені неймовірно соромно через це. Наче і сам виховав двох синів… Та пізніше я зрозумів – мої сини не боялися залишитися самі, поруч з ними завжди був тато…

Низький уклін тобі, УКРАЇНКО! За твою мудрість, за любов до своєї Батьківщини і за твою МУЖНІСТЬ. Сподіваюся, що прочитавши цю статтю, мої рідні українці відчують тепло на душі від того, що ти в нас є. І ми в тебе не просто є – ми завжди поряд.

 

І твій хлопчик вже має тисячі українських рук, що обіймуть, підтримають та допоможуть дитині тієї матері, котра з такою любов’ю полегшує чужий біль, забуваючи про свій.

Пишу, а поміж рядків мені ввижається ікона Ісуса Христа та Матері Божої, запалена під ними свічка…і той золотоволосий хлопчик на руках цієї неймовірної киянки, українки, МАТЕРІ, друга…

Молитва буває мовчазною, тим вона і сильна, адже ти не тільки просиш, ти ще й дякуєш Всевишньому. І мовчиш. Мовчиш про той біль, що роз’їдає душу. Він знає все. І в цьому лише Він може допомогти. Мовчимо. Молимося. І, що найважливіше, – віруємо.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Віталіна Маслова

https://youtu.be/g10uRN1pnlI

Володя Пастушак – укротитель асфальта

 

Для того, чтобы увидеть «отдельную реальность», тебе не обязательно глотать галлюцигенные мухоморы, употреблять ЛСД или быть украденным инопланетянами. Достаточно оказаться в нужное время и в нужном месте…

…Как это вышло у меня одним солнечным утром. «Вот, Лёшечка, смотри… прошептал я себе в ужасе, пытаясь вернуть сердце из области ступней (куда оно провалилось), на нужное место. – Вот она… Твоя «белочка»…». «Она» оказалась улыбчивым молодым парнишей, который сидел на пешеходной зебре… парящей в воздухе.

И все бы ничего, если бы накануне не случился загул с приехавшим из-за границы другом и, как следствие, в башке громыхал гигантский бубен и волочащиеся по асфальту ноги.

– Который час не подскажете, а то у меня часы сбились? – весело спросила «белочка». Надо же – еще и говорящая…

– А орешков тебе не насыпать? – разозлился я. – Ты чего людей пугаешь, вчера этого не было!

– Так, э-э-э… вот нарисовал…

– Смотри, – уже шучу я. – А то, кто-то нервный может и «фонарь» под глазом, без эффекта 3D нарисовать…

И поэтому поводу, тут же интересуюсь на предмет, мол, это не твоя работа (оказалось его) нарисовать фэйковый дорожный тоннель на стене в Запорожье? Ехал, говорю, как-то раз один мой приятель на деловую встречу. А до этого – всю ночь у роддома проторчал, ждал, пока жена разродится. Так вот он сам едва не «разродился». Уж больно ему после бессонной ночи и нервотрепок с врачами реалистичным твой рисунок показался. Смотрю, говорит, тоннель, а в нем огромная рыба плавает, да еще и булькает.

 

Глюк – чистой воды. Очень товарищу, тогда «по запаре» хотелось познакомиться с автором, то бишь, с тобой. Выразить, так сказать, свое восхищение произведением искусства… В общем…

Тайна золотого ключика

Вот так и познакомились. Более того – даже подружились. Володя Пастушак – один из немногих в Украине художников, кто рисует 3D картины, а они, как справедливо показывает статистика, завораживают всех – «от мала до велика». Оно и не дивно. Ведь когда на асфальте (или стене), разворачиваются «хляби» земные (или стенные) и разум не может сопоставить реальность с увиденным – то это однозначно интригует. Сей «когнитивный диссонанс», как художественное направление называют по-разному: Madonnari, 3d street painting, 3D drawing. В нашей стране такая форма искусства появилась относительно недавно (с 2005 года) и, как уже было сказано, количество художников, специализирующихся на 3D картинах, фонтаном не бьет. Причины просты, как мурзилковские рассказы: уж больно много в такой работе нюансов. А геморрой, как известно, никто не любит. Ни физический, ни «художественный». Последний, на начальном этапе, подразумевает понимание: геометрии, потом стереометрии, черчения и начертательной геометрии с инженерной графикой! И не факт, что даже для тех, кто прошел путь осознания закономерностей пространства на плоскости, многое может в полной мере реализовать это «в объеме». И тут никакие «свечи для пятой точки» не помогут. Вся фишка в том, что тайна золотого ключика находится в отличном пространственном мышлении, плюс хорошем знании воздушно-линейной перспективы. Первое, нужно развивать, безустанно тренируясь, в зависимости от степени персональной одаренности. Судя по всему, мать природа не обделила Владимира ни терпением, ни талантом. «Что такое в двух словах 3 D картина? – шутит он. – Это когда я лечу на нарисованной в двухмерном измерении чайке, которая создает оптическую иллюзию трехмерного пространства».

 

И с улыбкой добавляет: «Нужный эффект получается только, если смотреть из определенной точки, плюс-минус трамвайная остановка». Одно слово – весельчак. И картины у него, соответственно, жизнеутверждающие и оптимистично-заразные.

Там чудеса, там леший бродит, там Шурик с тросточкой сидит

Если это водопад – то так и хочется раздеться и постоять под ним.

 

Если это пропасть – то возникает желание нырнуть головой (предварительно надев каску), потому что там замки, а значит сказка. Последняя, изображенная на одном из зданий Пушкинского парка (Киев), так и манит процитировать гениального Шекспира: «На свете много есть чудес, мой друг Гораций, что и не снились нашим мудрецам…». Или другому великому мастеру слова, немного в карикатурном виде, зато не менее хорошо узнаваемому.

 

При этом так и подмывает погладить кота-баюна, (у автора этих строк во рту обыкновенная сигарета, а не то, что вы подумали), помурлыкать со скучающей девахой на ветке дуба, прошвырнуться строем с Черномором, ну и погутарить с классиком.

 

Дескать, не хватает, Шура, эх – не хватает, голубчик, в нашей жизни чудес… И все же таковые, хоть и не глобально-сказочного масштаба, но таки имеются. И «раскиданы» они рукой Володи Пастушака, да в разных художественно-сюжетных линиях, от западного Каменец-Подольского (к слову, родине художника), до восточной Алматы. От северного Санкт-Петербурга – до южного берега Крыма (естественно «чудеса» рисовались до войны). «Не думал, – спрашиваю. – На ее тематику, что-нибудь нарисовать?». «У нас, – с горечью роняет художник,и без 3D картин ее присутствия хватает». И действительно, когда визуальный понос сочится со всех бытовых дивайсов, включая утюги, в наше чугунное время – это же так здорово, прогуливаясь по городу увидеть что-то жизнеутверждающее, прибывшее прямым рейсом из безмятежно-оптимистического детства, как например этого, пускай не розового, но волшебного слона!

 

P.S. Возвращаясь к началу статьи, отмечу, что на Западе уже давно практикуют рисование пешеходных зебр в 3D формате. И уж поверь, читатель – эстетика дорог играет тут вторую скрипку. Ну да! – воскликнешь ты – были бы дороги, а рисовать… Тем не менее лекала разработанные Володей Пастушак, позволяют наносить 3D «зебру» с той же скоростью, что и обыкновенную. Мои бы слова, да Автодору в уши!

Больше картин смотрите на странице в Instagram @v_pastushak

Алексей ГЛУХОВСКИЙ

Отець Василій говорив чесно, по-християнськи ділився болем

І цей біль залишиться зі мною. Я молюся за нього, намагаючись допомогти такому сильному священику – Олег Володарський

 

«…Давайте розпочнемо нашу розмову з основ, одразу з’ясувавши терміни. Слово «гріх» має декілька значень, серед яких для нас найважливіші два. Вони принципово різні, тому дуже важливо їх не плутати. Так, для одного значення цього слова, гріх – це насамперед юридичний термін, який визначає злочин, провину когось, хто порушив Заповідь Божу. Отже, коли в такій системі координат кажуть, що хтось «согрішив», це означає, що він став злочинцем перед Богом і людьми.

Інше значення цього слова більш притаманне спадщині нашої Східної, Православної Церкви. Для нас «гріх» – це насамперед медичний, богословський термін. Коли православні кажуть, що хтось згрішив, це означає, що він захворів духовно та тілесно, свідомо чи несвідомо, бажаючи цього чи ні. У такому разі, гріх це не стільки злочин, скільки хвороба, а навіть найбільший грішник – це насамперед смертельно хвора людина, а вже потім – злочинець.

 

Ми розуміємо всякий гріх, як успадковану від наших прабатьків Адама та Єви пошкодженість людської природи. Серед іншого, вона полягає в тому, що людина доброго, яке хоче робити не робить, але злого, якого не хоче робити – робить (Див.Рим.7:19). Усе це наслідок хворобливого стану людства, при якому наслідки гріха Адама (але не сам гріх) не просто передаються з покоління, але й множаться в геометричній прогресії, через сприятливий для цього ґрунт – нашу особисту гріховність – піддатливість до зла.

Для того, щоб чітко відділити різні типи гріха, для більш конкретного окреслення проблеми, святі отці та богослови користуються кількома термінами. Вони, звісно, доволі умовні, але принаймні, допомагають нам розуміти щось таке, що лежить поза нашим особистим досвідом богопізнання.

Є особистий гріх, які робить сама людина. Є першородний гріх – це та пошкодженість природи людини, яка є наслідком гріха Адама. Але є ще й родові гріхи – це той тип гріхів, чи що точніше, гріховної налаштованості людини, яку вона отримує від своїх батьків, або передає своїм дітям.

 

Поняття карми в індуїзмі чи інших схожих релігіях передбачає віру в реінкарнацію – переселення душі. Люди які вірять у карму, вірять у те, що за кожен свій вчинок людина буде нести відповідальність у своєму новому перероджені. Себто, що за свої вчинки вона відповідатиме сама, незалежно від того, ким вона народиться наступного разу – деревом, собакою, людиною чи коровою. Наше розуміння родового гріха діє іншим чином.

Ми не тільки з теорії, але й з практики знаємо про неймовірний тісний зв’язок батьків і дітей. Відтак, говорячи про родовий гріх ми говоримо зовсім не про родове прокляття, як думає чимало людей, але про певну духовно-душевно-тілесну спадковість, яка з’єднує між собою людські покоління. Ось, дивіться. Напевне з кожним було таке, що зустрівши на вулиці незнайому дитину ми могли без проблем упізнати в ній вашого давнього знайомого. Ви були точно впевнені, чия це дитина, хоча ніколи не бачили її разом із батьками. Діти дуже часто є неймовірним зовнішнім віддзеркаленням своїх матері та батька.

Годі вже говорити, що вони отримали в спадок не лише фізичні, але й певні духовні та душевні задатки. Серед них досвідчені духівники називають як добрі, так і погані успадковані риси. Оцей негативний спадок від батьків і називаємо родовим гріхом. Ще раз підкреслю, мова не йде про успадковану юридичну відповідальність за гріхи батьків. Родовий гріх – це спадковість певних гріхів та пристрастей, які люди отримують не безумовно, а як насінини. Їх можна пророщувати, а можна й погубити. Все залежить від самої людини.

Так, родовий гріх передається всім, без винятку людям, оскільки складає невід’ємну частину того, що батьки передають своїм дітям, як часточку самих себе. Ми ж не лише власне тіло передаємо своїм дітям. Праведники, окрім «фізичної оболонки», ще передають дітям свою праведність і потенціал до святості, а от грішники – схильність до гріха. Часто можна помітити, як вражаюче тісно пов’язані долі батьків і дітей.

Звісно, тут можна говорити і про соціальні фактори, і навіть про психологію. Однак, за всім цим безперечно стоїть поняття родового гріха. Діти народжуються із тим потенціалом, який у них закладають рідні батьки: вони не можуть дати нічого іншого за те, що мають самі. В народі часто можна почути, що: «Яблуко від яблуні недалеко падає», чи що: «Яка хата, такий тин, який батько, такий син». У алкоголіків діти виростають алкоголіками, у злодіїв – злодіями, а в блудників – блудники. Це зовсім не говорить, що людина приречена страждати на хвороби своїх предків. Радше це вказує на найслабше місце в родині, на те, на що варто звертати особливу увагу та бути обережним.

Наскільки я можу про це судити, під «родовим прокляттям» найчастіше розуміється певна низка нещасть і випробовувань, які випадають конкретній родині. Дуже часто це списують на певний згубний влив злих сил, ворожби чи чарувань.

У парадигмі християнських цінностей немає поняття «родового прокляття». Натомість, все, що ми зустрічаємо на життєвому шляху конкретних людей, родин чи цілих народів – лежить у премудрому плані Господньому. Над усіма нами перебуває омофор Божого промислу, який точно знає в які умови нас поставити, щоб ми змогли отримати з цього найбільшу користь для себе.

Із іншого боку, звичайно, існує пряма залежність між вчинками людини та наслідками таких вчинків. Якщо людина любить палити цигарки, то в неї багато швидше може з’явитися рак легень ніж у тих, хто не є курцем. Якщо ти любиш вживати алкоголь, то маєш із самого початку знати, що тебе чекає цироз печінки. Якщо любиш проводити час у бібліотеці, то маєш шанси стати розумнішим багато швидше за тих, хто там ніколи не буває. Що посіє людина – те вона й пожне.

 

На Суді Божому відповідатиме кожен за себе. Однак, людина це надзвичайно складна істота, яка перебуває у соціумі, має певне походження та багаж минулого, свого чи батьків. І все це безумовно, в тій чи іншій мірі, впливає на її життя. Ми знаємо, що смертні гріхи буквально залишають відбиток на характері людини, формуючи її долю.

За матеріалами https://pro.te.ua/2016/10/19/ternopilskyj-svyashhenyk-rozpoviv-shho-take-rodovyj-grih/

Кремезний чоловік сидів в підземному храмі Манявського монастиря. Палючі свічки, аромат ладану… Навколо метушився величезний світ, а тут, в маленькому приміщенні храму, навпроти мене сильний та мудрий священик, що молиться разом з іншими, молиться за інших, розділяючи таким чином тягар чужого горя, чужих гріхів.

 

Протоієрей Василь Вінтоняк. «Сповідь». Він говорив чесно, по-християнськи ділився болем. І цей біль залишиться зі мною. Я молюся за нього, намагаючись допомогти такому сильному священику. Вперше після зйомок програми священик запитав імена у всіх членів знімальної групи, щоб помолитися за нас. Низький уклін Вам, отче!

 

Сильні люди надзвичайно вразливі. В розмові з отцем Василієм я почув страшну правду про те, як через найвразливіші, найщиріші почуття намагається проникнути в нашу душу сатана. Яким вивертким і викривлено поміркованим він буває, як несподівано він може завдати нестерпного болю відкритій та щирій душі. Тож коли те, чому ми присвячуємо своє життя, віддаємо свою любов перетворюється на ілюзію диявола, лише Господь здатен допомогти, лише віра та молитва здатна вберегти душу від отрути відчаю та ненависті.

Ми щиро віруємо в свою обізнаність, впевнені в тому, що достеменно знаємо, що нам необхідно. Та здебільшого наші бажання є протилежністю нашим дійсним потребам. Я помітив, що заходячи в храм, віряни часто губляться, не знаючи куди саме підійти, не розуміючи, який образ, яка ікона зараз здатні заспокоїти їх душу.

 

Я вже давно, не розмірковуючи, спершу зупиняюся перед вівтарем. В точці сили. Там, де з’являється в дальньому храмі Видубицького монастиря маленька дівчинка і, ніби запитуючи щось, вказує тобі на ікону Михаїла Архістратига тоді, коли ти стоїш перед іконою Миколая-Чудотворця і не можеш усвідомити знаміння Боже.

Тим, хто стоїть навпроти Христа-Спасителя, не можна відводити погляд та обертатися назад. Ні в якому разі. Господь випробовує тебе. Він споглядає за тобою строгими батьківськими очима і бачить силу твоє віри. Мить слабкості духу, і ти знову повертаєшся назад – туди, звідки ще важче долинути до Бога.

Не здавайся! Підіймись! Встань та іди! Молися під іконами, не обертаючись назад. Будь готовий до випробувань. І лише щира віра та молитва втримають тебе на краю прірви, не дадуть зірватися. Навколо тебе пітьма пристрастей, емоцій, відчаю та сумнівів. А ти йди і молися – зі свічкою та вірою святою.

«Це все забобони, казочки»,  – нашіптує рогатий. Так! Це диво, котре дарує світло, лікує душу. Тонка межа світла та мудрості, що відділяє боже від лукавого. Не говори з Богом про свої проблеми, скажи своїм проблемам, що в тебе є Бог. Потрапивши в пастку диявола, у тебе є лише одна можливість вибратися з неї – свято та ревно молитися Господу. Єдиний вихід – вірувати. Молитися. І любити.

Дуже переживав під час написання статті про цю «Сповідь». Це не опис зустрічі, це посмак від зустрічі з величезною душею, котра присягнула служити Богу та відмолювати наші гріхи. Відмолити самого себе не складно, складніше в цій молитві возлюбити ближнього, як самого себе і молитися за нього так само щиро й самовіддано.

Адже так необхідно відмолити тих, хто пішов, і тих, хто тільки має прийти і, головне, тих, хто заблукав. Особливо, якщо заблудший – це той, кого ти любиш всім серцем. Це завжди боляче – віддати всього себе, вимолити. А потім видихнути і відчути Божу благодать. Мені не вистачає цього священника. Його доброти та мужності, мудрості та смиренності.

Я більш ніж впевнений, що його молитва неймовірно сильна. Я це знаю! Я це відчув! Думаю про нього і мені чується спів молитовного хору.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми протоієрей Василь Вінтоняк

https://youtu.be/d7cPXiNmV_8

Оксана Сусяк ніколи не перестане вірити в свою країну

Оксана, дивлячись на те, що відбувається в країні, відчуває постійний біль і категорично не допускає в своєму оточенні людей, котрі приторговують принципами свого народу – Олег Володарський

 

Встало сонце над криницею,

Йде гуцулочка з дійницею.

Вона йде та й усміхається,

Ще й на гори задивляється.

Вдалині за верховиною

Лине пісня полониною,

В темних зворах розливається.

Йде дівчина, усміхається.

Скрилось сонечко за хмарою,

А коханий із отарою.

Він дівчину дожидається,

Вона йде та й усміхається.

В серці радість грає хвилею,

В гори йде дівча щасливою,

Низько трави нахиляються,

Йде дівчина, усміхається.

Полонина стріла квітами,

Голосистими трембітами,

А легіні задивляються,

Вона йде та й усміхається.

Подоїла – і з дійницею

Сіла з милим під ялицею,

Мов голубки, обнімаються,

І од щастя усміхаються.

«Гуцулочка», вірші: Микола Бакай

 

Оксана Сусяк. Націоналіст. Уособлення найстрашнішого жахіття ватно-амебних залишків совкової дресури. За плечима в неї Майдан. КУН. Гуцулка. Щира. Українська. В неї абсолютно відсутнє відчуття того, що існує «не жіноча робота». Вона уважно спостерігає за співрозмовником і своїми усміхненими очами здатна роздивитися за мерехтливим мереживом слів суть свого візаві.

Йдучи на Майдан, Українці усвідомлювали і наслідки і ризики цього ВЧИНКУ. Пройшло 5 років, і ми зрозуміли, що потвора, котра нищить нашу Батьківщину є гідрою, і тоді, ціною життів небесної сотні та крові багатьох патріотів, ми знищили лише одну з її голів, на місці якої одразу виросли ще більш люті голови. Тоді ми не дісталися до серця потвори…

Та все ж тоді Нація почала прокидатися, згадувати свою генетику, своє минуле. А роки війни нагадали тим, хто вміє думати, про те, як наша байдужість в минулому паплюжить наше майбутнє. І яка страшна ціна в тієї байдужості. 

В будь-якому куточку готелю «Цікавої садиби» ти обов’язково натрапиш на щось, зроблене тендітними ручками господині. Це можуть бути самотужки оброблені дошки чи яскраві ковдри, витончені букети чи викладені із річкових каменів мозаїчні панно…


В день зйомок програми на вулиці був сильний мороз, а у вітальні цього гостинного дому було по-домашньому затишно. Зйомки «Сповіді» промайнули, наче мить. Спілкуючись, навіть на сторонні теми, я гостро відчував український дух. Мила та усміхнена, ця господиня нікому не дозволить зазіхнути на те, у що вона вірить. При цьому вона захоплюється музикою та мистецтвом, серед її друзів та знайомих багато творчих людей.

Оксана багато подорожує. І ніколи не перестане вірити в свою країну. Свято вірити. Такі люди йдуть на грозу впевнено та спокійно. Не вміють інакше. Живуть тут і зараз. Та в душі у них Україна. Справжня Україна. Квітуча. Сповнена радісним дитячим сміхом, щасливими обличчями матерів, гордими посмішками батьків. Такі, як вона, не опустять руки, не схилять голову перед несправедливістю. Такі, як Оксана, живуть гідно. Посміхаючись кожному дню і радіючи любові Бога. Вона, сама того не усвідомлюючи, подарувала мені неймовірно миле та ніжне звертання до Бога: «Госпідко». І в ньому є щось таке по-дитячому щире та сонячне. 

 Оксана беззастережно любить свою країну. Бог і Україна. Дивлячись на те, що відбувається в країні, відчуває постійний біль і категорично не допускає в своєму оточенні людей, котрі приторговують принципами свого народу.

Очі сяють по-українськи чесно і гордо, в них відлуння непохитної величі Карпатських гір… Очі нащадка Довбуша і опришків… Непокірні, вільні.

 

Падав сніг, ми йшли затишними вуличками Верховини… На центральній площі мерехтіла вогниками новорічна ялинка, люди співали та танцювали. Сніжинки падали на обличчя. Мокрі та холодні. А на душі було тепло та затишно завдяки цьому знайомству.

Можливо саме через контраст із такою щирістю і відданістю із болем у серці згадував байдужу та метушливу столицю. Часто згадую слова Анни Щасної (Гарус): «Якщо для тебе Україна понад усе, ти мій друг, мій рідний українець.»

Ми є ті, для кого українська земля – це святе. Там, на фронті, для наших воїнів вона також є – Матінка-Україна! Ми живі. Ми не самі. Обов’язково настане завтра! Госпідко, бережи нашу неньку!

Авторська програма Олега Володарського «Сповідь». Герой програми Оксана Сусяк

https://youtu.be/hmhr4-VpTGM

Отче Софроній молиться за себе, за братію монастиря, за усіх нас

Човен, що пливе по прозорій, спокійній озерній воді – саме так я б описав стан своєї душі під час «Сповіді» із отцем Софронієм – Олег Володарський

 

Акт посвяти себе Духові Святому

Духу Святий, Духу Божий, Духу світла і любові! Посвячую Тобі розум мій, серце моє, волю мою і усього себе в житті та у вічності. Вчини, аби розум мій завжди був готовий до прийняття натхнень, які походять від Тебе з Неба і науки св. Церкви, котрою Ти непомильно керуєш; аби серце моє завжди палало любов'ю до Бога та ближнього, а воля моя завжди погоджувалася з Волею Божою; аби усе моє життя було вірним наслідуванням чеснот Господа нашого і Відкупителя Ісуса Христа, котрому з Отцем Небесним і Тобою нехай завжди буде честь і слава. Амінь!

 

Святий Духу, надихни мене,

Святий Духу, надихни мене,

Любове Божа, поглинь мене,

на правильну дорогу, запровадь мене.

Маріє Мати, глянь на мене,

З Ісусом благослови мене.

Від усякого злого, від усякого блуду,

від усякої небезпеки, збережи мене. Амінь!

 

Отець Софроній. Духівник Манявського монастиря. В тиші підземного храму Гроба Господнього було чутно відлуння вечірньої служби, що проводилася у верхньому храмі. Неймовірно, але попри зовнішній аскетизм цього храму, стіни якого складені із грубого каміння, там надзвичайно тепло і затишно.

 

Човен, що пливе по прозорій, спокійній озерній воді – саме так я б описав стан своєї душі під час «Сповіді» із отцем Софронієм. Проте жодні епітети та метафори, вся християнська, канонічна термінологія не здатна в повній мірі передати те усвідомлення, котре з’являється під час дотику до душі, в якій живе Бог.

 

Запалити свічку. Почати читати молитву. В будь-якому стані душі. Ми сумніваємося. Ми тонемо в своїх негараздах та переживаннях. Ми забуваємо себе, прагнучи багатства. Господь рятує нас. Він, як добрий батько, пробачає нам наші слабкощі. І пропонує інший шлях – шлях ЛЮБОВІ.

 

Отець Софроній молиться за себе, за монастирську братію, за усіх нас. Допомагає у миті душевних страждань. Простягає душу… Молитвою та любов’ю…

Чисте, прозоре дзеркало озерної води і човен, що безшумно лине до сонця. Він був спрямований вглиб себе. Так говорять священики-монахи, усвідомлення яких відтинає людське, мирське, слабке і чимдуж прагне до величного, божого. Так відчувають духовні наставники, що відділяють зерна від плевели… думки та емоції людини, від голосу Бога. У таких людей всередині завжди Молитва. Їм там – вдома. Я це знаю.

 

Круговерть подій, метушні, знайомих і незнайомих обличь викликає в мене втому та відторгнення. Та як тільки запалюю свічку під іконою, душу охоплює жадана тиша та спокій. І кожен раз дякую Господу за те, як псалом та молитва лікують душу.

«Я вірую!» Обертаєшся навкруги, а там нікого немає. Немає нікого, коли віруючий говорить з Богом. Проте увірувавши, ти вже ніколи не залишишся на самоті, ані посеред натовпу, ані знаходячись далеко від людей. Поряд з тобою завжди буде Той, хто любитиме тебе, знов і знов навчаючи любові. Навіть в моменти найбільшого горя і смутку. Той, хто допоможе тобі побачити всі свої слабкощі, прийняти їх, не дати їм заволодіти тобою і врешті перемогти їх. Ось тому усвідомити існування Бога так важливо.

 

Говорив із священником-монахом і усвідомлював, як же багато сказано в цій «Сповіді» і як мало словами. Нам необхідно повертатися в святу обитель Українського Храму. Ми неймовірно духовна нація. І поки Молитва не стане ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНОЮ, ми будемо довго і складно будувати майбутнє.

Найсильніша молитва тоді, коли ми разом, коли ми єдині. Адже в один момент ти усвідомиш, що не зумієш допустити злості, байдужості, заздрощів, образ до людини, з котрою разом читав молитву. А якщо такою людиною стане кожний пересічний українець? Тільки уяви собі це, жовто-синій! Все набагато простіше, ніж ми думаємо, набагато мудріше, ніж ми можемо собі уявити… Головне – вірувати. І не припиняти Молитву.

Аторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Архимандрит Софроній

https://youtu.be/b8Hk2XjJfFE

Ґазда Василь – виваженість, впевненість та спокій

Василь Тупилюк. У мене прокинулася майже дитяча цікавість до того, як молиться ця сильна людина – Олег Володарський

 

«А мені не лише Сокільська княгиня, але й усі гуцульські гори, не сходять із дум… А туга за ними «гадиною біля серця в’ється»…»

М. Ломацький

Заворожений світ

Що тягнуло прапредків наших гуцулів у високі гори й глибокі темні ліси Карпат? Яка свідома, чи підсвідома сила гнала їх у непрохідні нетрі лісів? Може надія, що там, і лише там, зможуть заховати й зберегти в повній чистоті та величі все минуле, первобутнє; чи, як казали «старовіччину», оте все, що кожному народові найдорожче й найцінніше?

Вони не помилилися, а надія не завела їх. Власне, ніде-інде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбільше нашої «старовіччини» (давнина, минуле, старовина, – старовіччина). Щаслива людина зі своїм минулим; людина, яка не забуває своїх юних днів – днів весни». Вона ними живе, в них шукає у потребі розради і утіхи, з них черпає життєву силу й наснагу та надію на краще майбутнє, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце. Щасливий, сильний і неподатливий та із завдатками на сонячне майбутнє є той народ, який має минуле. Минуле, яке він любить, цінить, шанує і дбайливо зберігає.

Минуле, старовина-старовіччина, це є для народу немов коріння для дерева. Дерево не може жити і рости без коріння – воно зів’яне і всохне… Так і народ без минувшини – пропадає, зникає. Мабуть ніхто із племен нашого народу не зберіг стільки давнини, як те плем’я, що осіло в Карпатських Бескидах. Це плем’я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старосвітське» – в переказах, оповідках, обрядах, побуті, піснях, колядах-щедрівках, у казках і повір’ях.

Ось за це заслуговує те наше гуцульське плем’я на вдяку і пошану так, як шанували колись молоді гуцули стариків за їх згадки про старовину, за оповідки, за співанки та казки, які переповівши, чи переспівавши, закінчували стереотипним:

«Сидить поте на воротє, на вітер си здуло,

Ми бих це не повістували, єк би так не було».

Заворожений світ: По цей бік Чорногори. По той бік Чорногори, Михайло Ломацький

Ми живемо у світі парадоксів, в якому шана та повага до предків і нащадків все більше забувається у метушні бурхливого сьогодення. Наче дерева, котрі намагаються вижити, не усвідомлюючи ані свого коріння, ані своєї крони.

Мені, як людині, що мріє втретє стати батьком та, в майбутньому, дідусем, так кортить навчитися жити виважено й усвідомлено, а головне – в Господі. Як бути старійшиною роду? Як організовувати свій побут? Як навчити себе та рідних звертатися щоранку до ікон? Як по-справжньому любити ЖИТТЯ? І, найважливіше, що залишити після себе на цій землі? Землі святій та величній – Україні.

 

Василь Тупилюк. Він гостинно запросив нас до своєї хати, в котрій так відчувається дух цього роду, в якій так багато шани віддають пам’яті поколінь. Відчувши нашу повагу, зачитував нам Святе Писання. Ми слухали його, наче діти. Затишно горіла ватра, а він з такою любов’ю розповідав нам про культуру та історію.

Саме Василь Тупилюк першим розповів нам про церковну двадцятку – десятеро чоловіків та десятеро жінок, котрі опікуються храмом, прибиранням в храмі, ремонтними роботами, фінансовими та багатьма іншими питаннями, даючи змогу священику нести свою духовну службу, не відволікаючись на мирське. Для цих людей церква наче друга домівка. Вони вкрай відповідально ставляться до своїх храмових обов’язків. Громадянське суспільство – це те, чого нам сього неймовірно не вистачає. А тут, в маленькому гуцульському селі, воно є. Тут живе культура поваги до оточуючих.

 

Ми розмовляли, а я так боявся відволіктися та упустити бодай щось. Над нашими головами були старовинні балки, оздоблені хрестами, котрі служили багатьом поколінням цього роду, на стінах ікони, що збереглися ще від діда-прадіда, та фотографії предків. Як же вони цінують свою генетику! Нам ще вчитися і вчитися цьому. Шкода, що не мав змоги поспілкуватися з цим мудрим, щирим чоловіком довше. Навчитися. Надивитися. Усвідомити.

Ґазда. Виваженість, впевненість та спокій. В мене прокинулася майже дитяча цікавість до того, як молиться ця сильна людина. Які псалми він читає? Які молитви?

Він цитував Святе Писання, усвідомлено розповідав про своє ставлення до віри. Це була самостійна усвідомленість християнина, котрий живе в Господі та по Божим заповідям. Мабуть, саме це найбільше закарбувалося пам’яті після знайомства з родиною Тупилюків.

 

Він проводжав нас до машини та розповідав про гори… Так цікаво, так казково. Ти ідеш і дивишся на вершини гір, а поряд із тобою по-батьківськи люблячий та гордий голос спокійно та мудро говорить про те, що ти бачиш, але поки не можеш усвідомити та полюбити… Поки не відчуєш серцем. Я відчував поряд із собою величного гірського орла, котрий з висоти пташиного польоту з гордістю спостерігає за своїм неймовірним етносом, котрий так любить та шанує свою культуру та віру. Під тихий шепіт Молитви. Під сльози свічки під іконою Божої Матері.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Василь Тупилюк

https://youtu.be/CtEgSLYXc-Y

З отцем Феогностом душа мовчала і на серці було тепло й спокійно

Він заспокоював мене своєю любов’ю до Бога – Олег Володарський

 

О Пречиста Діво Маріє! Манявська Божа Матір, ти вибрала собі за Престол Скит Манявський – Український Афон, що з нього розливаєш струї благодаті на всю Україну, і я сподобився цієї благодаті, що міг стати перед твоєю Св. Іконою.

О Маріє, пресолодка Матір мого Ісуса, прошу тебе, уділи твоєму бідному слузі твоє материнське милосердя, а також твою повну насолоди любов.

Влий в моє серце хоч одну краплю твоєї ніжності, щоб я міг любити чистим серцем тебе, Мати, наймилішу від усіх матерів.

Вислухай мене, Мати, почуй мене, Маріє, на вколішках вітаю тебе, і прошу, і молю: не випускай мене ціле моє життя з твоєї святої опіки, благослови мою родину, благослови моє домівство, благослови моє село, благослови всіх, хто до твого Престола приходить.

Благослови і всю Україну, щоби всі тебе пізнали і цілим жаром серця полюбили. За те щиро обіцяю, що як лише зможу, знов поспішу перед твій Св. Престол.

Та й ще буду заохочувати всіх, щоби прибігали до твоєї Чудотворної Ікони і тебе славили по всі віки. Амінь!

 

«Ікону, на якій зображена Божа Матір з маленьким Ісусом на руках, також називають «Ізбавительницею». А її історія на теренах України досить коротка, хоча саму чудотворну ікону Пресвятої Богородиці Манявської намалювали на Афоні ще кілька століть тому – 1788 року.

Загалом історія її пов’язана з життям старця, схимонаха з Афону Мартиніана. Старець склав обітниці у час, коли почалося грецьке повстання (1822-го), тож отримав цей образ як знак благословення. На початку 1841 року старець вирушив у містечко Мавровони, жителі якого потерпали від нашестя сарани, яка нищила все на своєму шляху. Мартиніан взяв ікону Пресвятої Богородиці й покликав людей у поле. Понад пять тисяч городян вийшли зі старцем і стали молитись. Сарана раптом піднялась у повітря чорною хмарою, і птахи почали нищити шкідників.

У тому ж містечку Мавровони, як розповідають, Мартиніан молився біля ікони і прикладав її до померлого хлопця, який опісля воскрес. Звістка про це швидко розійшлася, і люди йшли до Пресвятої Богородиці за зціленням від різних недуг. Дуже багато чудес сталося тоді. Згодом Мартиніан оселився в пустелі біля моря, але Владичиця наказала йому йти служити людям.

Тож старець допоміг ще біснуватій жінці. Згодом від важкої хворі – одержимості біля ікони Матері Божої зцілялись усі, хто потребував допомоги Діви Марії.

Коли ж старець вирушив на святу гору Афон, то таки забрав із собою святиню, передавши її в монастир святого великомученика Пантелеймона, в якому поселився. А 1889 року архимандрит Макарій висловив бажання, щоб її передали в Новоафонський Симоно-Кананитський монастир, що в Абхазії.

І в Новоафонській обителі на Кавказі Цариця Неба через свою ікону робила дива. Люди зцілювалися від фізичних та духовних недуг. Та в XX столітті почалися гоніння духовенства, переслідування Церкви й руйнування храмів. Тоді вирішили рятувати образ Пресвятої Богородиці Манявської. Настоятель монастиря доручив ікону одному з ченців, який пообіцяв охороняти святиню навіть ціною власного життя.

Хранитель дотримав слова, а коли помирав, то взяв таку ж обітницю зі свого наступника – монаха, який заприсягнувся берегти образ. Впродовж 80 років ніхто нічого не знав про долю ікони, яка мала силу долати злих духів, була помічною при важких хворобах, зцілювала від одержимості та епілепсії. Хоча інколи монах-хранитель вдавався по допомогу до Божої Матері на чудотворній іконі. Так він випросив життя для малого хлопчика.

Якось уві сні зявилась ченцеві Пресвята Богородиця, яка наказувала передати ікону до українського Афону. Монах навіть не знав, де це місце, але згодом довідався, що українським Афоном називають Манявський Хрестовоздвиженський монастир. Уперше хранитель ікони побачив обитель у великих руїнах. Він вагався, чи може залишати чудотворну святиню в такому місці. Та 2003 року Пречиста Діва знову зявилась монахові й повторила своє веління.

 

На той час за старими кресленнями відбудували храм Воздвиження Чесного Хреста Скиту Манявського. Туди чернець передав чудотворний образ. І наприкінці червня 2003 року святиню з благословення архиєпископа Івано-Франківського й Галицького УПЦ КП Йоасафа винесли для всенародного поклоніння вірним. З того часу чудотворна ікона «Ізбавительниця» зберігається в древній Хрестовоздвиженській Манявській обителі, що зветься Українським Афоном.

Й донині Матір Божа через Пресвяту свою ікону творить дива. До цього образа люди линуть не лише з різних куточків України, але й з різних країн світу. Вони дістають зцілення. Відомо, що образ має силу позбавляти від одержимості злими духами та епілепсії, яку в народі називають падучою хворобою. У монастирі кажуть, що не документують випадків зцілення, проте знають, що вони стаються постійно.

За матеріалами https://www.cerkva.info/publications/navit-demony-yii-boiatsia

 

Ми завершили зйомки програми і я поросив благословення у настоятеля Манявського монастиря архімандрита Феогноста прикластися до ікони Манявської Божої Матері (Одігітрії). В храмі було тихо і безлюдно. Я став навколішки і почав молитися. Неймовірні відчуття! Серце ледве не вискакувало з грудей. Воно билося в тривозі за страхи і очікування майбутнього. Серце просило щастя. Звичайного людського щастя зі шматочком українського хліба на столі, чашкою молока, ароматом свіжозвареної кави…

Просило сонячних днів для моєї втомленої країни. І благало про такий довгоочікуваний і необхідний нам МИР. Я стояв на колінах і просив за тих, хто в холодних засніжених окопах, просив Царства Небесного душам загиблих захисників України, просив допомоги і захисту переселенцям, полоненим, нужденним, стражденним.

Дякував за все те, що даровано Господом, а найбільше я був вдячний за той шлях, із усіма його винагородами та випробуваннями, котрий привів мене до цього Храму, до цієї святині. Мені здається, що саме в той момент я остаточно усвідомив, що все, що я зробив, пережив до цього часу було не даремно. Я довіку буду вдячний Богу за це усвідомлення.

Мені говорять, що це просто казка… Раніше сперечався, намагався щось доводити, зараз лише посміхаюся і відповідаю: «Так! Але я неймовірно люблю цю казку і вірую в неї».

Мені досі здається, що то був сон. Ікона, молитва, безлюдний храм… Попри всі намагання я не зможу в повній мірі передати свої відчуття словами. Єдине, що знаю напевно – це треба відчути на собі. Кожному.

 

Білим по білому. В чорному монаршому одязі. Отець Феогност. Монах, який сміється. Веселий. Життєрадісний.

Кремлівська церква давно перетворила релігію на пропагандистську машину, що навчає рабству та стражданням. Тому для мене є надзвичайною втіхою, розмовляючи з такими священиками, вкотре переконуватися, що в моїй рідній українській церкві Бог – це ЛЮБОВ.

 

Там, в Манявському монастирі, в спокійній і довірительній бесіді, під затишний тріск розпаленого каміну, мені випало щастя чути високий та чистий тембр душі українського монаха. Він рішуче відкинув все мирське та метушливе. Навіть не став пробувати. Бабуся його повністю підтримала. Матері довго не наважувався розповісти.


Мені здається, я почув, про що мовчить його душа. Ми продовжували «Сповідь», а мені спало на думку, що ми молимося не тому, що хочемо бути хорошими, а для того, щоб не чинити зла.

Кожна людина, кожна душа, з якою знімається програма залишає в ній свій, особливий, унікальний слід. Іноді втомлюєшся. Інколи, навпаки, заряджаєшся енергією.

 

З отцем Феогностом… душа мовчала, а на серці було тепло і спокійно. Він заспокоював мене своєю любов’ю до Бога. Кудись поділися образи та злість, щезла імпульсивність та квапливість, забулася радикалізованість… Він хоче Бога. Його життєве усвідомлення – жити, молитися на цій святій землі, в цій святій обителі. Він цьому радий.

 

Ми говорили, а в мене перед очима промайнуло все побачене та відчуте за час перебування в Монастирі. Згадалася вечеря напередодні – пісна їжа, спокійні обличчя монахів, і настоятель, поряд з братією – скромний та стриманий. На рівні з усіма. І на вранішній молитві о шостій ранку. І у спілкуванні. За кожною зйомкою спостерігали мудрі і добрі очі…

 

Він не став жити в миру. Він прагне до Бога всім своїм єством. Монахи Моляться за усіх нас. Не забувайте про це. Вклоніться йому вслід. Посміхніться. Він один молиться за мільйони українців, відрікшись від мирських благ.

Мені чомусь здавалося, що на такому шляху тебе чекає страх та самотність. Але несподівано усвідомив, що помилявся. Вони живуть в неймовірній благодаті Божій. Ми тонемо в метушні та сірості буденності, самі не помічаючи того, що стаємо меншими та непомітнішими.

 

Обитель, в якій живе та служить архімандрит Феогност – це свята реліквія української землі. Це місце не схоже на жодне з тих, де мені доводилося бувати. Тут зовсім інше усвідомлення того, що ми звикли називати «життям».

Нічний Київ. Далекі ледь помітні зорі неможливо порівняти з яскравими діамантами над куполами Манявського монастиря. Там здається, що зірки зовсім поруч, що ще трохи і до них можна буде дістати, доторкнутися. Столиця втомлює невпинним рухом, глушить цілодобовим шумом, засліплює фарами машин, світлом вивісок, вітрин, ліхтарів…

Саме тому подумки я так часто повертаюся дзвінкої тиші Маняви, до палаючої свічки під іконою Божої Матері Одігітрії. Там живуть тиша та спокій, там зцілюються втомлені, виснажені буденністю душі, там оживають серця.

«Ви будете спасенні, діти мої, лише не забувайте Господа нашого Ісуса Христа…» Це не просто моя казка, це моя ВІРА. Це не про страх та страждання, це про тиху, світлу радість, про затишний спокій та щиру посмішку в очах… Сила приходить, коли оживає ВІРА.

Я обов’язково ще не раз навідаюся туди, під куполи святої обителі. Боже, бережи Україну!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Феогност Бодоряк

https://youtu.be/Uablny0iSe0

Наталя Гузак. Яка величезна сила відчувається в цій жінці!

Впадає в очі одна деталь: в своєму музеї пам’яті батька вона проводить екскурсії босоніж – Олег Володарський

 

 Поетична сюїта з Верховини. І ч.(а.1)

Мій Боже, а світ увесь краса:

Захована чи під відкритим небом,

Комусь щоденна, декому потреба

Лише у мить спустошення життя.

А я щаслива, що в красі живу

І дихаю незмірним земним раєм,

Де Черемош бурхливий протікає

І довкруж аромат ялиці ллють,

І полонини пахощами наповняють

Цей край, що Верховиною зовуть.

І байдуже, залітнена чи весняна пора,

Зима морозяна чи златобарвна осінь,

Що сипле зрілістю в посріблене волосся,

Карпати дихають вулканами життя.

А я щаслива, що цей світ ловлю,

Огорнутий туманами й росою,

Де груди розпинаються красою,

І де з джерел хмарини воду пють,

А вишиванками вкривають свою долю,

Розпяті горами, гуцулами їх звуть.

Мій Господи, живу я ще, в красі німа,

Хоч проростає думка в перестиглу мрію,

Під протягом карпатськоі надіі,

Піднятися, де стиглість й висота,

І стати космосом для тих, що у підгірї,

Вкладають працю й досвід у літа

І не бояться перевалів і зневіри,

Але жертовні, мають світлі почуття...

Зізнаюся, життя у горах нелегке без міри,

Але печать гуцулів з світла і тепла.

Верховина Львів, 3.02.2019 р

 

Джерело сили кожного з нас там, звідки ми родом. Ми так часто забуваємо про це, сподіваючись, що впораємося із усім самотужки і питання резервної акумуляції ніколи не стане перед нами.

Господь мудрий. Він дає нам змогу усвідомити своє призначення і зазирнути в себе, даруючи нам для того як труднощі, так і щасливі випадковості. Доторкнутися до свого призначення – це можливість усвідомити свій шлях, не захлинувшись в метушливій бездуховності матеріалістичного світу. Знаходячись в усвідомленні мудрості Божої, ми дорослішаємо – вчимося смиренно приймати подарунки долі та дякувати за випробування; починаємо по іншому відчувати звуки, природу, життя… Це зовсім не просто – зуміти заспокоїти розум, котрий вимагає фактів, доказів, постійно спонукає нас кудись бігти, щось робити, і повірити, полинути до Господа всією душею, всім серцем.

 

Вже знято не один десяток програм, мені випало щастя доторкнутися в діалозі до такої величезної кількості душ. Чому саме ця героїня «Сповіді» надихнула мене на такі роздуми?

Наталя Гузак. Стрижень. Духовний. Сильний. Щиро люблячий свою Батьківщину.

Пишу ці рядки, а в мене перед очима вечірня Верховина, ми з Наталією стоїмо на вулиці, біля її будинку і розмовляємо…

Війна. Принципи. Людські долі. Бог. В той вечір у нас не було легких тем. І раптом вона говорить, що її останнім часом вкрай сильно тягне до Господа. Молитви. Псалми. «Я не перестаю молитися. Ранком, ввечері, вдень посеред ночі...»

Так буває. Я відчував це на собі. Коли ти починаєш задихатися без молитви. Тобі, наче повітря, не вистачає цієї розмови з Богом. І лише Святе Писання заспокоює душу та дає їй так необхідні тишу та спокій. Тебе кудись кличуть, запрошують, ти кудись біжиш, поспішаєш, запізнюєшся, не встигаєш…

І лише свічка під іконами дає тобі можливість відчути себе маленькою дитиною, котру оберігає хтось великий та мудрий. Відчути марність всієї цієї безкінечної метушні та відчути себе в надійних батьківських обіймах. Тобі не вистачає самого себе, і лише в єдності з Господом ти стаєш самим собою.

 

Ось так і Наталя… Любить світ через батька, котрого з нами вже немає. МузИку. Гуцула. Величезну батьківську українську душу. Впадає в очі одна деталь – в своєму музеї пам’яті батька Наталя проводить екскурсії босоніж. А з якою любов’ю вона грає на музичних інструментах, більшості з яких торкалася ще рука її батька!.. З такою радістю, віддаючи своїй справі всю себе.

 

Та з дитинства вона відчула своє покликання – лікувати людей. І стала лікарем. Хорошим лікарем. Та їй судилося усвідомити медицину, як частинку свого минулого і заново відбудовувати своє майбутнє, повернувшись туди, звідки вийшла – в батьківську хату.

В пошуках правди та спокою. З Молитвою. Ця людина віднайде себе, усвідомить те, до чого прагне. Я ані на мить в цьому не сумніваюся.

 

А яким теплом віє від цієї жінки… Яка величезна сила в ній відчувається! Молодий місяць, гуцульське подвір’я, морозне гірське повітря і надзвичайна енергетика Матері-українки, котра ні за яких обставин не залишить свою Батьківщину без свого людського тепла.

 

Після розмови з Наталією я йшов вечірньою Верховиною, згадуючи початок свого спілкування з Богом. Нічні молитви зі свічкою в руках, внутрішній розбрат, що роз’їдав ослаблену болем душу… І вбережи нас від лукавого… Бо Твоє є Царство, і сила, і слава навіки віків. Амінь.

 

Є таке усвідомлення – Національна Пам’ять. Є такий тонкий світ – соціальна доля. Багато хто з нас не хоче це бачити. Ми цураємося чужої долі та чужого болю. І це все наближує нас до нечистого. Саме тому для нас надважливі люди, котрі усвідомлюють, важливість молитви за усіх нас. Ці люди – наш шанс жити в країні любові та щасливої тиші. Наша країна багата на яскраві барви та добрі душі. Величні душі, що вміють любити світ.

А сильна жінка, з величезною душею і добрим серцем, – Наталя Гузак любить нашу з вами Україну. І молиться. За усіх нас.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Наталя Гузак

https://youtu.be/CvwKMcGrETY


«Сповідь» з Іваном Шкіндюком була неймовірно сильною та щирою

Він упевнений, що там, де є віра, живе совість. Віра допомагає долати все – Олег Володарський

 

Притча про багатство і бідність

Одного разу батько багатої сім’ї вирішив взяти свого маленького сина в село, щоб показати йому, наскільки бідними можуть бути люди. Вони провели день і ніч на фермі дуже бідної сім’ї. Коли вони повернулися додому, батько спитав свого сина:

– Чи тобі сподобалася подорож, синку?

– Це було чудово, тату!

– Ти побачив, наскільки бідними можуть бути люди? – запитав батько.

– Так.

– І чому ти навчився з цього?

– Я побачив, що у нас є собака в будинку, а у них чотири собаки. У нас є басейн посеред саду, а у них – ціла бухта, якій не видно краю. Ми освітлюємо свій сад лампами, а їм світять зірки. У нас ландшафтний майданчик на задньому дворі, а у них – територія до горизонту.

Батько втратив мову на такі слова свого сина. А син додав:

– Спасибі, тату, що показав мені, наскільки багаті ці люди.

Чи не правда, все залежить від того, з якої точки зору дивитися на світ? Маючи любов, друзів, сім’ю, здоров’я, гарний настрій і позитивне ставлення до життя, ви отримаєте все! Але ось купити що-небудь з перерахованого неможливо. І якщо ваша душа порожня, скількома б матеріальними благами ви не володіли, – у вас немає нічого!

https://kyrios.org.ua/literature/pritchi-ta-istoriyi/20582-pritcha-pro-bagatstvo.html

 

В моєму житті з’явилися надзвичайно важливі для мене слова – Гуцульщина, Верховина, Карпати. Мені казали, що це диво. Мене попереджали, що це казка. Мені уві сні хтось постійно нашіптував: «Там живе Господь…»

Щось підказувало мені, що прочитані мною книги про Шамбалу – це відображення того, що в кожного з нас є місце, котре дарує нам віру в ДИВО. Це стан внутрішнього спокою і щастя, коли ти забуваєш про час та нагальні потреби, поглинений неймовірною насолодою просто дихати ЦИМ повітрям. А у дзвінкій тиші чуєш шепіт Бога…

І, несподівано для себе усвідомлюєш, що все матеріалістичне, метушливе, залишилося далеко у підніжжя гір, а твоя душа танцює… Втомлена, знесилена від болю рідної землі, котру розривають на шматки, та, не зважаючи на все, сильна і незламна. І відчуваєш, як в тому танці твоя душа розкриває крила… А біль… той біль ми відмолимо! Заспокоїмо!

Складний, звивистий перевал на шляху до української Шамбали – Верховини. Абсолютно інший світ. Инчий вимір. Чарівливий. Захоплюючий. Втома не давала відкрити очі, а душа…душа починала ЧУТИ.

 

Цикл «Українська Шамбала» розпочнеться бесідою з головою Верховинської районної ради Іваном Шкіндюком. Несподіваний і абсолютно непередбачуваний діалог. Людина, котра виконує для громади та держави надскладну роботу і при цьому глибоко та щиро вірить в Бога.

В державному кабінеті нас доброю, по-дитячому щирою та відкритою посмішкою зустрів гуцул, християнин. Я ледве стримував здивування. Яким все ж таки мудрим та непередбачуваним буває Господь!

 

Дідусь Івана Шкіндюка десятки років не виходив «в люди», гидуючи комунізмом, проте щоранку молився, прокидаючись до світанку. Гуцульський старовір, котрий не визнавав нічого пов’язаного з «шаріковими» і «швондерами».

Іван говорив, а мені кортіло кричати від болю, настільки симетрично це моїм відчуттям. В той час, коли більшість зламалася, збайдужіла, там, високо в горах, жила ціла етнічна група людей, котрі так само не прийняли, не сприйняли комуністичне рабство.

 

Нескорені. Норовливі. Складні. Сильні. Вольові. Десятиріччя молитов дідуся не пройшли марно ані для Господа, ані для генетики родини Шкіндюків. Іван звертається до Святого Писання. Він молиться. Говорить з Господом. Це базис, фундамент світосприйняття цієї людини. Там, де є віра, живе совість. Із Богом складні речі стають простішими. Віра допомагає долати все.

 

ВІРА. Серед гуцулів це надзвичайно важливо. На рівні багатовікової пам’яті предків. Це їх земля. Тут цінують правду. Вітаються на вулиці навіть з незнайомцями. Славлять Христа.

І моляться вони (гуцули) інакше – на колінах, зранку та ввечері. Навіть діти. Без молитви не починають трапезу. Не соромляться своєї віри. Це їх суть. Те, що дозволяє їм зберегти себе попри всілякі негаразди.

Ось така вона – Верховина. Тому і не може бути там іншого керівництва. Вони інші. Настільки інші, що сам починаєш думати, вчиняти інакше.

Перезавантаження. ИНЧИЙ ВИМІР. Інший світ. А інколи навіть здається інша планета.

 

На жаль, ми не мали нагоди ще раз зустрітися, поспілкуватися з Іваном, проте у соціальних мережах я часто бачу його думки та переживання за країну. Дякую тобі за одкровення, УКРАЇНЕЦЬ! Ця «Сповідь» була неймовірно сильною та щирою…

 

Я значно пізніше зміг усвідомити завдяки чому так сталося: дід передав онуку генетичну спадщину десятиріч молитви, непокірності ворогу і загарбнику, непримиримий супротив зрадникам Батьківщини. Дідусь передав ДУХ.

Є таке місце на землі, де неймовірно квітне УКРАЇНСЬКОЮ ГЕНЕТИКОЮ. Це місце – УКРАЇНСЬКА ШАМБАЛА.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми Іван Шкіндюк

https://youtu.be/ABVFAI8olRE


Страницы:
1
2
3
4
6
предыдущая
следующая