Такі як Сергій Бугай – нова, свіжа хвиля українців

Вони не будуть задовольнятися малим – Олег Володарський (відео)
Вчімось, знаймо і оберігаймо нашу духовність, культуру та історію

«Треба всім зрозуміти, що твори образотворчого мистецтва різних жанрів, виконаних в різних техніках  це краса, багатство, культура нашого народу, духовність, історія нашої держави, краю, зброя, це наша релігія. Особливо нині, коли так званий «старший брат», сусід і вічний ворог веде з нами війну. За всю історію «спільного життя» він вкрав у нас і присвоїв дуже багато українських культурних цінностей, в тому числі навіть назву держави, порушивши при цьому християнські заповіді (6,8.9,10), і пішов на нас війною. Хоче знищити нас як націю, а культурні надбання присвоїти собі. Життя наше, мов ріка, розливається між двох берегів. Як уберегтися в стрімкій буденній водоверті? Чи кожен з нас істинно живе Україною? Вважає себе українцем, вболіває за нашу українську духовність і культуру? Чи живемо, як говорив Іван Франко: «Ти, брате, любиш Русь за хліб і кусень сала»? Тож браття українці, подоляни! Відвідуймо виставки образотворчого мистецтва, споглядаймо, вчімось, знаймо і оберігаймо нашу духовність, культуру та історію».

Д. Власійчук, член Національної спілки народних майстрів України

Сергій Бугай, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, майстер з народного настінного декоративного подільського розпису

Інколи, сідаючи за написання статті, буває не просто відтворити в пам’яті деталі бесіди, тому я переглядаю відзнятий відеоматеріал аби освіжити в пам’яті враження від знайомства. Але не цього разу. Лише сів писати, як пам’ять настільки яскраво відтворила наш діалог, ніби він відбувся лише вчора. Взагалі той день видався для нас насиченим яскравими емоціями, враженнями, подіями та знайомствами.

Покоління таких вже дорослих дітей, котрі зростали та виховувалися у незалежній Україні – для мене завжди особлива тема. Я завжди уважно дивлюся їм в очі, намагаючись там роздивитися, яким воно буде, наше майбутнє. Адже ми, усі ті, чия свідомість була скалічена червоним терором, так і блукатимемо цією пустелею, доки не випалимо нав’язувані нам рабсько-комуністичні наративи. А вони, ті хто знав лише Вільну та Незалежну Україну, здатні розбудувати ту сильну, потужну державу, котрої ми так і не змогли їм подарувати.

«Ми не успадкували цю землю від наших предків. Ми взяли її в оренду у наших нащадків». Сьогодні стало очевидним те, що моє покоління не впоралося з обов’язком берегти цю землю, берегти цю країну. Є в тому наша вина чи ні, нехай Господь розсудить. Адже проти нас діяла така надпотужна політична, воєнна, пропагандистська машина червоного режиму. Ми, якимось дивом Божим, зуміли не втратити Україну остаточно. Ми зуміли вижити. Але на більше виявилися не здатні.

Наші діти інші. Вони не будуть задовольнятися малим. В них відсутнє усвідомлення рамок та обмежень. Їх вже не залякаєш погрозами того, що все може стати ще гірше. Їх це не тільки не зупинить, а навпаки підштовхне на ще більш рішучий опір та ще вищі досягнення. Саме тому нам час відійти в сторону та дати їм дорогу. Стати поруч, а не попереду. Підставити плече. Час зізнатися собі в тому, що всі наші знання про те, як має бути, не працюють. Треба зуміти довіритися їм. Вони не проти нас. Просто вони інакші. І це їхній час.

Коли мені сказали, що Сергій пише ікони, я, маючи вже певний досвід спілкування з майстрами цього жанру, думав, що легко його зрозумію. Та на мене чекало здивування. Люди, заглиблені в іконопис, мають своє, особливе бачення світу. З Сергієм вийшло інакше: іконопис не поглинув його, а зробив глибше, усвідомленіше, більш зрілим духовно.

Зараз Сергій взяв паузу в цьому жанрі але я впевнений – рано чи пізно обов’язково повернеться до нього і буде створювати не просто фрески та ікони, на які ми з захопленням дивитимемось, а роботи, котрі з Божою мудрістю та любов’ю дивитимуться на нас. З цією глибиною усвідомлення він продовжує рости та розвиватися як особистість, як українець, як митець.

Сергій працює в центрі народної творчості. Він щасливий тим, що має змогу своєю працею сприяти вивченню, збереженню та примноженню українського мистецтва. Хоча мистецтво та творчість неймовірно захоплюють його, вони не відривають від реальності.

Сергій чує, бачить, відчуває сучасний світ в усіх його як яскравих, так і не надто привабливих проявах. Щирий, справжній, небайдужий, талановитий. З ним приємно вести діалог. Йому однаково цікаво як говорити, так і прислухатися до думки свого співрозмовника. І його, як людину зі сформованою, виваженою, усвідомленою думкою та життєвою позицією, цікаво та приємно слухати.

Сергій Бугай, Роман Григорьєв, Олег Левченко, Богдан Лащенко… Поділля подарувало мені яскраві барви покоління Незалежної України. Це нова, свіжа хвиля українців, котра вражає глибиною усвідомлення українства. Їх набагато більше, ніж я написав. Вони кращі, ніж я зможу описати словами. Вони справжні. Вони глибинно, самою своєю суттю зовсім інші, не схожі на нас. Чесні, небайдужі, енергійні, дієві. У них якось зовсім інакше працює слово життя. У них віра в очах й впевненість у своїх силах.

Такі юні, а вже настільки доросліші за нас. Я б навіть назвав це трохи передчасною мудрістю. Я, як батько, понад усе прагнув би, щоб діти, ровесники моїх дітей, якомога довше залишалися дітьми. Й мені боляче бачити в їхніх очах мудрість, котра приходить лише з життєвими випробуваннями.

Сергій мене надзвичайно приємно здивував. У неспокійний, буремний час, коли так багато хто прагне до нових та нових звершень або просто отримати все й одразу, штовхаючись ліктями та йдучи по головах, він в тиші музейних кабінетів спокійно та натхненно вивчає культуру та мистецтво, минуле та сьогодення. Історичні події, власні мистецькі досягнення та культурні пам’ятки видатних майстрів, сучасні тенденції та тренди по-справжньому цікавлять та навіть захоплюють його, але не поглинають. У вирі подій він надихається, розвивається, самовдосконалюється, але не втрачає себе.

Багато хто з українців згадав про Україну, а дехто навіть тільки-но дізнався про неї у вирі кривавих подій Майдану та війни. І лише після цього страшного нагадування в них почала прокидатися цікавість чи навіть любов до рідної землі. Але є й інші. Посеред Нації палають серця, котрим важливо знати – хто ми та звідки. Їм цікаво, потрібно знати, вивчати та розуміти Україну, котру вони так люблять. Люблять не за щось, а безумовно. Ті, кому не потрібні були такі страшні нагадування, щоб пробудити любов до рідної землі. Адже вони й так чують нашу країну. Відчувають її. Люблять.

Особливе натхнення для мене – спілкуватися з настільки цілеспрямованими та цілісними людьми. І ще більшої радості додає, коли така людина віднайшла свій ШЛЯХ. Тоді в ній вирує безмежна енергія для нових звершень, цікавість, рішучість, але вже відсутні сумніви, метушня та поневіряння. Сергій любить Україну, вміє бачити її потужною, сильною, квітучою, а вона із вдячністю виграє для нього найяскравішими своїми барвами. У величній, красивій країні народжуються надзвичайно красиві душі, котрі здатні бачити, відчувати, цінувати та примножувати красу.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми:  Сергій Бугай, провідний методист Вінницького обласного центру народної творчості, майстер з народного настінного декоративного подільського розпису

Багатьом зручно жити в країні, де «війни немає» – відео

Бо вони, бачте, «усталі от войни» – Олег Володарський ПУПОВИНА…

«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Багатьом зручно жити в країні, де «війни немає» – відео

Війна для Юлії Вотчер почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі – Олег Володарський 
ПУПОВИНА…

«Згадую свої дитячі роки, коли батьки відправляли нас до піонерських таборів на місяць чи на більше… Кожного тижня, діти, мов горобці на дротах, зависали на парканах в очкування батьків, які привозять різні приємності… Дитинство було у нас не голодне, а швидше перегодоване. У нас було всього і багато, але ми вперто чекали ще чогось цікавого, смачнішого… Чому я про це згадую? Приїжджаючи на передову кожного разу бачу щасливі посмішки, широко відкриті обійми на зустріч, вдячність очима і скупими словами… Я радію всьому цьому і разом з цим у серці щемить…»

Джерело: https://www.facebook.com/votcher.j/posts/3383375771785439

Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Плануючи мандрівку на Поділля, я отримав від наших спільних знайомих навіть не рекомендацію, а настанову обов’язково зустрітися з пані Юлією, коли буду у Вінниці. Я зателефонував їй ще за місяць до нашого візиту.

Телефонна розмова з незнайомою людиною, прості, навіть дещо загальні фрази, але в мене склалося враження, що мене прийняли. Прийняли за свого. Повірили і довірились мені заздалегідь, ніби авансом. І в той момент я усвідомив, що хай би там що не сталося, а я виправдаю таку довіру й не підведу цю людину.

– Приїздіть, – коротко вимовила вона. Так говорити вміють лише дуже хороші вчителі: трохи суворо та стримано, що я одразу намагався згадати, чи виконав усі домашні завдання, хоча останнє отримував декілька десятиліть тому, і в той же час з таким теплом та турботою, що на очі навертаються сльози від тієї ніжності.

При особистому знайомстві я переконався, що перше враження виявилося вірним. Жінка. Мати. Українка. Вчителька. Фронтовий волонтер. В неї сталося страшне. Її діти пішли на війну. Десятки, сотні й навіть тисячі її дітей. Величезному, люблячому, материнському серцю цієї Берегині не важливо скільки рочків цій дитині, 5 чи 50. Коли це дитя боронить рідну землю, або коли вона бачить душі, обпечені полум’ям війни її власна душа прагне зігріти, підтримати, допомогти.

Її війна почалася навіть раніше. Почалася тоді, коли її дітей побили на Майдані. А потім на її дітей посипалися кулі. Спочатку на Майдані, а потім на фронті. Мене надзвичайно яскраво вразило в цій жінці те, що попри неймовірну турботу за кожного окремо й за усіх разом, вона ніколи не стане жаліти себе чи інших, не стане жалітися на життя чи обставини. Її материнська любов до Нації – це історія про силу, котра потужніша за ницу підступність зовнішнього та внутрішнього ворога.

І своєю силою вона надихає інших боротися та перемагати. Надихає не словами, а собою, власним прикладом. Адже нашим захисникам інколи важливо просто знати, що такі люди є, що вони поруч з ними. Тоді їм є кого захищати, є за кого боротися. Там, під пострілами та вибухами снарядів майже не чутно слів. Там слова втрачають ціну та цінність. Замість них говорять очі та душі. Вона навчилася мовчати. Навчилася чути без слів. Її підопічні не вміють просити, вони звикли розраховувати лише на себе. Тому не рідко, приїжджаючи на локацію до хлопців, подивившись на ситуацію, вона вже знає, що потрібно саме тут і зараз. Там вже всі стали настільки СВОЇ, що розуміють одне одного без слів.

Вона ніби живе між двох світів: потрапляючи в перший, вона нагадує нашим воїнам про мирне небо тут, в тилу, котре вони боронять ціною власних життів, а повертаючись з фронту ніби потрапляє в інший вимір, в якому давно забули, що війна триває. Цей контраст крає душу на шматки. Він ранить наших захисників не менше, ніж ворожі снаряди.

Юлія Луківна у своїй мудрості та любові стала вища за цей біль. Навчилася не звертати увагу на тих, для кого немає України, а є лише власні потреби. Вона завжди готова допомогти тим, хто цього потребує та прийняти допомогу від тих, хто хоче долучитися та підтримати НАШИХ, але при цьому їй стало душевних сил пробачити тим, кому байдуже, не тримати на них зла. І в цьому стільки Божого, що в мене просто перехоплює подих. Ми на собі відчули тепло підтримки та турботи цієї дивовижної людини.

В офісі ГО «Мольфар» ми зняли п’ять програм. П’ять доль, п’ять душ, до яких ми змогли доторкнутися й котрі змогли показати Нації з її допомогою. Нас привітно зустріли, надали локацію, пригостили чаєм та смаколиками, розповіли трохи про героїв майбутніх програм. Перед кожною програмою Юлія Луківна уважно дивилася мені в очі, ніби переконуючись, що я не завдам шкоди дорогим для неї людям та зумію їх зрозуміти та оцінити. І після кожного запису уважно придивлялася до мого співрозмовника, щоб впевнитися, що все пройшло добре. Така ніби навіть непомітна, але настільки щира турбота говорить більше за будь-які слова.

Вона давно вже живе для інших, тому говорити про себе саму було для неї незвично та навіть трохи складно. Починаючи репліку розповіддю про себе, вона ледве не щоразу завершувала її згадкою про тих, кому вдається допомагати. Невтомна, працьовита, любляча, потужна Юлія Вотчер повсякчас забуває про себе у цій війні. А мені так кортить, щоб вона завжди знала та відчувала, що усі, хто її знає, горді, вдячні та щасливі тим, що така неймовірна Українка є посеред нас.

Ця «Сповідь» щось змінила і в мені. Надихнула мене. У мене давно з’явилася ця ідея. Я відчував, наскільки це важливо, потрібно та навіть необхідно зробити. Часи червоного терору нас привчили до того, що свої почуття слід тримати при собі та не можна відкривати і довіряти їх іншим. Так винищували єдність та довіру всередині Нації. Тому я дуже ризикував, розпочинаючи проект «Сповідь», пропонуючи відкрити душу на очах у Нації і Бога. Цей ризик виявився виправданим душі сотень українців відгукнулися, подарувавши мені змогу показати Нації СПРАВЖНІХ.

Окремою частиною проекту «Сповідь» став цикл «Покута». Він розпочався коли навіть несподівано для мене самого Ольга Чихелідзе-Батагова сказала: «Я хочу покаятися». Я тоді подивився на неї здивовано: сильна жінка, волонтер, котра опікується надскладними пацієнтами військових шпиталів. Жінка, чоловік якої воює за Україну. А вона продовжила: «Я хочу покаятися в тому, що багато років з байдужістю ставилася до своєї Батьківщини й лише Майдан та війна дали мені змогу усвідомити ціну та цінність України та українства. Моя власна байдужість, байдужість кожного з нас окремо та усіх разом призвела до того, що сьогодні на фронті гинуть найкращі з нас».

Ці слова закарбувалися в моїй пам’яті та в моїй душі. І сьогодні, я вважаю, настав той час, коли кожен українець мусить усвідомити ціну та цінність мирного неба над нашими головами та відповідальність кожного з нас перед тими, хто поповнив Боже воїнство в битві за волю та незалежність нашої країни. А для цього ми маємо пам’ятати обличчя тих, хто віддав заради нас своє життя. Маємо подивитися в очі тим, хто втратив дитя, батька, чоловіка, друга, побратима, коханого. Це ціна нашого сьогодення. Без усвідомлення цього ми не зможемо рухатися далі та будувати майбутнє.

Про це потрібно говорити, навіть кричати. Я відчуваю гостру потребу не мовчати про це. Не знаю, чи буде це 10, 20, 100 чи 200 програм, але душею відчуваю, що вони мають відбутися. Так, я розумію, що вони не назбирають широкої аудиторії, адже багато хто просто не знайде в собі душевних сил подивитися в очі героям програм такого циклу, а багатьом зручно жити в країні, де війни немає, бо вони, бачте, «усталі от войни».

Нехай так. Та все одно прагну зробити все від мене залежне, щоб донести до Нації усвідомлення реалій нашого сьогодення. Нас приспали. Та ми мусимо усвідомити, що поки ми закриваємо очі, йдучи наосліп, об’єднані сили зовнішнього та внутрішнього ворога звертають нас до краю прірви. Спілкування з Юлією Вотчер стало тією краплею, котра переповнила мене, затопивши необхідністю в Покуті перед Нацією. І я безмежно вдячний Господу за цю даровану Ним зустріч.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Юлія Луківна Вотчер, фронтовий волонтер, президент ГО «Мольфар»

Нація вмирає та народжується в цій війні – Олег Володарський

Акафіст преподобному Серафиму Саровському

Ікос 3

Маючи стремління до подвигу чернечого рівно-ангельського життя, у святий град Київ заради поклоніння преподобним Печерським прийшов ти, і з уст преподобного Досифея прийняв повеління йти у Саровську пустинь, вірою здалека поцілував ти це святе місце і, там оселившись, закінчив своє богоугодне житіє. Богові ж зі зворушливістю взиваємо так:

Радуйся, бо ти відмовився від мирської суєти; радуйся, бо ти зажадав Небесної Вітчизни.

Радуйся, бо ти Христа полюбив усім серцем; радуйся, бо ти благе ярмо Христове на себе взяв.

Радуйся, бо ти був сповнений досконалим послухом; радуйся, бо ти був виконавцем заповідей Божих.

Радуйся, бо ти розум свій і серце молитовно утвердив у Бозі; радуйся, стовпе благочестя непохитний.

Радуйся, преподобний Серафиме, Саровський чудотворцю.

Митрофорний протоієрей Олександр Токарчук, настоятель храму св. прп. Серафима Саровського чудотворця

Засіяні безжальною рукою ворога кулі сходять хрестами над могилами найкращих. Нація вмирає та народжується в цій війні. Усвідомлюючи це, неможливо залишатися байдужим. Душа прагне допомогти, підтримати…

Серце крається, коли бачиш сльози в очах батьків, вдів, дітей, побратимів… Та разом з цим болем приходить усвідомлення того, яка відповідальність лежить на тих, хто залишився жити під мирним небом. Ми маємо жити! Жити так, щоб ті, хто спостерігають за нами з небес, відчували, що віддали життя не даремно.

Посеред гостинного міста стоїть затишний храм, на порозі якого привітною посмішкою зустрічає священик рідної Української Церкви. Ти дивишся йому в очі та розумієш, що перед тобою людина, котра не звертаючи увагу на форму, одразу бачить суть людей, речей та подій. В цьому і є Божа любов – коли люблять не за те, як ти вбраний чи як виглядаєш, і навіть не за те, що ти робиш, а просто за те, що ти є, за те, ким ти є.

Господь навчає любити ближнього, як самого себе. Та чи усвідомлюємо ми те, ким ми є? Коли востаннє відчували любов до себе та світу не за здобутки та досягнення, а просто, прокинувшись вранці, вітаєш своєю любов’ю новий день? Щоразу дивлячись в очі священику, наповнюючись храмовою тишею, я знов і знов знаходжу себе. Приходить усвідомлення того, що є по справжньому цінним, а що примарним та другорядним. Й водночас стає навіть моторошно від того, скільки нашого життя ми втрачаємо на гонитву за примарами.

Ми були зачаровані розписом храму і тим більшою радістю для нас стала можливість познайомитися з автором цього розпису – Іваном Петровичем Грищуком. Отець Олександр в той день поспішав та не мав змоги приділити нам багато часу, проте не квапився сам та не квапив нас.

Коли людина перебуває в гармонії з собою та Богом, така обмеженість в часі не створює незручностей, а лише підкреслює цінність кожної хвилини, кожного сказаного слова. Навпроти мене сиділа людина, котру Господь покликав до себе ще змалечку. Отець Олександр, бувши ще маленьким хлопчиком Сашком, пробирався крізь щілину в огорожі в зачинений тоді храм і міг пропадати там годинами.

А сьогодні він на прикладі своєї парафії доводить, що «церква не повинна обмежуватися воротами храму» і розбудував цілий храмовий комплекс, де навчає маленьких українців творчості, наукам, любові до ближнього, до Бога і України. Священики нашої рідної церкви завжди поруч із кожним з нас й так само поруч з Нацією.

Вони хрестять наших дітей, допомагають їх виховувати у недільних школах, вінчають закоханих, проводжають в останню путь, а потім стають пліч-о-пліч з Нацією на Майдані, на фронті, збирають волонтерську допомогу тут, в тилу. Кожен з них не тільки словами, а й власним прикладом проповідує любов до Бога й України. Справжня віра, справжня любов не обмежуються воротами храму. Вони завжди поруч з нами, як і ті, хто несуть їх Нації.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Митрофорний протоієрей Олександр Токарчук, настоятель храму св. прп. Серафима Саровського чудотворця

Нація подорослішала війною – Олег Володарський (відео)

На фронт Євгена привело відчуття обов’язку, а не зобов’язання 
Плекай віру в душі своїй

Після довгих нестерпних днів,

Які осколками навіювали втому

І порізаних градами снів..

Ти вернешся живим додому…

Ти вернешся живим неодмінно

І по-іншому й думать не смій!

За тобою ж ще стільки обіймів,

За тобою ж ще стільки слів…

Ти лиш дихай на повні груди,

Плекай віру в душі своїй

І все добре у тебе буде…

Бережи себе, воїне мій!

Любава Казмірчук

Євген Кравчукучасник російсько-української війни, призер міжнародних змагань, майстер спорту міжнародного класу з велоспорту

Є такі цільні й тим неймовірно спокійні люди. Хоча вони також здатні на сильні емоції та палкі почуття, але вони не згорають в полум’ї цих емоцій та почуттів, а лише зігріваються ним. Поруч з такими людьми так спокійно та затишно. Саме це я відчув, коли ми з Євгеном Кравчуком сіли навпроти один одного у затишних кріслах. І відчуття мене не підвели.

Ми говорили, наче давні знайомі або випадкові попутники, котрі більше ніколи не зустрінуться. Чесна, проста й доросла бесіда. Минуло доволі часу після нашої зустрічі і я вже навіть достеменно не згадаю все, про що ми з Євгеном говорили. Для мене найважливіше в цій зустрічі не слова, а усвідомлення того, що такі чоловіки, такі українці у нашої Нації є.

Євген пішов на війну. На фронт його привело відчуття обов’язку, а не зобов’язання. Просто одного дня він відчув, що не може залишатися осторонь та пішов до військкомату. В тилу залишилися дружина та діти, котрі однаково сильно пишаються ним та непокояться про нього. Та вони зрозуміли, що він не зможе інакше.

В цьому його чоловіча суть – захищати мирне небо над найдорожчими до останньої краплі крові, любити родину більше за життя, котрим ладний пожертвувати, аби тільки ворог ніколи не дістався тих, хто чекає на нього вдома. Сильний характер. Дух, загартований спортом та обпечений війною. В нього таке водночас просте та глибоке сприйняття: він одразу бачить суть речей, людей, подій і діє відповідно до внутрішнього усвідомлення честі та гідності.

Він ні за яких обставин не зрадить собі та не зрадить Націю. Щастя Нації, посмішка Бога, що такі люди є посеред нас. Війна лакмусовим папірцем проявила справжніх, давши зрозуміти – хто є хто. На фоні жахіть війни так контрастно відчуваються цінність кожної хвилини життя, справжність найважливіших почуттів: любові, дружби, милосердя.

Ми в нашому метушливому житті давно забули про це, поглинуті буденними клопотами. Проте вони, хлопці обпечені війною, вже ніколи про це не забудуть. Вони вже не зможуть прожити це життя марно, витратити його на замкнене коло між тарілкою каші на сніданок, спротивілою роботою та тарілкою каші на вечерю, ненавидячи ввесь світ за нездатність щось змінити. Вони житимуть так, щоб побратимам, котрі дивитимуться на них з Неба було не соромно за тих, хто залишився тут, а їм було не соромно подивитися в очі тим, хто пішов раніше, коли настане час.

Тому не важливо, чим вони будуть займатися: знову повернуться на фронт чи віднайдуть себе і свою справу мирному житті та в будь-якому випадку робитимуть це з повною самовіддачею, адже усвідомлення ціни та цінності життя, його швидкоплинності не дозволять їм змарнувати ані хвилину життя на марні справи. Кожен з них на своєму місці житиме та працюватиме на совість і тим самим змінюватиме країну на краще.

Нація подорослішала війною і нарешті доросла до таких усвідомлень. Нехай ще не всі, нехай таких людей набагато менше, ніж ми того хочемо. Але ці зміни у свідомості вже почалися. Почалися завдяки тим, хто прикладом власного життя змінює країну на краще.

Євген говорив мало. Він звик до того, що за чоловіка говорять його справи та вчинки, а не слова, тому для нього було досить незвично щось пояснювати та розповідати. Так буває: дивишся на людину, слухаєш прості слова, котрі вона говорить, але ЧУЄШ та БАЧИШ при цьому набагато більше. Якщо не просто слухати, а ще й чути, не просто дивитися, а ще й бачити, тоді можливо побачити душу людини навпроти, відчути українську душу та почути українство в душі.

Саме це я й шукаю та відшукую, вже котрий рік мандруючи країною та спілкуючись з Нацією. І кожною «Сповіддю» намагаюся поділитися цим з Нацією. Раптом під час програми, навіть трохи несподівано для себе, запитав у Євгена:

– Ти професійний спортсмен. Чи не плануєш ти стати до тренерської роботи та навчати маленьких українців?

Він замислився, а потім з теплом посміхнувся і відповів:

– Коли заходжу на базу, щось в душі стискається… Душа прагне повернутися у спорт. Тому так, думаю про це.

Тут, я думаю, спортсмени мене зрозуміють, всередині розлилося тепло від згадки про запахи та звуки спортивного залу, котрі залишаються з тобою назавжди, відчуття спортивної сумки на плечі та ейфорії від перемоги над суперником, чи, що важливіше, над собою, своїми страхами та своїми переконаннями про те, що донедавна здавалося неможливим.

Коли поріг цього дивовижного світу спорту переступають юні, чисті душі, саме від тренера багато в чому залежить якою людиною виростуть їхні вихованці. Адже спорт навчає не лише майстерності в обраній категорії, а в першу чергу виховує та формує характер. Тому вкрай важливо розуміти те, що тренер, вчитель навчає не лише настановами, а й власним прикладом. І я мрію про те, щоб юні українці надихалися та навчалися прикладом Євгена Кравчука.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми – Євген Кравчукучасник російсько-української війни, призер міжнародних змагань, майстер спорту міжнародного класу (мсмк) з велоспорту


Василь Іванович відчуває душу народу глибоко в собі

Василь Слободянюк самовіддано, натхненно й завзято робити світ кращим – Олег Володарський (відео)
Споглядаючи твори цього художника, відчуваємо трохи меланхолії – як жалю за станом гармонії

«В будь-якому випадку творчі фантазії художника базуються на міцному фундаменті народних уявлень, на відгомоні трипільських легенд та переказів, на багатющому подільському фольклорі. Найбільшу новацію у творчості майстра ми відчуваємо у тих творах, котрі перекидають місток до невичерпного народного джерела все нових і нових мистецьких образів. Це шовковисті квіти, які плачуть за убитими ворогом та козаками, «Жар-птахи» на червоній калині або барвисті весільні процесії, що ідуть на бричках з білими-пребілими подушками під шепіт ангелів, що їх охороняють. Здавалося, що несподівано оприлюднені полотна Слободянюка, вже давно існували в його уяві, і він легко відпустив їх на волю, дозволяючи усім нам насолодитися буйством народних орнаментів, символів – настільки природних і неголосних, які бувають лише в народному малярстві.

А дерево життя – ось воно! Можна довго розглядати козака Мамая з його козацькими атрибутами, але не можна не помітити двох великих ефемерних птах на дереві чи купочки сивих голубів на іншому полотні «Кохання гетьмана», які голівкою до голівки, дзьобиком до дзьобика воркують, голубляться собі над головами закоханих. Дивимось на картини і усміхаємось від внутрішньої радості. Якийсь дивний баланс між головними образами та дивовижними птахами, деревами. Кожна дрібниця, вхоплена пензлем, стає значущою деталлю пейзажу».

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/slobodanuk_vasil

Василь Іванович Слободянюк, художник і скульптор, Заслужений майстер народної творчості

Звідки в нас стільки генетичної мудрості? Як так вийшло, що після того, як стільки років в нас голодом, арештами, засланнями знищували навіть натяк на українство, воно раптово прокинулося в наших душах та стало квітнути буйним цвітом?

Мені навіть інколи здається, що не ми відшукали українство, а воно саме вирішило, що ми нарешті стали гідні того, аби воно повернулося до нас. В ньому лунає мудрість Трипілля, велич Русі, сила та воля Козацтва, непримиренність в рядках Шевченка… Усіма цими барвами, звуками, відчуттями українство озивається до нас.

Ті, хто відчуває цей світ душею, а потім вкладає часточку своєї величезної душі у свою творчість, почули його раніше за інших. Просто якось на мить зупинившись у безперервній метушні буденного життя і взявши до рук голки, ручки, пензлі, сівши за гончарне коло, створивши мотанку, писанку, скульптуру, картину чи пісню раптово зовсім на іншому, більш глибокому, рівні усвідомили не тільки себе у творчості, а й творчість у собі.

Василь Іванович Слободянюк гостинно зустрів нас у своїй майстерні. І поки мої колеги налаштовували техніку, я роздивлявся роботи майстра, намагаючись через його творчість краще усвідомити героя програми. Для того, щоб глядачі почули, побачили, а головне відчули, мого співрозмовника, найважливіше, на мою думку, розповісти про фундаментальні для цієї людини принципи та переконання.

Важливо пояснити чому, звідки він черпає стільки душевних сил для того, щоб так глибоко відчувати, самовіддано займатися своєю діяльністю та своїм натхненням й завзяттям робити цей світ кращим. Я почув поклик українства не так давно. Набагато пізніше, ніж прагнув би того для себе.

Але вивчаючи нашу культуру та історію, я раз за разом зачаровуюся потужністю історичних та культурних процесів становлення нашої Нації. Серед тих, хто долучається до нашої історії та культури є ті, хто достеменно вивчив весь калейдоскоп історичних подій або знає все про класифікації народної творчості. Але знання – це замало. Душу народу, душу Нації не достатньо вивчати. Її треба відчувати.

Василь Іванович носить це відчуття глибоко в собі. Йому було не просто висловити все це словами, адже він звик відкривати душу у своїй творчості. Та в ньому є ця глибина, усвідомлення та любов до України, котру він так барвисто оспівує у своїх роботах. Ось чому мені здається надважливим створення інституції національної пам’яті.

Ми маємо ототожнити знання, розуміння та усвідомлення українства, його історії та культури. Тоді жоден ворог не зможе викрутити на власний розсуд нашу історію, знищити та знецінити нашу культуру та мову. На тлі історичних подій всі маневри нашого північного ворога видно надзвичайно яскраво, і лише через те, що в нас приспали національну пам’ять, ворогу спочатку вдалося отримати перемоги в інформаційній війні. Адже ми програли Крим та Донбас не стільки військовій, скільки пропагандистській машині.

Роботи Василя Івановича такі прості та водночас глибокі. Якою ж квітучою він бачить та змальовує Україну! Його картини та скульптури виривають нас з сірості буденного життя та дарують відчуття того, яким величним, барвистим та яскравим є цей світ. У кожного з нас бувають в житті зльоти та падіння, але лише ми самі обираємо чи поринати нам у пітьму негараздів, чи попри все насолоджуватися безмежною красою цього світу. Творчість Василя Слободянюка – це неймовірний спалах любові до світу, до України.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми – Слободянюк Василь ІвановичЗаслужений майстер народної творчості


Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога (відео)

Майдан з учорашніх дітей раптово виростив ціле покоління переконаних українців — Олег Володарський 
Що спільного між героями Крут та «кіборгами» Донецького аеропорту?А також між Петроградським ревнаркомом та путінським режимом?

— Бій під Крутами – одна з найбільш міфологізованих подій в українській історії. Чому саме він став символом героїзму українських вояків?
— Я би почав із сухих фактів. Бій під Крутами 29 січня 1918 року був одним з епізодів Першої російсько-української війни, яка розпочалася в грудні 1917 року і завершилася у квітні 1918-го. Стався цей бій на залізничній станції Крути, що на перегоні між Бахмачем і Ніжином. З одного боку – радянське військо, яке вело наступ на Київ з боку Бахмача і складалося з двох так званих революційних армій: перша – Єгорова і друга – Берзіна. Також з радянського боку брали участь бійці загону Кудинського. Назва «армія» досить умовна: загальна кількість усіх цих загонів не перевищувала 7 тис. осіб. У бою під Крутами з російського боку брали участь 4-6 тис. бійців.
З другого боку – українські війська загальною чисельністю 520 вояків, які складалися з учнів Київської юнацької військової школи ім. Б. Хмельницького та Помічного студентського куреня Січових стрільців. Останній складався зі студентів Київського університету Св. Володимира, Українського народного університету, Київської гімназії Кирила та Мефодія – 18-20-річні юнаки (теперішньою мовою – курсанти), учні та студенти, 
котрі здебільшого були неготовими до військових дій і мали погане обмундирування.
Росіяни мали десятикратну перевагу в живій силі, на озброєнні у них був бронепотяг «ім. Володимира Леніна», артилерія та стрілецька зброя. Українці мали 16 кулеметів, бронепотяг і бойовий потяг (залізничні платформи з гарматою на кожній), які поступалися в потужності російському панцернику.
Українцям завдяки вигідній позиції і героїзму бійців вдалося стримувати наступ до темряви, вони завдали росіянам значних втрат. Потім під тиском нападників організовано відступили до ешелонів, що очікували неподалік станції, і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 28 хлопців, заблукавши у темряві, підійшли до станції Крути, у той час уже зайнятої більшовиками, і потрапили у полон. Хлопців катували, а потім стратили. Цим російські війська порушили міжнародну Женевську конвенцію 1907 року. Відомим епізодом є те, як один із крутянців, учень української гімназії, галичанин Григорій Піпський, перед стратою почав співати «Ще не вмерла Україна».
Результати бою: втрати росіян – 300 осіб убитими, українців – 70-100 осіб.
— Отже, чому цьому бою, далеко не наймасштабнішому у тій війні, надається таке значення?
— Головна причина у тому, що внаслідок того бою наступ російських військ було зупинено на декілька днів, і це було надзвичайно важливо, оскільки в цей час уряд Української Народної Республіки проводив переговори з державами Четвертного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина) у Брест-Литовському, які закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Берестейського мирного договору – по суті, першого договору, який визнавав УНР як самостійну державу, суб’єкт міжнародних відносин. Згодом українські війська, підтримувані німецькими та австро-угорськими, розпочали звільнення території України від більшовиків. У квітні 1918 року практично вся територія України була звільнена з-під російської окупації. Отже, бій під Крутами став боєм за майбутнє України.
У березні 1918 року мирний договір із країнами Четвертного союзу підписала делегація Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки. Росіяни зобов’язувались визнати право українського народу на самовизначення, законність влади Центральної Ради на території України, вивести з території України свої війська, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду УНР. Власне, росіяни визнавали українську державу в кордонах, проголошених ІІІ Універсалом Центральної Ради і Берестейським мирним договором. Тобто сучасні Донеччина, Дніпропетровщина, Харківщина, Миколаївщина і Херсонщина були у складі української держави, і це питання навіть не обговорювалося. Чому? Бо більшість населення цих регіонів складали українці, і це ні у кого не викликало сумнівів. Відкритим лишалося питання про теперішні російські території: Курщину, Воронежчину, Донщину, де більшість також складали українці. Це питання, за домовленістю з більшовицьким урядом, у подальшому мало вирішуватися шляхом плебісциту. Тож коли Путін каже, що території Новоросії відійшли до України безпідставно, це, м’яко кажучи, неправда.
— Чого було більше у бою під Крутами – героїзму чи трагедії, самопожертви чи недолугості командування?
— Надзусилля, жертовність і героїзм одних мають і зворотний бік – безвідповідальність інших. Так було і у бою під Крутами. З одного боку, молодь справді героїчно захистила Батьківщину. З другого боку, значна частина військ київського гарнізону зайняла нейтральну позицію і відмовлялася протистояти більшовикам. У 1918-му український уряд не зміг створити повноцінного війська і не втримав українську державність з вини соціалістичного керівництва Центральної Ради, яке було переконане у тому, що російські брати-соціалісти ніколи не почнуть військової агресії проти України. Створення війська почалося лише в грудні 1917-го – січні 1918-го. У газетах, які видавалися в Києві, публікувалися заклики вступати до Гайдамацького коша Слобідської України. Паралельно створювався студентський курінь Січових стріл
ців, куди записувалася патріотична молодь – саме вона захистила українську державність під Крутами. Запис до студентського куреня відбувався у вестибюлі будівлі Центральної Ради (нині – Київського міського будинку вчителя).
— Чому сучасному українцю важливо знати про цю битву і загалом про ту війну? В чому їхня актуальність у нинішніх обставинах?
— Війна, яку вели більшовики проти України, починаючи з грудня 1917-го, була, як зараз кажуть, гібридною. Більшовики спочатку зробили спробу захопити владу в Україні порівняно мирним способом. В багатьох містах з листопада 1917 року закладалися більшовицькі ревкоми, які мали політичним шляхом або шляхом повстання захопити владу. Зокрема, у Києві повстання відбулося 12–13 грудня, але воно було придушене українськими військами. Після цієї невдачі більшовики наполягли на проведенні Першого всеукраїнського з’їзду рад у Києві, але їхні делегати не змогли отримати більшість і провести потрібні більшовикам рішення.
Тоді російська делегація від’їхала у Харків, де провела альтернативний з’їзд, проголосивши утворення Української Соціалістичної Радянської Республіки (УСРР). Це маріонеткове утворення повністю контролювалося з Москви, чим нагадує теперішні «ДНР» та «ЛНР». Уряд УСРР складався здебільшого не з українців за національністю, які не знали мови, не розуміли місцевих реалій і не мали підтримки суспільства. Втім, чи не єдиним завданням цього уряду було висунути ультиматум Центральній Раді, звинувативши її у буржуазності, а потім оголосити їй війну. Офіційно Росія з УНР не воювала, діючи від імені харківського радянського уряду – так само, як зараз з Україною воюють начебто «ЛНР» та «ДНР», а не Росія. Із Росії відбувалося постачання живої сили (балтійські матроси, червоногвардійці, розпропаговані робітники), зброї та спорядження для армії радянської України.
Крім того, більшовики створили ще низку маріонеткових анклавів, зокрема так звану «Донецько-Криворізьку радянську республіку» та «Одеську радянську республіку». Так відбувалося формування єдиного російського фронту проти УНР.

Джерело https://dzerkalo.media/articles/scho-spilnogo-mij-geroyami-krut-ta-kiborgami-donetskogo-aeroportu

Сабіна Мєсяцева, Сергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Розпал насиченого знімального дня. Вмикається камера і я дивлюся на трьох героїв «Сповіді», котрі сидять навпроти. Скромні, а ще щирі та відкриті… Тут так би хотілося назвати їх дітьми, але їх дитячу безтурботність назавжди вбила війна. Юні очі, котрі бачили те, від чого я б понад усе прагнув захистити наших дітей.

Студенти. Медики. Волонтери. Українці. Війна змінила їх назавжди, загартувавши характер та при цьому пробудилася сама суть їх покликання. Адже саме небайдужість, любов та милосердя роблять із людини з медичною освітою по-справжньому хорошого лікаря. Вони поруч із тими, кому так необхідна їх допомога: із пораненими, поруч з тими, хто втратив найдорожчих. Вони самі того не усвідомлюють, але в них стільки Бога, стільки Божої Любові, що я мимоволі промовляю вдячну молитву за те, що посеред нас є такі неймовірні українці. Такі схожі й водночас різні…

Сабіна Мєсяцева так глибоко відчуває людський біль, проте в неї достатньо душевних сил, щоб не занурюватися в нього, не захлинатися ним, а підтримувати тих, кому наразі так нестерпно болить і крок за кроком допомагати їм вибратися із трясовини журби, відчаю та зневіри. Світло її душі настільки яскраве, що здатне впоратися з темрявою в душах тих, кому вона допомагає.

Сергій Левенчук. Стриманий, впевнений, переконаний, відповідальний. Такі не зраджують і не підводять. Їх слово міцніше за сталь. Взявшись за справу, вони доводять її до кінця і ніколи не зупиняються на досягнутому. Міцний та непохитний, Сергій водночас неймовірно небайдужий та добрий. Він буде видатним лікарем, адже в ньому є сила брати на себе відповідальність за людське життя, й при цьому прагнення на рівні потреби зробити все можливе та надможливе для того, щоб це життя зберегти та повернути пацієнту здоров’я.

Владислав Лєбєдєв. Такий енергійний, потужний, швидкий. Він завжди має купу справ, при тому встигає все і навіть більше. Встигаючи вчити лекції й водночас займатися волонтерською роботою, він не зупиняється ані на мить. Його не треба просити про допомогу, досить повідомити, де вона зараз потрібна і він вмить опиниться там. Владислав не зможе пройти повз людську біду і не допомогти. Він із тих лікарів, котрі 24 години на добу поруч зі своїми пацієнтами, котрі знають історії хвороби своїх пацієнтів краще за самих хворих й котрим можна зателефонувати в день чи в ночі: вони не зможуть відмовити у допомозі ніколи й нікому. Я лише молю Бога про те, щоб він зумів хоч іноді зупинятися у своїй самовідданості й залишати хоч трохи часу та сил на себе самого.

Я був неймовірно вражений цими такими юними, але такими дорослими та свідомими українцями. Так, наші діти назавжди залишаться для нас дітьми, скільки б років їм не було. І те, що вони подорослішали, завжди стає для нас несподіванкою. Та ще більшою несподіванкою як для нас самих, так і зміїного кубла зовнішніх та внутрішніх ворогів стало те, якими ВІЛЬНИМИ УКРАЇНЦЯМИ виросли ровесники Незалежної України.

Історія рухається по спіралі й ось ми знову вийшли на той виток, коли зі студентських протестів розпочинається революція. Адже Майдан розпочався з Євромайдану, на який вийшло здебільшого студентство. І лише тоді, коли злочинна влада застосувала силу до найдорожчих, до наших дітей, Нація вибухнула Революцією Гідності.

Мені стає моторошно коли я усвідомлюю наскільки близькі ми були до того, щоб втратити ціле покоління українців, а з ними й саму Україну. Адже ми самі, отруєні червоним режимом, не змогли б виховати їх по-справжньому ВІЛЬНИМИ та НЕЗАЛЕЖНИМИ, адже ніколи не знали тієї волі. Тому навіть коли нам подарували незалежність не зуміли її усвідомити та оцінити. А з іншого боку «реформатори» від освіти робили все можливе та неможливе для того, щоб знищити все те якісне, що було в системі освіти, спаплюжити мову, підмінити вміння навчатися, пізнавати, мислити, аналізувати на звичку діяти так, як накажуть, слідувати заданим алгоритмам та коритися системі.

Ніхто не очікував, що вони, наші діти, так раптово подорослішають. Що Майдан з учорашніх дітей, котрі сиділи на студентських чи навіть шкільних лавах, раптово виростить ціле покоління переконаних українців, звівши тим самим всі зусилля по зомбуванню Нації нанівець. Це був один із найбільших прорахунків ворога – він не врахував, що такі юні хлопці та дівчата, багатьом з яких ледве виповнилося 18 рочків, візьмуть до рук зброю й не пошкодують життя, аби зупинити ворога, що прийшов на їх рідну землю.

І тим пішла Україною ланцюгова реакція, адже кожна душа, котра пішла на небо, пробудила тисячі сплячих душ. Ледве спробувавши життя, вони віддали його заради того, щоб запалити вогонь українства у наших серцях, звільнивши душі від пут байдужості. Тому наші діти виховані не нами й не державою. Їх виховав Майдан і війна, навчивши їх тому, про що нас майже все свідоме життя вчили забувати.

Наші діти вже дорослі. Час нам прийняти це. А також прийняти, що їхнє усвідомлення України та українства набагато глибше за наше, понівечене червоним режимом. Це надзвичайно складно, але моєму поколінню час визнати це. Визнати та почати вчитися в них. Усвідомити, наскільки в них більше ВОЛІ, НЕЗАЛЕЖНОСТІ та СИЛИ й дати їм змогу розбудувати Україну для усіх нас, не обмежуючи їх та не заважаючи їм, а лише підтримуючи та радячи.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герої програми  Сабіна МєсяцеваСергій Левенчук і Владислав Лєбєдєв, волонтери БФ «Миротворець України»

Я відчув слова отця Михаїла самою душею — Олег Володарський

Молитва про добрих священиків

Господи, Господи, поглянь з неба, подивись і відвідай виноградник, який насадила правиця Твоя. Нехай всемогутня Твоя Рука буде завжди над нашим народом, що його Ти полюбив. Дай йому, Предвічний Боже, у кожному поколінні, аж до кінця світу, єпископів і священиків святих, повних Твого Духа, — пастирів й учителів Твого Закону, що вміли б незмінно зберігати правду Твого святого Об’явлення та з любов’ю навчати й вести увесь народ. Даруй духовенству ласку ніколи не боятися пожертвування, де тільки йде про Твою славу й добро цілого народу. Розпали в серцях священиків дух ревності про спасіння душ. Відкрий перед їхніми очима премудрість Твого Об’явлення і дай їм високе почуття святості того діла, до якого Ти їх покликав. Благослови їхню працю і їхні наміри. Хорони від усякого лиха. І єднай їх Твоєю благодаттю, щоб любов’ю були одно, — як Ти, Отче, зі Сином і Син з Тобою. Амінь.

Протоієрей Михаїл Бабій, капелан ВЧ-3008 Національної гвардії України, настоятель парафії св. Архістратига Михаїла Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

Дрібний вранішній дощ вже в обід перетворився на холодну осінню зливу і сонце не квапилося тішити нас ласкою свого проміння. Проте цей день був осяяний світлом свічок під іконами та «Сповідями» зі священиками та капеланами Поділля. Автомобіль віз нас крізь рясні потоки води, а мені замість осінньої прохолоди відчувалася посмішка Бога, котра ніби супроводжувала мене у цій мандрівці.

Цього разу мене сповнювало очікування чогось надзвичайного, адже на мене, з благословення архієпископа Михаїла, в храмі Архістратига Михаїла чекав отець Михаїл. І мої очікування виправдалися повною мірою. Такі зустрічі, такі діалоги доля дарує тільки з великої Божої ласки. Похмурість того осіннього дня лише підкреслила разючий контраст між буремністю буденної метушні та спокійним затишком храмової тиші, в котрій заспокоюєшся та зігріваєшся не тільки тілом, а й душею.

І капелан Михайло Бабій, котрий зустрічав нас на порозі храму, видався мені тоді справжнім провідником між мирським та Божим, запросивши нас укритися від негоди в оточенні ікон. Здавалося, відлуння молитви, котру читали тут під час ранкової служби, ще й досі лунає під куполом. І я мимоволі почав пошепки молитися, вдячний Богу за такі контрастні яскраві враження та відчуття, котрі подарувало саме лише знайомство.

Чи не з перших реплік нашої розмови я якось раптово, навіть несподівано для себе, відчув, як ясно я відчуваю слова отця Михаїла самою душею. Я часто спілкуюся зі священиками й кожен з таких діалогів викликає в мене особливе, ні на що не схоже відчуття. Проте є й дещо спільне. І це те, що надихає мене продовжувати свою справу і шукати все нових і нових зустрічей з тими, хто присвятив своє життя служінню Господу — в душі цих людей надзвичайно яскраво палає любов до Бога й України. На тепло та світло цієї любові ніби відгукується таке ж саме полум’я в моїй душі, починаючи палати яскравіше.

Ми в нашому мирському житті давно забули це відчуття, але під час спілкування з такими священиками воно раптово сповнює нас і ми раптово усвідомлюємо себе спантеличеними марністю тих буденних справ, котрі ще кілька хвилин тому здавалися нам надважливими. Та все це бліде та примарне у порівнянні з сяючим дивом Божої ВІРИ та ЛЮБОВІ. Ось чому, повертаючись після знімання чергового циклу «Сповіді», я щосили намагаюся відійти від буденної метушні мегаполісу в затишну тишу свічок та ікон, котрі привожу з кожної мандрівки на згадку про надважливі для мене відчуття.

Щоразу з посмішкою усвідомлюю, що після того, як душа очистилася молитвою, храмовою тишею та сяйвом люблячих та віруючих душ, мирський світ, з його метушливим безперервним бігом за примарними принадами, більше не владний наді мною. Душею усвідомивши, що має лише ціну, а що справжню цінність, ти бачиш цей світ зовсім іншим — стає очевидним, що за сяйвом мирських принад лише порожнеча і так само очевидною стає порожнеча в людських душах, котру багато хто з нас намагається заповнити цим примарним сяйвом.

Кохання залишається так само сильним, проте зникають сумніви, біль, перестороги та невпевненість: все те, що отруює справжні почуття. Почуття не змінюються, змінюються відчуття. Ти не втрачаєш любов чи цікавість до життя у всіх його проявах, просто раптово розумієш, що до усвідомлення ВІРИ не знав, що таке справжнє життя. Соціум замість зерен мудрості та радості згодовує тобі лушпиння від них, а ти їси це ментальне й інформаційне сміття і не усвідомлюєш, що є щось інше. Та душу цим не наситиш. І рано чи пізно душа, змучена цим голодом, почне боліти. Тоді ти намагатимешся загасити той біль більшою й більшою кількістю лушпиння, намагаючись підмінити сяйво душі придбаннями, нагодувати душу дорогими продуктами, відмити в СПА-салоні чи втекти від болю, щосили тиснучи на газ автомобіля.

Та душа заспокоїться лише тоді, коли ти подивишся в очі священика навпроти, коли зумієш по-справжньому почути його і дозволиш сяйву його душі запалити іскру Святої Віри у твоїй душі. Капелан Михайло Бабій вміє це як ніхто інший. Він несе світло любові туди, де ворог прагне не просто вбити тіла наших Воїнів кулями та снарядами, але й занапастити їх душі відчаєм, ненавистю та зневірою. Саме ВІРА та ЛЮБОВ робить нас по-справжньому НАЦІЄЮ. Нацією, котру за сотні років так і не змогли здолати, знищити зовнішні та внутрішні вороги. А без цього ми просто народ, знищення котрого лише питання часу.

Саме за це ворог так ненавидить нашу Українську Матінку-Церкву і щосили намагається підмінити її у свідомості українців прокремлівською сектанщиною – наші, українські священики навчають нас любити та вірити, відновлюючи нас як ВІЛЬНУ та сильну Націю. В той час як адепти ворожої церкви зомбують бути рабами їх кремлівських божків. Наші священики та капелани в тилу та на фронті також ведуть невпинну боротьбу з ворогом. І їх внесок в майбутню перемогу складно буде переоцінити. Якщо з нами Бог і Україна, то хто проти нас?!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ»Герой програми  Протоієрей Михаїл Бабій, капелан ВЧ-3008 Національної гвардії України, настоятель парафії св. Архістратига Михаїла Вінницько-Тульчинськоі єпархії Православної Церкви України

Саме душею справжні відчувають справжніх

Олег Володарський: «Олександр Клец співає, працює, сердиться, жартує і усім цим змінює світ на краще» (відео)

Я не скорюсь, я йду, я ще палаю!

Ще дихаю, ще борюсь через раз,

ще сили не покинули навіки.

Вже вік не той, щоб бути напоказ,

а потайки в кишені носиш ліки.

На зломі днів, епох і поколінь,

Живеш, крокуючи у ногу з часом.

Гартований і твердий як кремінь,

вже не підвладний речам і образам.

Обтесує, вибілює життя,

здається, що замилюються очі.

Буває підведе серцебиття,

і ноги крутить на погоду серед ночі.

Але той внутрішній, незламний, сильний дух,

не піддається вітрам і негоді.

Так, стала менша, звісно менша сила рук,

спина підводить часом, при нагоді.

Але, ще дихаю, ще борюсь, ще іду,

до обрію, до свого небокраю.

Я впертий, я назло собі дійду,

Я не скорюсь, я йду, я ще палаю!

Автор Олександр Клец

Олександр Клец, член Товариства сприяння обороні України, волонтер, автор і виконавець пісень, лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», лауреат Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені війною»

Ми звикли мовчати про те, що на душі. І часто трапляється так, що поки почуття всередині тебе не досягнуть певної критичної маси, котра від найменшої іскри виллється назовні вибуховою хвилею, ми не здатні ними ділитися навіть з найдорожчими.

Недобитки совкових наративів в наших головах не дають нам бути собою, адже «суспільство може не прийняти» та «що люди скажуть». Особливо це помітно там, на фронті, коли доводиться бачити такі речі, про які вони не скажуть нам тут в тилу, аби не затьмарити попелом війни мирне небо над нами, і лише зможуть помовчати про це поруч з побратимами. А в той час всередині стискається пружина…

І коли раптово туди, де здається, що СВОЇ залишилися десь далеко, а ворог ось він, зовсім поруч, приїздить такий Сашко: живий, справжній, нервовий, потужний, СВІЙ, котрий так щиро та по-справжньому співає, говорить, жартує чи навіть обурюється чи сумує, хлопці відчувають, як пружина всередині починає відпускати.

Спадає напруга, і після пісні, котру заспівали разом із побратимами, раптово вдихаєш на повні груди й лише тоді розумієш, як довго не міг зробити цей вдих. І разом із цим ковтком повітря, від якого п’янієш дужче, ніж від найміцнішого алкоголю, видихаєш все те, що скувало тебе зсередини. А музика і потужний вокал продовжують омивати душу тією щирою та справжньою піснею.

Такі пісні навряд чи будуть збирати стадіони. Вони лунатимуть від серця до серця, лікуватимуть душі, обпечені війною, захищатимуть від зневіри відчаю чи байдужості, надихатимуть жити, боротися та перемагати.

А послідовники червоно-комісарських щурів, навіть не на рівні усвідомлення, а на рівні інстинкту самозбереження здригатимуться, раптово почувши ці пісні. Здригатимуться від того, скільки в нас генетичної, усвідомленої ВОЛІ, незламності, непереможності. Відчувши самим прогнилим нутром, що справжній УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ уже прокинувся в нас і варто лише завершити із зовнішнім ворогом, як ми візьмемося за внутрішнього. Вони дрижачими руками витирають раптом спітніле чоло і похапцем втікають від того страху до дорогих ресторанів, де шум музики та блиск позолоти дасть їм можливість хоч ненадовго забути про невідворотне.

Ці відчуття створюються не словами та акордами, а народжуються лише тоді, коли в піснях бринить величезна любляча душа. Саме душею справжні відчувають справжніх. Лише відкривши душу, хай як би боляче це не було, справжні, щирі, люблячі, небайдужі зможуть відчути одне одного і врешті-решт об’єднатися.

Коли ми будемо чути одне одного душею, то всі суперечки й проблеми вдасться вирішити, а ми станемо єдині та неподільні. Час цього єднання набагато ближчий, ніж усім нам здається. І складно буде переоцінити вклад в єднання Нації таких справжніх, талановитих, дієвих та небайдужих, як Олександр Клец.

Мене наче дитину вразило те, що сам Сашко цього не розуміє. Навіть не усвідомлює того, наскільки він своїм талантом, своєю любов’ю та творчістю робить світ кращим і як багато дарує Нації своїми піснями, своєю діяльністю.

Він співає, працює, сердиться, жартує… і усім цим змінює світ на краще. Ми інколи квапимося, втрачаємо віру, сили натхнення, сповнюємося розчарувань від дрібних поразок та невдач, не усвідомлюючи того, як багато для Нації й для нас самих значить чесно та самовіддано робити власну справу.

І не важливо, чим ти займаєшся: сієш пшеницю чи печеш хліб, захищаєш країну, навчаєш маленьких або дорослих дітей, працюєш в офісі, пишеш картини, вірші пісні… Коли щиро, самовіддано та з любов’ю займатися своєю справою, тим самим ти змінюєш світ на краще. Це проста, давно відома істина, котру ми так часто забуваємо. Почнімо змінювати Україну з себе, жовто-сині?!

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Олександр Клец, член Товариства сприяння обороні України, волонтер, автор і виконавець пісень, лауреат фестивалю «Пісні, народжені в АТО», лауреат Всеукраїнського фестивалю «Пісні, народжені війною»

Шлях Івана Горобчука до іконопису має свою, особливу траєкторію

Митець звик до того, що його творіння говорять за нього, тому говорити про себе Івану Горобчуку було досить не звично – Олег Володарський (відео)

 

Вінничанин Іван Горобчук художник, котрий зжився зі своїм народом зсередини. Головне в його творчості – щира любов до своїх земляків, сутності і основ їхнього життя. Присвячені селу твори митця пробуджують ностальгію дитинства чи юнацтва, коли реальність забарвлена відчуттям світла і спокою, це спогад з тої відстані, яка робить світ ідеальним. У малярстві він вперше заявив себе у жанрі краєвиду, потім міського пейзажу з узагальненням форм і декоративним баченням колориту, захопив його і натюрморт, а от знайшов себе, коли дозволив образам, збереженим у генетичній пам’яті, виринути на поверхню. Твори Горобчука цікаві поєднанням сюжетної конкретики і філософського узагальнення.

Член Національної спілки майстрів народного мистецтва України живописець Іван Горобчук народився 17 грудня 1957 року в селі Мончині Погребищенського району Вінницької області. Йому притаманна соковитість кольору, вміння декоративно вирішувати площинні зображення. Його картини виставляються на обласних, міжрегіональних та всеукраїнських виставках образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва.

Наприкінці 90-х років Горобчук проявив себе в народному малярстві, розпочавши роботу над циклом творів, присвячених міфопоетичному світу українського села. І за останніх 10 років досяг успіхів в цьому жанрі. Відчуваючи своє національне коріння, митець звертається до його витоків, змальовує фольклорні сцени, тісно пов’язані з рідною землею та народом. Художник відтворює захоплюючий світ минулого, традиції і обряди українського народу, досконало зображує одвічні символи добробуту селянського життя. Малярство Івапа Горобчука вирізняється власною манерою зображення. Використовуючи традиційні та авторські техніки, інтуїтивно гармонізуючи твори, майстер відчуває мить, коли рухи пензля творять у поєднанні з душею.

Джерело: https://www.vocnt.org.ua/master/gorobchuk

 

Іван Горобчук, художник, митець, майстер народного малярства

Ікона зоряного неба

Поміж леліток зоряних

Світився місяць комою.

Здавалось небо зоряне

Коштовною іконою:

Творцем єдиноправедним

Майстерно намальована

І людству невиправному

На радість подарована.

Автор Світлана Скорик

 

Осінь омила дощем все навколо і місто, огорнуте свіжістю, виблискувало ще мокрими стріхами будинків та свіжими калюжами в промінні ще по-літньому яскравого сонця. Насолоджуючись затишком вінницьких вуличок, ми дісталися до Вінницького центру народної творчості, де у своїй осяяній сонячним світлом майстерні на нас чекав Іван Горобчук.

 

Знайомство. Уважний погляд в очі. Некваплива бесіда під смакування запашної кави, коли раніше незнайомі люди намагаються не просто побачити, а зрозуміти того, хто сидить навпроти. Нам вдалося почути одне одного. Це дуже важливо, адже лише тоді, коли людина відчуває, що її по-справжньому чують, вона говорить не те, що, як їй здається, належить сказати на загал, а ділиться тим, що на серці. Тільки так народжується «Сповідь».

 

Митець звик до того, що його творіння говорять за нього, тому говорити про себе Івану Горобчуку було досить не звично. Відверті слова лунали від самого серця, але ніби здивований такою своєю відкритістю він повсякчас подивлявся на мене, ніби питаючи, чи не говорить зайве. «Я наспівую церковні пісні, котрі чуються мені, коли пишу ікони».

 

Митець, натхненний красою української землі, українського села, котру він оспівував у своїх роботах, не забуваючи свого коріння, досяг неба у своїй творчості, надихнувшись малювати ікони. Мені неодноразово доводилося спілкуватися з художниками, котрі також приходили до іконопису, але шлях Івана Горобчука має свою, особливу траєкторію. Він у своїй творчості подорожує від землі до неба й назад. Його натхненням стали Бог і Україна. Звивиста дорога життя, багатий та різноманітний життєвий досвід… і раптом прагнення творити розвернуло дорогу життя, задавши їй новий напрямок.

 

Усвідомивши себе у творчості, він згодом усвідомив себе в любові до рідної землі, рідної України. Ця земля кличе до нього, говорить. Він її відчуває навіть глибше, ніж знає та розуміє. Ця земля, цей зв’язок з нею даровані йому Богом. І він своїми творами дякує Господу за цей дар й безперестанно милується Його дарунком, передаючи у своїх роботах неймовірну глибину своєї любові до Бога та України.

 

Надихаючись напівтемрявою храму та звуками молитви, в осяяній сонячним світлом тиші своєї майстерні він не просто створює картини, на котрих ми можемо бачити намальоване, а створює ті картини та ікони, котрі бачать нас, котрі говорять до нас часточкою душі майстра. Для нього такий внутрішній стан природній, наче дихання. А мене він вразив своєю глибиною.

 

Проте під час нашої «Сповіді» було видно, що Івану Горобчуку досить не звично розкривати внутрішнє назагал, тому він повсякчас озирався чи то на мене, чи то вглиб себе, перевіряючи, чи не говорить недоречного. Навпаки! Саме таку Україну й таких українців я хочу бачити й чути, з ними та про них я хочу говорити, знімати, писати.

 

Моя рідна земля прагне мені щось показати, наче Матір бере мене за руку і веде подорожувати теренами нашої неймовірної країни. Ця земля говорить і до мене. Ніби закликає у снах і навіть наяву. Іван Горобчук веде свій діалог через творчість, а я відчуваю, шукаю та знаходжу Україну та українство в душах та словах тих, з ким розділяю «Сповідь», а потім усвідомлюю все почуте та побачене рядками статей.

 

Не зважаючи на те, що ми з Іваном створюємо зовсім різне, наше відчуття творчості здалося мені настільки симетричним, що я й досі не можу сказати напевне, чи то я відчував у собі відлуння його сприйняття, чи то моє сприйняття творчості виявилося настільки близьким йому, що він так глибоко його відчув. Це справжній подарунок долі: розділити «Сповідь» з людиною, котру, як і мене, надихає творити Бог і Україна. А я безмежно вдячний Господу за цю, даровану Ним, зустріч.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програмиІван Горобчук, художник, митець, майстер народного малярства

https://youtu.be/FSkt1mlfpTU

Страницы:
1
2
3
4
5
6
7
8
23
предыдущая
следующая