хочу сюда!
 

Vassa

39 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 30-60 лет

Заметки с меткой «ато»

«ТрудоВыебудни чиновников Украины»


2017 год подходит к концу. В этом году произошло слишком много негативных событий для нашей страны. Это и продолжающаяся война, и постоянные коррупционные скандалы, и рост преступности, и ухудшение уровня жизни… Этот список каждый украинец может продолжать до бесконечности. Становится все хуже и хуже, но мы все равно надеемся на лучшее. Но лучшее не произойдет… А не произойдет по одной простой причине – нашему руководству плевать на нас с высокой колокольни. Этому есть миллионы подтверждений, и вот одно из них.

          В конце каждого года Кабинет Министров Украины разрабатывает бюджет на предстоящий год. В этом году нас ждет настоящий «подарочек» от Кабмина. 34% от предполагаемой доходной части госбюджета (а это не много не мало 913 млрд гривен) пойдет на погашение долгов и выплату процентов за эти самые долги.  В расходной части бюджета заложена сумма для выплат процентов. Она составляет 130 млрд гривен, а выплата долга в размере 176 млрд гривен должна будет выплачиваться «вне» бюджета.

          В таблице указаны суммы, которые руководство нашей страны планирует потратить на нужды государства.


Млрд грн

% от доходной части

Выплату и обслуживание долга

306

33,5%

Силовые органы

117,7

12,9%

Армию

86

9,4%

Аппарат чиновников (секретариат правительства, Верховный Совет, госуправление делами, Министерство юстиции)

21,2

2,3%

Пенсионный фонд

139,3

15,3%

Субсидии на коммунальные услуги

71

7,8%

Всего

741,2

81,2%

Всего без учета выплат по долгу (только проценты)

565,2

61,9%

 

В итоге, получается что всего необходимо выделить 741,2 млрд грн. Но есть еще один мал-ю-ю-ю-сенький нюанс. В середине января 2018 года в лондонском апелляционном суде будут проходить слушания по делу о государственном долге Украины перед Россией. Спешу напомнить – этот долг составляет 3 млрд долларов. Какова вероятность, что Украина выиграет суд? Хм… скорее всего нулевая. А значит нужно опять платить. Да не просто выплатить необходимую сумму, а выплатить также каждый день просрочки
(а дни у нас отсчитываются аж с 2016 года). Конечная сумма к оплате – 3.79 млрд долларов. И если посчитать эту сумму в гривнах то получим 102 млрд гривен к выплатам. И Украина просто обязана будет произвести эти выплаты.

Значит нужно экономить. Но экономить на чем? Тут вариантов немного. Себя любимых правительство не обделит это уж точно. Поэтому, все то, что предназначалось для выплат Верховной Раде, Кабинету Министров, Генеральной прокуратуре, Министерству внутренних дел – будет отдано им родимым. Армию тоже обделять нельзя! Кто ж нас тогда будет защищать от орды с востока? Ну, тут ладно, спорить не будем. Так на чем будем экономить-то? Все просто. Сэкономим на медицине, на культуре, на науке, на образовании, ну и на налогоплательщиках. А почему бы и нет? Зачем нам, обычным смертным, деньги? Правительству нужнее. У них работа вон какая сложная, устают, бедненькие… К примеру, Яценюк недавно заявил, что когда был премьер-министром то успел заработать себе межпозвоночную грыжу. Это ж как нужно было за страну трудиться, чтоб себя до такого состояния довести? Да, тяжела жизнь у них, у чиновников… Не то что у обычных людей…

 

 

 

Normal 0 false false false EN-US X-NONE X-NONE /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-priority:99; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0in 5.4pt 0in 5.4pt; mso-para-margin-top:0in; mso-para-margin-right:0in; mso-para-margin-bottom:10.0pt; mso-para-margin-left:0in; line-height:115%; mso-pagination:widow-orphan; font-size:11.0pt; font-family:"Calibri","sans-serif"; mso-ascii-font-family:Calibri; mso-ascii-theme-font:minor-latin; mso-hansi-font-family:Calibri; mso-hansi-theme-font:minor-latin; mso-bidi-font-family:"Times New Roman"; mso-bidi-theme-font:minor-bidi;}

Судьба ОРДЛО в свете грядущих реформаций

Проблема интеграции ныне оккупированных территорий ОРДЛО в Украину актуальна как никогда. Ведь, по сути, эта часть украинской суверенной территории не была достаточно прочно интегрирована в украинское суверенное пространство, в угоду местным пророссийским олигархам. Теперь пожинаем плоды откровенно антиукраинской политики внутри своей суверенной страны. Поэтому, нам сегодня критически нужны видимые подвижки и победы на гуманитарном уровне. Начинать нужно с доведения до сознания широкой общественности, что земля Донбасса – это исконно украинская земля, принадлежавшая когда-то Кальмиусской паланке Войска Запорожского. Это была самая большая паланка в Войске Запорожском, включавшая в себя земли Дона и Кубани. Территория ОРДЛО должна быть уверенно прошита украинским информационным теле и радиопродуктом. Население оккупированных территорий имеет право знать, что Украина помнит о нем и делает все от нее возможное для возвращения под свою юрисдикцию, и оно должно быть, по средствам украинских СМИ, проинструктировано как ему поступать в том, или ином случае, временно живая под властью оккупантов. Ныне Украина взяла правильный курс на упредительную работу с молодежью путем разворачивания сети опорных школ, созданием молодежных центров. И молодежь с ОРДЛО потянулась в украинские вузы, выбирая европейскую перспективу, а не «таежную» российскую.

Читать полностью: http://www.unews.info/2017/12/puti-intergacii-ordlo-v-ukrainu/

Европейцам не понять, а россиянам обязательно к просмотру! Артур

Рекордсмен кассовых сборов среди украинских фильмов – военная драма “Киборги” вряд ли покорит мировой прокат, но будет полезна для просмотра россиянам. Считает поляк и проукраинский активист Артур Прузовский посетивший премьеру фильма в Киеве с представителями Польской киноакадемии.  

«Фильм впечатляет и съемками и режиссурой. Это одна из не многих лент остро передающая реалии и состояние людей - патриотически стойкую закалку. Поход в кинотеатр точно не будет потерянным временем, но все-таки данный продукт кинематографа рассчитан на внутренний рынок. Его вряд ли поймут зрители за рубежом.» - прокомментировал Артур Прузовский.

«Для международных кинофестивалей и показов - тема фильма слишком узкая, думаю, польские зрители без предыстории бы не поняли», - добавил поляк.

При этом Прузовский отметил, что «Киборги» было бы полезно показать российскому зрителю что бы они увидели и поняли события происходящие на Украине под другим ракурсом, а не зашоренным росийскими штампами.

Отметим, реалии военного конфликта запечатленные в фильме снимали в мирной части Украины - в столице и Киевской области, а так же в Чернигове. Бюджет картины составил 48 миллионов гривен, из них Госкино выделило почти 24 миллиона.

С 7-го декабря фильм в прокате и с каждого купленного билета пять гривен будет перечисляться на фонд поддержки семей погибших в боях за Донецкий аэропорт.

После проката в кинотеатрах “Киборги” покажут по телеканалу "1+1" (ориентировочно в феврале). 

Трясина ордло

Развязав необъявленную войну против Украины, Кремль загнал себя в им же созданную трясину под общим названием ОРДЛО. Расчет на то, что эти территории он впарит Украине на правах автономии, никакой перспективы не имеет. Украинский народ не пойдет на такое предательство. Украина, ее экономика уже приспособились жить и повышать свой ВВП без ОРДЛО, даже в условиях войны. А вот Кремлю придется платить за ОРДЛО до тех пор, пока он не освободит эти оккупированные им территории. Альтернативы нет.
Почему? читайте подробно http://cont.ws/@dexuln/793146

54%, 7 голосов

0%, 0 голосов

8%, 1 голос

38%, 5 голосов
Авторизируйтесь, чтобы проголосовать.

Бойові втрати України. Листопад 2017


У листопаді загинули 15 українських захисників.
Наймолодшому із них було 20 років, а найстаршому - 49.

http://www.facebook.com/tsn.ua/videos/vb.113862212005562/1847834721941627/?type=2&theater

Цю машину знищив не випадкова снаряд або міна

ї холоднокровно підірвали керованим фугасом.
А потім добили усих, і поранених і медиків.
Подивіться уважно на цю фотографію.
Особливо ті, хто кричить про прощення і забуття.
Ви хочете пробачити людей, які без вагань зробили це і готові жити поруч з ними.
Жити заплющивши очі, боягузливо, але тихо і сито. Вірячи в те, що завтра вони не доберуться до вас і ваших близьких.
Так не буває. Біси потребують того, щоб навколо було пекло і дуже швидко його створюють для усих.
А ми будемо пам'ятати. І стримувати нашесття бісів, до тих пір, поки не отримаємо можливість очистити свою землю.
Так буде.

Цена жизни: чем убивают бойцов в зоне АТО


Совсем недавно Анатолий Матиос (главный военный прокурор) заявил, что за 3 года войны потери ВСУ составили 10 тысяч человек. Попрошу заметить, эти потери – НЕБОЕВЫЕ. Подробности о том, как, отчего, почему и за что погибли бойцы Матиос, почему-то опустил. Видимо он сам понимает, что причины этому становятся все более очевидными. Давно не секрет, что в АТО процветают алкоголизм, халатность, безответственность и неуставные взаимоотношения. Но теперь, появилась новая угроза. Угроза, от которой нет спасения. Речь идет о наркотиках…

          Волонтер из Днепра, Вадим Бондаренко, опубликовал в своей статье письмо солдата 72-ой омбр, который является водителем в группе МТО. Реальное имя бойца Вадим намеренно скрывает, ведь парню еще служить. Если об этом письме узнает руководство Алексея (именно так Вадим назвал бойца в своей статье), то вероятность его возвращения домой живым резко уменьшается.

          Алексей рассказывает о том, как ночью ему пришлось ехать на территорию сепаратистов и везти какой-то непонятный груз в свою часть. Затем он узнал, что в коробках, которые перевозились им, находились наркотики. Полночи бойцы, и какие-то неизвестные гражданские лица разгружали «Урал», набитый до отказа этой дрянью в автопарке батальона. Сначала Алексей даже не понял, что это была та самая, «белая смерть», но затем старшие «товарищи» предложили и ему попробовать. Он отказался, но было понятно, что все остальные солдаты в курсе, что происходит. Что уж там говорить о солдатах, если в курсе даже командиры! Командир взвода на следующий день поблагодарил Алексея за проделанную работу, дал денег и предложил подработку, в виде перевозки наркоты по ночам.

          Самое ужасное во всей этой ситуации то, что командование знает обо всем. Но некоторые командиры не просто ничего не делают, а сами лично покрывают всю эту схему. Выходит, в зоне АТО ребята гибнут не от пуль, а от наркоты, которую получают с негласного одобрения своих «отцов-командиров» и «старших товарищей». И, что самое ужасное, у каждого есть отмаза – «бабло всем нужно» (это к вопросу бравых отчетов и обещаний Минобороны  сделать нашу армию под НАТОвские стандарты). Что будет дальше – нам остается только предполагать, но скоро эта «белая дрянь» обгонит врага по результативности…

 

 

Normal 0 false false false EN-US X-NONE X-NONE /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-priority:99; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0in 5.4pt 0in 5.4pt; mso-para-margin-top:0in; mso-para-margin-right:0in; mso-para-margin-bottom:10.0pt; mso-para-margin-left:0in; line-height:115%; mso-pagination:widow-orphan; font-size:11.0pt; font-family:"Calibri","sans-serif"; mso-ascii-font-family:Calibri; mso-ascii-theme-font:minor-latin; mso-hansi-font-family:Calibri; mso-hansi-theme-font:minor-latin; mso-bidi-font-family:"Times New Roman"; mso-bidi-theme-font:minor-bidi;}

ДМС відмовила у наданні громадянства Юлії Толопі

Державна міграційна служба втретє відмовила російському добровольцеві Юлії Толопі, яка воювала в АТО на стороні Україні. Вона заявляє, що в Росії її розшукує ФСБ.

Про це доброволець написала на сторінці у Facebook.

"Завтра я вимушено повертаюсь в Росію! Це вимога української міграційної служби. Втретє вони відмовили мені на підставі того, що в мене немає довідки про несудимість з РФ.  В Росії мене розшукує ФСБ. За те, що я приїхала добровольцем протидіяти російській окупації", - розповіла дівчина.

Вона зазначила, що із самого початку війни, з літа 2014 року, вона служила в батальйоні Айдар, нещодавно закінчила службу в 58 бригаді.

"Отож коротко: доброволець з Росії, була спершу штурмовиком, командиром БМП, звільняла Луганщину. Потім займалась аеророзвідкою. Поранення, контузії", - сказала Толопа.

Вона підкреслила, що їй не допомогли депутатські запити та подання на ім’я президента від міністра.

"Мені не дають громадянство. Мене посилають на територію РФ, в російське консульство просити довідку про несудимість", - пояснює вона.

http://www.pravda.com.ua/news/2017/12/4/7164276/


Богдан Дишко, кіборг Луганського аеропорту

“Після війни вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, а що навпаки – неоціненне”
Богдан Дишко, кіборг Луганського аеропорту, – про трагічні події під час оборони летовища, життя в повному оточенні ворога та нові погляди після війни і поранення
фото: Олег Огородник (2)
Цього тижня, 21 листопада, Україна вперше відзначила День десантно-штурмових військ Збройних сил України. Раніше День десантника святкували 2 серпня. Повітряно-десантні війська завжди вважалися армійською елітою, а служба в них – найважчим випробуванням, але водночас і дуже престижним. Українським десантникам судилося відіграти важливу роль під час проведення Антитерористичної операції на сході України, зокрема і у боях за Луганське летовище.
Незламно давала відсіч ворогові і 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка дислокується у Львові. У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об’єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів. Сьогодні цих відважних хлопців називають кіборгами. Самі ж бійці кажуть, що така назва їм навіть імпонує.
У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об'єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів
Богдан Дишко – десантник 80 окремої десантно-штурмової бригади, кіборг Луганського аеропорту, головний сержант десантно-штурмового взводу погодився розповісти “Львівській Пошті” про усі подробиці боїв за аеропорт. Він також брав участь у бойових діях в Артемівську, Мар’їнці, Лисичанську, Авдіївці та у Пісках.
Попри все пережите, Богдан вражає своєю стриманістю та оптимізмом. Зізнається, що війна таки змінила його, однак, тільки у кращу сторону.
Про шлях на війну
–  Розкажіть про те, чому вирішили присвяти своє життя військовій справі?
– У 2005 році мене призвали на строкову службу до армії. Відслужив рік строкової служби на посаді кулеметника на БТР-80. Після звільнення трішки працював у сфері будівництва. Згодом, у 2007-ому, навіть вступив на навчання у тоді ще Академію митної служби України, що в Дніпрі. Однак всі ці роки відчував, що мені чогось не вистачає.
Це була певною мірою навіть ностальгія за тими часами, коли служив в армії. Хотілося знову поринути у вир цих подій: полігони, стрільби, стрибки з парашутом. І тому у 2012-ому я твердо вирішив йти на контрактну службу у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду у Львові. І вже у лютому 2013 року підписав контракт на посаду кулеметника на БТР-80. Тепер така посада, до слова, називається навідник. Так і почалась нова сторінка мого життя. Зізнаюсь, що тоді й подумати собі не міг, які непрості події ще матиму на шляху.
– Яким вам запам’ятався день, коли отримали приказ давати відсіч ворогові?
– Весна 2014-го. Ми тоді якраз із хлопцями були на полігоні. Пригадую, що ще завтра планував здійснити два стрибки з парашутом, але вже ввечері нас збирають командири і на шикуванні повідомляють, що військові підрозділи Російської Федерації ввійшли до Криму на абсолютно незаконних підставах. Тому по всіх Збройних силах України оголосили бойову тривогу. За особовим складом мого батальйону вирушила техніка з частини, щоб забрати нас із полігону. Видали зброю. Це зайняло небагато часу, але тоді, як на мене, час минав повільно. Ми чекали наказів, команд. Та, мабуть, приймались рішення, які завдання виконуватиме саме наше бригада.
– Чи знали ви в той час, куди їхатимете?
- По правді кажучи, до останнього моменту ми вважали, що матимемо завдання у напрямку Криму, адже тоді якраз вся увага країни була прикута до півострова. І всі були дуже здивовані, коли літак сів у Міжнародному аеропорту “Бориспіль” у непасажирських терміналах. Тоді нам і повідомили, що прямуємо не в Крим, а на північний схід України, у містечко Гончарівське. Вже в той час розуміли, що вторгнення ворога можна очікувати на території України з будь-яких напрямків – з Чернігівщини, Сумщини, Луганщини тощо. Однак, щоби встановити контроль по всій лінії кордону, на мій погляд, не вистачало об’ємних підрозділів, які б це одразу все взяли під охорону.
– Це все наближалось до 8 квітня…
– На той час ще ніхто не знав, що буде далі і як буде. У певні моменти навіть здавалося, що все почало налагоджуватися. Але одного дня нас підняли вночі. Ми швидко зібралися, отримали завдання. Розсілися по екіпажах і вирушили у дорогу. Було якесь навіть передчуття і я, пригадую, навіть жартома сказав товаришам, що ще в Луганську ми не були. І тут ми приїжджаємо саме у Міжнародний аеропорт “Луганськ”.
– Як сприйняв ваш приїзд колектив летовища?
– Працівники аеропорту поділились на привітних і не дуже. Останні просто уникали спілкування з нами. Але ми на це не зважали. Адже виконували завдання, яке полягало у тому, щоби взяти під свою охорону та контроль всі об’єкти цього аеропорту та стежити, аби жоден літак без нашого дозволу і підтвердження, особливо якщо мова про якийсь військовий літак, не міг здійснити посадку.
Потрібно розуміти, що летовище – це стратегічний об’єкт, який дозволяє швидко у певній ділянці наростити великий об’єм сили з технікою, засобами, продукцією. Одразу в перший день перебування там ми організували кілька постів, сформували екіпажі та зміни чергування. Разом із хлопцями я тоді охороняв дальній західний привід аеропорту, що неподалік села Георгіївка. Певною мірою нам пощастило, бо тоді поля були ще необроблені, і коли на вулиці сира погода, то до нашого об’єкту було неможливо пройти непомітним. Таким чином ми повністю контролювали ситуацію.
Віч-на-віч із ворогом
– Коли ситуація почала загострюватись?
– Одразу після Великодня на мій об’єкт на “жигулях” приїхали четверо чоловіків, двоє з них були у камуфляжі, ще двоє – у цивільному одязі. Вони зупинили машину на півдорозі до об’єкту і дуже нахабно себе вели. Разом зі ще одним бійцем вирішив піти з ними на переговори. Один з них одразу спитав мене, чи маю я намір у нього стріляти. Запитує мене російською, кому я давав присягу. На що я відповідаю: “Народу України”. Тоді він показує мені свій паспорт із Луганською пропискою і каже: “Я гражданин Украины тоже”. Відповідаю йому, що все чудово бачу, однак, пояснюю, що цей об’єкт знаходиться під охороною, і перебувати тут без відповідного дозволу суворо заборонено. Тому попросив їх залишити територію летовища. Після цього один з них виймає посвідчення офіцера МВС, і каже мені: “Я майор милиции. Давайте все это собирайте. Где ваш БТР, оружие – все сдавайте мне. Вы снимаетесь отсюда”.
Щоби переконати мене, наші “гості” ще гортали фото на планшеті, показували, що мають міномети, а тому можуть обстріляти наш об’єкт разом зі мною і хлопцями. І ще приговорювали: “Ты вообще знаешь, что это такое?!”. Вони думали, що аеропорт охороняють молоді, “зелені” хлопці. Але вони не врахували, що це саме 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка має за плечима цілу низку навчань, в тому числі і міжнародних.
Бойовики навіть пропонували нам, як вони казали, “зняти кіно”. Ніби ми з боєм втратили БТР, склали боєприпаси, попали в полон. Щоб пізніше у держави до нас не було жодних претензій. Я їм тоді пояснив, що це повні нісенітниці. І при будь-яких їхніх діях, які загрожують нашому життю чи безпеці об'єкту, ми будемо відкривати вогонь. І при подальшому неприпиненні цих дій – вогонь буде на ураження. Вони зрозуміли, що ми налаштовані серйозно, а тому просто поїхали звідти до самого аеропорту, щоб спробувати домовитися зі старшими.
– Як тривали ваші будні в аеропорту?
– Коли була нагода, то у вільний час займалися спортом, відпочивали, телефонували додому до рідних. Це допомагало трохи пришвидшити час. Бо час на передовій ніби сповільнювався. До слова скажу, що будівля аеропорту на той час була в дуже хорошому стані. Кілька років до бойових дій його відновили. Після польових харчувань і умов, ми мали можливість нарешті нормально помитися, випрати свій одяг, поїсти. Там також були банкомати, тому хлопці мали доступ до своїх зарплатних коштів.

фото: slovoidilo.ua
Без доступу до води та перший відчай
– Під час боїв за Луганський аеропорт, Інтернетом ширились новини, що вам, оборонцям летовища, катастрофічно не вистачало їжі. Пізніше були спростування цього самими ж вояками. То як було насправді з харчами?
– Літаками нам привозили продукти харчування. Їсти було що. Не розкошували з їжею, але було достатньо. Так, справді, в той час по всій Україні говорили, що ми не маємо що їсти, що стріляємо у місцеву фауну, збираємо флору. Це все неправда. Тому наші хлопці тоді оприлюднили відеозвернення, щоб у такий спосіб повідомити, що ми не голодуємо, і щоб наші рідні не хвилювались. Водночас скажу, що на той час і особливого апетиту не було ні в кого. Їли для підтримки організму і все. Більше курили цигарок, більше пили кави, бо виснажувалися, я весь час працював над вдосконаленням своїх вмінь та системи охорони летовища. Також через інтернет ми повідомляли бойовикам, що на жодні перемовини йти не маємо намірів, і здавати аеропорт – теж не в наших планах.
Гірша ситуація була з водою. Вкінці травня бойовики навіть похизувалися в Інтернеті відзнятим відео про те, як вони підірвали труби і вода в аеропорт не надходила. На певний час нам води вистачало, бо мали запас бутильованої води. Потім ми користувалися водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту. Для прання одягу збирали дощову воду. Тоді дощі приносили нам радість і ще – добряче підбадьорювали. Також використовували воду із підземних резервуарів. Так і жили.
– Чи були у вас моменти відчаю?
– Вперше відчув якусь безвихідь після падіння літака Іл-76 у червні 2014-го. У той час я відпочивав після зміни, як раптом до мене прибігає один із наших бійців і тривожно перепитує: це збили літак? Коли я вийшов подивитися, що трапилося, то побачив, як у східній стороні все небо палає. Було дуже важко сприйняти це, бо ми розуміли, що на борту літака було мінімум півсотні пасажирів.
Пригадуючи це зараз, розумію, що якраз той момент і став для кожного з нас переломним. Бо тоді ми чи не вперше повірили в те, що можемо додому не повернутися. Всі тоді пережили шок: хлопці майже не їли, мало говорили між собою… Наступними днями ми вивчали територію, звідки здійснювався запуск ракети, що влучила в Іл-76. Літаки в той час взагалі не літали. Лише через кілька днів ми відправили літаком додому тіла рештки загиблих побратимів. Посприяла погода – було дуже вітряно, на дощ насувалось. Літак швиденько, по-бойовому, без світла злетів угору і попрямував на захід.
– Вам було, вочевидь, вдвічі важче, адже ви відповідали не лише за себе, а й за інших хлопців.
– Так, я завжди намагався підтримувати побратимів. Хоч інколи бувало і непросто, та я не дозволяв собі цього показувати. Тому що знав: від мене чекають певних команд, і якщо я показуватиму собою достойний, відважний приклад, то в бійців з’являться додаткові сили.
Про непрості випробування – поранення та операції
– Як думаєте, що вам особисто допомогло вижити?
– У моєму випадку – так склалась ситуація. Хоч допомогло також і бажання залишитися живим, і підтримка товаришів, і правильні рішення командира. Зокрема, після того, як я був поранений, командир наголосив на моїй евакуації, за що йому дуже вдячний.
– Коли та за яких обставин ви отримали поранення?
– Це було 17 серпня 2014 року у селі Хрящовате. Під час обстрілу з реактивних систем “Град” одна ракета влучила в нашу машину, в силове відділення. Ми тоді ховались за машиною, бо інших варіантів у нас не було. Розуміючи, що зараз все взірветься, ми пошкандибали звідти, хоч після вибуху всі були не в собі, і навіть не усвідомлювали, що нас усіх поранено і якої степені ці ушкодження.
Коли бойовики перекрили нам воду, ми користувались водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту
Сам процес поранення мені запам’ятався на все життя. Це було якось так, ніби час сповільнився, і мене всього вдарило, як муху хлопавкою, але так сильно і протяжно – на кілька секунд. Перше, що зробив після того, як прийшов до тями, намагався нащупати чи цілі ноги.
– Де вам надавали першу медичну допомогу?
– Командир роти прийняв рішення евакуювати мене в аеропорт. Дорогою нас ще раз обстріляли. В полі нам надали першу допомогу. Поранення були множинні, осколки проникли у м’які тканини тіла. Але, дякувати Богу, всі кістки були неушкоджені і не було втрати кінцівок, хоча мав поранення обох ніг. Також осколки зачепили лопатку. На той момент я на це не зважав. Мені здавалось, що мене перебинтують і вже завтра я буду на ногах та повернусь до товаришів. Я тоді й болі особливо не відчував.
Коли ми прибули в аеропорт, я побачив, що там вже чимало поранених. Хлопці були вже втомлені, багато хто вже занепав духом через все побачене і пережите. На другий день ми вирушили у місто Лутугіне, де на території заводу мені зробили перев’язку. Звідти ми виїхали разом із колоною до поселення Побєда. Коли вибралися до безпечної зони, то одразу стало так легко на душі, ніби все так далеко, хоча у думках і далі переживав за хлопців. Розуміючи, що в них нема мережі, писав навіть смс, бо хотів дізнатись, як в них справи.
– Скільки всього ви перенесли операцій?
– Близько десяти, три з яких – під загальним наркозом. В селі Побєда, у польовому шпиталі, мене цілу ніч оперували. Спочатку під місцевим наркозом, але я вже відчував, що не витримую, що мені страшенно боляче. Було дуже важко. В мене тремтіли ноги від болю, коли я лежав на операційному столі. І лікар прийняв рішення продовжувати операцію вже під загальною анестезією. Пізніше нас вертольотом перевезли до Харкова, де я пробув дві доби. І вже тоді літаком я прибув до Одеси. Вперше побачив море, але на той час був весь у бинтах і залізти у воду не міг, хоч і дуже хотів. Щодня проривався перший у процедурну, робив перев’язки, просив обезболюючий укол, брав із собою один костиль і прямував до моря. Море стало тоді моїм добрим лікарем.
В Одесі про нас дуже добре піклувалися, і волонтери допомагали всім на світі. Ми мали все необхідне. Та попри все це, в думках все одно був із хлопцями, переживав за них.

фото: архів Богдана Дишко 
Як оговтатись після війни, не втративши себе
– Кажуть, що після війни психологічно важче реабілітуватися, ніж фізично…
– Так, погоджусь. В голові постійно крутиться війна, пригадуються щоразу важкі моменти. Коли під час обстрілів ворожими артилерійськими системами, поряд розриваються снаряди… І ти пірнаєш в укриття, в окоп. В той час хочеться, щоб той окоп був ще глибшим – хоча б на метр. Хочеться так глибоко в землю закопатися, щоб тебе не дістали нічим. Але ти розумієш, що снаряд може і в окоп попасти. Під обстрілами думаєш, як мало часу, щоб згадати все своє життя, оцінити його. В голові тільки одна думка – як мало часу, щоб це осмислити. А інколи думаєш – ні, так просто мене не взяти, і йдеш у бій, не зважаючи на власний страх.
А коли все вщухає, першим ділом перевіряєш, чи все гаразд із хлопцями, чи всі живі. І така радість переповнює серце, коли бачиш, що всі неушкоджені, – не передати просто.
Я служив у чудовому колективі і мав хороших командирів, а це дуже важливо!
– Чи можете зараз сказати, що ви пройшли цю реабілітацію, чи це щось, що триватиме ще дуже довго?
– Я вважаю, що з багатьма психологічними станами можна впоратись і самотужки. Насамперед, не треба дозволяти собі опускати руки. Сказати собі: “Агов, чого це ти? Зберися!”. Якщо важко, можна зустрітися із другом, товаришем по службі чи командиром, поділитися думками, попросити поради чи просто поговорити.
Також, думаю, що боєць після передової має хоча б місяць мати змогу відпочити від побаченого, оговтатися. Поїхати в село, в гори чи погуляти незнайомим містом. Щоби приємне витіснило весь той негатив, який довелося пройти. Щоб відкинути від себе всі погані думки.
– Як думаєте, війна вас змінила?
– Змінила. Дуже змінила. До війни я хотів багато що побачити, багато чим пожити, щось нове відчути, зрозуміти, порозважатися, відпочити. Після війни я дивлюсь на світ дещо інакше. Я вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, які нічого не варті, а що навпаки – неоціненне. До війни я живився світом, а тепер я стараюся собою живити близьких мені людей. Зараз мені цінніші моя сім'я і друзі. На службі також зустрів багато хороших людей. Більше ціную життя. Мрії змінилися і ставлення до них також. До АТО мрії були просто мріями, а тепер мріями займаюсь, щоб втілити їх у життя. Тепер у мене інше розуміння цінності часу.
Про чоловічу дружбу на передовій та підтримку рідних
– Кажуть, що на війні невіруючі – починають вірити в Бога, віруючі – буває, зневірюються. Вас можна до якоїсь із цих категорій віднести?
– Важко сказати. Були випадки на передовій, які не мали шансів закінчитися якось позитивно для мене чи для когось із моїх побратимів. Але ставалося чудо. Десь снаряд не здетонував, а якби здетонував, то вже б нікого в живих не було. Але всі чомусь отримали другий шанс. Вочевидь, маємо ще щось в житті зробити.
– Як вважаєте, під обстрілами чоловіча дружба міцнішає?
– Скажу так: на війні ти справді готовий віддати життя за побратима. І це без перебільшення. Інколи навіть підсвідомо прикриваєш друга, не замислюючись, що це може стати для тебе фатальним.
В цей час мої побратими знову ж таки виконують чергові бойові завдання в зоні проведення АТО. Я горджуся ними і тим, що мав можливість захищати Батьківщину від загарбників, проходячи службу в чудовому колективі серед справжніх Героїв!
– Після демобілізації підтримуєте зв'язок зі своїми побратимами?
– Так, звичайно, переписуємося в соцмережах, зідзвонюємося час до часу, цікавимося життям один одного. Якщо є можливість, збираємося за чашкою кави чи кухлем пива.
Дуже шкода, що не всі хлопці повернулися додому… За добу після мого поранення під “Градами” загинули мої товариші з найближчого оточення. Мені до сих пір важко описати біль від цієї втрати.
– А ваші рідні підтримували вас, коли ви були на передовій?
– Так, звісно. Хвилювалися за мене. Буває, що тижнями не виходив на зв'язок, бо не було можливості. Уявити важко, що переживали мої близькі. Інколи, коли говорили по телефону, поруч розривалися снаряди і я розумів, що вони зараз падатимуть поряд. У таких випадках казав, що мене командир кличе, щоби тільки мої близькі цього всього не чули. Коли мене поранили, то рідні запитували, що зі мною. Відповідав, що нічого особливого, кілька подряпин, а насправді ледь із милицями міг стояти і говорити.
– Зважаючи на власний досвід, скажіть, будь ласка, чи важко ветеранам знайти роботу після повернення додому?
– Хто опускає руки, той роботи не знайде ніколи. А якщо хотіти чимось займатися, то ти обов’язково себе знайдеш. Після війни я прийняв рішення і зараз працюю заступником директора в одній із охоронних фірм.
– Вам імпонує те, що захисників Луганського аеропорту, як і Донецького, називають кіборгами?
– Спочатку якось незвично було. А зараз так, подобається. Звучить гордо.
– На ваш погляд, чому так склалося, що про кіборгів Донецького аеропорту говорять більше, ніж про кіборгів, які охороняли Луганське летовище?
– Думаю, причина у тому, що до Донецького аеропорту тривалий час був сухопутний доступ. І туди в тому числі могли приїхати і медіа. А от у Міжнародний аеропорт “Луганськ”, який знаходився в повній ізоляції, наземним способом ніхто добратися не міг, бо це було надто ризиковано.
Розмовляла
Олена Петришин