хочу сюда!
 

Антония

37 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 33-47 лет

Заметки с меткой «еліта»

Лист 17-річної Лесі Українки до свого дядька Михайла Драгоманова



До М. П. Драгоманова
24 грудня 1889 р. (5 січня 1890 р.) Колодяжне24 грудня 1889, Колодяжне

Святий вечір!

Любий дядьку, вибачте мені, що я не писала до вас, – так щось не могла зібратись та зважитись.

Щиро поздоровляю Вас і Ліду з малим Лідиком. Нехай він росте своїй країні на славу та родині на втіху. Дуже б хотіла я його побачити; хоч би вже він скоріш виріс настільки, щоб можна було з його портрета здійняти. Думаю, що з його повинен вийти гарний хлопчина, бо коли до українського типу та прилучивсь болгарський, то повинно вийти щось неабияке! Але не знаю, коли я побачу його, та й вас усіх, інакше, як на портреті, бо не знаю, чи могтиму коли приїхати в Болгарію.

Оце я восени почала було не на жарти подумувати, як би мені на літо простругнути до вас, але настала зима і я побачила, що всі мої мрії та сподіванки погинули. Мама, певне, писала вам, як мені в Одесі нещасливо повелося з тим масажем, так, отже, я тепер думаю, що коли мені й прийдеться куди їхати, то вже, певне, не в Болгарію. Вже я сама не знаю, коли скінчиться моє лихо з тією ногою, та й чи скінчиться воно коли-небудь!.. Оце по святах маю поїхати в Київ до тих «друзей человечества», побачу, що вони мені скажуть! Певне, назначать яку-небудь довжелезну курацію, а може, знов у ліжко покладуть на довгий час, а вже мені так не минеться! Коли б ви знали, як мені обридли усі лікарі і їхні ліки, – мені про їх і думать бридко.

Щоб не думать про їх та про свою ногу (а се досить трудно), я поперемінно то граю, то пишу, хоч мама з папою говорять, що мені і те, і друге шкодить. Але що ж мені робити? Як мені ні читати (читать багато мені теж не совітують), ні писати, ні грати не можна, то зостається тільки скласти руки та й плакати, бо більше нічого я робити не придумаю. Іще ж я боюся, що як положать мене в ліжко або (не дай боже!) назначать операцію, то тоді мені вже справді не можна буде нічого писать, а роботи у мене досить багато – найбільш перекладів!

Треба конечне перекласти половину «Атта Троля» (6 глав уже маю), одну елегію Musset і «Гуллівера»; треба переписати одну свою повість до тих пор, поки поїду в Київ; треба покінчать деякі начаті вірші. «Les pauvres gens» я вже давно скінчила, ще перед виїздом в Одесу, і послала їх в «Зорю», якщо там надрукують, то Ви хутко їх побачите. Дуже я Вам вдячна за те, що ви мені дорадили перекласти сю штуку, і ще більш дякую за тії «Perles de la posie, я ними дуже втішилася і навіть пишаюся. Одержавши сю книжку, я через те не написала до Вас нічого, бо хотіла перше перекласти «Les pauvres gens» і тим заслужити сю книжку. Миша читав декому в Києві мій переклад, і він, здається, там сподобався.

Миша теж дещо пише і перекладає, тепер, приїхавши додому, він навіть досить багато пише. Мені подобається його писання, я навіть при його математичній вдачі не сподівалась від його такої поетичності (віршів він, правда, не пише). Шкода тільки, що він пише все такі коротенькі речі, я все його намовляю почати що-небудь настояще, а то що ж то все такі «стихотворения в прозе» писати!

Миша, дознавшись, що я пишу до Вас, просить повітать Вас од його і передать Вам дещо. Він просить написать Вам, що серед киян молодих остатнього часу починає ширитись європеїзм; вони починають учити європейські мови і інтересуватись європейською літературою. Доказом сього може служити те, що ми (молодіж) задумали видати цілу серію перекладів найкращих творів європейських і російських авторів. Ті переклади, про котрі я писала, що мені треба їх зробити, підуть теж у те видання. Найгірш діло стоїть в нас з англійськими авторами, бо сю мову дуже мало хто знає, хоч деякі і збираються зайнятись нею. Бувши в Одесі, я хотіла учитись по-англійськи і навіть вже знайшла собі учительку, але той проклятий масаж усе мені перебив. Тепер прийдеться учитись самій, хоч се і трудно. По-італьянськи я вже трохи підучилась сама і коли дістану собі книжок та словаря, то, може, й про перекладання можна буде подумати. «В ожидании будущих благ» надолужаю французьким та німецьким. Миша дістав собі диференціали Serret по-французьки і втішається ними, каже, що воно краще і понятніше виходить, аніж по-російськи.

Він все так, як і перше, вихваляє свою математику. Тільки що увійшов у хату і патетично промовив: «Чудова річ – диференціали!» Признаться по правді, я не зовсім розумію таку втіху, але, може, се показує тільки мою невігласність. Як я пригадаю собі, як він, було, розпадається передо мною та перед Шурою за ту математику!.. Ніколи ми, було, не прийдемо до згоди. А знаєте, Шура скінчила курси (вона була «остатня могіканка», бо курси закриті – Вам, певне, то відомо?) і живе тепер у Полтавщині на своєму господарстві.

Однак годі вже мені просторікувати – задля святого вечора варто б вже й перу пільгу дати. Хочу тільки де про що Вас запитати: чи співають у Болгарії колядки і чи похожі вони на українські? Як там люди обходять різдво? Взагалі багато дечого хотіла б я знати про Болгарію, бо я про неї так як і нічого не знаю, а те, що приходиться в газетах читати, – я думаю, наполовину все брехня. Як стоїть література болгарська: краще чи гірше за українську? Будьте ласкаві, одпишіть мені на сей лист, – якби ви знали, які для мене дорогі Ваші листи! Напишіть про Вас, про Ліду, про Ліда, про все! Бувайте здорові! Щиро цілую вас і прощайте!

Ваша Леся

P. S. Миша питав, чи Ви знаєте, що то за видання «Этнографическое обозрение»? Там, він чув, були статті про Палія та Мазепу. Якої думки ви про твори Гюйо «L’art au point de vue sociologique» і «Psychologie contemporaine»?


Примітки

Подається за виданнямЛеся Українка. Зібрання творів у 12 тт. – К.: Наукова думка, 1978 р., т. 10, с. 44 – 46.

Вперше надруковано у вид.: Твори в 5-ти т., т. 5, с. 24 – 26.

Подається за рукописною копією (ф. 2, № 1201).

Звірено з виданням: Косач-Кривинюк О. Леся Українка: хронологія життя і творчости. – Нью-Йорк: 1970 р., с. 96 – 98. Істотних різночитань з виданням 1978 р. нема.

Лідик – Дмитро Шишманов (1889 – 1944), син Лідії та Івана Шишманових, небіж Лесі Українки.

Елегію Musset – Переклад елегії де Мюссе, очевидно, Леся Українка не зробила.

Диференціали Serret – видатного французького математика Жозефа-Альфреда Серре (1819 – 1885).

Курси закриті – О. Є. Судовщикова вчилася на історико-філософському факультеті Вищих жіночих курсів у Петербурзі.

«Этнографическое обозрение» – науковий журнал етнографічного відділу «Імператорського товариства любителів природознавства і етнографії» при Московському університеті, виходив у 1889 – 1916 рр.

були статті про Палія та Мазепу – власне, одна стаття: Каллаш В.В.Палий и Мазепа в народной поэзии. – Этнографическое обозрение, 1889 г., т. 2, № 11.

Гюйо Жан-Марі (1854 – 1888) – французький філософ-позитивіст, працював над проблемами естетики і моралі. Виступав проти теорії «мистецтва для мистецтва».


http://www.l-ukrainka.name/uk/Corresp/1890/18900105.html

Криза неспроможності

Україна не змогла скористатися з шансів, які відкривалися під час розпаду СРСР, через неготовність контреліт і короткозорість істеблішменту

У буремні роки повалення прорадянських режимів у Східній Європі та розпаду Радянського Союзу – часи блискавичних рішень і реалізації історичних шансів – виникло кілька сценаріїв переходу до нового, посткомуністичного життя. До успіху – швидких реформ, становлення демократії та розвитку економіки – вели два основні шляхи. Перший – об’єднання істеблішменту й опозиції навколо незалежності. Так було в країнах Балтії; формулу влучно вказав Вітаутас Ландсберґіс в інтерв’ю Тижню: «Ми всі хотіли демократії для відновлення незалежності». Другий шлях передбачав «оксамитову революцію» на кшталт празької чи успішний круглий стіл між владою та опозицією (як у Польщі чи Угорщині); за їхніми підсумками комуністичний істеблішмент поступався місцем контрелітам. Інші шляхи – ставка на «сильну руку», зволікання з реформами, спроби звести історичні порахунки із сусідами – вели до заміни комуністичної диктатури власне тим «новим деспотизмом», яким лякав українців Джордж Буш-старший у відомій «промові боягуза» 1 серпня 1991 року, відраджуючи депутатів Верховної Ради від боротьби за незалежність. Україна, як і в багатьох інших питаннях, – це «випадок на межі». Їй вдалося уникнути найгірших сценаріїв, однак не вийшло вповні скористатися з можливостей, що відкривалися під час розпаду СРСР.

Наприкінці 1980-х і особливо на початку 1990-х Союз потерпав від низки системних криз, найбільш очевидними виявами яких стали крах радянської економіки і параліч системи управління, поглиблений боротьбою за владу в Москві.

Економічна криза підштовхувала і істеблішмент, і суспільство (усі верстви – від інтелігенції до військових) до пошуку нових форматів виживання. Спочатку в автономії, а потім і в незалежності стали вбачати спосіб убезпечення від неї.

[ Читати далі ]

Ляпас: Україна потребує якісного оновлення еліти

Андрій Скумін

Коротка мить «квіткового» ляпаса Дмитрові Табачнику у виконанні студентки Дарини Степаненко викликала неабиякий резонанс у суспільстві. Публічно здійняти руку на міністра – це вже щось нове. Як згодом стане відомо, то не був індивідуальний подвиг студентки: діяла вона від імені Братства святого Луки, пов’язаного із сумнозвісним Дмитром Корчинським. Широкий резонанс акції передбачуваний і навіть гарантований. Уже через півгодини після скандалу про вчинок дівчини говорили з трибуни Верховної Ради. Блискавично включилася інтернет-спільнота. Наступного дня історію з ляпасом обговорювали в Шустера на «Першому національному». Посипалися коментарі й заяви. Студради, наче за помахом чарівних ректорських паличок, кинулися засуджувати «хуліганку» Дарину. Озвався навіть президент РФ Дмітрій Мєдведєв,пожартувавши в бік «свого» міністра освіти: дивіться, щоб і у вас чогось такого не сталося…

Інформаційна піна почала осідати після вихідних. Найдивніше, що оцінювали переважно дії студентки, хоча треба було говорити й про урядовця, адже «персонажів» було двоє. Корчинський Корчинським, але головним провокатором у цій історії виступив усе ж таки сам міністр Табачник. Що він україноненависник, розписано в багатьох публікаціях, в яких міститься аналіз як конкретних дій цього чиновника, так і його публіцистики. Але чому в такому разі президент Янукович досі не звільнив його з посади? Чому залишається глухим до численних протестів і звернень? І якщо, скажімо, міністр-антисеміт в ізраїльському уряді – цілковитий нонсенс, то чому в Україні перед українофобами вмикається зелене світло?

Отож об’єктивно запит на ляпас Табачникові, як і всім представникам влади, які здійснюють антиукраїнський курс, існує, і дивно було б, якби хтось із молодих і гарячих не озвався на нього. Коли влада уникає діалогу із суспільством, коли довкола панує вибіркове правосуддя, а правоохоронні органи обслуговують не закон, а владу, – неминуче з’являється ґрунт для радикалізму.

Втім, залишається чимало запитань і до іншої сторони – суспільства. Чи готове воно контролювати владу? На жаль, ні. Інститути громадянського суспільства в Україні поки що залишаються слабкими. Здавалося б, у такій ситуації тон мають задавати інтелектуали. Але в умовах, коли в країні встановлюється монопольна, напівавторитарна влада, неминуче виникає запит іще й на пристосуванство: за останні рік-півтора спокусі сервілізму легко піддалася значна частина інтелектуальної (за визначенням) «публіки», а то й духовних провідників.

Ректор бунтівної студентки, наприклад, тривалий час ніяк не міг вибрати для себе гідного амплуа – відсторонитися? Засудити? Підтримати? Проігнорувати? І таку метушливу поведінку президент Києво-Могилянської академії пан Квіт демонструє далеко не вперше. Останній кричущий випадок – (не)підписання сумновідомого листа «інтелігенції» на підтримку «курсу реформ Януковича». За цим уже тривалий час проглядає намагання витримати таку собі «середню лінію», аби й вовки були ситі, і ягнята цілі. Втім, що буває з компромісною поставою ягнят, коли хижакові кортить їсти, описав у своїх байках іще Лафонтен.

Є великі претензії й до «патріархів» гуманітаристики, котрі вже давно розводяться про свій месіанізм та інтелектуальну цноту. Замість розбудови в Україні освітнього простору європейського типу, залучення підтримки іноземних колег досередини країни, стимулювання обдарованої молоді, що має досвід роботи й викладання за кордоном, до інтелектуальної праці на Батьківщині, весь креативний дух професури кшталту Мирослава Поповича та Ярослава Грицака в роки незалежності пішов на побудову власного «я», піар у закордонних університетах і телевізійних шоу. В кожному виступі (а власне, виступами всі їхні справи й обмежувалися) можна було почути яскраві вислови, риторичні парадокси, вихваляння причетністю до західного досвіду й цінностей, головним мотто яких було: «Я є! Я маю бути першим!» Шкода тільки, «патріарший» амвон виявився зайнятий охочими чхати на весь цей академічний снобізм, зарозумілість і марнославство.

Схожа вовтузня відбувається в літературі. Якщо всерйоз сприймати деякі презентації та «імпрези», мало б скластися враження поголовної геніальності представників письменницького цеху. До того ж виняткової – яка плекає его і зневажає інших. От тільки не видно нині в ньому титанів. Воно й не дивно: адже не досить, як це робить, приміром, Оксана Забужко, роками котитися за інерцією «польових досліджень…» і навіть у «букетному інциденті» вбачати їхній відгомін. Варто полишити самомилування й поглянути на те, чому в такому жалюгідному стані майстерня слова. Без спроможності тих, хто творить, задавати стандарти якості, прищеплювати їх молодим авторам, опиратися несмаку замість літератури процвітає графоманство. Тому й не дивує, що в Україні бракує лідерів думок.

Догоджання можновладцям набуває різних форм. Важко забути зворушливу сцену, коли перед Ганною Герман, авторкою цілої прозової книжки й за сумісництвом президентської радниці, раптом узявся розшаркуватися сам блаженнійший Святослав, глава Української греко-католицької церкви. Разом із отцем Борисом Гудзяком, очільником Українського Католицького університету. І заодно з «православним комуністом» Борисом Олійником, який до тієї книжчини спорудив напутню передмову. Що їх подвигло на участь у вікопомній презентації? Любов до художнього слова? Гордість за єдиновірну літераторку? Чи все ж її належність до владного сонму?

Отож історія з «квітковим» ляпасом змусила вкотре задуматися про якість влади й суспільства. Так, ми стоїмо по шию в болоті. По один бік – жадібна, жорстока, цинічна, хоч і сповнена внутрішнього страху влада, яка думає, що прийшла до «керма» назавжди; по другий – ми, схожі на людей, про яких писав Шевченко: «А братія мовчить собі, витріщивши очі». Найприкріше, що не чути голосів тих, хто претендує – мав би претендувати (!) на роль провідників. Інтелектуальний, моральний опір повзучому авторитаризмові надзвичайно слабкий. Натомість першу скрипку грають уже перевірені авантюристи, пристосуванці й провокатори. Одні з них протоптали стежку на Банкову, особливо не приховуючи цього. Інші, схоже, прописалися там іще давніше, хоча для публіки продовжують гарячкувати на барикадах, насправді граючи із владою у піддавки.

Найголовніше, що можна закинути кожній із категорій провідників – митцям, ректорам, «совісті нації», «патріархам» і «аксакалам», – це неспроможність відповідати тій високій ролі й суспільним очікуванням, до яких вони мусять дорівнятися з огляду на статус. Адже роль кожного, хто претендує на суспільний авторитет, хто очолює структури, які навчають наступні покоління чи випускають «культурні продукти», покликані сприяти духовному розвитку нації, – допомагати подоланню громадянами в собі раба й совка. Суспільні авторитети–духовні лідери–покликані створювати середовища, в яких народжуватимуться й закріплюватимуться нові стандарти знань, досліджень, пізнання, гідної суспільної поведінки. Не сталося – принаймні досі.

Тому й залишається відчуття вакууму. І тим голосніше відлуння ляпаса, що прозвучав серед тиші. То, може, досить стрясати повітря словесами на блогах, вправлятися в самопіарі, ділити титули, хизуватися власним лібералізмом, водночас потайки приміряючись до імовірних синекур від влади чи то комфортних зарубіжних грантів? Чи не відповідальніше й чесніше збудувати в освіті й інтелектуальному просторі те, що стало б для суспільства рятівним муром супроти будь-яких зловорожих випадів табачників. Може, тоді в нього з’являться не авантюрні провідники й аморальні авторитети, а справжні, непідробні й відповідальні лідери? Бодай духовні.

Б. Хмельницкий

Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4 Normal 0 MicrosoftInternetExplorer4


(6.01.1596р.н. – 6.08.1657)

Грудень 1647, непокора Богдана полякам, що переросла у революцію – 1657 Липня, смерть(((

1657-1596=61 рік війни, походів морських і піших, боротьби, хвороб, що особливо дістали великого гетьмана в останні роки.

/* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";} /* Style Definitions */ table.MsoNormalTable {mso-style-name:"Обычная таблица"; mso-tstyle-rowband-size:0; mso-tstyle-colband-size:0; mso-style-noshow:yes; mso-style-parent:""; mso-padding-alt:0cm 5.4pt 0cm 5.4pt; mso-para-margin:0cm; mso-para-margin-bottom:.0001pt; mso-pagination:widow-orphan; font-size:10.0pt; font-family:"Times New Roman";}

"Є велика різниця між політиками і державними мужами"

Ми покладаємо надії на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і гостро відчуває, що таке добре. Їй потрібен приклад і мудре виховання. Сьогодні наше найперше завдання — відродити і виховати справжню державну еліту, адже існує велика різниця між політиками і державними мужами.

Про високу місію еліти блаженнійший Любомир кардинал Гузар пише у своїй статті: Ми маємо надію на молодь — вона шукає себе, шукає кращого і має дуже тонке чуття на те, що є добре. Вона потребує прикладу та мудрого виховання. Вона має бажання вчитися і потребує вчителів. Але хто може стати вчителем?

Треба, щоби ми трошки виховали справжню державну еліту. Тобто людей, які знають і виразно бажають того, що є добре для народу. Вирощувати еліту — нелегкий процес. Втім, ми не позбавлені можливостей — у нас є достатньо людей, які щиро зацікавлені в тому, щоби забезпечити спільне благо. Їм тільки треба організуватися. Ми, власне, і знаходимося у фазі первинної організації громадянського суспільства — суспільства, де громада справді мудро рішає.

У нас є добра традиція такого суспільства. Я пам’ятаю свого родича, який вчився на агронома і був тісно пов’язаний з життям у селах на початку ХХ ст. — він свідчив про виразний вплив і силу сільських громад. І це було не лише на Правобережній, а й на Лівобережній Україні, яка була під царською Росією. Українські села мали війта і самоврядування на високому рівні. Тобто самоорганізація громади властива нам.

Інша річ, що цих людей винищили. Але їх тому і нищили, що вони мали позитивний вплив на народ. Вони були заможні і вільні, вони дбали за свою громаду і за свою гідність. Вони захищали свої інтереси і користувалися авторитетом. Як можна було терпіти такі кричущі прояви демократичної свідомості у тоталітарній країні? Не забуваймо, що наприкінці 20-х років в Україні — саме у східних областях — були повстання сільських громад. Голодомори й інші засоби знищення були спрямовані на придушення цієї волі. Себто вона була! А якщо вона була, в неї є шанс відродитися, повернутися. Тільки дайте час.

Сьогодні наше найперше завдання — відродити еліту. В наш час у країнах без монархічних структур еліта — це люди, які мають знання, але більше, ніж знання, мають мудрість, уміння бачити широко, які мають справжнє розуміння загального блага. Виховання еліти потребує часу — має пройти кілька поколінь, щоби виросла нарешті справжня еліта. Не можна сказати: він дістав докторат у такомуто університеті, і він тепер еліта. Ні, він просто освічена людина. Бо залишається питання: чи має ця людина солідні моральні засади, чи вона має мудрість, в тому числі державну мудрість? Адже є велика різниця між політиками і державними мужами.

Еліта — це не просто ті люди, які вміють побачити проблему і знайти швидко розв’язку. Це люди, які вміють дивитися далеко наперед. Приміром, ми бачимо проблему в певній групі населення країни. То, може, нам її позбутися в якийсь спосіб, аби не перешкоджали? Примір — Гітлер. Він мав високе завдання — зберегти і зміцнити німецький народ, зробити його сильним, здоровим, могутнім. Хіба не шляхетна мета для державного діяча? Але як він вирішував цю проблему? Він почав з того, що позбувся всіх психічно хворих — їх просто винищили. Тоді вирішили, що недоборе мати калік: яка потіха є з каліки, який тільки їсть і нічого не робить? Знищили і їх. Тоді знайшлися євреї, які занечищили їхню расу. Взялися до знищення євреїв. Якби того не зупинили, то і нас винищили би. В нацистичній літературі нам залишали доволі невелику роль — ми мали вміти рахувати до ста і не надто розмножуватися, ми мали бути виключно робочою силою на селі.

Треба дивитися далі, значно далі уперед, щоби розуміти наслідки власних рішень. Спосіб, в який пішов Гітлер, був неприпустимий. Той, хто дивиться далеко, найперше зберігає головне — людську гідність. Навіть якщо треба зараз змиритися, потерпіти якісь незручності. Те саме з економікою — вона має бути планованою на довгий час. І багато інших речей потребують такого самого далекого погляду. Бо є найвищі, найважливіші речі, які треба зберегти і утвердити. Еліта — це люди, які бачать ці речі, розуміють їх і втілюють в міру свого знання.

Ми сьогодні мусимо старатися виховувати еліту. Шукати молодих, здібних, які мають мудрість бачити трошки більше, і їх утверджувати, дати їм можливість побачити світу — щоби навчилися порівнювати і приносили додому те, що найкраще. Так вчинили японці у минулому столітті. В тому часі Японія була доволі відстала, замкнена на собі країна, вона зупинилася у розвитку. І тоді японський провід почав посилати своїх студентів по цілому світу — побачити і найкраще принести додому. Унаслідок того впродовж двох поколінь Японія стала передовою країною. Тобто японський провід вчинив мудро і врятував у такий спосіб країну. Але і нам, мені здається, не бракує мудрих людей — вони, можливо, не при владі, але вони можуть виховувати інших.

Ми кажемо, що наш нинішній провід не надто ефективний. Так. Але пригадайте, яка ця влада за рахунком в останні десять років, скільки ми вже їх мали, тих влад? І нинішня так само не затримається, як і попередні. Це все тимчасово — ці люди довго не витримають, вони негодні. Тільки еліта може витримати довго, втілити довгострокові програми і досягти успіху. А влада, так би мовити, суто політична, скута власними насамперед інтересами, не має шансу на довге існування. Приходять наступні вибори — і їх вже нема.

Проблема лише в тому, хто прийде на зміну — такі самі, чи трохи кращі? Добре було б, якби кращі. Для цього не треба мати сили, влади, кулака — треба мати розум. Потрібні люди, — а вони є в нас навіть сьогодні, — які мають елітарний розум, мають візію, розуміють свою історію, вміють думати, рефлексувати. Вони повинні бути вчителями, виховувати наступне покоління, яке буде мати відчуття суспільної відповідальності. Тоді за два, три, чотири покоління ми прийдемо до ефективної демократії.

zik

Про існування цього телеканалу не підозрювала… А є такий   телеканал: "zik"chih

Когось цікавить інтелектуальне телебачення? look

Якщо існують такі глядачі, то можете завітати на

«Прямим текстом» від 8 грудня 2011р./ 21:50:00 - 23:30:00

http://tv.zik.ua/project/index/7

dada

«…зухвале осучаснення минулого - це є поганське мислення»

«…Європа обєдналася на принципі "ніколи більше"... »

«…Яким чином "війну памяті" можна остудити?... »

«…Ми ВЖЕ заплатили величезну ціну»

«…Хай розквітають різні квіти...... »

тощо 

Еліта, що дасть імпульс

«Ми всі чекаємо на зміни. Ми потребуємо нового формату суспільства, яке не здатна створити сучасна влада.

Суспільство є системою, що має свою будову та живе за своїми правилами.

І щоб змінити систему існуючу, потрібно витворити нову, яка буде менша за розмірами, проте краще організована, ефективніша та діятиме за якісно новими правилами.»

Прочитати повну статтю члена Правління МГО "Українська Громада" Ольги Ситник «Еліта, що дасть імпульс» можна тут: http://ukrhromada.org/ua/media/quotes-content/id/78/

Анекдот

- Чим російська правляча еліта відрізняється від ізраїльської?
- У російську еліту крім євреїв входять українці, татари і кавказці!

Еліта в сучасній Україні. Віталій Раєвський

- В еліту входять люди, які довели своїми діями уміння ставити суспільне вище особистого та володіють високими моральними і інтелектуальними якостями, - Віталій Раєвський, генерал-майор, член Номінаційного комітету проекту "Нові лідери України".

Детальніше читайте тут: http://ukrhromada.org/ua/media/quotes-content/id/38/

Усі, хто нас окупував, нищили мозок нашої нації

Originally posted by [info]jesfor at Усі, хто нас окупував, нищили мозок нашої нації

«Ми мали й маємо при владі людей, які дивилися й дивляться досить вузько. Недавно Ліна Костенко написала книжку "Записки українського самашедшого”, і поїхала презентувати її містами України. Знаєте, дуже шкода, що вона не робить це двадцять років тому. Ось таких людей, як Ліна Костенко нам потрібно, таких, що мають візію. Не вузьколобих політиків, бо вони мають лише інтереси. Нам потрібні державні мужі великого формату. Наприклад, Німеччина. Чому вона так скоро піднеслася після трагедії гітлеризму? Завдяки Аденауерові і Ерхард. Один був з великою візією Німеччини, а другий – дуже поважний економіст. І вони знову поставили Німеччину на карти Європи. Причому, у дуже короткому часі», – сказав щодо цього Глава УГКЦ. 

«З кінця XVIII століття – від знищення Січі, від знищення Київської Лаври – ми є поневолені. Усі, хто нас окупував, нищили мозок нашої нації, тому я кажу, що наш поворот сьогодні не треба вважати дуже повільним, ні-ні. Бо ми ж не маємо еліти, її знищили, починаючи від так званих куркулів. Що сталося з блискучим літературним відродженням 20-их років? Холодного, Зерова, усіх знищили. У тридцятих роках почали нищити село. Що означало знищити куркулів? Знищити вплив у селі. Нищили всю інтелігенцію, тому не дивуймося, що ми не маємо еліти. Адже еліта – це не є лише піти до школи навчитися читати, писати, трошки думати й мати високу освіту. То ще не є еліта. Еліта – то є власне та інтелігенція, яка не тільки інтелектуально думає, а й серцем думає. 

Знову повернуся до Ліни Костенко. Ось приклад еліти, справжньої духовної еліти. І таких як вона весь час нищили. Знаєте, часто здається, ми повинні радіти, що після того, як нищили кожного свідомого, ми й так ще стоїмо. Зрозумійте, що інтелігенція – це не гриби, що ростуть по дощі. Назвіть мені хоч одного сьогодні великого державнодумаючого політика в Україні. Так, його немає. Не тому, що ми є якісь придуркуваті, просто ще часу не було, аби його виховати».