Сучасна російська журналістика кожного журналіста примушує робити вибір. З однієї сторони – честь та переконання, з другої сторони – гроші. Вибір доволі жорсткий. Тим більше, що честь та переконання доповнюються страхом за себе та своїх близьких. Можливістю опинитися за гратами або навіть бути «поламаним» чи отруєним.

Російська журналістика вже проходила «часи вибору» у СРСР. Або ти працюєш у відділі пропаганди ЦК КПРС, або пишеш про рослини і комах. Або залишаєш улюблену обрану професію. Де хто зміг емігрувати. Але таких були одиниці. Сьогодні відділу пропаганди немає, але пропагандисти залишилися. Як і подібний болісний вибір.

Російська журналістика сьогодення - страшне і сумне видовище. Журналісти в більшості своїй не безталанні, але чітко слідують віянням і запитам епохи. Якщо треба, легко перепишуть історію, треба, відречуться від своїх слів. І найяскравіша закономірність - майже всі вони на початку кар'єри були лібералами. А потім з легкістю «перевзулися». Деякі навіть публічно покаялися.

Дмитро Кісельов, який невимушено і цікаво в кінці 90-х вів програму «Вікно в Європу», співпрацював з прогресивною телешколою «Інтерньюз», яка потім була розгромлена державою. Через відмову читати заздалегідь готовий текст про події у Вільнюсі був відсторонений від ведення інформаційних програм, після чого деякий час співпрацював з німецькими телеканалами ARD і RTL, а також японської телекомпанією NHK. Пояснював глядачам, що «журналіста не можна відокремити від етики», що «публіка, яка дивиться на екран, сама повинна зрозуміти, хто перед нею - журналіст або агітатор». Або ось ще: «Ми все-таки говоримо про професійну журналістику, а якщо говорити про «піпл хаває», він буде хавати будь-яке зниження планки, будь-яке зниження моралі і правил».

Через 20 років Дмитро, зайнявши посади Генерального директора Міжнародного інформаційного агентства «Росія сьогодні» та заступника генерального директора ВГТРК, розповість глядачеві про необхідність перетворити США в «радіоактивний попіл» і зажадає палити серця геїв.

Андрій Норкін, який у 90-х робив круті репортажі з Чечні, викликав сильне роздратування генералів, був в полоні, його заарештовували за наводкою ФСБ. Заявляв про те, що в 2000-і роки у нього стався ідеологічний розрив з ліберальними журналістами, політиками та громадськими діячами, яких він надалі звинувачував у відсутності патріотизму. 28 вересня 2016 року в ефірі програми «Місце зустрічі» на НТВ під час обговорення теми розслідування катастрофи MH17 Норкін вигнав зі студії запрошеного українського політолога Сергія Запорізького з вигуком: «... Всякий баран буде мене вчити ... Я 26 років в журналістиці працюю!». Через рік, в телеефірі 20 вересня 2017 року, у відповідь на репліку українського політолога Кирила Клімчука «Ми хочемо себе захистити від таких країн-гопників, як Російська Федерація. І це ми вже показали на Донбасі», Норкин в схожій формі вигнав запрошеного гостя зі студії, при цьому використовуючи вираз з нецензурним словом.

Нині працює на каналі Маргарити Сімоньян, де видозмінює прес-релізи МЗС про ситуацію в Україні, і на повному серйозі пише колонки про те, що «лібералізм веде до гомосексуалізму».

Прикладів дуже багато. Соловйов, Бабченко, Прилепин та інші... Навчалися, їм пояснювали, що є журналістика фактів, а є пропаганда. І вони це розуміли, розуміють і зараз. Але про ТІ часи говорять однаково. Як по писаному, так, як їх навчили «темники», що «просто носили рожеві окуляри». А тепер, ось, зняли.

Російська журналістика нині - отруйна професія. В країні ніби як демократія, журналістика ніби як четверта влада. Але Кремль робить все, щоб журналістська спільнота була «тварью дрожащей», що права не має. Право мають нехай офіційні піджаки. Вони відкрито заявляють про те, що засоби масової інформації повинні лягати під замовника, будь то держава або бізнес. У виступі на журфаку МГУ замміністра зв'язку Олексій Волін назвав журналістику бізнесом, який не має ніякої місії, крім як «пахати» на дядю. І плювала влада на 29 статтю Конституції, на закон про ЗМІ і міжнародні конвенції. Журналіст? Співай дифірамби про «неспинну турботу», втілюй в реальність хворобливі фантазії Путіна!

Нормальній порядній людині зараз не можна йти в журналістику. Просто тому, що за великим рахунком, йти нікуди. Немає зараз журналістики. У повному розумінні цього слова. Брехня і пропаганда замінили журналістику. Журналісти, в більшій своїй частині, стали холопами, обслуговуючими інтереси влади. І те, що ми бачимо в федеральних російських ЗМІ, до професії не має ніякого відношення. Професіонали з журналістики пішли.

В Росії немає традицій по-справжньому вільної преси. Не встигли сформуватися. І те, що ми спостерігаємо сьогодні - це випалене поле. І що спільного у всьому цьому сучасному «пропагандійстві» з професією журналіста? Нічого.
https://censor.net/ru/blogs/3265950/sumne_strashne_poltichne/sortby/tree/order/asc/page/1#comment_76243377
Источник: https://censor.net/ru/b3265950

Росія підтримала сирійський уряд поставками зброї, військової техніки і боєприпасів, а також організацією навчання фахівців і наданням військових радників.

На Близькому Сході у Росії залишилося два надійних союзника - Сирія і Іран. Росія має ключові інтереси в цьому районі. Сирійський порт Тартус є єдиною для Росії військовою базою поза територією країни. Крім того, Росія веде торгівлю озброєннями з Сирією на суму в понад 4 млрд. доларів США. Тому з питання Сирії Росія відверто протистоїть західним країнам.

В рамках РБ ООН під час обговорення проекту резолюції з питання Сирії Росія висунула три принципи: по-перше, влада не можна змінювати в ненормальному порядку, по-друге, іноземні сили не можуть проводити військове втручання, в тому числі, озброювати опозицію, по-третє , не можна вводити санкції.

Путінська Росія вже давно звикла порушувати міжнародні норми та правила. Тому не дивно, що другий свій же принцип «іноземні сили не можуть проводити військове втручання» для самої Росії виявився «не указом». Військове втручання у внутрішні справи Сирії Росія реалізувала за рахунок так званих «іхтамнетов» - приватних військових компаній. Славнозвісні ПВК Вагнера та ПВК Патріот.

У Сирії ПВК Вагнера представлена підрозділами, які по суті своїй, є розгорнутою бойовою частиною. Це чотири штурмові бригади, три артдивізіона, танкова рота, диверсійний підрозділ, тил, штаб. Загальна чисельність ПВК у Сирії перевищує дві з половиною тисячі бійців. Але при цьому вона формально ніяк не пов'язана з Міністерством оборони. Хоча і готують «вагнеровців» на базі, яка була розгорнута поблизу хутора Молькіно Краснодарського краю, та й користуються вони тими ж самими полігонами, танкодромами, стрільбищами, на яких йде навчально-бойова підготовка в/ч 51532, відомої як «10-а бригада спецназу ГРУ». І в Сирію їх перекидають літаками ВКС Росії і великими десантними кораблями ВМФ.

Саме ВДК доправили до Сирії «вагнерівських» артилеристів разом з гарматами, зенітками, мінометами, отриманими з армійських складів у Росії. Але для офіційного Кремля такого підрозділу не існує!

ПВК Патріот, яка формується з кадрових російських військовослужбовців та імовірно пов'язана з міноборони РФ, як мінімум з весни 2018 року бере участь в бойових діях в Сирії. Ця ПВК є прямим «конкурентом» ПВК Вагнера, але на відміну від ПВК Вагнера, яка частіше бере на себе бойові завдання, ПВК Патріот більше займається охороною перших осіб.

Саме через такі ПВК Росія веде свою політику військового інтервенціоналізму в Сирії. І при цьому Кремль заперечує свій зв'язок з ПВК, які приймають участь у бойових діях на території цієї країни. Замість незалежності Сирія отримала тотальний контроль та залежність від Російської Федерації, яка на поталу своїх імперських та бізнесових амбіцій кладе свободу, незалежність та саме життя народів інших країн.Источник: https://censor.net/ru/b3260529