Михаил Дымов (Ерахмиэль Вольфсон) родился в Риге в 1939 году. Когда началась война, мама эвакуировалась с ним в Ташкент. Целыми днями она работала, а мальчик воспитывался в интернате.  Как только закончилась война, Вольфсоны вернулись в Ригу. Отслужив в армии, молодой Вольфсон решил стать писателем.  Свою повесть “Открытая страна” он сам решил отвезти в Москву в журнал Юность.  Повесть очень понравилась тогдашнему главному редактору журнала - Валентину Катаеву.  По его повести на Рижской киностудии был снят художественный фильм, музыку к которому сочинил Раймонд Паулс. Дымов написал несколько киносценариев для Одесской киностудии - “4:0 в пользу Танечки”, “Требуются мужчины”. Главными героями его рассказов и новелл всегда были дети.  …Когда Дымов начал работать над детскими письмами к Богу, то буквально заболел ими. Сначала это были письма воспитанников интерната, потом он пошел по другим рижским школам. Вскоре тысячи пронзительных детских посланий лежали на его столе… Как вспоминают друзья и близкие, эти письма его всего просто перепахали. Он мог говорить, думать и рассказывать только об этом.  Незадолго до смерти (в ноябре 2004 г.) Михаил Дымов подготовил к изданию продолжение книги. Писатель побывал в нескольких латышских школах и попросил учеников младших классов ответить на те же три вопроса, которые он задавал их русскоязычным ровесникам: “О чем бы ты хотел спросить у Бога?”, “Что бы ты хотел попросить у Бога?” и “Что бы ты хотел рассказать Богу?”. Затем к этим письмам прибавились ответы детей из Чернобыля, которые отдыхали в латвийском санатории. Потом одна английская учительница, с которой наш писатель познакомился случайно, прислала ему письма своих учеников и ребят из других школ. Вскоре к ним прибавились немецкие, французские, израильские школьники… Дымов собрал и обработал несколько тысяч детских посланий Богу из 14 стран мира. Рукопись он успел отнести в издательство. И умер. Возможно, решил сам доставить письма адресату?.. Перед смертью он сказал родным, что хотел бы назвать свою новую книгу “Здравствуй, Господи, навсегда!”

В издательстве ДП "Волынские старожытности" вышло учебное пособие М.М.Кучинка и А.Е.Златогорского "Памятники археологии Луцкого района Волынской области". В издании на базе археологических памятников коротко освещены хозяйство, общественные отношения, материальная и духовная культура древнего и средневекового населения Луцкого района. В книге обобщенно результаты исследований памятников археологии региона В.Антоновичем, К.Мельник, Я.Фитцке, А.Цынкаловским, Д.Козаком, И.Свешниковим, Ю.Захаруком, М.Пелещишиним, М.Кучинком, С.Панишком, Г.Охрименком, С.Терским, А.Златогорским, В.Коноплею и др., сделан акцент на их охране. Авторами подан также полный реестр известных и новооткрытых памятников в населенных пунктах района, уточнено их местонахождение, определена этнокультурная принадлежность и датирование. Книга будет полезна учителям, студенческой и ученической молодежи, краеведам и всем почитателям древности. 
Ну вот, писать про свою книгу как б и не честно. Но надо. Книга задумывалась вначале как справочник, потом переросла в научно-популярное издание, потом в монографию. И наконец одну из соавторов (мне) срочно надо стать доцентом, по сему была переделана в учебное пособие. Есть 4 варианта книги. Но я не Тарантино чтобы их свести в одно целое. Вышло как вышло. Осталось еще более 1000 неиспользованных в книге фото. Кгм. Значит, будут еще книги - на Волыни 16 районов.

    Сегодня, шастая по Контакту, я наткнулся на альбом, в котором один из участников группы любителей драконов разместил фотографии (жаль, что не сканы) книги с занимательным названием "Как вырастить и воспитать дракона".
    После непродолжительного виртуального перелистывания (из-за неразборчивости большей части текста) я решил разместить страницы книги здесь. Увы, как я не искал виртуальный вариант, так его и не нашёл. Другой вариант - купить книгу в интернете за 73,00 грн... Увы, мои родные не поймут моих затрат на эту сумму, если учесть, что это детская книга  *podzatylnik*

    В общем, выложу здесь всё, что нашёл. С комментариями человека, который не поленился выложить снимки этой
книжки. Я мог бы кинуть ссылку на сам альбом, но он находится в закрытой группе.



Художник Дэн Малоун
перевод с английского
М.Мельниченко и Н. Конча
Подписано
к печати 20.04.2007
Тираж 10,000 экз.
Все права на книгу
на
русском языке
принадлежат издательству
(РОСМЭН) Ничто не может из
неё быть перепечатано,
Заложено в компьютерную память или скопировано
в любой форме - электронной, механической, Фотокопии, Магнитофоной
записи или какой-либо другой -без письменного разришения владельца.

Отпечатано
в Сингапуре.




Пишу от автора книги:
Чушь! Чистейшая ложь. Я не собираюсь умолять
достоинства описанной ящерицы, хочу только заметить, что многие драконы
живут сотни лет и некоторые особи, родившиеся во времена Голдсмита,
здравствуют и по сей день. Да, драконы и сейчас обитают на нашей
планете. Правда, характер их значительно смягчился, драконы уже не так
свирепы, как в древние времена, что позволило людям их приручить.
В
последние десятилетия в разных уголках земного шара стали появляться
компании, занимающиеся разведением того или иного вида драконов. И с
каждым годом интерес к этим удивительным животным возрастает,
Удовлетворяя пожелания своих клиентов, заводчики вывели миниатюрные
разновидности некоторых видов.





ПРОИСХОЖДЕНИЕ ВИДОВ:
Оробос - древний, как мир, Дракон, который
опоясывает Землю, кусая собственный хвост. он символизирует Вселенную,
цикличность времени и бесконечность. Я поместил его по краю этой
старинной карты не случайно: он представляет Космического Дракона, от
которого произошли все современные виды его сородичей.



АЗИАТСКИЙ ДРАКОН.
Самый жизнерадостный из всех своих сородичей.
Повелитель
погоды, упровляет облаками, жождём, громом и молнией. Он царь всех
чешуйчатых, один из четырёх небесных животных Китая и один из двенадцати
знаков китайского гороскопа. Правители древности считали себя земным
воплощением этих божественных существ.



КОКАТРИС
СОВРЕМЕННЫЙ КОКАТРИС ПРОИЗОШЁЛ ОТ ЖУТКОГО ВАСИЛИСКА.
выглядит
весьма угрожающе, однако на самом деле он безобидный и послушный.



ИНДИЙСКИЙ ДРАКОН.
В древности в стране чудес Индии многие жадные
охотники пытались добыть волшебный камень из черепа Индийского дракона.
Индийский
дракон - большая змея. В этот вид входят два подвида: болотный дракон и
горный дракон.



ГРЕЧЕСКИЙ ДРАКОН.
Древние греки считали, что дракон - это гигантская
змея. Предки современного Греческого дракона Обладали острым зрением, а
также великой мудростью. Они лучше всех стерегли священные источники и
сокровища. Некоторые из них разговаривали с людьми через оракулов.



СОСТАВЛЯЯ СПРАВОЧНИК ПО ДРАКОНАМ, НЕВОЗМОЖНО НЕ УПОМЯНУТЬ О ДВУХ
ЗНАМЕНИТЫХ ДРАКОНАХ ДРЕВНОСТИ. ОДНОГО ИЗ НИХ ПОБЕДИЛ ПЕРСЕЙ, ВТОРОГО
СВЯТОЙ ГЕОРГИЙ. Эти два дракона имеют сходный характер и обитают в одном
регионе.



Самый не привлекательный из всех своих сородичей, Многоголовый дракон не
пользуется большой популярностью среди заводчиков...



На воротах храма богини Иштар в Вавилоне есть изображение удивительного
дракона Мушуссу (ТАКЖЕ ИЗВЕСТНОГО КАК СИРРУШ) защитника и друга богов.
Его представители всегда отличались необычайной преданностью своему
хозяину.



Из всего многообразия драконов Пайсо имеет самый причудливый вид, как
будто природа странным образом соеденила в его облике признаки разных
животных.



Народы всего мира почитали (и даже боялись) змея радугу - самого
величественного из всех драконов. Кто не видел, как его яркое
разноцветное тело сияет в небе!



Это самый маленький из всех драконов славится тем, что живёт в огне. А
ещё он является одной из самых опасных рептилий. Именно поэтому любители
острых ощущений предпочитают заводить саламандру.



Озёра являются естественными вольерами. не исключенно, что в океанах
водится уже не мало морских драконов.



За неимением лучшего названия я стал называть этот вид, самый
распространённый в Европе и в Северной Америке, Драконом Заподным
обыкновенным. Именно таким представляют себе дракона европейцы и
американцы.



Много лет назад Змии пожирали людей, забирали сокровища и складывали их
грудой у себя в логове. Они любят обернуться вокруг холма и мирно
дремать, греться в тёплых солнечных лучах.





Вверху слева - Многоголовый дракон
Вверху справа - Змий
Третье -
Тараск, о нём я ничего не расказал до этого, дракон на половину лев на
половину черепаха имеет шесть лап, будет время выложу..
Внизу справа -
Азиатский Дракон.



Анатомия



Жесты



Уход за драконом





Увы, это лишь малая часть книги, поскольку всего страниц - 128.

    ...хотя в последнее время читаю с компа и бумажные книги не покупаю. 

Олена Русина

Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова налічує аж 800 сторінок. Цей незабобонний пан вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця...

Останнім часом духовні обрії наших співгромадян помітно розширилися. Кого нині вразиш, скажімо, згадкою про видатного українського поета Чехова або про куди менш знаного діяча української культури Гулака-Артьомовського?

А от чи чув хто-небудь про художника - вибачте на слові - Ехренстрахла? А про славетного іспанського митця Ялину Греко? А про те, що Америго Веспуччі, увічнений п'ятсот років тому словом "Америка", був "головним пілотом" Іспанії? А чи знаєте ви, що цар Іван Грозний скасував харчування у Росії?

Ні? Ну, тоді ми йдемо до вас - з книжкою "Україна - Європа: Хронологія розвитку. 1500-1800 рр." (К.: Кріон, 2010), виданою у рамках  проекту "Україна: історія великого народу".Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова (головного редактора й упорядника "України - Європи"), надрукований видавництвом його дружини, налічує аж 800 сторінок. І, зауважте, це тільки один том із серії, яка охоплює декілька тисячоліть європейської  історії!

Ну, хіба можна не порадіти за сивочолого нардепа, який, невтомно працюючи на благо України, викроює час для такої активної культуротворчої діяльності - та ще й попри брак відповідної освіти й досвіду.

Депутат-регіонал Зубанов має час і натхнення редагувати книжки про історію

Як стверджують офіційні біографії, регіонал Зубанов закінчив гірничо-металургійний інститут і ледь не все життя пропрацював на сталедротовому заводі у Харцизьку - за що й удостоївся медалі та відзнаки "Ділова людина України"
   Хтозна, чому така людина, замість дбати про сталедротове виробництво або, наприклад, добробут мешканців Харцизька (одного з найгірших за якістю життя міст в Україні), занурилась у глибини історії.
   Можливо, не обійшлося без культурного шоку від споглядання панно "Творці незалежності", яке прикрашає "будівлю під куполом": непоказні, але цілком впізнаванні українські нардепи у компанії янголів, Богородиці, рівноапостольного князя Володимира, Богдана Хмельницького й Михайла Грушевського.

Чи, може, спонукою для п. Зубанова став приклад Віктора Пінчука, який на наших очах став "мислителем" світового масштабу - і, здається, вже й сам у це повірив. Чи йдеться про внутрішній порив, що його так проникливо висловив друг і земляк нардепа - Анатолій Толстоухов. Мовляв, "мается душа", "ей нудно":

...Мало дел, нужны еще слова.

Чистые, как белый лист бумаги,

Честные, как исповеди слог,

Мы еще дерябнем для отваги,

Чтоб услышал и народ, и Бог...

Чи не такої миті й було задумано проект "Україна: історія великого народу"?
      Щоправда, п. Толстоухов задіяний у ньому тільки як співвласник авторських прав на всі видання, які друкує "Кріон" під відповідним логотипом. Натомість Володимир Зубанов показав себе справжнім універсалом, штампуючи товстелезні книжки стаханівськими темпами.

Як наслідок, маємо приклад приголомшливого ребрендінгу: вчорашній промисловець не лише уподобав собі шати культуртрегера, а й очолив - наберіться терпіння - підкомітет з питань книговидання та книгорозповсюдження комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Як тут не згадати всесильного покровителя Паніковського - городового Небабу, який вартував на розі Хрещатика й Прорізної, а за нових соціальних реалій став музичним критиком!  Щоправда, нардеп більше схожий на іншого патрона "великого сліпого". Як знаємо, свого часу Великий Комбінатор почав збирати гроші за вхід до п'ятигорського Провалу, зметикувавши, що "для людини, позбавленої забобонів", той може стати непоганим джерелом прибутків.

Так само незабобонний п. Зубанов вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця: фактаж, ілюстрації й навіть механізм синхронізації подій, що відбувались у різних країнах. Так із глибин всесвітнього павутиння, як Афродіта із піни морської, постала "Україна - Європа" (далі: "УЄ"), що ґрунтується, головним чином, на загальнодоступній Інтернет-енциклопедії.

Щоправда, з'ясувати це доволі непросто: книжка містить розлогий список джерел, в якому Вікіпедія не значиться (натомість там присутні праці з історії Київської Русі, які не мають жодного стосунку до періоду 1500-1800 рр., що йому присвячена "УЄ").

Лише на останній, 800-й сторінці цього опусу літерами міліметрової висоти занотовано: "Автори проекту в частині статей з посиланням на Вікіпедію [а таких посилань у книзі немає. - О.Р.], а також їх модифікованні [sic!] версії, визнають право кожного на відтворення, розповсюдження, внесення змін згідно з умовами GNU Free Documentation". Тобто, зрозумілою мовою, придбавши книжку п. Зубанова, можна вільно користуватися тим, що є вільним за визначенням.

При цьому, зауважимо, сама Вікіпедія, попри наявні у ній помилки, є значно надійнішим джерелом знань, ніж її версія, "модифікованна" депутатським "самвидавом" - хай навіть над "УЄ" попрацювала редколегія аж з чотирьох професорів, що з них троє (В. Горобець, О. Курочкін, О. Корнієвський) опікувалися історією, а один, М. Бровко, - філософією.

Як зазвичай і буває у створюваних "на коліні" працях, новий опус видавництва "Кріон", рясніє, як і попередні, кумедними помилками. Відверті "ляпи" починаються з анотації, яка обіцяє читачеві, опріч "цікавих фактів", "барвисті ілюстрації" - і це у чорно-білому виданні, де кольоровою є лише обкладинка!

Не все гаразд і з задекларованою тут-таки "європейськістю" тематики, що під неї явно не підпадають розлогі описи експедицій Хабарова (379-381) або колонізації американського континенту (66-71).

   Останню, до речі, ілюструє мапа "Завоювання Північної Америки до 1715 р." (68) - не тільки повністю "німа" у чорно-білій версії УЄ" (в її електронному оригіналі заокеанські володіння Франції, Британії й Іспанії помальовано у різні кольори), та ще й англомовна. Відтак, допитливий читач не раз почухає потилицю, аби второпати, що ж то, скажімо, за землі, "ceded by France to Great Britain by the treaty of Utrecht", і де вони, власне, знаходились. 
   Та це випробування не є поодиноким: на бідолаху-читача очікують ще й карти французькою, польською та німецькою мовами (і казна-що на с. 308 - аби розгледіти цю мапу Тридцятирічної війни, потрібен потужний мікроскоп).

Загалом, з півтора десятка карт, поданих в "УЄ", лише декілька не призначені для поліглотів. Зрозуміло, що творці цього опусу, виходячи з власних, украй специфічних, уявлень про культуру видавничої справи, не відчували потреби у перекладі картографічного матеріалу - та це було б їм і не до снаги: нескладно пересвідчитись, що вони не здатні навіть транслітерувати кирилицею невідомі їм іноземні імена.

Єжи став якимсь Джерзі

   Як результат - такі характерні метаморфози, як трансформація польського маляра Єжи (Jerzy) Сємігіновського у Джерзі (!) Семігиновського (494), англійця Неллера - у Кнеллера (466-467, 490, 522), німця Еренстраля - в Ехренстрахла (435, 436), француза Уасса - в якогось Хуассе (517). 

Ця картина подається чомусь двічі. Та й у другому випадку автор значиться як Ніколя де Ларжійєр

Загадка для читачів "УЄ" (с. 237, 362): хто ж написав цю картину?   Художникам у цій книзі взагалі якось не пощастило - їх імена спотворено до невпізнання не тільки невіглаством упорядників, а ще й електронним перекладом, до якого весь час вдаються у "Кріоні". Тим, хто не гребує такими перекладами, звісно, відомо, якої ретельної вичитки потребують отримані у подібний спосіб тексти.

Німецько-угорський художник вон Блок став "геть" Блоком

   Творці "УЄ" про необхідність редагування, вочевидь, і не чули, - а, відтак, маємо те, що маємо: у "перекладі" з російської славетний Ель Греко став ... Ялиною Греко, а Бенджамін вон Блок - Бенджаміном геть Блоком (127, 493).
   А от хто - комп'ютерна програма чи людина - додумалась до "Портрета Козімо Медичі в збруї" (205) чи "переробила" Трафальгарську площу (Trafalgar Square) на сквер (468), залишається тільки гадати.

Так проходить слава мирська: Франсуа Равальяка потрактовано як жінку, а Козімо Медичі - як коня ("УЄ", с. 205, 284).   Новація у топографії Лондона: помандрувавши із Вікіпедії до "УЄ", його найзнаменитіша площа стала сквером (с. 468).

Оцей монумент, виявляється, стоїть у лондонському Трафальгарському сквері...

Та годі розглядати "барвисті ілюстрації" - час перейти до обіцяних читачам "цікавих фактів".  Тут, звісно, також не обійшлося без "машинного" перекладу - і, відповідно, не скажеш, хто завинив, перетворивши церковні братства на "братерства" (224, 232, 266), запровадивши у Речі Посполитій "одноманітний державний устрій" (174) й оголосивши Івана Федорова видавцем першої в Україні "друкарської книжки" (яка звалася чи то "Апостол", чи то "Апостоли"), а заразом і особою, котра здійснила "установку традицій" національного книговидання (78-79, 204).

"Цікавих фактів" з життя історичних осіб у книзі, насправді, хоч греблю гати: зокрема, Ломоносов тут "важко спілкується з академічним начальством" (597), Ньютон керує "Лондонським королівським суспільством" (356), цар Петро І "усмиряє своїх запеклих солдатів" і започатковує перший російський "прилюдний музей" (528, 574), а королева Єлизавета обіцяє своїм воякам полягти разом з ними "в гущавині битви" (157).

З "УЄ" можна дізнатися також про "монастирські устремління" автора "Утопії" (120), про те, що Босх дістав як придане "значне особисте положення" дружини (96), - або ж тут-таки з'ясувати, що Джордано Бруно був магом (252), а Америго Веспуччі - "головним пілотом (штурманом) Іспанії" (65; у Вікіпедії ж йшлося про призначення його "главным кормчим для путешествий, предпринимаемых в Индию" - як кажуть, відчуйте різницю!).

Блиск правління шведського короля Густава ІІ Адольфа проілюстровано згадкою про корабель "Ваза", чи не "найбільший і найбагатший (= рос. "самый дорогостоящий")" у першій третині XVII ст. (292); при цьому якось забулося, що цей давній "Титанік" потонув, щойно його спустили на воду, і нині, піднятий на поверхню та відреставрований, є однією з найцікавіших стокгольмських атракцій.

   Чи візьмемо для прикладу царя Івана Грозного (116-120). У дитинстві його обвивала "нескінченна стрічка палацових інтриг", і тому "у пору своєї юності Іван увійшов вже ментально зрілою людиною.
    Зокрема, юний цар заходився довкола "оптимізації управління і вироблення нових реформ", з-поміж яких приголомшує своєю радикальністю "відміна харчування" (у російському оригіналі йшлося, звісно, про ліквідацію так званих "кормлений" намісників). Годі й дивуватися, що "до кінця правління Івана Грозного країна знаходилася у пригніченому становищі" - плюс "залишав бажати кращого етичний стан царя".

Кращого залишає бажати й хронологія Іванового правління: воно розпочалось аж ніяк не у 1532 р. - та й Судебник царя побачив світ аж ніяк не у 1549 р. (116, 117, 136). Вартим уваги є й "подвійне" народження Грозного: на с. 115 воно датується 1529 р., а на с. 116 - 1530 р.

Дещо подібне сталось і з Миколаєм Реєм: згідно з хронологічними таблицями "УЄ", він примудрився з'явитись на світ і в Польщі (31), і - як Микола - в Україні (29).

   Не може не зацікавити й сюжет про знаменитий Троїцький костел з волинського містечка Олика, яке творці "УЄ" воліють звати Олікою (352). З боку хронологічного тут усе вірно: споруду й справді звели у 1640 р. - хоч замість "Б. Моллего" (за версією "УЄ") у цьому задіяли знаного архітектора-єзуїта Бенедикта Моллі. Та вже у другому реченні собор зветься "Єлецьким" - тобто з незрозумілих причин "телепортується" у Чернігів, де є православні Єлецький і Троїцький собори.
   Зрушила з місця й могила Івана Сірка, опинившись, замість Копулівки, у якійсь Капилівці (466). Абсолютно незрозуміло, де саме у 1617 р. було укладено Столбовський мир - "в Столбовій" (301) чи "у селі Столбове" (302) - і де помер екс-цар Василій Шуйський: у Гостинінському (271) чи Гостинському замку (291).

Не менше інтригує те, що польський король Ян Собеський народився в "Олеському замку, що в Російському воєводстві" - і в тому-таки воєводстві (насправді, зрозуміло, Руському) побачили світ гуманіст Станіслав Оріховський і гетьман Петро Сагайдачний (90, 266, 332).

З'ясовується також, що князь Василь-Костянтин Острозький був "одним із найбагатших і найвпливовіших панів Російської Литви" (274) - а кримські хани регулярно видавали володарям Литви ярлики "на всі російські землі Великого князівства Литовського" (92, 125, 159). Звісно, прикро, що творці "УЄ", напевно, й не чули про "руську" самоідентифікацію давніх насельників України. Гірше, що під їхнім пером "російським" стало те, що в оригіналі (мого, як це не сумно, авторства) фігурувало як "руське".     Генконсул РФ у Львові плутає "російське" і "руське"
   Тож, як бачимо, навіть високе мистецтво списування потребує певного фаху. Бо інакше моя "львівська вірменська громада" не стала би "львівським вірменським суспільством" (72), літописне оповідання - "сповіддю" про історичну битву під Оршею (128), місцеві князі - "міськими" (13), митрополича кафедра - "митрополитською" (62), а той-таки Оріховський - Оріхівським (90, 131).  Ба більше: "Трактат про дві Сарматії" не обернувся б на курйозний "Трактат про двох Сарматіїв", а автор латиномовних поезій Павло Русин з Кросна - на "короля Паннонії" (73, 98).

   Загалом, думаю, треба мати якийсь особливий деструктивний хист, щоб, переписуючи найпростіші фрази та речення, повністю позбавляти їх сенсу. Так, мою фразу про Стародубську війну "Головним театром воєнних дій стає Сіверщина" трансформували у безглузде "Головною воєнною дією стає Сіверщина" (120).
   Або, скажімо, козацький "присуд" (тут: юрисдикція) з якогось дива став "вироком" - з усіма похідними ідіотизмами: сеймовою постановою про скасування "автономного козацького вироку" та "становленням козацької влади і козацького вироку" на землях, захоплених козаками під час повстань 1590-х рр. (241, 295).

Варто занотувати, що в описі цих буремних подій одна й та сама річка постає під двома назвами: Солониця і Солоніца (239-241). І це тенденція, а не поодинокий факт. На сторінках „УЄ" успішно "співіснують" Тиціан і Тіціан (162, 210), Мазаріні і Мазаріно (370-371), Рейсдаль і Рейсдал (383-385), Менглі-Гірей і Менглі-Герей (9, 56, 92), Фальконе і Фальконет (722), Жолкевський і Жулкевський (278, 283), Ришельє і Рішельє (184, 296-297, 323), Алевіз і Альовіз (23, 29), Шемячич і Шем'ячич (6, 32), Босуелл і такий собі Босузм (172).

Острозька Біблія зветься водночас Острожською (217), "Апокрісис" Філалета - "Апокризисом" Філарета (248, 275), син Нострадамуса - Цезарем і Сезаром (23-24), паризький театр, заснований у 1643 р. Мольєром, - то "Величним", то "Блискучим" (360, 455).

На 283-й сторінці "УЄ" король Генріх IV гине від того, що його двічі проштрикнули кинджалом - а на с. 165 маємо опис кожного з трьох ударів ножем, завданих Равальяком.  Камбрейська ліга фігурує у книзі і як Камбрійська, а укладений у 1529 р. у Камбре мирний договір - то як "Дамський мир", то як "так званий Ladies' Peace" (63, 64, 114).

Двічі й по-різному розповідається і про завершення московсько-литовської війни 1500-1503 рр. (16, 20). Окрім того, вигадується московсько-литовська війна 1507-1522 рр. (59), яка, вочевидь, є "синтезою" війн 1507-1508 рр. і 1512-1522 рр. Зрештою, черга доходить до кожної з них, і одне й те саме перемир'я описується і під 1520, і під 1522 рр. (89, 105).

Звісно, у виданні такого штибу марно шукати якихось одкровень стосовно місця України в загальноєвропейському контексті (хоча, поза сумнівом, тішить, що Туреччина "досягла небувалої могутності на світовій арені" лише "завдяки жінці, ім'я якої - Роксолана" (103)).  Навіть банальності про Україну як перехрестя цивілізацій абсурдизовано тим, як в "УЄ" розуміють міжкультурний обмін - скажімо, Растреллі "поєднав елементи європейського бароко з російськими і українськими архітектурними традиціями, такими як дзвіниці, дахи" (667). По суті, європейські сюжети в "УЄ" просто перемежовано із синхронними українськими; але якби ж йшлося лишень про синхронні події!   

Формуючи свою книжку за принципом "в огороді (чи, точніше, Європі) бузина, а в Києві батько", упорядники з легкістю переносяться у нинішні часи - зокрема, рапортуючи про сьогодення українських міст, заснованих у проміжку між 1500-1800 рр., що його охоплює книжка.  Відтак, розгорнувши цей опус навмання, можна натрапити на речі, вкрай несподівані серед реалій XVI-XVIII ст. - як-от на увічненого у центрі Харкова Леніна, новобудови Дніпропетровська чи панораму Дніпровської ГЕС (393, 701, 719). 

   Сентиментальним пейзажам Клода Лоррена додає реалізму сусідство з "Весіллям у Малинівці" і другом Маркса й Енгельса М. Ковалевським (350-351) - а творчість Джошуа Рейнольдса (який зветься воднораз Рейнолдсом і Рейнольді) виглядає опукліше на тлі трудових звитяг 73-го мостобудівного треста (748-749). Цікаво, що сказали б з цього приводу уславлені митці?  А от "Королю-Сонце", гадаю, й у найстрашнішому сні не ввижалося, що коли-небудь його портретові складе компанію знімок убогого кременчуцького вокзалу - та й авантюрник Каліостро, як не вдивлявся у майбутнє, навряд чи бачив свій життєпис поруч з реляцією про миколаївський Південно-турбінний завод (184-185, 738).  Не поталанило й Колумбу, чию експедицію 1502 р. уписано до "УЄ" разом із встановленням влади Рад у Бахчисараї (13).

Загалом, думаю, погортати цю книжку варто хіба для того, аби зайвий раз переконатись у незнищенності Homo Sovieticus - із природною еволюцією у бік сучасної "ділової людини", готової "прихватизовувати" все, що бачить око, аж до неозорих просторів віртуального світу. А результат...  "Сумбур замість музики" - або, точніше, історія, яку не можна читати без хрестоматійного брому. Звісно, якщо робити це всерйоз.

Але, в принципі, знайомство з доробком нардепа Зубанова цілком може бути - вдамся до визначення зі с. 109 - "відпочивальною" справою: адже ледь не на кожній сторінці на охочих очікує якась нова "йолка" або "знайомий незнайомець" - Ян Дантишек, перетворений на Дантишенка, король Олександр у вигляді "О. Ягелончика" або художник "Рафаель Сан". У чомусь це схоже на розглядання титрів, якими нас донедавна так щедро ощасливлювало вітчизняне телебачення (мені, скажімо, траплялися перли на кшталт "рицарів круглого стільця").

Або ж на думку спадають письмові роботи ледачих студентів, що їх гумористичний потенціал оцінили в Українському католицькому університеті, видавши книжечку «„Галопом по Європам": Надкоротка й не обтяжена датами історія європейської цивілізації" (Львів: Видавництво УКУ, 2006).

Прикро лишень, що "УЄ" - це не студентський реферат, а праця, освячена авторитетом аж чотирьох дипломованих науковців...Що ж, буває. Особливо в Україні.

Такі вони, особливості національної науки. 

Така вона -  доба "проФФесорів".

Египетская книга мёртвых Книга Мертвых – самая древняя иллюстрированная из дошедших до нашего времени книг. Книга мертвых - это не книга о смерти, это книга о жизни, которая победила смерть. Более того, содержание книги противоположно по смыслу ее названию. Книга мертвых является таким же символом Древнего Египта, как пирамиды, сфинкс, мумии, гробницы фараонов. С давних времен весь Древний Египет представляется европейцам как страна смерти, ведь больше 90 процентов памятников Древнего Египта были найдены в гробницах или имеют отношение к смерти. Вот это вот превратное восприятие европейцев хоть и имеет подоснову, но не является оправданным. Представьте себе, если взять только материалы некрополей за всю историю Европы, то какое впечатление будет о нашей истории? Но это представление возникает только у неграмотного человека, ведь на стенах гробниц чиновников эпохи пирамид описаны, в принципе, все стороны жизни на Ниле, большинство из них – это сельское хозяйство, охота, рыболовство, а также другие немаловажные ремесла. Кстати, есть и юмористические изображения. И самым интересным является тот факт, что египтяне очень любили пошутить. Юмор египтян до сих пор остается малоизученным, хотя текстов на папирусах достаточно, да и само изучение египетского юмора требует от специалиста глубокое изучение самого аморфного и зыбкого менталитета древних жителей. Если изучать более позднюю Саисскую редакцию Книги мертвых, то можно увидеть огромное количество юмористических текстов и рисунков. Также особый интерес вызывает мифологический рассказ «Тяжба Хора с Сетхом», в котором так просто без опаски и богобоязни осмеиваются основные египетские боги. В этом рассказе Сетх представлен здоровенным глупым качком, который убивает Осириса, при этом постоянно оскорбляя самого главного бога Амона-Ра, намекая на его неповоротливость и излишний вес. Существуют и эротические папирусы, в которых изображения имеют больше юмористический, чем похабный вид. То есть, мы можем сказать, что прочно связанное с погребальными тестами название Книги мертвых более условно. Подлинное название этого произведения звучит как: «Изречения выхода в день». Именно в этом и отражается основная суть текста. Именно помощь умершему миновать все опасные места загробного мира, пройти суд и вместе с солнечной баркой бога богов Ра вернуться обратно на землю, то есть, воскреснуть, и является сутью данного произведения, где акцент ставиться не на смерть, а именно на воскрешение человека. Сама Книга мертвых имела немаловажное значение в жизни египтян, хотя и не являлась погребальным ритуалом, молитвенником или сборником мифов. Книгу мертвых трудно с чем-то сравнить. В ней нет ничего схожего с религиозной литературой христиан, буддизма, ислама. То есть, в мировых религиях нет ничего схожего с этим произведением. Можно сказать, что Книга мертвых была квинтэссенцией религиозных и мировоззренческих представлений трехтысячелетней культуры цивилизации, которая сыграла колоссальную роль в мировой культуре, никогда не терявшей теснейшей связи со своим доисторическим прошлым. Свою письменность египтяне называли «меду нечер» — «божественная речь». А изобретение своей письменности египтяне приписывают богу мудрости и знания Тоту. Саитки называли «Бау Ра» — «Души бога Ра». Следовательно, Божественное происхождение Книги мертвых является очевидным. Этой книге даже сопутствует некая великая тайна, которая описана в Главе 144: «Сделай книгу так, чтобы не видел человеческий глаз — она расширяет шаги на небе, на земле, в преисподней. Она полезнее церемоний отныне и вовеки». Именно эти слова отражают наилучшим образом отношение древних египтян к этой книге. Подытожить можно тем, что без представления о том, чем же была для них Книга Мертвых, видимо нельзя постичь сути и духа их удивительной культуры — слишком уж много представлений о бытии и мировом порядке в нее попало. Так что может быть не так уж и не правы были те, кто называл Книгу Мертвых Библией Древнего Египта.

http://kmbooks.com.ua/book_kmp.php?id=103
Київське видавництво «Країна мрій»  – 2015 рік

Галина Гордасевич

Присвячується всім полеглим
в боротьбі за волю України

Степан Бандера: людина і міф

Видання п’яте, доповнене з додатками

В історії будь-якого народу є постаті, імена яких відомі кожному громадянинові, якими пишаються, яких називають чи то творцями даної держави, чи її визволителями з-під іноземного ярма. Вже навіть за життя ім’я цієї людини можуть оточувати легенди, з десятиліттями і століттями їх число збільшується, аж стає важко відрізнити: де правда, а де вимисел? Який з істориків зараз візьметься стверджувати, що вони справді були на світі – англійський король Артур, французький лицар Роланд чи київський богатир Данило Кожум’яка? Жанна Д’Арк таки історична постать, але чи справді вона врятувала Францію, якщо після її загибелі війна продовжувалась ще цілих 18 років?
І все ж людям потрібні такі історичні приклади патріотизму і високої жертовності. І кожен італієць з гордістю називає ім’я Гарібальді, мексиканці – Панчо Вілья, південноамериканці – Сімона Болівара і т.д. Україна також має свій ряд, який чому б не почати іменами трьох легендарних братів Кия, Щека і Хорива і який не має кінця, бо ж історія України продовжується. Треба лише заповнити прогалини в цьому ряду, поставити на свої місця імена, які були знеславлювані або замовчувані ворогами української незалежності. Одне з таких імен – Степан Бандера.  
Письменниця Галина Гордасевич на підставі багатьох джерел розповідає про Степана Бандеру, про конкретні факти його життя, боротьби і смерті.


В ОДНІЙ ОСОБІ ОБРАЗ ПОКОЛІННЯ

З письменницею Галиною Гордасевич я познайомився давно, років 6 тому під час її роботи над документальною повістю, героями якої був я та Галина Дидик. Знаю багато творів як поетичних, так і прозових, отож коли мені до рук потрапила нова книга Галини Гордасевич «Степан Бандера: людина і міф», то з великою цікавістю прочитав* її. А за короткий час п.Галина попросила мене написати передмову до наступного перевидання книги.
Я готувався до написання передмови, коли сталася трагічна подія: Галина Гордасевич несподівано померла. Відтоді я облишив працю над передмовою, оскільки був розгублений: кому її тепер передати? Але минув якийсь час, я зустрівся з сином письменниці – Богданом Гордасевичем. Він знав про прохання п.Галини, щоб я був автором передмови, і нагадав про дану мною обіцянку, яку я й виконую.
Відпочатку мене приємно вразило те, що Галина Гордасевич взялася за працю над постаттю Степана Бандери. Адже родом вона з Волині і походить з родини, яка мала прихильність до іншого відламу ОУН, що популярно називають «мельниківцями». Тому її праця над портретом Степана Бандери мене спочатку доволі здивувала. Я вчитувався в рядки книги і потім зрозумів, що врешті-решт всі ми, українці, пройшли за минулі 60 років одним і тим самим шляхом боротьби, крові, страждань, а також спільної радості відновлення 10 років тому нашої державної незалежності.
Яке значення зараз має те, що колись одні належали до революційної ОУН, а інші – до ОУН матірної? Адже  вся боротьба між ними – це боротьба за тактику дій! І не було ніяких принципових ідеологічних розбіжностей!
Хто всерйоз цікавився подробицями розламу Організації Українських Націоналістів в 1940 році, той мусить визнати, що як з боку Мельника, так і з боку Бандери робилося все, щоб розлам не наступив. Лише втручання зовнішніх ворожих сил привело до того, що пізніше сталося в ОУН.
Згадаймо, що даючи завдання вбити полковника Євгена Коновальця, саме Сталін наказав  закинути підозріння, що вбивство Вождя – це внутрішня справа ОУН, і, мовляв, нехай вони після того самі одне одному горло по¬перегризають.
Тоді так не сталося, але минуло 2 роки, і чиясь ворожа рука втілила наміри Сталіна. Було кинуто багато взаємних підозрінь і щодо смерті Омеляна Сеника та Миколи Сціборського в м. Житомирі у 1941р., і щодо смерті полковника Романа Сушка в м.Львові у 1944р.
Насправді то були одні й ті самі люди! Лише одні – молоді, запальні, готові у цю ж таки мить кинутись в полум’я революції і, як треба, – віддати своє життя. Без сподівань на заплату, чи навіть подяку.  Вони хотіли здобути все негайно! А були й інші, які казали, що відразу всього бажаного не здобудеш, що потрібна довга копітка праця щодо виховання людей, піднесення рівня їх свідомості з тим, щоб колись, у більш сприятливих умовах, перемогти численних ворогів.
Результатом цього тактичного непорозуміння було те, що одні творили відділи Української Повстанської Армії, йшли в антинімецьке й антирадянське підпілля, де зчепилися не на життя, а на смерть у двобої з ворогом. Інші йшли в німецьку адміністрацію, в  українську поліцію, засновували українські школи та гімназії, культурницькі і спортові товариства. Адже, дійсно, чи можна було віддавати місцеву адміністрацію у руки ворогів, як це зачасту бувало на сході України, – і від того помножувати знущання над народом, щоб в такий злісний спосіб посилити опір німцям? Чи можна було миритися з тим, що не українська, а польська або українська за назвою, але червона за суттю, поліція буде нищити кращих представників нашого народу? Чи можна було в чужі руки віддати виховання наших дітей?
В своїй книзі Галина Гордасевич свідомо наголошує на цьому моменті, і вона зовсім не бачить у цих людях прислужників окупаційної влади, чужинецьких наймитів та зрадників свого народу. Хіба ж не організовані німцями шуцбатальйони та поліція на Волині утворили основу УПА? Це було саме так. Хіба ж не вихована в українських гімназіях  молодь пішла потім у підпілля? Пішла і там довела свій патріотизм.
А ще Галина Гордасевич, донька православного священика, говорить про роль Греко-Католицької церкви як у плані історичному, так і у плані того значення, яке вона мала у піднесенні нашої свідомості за останнє десятиріччя. І велика симпатія відчувається в словах письменниці про Церкву національну, Церкву-страдницю.
При написанні цієї книги авторка розраховувала на читача з Наддніпрянщини, який або нічого не знав про Організацію Українських Націоналістів та її провідників: Євгена Коновальця, Андрія Мельника і Степана Бандеру – або, навіть, гірше того, має абсолютно викривлене поняття про цих людей і тогочасні події. Ось чому проста, спокійна і ненав’язлива мова книги дуже легко і гарно сприймається. Також гарно сприймається і сама постать Степана Бандери: чи то ще молодого юнака, потім – революціонера, а згодом – зрілого політика. Немає тут, як це іноді буває, пустопорожніх патетичних фраз, творення ідола, якому всі мають поклонятися. Нам дається розповідь про тяжкий тернистий шлях людини, непохитної у переконаннях і боротьбі, вірної нації і Організації до останнього подиху.
Тому дуже важливо, що, читаючи цю книгу, ми бачимо ту національну атмосферу, у якій виховувався і формувався Степан Бандера. Тут, власне, і Греко-Католицька церква, і «Пласт», а згодом – ОУН. Стає зрозумілим, чому люди в Організації були саме такі, яким був Степан Бандера (а їх було тисячі й тисячі), а не інакші.
Письменниця Галина Гордасевич показує, на яких ідейно-моральних засадах виховувались молоді націоналісти, що утворили покоління, яким гордиться нація. На чолі цього покоління героїв стояли провідники, одним з яких був Степан Бандера. Ось в тому, на мій погляд, є найбільша заслуга письменниці Галини Гордасевич, що вона зуміла в одній особі змалювати образ цілого покоління.

        Юрій Шухевич,
    політв’язень (31 рік ув’язнення і 10 років cпецпоселення),   син Головного Командиру УПА генерал-хорунжого Романа Шухевича – Тараса Чупринки

(*Насправді книгу прочитали в голос для п. Юрія, який втратив зір під час перебування в ув’язненні, але настільки гідно тримається, що мало хто розуміє, що ця людина бачить все навколо виключно внутрішнім зором. Зрозуміло, що передмову він також надиктував.)



Купуйте!  Пропагуйте! Вивчайте!

Контактні відомості: http://kmbooks.com.ua/index_kmp.php
04074, Україна, м. Київ, вул. Лугова, 9
тел./факс: +380 44 5005291
[email protected]

Коллеги, сообщество создано.

Правила просты - сообщество доступно для всех.

Здесь мы советуем книги, делимся впечатлениями, пишем рецензии, даем ссылки и анаосируем мероприятия, связанные с книгами.

Главное - общение должно быть культурным.

И не стесняйтесь вступать в ряды

В продаже появилось пособие для мужчин "Как понять женщину"......

Что ты обо мне думаешь? выскажись!

Это анонимная гостевая книга, в которой можно совершенно анонимно высказать все что ты хотел бы (а) но не смог (ла).

Я не когда не узнаю кто ты !!!

Вот подумал, что здесь не все могут сказать правду в глаза, что бы не портить себе репутацию и не светить свой ник, в прочем и я так иногда хочу высказаться но сдерживаюсь, почему? это можно понять!Можно все!!! 

ругать,

фалить, 

осуждать,

забить стрелу,

флудить,

читать мораль,

наводить пору,

испортить карму,

Очень интересно узнать о себе что-то новое, по любой теме, к примеру, о моих заметках, фотках, о коментах в Ваших заметках, и вообще о себе!!!На серьезные вопросы постараюсь ответить по мере времени!Пиши любой ник и твори!!!  Всем, наверное будет интересно прочитать обо мне!!!

Вот жми сюда:

                       анонимная гостевая книга                     

А после поста жми: "вернуться на главную" что бы вернуться сюда.

Ну если и этого мало, а очень хочеться аФФтора достать, 

тогда сюда:                  Агенство          

На этой кнопочке  показаны посетители с других стран, вот так! )

 кликай по картинке узнаешь скорость!!!

проверить свой блог: Здесь