Як не зручно вийшло, нічого самі не можуть, тільки красти..курви зелені.

Олена Русина

Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова налічує аж 800 сторінок. Цей незабобонний пан вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця...

Останнім часом духовні обрії наших співгромадян помітно розширилися. Кого нині вразиш, скажімо, згадкою про видатного українського поета Чехова або про куди менш знаного діяча української культури Гулака-Артьомовського?

А от чи чув хто-небудь про художника - вибачте на слові - Ехренстрахла? А про славетного іспанського митця Ялину Греко? А про те, що Америго Веспуччі, увічнений п'ятсот років тому словом "Америка", був "головним пілотом" Іспанії? А чи знаєте ви, що цар Іван Грозний скасував харчування у Росії?

Ні? Ну, тоді ми йдемо до вас - з книжкою "Україна - Європа: Хронологія розвитку. 1500-1800 рр." (К.: Кріон, 2010), виданою у рамках  проекту "Україна: історія великого народу".Новітній доробок депутата Верховної Ради Володимира Зубанова (головного редактора й упорядника "України - Європи"), надрукований видавництвом його дружини, налічує аж 800 сторінок. І, зауважте, це тільки один том із серії, яка охоплює декілька тисячоліть європейської  історії!

Ну, хіба можна не порадіти за сивочолого нардепа, який, невтомно працюючи на благо України, викроює час для такої активної культуротворчої діяльності - та ще й попри брак відповідної освіти й досвіду.

Депутат-регіонал Зубанов має час і натхнення редагувати книжки про історію

Як стверджують офіційні біографії, регіонал Зубанов закінчив гірничо-металургійний інститут і ледь не все життя пропрацював на сталедротовому заводі у Харцизьку - за що й удостоївся медалі та відзнаки "Ділова людина України"
   Хтозна, чому така людина, замість дбати про сталедротове виробництво або, наприклад, добробут мешканців Харцизька (одного з найгірших за якістю життя міст в Україні), занурилась у глибини історії.
   Можливо, не обійшлося без культурного шоку від споглядання панно "Творці незалежності", яке прикрашає "будівлю під куполом": непоказні, але цілком впізнаванні українські нардепи у компанії янголів, Богородиці, рівноапостольного князя Володимира, Богдана Хмельницького й Михайла Грушевського.

Чи, може, спонукою для п. Зубанова став приклад Віктора Пінчука, який на наших очах став "мислителем" світового масштабу - і, здається, вже й сам у це повірив. Чи йдеться про внутрішній порив, що його так проникливо висловив друг і земляк нардепа - Анатолій Толстоухов. Мовляв, "мается душа", "ей нудно":

...Мало дел, нужны еще слова.

Чистые, как белый лист бумаги,

Честные, как исповеди слог,

Мы еще дерябнем для отваги,

Чтоб услышал и народ, и Бог...

Чи не такої миті й було задумано проект "Україна: історія великого народу"?
      Щоправда, п. Толстоухов задіяний у ньому тільки як співвласник авторських прав на всі видання, які друкує "Кріон" під відповідним логотипом. Натомість Володимир Зубанов показав себе справжнім універсалом, штампуючи товстелезні книжки стаханівськими темпами.

Як наслідок, маємо приклад приголомшливого ребрендінгу: вчорашній промисловець не лише уподобав собі шати культуртрегера, а й очолив - наберіться терпіння - підкомітет з питань книговидання та книгорозповсюдження комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності.

Як тут не згадати всесильного покровителя Паніковського - городового Небабу, який вартував на розі Хрещатика й Прорізної, а за нових соціальних реалій став музичним критиком!  Щоправда, нардеп більше схожий на іншого патрона "великого сліпого". Як знаємо, свого часу Великий Комбінатор почав збирати гроші за вхід до п'ятигорського Провалу, зметикувавши, що "для людини, позбавленої забобонів", той може стати непоганим джерелом прибутків.

Так само незабобонний п. Зубанов вирішив брати гроші за користування Вікіпедією, яка має все для історика-початківця: фактаж, ілюстрації й навіть механізм синхронізації подій, що відбувались у різних країнах. Так із глибин всесвітнього павутиння, як Афродіта із піни морської, постала "Україна - Європа" (далі: "УЄ"), що ґрунтується, головним чином, на загальнодоступній Інтернет-енциклопедії.

Щоправда, з'ясувати це доволі непросто: книжка містить розлогий список джерел, в якому Вікіпедія не значиться (натомість там присутні праці з історії Київської Русі, які не мають жодного стосунку до періоду 1500-1800 рр., що йому присвячена "УЄ").

Лише на останній, 800-й сторінці цього опусу літерами міліметрової висоти занотовано: "Автори проекту в частині статей з посиланням на Вікіпедію [а таких посилань у книзі немає. - О.Р.], а також їх модифікованні [sic!] версії, визнають право кожного на відтворення, розповсюдження, внесення змін згідно з умовами GNU Free Documentation". Тобто, зрозумілою мовою, придбавши книжку п. Зубанова, можна вільно користуватися тим, що є вільним за визначенням.

При цьому, зауважимо, сама Вікіпедія, попри наявні у ній помилки, є значно надійнішим джерелом знань, ніж її версія, "модифікованна" депутатським "самвидавом" - хай навіть над "УЄ" попрацювала редколегія аж з чотирьох професорів, що з них троє (В. Горобець, О. Курочкін, О. Корнієвський) опікувалися історією, а один, М. Бровко, - філософією.

Як зазвичай і буває у створюваних "на коліні" працях, новий опус видавництва "Кріон", рясніє, як і попередні, кумедними помилками. Відверті "ляпи" починаються з анотації, яка обіцяє читачеві, опріч "цікавих фактів", "барвисті ілюстрації" - і це у чорно-білому виданні, де кольоровою є лише обкладинка!

Не все гаразд і з задекларованою тут-таки "європейськістю" тематики, що під неї явно не підпадають розлогі описи експедицій Хабарова (379-381) або колонізації американського континенту (66-71).

   Останню, до речі, ілюструє мапа "Завоювання Північної Америки до 1715 р." (68) - не тільки повністю "німа" у чорно-білій версії УЄ" (в її електронному оригіналі заокеанські володіння Франції, Британії й Іспанії помальовано у різні кольори), та ще й англомовна. Відтак, допитливий читач не раз почухає потилицю, аби второпати, що ж то, скажімо, за землі, "ceded by France to Great Britain by the treaty of Utrecht", і де вони, власне, знаходились. 
   Та це випробування не є поодиноким: на бідолаху-читача очікують ще й карти французькою, польською та німецькою мовами (і казна-що на с. 308 - аби розгледіти цю мапу Тридцятирічної війни, потрібен потужний мікроскоп).

Загалом, з півтора десятка карт, поданих в "УЄ", лише декілька не призначені для поліглотів. Зрозуміло, що творці цього опусу, виходячи з власних, украй специфічних, уявлень про культуру видавничої справи, не відчували потреби у перекладі картографічного матеріалу - та це було б їм і не до снаги: нескладно пересвідчитись, що вони не здатні навіть транслітерувати кирилицею невідомі їм іноземні імена.

Єжи став якимсь Джерзі

   Як результат - такі характерні метаморфози, як трансформація польського маляра Єжи (Jerzy) Сємігіновського у Джерзі (!) Семігиновського (494), англійця Неллера - у Кнеллера (466-467, 490, 522), німця Еренстраля - в Ехренстрахла (435, 436), француза Уасса - в якогось Хуассе (517). 

Ця картина подається чомусь двічі. Та й у другому випадку автор значиться як Ніколя де Ларжійєр

Загадка для читачів "УЄ" (с. 237, 362): хто ж написав цю картину?   Художникам у цій книзі взагалі якось не пощастило - їх імена спотворено до невпізнання не тільки невіглаством упорядників, а ще й електронним перекладом, до якого весь час вдаються у "Кріоні". Тим, хто не гребує такими перекладами, звісно, відомо, якої ретельної вичитки потребують отримані у подібний спосіб тексти.

Німецько-угорський художник вон Блок став "геть" Блоком

   Творці "УЄ" про необхідність редагування, вочевидь, і не чули, - а, відтак, маємо те, що маємо: у "перекладі" з російської славетний Ель Греко став ... Ялиною Греко, а Бенджамін вон Блок - Бенджаміном геть Блоком (127, 493).
   А от хто - комп'ютерна програма чи людина - додумалась до "Портрета Козімо Медичі в збруї" (205) чи "переробила" Трафальгарську площу (Trafalgar Square) на сквер (468), залишається тільки гадати.

Так проходить слава мирська: Франсуа Равальяка потрактовано як жінку, а Козімо Медичі - як коня ("УЄ", с. 205, 284).   Новація у топографії Лондона: помандрувавши із Вікіпедії до "УЄ", його найзнаменитіша площа стала сквером (с. 468).

Оцей монумент, виявляється, стоїть у лондонському Трафальгарському сквері...

Та годі розглядати "барвисті ілюстрації" - час перейти до обіцяних читачам "цікавих фактів".  Тут, звісно, також не обійшлося без "машинного" перекладу - і, відповідно, не скажеш, хто завинив, перетворивши церковні братства на "братерства" (224, 232, 266), запровадивши у Речі Посполитій "одноманітний державний устрій" (174) й оголосивши Івана Федорова видавцем першої в Україні "друкарської книжки" (яка звалася чи то "Апостол", чи то "Апостоли"), а заразом і особою, котра здійснила "установку традицій" національного книговидання (78-79, 204).

"Цікавих фактів" з життя історичних осіб у книзі, насправді, хоч греблю гати: зокрема, Ломоносов тут "важко спілкується з академічним начальством" (597), Ньютон керує "Лондонським королівським суспільством" (356), цар Петро І "усмиряє своїх запеклих солдатів" і започатковує перший російський "прилюдний музей" (528, 574), а королева Єлизавета обіцяє своїм воякам полягти разом з ними "в гущавині битви" (157).

З "УЄ" можна дізнатися також про "монастирські устремління" автора "Утопії" (120), про те, що Босх дістав як придане "значне особисте положення" дружини (96), - або ж тут-таки з'ясувати, що Джордано Бруно був магом (252), а Америго Веспуччі - "головним пілотом (штурманом) Іспанії" (65; у Вікіпедії ж йшлося про призначення його "главным кормчим для путешествий, предпринимаемых в Индию" - як кажуть, відчуйте різницю!).

Блиск правління шведського короля Густава ІІ Адольфа проілюстровано згадкою про корабель "Ваза", чи не "найбільший і найбагатший (= рос. "самый дорогостоящий")" у першій третині XVII ст. (292); при цьому якось забулося, що цей давній "Титанік" потонув, щойно його спустили на воду, і нині, піднятий на поверхню та відреставрований, є однією з найцікавіших стокгольмських атракцій.

   Чи візьмемо для прикладу царя Івана Грозного (116-120). У дитинстві його обвивала "нескінченна стрічка палацових інтриг", і тому "у пору своєї юності Іван увійшов вже ментально зрілою людиною.
    Зокрема, юний цар заходився довкола "оптимізації управління і вироблення нових реформ", з-поміж яких приголомшує своєю радикальністю "відміна харчування" (у російському оригіналі йшлося, звісно, про ліквідацію так званих "кормлений" намісників). Годі й дивуватися, що "до кінця правління Івана Грозного країна знаходилася у пригніченому становищі" - плюс "залишав бажати кращого етичний стан царя".

Кращого залишає бажати й хронологія Іванового правління: воно розпочалось аж ніяк не у 1532 р. - та й Судебник царя побачив світ аж ніяк не у 1549 р. (116, 117, 136). Вартим уваги є й "подвійне" народження Грозного: на с. 115 воно датується 1529 р., а на с. 116 - 1530 р.

Дещо подібне сталось і з Миколаєм Реєм: згідно з хронологічними таблицями "УЄ", він примудрився з'явитись на світ і в Польщі (31), і - як Микола - в Україні (29).

   Не може не зацікавити й сюжет про знаменитий Троїцький костел з волинського містечка Олика, яке творці "УЄ" воліють звати Олікою (352). З боку хронологічного тут усе вірно: споруду й справді звели у 1640 р. - хоч замість "Б. Моллего" (за версією "УЄ") у цьому задіяли знаного архітектора-єзуїта Бенедикта Моллі. Та вже у другому реченні собор зветься "Єлецьким" - тобто з незрозумілих причин "телепортується" у Чернігів, де є православні Єлецький і Троїцький собори.
   Зрушила з місця й могила Івана Сірка, опинившись, замість Копулівки, у якійсь Капилівці (466). Абсолютно незрозуміло, де саме у 1617 р. було укладено Столбовський мир - "в Столбовій" (301) чи "у селі Столбове" (302) - і де помер екс-цар Василій Шуйський: у Гостинінському (271) чи Гостинському замку (291).

Не менше інтригує те, що польський король Ян Собеський народився в "Олеському замку, що в Російському воєводстві" - і в тому-таки воєводстві (насправді, зрозуміло, Руському) побачили світ гуманіст Станіслав Оріховський і гетьман Петро Сагайдачний (90, 266, 332).

З'ясовується також, що князь Василь-Костянтин Острозький був "одним із найбагатших і найвпливовіших панів Російської Литви" (274) - а кримські хани регулярно видавали володарям Литви ярлики "на всі російські землі Великого князівства Литовського" (92, 125, 159). Звісно, прикро, що творці "УЄ", напевно, й не чули про "руську" самоідентифікацію давніх насельників України. Гірше, що під їхнім пером "російським" стало те, що в оригіналі (мого, як це не сумно, авторства) фігурувало як "руське".     Генконсул РФ у Львові плутає "російське" і "руське"
   Тож, як бачимо, навіть високе мистецтво списування потребує певного фаху. Бо інакше моя "львівська вірменська громада" не стала би "львівським вірменським суспільством" (72), літописне оповідання - "сповіддю" про історичну битву під Оршею (128), місцеві князі - "міськими" (13), митрополича кафедра - "митрополитською" (62), а той-таки Оріховський - Оріхівським (90, 131).  Ба більше: "Трактат про дві Сарматії" не обернувся б на курйозний "Трактат про двох Сарматіїв", а автор латиномовних поезій Павло Русин з Кросна - на "короля Паннонії" (73, 98).

   Загалом, думаю, треба мати якийсь особливий деструктивний хист, щоб, переписуючи найпростіші фрази та речення, повністю позбавляти їх сенсу. Так, мою фразу про Стародубську війну "Головним театром воєнних дій стає Сіверщина" трансформували у безглузде "Головною воєнною дією стає Сіверщина" (120).
   Або, скажімо, козацький "присуд" (тут: юрисдикція) з якогось дива став "вироком" - з усіма похідними ідіотизмами: сеймовою постановою про скасування "автономного козацького вироку" та "становленням козацької влади і козацького вироку" на землях, захоплених козаками під час повстань 1590-х рр. (241, 295).

Варто занотувати, що в описі цих буремних подій одна й та сама річка постає під двома назвами: Солониця і Солоніца (239-241). І це тенденція, а не поодинокий факт. На сторінках „УЄ" успішно "співіснують" Тиціан і Тіціан (162, 210), Мазаріні і Мазаріно (370-371), Рейсдаль і Рейсдал (383-385), Менглі-Гірей і Менглі-Герей (9, 56, 92), Фальконе і Фальконет (722), Жолкевський і Жулкевський (278, 283), Ришельє і Рішельє (184, 296-297, 323), Алевіз і Альовіз (23, 29), Шемячич і Шем'ячич (6, 32), Босуелл і такий собі Босузм (172).

Острозька Біблія зветься водночас Острожською (217), "Апокрісис" Філалета - "Апокризисом" Філарета (248, 275), син Нострадамуса - Цезарем і Сезаром (23-24), паризький театр, заснований у 1643 р. Мольєром, - то "Величним", то "Блискучим" (360, 455).

На 283-й сторінці "УЄ" король Генріх IV гине від того, що його двічі проштрикнули кинджалом - а на с. 165 маємо опис кожного з трьох ударів ножем, завданих Равальяком.  Камбрейська ліга фігурує у книзі і як Камбрійська, а укладений у 1529 р. у Камбре мирний договір - то як "Дамський мир", то як "так званий Ladies' Peace" (63, 64, 114).

Двічі й по-різному розповідається і про завершення московсько-литовської війни 1500-1503 рр. (16, 20). Окрім того, вигадується московсько-литовська війна 1507-1522 рр. (59), яка, вочевидь, є "синтезою" війн 1507-1508 рр. і 1512-1522 рр. Зрештою, черга доходить до кожної з них, і одне й те саме перемир'я описується і під 1520, і під 1522 рр. (89, 105).

Звісно, у виданні такого штибу марно шукати якихось одкровень стосовно місця України в загальноєвропейському контексті (хоча, поза сумнівом, тішить, що Туреччина "досягла небувалої могутності на світовій арені" лише "завдяки жінці, ім'я якої - Роксолана" (103)).  Навіть банальності про Україну як перехрестя цивілізацій абсурдизовано тим, як в "УЄ" розуміють міжкультурний обмін - скажімо, Растреллі "поєднав елементи європейського бароко з російськими і українськими архітектурними традиціями, такими як дзвіниці, дахи" (667). По суті, європейські сюжети в "УЄ" просто перемежовано із синхронними українськими; але якби ж йшлося лишень про синхронні події!   

Формуючи свою книжку за принципом "в огороді (чи, точніше, Європі) бузина, а в Києві батько", упорядники з легкістю переносяться у нинішні часи - зокрема, рапортуючи про сьогодення українських міст, заснованих у проміжку між 1500-1800 рр., що його охоплює книжка.  Відтак, розгорнувши цей опус навмання, можна натрапити на речі, вкрай несподівані серед реалій XVI-XVIII ст. - як-от на увічненого у центрі Харкова Леніна, новобудови Дніпропетровська чи панораму Дніпровської ГЕС (393, 701, 719). 

   Сентиментальним пейзажам Клода Лоррена додає реалізму сусідство з "Весіллям у Малинівці" і другом Маркса й Енгельса М. Ковалевським (350-351) - а творчість Джошуа Рейнольдса (який зветься воднораз Рейнолдсом і Рейнольді) виглядає опукліше на тлі трудових звитяг 73-го мостобудівного треста (748-749). Цікаво, що сказали б з цього приводу уславлені митці?  А от "Королю-Сонце", гадаю, й у найстрашнішому сні не ввижалося, що коли-небудь його портретові складе компанію знімок убогого кременчуцького вокзалу - та й авантюрник Каліостро, як не вдивлявся у майбутнє, навряд чи бачив свій життєпис поруч з реляцією про миколаївський Південно-турбінний завод (184-185, 738).  Не поталанило й Колумбу, чию експедицію 1502 р. уписано до "УЄ" разом із встановленням влади Рад у Бахчисараї (13).

Загалом, думаю, погортати цю книжку варто хіба для того, аби зайвий раз переконатись у незнищенності Homo Sovieticus - із природною еволюцією у бік сучасної "ділової людини", готової "прихватизовувати" все, що бачить око, аж до неозорих просторів віртуального світу. А результат...  "Сумбур замість музики" - або, точніше, історія, яку не можна читати без хрестоматійного брому. Звісно, якщо робити це всерйоз.

Але, в принципі, знайомство з доробком нардепа Зубанова цілком може бути - вдамся до визначення зі с. 109 - "відпочивальною" справою: адже ледь не на кожній сторінці на охочих очікує якась нова "йолка" або "знайомий незнайомець" - Ян Дантишек, перетворений на Дантишенка, король Олександр у вигляді "О. Ягелончика" або художник "Рафаель Сан". У чомусь це схоже на розглядання титрів, якими нас донедавна так щедро ощасливлювало вітчизняне телебачення (мені, скажімо, траплялися перли на кшталт "рицарів круглого стільця").

Або ж на думку спадають письмові роботи ледачих студентів, що їх гумористичний потенціал оцінили в Українському католицькому університеті, видавши книжечку «„Галопом по Європам": Надкоротка й не обтяжена датами історія європейської цивілізації" (Львів: Видавництво УКУ, 2006).

Прикро лишень, що "УЄ" - це не студентський реферат, а праця, освячена авторитетом аж чотирьох дипломованих науковців...Що ж, буває. Особливо в Україні.

Такі вони, особливості національної науки. 

Така вона -  доба "проФФесорів".

Чи знеєте ви щось про живописців Ялину Греко або Бенджаміна геть Блока? Чи чули колись, що флорентійський політичний діяч Козімо Медичі інколи одягав не себе збрую? Мабуть, ні. А от нардеп Зубанов (звісно, ПР) не тільки це знає, а і ще багато дивовиж, чим він поділився в товстеленній книжці "Україна - Європа " (скорочено УЄ), яку видало його сімейне видавництво Кріон. Чесно кажучи, я її не читав, бо коштує вона немало, і підтримувати цьго нардепа, у тому числі і фінансово, немає бажання, тим більше,  виявляється, що ця монографія є простим копіюванням відповідних статей з вікіпедії. Ось так просто нардеп помножує свої рахунки у.е. Все це добре знає пані Олена Русина, вона і провела екскурс цією книжкою(http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/10/31/59752/) для всіх бажаючих. Спасибі їй. Чого не зауважила пані Олена, так це того, що на додаток цей опус ще  й яксь переміг у конкурсі на кращу книгу у номінації "З глибин знання." Чудеса, та й годі.

Автор англійського перекладу книги Президента України Віктора Януковича Костянтин Василькевич попросив вибачення у глави держави і журналістів. Василькевич стверджує, що надто сумлінно виконав вказівку редактора (бо лице так відредагують), який просив зробити книгу більш зручною для читання. "Справа в тому, що оригінал рукопису (як українською, так і російською мовою) був абсолютно перевантажений великими посиланнями на сотні джерел від академічних видань до різноманітних друкованих та інтернет-публікацій (спитав б у зека, що таке посилання, він тобі хутко пояснить). Редактор попросив мене під час перекладу упорядкувати їх, прибрати ті , які явно зайві, оскільки мова йде все-таки не про наукове, а про публіцистичне видання. Книгу необхідно було зробити більш зручною для читання", - пояснив перекладач. За його словами, аналіз показав, що "більше 85% цих посилань було як на раніше опубліковані статті самого автора (автор незнає як "сстаті" пишеться, а він посиланнями грузить), тобто це було самоцитування і природне право автора використовувати свої більш ранні роботи, так і на різні ЗМІ, які цитували або переказували статті та виступи Віктора Януковича або прес-релізи його прес-служби". "Я сумлінно, і - змушений визнати - на жаль, надто сумлінно, виконав це завдання", - визнає перекладач (фото нижче). У підсумку, як пояснює Василькевич, "я видалив посилання на першоджерела і там, де робити цього, мабуть, не слід було. Наприклад, і там, де в тексті автором цитувалися слова з книги Лі Куан Ю і там, де слова того ж Лі Куан Ю цитувалися за публікацією в журнальній статті, у якій вони супроводжувалися коментарем журналіста (тут я хочу особливо вибачитися перед журналістом Віталієм Сичом) ".  "У результаті моєї "старанності" (див. фото), як може помітити читач, у книзі із 320 сторінок, всі посилання закінчуються на 61 сторінці (поясненням західному читачеві поняття "Валуєвський циркуляр"і т.п.). Решта 260 сторінок посилань взагалі не мають, хоча до 61 сторінки включно вони наявні, як і повинно бути", - пише Василькевич.

"Я, повторю ще раз, безумовно, глибоко винен і перед автором, і перед тими журналістами, які були дезорієнтовані цією помилкою. Тим більше що ця технічна за своєю суттю помилка стала приводом для нових ігор у цинічній антипрезидентської кампанії, що триває", - резюмує перекладач (розуміє, що забитий болт на зека після 61 сторінки книги неприємно тисне на горло) .

Як повідомлялося, сьогодні радник Президента Ганна Герман назвала провокацією інформацію про плагіат у книзі Януковича Opportunity Ukraine. (А їй болт приємно тисне і вона завжди рада старатись).

http://ua.korrespondent.net/ukraine/politics/1259212-perekladach-knigi-yanukovicha-vzyav-na-sebe-provinu-za-zvinuvachennya-u-plagiati

                                         Як з людей роблять ригіанальний лохторат.

                         

http://blogs.korrespondent.net/journalists/blog/vitaliysych/a43803

Віталій Сич Виктор Федорович целыми абзацами копирует информацию об успехах реформ в Гонконге и Сингапуре, вместо того, чтобы эти реформы внедрять Вчера с удивлением узнал, что мысли мои и Президента Виктора Януковича совпадают дословно. В своей новой книге Opportunity in Ukraine Янукович без разрешения редакции использовал целые куски из материалов журнала Корреспондент. Многие абзацы просто дословно "увикнули" из статьи, над которой я работал как со-автор и редактор. Я точно помню, что формулировку "главным и единственным оружием Сингапура и Гонконга в борьбе за собственное благополучие стал бизнес-климат" - придумал лично я. Также моей была фраза о том, что "секрет процветания Гонконга и Сингапура зиждется на четырех китах." Я на самом деле, даже не уверен, что на четырех, просто это была моя интерпретация того, что важно в историях успеха Сингапура и Гонконга. В книге также есть репортажные моменты того, как выглядит при подлете порт Сингапура, которые опять-таки дословно совпадают с описанием в журнале. Это тоже наше, порт описала журналист Каролина Тымкив, она незадолго до этого была в Сингапуре. Дословные сравнения условий регистрации бизнеса в Украине именно с Японией и Германией тоже мы делали. Совпадает дословно и многое другое. Заметьте, и я еще даже не читал эту книгу. Это лишь те моменты, которые обнаружил журналист УП Сергей Лещенко.   Короче говоря, чтобы не говорила в оправдательных комментариях Администрация Президента, факт плагиата налицо. Мне приятно, что Виктор Федорович и его помощники внимательно читают журнал Корреспондент. Но мне также хотелось бы, чтобы Президент и его команда не только копировали куски из журнала о реформах в Гонконге и Сингапуре, но и собственно внедряли их - а именно создавали благоприятные условия для ведения бизнеса для всех, а не только приближенных к ним бизнесменам, боролись с коррупцией - везде, а не только в стане своих оппонентов и т.д. Собственно делали то, что делали в свое время Гонконг и Сингапур. Я также очень жалею, что об успешных историях реформ в Турции, Тайване, Словакии, Грузии и Польше мы написали в журнале уже после выхода книги Президента. Иначе, помощники Президента познакомились бы и с опытом реформ этих стран. Я надеюсь, что рецепты реформ этих пяти стран попадут в следующую книгу президента. По крайней мере, это будет свидетельством того, что кто-то в окружении Януковича прочел об экономических реформах и в этих странах. Со временем, и до Президента дойдет.

 Іноземна преса жваво відреагувала на інформацію про те, що виступ секретаря Ради національної безпеки і оборони України Раїси Богатирьової на конвокації в Києво-Могилянській академії виявилася плагіатом промови голови корпорації Apple Стіва Джобса перед випускниками Стенфорда в 2005 році.

Як повідомляє "Фокус", десятки сайтів в усьому світу поширили інформацію про це, і авторитетні ділові й IT-видання США, Британії, Австралії, Іспанії, Франції, Туреччини та інших країн не забули зіронізувати як щодоо самої Богатирьової й інших українських чиновників, так і щодо ситуації з авторськими правами в пострадянських країнах в цілому.

Зокрема, блогер міжнародної ділової газети Financial Times Олександра Стевенсон не церемониться в своїх оцінках щодо плагіату промови українського політика. «Секретар українського Радбезу буквально сприйняла пораду Стіва Джобса наслідувати лідерів. (...) Ну, чудово - скажете ви - адже ці думки дуже добрі, і що з того, коли Богатирьова їх запозичила. Навіть якщо вона повторила досвід перебування при смерті. Може, річ у тому, що коли кількість історій про порушення інтелектуальних прав досягає свого піку (хто не читав про липові магазини Apple в Китаї?), то Богатирьова, щоб одержати з цього вигоду, перетворила і себе на таку медіа-мішень».

«У країні, де прем`єр Микола Азаров «ледве здатний зв`язати разом два слова» (рідна мова для Азарова - російська, але урядові промови він виголошує українською), щоб бути довершеною, Богатирьовій достатньо бути харизматичним оратором», - упевнена блогер. «Готова сперечатися, що відповідь в Україні була б: А хіба це не те, що роблять усі інші?» - із сумом пише Стевенсон.

Американський бізнес-портал Business Insider теж не згаяв нагодити покепкувати на тему плагіату з боку української чиновниці. «Промова Стіва Джобса на випускному в Стенфорді - достатньо знаменита і дуже надихає. Настільки, що, мабуть, український політик не змогла утриматися, щоб не «позичити» кілька абзаців. Це доводить, що в сучасному світі YouTube дозволяє нам не тільки шукати промови, щоб використовувати їх для «натхнення», а й зрозуміти слухачам, звідки береться це натхнення. Навіть якщо виголошувати цю промову в Україні».

Не відмовило собі в задоволенні пройтися по краденій промові Богатиревой і австралійське Інтернет-видання для гіків Gizmodo. «Схоже, що Китай - не єдина країна, де схиблені на крадіжці ідей Стіва Джобса! Хоч це і менш прибуткова справа, ніж підроблювати iPhone, але секретар Ради національної безпеки і оборони України Раїса Богатирьова вкрала Стенфордську промову Стіва Джобса! (...) Богатирьова використала всі можливості на повну, щоб передати весь набір погано перекладених банальностей», - дотепничає Gizmodo. При цьому гіківський портал дає секретареві українського Радбезу ділову пораду на майбутнє: «І це те, що вона вкрала? Лубковий матеріал про характер і долю? Якщо вже збираєшся вкрасти промову, то бери щось гучне, наприклад, вислови Малкольма Ікса або Джона Кеннеді. Давай, Богатирьова!»

«Натомість українська Рада Безпеки наполягає, що вони не мають нічого спільного з плагіатом, а Богатирьова, ймовірно, просто «надихнулася» Джобсом. Чуєте, студенти, які надмірно працюють? Просто зайдіть на Вікіпедію і трохи надихніться для контрольної з історії, яку вам не дуже кортить писати. Якщо вас виключать, то принаймні вас чекає робота в Раді безпеки України», - дає корисну пораду австралійське видання.

Спеціалізоване інтернет-видання про сучасні технології iSmashPhone.com побачило інцидент з українським політиком в історичному контексті: «Старі читачі пам`ятають часи Холодної війни, коли Росія безкарно крала секрети США... Раїса Богатирьова, секретар Ради національної безпеки і оборони України, недавно зробила промову на випускній церемонії в Києво-Могилянській академії. Єдина проблема: її промова була слово в слово скопійована з тієї, яку Стів Джобс зробив у Стенфордському університеті в 2005 році».

Американський комп`ютерний щомісячник PC World теж не залишив без уваги прокол з боку Богатирьової. «Колишні радянські республіки сумно відомі своїм зневажливим ставленням до авторських прав. І в Україні це підтвердилося нещодавнім інцидентом на найвищому урядовому рівні», - пише видання.

А міжнародне інтернет-видання The Next Web навіть зв`язалося з професійним перекладачем, який вимушений був констатувати, що промова Богатирьової не тільки містить в собі елементи плагіату, а й ще доволі посередньо виконана.

«Стів Джобс - знаменитий оратор, з розмовним, але магнетичним стилем, який настільки вражає, що про те, як його наслідувати, пишуть книги. Нещодавно український Секретар Ради національної безпеки і оборони Раїса Богатирьова вирішила, що їй настільки подобається промова Стіва Джобса, вимовлена ним у 2005 році в Стенфорді, що просто скопіювала її.  Ми поговорили з перекладачем, Олександром Манкута, який підтвердив, що промова і справді має підозрілу схожість з промовою генерального директора Apple. Схожість достатня, щоб стало цілком ясно, що це копія», - цитує Манкута видання.

Нагадаємо, 1 серпня секретаря Ради національної безпеки і оборони України Раїсу Богатирьову викрили в плагіаті: журналісти інтернет-видання Українська правда виявили, що її промова на конвокації в Києво-Могилянській академії місцями практично дослівно повторювала відому промову голови корпорації Apple Стіва Джобса перед випускниками Стенфорда в 2005 році.

 

Від блогера.   Чому попри всю абсурдність акушер-гінеколог очолює РНБО з 2007року ? Ставлення Президентів до національної безпеки української держави вражає своєю безвідповідальністю.

http://www.kyivpost.ua/author/yuriy-onyshkiv/