хочу сюди!
 

Элла

44 роки, стрілець, познайомиться з хлопцем у віці 40-54 років

Замітки з міткою «битва»

Ґрюнвальдські міфи та українська ментальність .

Автор: Галина Пагутяк   
 
Великі битви ніколи не закінчуються. Вони тривають і далі у свідомості поколінь, які виступають на тому чи іншому боці поля, і командують ними історики чи політики, або й письменники.

Молоді лицарі проводять інсценізації битв й отримують від цього неабияку втіху. Поява нових фактів, відкриття нових джерел  в часи круглих дат не проходять непоміченими.

Згодом патріотичне піднесення поволі згасає. Втім,  коли йдеться про культ цієї чи іншої події, то, для прикладу, битви під Берестечком чи Жовтими водами належать до символів народного культу, оскільки відображені у народній пам’яті піснями й думами, а Ґрюнвальдська – до елітарного. Останній створює офіційна ідеологія.

Ювілей Ґрюнвальдської битви, яку пишно  називають «битвою народів», відсвяткували рік тому. Найкращим подарунком до ювілею стали б солідні видання першоджерел з перекладами і науковими коментарями. Такий подарунок зробили в Білорусі, видавши «Хроніку конфлікту Владислава, короля Польщі з хрестоносцями в рік Христів 1410», написану одразу ж після Ґрюнвальдської битви. Упорядник і авторбілоруський історик Руслан Гагуа. Кожен, хто бажає, може прочитати цю книгу в Інтернеті. Це лише одне джерело, а всього їх двісті, деякі досі не опубліковані. Що більше джерел, то більше шансів реконструювати перебіг подій.

У 1962  році  в Москві до попереднього ювілею вийшов переклад тієї частини «Історії Польщі» Яна Длугоша, де міститься розгорнутий опис Ґрюнвальдської битви. Фактично, «Історія» Длугоша досі залишається основним і найавторитетнішим джерелом, що з часом породило ґрюнвальдську «міфологію». Назву три з них:

1. На полі битви існували пастки - «вовчі ями».

2. Вирішальну роль зіграли три смоленські полки.

3.Литовське військо втекло з поля бою.

І четвертий міф: пропагандистський.  Поляки тягнуть ковдру на себе, білоруси на себе, росіяни і литовці також, приписуючи своїм полкам вирішальну роль в здобутті перемоги. Українці ж воліють створювати культи з поразок, а не з перемог.

 Хочу попередити, я не писатиму про речі, відомі з підручників. В Інтернеті повно інформації про Ґрюнвальдську битву: від містечкової до офіційної, здебільшого поданої за Вікіпедією. Більшість авторів, що дублюють одне й те саме або просто фантазують, не зазирали в першоджерела. А вони зараз більш доступні, ніж будь коли. Принаймні, ті, що перекладені. Мене просто цікавить, як створювались міфи і як вплинула Ґрюнвальдська битва на ментальність українців. Страшенно б не хотілось махати перед кимось дражливою ідеологічною ганчіркою. Істина не має кольору.

Наскільки можна  довіряти Яну Длугошу?    Перш ніж перейти до розгляду міфів, запитаймо себе, чому Ян Длугош присвятив стільки уваги Ґрюнвальдській битві?  Причину слід шукати в біографії історика, книги якого свого часу дуже не подобались офіційним колам Речі Посполитої (правління Зигмунта ІІІ Вази) й були навіть заборонені. Ян Длугош  (1415 -1480)  гербу Венява  був сином шляхтича Яна Длугоша, учасника битви під Ґрюнвальдом, за що той отримав староство в Бжезніці. Власне, єдиний спосіб  дізнатись імена воїнів, що бились під різними знаменами на полі тоді в липні 1410 року, - це королівські чи князівські грамоти, бо в тогочасних хроніках немає поіменних списків воїнів. Майбутній історик навчався у Краківській академії й потрапив згодом до двору єпископа Краківського Збіґнєва Олесницького. Майже 20 років був його секретарем і правою рукою, присвятив йому сторінки у великому описі битви. Тобто Длугош мав змогу ознайомитися зі спогадами очевидців, і використовував інші історичні джерела, перебуваючи після смерті свого покровителя  при дворі Казимира Яґеллона, де став вихователем королівських синів. Як історик та  географ Ян Длугош досі має величезний авторитет серед літописців Ґрюнвальдської битви. Він подає список усіх коругв (полків), що брали участь у битві, описує їхні знамена, його перебіг самої битви детальніший, ніж в інших хронікерів, й відчувається, що автор  розуміє свою місію: зберегти для нащадків правдиву пам’ять. Дуже фахова робота як на часи, коли в основному обмежувались літописами, завжди писаними на замовлення князів світу цього. А нетенденційних істориків не буває – просто є більш тенденційні й менш тенденційні.

   Однак з віднайденням 1857 року  польським істориком Августом Бєловським рукопису «Хроніки конфлікту», яка була написана одразу ж після закінчення битви, виникли сумніви в деяких тезах  Длугоша. Автор цього невеликого за обсягом твору – анонімний, але більшість істориків схиляються до думки, що ним був польський віце-канцлер Миколай Тромба, що під час пруської експедиції очолював польову канцелярію Владислава Ягайла. Кому ж, як не йому, було про це писати. Миколай Тромба гербу Тромби (бл.1358 – 1422) був прихильником здобуття Мальборка і з цього приводу конфліктував навіть з королем Владиславом Ягайлом, якому після переможної битви під Ґрюнвальдом, забракло сил остаточно добити Тевтонський орден.

Особливістю Хроніки є те, що Тромба створював її, опираючись лише на власні враження, а відтак міг чогось не помітити. І вже тому його праця не може конкурувати з працею Длугоша, який мислив як історик. Однак і Длугош не міг передбачити такого явища, як міфологізація історії, коли реконструював Ґрюнвальдську битву. Прогалини він заповнював гіпотезами, які згодом стали сприймати як доконаний факт.

 Розправа з міфом    Властиво, з  історичним міфом можна розправитися за допомогою археологічних розкопок, статистики та використання  інших допоміжних дисциплін. Гірше розправитися з пропагандистським міфом, бо це може коштувати дуже дорого і самим історикам, і суспільству.  Так звані «вовчі ями» на полях під Танненберґом не згадуються в жодній хроніці. Схоже, це витвір уяви, що прагнула підсилити ефект перемоги. Якщо ж ми не довіряємо хронікам, то  можемо довіряти археологам, які не знайшли жодних ям на полі бою. Ями мали бути такі великі, щоб туди міг потрапити лицар разом з конем. До того ж ідея битися саме в цьому місці виникла спонтанно, і в жодної з воюючих сторін не було часу на те, щоб підготувати пастки.

    Що більше джерел – то кращі  шанси деміфологізувати історію. Особливо  важливо знати джерела з іншого боку конфлікту. Це так звані «Торунські аннали» та «Хроніки Прусських земель» Яна фон Поссільґе. Проаналізувавши опис втечі з поля бою  армії Великого Литовського Князівства,  якою командував двоюрідний брат Владислава Ягайла Вітовт, і яка разом з татарським полком витримала перший бій із тевтонцями,  видається, ніби мілітарна середньовічна Європа зіткнулась з невідомим їй маневром, до якого часто  вдавались татари, щоб внести розгубленість в ряди противника. Під тиском частина литовського війська вдалась до втечі, а потім приєднались знову до союзних військ. Переслідуючи литовців, тевтонці порушили стрій і стали здобиччю польського війська. Власне, перемозі у Ґрюнвальдській битві союзні війська завдячують різними тактиками. Якби тевтонці зустрілись віч-на-віч з однорідним військовим утворенням, вони могли б вийти переможцями. Натомість увесь цвіт тевтонського лицарства був загублений під Ґрюнвальдом і то ким: язичниками й простолюдом. У Тевтонському архіві  в Геттінгені зберігається лист до Великого Магістра (без підпису й дати), де  невідомий консультант-інформатор попереджає про подібний маневр: «Може трапитися так, що ваші вороги замислять обережність і, залишивши коругву, виявивши слабкість, вдадуться до втечі; (проте) може трапитися так, що вони вирішили порушити ваші ряди, оскільки люди схильні до полювання (переслідування), як це було у Великій битві». Йдеться про Ґрюнвальдську битву. Анонімний автор попереджає не стільки  про тактичний прийом, загалом відомий, як про те, що не слід захоплюватись переслідуванням  противника.

Була і справжня втеча. Литовська кіннота отримала найпотужніший удар  добірних сил противника і розгубилась. Хто ж тоді має рацію? Тевтонці зробили тактичну помилку, відділившись окремою ланкою від свого війська, і згодом потрапили в засідку. Тобто це була не спланована засідка, а імпровізована. До речі, Магістра Тевтонського ордену вбив дрючком якийсь простий вояка з боку Вітовта. Про це пише «Хроніка конфлікту», а Ян Длугош  згадує лише про дві рани на тілі.  

 Саме Длугошеві ми завдячуємо міфом про вирішальну роль трьох смоленських полків, який взяла на озброєння російська, а згодом радянська пропаганда. Культ перемоги  слов’янської цивілізації над германською буйно розквітав під час двох світових воєн для підтримання бойового духу народу, а нині такий самий метод використовує російський прем’єр-міністр, заявляючи, що Росія виграла б  війну з гітлерівською Німеччиною і без України. Ось що писав Длугош: «…руські лицарі Смоленської землі вперто бились, стоячи під власними знаменами. Лише вони не вдались до втечі, і цим заслужили велику славу. Хоча під одним знаменом вони були жорстоко порубані, і знамено їхнє втоптане в землю, проте в двох інших загонах вони вийшли переможцями, воюючи з величезною хоробрістю, як личить мужам і лицарям, і нарешті з’єднались з польськими військами: і лише вони одні у війську Олександра Вітовта заслужили в той день славу за відвагу й геройство в бою; всі ж інші, залишивши поляків битися, кинулись врозтіч, переслідувані ворогом». (Длугош Ян. Грюнвальдская битва. - Москва-Ленинград, 1962).      

   Це повідомлення, як вважає Руслан Гагуа, вигадав автор, щоб подолати  суперечності між різними джерелами, які він використовував. У Хроніці конфлікту  цей епізод відсутній. Ось що пише автор цього тексту: «Інша ж частина ворогів серед тих, найкращих людей хрестоносців, зійшлись з великим завзяттям  та криками з людьми Вітовта, і після майже години взаємного бою, втрати з обох сторін були такими великими, що люди князя Вітовта змушені були відступити. Тоді вороги, переслідуючи їх, вирішили, що вже отримали перемогу й, порушивши стрій, віддалились від своїх коругві перед тими, кого змусили втікати, почали відступати…» ( Гагуа Р.Б. Грюнвальд в источниках: «Хроника конфликта Владислава, короля Польши, с крестоносцами в год Христов 1410».– Пинск: ПолесГУ, 2009. – 208 c.)

Длугошу треба було пояснити, чому військо Вітовта, яке начебто втекло, брало участь у битві. Насправді половина литовської армії  залишилась на полі бою, а смоленська коругва (а не три, як писав спершу Длугош) була поруч із польськими коругвами. Інші джерела теж не зауважують особливої ролі смоленських лицарів в бою. Хоробрими були всі воїни, зокрема й тевтонські лицарі. Проблема боротьби з історичними міфами полягає насамперед в доступності всіх джерел, навіть для фахових істориків. Тому кожне нове покоління має ставити запитання: кому вигідний той чи інший історичний міф? Що принаймні зробив білоруський історик, який не побоявся  звинуватити у тенденційності  своїх білоруських колег, що й досі тягнуть ковдру на себе.

Чи були українці у Ґрюнвальді?   Дивне питання, погодьтеся. У нас навіть випустили марку про Іванка Сушика, якого король Владислав нагородив відразу після битви. І ця зворушлива історія у дні ювілею крутилася на всіх українських сайтах. Скидається, що Іван був єдиним українцем на всі 90 й одну коругву переможців. Зрештою, називати наш народ українцями в 15 столітті нам не дозволяють. Лише «руськими». Хоча французи називають себе французами, а італійці італійцями. На це вже давно звертала увагу Наталя Яковенко, але історики досі зволікають, косячись одним оком на Польщу, а іншим на Москву.

 Тисячі наших предків  у польських (земських та магнатських) коругвах бились під Ґрюнвальдом, однак цей факт не став символом українських національних амбіцій. Можливо, це й добре. Будь-яка пропаганда рано чи пізно відходить у небуття. Усе, що нам потрібно, - це серйозні наукові дослідження з широким залученням джерел та статистики. Замість парадних книг на дорогому папері з вкрай обережною інформацією й розкішними ілюстраціями краще  видати хоча б збірку праць українських істориків, досі написаних на цю тему, а потім перейти до монографій. Це потрібно для повноти картини, яка відновлює історичну справедливість.

Отже, задля справедливості надаємо слово Длугошу. Той пише, що в складі польського війська були коругви, сформовані на території сучасної Галичини, Поділля, Волині: З Галичини: Галицька, Перемишльська, Львівська, Холмська, 40-ва коругва Мартина зі Славська, три подільські: Жидачівська, Теребовельська, Подільська. Як свідчить статистика, у складі війська ВКЛ перебували земські коругви з Києва, Кременця, Стародуба, Дорогичина. Воювали наші земляки й під іншими земськими та іменними коругвами. Встановлювати національну приналежність учасників – справа важка й тривала, але немає сумніву, що ці полки складались з українців. Їхня історія відображена в привілеях, грамотах, родовідних деревах. Владислав Ягайло ще задовго до Ґрюнвальду підтверджував привілеї, надані раніше Левом Даниловичем і Казимиром. Галицька шляхта українського походження  зобов’язувалась натомість поставляти озброєних воїнів для походів. Українські шляхтичі не були тоді ще зрівняні в правах із польськими, то не були зобов’язані воювати поза межами Корони Польської. Така нерівність сприяла подальшій полонізації. Коли ми подивимося родовідні дерева, то зустрінемось з прив’язкою до Мазовії, Моравії, тільки не до Галичини, тобто чимало родовідних дерев сягають лише до 16 століття, коли українська шляхта активно полонізувалась. Ян Щасний Гербурт у одній зі своїх промов говорить, що його предки  живуть в Русі вже 400 років, тобто з 13 століття. Вони, як й інші роди з гербу Сас, прибули на запрошення короля Данила з Моравії. Інші прибули з Угорщини.

 Після Ґрюнвальдської битви вцілілі лицарі отримали землі, ну а ті, що загинули, пішли в повне небуття. Але йдеться не лише про лицарів-шляхтичів, а й тих, хто їх супроводжував і теж бився на Ґрюнвальдському полі, їхніх земляків – «піших піхотинців», слуг. Вічна їм пам’ять.

 Перед початком походу Владислав Ягайло вагався, чи варто запрошувати польських та українських лицарів, може, краще вдатися до послуг найманців, які самі себе винагородять в разі перемоги. І пліч-о-пліч з коронними та князівськими військами бились татари, чехи, румуни. Кожна війна дорого коштує. Чого варті лише лицарські обладунки, спеціально навчені коні, гармати. А сама війна з тевтонськими лицарями, як її не прикрашай панславізмом і патріотизмом, мала суто економічні причини. Тевтонський орден блокував шляхи польським купцям, завдавав збитків економіці, й війна з ним була неминучою. Литва була загрожена. Після перемоги  у тевтонській війні, що тривала ще довго, Польща почала активно розвиватися, а українці й далі не мали власної держави. Росіяни ж, принаймні, отримали моральну сатисфакцію на кілька століть вперед.

  Корпорація «Тевтонський орден»    Причини послаблення на початку 15 століття Тевтонського ордену теж були банальні: закінчилися гроші. Тобто їх не можна було вже взяти як раніше: силоміць, в хрестових походах. Залишався «дранґ нах Остен», де можна було ще цивілізувати язичників. Однак язичники воліли приймати хрещення не вогнем і мечем, а з рук своїх вождів, яким довіряли більше. Світ змінювався, настав час створювати нові сфери впливу й заново його ділити. А Статут Тевтонського ордену залишався незмінним.

Як писав французький історик Ернест Лавісс (1842 – 1922) в нарисах з історії Пруссії, найбільш перспективні й довготривалі ті держави, в яких правлять династії. Саме династія консолідує націю довкола королівської родини. Виборність польського короля дуже послабила Польщу, бо кожні вибори розділяли суспільство. Правління династії Яґеллонів було дуже корисним для польської нації. Держава, яку створив Тевтонський орден, взагалі була надбудовою над німецькими колоніями. Статут ордену перешкоджав лицарям стати частиною суспільства. Пруссією правила корпорація, яка не допускала до управління і до ресурсів бюргерів чи дворянство. І на початок ХV століття прірва між суспільством і владою стала очевидною й нездоланною. Орден був приречений, натомість Прусська монархія згодом стала зразковою державою в Європі у всіх відношеннях: економічному та культурному.

 Це теж ознака того, що уроки Ґрюнвальду бодай хтось засвоїв. Держава, якою править корпорація у вигляді ордену, партії, куди пускають лише своїх, недовговічна й слабка. Суспільство при цьому позбавлене економічних і політичних свобод, і питання не в тому, як воно проголосує на наступних виборах, а в тому, наскільки воно здатне самоорганізуватися і дати відсіч знахабнілій і чужій владі. Корпорація під назвою «Тевтонський орден» була послаблена ззовні і програла остаточно, не маючи підтримки зсередини.

Військо польського короля не мало б жодних шансів перемогти, якби його не підтримало Велике Князівство Литовське, яке згодом зазнало найбільших втрат у Ґрюнвальдській січі. Після того на кілька століть було зупинено похід на Схід, аж доки не з’явилась корпорація під назвою «Третій Рейх», правда, вже з іншою корпоративною етикою.

Война белок !!!

Воюют не только люди...,но и белки!!!!

Приключения итальянцев в России.

   Итак 1380-й год, Куликово поле. Напротив друг-друга стоят два войска - войско великого хана (пока ещё) Мамая и войско Дмитрия Донского.


Зображення 26 з 56965


   45-ти тысячное войско хана стоит напротив 60-ти тысячной московской рати. Сам хан окружён тяжёлыми всадниками - нукерами, набраными из потомков монголов, их несколько тысяч но они способны разбить десятки подобных московских армий. За нукерами хана стоят орды верных племенных вождей с отборными конными воинами , вооружёнными пусть и не так хорошо, как нукеры Мамая - но меж тем представляющие грозную силу. А за этими силами стоят десятки тысяч простых татарских всадников вооружённых луками, саблями, пиками и изредка одетыми в лёгкие кольчуги. Монголо-татары не имели своего пешего войска, посему его роль обычно исполняли москвины, или иные фино-угорские ратники, или наёмники. В даном случае за всем войском Мамая стоят несколько тысяч пеших генуэзских воинов.

   Генуэзцы не только прекрасные моряки, но и прекрасные арбалетчики способные поражать врага на вылет, на расстоянии 150 шагов из своих мощных арбалетов. Огромный щит защищает их от вражеских стрел, от ударов защищает тяжёлый пеший доспех - а для ближнего боя имеется прекраснейший меч, очень часто из миланской стали. Такого воина очень непросто победить - его можно взять только выучкой и дисциплиной (как было при Креси), или массовым превосходством.
http://www.yaflok.net/pictures/arbaletchik.jpg
   Напротив стоит московской войско. Московский князь окружён несколькими сотнями славян-дружинников, у каждого из них тяжёлое вооружение, подобное византийским катафрактариям, у старших виднеется коротенькая бородка, у младших её нет - славянская традиция, наиболее опытные и прославленные стоят с выбритыми черепами и чубом свисающим из-под шлемов. Их всего несколько сотен - потомки остатков славянских дружин 13-го века. Ещё несколько сотен священников облачённых в доспехи, виднеется на конях возле князя. Это его надежда и основа - священники здесь из разных родов - есть славяне, есть греки, есть татары, есть фино-угры - как и в самом войске Дмитрия. За этой элитой стоят татарские конники Шеремета, Епанчи и иных православных татарских родов, оселившихся в Москве и ставших надёжной опорой московских властителей. И вот немного поодаль стоят бояре со своими ратями. Бояре - местные властители племён Москвы, допущенные к правлению князя наравне с дружиной, их задача проста - дать видимость власти местных племён. Как и следовало ожидать бояре имеют длинные бороды, как и возглавляемые ими ополчения, но одеты и вооружены гораздо лучше, у многих татарские-же кони. И вот смотрим на эту рать далее - и видим более 50-ти тысяч ополченцев - вооружённых кто как, обутых по фино-угорскому обычаю в лапти, с отпущенными донизу бородами (так презираемые за этот обчай славянами, что два с половиной века спустя их потомков назовут "кацапами" - "козлами"), незнающие дисциплину, не умеющие воевать - ещё вчера их занятием было выращивание капусты, распилка леса, поклонение великому дух медведя и в лучшем случае охота на местную дичь.


Зображення 7 з 260


Татарская конница в рядах московского войска - основная ударная составляющая москвинов до 18-го века.
 
  Хан Тохтамыш собрал в Восточной части Орды подобное Мамаю по численности войско и двигается вперёд, чтобы ударить по сердцу Орды. он надеется, что московский князь отвлечёт войско Мамая на достаточное время для вторжения с войском в Сарай.

   Итак утро - на поле выезжают два богатыря - священник (символизм - только религия объединяет разные народы Московии) и мурза, обое падают убитыми.

   Затем начинается битва, которая длится несколько часов - московское войско практически уничтожено - но в последний момент татарская армия поворачивает назад и начинает бежать... Вся кроме генуэзцев. Генуэзцев окружают и далее по летописи (тупо копипаст конца Ледового побоища). А Мамай с войском устремляется на восток - навстречу Тохтамышу... Его очень легко понять - при передвижении на несколько сот километров генуэзские пехотинцы будут абсолютно бесполезны, а конница весьма и весьма полезной. В случае если-бы Мамай довёл битву до конца он обязательно имел-бы итальянцев в своём составе, и имел-бы на несколько тыщ меньше конницы - что для него намного хуже чем есть при существующем раскладе - он сохраняет конницу, теряет пехоту - но разбивает Тохтамыша и через нескоько месяцев приходит с армией новых наёмников...

   Москвины так и не смогли разбить татарскую армию, они лишь уничтожили вдесятеро меньшую от татарского войска группировку генуэзцев - и не просто уничтожили, а вырезали по-варварски.

   Итальянцы погибли, точное количество погибших неизвестно по оценкам историков цифра доходит до пяти тысяч. Это ошибка с итальянцами и стала для Мамая роковой, после предательства его-же мурз, сбежав к генуэзцам в Крым он был зарезан...

П.С. Иван Грозный был сыном правнука Дмитрия Донского и правнучки сына Мамая, оселившегося после смерти отца в Литве. Вот такая вот история Московии-Орды...

Капітуляція

За прихильність щиру твого серця,

За очей незбагнену блакить

Ринувсь, щоб тебе, немов фортецю,

Взяти штурмом, з ходу підкорить.

Думав, що здобуду перемогу,

Увірвуся вихором, зімну...

І не вийшло... Довелось облогу

Розпочать - тривалу й затяжну.

Воював я вперто і зухвало,

Як, мабуть, ніколи і ні з ким.

Ти ж усі атаки відбивала...

І тоді упевнився в однім:

Битву цю програв я. Зізнаюся.

Й силкуватись далі - не резон.

Я складаю зброю. Я здаюся.

Прошу, забери мене в полон.

 

Свет возрождающейся Украины-Руси воспламеняет весь мир!

Судьба Земли, всего мира решается именно в Украине, будет ли война или утвердится мир, именно здесь решается, победит Свет или тьма! Потому что именно в Украине борьба на Земле за Свет против тьмы обрела для себя подготовленную почву и проявилась именно таким образом, охватывая все страны мира.
(Продолжение здесь):
© Александр Ладик / Alexander Ladik

Міфи російської історії : маленькі битви великого князя.

   Недавно Дмітрій Мєдвєдєв запропонував Україні та Білорусі разом з Росією відзначити у 2012 р. 1150-річчя російської державності. Бо, мовляв, "у нас спільні історичні та духовні корені". А далі заліпив таке, що хоч стій, хоч падай: "державність наша відповідно до канонічної теорії поширювалася, що називається, з півночі – північного заходу на південь, і в цьому сенсі ми зацікавлені, щоб наші партнери прийняли також в усьому цьому участь".    Цікаво, де він таку канонічну теорію вишпортав. Щоб мене качка брикнула, коли не Кіріл підказав! Це ж треба – з півночі на південь. Так чого доброго ми довідаємося, що і Київ московити заснували, і Львів, і Чернігів...   Але що тут дивуватися – міфами земля російська повниться. Тому й не дивно, що Путінська імперія продовжує плодити великодержавні міфи. З цією метою і створюються нові версії старих фільмів. Зокрема, новий фільм про Александра Невського за розрахунком кремлівських ідеологів повинен сприяти патріотичному вихованню молоді. Адже російська історія така скупа на справжніх народних героїв, що доводиться їх вигадувати.    Або красти. Наприклад, у новгородців. Волелюбні новгородці могли б стати четвертим східнослов’янським народом, якби не жорстока експансія Московщини. Сучасний російський учений Георгій Трубніков писав: "якось я почув таку фразу: "Я - нащадок новгородців, і для мене москаль гірший, ніж єврей для антисеміта". Виявляється, нащадки новгородців пам’ятають про свою велич. Правда, велич Александра Невського дещо сумнівна.    Першим, хто почав творити з Александра Ярославовича великого героя, був Іван Грозний, який звелів його канонізувати і наділив титулом "Невський", далі Петро I у 1723 р. урочисто перепоховав "предка" в Александро-Невській лаврі у Санкт-Петербурзі та ухвалив відзначати його пам'ять. А 21 травня 1725 р. Катерина I встановила орден святого Александра Невського. Під час Бальшой Атєчєствєннай за вказівкою Сталіна обличчя полководця опинилося в центрі срібної п'ятикутної зірки. Цікаво, що саме троє тиранів – Грозний, Петро І і Сталін – так зворушливо опікувалися Невським.    А далі усе пішло, як по маслу. Александр Невський став відомим кожному школяреві не тільки завдяки підручнику з історії, а й завдяки фільму Сергія Ейзенштейна. Запопадливі російські історики дружно поставили князя в один ряд з найвидатнішими полководцями світової історії. "Тріумфальні перемоги 1240 р. в Невської битві і 1242 р. на льоду Чудського озера зупинили вороже нашестя; залишилися незмінними і межі Новгородської землі", – писав доктор історичних наук А.Н. Кірпічніков.    Та чи справді то були аж такі величні битви? Візьмемо Невську битву. За офіційною версією влітку 1240 р. шведи, очолювані Біргером Магнуссоном, зятем короля Еріка V, піднялися по Неві і, ставши табором, послали Александрові виклик на бій. Той вирушив "з малою дружиною" і 15 липня 1240 р. під прикриттям ранкового туману раптово напав на шведів та розгромив їх. Біргеру із залишками загону ледве вдалося врятуватися втечею у сутінках. Але тут же вказано, що тілами простих шведських воїнів заповнили дві братські могили, останками ж іменитіших завантажили аж два кораблі. То про яку панічну втечу мова, якщо з літописів видно, що убитих поховали самі шведи?    Військо Александра втратило у битві до 20 вояків. Ця обставина муляла не одного історика, бо що ж це за велика битва при таких жалюгідних втратах? Та ще й з ким – із вікінгами, для яких війна була ремеслом. Яку б ми відому битву не взяли у середньовіччі, всюди втрати незмірно вищі. При чому не обов’язково брати найбільші і найкровопролитніші битви.    Але це не єдина загадка, яка причаїлася у літописі. Якщо "битва" почалася на світанку, а шведи втекли у сутінках, то вона мусила тривати цілий день. Але... в середині липня ще панують білі ночі. Звідки сутінки?    Не обійшлося у літописі і без брехні: шведський "бискуп убиен бысть". Але жоден із семи шведських єпископів того часу не загинув у 1240. Друга брехня – буцім Александр вдарив списом Біргера в обличчя. От тільки шведам про це нічого невідомо і про жоден шрам на обличчі Біргера нема ані згадки. Та й на жодному його портреті шраму не видно, хоча шрами, як відомо, лише прикрашали лицарів.    А найбільший парадокс полягає в тому, що Біргер, зазнавши такої страшної поразки, став ярлом, а через десять років після Невської битви його семирічний син обраний королем і разом із батьком править країною. Та на цьому парадокси не вичерпуються. Родини Александра Невського і Біргера перебували у дружніх стосунках. Саме у Швеції збирався Александр оселитися, якщо б йому довелося стати вигнанцем. А його брат Андрій від ханського гніву сховався не де, як при дворі Біргера.    На відміну від невеликої кількості руських літописів, у шведів літописання було розвинуте куди ширше, окрім того писалися й родові хроніки, де скрупульозно описано будь-які, навіть дрібні, історичні події. Але ніде, у жодному джерелі нема ані слова про якусь Невську битву. Якщо хтось подумає, що шведи вирішили замовчати свою поразку, то мушу розчарувати: у їхніх джерелах зафіксовано безліч різноманітних битв, серед яких чимало й поразок.    Вірогідніше усього, не було жодної битви. Шведи і новгородці зустрілися і уклали договір, після якого понад три сторіччя не воювали. А потім відбувся турнір і спільна пиятика. От під час турніру та п’яної бійки з рубаниною і загинуло трохи люду. Усе решта – фантазія літописців, які художньо опрацювали княжу версію. Але що їх самих при тім не було, то й наплутали чимало. А на останок ще один парадокс. Восени того ж 1240 р. новгородці виганяють Александра Ярославовича! І це після такого ратного подвигу? Чи не тому, що довідалися правду?    Та рушимо далі. У битві, яка відбулася 5 квітня 1242 р. на льоду Чудського озера з руського боку брало участь нібито до 17 000 вояків, а з німецького – до 12 000. Скільки втратили русичі – невідомо, а от німецьких рицарів полягло аж 500 та ще 50 потрапило в полон, ну, і чуді лягло "без числа". Бо чудь німцям помагала.    Але, якщо про Невську битву шведи нічогісінько не чули, то німці про Льодове побоїще знають. Правда, у "Хроніці землі Пруської" про це ані слова, зате "Римована хроніка" наводить зовсім інші цифри: у битві брало участь 300–400 німців, 20 рицарів загинуло, 6 були полонені. Підозри в тому, що німці занизили свої втрати безпідставні, бо хроніка поширювалася у багатьох списках, а усі убиті були названі поіменно. Якби пропустили аж кількасот – це б викликало неабиякий скандал. Цифри наведені у хроніці скидаються більше на правду, бо на ту пору рицарі й не могли виставити численнішого війська. Перед тим вони зазнали кількох відчутних поразок. Найбільшої – у 1236 р. від литовського князя Міндовга під Шауляєм, коли загинуло 40 рицарів. Між іншим на боці рицарів тоді билися й псковитяни, литовці узяли в полон їх майже дві сотні. Так що російсько-німецька дружба зароджувалася ще у прадавні часи.    У битві під Дорогочином, де розбив рицарів уже Данило Галицький, полягло понад 20 рицарів. А в 1241 р. уже татари розгромили збірну армію німців, поляків і тевтонських рицарів біля Лєґніци. Там рицарів загинуло стільки, що Тевтонський орден очухався щойно через сто років. Таким чином сил на те, аби виставити багатотисячне військо він уже не мав.    Та й те сказати. На місці битви під Дорогочином, під Лєґніцою і під Грюнвальдом (15 липня 1410 р.) ще й досі археологи знаходять у землі мечі, вістря стріл і списів, напівзотлілі чоботи та інше причандалля. А от на місці Льодового побоїща археологи не знайшли нічого.    З фільмів пам’ятаємо, як рицарі у важких обладунках провалювалися під лід. Але це казочка, бо обладунки рицарів і русичів важили однаково. Однак на дні озера теж не знайдено нічого.    Очевидно, була якась невелика сутичка, але Александр уже був мастаком роздувати мильні бульбашки. Правда, підчистити геть усі літописи йому не вдалося, тому в Іпатієвському літописі читаємо чітко і недвозначно: "У лето 6750. Не бисть ничтоже". А літо 6750 від Створення світу – це і є 1242 рік. У Лаврентієвському літописі, який брав інформацію з хроніки, створеної при дворі сина Александра, сказано так: "В лето 6750. Ходи Александр Ярославович с Новгородци на Немци и бися с ними на Чюдскомъ езере оу Ворониа камени. И победи Александр, и гони по леду 7 верст секочи их". Якось надто скупо про таку героїчну битву. Яка між іншим нічого не дала, бо те, що пишуть у підручниках, буцім перемоги Александра зупинили німецьку експансію, брехня. Адже Іванові IV Грозному через три сторіччя довелося вести з цим самим орденом тривалу Лівонську війну. Юрій Винничук.

Битва за Славянск

Мой прогноз по Славянску исполнился с опережением не столько благодаря украинской армии (которая молодец и колошматила ополченцев дай бог каждому), сколько благодаря тактической смекалке господина Гиркина, который, по-видимому, тоже молодец, понял перспективы сидения на заднице, и решил сваливать до того, как у него кончатся оперативные резервы, и свалил, оставив минимальные заслоны для прикрытия отступления.
     И вот теперь мы видим, как армия ДНР во главе с её единственным боеспособным командиром, улепетывает из тяжело окопанного и бронированного Славянска в слабо окопанный Донецк. Трудно переоценить, насколько это превосходная новость.
     Потому что мы все понимаем, что если бы не бегство Гиркина, если бы он решил стоять, как царь Леонид, до последнего, то в Славянске мы потеряли бы еще пару месяцев, кучу народу, бронетехники и в итоге вошли бы не в город, а в обугленную непригодную к жизни кучу руин.
     На данном же этапе, давайте признаемся честно, потери Славянска в жилом фонде, конечно, велики, но не разрушительны, не безвозвратны для будущего Славянска, как города. Текущие потери восполняются постройкой двух-трех крупных высоток, на 300-400 квартир каждая.
     Сейчас на две недели город будет закрыт, в него войдут военные специалисты с целью разминирования и восстановления разрушенных коммуникаций, после чего город откроется для беженцев, желающих вернуться.
     Дальнейшая военная операция по линии Донецк-Луганск будет облегчена сразу рядом факторов.
    Во-первых, Гиркин теперь – убегающая армия. Ему придется принимать бой с колес, в необорудованных районах.
    Во-вторых, они будут хуже драться из чисто моральных соображений. Они теперь – убегающая армия, они понесли тяжелейшее в этой войне поражение и оставили свой Сталинград. Теперь они сражаются за свою жизнь.
    В-третьих, их будет гораздо меньше. Большая часть местного населения, те, кто способен по-тихому вернуться домой, постарается именно это и сделать, и дезертировать по домам. Как в группе Гиркина, так и во всех прочих группах по всей территории, контролируемой боевиками. Так что теперь количество боевиков резко уменьшится, а массовая доля среди них российских граждан, которым путь домой закрыт – увеличится.
    В-четвертых, народ, увидевший, что «погнали наши городских», приподнимет голову. Невысоко, потому что высоко – страшно. Но поддержка местного населения у бойцов погорелой армии резко уменьшится.
     В любом случае, хочется поздравить украинскую армию, всех бойцов добровольческих батальонов, всех волонтеров.

     Александр Нойнец

NEB

NEB

Мой вечный сон (Расшифровка названия сообщества)


Появился ты снова,

Голубой дракон -

Так, как будто бы вспыхнул

Неба склон;

Нереальная данность

Зазвенела в ушах,

А реальная странность

В сердце вызвала страх:

Ты не ищешь добычи -

Ты ищешь меня

Прожигающим взором

Голубого огня!

И несут меня ноги

За незыблемость стен,

Где сплошные итоги,

Где нет перемен.

Упованье на чудо –

На спасенье моё;

Я вбегаю и вижу:

То жилище твоё!

Стены – жёлтым оврагом

Обступили меня,

А в окне – чёрным стягом

Небеса без огня,

А из пола, металлом –

Неживые цветы:

Листья – острые копья -

Их попробуешь ты!,

Если встретишь меня,

Когда снова на свет

Буду я убегать

Из чугунных тенет.

Но не встретил меня

Голубой дракон -

Лишь донёс ветер с гор

Раскатившийся стон.

Я покинула стены,

Но мир стал другим -

Странны те перемены,

Что случились с ним! :

Всё теперь в твоей власти,

Голубой дракон!

Злоба, страх и несчастье –

Главный твой закон!

 

Это было во сне всё,

Но как наяву.

Что же это всё значит –

Никак не пойму.

И ломаются мысли

На изломе пути,

И качаются выси,

Но  надо идти!

И уходит куда-то

В невозвратную даль

Ясноликое «детство»,

И его так жаль!

Но обещана битва,

И неясен исход,

И коварно пространство,

И опасен полёт –

Голубому дракону

Можно в пасть

Попасть…

Но дракон этот - …я!...

Боже!

Сердцу не дай пропасть!

Аэропорт по-прежнему за киборгами ВСУ

Мне кажется, что это уже не смешно, а Моторолу с его бригадой ватной пехоты следует лечить. Донецкий аэропорт вчера взяли, а сегодня утром все начинают по новой. Нет, это чертов день сурка! Вот уже четвертый месяц успешные штурмы доблестного ополчения каждое утро сводятся на нет. Мистика? Проклятая хунта привлекла на свою сторону шаманов вуду? Пишет блогер Злой Одессит
Как бы там ни было, а факт остается фактом — аэропорт по прежнему за киборгами ВСУ. И больше всего во вчерашней ватной чехарде порадовало два момента. Один смешной, другой печальный.
     Начнем со смешного, а именно — как по рашаСМИ промелькнула фотография воздвигнутого флага ДНР на одном из терминалов аэропорта. И не то, что бы фотография… а буквально кусочек. Вырезка. Да и не с аэропорта, а Мариновки. Однако, не могли уже даже взять флаг, поцепить на гараж и заявить, что «Аэропорт наш!»? Ведь все так просто, а теперь уважаемые руССоСМИ погорели на вранье. Но, оно ведь так сладко и приятно ватному зрителю, правда? Убогие…

Не очень радостная новость заключается в том, что вчера бравый генералисимус Моторола, принявший на себя командование штурма Донецкого аэропорта кичился тем, что в лабиринты залили керосин и подпалили наших киборгов. Ну, что же, операция прошла успешно, вот только в катакомбах аэропорта содержались пленные ополченцы, а потому главная обезьянка ополчения поджарила своих побратимов. Медаль вышлют почтой?
     В целом же в аэропорту наши вчера устроили крошева не хуже чем в четверг. уничтожено не менее трех танков и около сотни ополченцев. Сами же руССоСМИ вчера сообщали, что раненных подвозят каждые 20 минут… А, что с убитыми? Вообще по потерям с той стороны сложно, что либо говорить. Как уже известно, ополченцы не спешат забирать тела убитых с поля боя. Причина проста — трупа нет, значит жив, а раз жив, то семье выплачивать компенсацию не нужно.
     Через месяц тела будут в состоянии когда невозможно будет опознать, что за боец, а экспертизу никто проводить не будет. Таким образом наемник или точнее «отпускник» в разряд без вести пропавших, собственно где тоже выплаты не делаются. Так, что вонь вокруг аэропорта стоит жуткая, сами понимаете.
Слава нации!

Жизнь...

Жизнь - старая добрая битва за главу стаи -если отпор не давать,
то территория переходит к сильнейшему