Росіянин Андрій Окара пише на УНІАН:

Послухав по «Эху Москвы» розмову з міністром освіти, науки, молоді і чогось ще України Дмитром Табачником.

Приємно слухати таку чудову і розумну людину - справжнього патріота Росії та подвижника «російської» (за його власними словами) мови і культури.

Я і сам люблю обговорювати з розумними людьми змістовні питання про освіту: яка логіка побудови середньої і вищої освіти в умовах кризи «модерніті» і постмодерну, чого більше від «болонської» системи - добра чи лиха, про те, чим інститути повинні відрізнятися від університетів, про стратегію підготовки фахівців, здатних не тільки на сприйняття, а й на генерацію інновацій. До речі, я теж вважаю, що система тестів виключно з галочками і без перебігу думки - це шлях до дебілізму і соціальної архаїзації. І радянська система освіти була за багатьма параметрами (зовсім не за всіма!) кращою в світі - саме тому, що розвивала креативні здібності за межами формальної логіки і була заснована на гуманістичних цінностях.

Я сам ще років 10 тому придумав концепцію - в якій формі і в якому обсязі російська літературна мова і російська література повинні викладатися в усіх без винятку школах України. Головний принцип у моїй концепції - це деідеологізація російської літературної мови: російська мова - це одна з розвинених літературних мов, яка дає змогу передавати тонкі відтінки думок і відчуттів, має велику літературну традицію і запитана в комунікації. При цьому, оскільки в ній домінують морфологічний і історичний (а не фонетичний - як в українській) принципи побудови орфографії, було б правильно, щоб усі жителі України вміли грамотно писати російською. До речі, прямий предок російської літературної мови - славено-російська книжкова мова - була створена саме українськими вченими в XVI-XVII століттях і походить з Галичини.

Все. Крапка.

Російська мова - як засіб спілкування, але не як символ братерського єднання і старшобратської вищості, не як знак любові до Росії, не як індикатор величі російської культури, не як квиток до «Русскаго Міра», не як пам`ять про спільне минуле, не як мрія про спільне майбутнє. І ні слова про те, якою мовою писав Гоголь! Просто перетирати це в 1001-й раз ну просто нестерпно!

Тільки ось обговорювати це все з Табачником чомусь не хочу.

Я намагався почути від нього хоч слово, хоч натяк на підтримку української мови і культури.

До речі, в УРСР ще зі сталінських часів саме середня школа і відповідне міністерство були мало не єдиним масовим генератором української культурної ідентичності (не рахуючи національного радіо, театрів і книговидання). Коли б не масова українська школа (в т.ч. і російськомовна) в пік епохи «модерніті», українці, судячи з усього, були б не окремим народом, а субетносом - як нині кубанські чорноморські козаки.

Мабуть, у національної мови і культури повинен бути якийсь символічний хранитель - можливо, це одна з обов`язкових функцій міністра освіти.

Але головний гуманітарний міністр говорив чомусь про інше: про сувору боротьбу - з провінціалізмом (або з провінціалістичною мовою), з неконкурентоспроможністю (провінціаломовних театрів), з націоналістами (які заважають білгородцям здобувати освіту в ХАДІ) і багато про що ще. Загалом, світ повний дивовижних речей, друже Гораціо.

Ну, а насамкінець ефіру (це не ввійшло до стенограми) зачитали повідомлення когось із слухачів - мовляв, вас би, такого пречудового, та до нас в Росію міністром!

І, до речі, це думка! Адже дуже багато жителів Росії вважають, що росіяни (великороси) в РФ принижені, обійдені, непропорційно мало представлені в найвищих органах влади, що російська культура зазнає постійних утисків і принижень, що в телевізорі, уряді й на ринку - засилля неросіян, що бути росіянином (особливо в неслов`янських регіонах) не престижно, а часом і небезпечно.

Хоч би як там було, деякі підстави для таких висновків справді мають місце бути.

А що, може і справді, Дмитра Володимировича - та до Росії?

Адже якщо російську мову і культуру захищає український міністр Табачник, то в такому разі українську повинен захищати російський міністр Андрій Фурсенко. Що-що, а прізвище у нього саме відповідне.

P.S.

Этот текст был написан вчера, а сегодня один мой московский знакомый (не имеющий никаких украинских пристрастий или симпатий), тоже слушавший этот эфир, спросил у меня: "Это что, был отчет украинского министра о проделанной работе? Так такое, кажись, в Кремле надо говорить или на Лубянке, а не на "Эхе".

Я сказал, что министру виднее – на то он и министр, и перевел разговор на другую тему...

партия рецидивистов

Пропоную Вам ознайомитися із шкільним твором  на обов’язкову тему від міністра Сабачника: «Недаром помнит вся Россия про день Бородина». Передрук і списування  - дружньо вітається :)))

Читати українську історію треба з бромом, – до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати ... Ці слова українського письменника і політика Володимира Винниченка, відгукуються кожного разу в моєму серці, коли читаю про історичні події які безпосередньо впливали на долю України і наш український народ. Череда зрад, обманів, гірких поразок і маревних перемог на дорозі до свободи, пролягали чорною ниткою по сторінкам історичних творів. Враз-ураз, читаючи, не покидає відчуття суму за нездійсненними мріями та сподіваннями, якими сповнювалася Україна в часи «вікон можливостей» які настирливо і вперто відчиняла українцям її величність Історія.

Українська працелюбна вдача і добрий, відкритий характер, який залишається завжди дитячим у сприйнятті навколишнього світу, довірливість – це ті чесноти, по яким українців знає весь світ. І «світ» повною мірою користувався нашими чеснотами, звісно, що на свою користь.  

На початку дев’ятнадцятого століття Україні, в черговий раз, доля надавала історичний марево-шанс скинути принизливе малоросійське ярмо, стати тим феніксом, що відродиться із попелу війни: в літку 1812 року французька армія Наполеона І Бонапарта увійшла на територію Російської імперії.

Українське суспільство забурлило, пробудилося. Стало прислухатися до імператорів словесного блуду і оманливої пропаганди: росіяни і французи заманливо наспівували українцям про волю і свободу, про те, як добре «в мирі і багатстві» буде жити саме з ними... І знову, в який вже раз, довірливі українці  повірили цукровим словам  московського «православного царя».

Отже, російський цар Олександр І, після щойно завершеної російсько-турецької війни, яку український народ, за великим рахунком, виніс власним людським і матеріальним ресурсом, знову «просить» українців віддати останнє. Але вже непросто так, а за обіцянку-цяцянку: право на відновлення автономної козацької держави – Гетьманщини, відродження стану козацтва та ліквідацію рекрутчини, податків та кріпацтва, яке в Росії мало всі ознаки рабства. І понесли українці-хлібороби фураж і провіант, повели волів і коней, віддали своїх молодих синів російському царю, щоб бути знову «взятим на макуху», обдуреним і поставленим на межу виживання.

Така щедрість Олександра І була невипадковою, він чудово знав, що Наполеон пообіцяв українцям відродити «стародавні вольності» козацтва та головне – право на відновлення української держави – козацької республіки. Тому, частина українського дворянства, нащадків козацьких старшин, гаряче очікували Наполеона, на їхню думку, руйнівника російського імперського деспотизму та носія європейського законодавства та порядків.

Проте, історія не знає умовного способу, тому судити, що сталося б в разі перемоги Наполеона І Бонапарта, дуже важко. Чи збулися б мрії українців на подарункову свободу від француза, чи мали б місце доводи тих, хто стверджував, що Наполеон створить замість васальної Малоросії, таку ж васальну Наполеоніду.  Хто знає. Впевнено можна говорити тільки про те, що дійсно історично сталося в Україні по підсумках війни дванадцятого року – повна руїна і ще більша пансько-царська кабала. І це при тому, що безпосередньо війна відбувалася поза межами української території, хіба що за виключенням західних повітів Волині.

 Україна «дала» імперському московського уряду сімдесят тисяч самозабезпечених та озброєних козаків і селян. При тому, на військові потреби українці добровільно зібрали десять мільйонів карбованців – імперській казні козацьке ополчення обійшлося за дарма. Крім того, Україна мала покривати частково і витрати російської регулярної армії.

Проте, зусилля, жертви та сподівання українців були марними. З’єднання земських добровольців розформували, не надавши їм ніяких пільг, кріпаків повернули власникам. Козаків зарахували до державних селян, тобто до кріпаків царського уряду, не відшкодувавши їм витрати на озброєння, обмундирування, провіант і харчування. Нагородою ж українським військовим, з тих хто вижив, стали принизливі два російські карбованці за два роки добровільної військової служби і тимчасова слава переможців. Козацтво, як інститут українського суспільства був остаточно зруйнований.

Якщо відкинути словоблуддя російської пропаганди про те, що нібито перемога у франко-російській війні принесла Росії «велике значення для політичного, громадського і культурного розвитку», то ми побачимо тільки зміцнення самодержавства і практики необмеженого рабського кріпосництва. Це суперечило загальним процесам демократизації та лібералізації суспільного життя, які становили сутність тогочасного європейського Просвітительства.

Натомість російський цар Олександр І утвердився в оманливій думці, що саме ідея самодержавства й об’єднала народи для боротьби проти французів. Як наслідок, посилення реакційних консервативних процесів в імперії, які й надалі тримали Росію в невігластві та урядовому і церковному мракобіссі, заснованого на золотоординській державній традиції.

Здирництво, обман власного населення, облудлива пропаганда і цензура слова та думки, ось ті «кити» на яких тримається Росія і до сьогоднішнього дня. Власне, навіть тема даного твору, говорить про віддання перевазі офіційній російській версії історії, вдало оспіваної Лермонтовим у вірші «Бородіно», затвердженим цензурним дозволом.

Битва біля російського села Бородіно не стала тією кульмінаційною переможною подією, а більше «прославила» себе виключно як найкровопролитніша військова одноденна битва в історії людства. Після якої  російська армія, понісши значні втрати,  відступила, а вкрай «обезкровлена» армія Наполеона увійшла до Москви.

І тільки фізичне і моральне виснаження та голод особового складу армії, брак провіанту та теплого обмундирування, змусило  французів покинути Москву і відступити. А пану Лермонтову ліпше було б оспівувати битву під селом Тарутине, яка й ознаменувала перехід російської армії до переможного контрнаступу.  

Але Тарутине не вірш «Бородіно», і галасливу пропаганду на цьому селі не побудуєш, ні в Росії, якої урядовці ініціювали святкування двохсотріччя війни 1812 року, ні в Україні. Тим більше, коли мета більш ніж актуальна для нащадків обдурених українців Олександром І, в моєму довільному перекладі виглядає так: «з мети виховання в новому поколінні патріотизму та гордості за свою малу батьківщину та поглибленого вивчення славних сторінок історії нашої Вітчизни…».

До вищенаведеного добавити нічого, хіба що для деяких українських урядовців малою Батьківщиною є Малоросія. А для автора цього твору Вітчизною і Батьківщиною і, ніяк не «малою», є Україна. Про таких «малоросів» наш народний просвітник і вчитель, який, до речі, народився через два роки, після подій висвітлених в темі твору, Тарас Шевченко, писав: «Раби, підніжки, грязь москви…».

9 березня 2014 року відбудуться святкові заходи з нагоди двохсотріччя від дня народження великого Кобзаря, полум’яного поета-громадянина, Тараса Григоровича Шевченка. І хочеться вірити, що ми українці, вибороли право пом’янути Тараса: «…в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій… Незлим тихим словом».

(с) Костянтин Григоренко

 

Для тих, хто бажає зрозуміти з відкіля «ноги ростуть» ініціативи конкурсу шкільних творів від Сабачника, читайте тут:  «Нєдаром помніт вся Рассєя пра дєнь Барадіна». Сачінєніє.

Зранку чомусь не було :(

П’ятниця, вечір… дуже довго хотіла надрукувати цю замітку, та все не вистачало часу. Та все ж, в черговий раз перечитуючи коментарі батьків, вчителів, викладачів вузів, що стосуються освіти, у соціальних мережах… просто хочеться виговоритись.

Я мріяла вступити до педагогічного, вступити на державну форму навчання (що вважала нереальним, оскільки я не була відмінницею). Пам’ятаю, як ще навчаючись у старшій школі, коли я пробувала вести уроки (чи то це був день самоврядування чи щось типу цього..), яке це було чудове відчуття: «ти можеш когось навчати», «саме завдяки тобі вони це пізнають»… пам’ятаю, як діти дивились із захопленням, слухали.

Я вступила до омріяного вузу на державну форму навчання. Більше того, коли ми проходили за рейтингом на 5 курс, я увійшла в першу десятку кращих студентів потоку. Мені дуже подобалось розробляти уроки і вони були, на думку викладачів, доволі хорошими.

Пам’ятаю, як проходила практику на четвертому курсі в одній із шкіл. Щоправда провела там лише один урок (в силу певних обставин), кілька днів була на спостереженні у інших вчителів. Та коли я ці кілька днів приходила у цей клас, то деякі діти прибігали і обіймали мене. Після свого проведеного уроку, я чула від однієї учениці, що це її улюблений предмет і вона теж хоче бути вчителем. А потім, через рік, я зайшла у цю школу на кілька хвилин, і учні цього класу з посмішкою  вітались зі мною (хоч пройшло багато часу, а практикантів там чимало  і доволі часто міняються), вони мене запам’ятали. Як же це було приємно!

Я мріяла бути вчителем! Я дійсно любила свій предмет. Я захоплювалась викладачами базових предметів вузу. Тому що вони показували такий приклад викладання, якого я не бачила у школі. А може просто, я вже знала, що це мені потрібно.

Я мріяла бути вчителем! Я вважала, що навчити зможу кого завгодно, так як самій здобути знання вдавалось складно (немає такої феноменальної пам’яті, не все зразу можу зрозуміти). «Але якщо я це розумію -  зумію пояснити так, що зрозуміє кожен, навіть двіюшник». Я знала, як це неприємно, коли на тебе кричать, «читають моралі», коли ти чого не вивчиш. Як недопустимо, коли вчитель говорить про щось інше, а не про те, що варто вчити на уроці. Так як я була донькою учительки, то знала як це коли за кожен твій поступ зразу дізнається мама. «Я дуже добре розумію учнів, так як нещодавно сама навчалась і знаю як їм важко».

Пам’ятаю, як на п’ятому курсі знову проходила практику, вже у школі, якій навчалась сама. Практика тривала кілька тижнів (здається 6). Які це чудові були часи… Я вела уроки в 9-10 класах і була «класним керівником» 10 класу. Діти працювали на уроках, слухали. А на виховних годинах 10-класники навіть пригощали мене чаєм. Пам’ятаю, як ми готовили свято квітів і врожаю… Які ж вони були старанні…

Я мріяла бути вчителем. І бути вчителем у своїй  школі. Та знову ж таки, ця мрія на той час здавалась неосяжною, так як вчительці мого предмету ще було далеко до пенсії.

Закінчивши вуз. Я зразу вийшла заміж і пішла у декрет. З часом почала писати дипломні  і курсові роботи в Інтернеті і це почало приносити доволі непоганий дохід. При чому, маючи диплом спеціаліста учителя двох предметів, я писала дипломні, магістерські, навіть одну дисертацію писала, зовсім з інших галузей і в доволі престижні вузи (замовники були задоволені). Пам’ятаю, як один студент просив написати курсову з хімії. Я кажу, що це не мій фах і з цього предмету в школі я мала 6 балів… а він, «а моєму одногрупнику ви робили, і у нього відмінно!». Та я мріяла бути вчителем… Думала, прийду в школу, навчу їх писати реферати (писати, а не скачувати готовий). Щоб вони у вузах не тратили кровні батьківські кошти на липові роботи, а робити їх самі, адже це зовсім не важко. Варто лише вміти знаходити потрібну інформацію. Я мріяла бути вчителем.

Тут, напередодні Нового Року я дізнаюсь, що вчителька, яка вела мій предмет пішла на   пільгову пенсію. Моєму щастю не було меж. Невже я стану вчителем?!

З того часу минуло 3 роки. Що змінилось? Дуже багато.  Що саме напишу в іншій замітці, Бо потрібно хоч іноді висипатись.

Ось що пропонує на сьогодні Відкритий університет

 На противагу загальнодержавним потребам об"єднання громадян України, в першу чергу молоді, вже запущені проекти з не надто прихованим сепаратистським вихованням.

Міністерство освіти і науки, молоді і спорту автономії створює педагогічний інтернет-проект «Ми – патріоти Криму» в школах регіону, метою якого є формування патріотизму у молоді республіки.

Інтернет-проект «Ми – патріоти Криму» відображатиме роботу кримських учнів в спеціальних интернет-блогах патріотичного спрямування: «На цій землі я народився», «Духовні святині моєї малої батьківщини», «Добро починається з тебе», «Щоденник добрих справ», «Квіти біля школи», «Горджуся тобою, рідний краю», «Національні і сімейні традиції мого краю», «Знаю і реалізую свої права», «Мій ідеал громадянина-патріота» і «Здоровим бути модно». «На електронних сторінках блогів по кожному з цих напрямів учні шкіл автономії зможуть поділитися інформацією і враженнями від участі в патріотичній діяльності свого району, міста, школи, класу», –йдеться в прес-релізі.

Проект спрямований переважно на старшокласників і функціонуватиме в рамках єдиного регіонального освітнього інформаційного порталу Криму.

«Сьогодні ми іноді стикаємося з негативним ставленням до своєї малої батьківщини з боку молодих людей. Проект "Ми – патріоти Криму", перш за все, передбачає організацію спілкування старшокласників в інтернеті з питань патріотичної тематики», - сказала міністр освіти і науки Криму Віталіна ДЗОЗ. За її словами, дуже важливо сформувати в молодому поколінні любов і шану до свого краю, своєї вулиці, свого будинку, і тим самим відродити патріотизм серед молоді, познайомити її з усіма національними традиціями і особливостями Криму.

«Інтернет надає нам унікальну можливість проводити таку роботу на республіканському рівні», - наголосила міністр.

УНІАН.

Министерство образования и науки, молодежи и спорта Украины изъяло из внешнего независимого тестирования в следующем году произведения о Голодоморе, сообщает Униан.

В пресс-центре Центра исследований освободительного движения, из тестов изъяты, в частности, ранее обязательные произведения Уласа Самчука "Мария" и Василия Барки "Желтый князь".

«В школьной программе для старшеклассников оба эти произведения, которые описывают огромную трагедию украинского народа - геноцид 1932-1933 годов, рекомендованы для дополнительного, то есть самостоятельного чтения. И только школьники с филологическим направлением обучения обязательно изучают роман Уласа Самчука "Мария". Изучают, но во ВНО о нем не упоминается», - сообщили в пресс-центре.

Писательница Оксана Забужко возмущена этим фактом. «Это манера карманного вора-"тихушника", который орудует втихаря (а это вообще стиль работы нашего министра образования Дмитрия Табачника), и как мартышка из кормушки таскает бананы, так он по кусочку таскает у молодежи те составляющие украинской идентичности и самосознания, которые дразнят "русский мир», - сказала она.

По мнению Забужко, такие действия Минобразования можно расценить как «интеллектуальную кражу в общенациональном масштабе», которая должна приравниваться к преступлени против Украины и ее будущего.

«Изъяты именно произведения, которые не просто являются образцами высокохудожественной литературы, а посвящены одной из крупнейших трагедий украинцев - Голодомору. Это является свидетельством целенаправленной государственной политики и продолжением попыток Дмитрия Табачника скрыть страницы украинской истории", - сказал член Общественного комитета памяти жертв Голодомора-геноцида 1932-1933 годов в Украине Владимир Вятрович.

Програма Відкритого університету на 3 січня 2014 року.

13-00 Вадим Штепа Європейський регіоналізм та майбутнє Росії.
14-00 Ірина Савченко Борітеся - поборете! ... Читаємо Шевченка сьогодні.
15-00 Михайло Назаренко Безсмертний характерник. Шевченко в українському фольклорі
16-00 Наталя Чаплинська Право жити без насильства. Права, які ми повинні знати
17-00 Лілія Гриневич Глобальні сценарії розвитку освіти: виклики для України
18-00 Євген Степаненко Мала авіація України
19-00 Телеміст євромайданів від Spilno.TV 
19-30 Ігор Паламарчук Як змінити країну: Що може зробити кожний для професійної солідарності і підвищення конкурентоздатності країни. Принципи відкритих спільнот і відкритої освіти
20-30 Кінопоказ "Показательный процесс- История Pussy Riot "