Завдяки такому фокусу увага виключно була зосереджена на польських жертвах протистояння, його початки і продовження цього протистояння виносилося поза увагу. Інформація про українські жертви поступово маргіналізувалася, тобто, вона фактично не обговорювалася. Польські медіа тоді, перед 2003 роком і особливо в 2003 році надали цій історичній темі надзвичайно актуального та гострого звучання. Про «волинську трагедію» (чи, точніше, в польській інтерпретації «волинську різню»; rze woyska – цей термін почав дуже активно використовуватися з 2003 року) у 2003 році писали всі провідні польські газети: «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», журнал «Wprost» та десятки-десятки інших видань. Напевно, жодна історична проблема – включно з проблемами Катині, включно з Єдвабним – не обговорювалося настільки жваво в польському суспільстві, як власне проблема польсько-українського протистояння чи проблема «волинської трагедії».

Саме тоді, в 2003 році, було вироблено ключові концепти представлення теми польсько-українського конфлікту спочатку в мас-медіа, потім і в історіографії, більшість з яких залишається незмінними дотепер і не зазнала якогось серйозного перегляду. Тому в подальшому, коли будемо аналізувати, як саме намагалися медіа представляти польсько-український конфлікт, я буду говорити в першу чергу на прикладі 2003 року. Тому що фактично ті самі концепти в інформаційній кампанії залишилися актуальними і до 2013 року, через 10 років після цього.

Для початку треба зрозуміти, що знало польське населення про польсько-український конфлікт 2003 року. Рівень знань польського суспільства на той момент був доволі низьким. За результатами соціологічних опитувань, у 2003 році 49% респондентів у Польщі ніколи не чули про події на Волині 1943 року. Знову ж таки, всі опитування, про які я буду говорити, проведені різними польськими соціологічними службами, теж були зосереджені тільки на питанні «Волинь-1943», мова не йшла ширше про польсько-український конфлікт. Отже, 49% не знали нічого взагалі, 17% щось чули, але не знають точно, що, і лише близько третини знали щось приблизно на цю тему. Таким був рівень на той момент, коли стартувала масштабна інформаційна кампанія. Що цікаво – що на той момент 61% польського населення вважали, що жертвами конфлікту були лише поляки. І 38% вважали, що жертвами конфлікту були і поляки, і українці.

Отже, це стартові умови уявлення польського суспільства про історичну проблему на момент, коли запрацювали мас-медіа. І, як ми побачимо далі, наскільки змінилися ці уявлення, на мою думку, саме під впливом не істориків, а мас-медіа.

Потужна інформаційна хвиля навколо українсько-польського конфлікту відіграла й позитивну роль, звичайно. Так як я буду говорити більше про негативне, це не означає, що я однозначно хочу сказати, що тільки негативна роль була мас-медіа. Вона відіграла позитивну роль, тому що постійно зростала – і ми це побачимо – кількість людей, які знали щось про польсько-український конфлікт. Ця інформаційна кампанія привертала увагу до цієї проблеми і змушувала істориків її досліджувати. В цьому її позитив. І, відповідно, публічні медіа стали, зокрема, і майданчиком для цікавих суспільно-політичних дискусій. Такі дискусії організовувала і «Gazeta Wyborcza» (до речі, потім було видано спеціальний збірник матеріалів і дискусій – і навіть перекладений українською мовою), і «Rzeczpospolita» і інші видання, які спонукали ці обговорення.

Разом із тим (і про це буде головна моя мова в подальшому) надмірна увага мас-медіа значною мірою зашкодила, на мою думку, розумінню теми. Відбулося те, що я вище назвав «таблоїдизацією історії». Важка історична проблема, розгляд якої потребував серйозного наукового підходу, представлення повного контексту подій, подавалася максимально спрощено, аби вміститися на шпальту видання, аби вміститися в формат короткого кількахвилинного телерепортажу. І, відповідно, відбувалося вихолощення контексту з цієї інформації. Дуже добре про вихолощення інформації, притаманне для сучасних мас-медіа, писав відомий британський журналіст Нік Дейвіс. Цікава цитата з його книжки «Новини пласкої землі»: «На фабриці новин матеріали вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до голої констатації події, часто уникаючи значень. Звідки б у новинах взялися згадки про Рух Опору у Франції, якби у них просто повідомлялось, що, маючи політичні цілі, певна група людей намагалася вбити неозброєних громадян, встановивши в кав’ярні бомбу? Значення, – каже журналіст, – криється в контексті».

Отже, можна по-різному представити терористичний акт, який вчинили французькі «макі» проти нацистів. Можна справді написати, що невідома група людей в цивільному заклала бомбу, в результаті чого стався вибух і постраждали люди. Це один контекст. Інший – це коли ми напишемо, що все-таки мова йде про учасників антинацистського опору, коли ми напишемо, що серед тих, що постраждали, є власне нацисти, які проводили репресивну політику і так далі, і так далі. Якщо ми вихолощуємо, якщо ми забираємо весь цей контекст, то значення інтерпретації цієї події змінюється майже на 180 градусів.

Але повернемося до польсько-українського конфлікту. Жанр газетної публікації чи телерепортажу здебільшого вимагав не якогось зваженого спокійного розгляду, а насамперед сенсацій і емоцій. Це те, що потребує будь-яке мас-медіа. З сенсацією особливих проблем не було. Тема залишалася на 2003 рік, як показує соціологія, для більшості невідомою. Через те сам факт, що про це говориться, – для багатьох це було відкриття. Вже сенсаційність була закладена. Можливості насичення інформації емоціями теж були безмежними. Мова йшла про страшні події, мова йшла про вбивства тисяч людей. Емоції теж були гарантовані. Часто в цих репортажах, телевізійних чи текстових, автори свідомо фокусувалися на певних аспектах, здатних викликати саме сильні емоції у споживача інформації. Таким чином початкове наголошення на тому, що серед інших під час конфлікту гинули також і жінки, і діти, поступово також почало зводитися до того, що жертвами були майже виключно жінки і діти. У більшості випадків не подавалися, до прикладу, відомості про антиукраїнські акції польського підпілля. Тому що вони ставили під сумнів дуже просту схему і однозначно – образ поляків як виключно постраждалої сторони, на який був попит суспільства. Замість того, щоби якимось чином пояснити його хибність, мас-медіа здебільшого лише підсилювали цей образ своїми повідомленнями.

Окремі вирвані з контексту факти стали набувати зовсім іншого значення, аніж коли вони справді мали в час, коли здійснювалися. Наведу просто один приклад, яких є дуже багато. В медіа-публікаціях акцентувалася увага на випадках, коли українські повстанці штурмували польські костели та села. Справді, випадки були, що українські повстанці штурмували польські костели (церкви). Таким чином формувалося уявлення про «українців-різунів», яких не стримують навіть святині, їхнім діям надавали певного ритуального характеру. Про це теж писалося, що це робилося мало не спеціально для того, щоби знищити церкву, що це якісь такі антихристиянські мотиви в дійсності і т. д., і т. д. Цей образ чудово накладався на сформований у польській культурі образ українця як «різуна», «гайдамаки» – ще з попередніх століть. Тим часом події можна пояснити абсолютно без вдавання до якихось містичних чи ритуальних тлумачень. Костели часто були єдиними мурованими будинками в селі, тому використовувалися польською самообороною, польським населенням в якості оборонної споруди. І справді, через це, власне, були об’єктом штурмів з боку українських повстанців.

Тим часом постійне скорочення контекстної інформації врешті призвело до того, що тема стала представлятися дуже спрощено. Така приблизно схема типового інформаційного повідомлення про польсько-український конфлікт 1943 року. Це сенсаційний заголовок, це ілюстрація, здебільшого фото вбитих людей або живих (насамперед дітей) з підписом на зразок: «Всі вони загинули від рук українців». Дальше невеличкий текст, якій містить свідчення очевидця, очевидно, емоційне свідчення людини, яка це все пережила, і часом коментар історика.

Для того, аби публікація була цілісною, і авторський текст не контрастував із думкою професійного дослідника, коментарі почали брати в основному в тих істориків, яким притаманні були дуже гострі і безапеляційні оцінки трагедії. І так вони поступово з маргінальних дослідників ставали головними речниками цієї теми. Так, до прикладу, інженер за освітою Єва Сємашко стала одним із головних коментаторів цієї історичної проблеми. Зразками таких публікацій (наведу тільки кілька зразків) можуть бути публікації в дуже впливових польських медіа.

«Rzeczpospolita» від 21 липня 2003 року. Заголовкова стаття називається «Не чекай, не виглядай, або Діти Волині». Починається вона так. «Найбільш реальні спогади. Постріли. Мама. Мама залита кров’ю. Падає на неї. Довго лежить під її нерухомим тілом».

Інша стаття. «Хай не залишиться нічого польського, або Сценарій погрому». Проілюстровано великим фото, на якому зображено вбиту сім’ю, і містить такий підпис, цитую: «11 липня 1943 року Українська Повстанська Армія приступила до генеральної розправи з польськими мешканцями Волині. Боївки атакували водночас 167 місцевостей. (Про кількість цих місцевостей ми потім ще трошки поговоримо). Замордували всіх поляків, яких могли дістати, не виключаючи старих, жінок і дітей. Їхнє майно пограбували, а будови спалили. Це не міг бути випадок. 167 координованих окремих рішень, 11 липня в неділю, в православне свято Петра і Павла, дійшло до різні в таких величезних розмірах».

Ще одним зразком такого подання теми є номер популярного журналу «Uwaam Rze» за жовтень-листопад 2011 року. На його обкладинці фото групи учнів школи в селі Загая 1947 року і заголовок «Їх всіх вбили». Ключовою публікацією номера є стаття Рафала Зінкевіча «Небажана історія», автор якої вважає, що від польського суспільства приховують правду про геноцид. В 2011-му році, після всієї цієї інформаційної кампанії, коли про Волинь писали практично всі мас-медіа, він вважає, що все одно приховують правду про польсько-український конфлікт в силу політичної доцільності для збереження добрих стосунків з українським політикумом.

Інша публікація в тому журналі, в тому ж номері. Інтерв’ю Петра Зиховича з уже згадуваною мною сьогодні Евою Сємашко з промовистою назвою: «Це було пекло на землі». В цій публікації, в цьому інтерв’ю мене не дивують відповіді відомої своїм заангажованим ставленням до історії Еви Сємашко, вона говорить те, що я від неї очікував, натомість в мене подив викликають доволі заангажовані питання журналіста. Вже перше з них ставить під сумнів бажання журналіста розібратися в проблемі. Отже, питання, які сформульовані до інтерв’юера: «Чому вони нас вбивали?». Наступні теж дуже короткі: «А як гинули діти?», «А як жінки?», «Що робили з тілами поляків?».

Схоже, завдання журналіста було не розібратися з цією проблемою, а лише доповнити відповіді одіозної співрозмовниці.

Тематика польсько-українського протистояння з 2003 року стала дуже популярною і зав’язалося фактично своєрідне змагання в мас-медіа з її висвітлення. Зважаючи на те, що одним із критеріїв успішності будь-яких медіа є кількість проданої інформації, така конкуренція лише поглибила те, що я говорю, «таблоїдизацію»: даємо більше, даємо гостріше, даємо коротше, усуваємо весь контекст, нам треба продати максимум інформації.

Ще одним чинником, який негативно вплинув на висвітлення цієї теми в мас-медіа, було природнє бажання будь-яких засобів масової інформації надати темі актуальності. Людям завжди цікавіша справді теперішня ситуація, аніж те, що відбувалося десятки років тому, навіть попри всю трагічність того, що відбувалося. Через це серед коментаторів цієї теми поступово з 2003 року домінують вже навіть не історики (навіть не такі історики, як Ева Сємашко), а починають домінувати чинні політики. Саме чинних політиків починають питати: «А що сталося на Волині в 1943 році?». Саме їхні часто далеко не фахові оцінки, заяви та судження були основним елементом дискурсу і значною мірою почали формувати його.

Але участь в обговоренні відомих діячів-політиків забезпечувала популярність теми, а отже знову ж таки зростання читацької авдиторії, зростання можливості продати інформацію. Через це – навіщо запрошувати істориків як коментаторів? Вони говорять нудно, вони говорять нецікаво. Натомість давайте запросимо якогось одіозного політика, який зробить яскраву заяву, яка може бути винесена на заголовок, і кількість продаж інформації в нас абсолютно гарантована.

Тим часом на початку 2000-х років професійна історіографія проблеми польсько-українського конфлікту започатковувалася – і то причому започатковувалася тільки в Польщі. Тобто, в Польщі вона започатковувалася, поступово починала спинатися на ноги. В Україні ситуація була катастрофічніша, про що трошки пізніше.

Дослідники, польські історики фактично не встигали за наростанням цієї інформаційної хвилі. Не могли вплинути на неї, не могли її умовно приземлити до своїх історичних досліджень чи якихось історичних фактів, тому що щойно почали формуватися ті історичні дослідження. Вони не могли знизити емоційний градус цієї дискусії, сформувати неупереджену оцінку за допомогою фахової історичної методології. Схоже, відбувалося навпаки, відбувся протилежний процес, який я називаю «таблоїдизацією». Розроблені і розтиражовані засобами масової інформації уявлення, стали змінювати історіографію, стали наближати історіографію до рівня мас-медіа, а не навпаки – підтягати мас-медіа до рівня історіографії.

Намагання зважено підійти до вивчення польсько-українських стосунків, розглянути їх різнобічно в широкому контексті, які були притаманні, до прикладу, одному з найкращих, на мою думку, польських істориків, такому як Ришард Тожецький, такі намагання поступово стали відходити на задній план. Усунуті роботами, які пропонували дуже прості схеми. Через це на книжковому ринку з’являються такі публікації, як «Кількасот способів вбивства українцями поляків», альбом з фотографіями вбитих поляків. І ця книжкова продукція не просто з’являється на книжковому ринку, вона мала попит. І вона мала більший попит, ніж якісь серйозні історичні дослідження.

В результаті панівною стала концепція, яка передбачала дуже простий і лінійний розгляд проблеми. Я зараз дуже схематично подам цю концепцію, яка, на мою думку, була вироблена здебільшого в медіа, а потім була експортована в історіографію. Детальніше хибність, на мою думку, цієї концепції я розглядаю в своїй книжці, але зараз коротко пройдемося для того, щоби зрозуміти, про що мова.

Отже, проста лінійна схема того, чим був конфлікт українців і поляків в роки Другої світової війни. Основа конфлікту, на думку людей, які обстоюють цю концепцію, – це ідеологія українського націоналізму, яка була версією українського фашизму. Це перший пункт.

Другий пункт. Ідейно-політичні програма ОУН від самого початку створення організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських землях.

Третій пункт. Реалізація цього завдання була першим і головним завданням створеної в 1942-1943 році Української Повстанської Армії, тому першою акцією повстанців було вбивство поляків у лютому 1943 року. Мова йде про атаку на село Паросля.

Четвертий пункт. Існував таємний наказ її командування про загальну ліквідацію всіх поляків, тому так важливо знайти цей наказ.

Наступний, п’ятий пункт. Антипольські дії українських повстанців мали чіткий і спланований характер. Доказом цього є те, що в ніч з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої було знищено 180 (дехто каже 200) населених пунктів протягом однієї ночі. Вона була би неможливою без загальної координації, тому дивіться пункт 4, який говорить про те, що існував таємний наказ.

Пункт шостий. У 1944 році антипольські акції поширилися на Галичину, тому з’являється відносно новий термін «Галицька різня».

"Подарунок Хрущова". Як Україна відбудувала Крим
21.02.2011 _ Петро Вольвач
ua.vlasenko.net

Жодного "подарунка Хрущова" не було. 19 лютого 1954 року на прохання Кремля Україна взялася рятувати украй занедбаний Російською РФСР Крим - із розваленою економікою і депортованим населенням. Ось що писала "Крымская Правда" того часу...

"Нерушимая дружба, коммунистическое отношение колхозников к труду в артели им. Калинина видны везде и всюду. Ранним утром по улице прошумели колхозные автомашины: шоферы, а среди них - половина переселенцев с Украины, отправилась в Симферополь за удобрениями.

Спешит на работу в семенной склад бригадир по техническим и масличным культурам Григорий Александрович Шевченко. Он из Канева, с родины великого кобзаря Украины - Тараса Шевченко. В прошлом году его бригада собрала по 34 центнера шалфея с гектара, намного перевыполнив плановое задание.

Сейчас бригада готовит к весне семена. С утра до вечера стучат сортировки и триера. Члены бригады переселенки с Черниговщины - Вера Доля и Софья Сумко показывают пример высокопроизводительного труда всем колхозникам: ежедневно они выполняют почти по полторы нормы.

Колхоз полностью обеспечил себя семенами всех культур для весеннего сева, завершил их очистку, проверил на всхожесть. Семена хранятся в сухом и чистом помещении.

Несмотря на это, агроном МТС в колхозе т. Редько, прибывший в Крым с Киевщины, напоминает заведующему складом переселенцу с Черниговщины т. Гапоненко:
- Посматривай хорошенько, Евгений Михайлович, не сыреют ли, не греются ли семена.

В прошлом году овощеводческая бригада, которой руководит украинец с Умани Павел Криничный, собрала с каждого гектара по 465 центнеров поздней капусты, бригада Савелия Логвинова немного меньше - по 445 центнеров. Это задело самолюбие коренного жителя Краснокрымки, и он решил в этом году во что бы то ни стало обогнать своего товарища.

В этом социалистическом соревновании крепнет дружба бригад, состоящих наполовину из переселенцев с Украины...

И. Поляков. Колхоз им. Калинина Зуйского района.
"Крымская правда", №12 (9417) за 17.01 1954 г.

Здавалося б, політичні діячі, які не мають ніяких стосунків зі спеціалістами з психіатрії, не повинні серйозно перейматися проблемами, на яких історія і саме життя вже давно поставили крапку.

У таких випадках люди зважають на нову історичну ситуацію. З врахуванням її вони і намагаються опікуватися реальними земними справами, перш за все дбати про добробут та благополуччя у своїх оселі, селі, місті і загалом у державі.

Незважаючи на юридичну бездоганність оформлення передачі в 1954 році Кримської області Україні та цілу низку міждержавних і міжнародних угод та експертиз, питання про легітимність цього акту продовжує хвилювати російських політиків.

Викликає подив, що деякі проросійськи налаштовані депутати кримського парламенту (а вони, до речі, є теж громадянами України і мали б опікуватися інтересами держави, у якій вони живуть і яка їх годує), аби підняти свій підупалий політичний рейтинг у суспільстві, продовжують експлуатувати акт приєднання Криму до України у 1954 році.

Намагаючись посіяти розбрат та неспокій у суспільстві, збурити кримське населення, яке тільки почало оговтуватися від політичних і етнічних протистоянь, вони знову нав'язують своїм виборцям думку про неправомочність рішень вищих законодавчих органів СРСР, РРФСР та УРСР стосовно приєднання Кримської області, називають це "подарком Хрущёва", якого виставляють не те що симпатиком, а затятим українським націоналістом.

Аби внести певну ясність у це питання і покласти край політичним провокаціям, інсинуаціям, спекуляціям і пліткам ще раз повернемося до визначної події, яка відбулася у лютому 1954 року - прийняття рішення про введення Кримської області до складу Української РСР.

Ми свідомо не використовуємо авторитетні джерела, вирішивши поглянути на проблему зсередини, тобто із самого Криму. Для цього нам довелося вдатися до вивчення регіональних статистичних матеріалів та проглянути кримську пресу, що видавалася напередодні передачі області, тобто упродовж всього 1953 року і з початку наступного 1954-го до самого травня.

Опрацювавши ці джерела, дійшли висновку, що витоки рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР потрібно шукати в трагічному для півострова 1944 році.

Для Криму Велика Вітчизняна війна скінчилася весною 1944-го. Безперечно, упродовж 1941 - 1944 років народне господарство країни зазнало величезних збитків, оскільки півостровом двічі прокочувалися руйнівні хвилі війни.

Руйнівні наслідки війни як в Криму, так і в інших регіонах України, Білорусії та в окупованих областях Росії істотно не відрізнялися. Всім їм протягом тривалого часу не вдавалося досягти довоєнного рівня виробництва. Але в Криму економічна та соціальна ситуація у повоєнну добу виявилася надзвичайно складною, навіть катастрофічною.

Значною мірою кризу економіки, особливо сільськогосподарського виробництва, тут спричинила масова депортація кримськотатарського народу, греків, вірменів, чехів та болгар. А в перші дні війни з Криму було вивезено ще й понад 50 тисяч німців, які мешкал тут ще з часів Катерини II.

Отже, загальна кількість вивезеного з Криму люду сягала близько 300 тисяч. Якщо ж урахувати, що доросле чоловіче населення воювало на фронтах і зазнало значних втрат, після депортації кримських татар та інших національних меншин півострів практично обезлюднів.

Офіційна статистика свідчить, що за час війни населення в Криму зменшилося вдвічі і до травня 1944 року становило 780 тисяч осіб, а після депортації кримських татар тут лишилося близько 500 тисяч.

Якщо говорити образно, то всіх післявоєнних мешканців Криму можна було зібрати на територіях сучасного Сімферополя та Феодосії.

Уже в перші дні і місяці після визволення Криму від фашистських окупантів сільське господарство, занедбане війною, зазнало величезних збитків. Сталінсько-беріївські опричники, ніби навмисне, приурочили виселення кримських татар до розпалу весняних робіт, коли повинні були закладатися основи майбутнього урожаю.

У більшості кримських сіл уже влітку не було кому зібрати й мізерні дарунки землі. По моторошно безлюдних, понищених та пограбованих татарських селищах та садибах бродили лише зголоднілі коти та собаки.

Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Люд із лісистої Росії важко приживався в степу і не міг адаптуватися до гірської місцевості.

Ще важче переселенцям давалася вельми складна й специфічна землеробська культура. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у своєму житті.

Якщо в 1940 році площа посівів у Криму становила 987,4 тисячі гектарів, то у 1950-му вона зменшилась майже на 100 тисяч (881,9 тис. га).

До війни степовий Крим спеціалізувався на вирощуванні високоякісних сортів цінних пшениць. Площа озимої пшениці в Криму в 1940 році складала 447,5 тис. га, а в 1950-му зменшилася майже вдвічі (257,5 тис. га). Значно скоротилися площі і технічних культур (72,9 тис. га в 1940 році і 53,6 тис. га в 1950 році).

У вельми занедбаному стані опинилися і такі провідні галузі кримської економіки, як садівництво, виноградарство та виноробство.

Порівняно з 1940 роком у всіх категоріях господарств площа садів зменшилась на 6 тисяч гектарів і становила в 1950 році 20 тис. га. На присадибних ділянках фруктові дерева вирубали через непомірні податки, які запровадив батько Сталін, а в колгоспах і радгоспах їх використали на дрова.

Ще невтішніша картина стану сільськогосподарського виробництва Криму у післявоєнні роки вимальовується при знайомстві з офіційними статистичними матеріалами щодо врожайності провідних культур.

Навіть досить побіжне ознайомлення зі статистикою для кожної неупередженої людини переконливо покаже справжню причину "щедрого дарунку Хрущова".

Отже, наберімося терпіння, аби осмислити ці унікальні статистичні дані:

В 1913 році середній урожай зернових культур на кримській землі складав 11,2 ц/га, в 1940-му - 10,7, а в 1950 році - 3,9 ц/га. Відповідно, врожайність провідної зернової культури - озимої пшениці становила 13,1 ц/га в 1913 році, 11,5 ц/га в 1940-му і 4,4 ц/га в 1950 році.

Ще до революції кримські селяни в середньому по регіону в посушливому степу одержували по 5 ц/га соняшнику. В 1940 році, за колгоспно-радгоспної системи господарювання, спромоглися підвищити цей показник лише на 0,8 ц/га. А в 1950 році врожайність соняшнику в Криму становила 1,7 ц/га.

Порівняно з довоєнним періодом вдвічі зменшилась урожайність тютюнових плантацій (з 7 ц/га до 3,3 ц/га), картоплі (з 68 ц/га до 35 ц/га), овочів (з 120 ц/га до 61 ц/га) і в 2,5 раза - винограду (з 26,1 ц/га до 11,5 ц/га).

Істотно знизилась і врожайність садів. У сприятливому для садівництва 1950 році середня врожайність кримського саду становила 42,7 ц/га, а в 1940-му цей показник складав 53,6 ц/га. В наступні роки врожай фруктів у кримських садах зменшився майже вдвічі і варіював у межах 20 - 22 ц/га. В дореволюційні часи майже такий урожай у приватних садах збирали з одного - двох дерев кримських Синапів.

За кількістю поголів'я великої рогатої худоби у всіх категоріях господарств в Криму на початку 50-х років спостерігалось різке відставання від довоєнних показників. Якщо в 1940 році поголів'я великої рогатої худоби сягало 244,8 тисячі голів, то в 1950 році воно зменшилось до 215,9 тисячі голів.

Майже на 50 тисяч зменшилося поголів'я корів (121,2 тис. в 1940-му і 86,3 тисячі в 1950 році), свиней відповідно з 127 тисяч до 84,3 тисячі, овець та кіз - з 961,4 тисячі до 556,7 тисячі голів.

Кримська область у післявоєнну пору з року в рік не виконувала плани державної закупівлі всіх видів сільськогосподарської продукції. В 1950 році порівняно з 1940 роком Крим майже в 5 разів скоротив продаж зерна (з 425,7 тисячі тонн у 1940 році до 92,9 тисячі тонн у 1950-му), в три рази - тютюну (відповідно з 5,9 до 1,8 тис. тонн), вдвічі - овочів (з 60,3 до 31,1 тисячі тонн), майже в 5,5 раза - картоплі (з 22,7 до 4 тисяч тонн), в 5 разів - ефіроолійних культур (з 9,1 до 1,8 тис. тонн), майже вдвічі - винограду (з 9,8 тисячі тонн до 6,5 тисячі тонн), в 2,5 раза - шерсті.

Значно зменшилась також в області і закупівля худоби у живій вазі - 10,9 тисячі тонн у 1940-му і 8,1 тисячі тонн у 1950 році.

Аби можливі опоненти не звинуватили нас у перебільшенні господарських негараздів Криму, спробуємо на економічний стан регіону у післявоєнні роки подивитися очима самих мешканців області. Для цього погортаємо пожовтілі від часу сторінки "Крымской правды" - органу Кримського обкому КПРС.

Не будемо аналізувати весь період, а зосередимо увагу лише на 1953 році, що віддзеркалює стан економіки, зокрема сільськогосподарського виробництва, напередодні передачі області до складу України.

І зупинимося лише на деяких галузях: виноградарстві, садівництві та овочівництві...

Перший секретар Ялтинського міськкому партії С. Медунов у газеті "Крымская правда" від 1 вересня 1953 року повідомляє:

"Переважна більшість виноградників посаджена багато років тому. Так, у радгоспі "Гурзуф" 80 га виноградників закладено 80 - 100 років тому, а в радгоспі "Гірський" - 60 - 70 років тому. Ці насадження безсистемні, сильно зріджені.

Урожайність таких виноградників - 12 ц/га. Незважаючи на це, в районі реконструйована лише десята частина площі. Виноградарство ведеться по-старому. Не всі насадження поставлені на шпалеру. Виноградні кущі уражені мільдью та оїдіумом".

Про рівень догляду за виноградниками свідчить і професор П. Т. Болгарєв: "Після садіння рослини лишаються беззахисними від худоби та сільськогосподарських шкідників. Не приділяли належної уваги і догляду за ними. Тому посаджені рослини гинули, державі і колгоспам завдавалося великої шкоди. Темпи посадки попередніх років не можна визнати задовільними" ("Крымская правда", 8 жовтня 1953 рік).

Дуже занедбаною виявилася ця важлива галузь не лише в рядових колгоспах та радгоспах області, але й у спеціалізованих господарствах Кримського виноробного тресту.

За повідомленням кореспондентів "Крымской правды" Г. Тетєнкова і В. Дюніна, навіть у фірмових магазинах не можна було придбати марочні вина "Сонячна долина", "Судак", "Кагор", "Ташли".

Майже половину продукції заводи Кримського винтресту змушені були виготовляти з привізного виноматеріалу, оскільки власного винограду в господарствах вирощували дуже мало.

Зазначені автори пишуть:

"Упродовж останніх років радгоспи збирають вельми низькі врожаї і погано забезпечують сировиною заводи. Нові плантації розширюються повільно, а старі скорочуються та зріджуються.

Замість оновлення плантацій трест пропонує радгоспам списувати старі виноградники як економічно збиткові. В радгоспі "Сонячна долина" списано 30 га виноградників, у радгоспі "Феодосійський" заплановано списати 24 га занедбаних плантацій.

Повільно створюються нові плантації. Замість 210 га по тресту їх посаджено лише 31 га. У радгоспі "Сонячна долина" одержали лише 16,1 ц/га винограду, тоді як до війни вирощували по 60 ц/га сонячних ягід. У господарстві низька культура агротехніки. На 316 га міжряддя плантацій зовсім не оброблені. Старі безсистемні насадження взагалі не обробляються" ("Крымская правда" від 7 червня 1953 р.).

До війни алуштинські виноградники славилися високими врожаями і забезпечували виробництво унікальних марочних вин. Проте упродовж десяти післявоєнних років нові господарі так і не спромоглися відродити цю галузь.

Науковий співробітник інституту "Магарач" П. Кібалов у газеті "Крымская правда" за 11 вересня 1953 року писав:

"Незважаючи на сприятливі природні умови і забезпеченість Алуштинської МТС тракторами, машинами і землеобробною технікою, а також потужну енергетичну базу, урожай винограду в останні роки лишається досить низьким. Головна причина - систематичне невиконання або неякісне проведення агротехнічних заходів. У колгоспах майже не впроваджуються нові досягнення науки та передового досвіду".

Про катастрофічний стан садівничої галузі у післявоєнні роки свідчить інформація Т. Григор'єва з Кіровського району:

"Минулої осені, як і раніше, виноградарі та садівники району не порадували Батьківщину й себе достатком винограду і фруктів. Майже всюди урожай був досить низький...

В колгоспі ім. Маленкова сад посаджено давно. Минулої осені мали б зібрати перші плоди, а їх зовсім не було. Та й чи можна сподіватися на виконання плану і тепер, якщо сад перетворено у випас для худоби" ("Крымская правда", 16 січня 1954 р.).

Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і було неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Газета "Крымская правда" у передовій статті 14 серпня 1953 року, аналізуючи стан галузі, писала:

"На жаль, сучасний стан овочівництва у нашій області не задовольняє потреби населення у свіжих овочах у зимовий та весняний періоди. І в цьому році багато колгоспів незадовільно впоралися з посівом насіння і посадкою розсади, несвоєчасно і на низькому рівні провадять догляд за рослинами.

Городи поросли бур'янами, ґрунт своєчасно не розпушується, несвоєчасно проводять поливи. Ранніх овочів колгоспи і радгоспи здали до смішного мало. Масовий збір і здача овочів розпочалися лише в червні.

Усього в Криму на кінець 1953 року нараховувалося лише шість теплиць. У квітні 1953 року облвиконком прийняв постанову про будівництво теплиць в Алуштинському, Бахчисарайському, Євпаторійському, Зуйському, Сакському і Старокримському районах. Проте ця постанова так і лишилася не виконаною ("Крымская правда", 14 серпня 1953 року).

Як же оцінювала стан сільського господарства області в перші післявоєнні роки обласна партійна організація і яку роль відігравала вона у відродженні галузі?

Якщо оцінювати діяльність партійних і господарських органів за кінцевими результатами, то слід визнати, що внесок обласної "керівної і спрямовуючої сили" у той час у розбудову сільського господарства був досить низьким, а діяльність її - малоефективною.

Виявилася безперспективною орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону лише за рахунок переселенців з Росії. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому вельми складному і примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди з степовою землеробською культурою.

Сьогодні нинішній головний редактор незалежної від совісті та історичної правди газети "Крымская правда" Михайло Бахарєв та його "боевая подруга" Тетяна Рябчикова, безнадійно хворі на українофобію, намагаються переконати довірливого читача в тому, що "украинское нашествие на Крым" започаткував 1954 рік.

Про історичні українські корені на цій землі не варто дискутувати з фахівцями такого ґатунку. Але ж теперішній шеф "Крымской правды" мав би читати видання своїх попередників. Їх рідна "Крымская правда" 12 січня 1954 року - ще до передачі Криму Україні - писала:

"Глибокої осені 1952 року в колгосп ім. Калініна Зуйського району прибули переселенці. Їх було 86 сімей, всі з України, з Чернігівщини. Тривалий час у колгоспі не ладилося з тваринництвом. Для худоби не вистачало приміщень, кормів, на фермі дуже низькою була трудова дисципліна. Потрібно було вживати рішучих заходів".

Найрішучішим заходом, виявляється, стало переселення у Крим працьовитих українських селян.

"За два роки, - пише кореспондент цієї газети І. Поляков, - у колгоспі здали в експлуатацію свинарник та телятник, кожний на 100 голів, і корівник на 120 голів". "Тепер корівники колгоспу, - захоплюється кореспондент, - являють собою світлі теплі приміщення. На фермах діють підвісна дорога, автопоїлки, працює кормокухня".

На жаль, така ідилічна картина спостерігалася не на всіх фермах і не в кожне кримське село в 1952 році переселяли сотні сімей українських селян. Цей процес значно пожвавішає впродовж весни 1954 року і триватиме в 60 - 70-ті роки.

Якщо бути об'єктивним, то питання про зміну перепідпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов.

Саме тоді його і було обрано першим секретарем ЦК КПРС, головою ж Президії ЦК та головою Ради міністрів поки що залишився Г. М. Маленков. На рішення вересневого пленуму ЦК Кримський обком відреагував лише наприкінці жовтня, тобто майже через 1,5 місяця.

Збори партгоспактиву в Криму провели без серйозного аналізу стану сільськогосподарської галузі, без пошуків і нищівної критики винуватців - так би мовити, по-домашньому.

Головний доповідач - перший секретар П. І. Титов, що і як фахівець відповідав за цю галузь, досить лояльно покритикував апарати обкому і райкомів за недостатнє керівництво сільським господарством. Оратори, переважно секретарі райкомів, наголошували головним чином на похибках обласного управління сільського господарства, керівництва МТС та водогосподарських організацій. Критики на адресу перших осіб області не було.

Першому секретареві ЦК КПРС Микиті Хрущову, який добре знав ситуацію в Криму, така самозаспокоєність кримського керівництва прийшлася дуже не до смаку. Оскільки офіційна звітність та численні скарги переконували у протилежному. Мабуть, саме це й спричинило його таємну появу в Криму глибокої осені 1953 року.

Про Хрущовський візит немає жодної згадки у тогочасній всезнаючій кримській пресі. Лише спогади Олексія Аджубея, зятя Хрущова, який супроводжував Першого секретаря в інспекторській поїздці до Криму, свідчать про реальність цього факту.

На початку 90-х років, коли розбурхані Москвою сепаратистські пристрасті досягли апогею, а Крим став яблуком розбрату між Україною і Росією, знаного журналіста Олексія Аджубея певні шовіністичні сили намагалися використати в обґрунтуванні вигадок про "хрущовський дарунок Україні".

На їхнє замовлення в часописі "Новое время" № 6 за 1992 рік він видрукував статтю з тенденційною назвою "Как Хрущёв Крым Украине отдал". Правда, досвідчений журналіст увів ще й другу назву - "Воспоминания на заданную тему".

Олексій Аджубей цією публікацією, на мій погляд, зробив ведмежу послугу замовникам, оскільки в ній фактично підтверджує економічну вимушеність передачі Криму. Кримська дійсність 1953 року, зображена ним, просто вражає своєю безнадійністю.

За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали і обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину Першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів, вимагали допомоги.

"Це зараз я пишу: приїхали, - зазначає Аджубей, - а вони кричали: "Нас пригнали". З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: "Картопля тут не росте, капуста в'яне". Або раптом вкрай сумне: "Блощиці заїли".

"Чого ж ви їхали у Крим?" - питав Хрущов. - І натовп заволав: "Нас обманули".

За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день терміново виїхав до Києва. По приїзді у Маріїнському палаці він мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Головною темою її стало кримське питання та неприємні враження від поїздки.

Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сергійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. "Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку", - переконував він.

Безперечно, рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії - Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна - воно б не відбулося.

Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно вирішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. А тому намагання деяких російських політиків і місцевих кримських сепаратистів перекласти відповідальність на Микиту Хрущова з наукової точки зору не витримують критики і є кон'юнктурно-спекулятивними.

Не існує жодного документа, який би підтверджував вирішальну роль Хрущова у кримському питанні 1954 року, а тим більше намагання зробити якусь послугу Україні. Все це брутальні шовіністичні вигадки.

Як людина, що найбільше зналася на сільському господарстві і відповідала за його стан, він справді міг запропонувати шляхи виходу Криму з економічної кризи. В Кремлі добре знали про тісну інтеграцію Криму з економікою України.

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область лишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними.

Україна ще до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Це сьогодні керована україноненависником Михайлом Бахарєвим "Крымская правда" галасує про утиски та жахливе пограбування Криму київськими "дядьками". Але ж були часи, коли ще до передачі області Україні та ж "Крымская правда" постійно вшановувала український народ за його величезну допомогу півострову.

Ось що писала ця газета 17 січня 1954 року:

"Не остаются в долгу и украинцы. Они деятельно помогают крымчанам строить прекрасные города и курорты, развивать промышленное производство. На стройки города-героя Севастополя, курортной Ялты непрерывным потоком идут с Украины мощные отечественные механизмы и оборудование.

Столица Украины - Киев шлет сюда мощные механические погрузчики, автоматические дозаторные устройства для бетонных заводов; Харьков дает башенные и электромостовые краны, тракторы; Николаев - транспортеры для бетонных заводов, бульдозеры; Днепропетровск и Дебальцево - корытные мойки для предприятий, производящих флюсовый известняк; Осипенко (Бердянск) - дорожные машины; Кременчуг - асфальтно-бетонные смесители; Прилуки - раствороносы для механизации штукатурных робот; Мелитополь присылает компрессоры последних выпусков".

На підставі вивчення наявних матеріалів доходимо висновку, що рішення про передачу Кримської області Україні у вищого керівництва СРСР визріло наприкінці 1953 - на початку 1954 року. Впродовж цього періоду велася напружена підготовча робота. Проводилася також інтенсивна ідеологічна робота з підготовки кримчан до перемін.

Саме в цей час на сторінках кримської преси замайоріла й українська тематика. Так, тільки в січні 1954 року "Крымская правда" присвячує українській темі такі матеріали, як "Торжество дружбы народов великой Родины", "Нерушимое братство", "Навеки вместе", "Советский Киев" (подається світлина Хрещатика).

А в номерах за 17 та 19 січня газета подає спеціальні добірки під рубрикою "Цвети, Советская Украина". Зазначені публікації в друкованому органі іншої республіки переконливо засвідчують про початок підготовки громадської думки.

Січневий пленум Кримського обкому теж був складовою частиною розробленої в Кремлі програми вирішення кримської проблеми. Ще в 1953 році одна із престижних центральних вулиць міста була перейменована у бульвар Івана Франка.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом "Секретно" "О состоянии сельського хозяйства Крымской области" від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. Її порівняно недавно знайдено у Центральному державному архіві громадських організацій України (ЦДАГО України. Ф-1-ОПЗО. Спр. 3590. Арк. 109 - 110).

Вже сама назва, а тим більше зміст цього надзвичайно цінного документа переконливо засвідчують справжню причину перепідпорядкування Криму.

Дата надходження доповідної записки першій особі в республіці є доказом серйозного підходу керівництва СРСР до вирішення кримської економічної проблеми. Тому про якісь спонтанні рішення однієї, хоч і досить високої посадової особи у державі не може бути й мови.

Шкода, що цей важливий документ до цього часу лишається маловідомим. Запитаймо у нинішніх недолугих кримських політичних крикунів та розповсюджувачів міфу про "подарок
Хрущёва": для чого б це першому секретарю ЦК КПУ забивати голову інформацією про ганебний стан сільського господарства у Кримській області, яка підпорядкована Російській РФСР?

Навіщо Олексію Кириченку опікуватися чужою бідою, коли й у власній хаті проблем було достатньо? У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні.

Загалом довідка підтверджує всі раніше названі кризові проблеми кримської економіки.

Тож на підставі цього документа маємо можливість з'ясувати, що ж "дарувало", а точніше, нав'язувало кремлівське керівництво Україні та яким, за висловом сучасних політиків, був цей "орден на грудях планети" у 1954 році?

З довідки дізнаємося, що в 1954 році порівняно з 1940-м площа посівів у Криму скоротилася на 70 тисяч гектарів. З 30 наявних колгоспів лише три спромоглися освоїти польову та кормову сівозміни. За врожайністю всіх головних сільськогосподарських культур область у 1953 році не досягла довоєнного рівня.

За станом на 1 січня 1954 року площа садів складала лише 87 відсотків, а виноградників - 79 відсотків рівня 1940 року.

Тваринницькі ферми у більшості колгоспів і радгоспів Криму пішли в зиму 1953/54 року лише на 37 відсотків забезпеченими кормами. План будівництва корівників та телятників у 1953 році область виконала на 35,6 відсотка, а пташників - на 43 відсотки.

В області не вистачало понад 1 100 тракторів. Сільське господарство Криму потерпало від гострої нестачі води. За станом на січень 1954 року в господарствах Криму зрошувалося лише 40,9 тисячі гектарів сільськогосподарських угідь.

У 1953 році область не виконала план збору податків, недодавши в казну 6 млн. 60 тисяч карбованців.

Украй занедбаними були легка та харчова промисловості. У 1953 році план не виконали всі підприємства цих галузей. Область виявилася нездатною освоїти величезні кошти, які виділяла держава на капітальне будівництво. Через це Рада Міністрів Російської РФСР лише в Ялті змушена була зменшити в 1953 році капіталовкладення на 5,2 млн. крб.

Глибоку кризу переживала і соціальна сфера області.

Сьогодні ніхто не повірить у те, що в Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібних магазини, 18 - м'ясопродуктів, 8 - молочних, 2 - тканин, 9 - взуття, 5 - будівельних матеріалів та 28 - книжкових крамниць.

Повністю припинилася торгівля овочами та картоплею в державному секторі" (ЦДАГО: Ф-1-ОП 52. Спр. 490. Ар. 9. Цит. за Василем Чумаком, 1993). Занепокоєння і розпач лунали навіть з трибун партійних конференцій.

"Минуло десять років після закінчення війни, - говорив з трибуни Кримської обласної партконференції (1954 року) секретар Феодосійського міськкому партії Моїсеєв, - трудящі висувають до нас законні вимоги, коли буде відбудоване місто і створені мінімальні побутові умови?

В місті немає води, достатньої кількості електроенергії, банно-прального комбінату... Під час війни було зруйновано до 40% житлофонду, а відбудовано силами міськвиконкому тільки один будинок на 8 квартир... Багато з цих питань неодноразово ставилися перед вищими організаціями - Радою Міністрів РРСФР і міністерствами. Але..." (ЦДАГОУ: Ф.1. - Оп. 52. - Спр. 4990. - Арк. 125).

"Хто відбудовує Кіровський район Керчі - центральну частину міста? - запитував з тієї ж трибуни секретар міськкому Смородін і сам же відповідав: - Ніхто! Нема такого будівельного тресту... Такими темпами ми і за 100 років не відбудуємо міста...".

Відповідні рішення (доповідач наводить конкретні приклади) були прийняті урядами РРСФР та СРСР ще в 1952 - 1953 рр., та ось "уже 1954 рік", а будівництво багатьох об'єктів, зокрема "морського вокзалу, молокозаводу та ін. так і не розпочато" (там же. Арк. 115 - 116). (Цитата з книги М. Лукінюка, с. 193).

Ознайомившись із цими приголомшливими документами, добре поміркуймо ось над чим: є передача Кримської області до складу УРСР "щедрим дарунком" чи накинутим економічним ярмом?

Досвідчені політичні шулери й інтригани, які пройшли багатолітній вишкіл у "сталінських університетах", добре розуміли, що під передачу Криму необхідно було підвести надійне ідеологічне підґрунтя. Ним став досить вигідний і зрозумілий радянським масам ювілей - 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперії представляли як возз'єднання України з Росією.

Цю дату вирішили гучно і широко відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята "вечной дружбы двух братских народов" чудово вписувалася в добре підготовлений кремлівський сценарій.

Подальші події показали, що такого гучного пропагандистського шоу, влаштованого в Криму в другій половині травня 1954 року з нагоди 300-ліття возз'єднання, мабуть, не було в жодній з українських областей, навіть у Переяславі.

16 травня 1954 року, згідно з постановою виконкому Кримської обласної і Сімферопольської міської Рад депутатів трудящих, відбулася об'єднана ювілейна сесія, присвячена 300-літтю возз'єднання України з Росією.

Засідання відбувалося в обласному театрі ім. Горького. 24 травня 1954 року "Крымская правда" писала: "Как большой радостный праздник встречают трудящиеся Крыма знаменательную дату - 300-летие воссоединения Украины с Россией".

В обласному театрі впродовж травня - червня з величезним успіхом йшла п'єса О. Корнійчука "Богдан Хмельницький". 23 травня на центральній площі міста відбувся багатотисячний мітинг.

Після цього грандіозне дійство було перенесене на стадіон "Харчовик". Про його масштаби можна судити з того, що лише чисельність зведеного хору міста Сімферополя та Таврійського військового округу складала 1000 осіб. Ця потужна громада співаків серед інших пісень виконала і "Реве та стогне Дніпр широкий" на слова Тараса Шевченка.

Не менш урочисто відзначали свято і в інших кримських містах та селищах, у тому числі і в Севастополі. Немає сумніву, що такий розмах і пишноти, влаштовані на півострові, водночас були і святкуванням офіційної передачі Криму Україні.

Як відомо, з юридичної точки зору передача Криму зі складу РРФСР до складу УРСР здійснена бездоганно. Сьогодні на підставі наявних матеріалів є можливість простежити процедуру вирішення цього питання, яке деякі російські політики, позбавлені історичної пам'яті, піддають ще й нині сумніву.

Всіх їх відсилаємо, аби подолали історичну безграмотність, до відповідних документів, а "гаспадина" Бахарєва - до архівних підшивок, зокрема до газети "Крымская правда" від 19 лютого 1954 року. Нехай випускник київської ВПШ надолужує змарнований там час та виправдовує гроші українських платників податків.

Після належного проходження "кримського питання" по всіх інстанціях в РРФСР та в УРСР і ретельного обговорення його на засіданні Верховної Ради СРСР Президія Верховної Ради СРСР 19 лютого 1954 року одноголосно ухвалила Указ "О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР".

"Учитывая общность экономики, территориальную близость и тесные хозяйственные и культурные связи между Крымской областью и Украинской ССР, Президиум Верховного Совета Союза Советских Социалистических Республик постановляет: утвердить совместное представление Президиума Верховного Совета РСФСР и Президиума Верховного Совета УССР о передаче Крымской области из состава Российской Советской Федеративной Социалистической Республики в состав Украинской Советской Социалистической Республики".

У пресі, в тому числі і кримській, його було опубліковано 27 лютого. Наступного дня, 28 лютого 1954 року, газета "Крымская правда" вже вийшла як орган Кримського обкому КПУ.

Проте остаточна законодавча ухвала Указу про передачу Криму Україні відбулася лише через два місяці, 26 квітня 1954 року. Згідно з існуючим законодавством, рішення про зміну існуючих кордонів між республіками за їхньою згодою могла ухвалити лише Верховна Рада СРСР. Закон було прийнято у такій редакції:

"О передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской ССР.
ЗАКОН ВЕРХОВНОГО СОВЕТА СССР

Верховный Совет Союза Советских Социалистических Республик постановляет:

1. Утвердить Указ Президиума Верховного Совета ССР от 19 февраля 1954 года о передаче Крымской области из состава РСФСР в состав Украинской Советской Социалистической Республики.

2. Внести соответствующие изменения в статьи 22 и 23 Конституции СССР".

Наприкінці березня 1954 року в Києві відбувся XVIII з'їзд КПУ. Виступаючи на ньому, перший секретар Кримського обкому Д. С. Полянський зазначив:

"Сегодня на съезде мне хотелось бы кратко доложить вам о самой молодой области Украинской республики - Крыме. Решение Верховного Совета СССР о передаче Крымской области в состав Украинской республики является свидетельством дальнейшего укрепления единства и нерушимой дружбы русского и украинского народов в великой и могучей семье народов Советского Союза.
Крым и Украину роднит, помимо общности экономики, территориальной близости, тесных хозяйственных и культурных связей, еще и общность многовекового исторического развития.

Передача Крыма в состав Украинской республики, безусловно, положительно скажется на всестороннем и более быстром развитии Крымской области и будет содействовать дальнейшему развитию экономики Украины.

Трудящиеся Крымской области с исключительным удовлетворением встретили заявление секретаря Центрального Комитета Коммунистической партии Украины тов. Кириченко о том, что со стороны правительства Украинской республики и Центрального Комитета Коммунистической партии Украины будет уделено должное внимание дальнейшему развитию народного хозяйства Крыма и повышению материального благосостояния трудящихся области. В этом трудящиеся Крымской области убеждены".

Безперечно, Дмитро Полянський не помилився, сподіваючись на економічну підтримку Кримської області Україною. Треба відверто визнати, що вона, за рахунок зменшення фінансування інших областей та капіталовкладень в інші регіони України, була всебічною і величезною.

Якщо говорити образно, у 1954 році на зруйновану війною Україну Кремль накинув, повторюся, ще одне економічне ярмо, змусивши відбудовувати ще й вкрай занедбаний Російською РФСР Крим.

Швидке економічне піднесення всіх галузей виробництва вже в перше десятиліття після передачі Криму Україні - найвагоміший доказ вирішального внеску українського народу в післявоєнне відродження півострова.

Тож орденом "на грудях планети", за висловом Пабло Неруди, він став уже в складі України.

http://www.istpravda.com.ua/articles/4d61ab91438ae/

   (Закарпатська обл., В. Березняський р-н. с. Тихий)
  Щоб зберегти цінні для лісової науки пралісові фітогенози, австро-угорські лісівники створили в 1908-1913 рр. Буково - ялицевий резерват «Тиха» ( 14, 9 га ). У 30-х роках минулого століття за ініціативи відомого чеського лісівника – професора А. Златніка цей резерват розширено на 110,3 га. На жаль, у роки другої світової війни й після неї буково-ялицеві праліси у Тихому були зрубані. Із того, що залишилося у важкодоступних місцях, 1966-го року створено новий дендрологічний резерват «Тихий» площею 25 га. ( Із видання: Стойко С.М., Копач В.О. « Сто років створення природних резерватів в Українських Карпатах», 2009 р. ).

  Десь наприкінці позаминулого століття серед заможних городян тодішньої Австро-Угорщини стовало модним полювання, а чи й просто прогулянки в Карпатських горах. Одним із таких «райських» куточків, котрий часто навідували мадярські й австрійські пани, були околиці полонин Рівна та Остра. Неповторні краєвиди, громадні поляни посеред правічних лісів милували зір, вабили своєю первісно-дикою красою. Та найбільше вражали панів і панянок тутешні ліси. Велетенські смереки і буки неначе зійшли сюди зі сторінок відомих романів Фенимора Купера. І вже не в уяві  були ті дерева, а поруч – до них можна було доторкнутися руками. Скільки їм літ? Двісті? Триста? Чи й тисяча? А, може, вони, як і ці гори, вічні? Із часів Адама?..
  Ще року 1900-го міністерство землеробства Австро-Угорщини за порадою природолюбів видало циркуляр про охорону природних урочищ із віковими деревами й пралісами та їх збереження шляхом створення резерватів. У 1908 році серед перших удостоєно охоронного статусу урочище Адамів Ліс поблизу Тихого. Цей флористичний заповідник площею майже 15 га був розташований трохи вище теперішнього урочища Кошарки – праворуч лісової дороги Тихий – Лютки. Через заповідний ліс тягнулася гарно облаштована пішохідна доріжка. Місцеві селяни називали її « Грофкиня» за традицією, що започаткувалася, ймовірно, у ті часи, коли володарями тихівських лісів були графи Друге ти.
  Та особливої краси і неповторності надавали заповіднику велетенські ялиці, чимало із яких були ще й розплідниками диких бджіл. Тому навесні і влітку ліс сповнювався дивовижним гулом невтомних комах. Заповідний праліс викликав захоплення не тільки заїжджих любителів природи, а й місцевих селян. Прямуючи у своїх ґаздівських справах на полонини, або вертаючи звідти, кінні чи піші, зупинялися вони тут, щоб відчути велич земної краси, відпочити і набратися сил. І було це щось подібне до ритуалу, до звичаю. Місце того ритуалу понині називають « Спочиванка».
   В часи Чехословацької Республіки заповідна територія тихівських пралісів була значно розширена. Також заповідними стали ялицево-букові й буково-ялицеві ліси на північно-східних схилах гір Високий ( 1062 м ) і Волосань ( 1030 м ). Створення чеськими лісівниками справжнього флористичного заповідника на південній околиці Тихого було дуже вчасним, бо вже тоді ліси довкола села інтенсивно вирубували. Цьому сприяла і робота місцевого лісопильного заводу. Від перших його власників ( « Санто і компанія» ) завод викупив єврей Бергер Янкель. Він запровадив роботу лісопильні у дві зміни по 12 годин, а пиломатеріали поставляв у кілька європейських країн. Остання обставина була врахована року 1939-го . Мадярським «визволителям» позаріз потрібна була деревина, багато кубометрів деревини. І вони подалися у заповідні ліси. І падали із останнім зойком лісові велети, розламувалися від страшних ударів об землю. І стікали кров’ю – золотистим диким медом… Нині це видається легендою, але очевидці свідчили, що тоді насправді потоком тік мед. Як пам’ять про це на околиці Адамового Лісу досі живе назва « Медяний Потік»… Щоб прискорити рубки, у Тихий привезли і професійних лісорубів із Марамороша. Понині місце, де вони проживали, має наймення «Мараморошські Колиби». Але навіть мадярські зайди залишили первісний праліс, котрий іменували «Адамовим». Знищили його радянські марксисти. Може, тому, що Адама не визнавали, а, значить, і лісу такого бути не могло? А може, через те, що були важкі повоєнні роки і всюди не вистачало деревини? Так чи інакше, але у 1948 році, рівно через 40 років після проголошення заповідного статусу, Адамів Ліс, як пам’ятка природи, зник, залишивши по собі хіба що горду назву. І легенди…
    А вже в середині п’ятдесятих років із оголених схилів Високого і Волосані на село ринули повеневі води, яких ніколи перед тим не було. Це була чи не найперша відплата природи мешканцям Тихого за те, що у важкі часи не стали на її захист.