хочу сюда!
 

Оксана

34 года, козерог, познакомится с парнем в возрасте 30-45 лет

Заметки с меткой «30-річчя»

30-річчя Народного руху України: від Перебудови до Незалежності

30-річчя Народного руху України: від Перебудови до Незалежності

08 вересня 2019,

Дмитро Шурхало



30 років тому – 8-10 вересня 1989 року – в Києві в актовій залі Київського політехнічного інституту відбулися установчі збори «Народного руху України за перебудову». Це була перша громадсько-політична сила, яка стала альтернативою Компартії. Про те, як відбувалася ця доленосна для українського політичного життя подія, Радіо Свобода розповів учасник тих подій – відомий письменник і громадсько-політичним діяч Володимир Яворівський. Він був одним з ініціаторів того зібрання, одним із п’яти членів президії, яка відкривала установчий з’їзд Руху.

- Перебудова тривала десь від 1985 року, а в 1989 році відбуваються установчі збори «Народного руху України за перебудову». Чи це відбувалося з ініціативи і дозволу влади, чи це була громадська ініціатива, а влада лише була поставлена до відома?

– На той момент деякі інші республіки, зокрема балтійські, нас дуже випереджали. І це було природно, адже Україною найбільше пройшовся цей комуністичний каток: колективізація і розкуркулення, страшний Голодомор, сталінщина, війна двічі прокотилася через нашу землю… Через це Україна була важкою на революційний підйом.

Одначе час її не оминав, і в Україні завжди були сили, які не забували і підтримували генетичний код українства. Все починалося не на голому місці. Спершу була Перебудова. Пригадую, я, як письменник і публіцист, виступав з гострими статтями в московській пресі.

А найбільше спричинився до цього Чорнобиль, який пройшов через кожну українську душу. Я, як письменник, провів у Чорнобильській зоні десь півтора місяця, бачив це на свої очі. Написав роман «Марія з полином у кінці століття», який швидко став популярним. Мене тоді обрали народним депутатом СРСР, причому дуже легко. Це були перші конкурентні вибори. До речі, я був першим народним депутатом СРСР, який переступив поріг редакції Радіо Свобода у Вашингтоні – дав перше інтерв’ю з цим червоним значком на лацкані. Раніше депутати ходили із супроводом, а тут біля мене нікого не було. Тридцять років тому мене не просто обрали до президії, а я був головою оргкомітету з проведення установчого з’їзду Народного руху України. Ви питали – чи влада, можливо, допомагала? Навпаки, влада чинила опір і дуже запеклий. Ба більше, коли треба було проводити з’їзд, ми його запланували, а Кравчук, і я вже не кажу про Щербицького та інших секретарів ЦК, категорично не давали нам приміщення. Куди б ми не кидалися, нам не надавали приміщення, а воно потрібне було велике. Бо ми знали, що буде півтори-дві тисячі українського люду.

Розповім один такий пікантний момент, я його нещодавно згадував на посвяті студентів університету «Україна». Вже готові були проводити з’їзд у Балтиці, литовці вже нам давали приміщення.

– Збиралися везти у Балтику усіх делегатів?

– Збиралися везти й жити у гуртожитках, уже про все домовилися. Але тоді Левко Лук’яненко дуже певно сказав: в жодному разі ми не поїдемо за межі України. Не дадуть приміщення – будемо на якомусь майдані або навіть у полі зберемося, як він жартував. Я кілька разів ходив і до Кравчука, і до Івашка, тодішнього секретаря ЦК. Нарешті, вони мене кличуть поговорити. Я знав, що вони капітулюють, але яка була капітуляція! Мене і Петра Таланчука, він тоді був ректором Політехнічного інституту і, так само, як і я, народним депутатом СРСР – змусили підписати таку угоду: якщо у залі підніметься синьо-жовтий прапор, Таланчук зобов’язується закрити з’їзд. Ми прекрасно розуміли, що нікому не вдасться закрити з’їзд. І ми підписали цю «капітуляційну» угоду.

– Але, наскільки я можу судити з фотографій та кінохроніки, там були прапори.

– Спочатку Олесь Гончар взяв маленьке вступне слово і благословив з’їзд, як патріарх, а потім я робив свою основну доповідь, яка називалася «Що ж ми за народ такий». І десь на другій хвилині доповіді, коли пролунала теза про те, що половина нашого народу співала для того, щоб не чути, як друга половина стогне й плаче – відразу піднялися вгору прапори. Тоді вперше з’явився цей винахід – на вудлиськах піднімати прапори. Хтось із чиновників почав шукати Петра Таланчука, але його вже не знайшли, й з’їзд відбувся так, як відбувся.

– Я не просто так питав про ставлення влади. Бо тоді офіційна назва була «Народний рух України за перебудову». Офіційний курс був на Перебудову – і ви також за Перебудову. Тому цікаво з’ясувати: створення «Руху» відповідало чи суперечило офіційному курсу?

– З’їзд став кульмінаційним моментом. Тоді головою Руху, тоді ще громадської організації, обрали Івана Драча. Ясно було, що це з’явилася альтернатива.

Від партійних бонз представником був Кравчук. Він був серед них найгнучкіший, найбільш компромісний, і він сприймався у нашому середовищі. Причому, він дуже розумно побудував виступ на з’їзді. Йому допоміг один чоловік із Кременчука, народний депутат СРСР, який дуже критикував Кравчука, дуже сварив комуністів. Цей виступ був невдалий. І за це зачепився розумний Кравчук, який весь час сперечався не з Рухом, а з цим конкретним чоловік. У такий спосіб він уник конфронтації з Народним рухом України.

– Він був як гість?

– Він був запрошений нами. Ми не цуралися нікого. Хто хотів міг приходити. Приїхали люди з інших республік, які сиділи на балконі зі своїми прапорами. Приїхали грузини, балтійці, поляки.

На з'їзді були присутні як гості діячі польської «Солідарності» і новообрані посли до Сейму Польщі: А. Міхнік, Б. Борусевич, В. Мокрий та інші. На фото зліва направо: керівник делегації польської «Солідарності» Адам Міхнік; український письменник, народний депутат СРСР Юрій Щербак, кореспондент «Літературної газети» Сергій Кисельов і Богуміла Бердиховська (із Польщі)
На з'їзді були присутні як гості діячі польської «Солідарності» і новообрані посли до Сейму Польщі: А. Міхнік, Б. Борусевич, В. Мокрий та інші. На фото зліва направо: керівник делегації польської «Солідарності» Адам Міхнік; український письменник, народний депутат СРСР Юрій Щербак, кореспондент «Літературної газети» Сергій Кисельов і Богуміла Бердиховська (із Польщі)
– Ви перед цим домовлялися з Кравчуком, що не буде синьо-жовтих прапорів – і тут він їх побачив. Як він реагував?

– Він не міг нічого сказати, тому що хтось підійшов і йому на лацкан причепив синьо-жовтий прапорець. І хитрий Кравчук, щоб прилюдно не знімати цей прапорець, зняв піджак і повісив на крісло, а коли вже виходив для виступу, то одягнув піджак, але зняв значок.

Звичайно, були дуже гострі виступи. Адже тоді на з’їзді зійшлися дуже різні сили.

– Починалося як «Народний рух України за перебудову», а невдовзі всім стало зрозуміло, що «Народний рух України» – за Незалежність. Коли відбувся перехід від Перебудови до Незалежності?

– Він був дуже м’яким й був легалізований як рух за незалежність вже на перших українських демократичних парламентських виборах у 1990 році. У 1989 році про це вже почали говорити. Кожен говорив по-різному: дехто – про оновлену федерацію, про новий договір, а дехто говорив відверто.

Але несподівано різні сили і різні люди зійшлися в такому мирі, в дружбі. Це велика когорта людей, які вийшли з-за ґрат – Левко Лук’яненко, Чорновіл, брати Горині… можу називати й називати – це добра сотня людей. Це, як ми себе називали, різночинці – в основному інтелігенти, патріотичні люди, дехто був і комуністом. Приєдналися і донецькі шахтарі. Пригадую, шахтар Микола Побережний виступав на з’їзді українською мовою. Це були дуже різновеликі люди, різновідомі люди, але для них було єдине – Україна. І всі розуміли, що кінцева мета не Перебудова.

Невдовзі Рух охопив дуже багато сфер людського життя, і Компартія зрозуміла, що їхні дні закінчуються. Не всі капітулювали, потім була велика боротьба на першій сесії Верховної Ради демократичної каденції.

Коли влітку 1991 року відбувся цей путч ГКЧП, то перший день був несподіваний. Ми думали, що нас – актив Руху – будуть брати. Але вже на другий день ми всі стояли поруч і всі розуміли, що зламати нас вже неможливо.

– Ви казали, на першому установчому з’їзді 30 років тому зібралися дуже різні люди. Зараз у нас є стійка асоціація, що Народний рух України – це В’ячеслав Чорновіл, а В’ячеслав Чорновіл – це Народний рух України. А тоді на установчих зборах його у президії не було. Як відбувалося сходження Чорновола до лідерства?

– Дуже природно. Іван Драч у розмові якось сказав, що краще було обрати головою Михайла Гориня, який був більш системним. Він був у президії та заступником. Іван був поетом, людиною романтичною. А тут потрібно було, щоб лідером такої кількості дуже різних людей стала якась системна людина. Але Драч гідно пройшов цей свій рухівський шлях.
Найбільша перемога Руху була тоді, коли несподівано український народ, тоді ще не такий як зараз, обрав 140 незалежних народних депутатів. І яких людей!

Чорновіл був головою Львівської обласної ради. Іван Драч за цей час притомився. Відтак відбувся такий м’який перехід. Спершу було три співголови: Драч, Горинь і Чорновіл. А потім обрали Чорновола. Він був найбільш енергійний, найбільш рішучий, він тоді імпонував Рухові. Саме його обрали головою.

Рух потім розколовся, і це було дуже прикро.
Але я хотів би відповісти ще на одне запитання, яке ви мені не поставили. Дехто мене запитує: де той Рух зараз?

– Ви мене випередили. Якраз хотів запитати: що Рух зміг і чого – не зміг?

– А я би в свою чергу також запитав: а де литовський «Саюдіс», який проголосив незалежність, де польська «Солідарність», яка теж, фактично, проголосила демократичну Польщу?..

Хотів би сказати, що Рух виконав свою унікальну історичну роль. Те, що Рух розпався, переживає складну фазу – це закономірно. Натомість замість Руху сьогодні є Україна. Яка вона? Вона не є такою, як ми мріяли тоді. Ми думали: тільки потрібно проголосити Незалежність, Україна стане самостійною, а далі наш дивовижний стожильний народ усе зробить, і ми швидко вирвемося у світові лідери. На превеликий жаль, так не вийшло, але це вже інша розмова. А Рух свою унікальну місію виконав.

Виступ Володимира Яворівського на першому з'їзді Народного руху України із промомовою: