Таблоїдизація історії - 2

Завдяки такому фокусу увага виключно була зосереджена на польських жертвах протистояння, його початки і продовження цього протистояння виносилося поза увагу. Інформація про українські жертви поступово маргіналізувалася, тобто, вона фактично не обговорювалася. Польські медіа тоді, перед 2003 роком і особливо в 2003 році надали цій історичній темі надзвичайно актуального та гострого звучання. Про «волинську трагедію» (чи, точніше, в польській інтерпретації «волинську різню»; rze woyska – цей термін почав дуже активно використовуватися з 2003 року) у 2003 році писали всі провідні польські газети: «Gazeta Wyborcza», «Rzeczpospolita», журнал «Wprost» та десятки-десятки інших видань. Напевно, жодна історична проблема – включно з проблемами Катині, включно з Єдвабним – не обговорювалося настільки жваво в польському суспільстві, як власне проблема польсько-українського протистояння чи проблема «волинської трагедії».

Саме тоді, в 2003 році, було вироблено ключові концепти представлення теми польсько-українського конфлікту спочатку в мас-медіа, потім і в історіографії, більшість з яких залишається незмінними дотепер і не зазнала якогось серйозного перегляду. Тому в подальшому, коли будемо аналізувати, як саме намагалися медіа представляти польсько-український конфлікт, я буду говорити в першу чергу на прикладі 2003 року. Тому що фактично ті самі концепти в інформаційній кампанії залишилися актуальними і до 2013 року, через 10 років після цього.

Для початку треба зрозуміти, що знало польське населення про польсько-український конфлікт 2003 року. Рівень знань польського суспільства на той момент був доволі низьким. За результатами соціологічних опитувань, у 2003 році 49% респондентів у Польщі ніколи не чули про події на Волині 1943 року. Знову ж таки, всі опитування, про які я буду говорити, проведені різними польськими соціологічними службами, теж були зосереджені тільки на питанні «Волинь-1943», мова не йшла ширше про польсько-український конфлікт. Отже, 49% не знали нічого взагалі, 17% щось чули, але не знають точно, що, і лише близько третини знали щось приблизно на цю тему. Таким був рівень на той момент, коли стартувала масштабна інформаційна кампанія. Що цікаво – що на той момент 61% польського населення вважали, що жертвами конфлікту були лише поляки. І 38% вважали, що жертвами конфлікту були і поляки, і українці.

Отже, це стартові умови уявлення польського суспільства про історичну проблему на момент, коли запрацювали мас-медіа. І, як ми побачимо далі, наскільки змінилися ці уявлення, на мою думку, саме під впливом не істориків, а мас-медіа.

Потужна інформаційна хвиля навколо українсько-польського конфлікту відіграла й позитивну роль, звичайно. Так як я буду говорити більше про негативне, це не означає, що я однозначно хочу сказати, що тільки негативна роль була мас-медіа. Вона відіграла позитивну роль, тому що постійно зростала – і ми це побачимо – кількість людей, які знали щось про польсько-український конфлікт. Ця інформаційна кампанія привертала увагу до цієї проблеми і змушувала істориків її досліджувати. В цьому її позитив. І, відповідно, публічні медіа стали, зокрема, і майданчиком для цікавих суспільно-політичних дискусій. Такі дискусії організовувала і «Gazeta Wyborcza» (до речі, потім було видано спеціальний збірник матеріалів і дискусій – і навіть перекладений українською мовою), і «Rzeczpospolita» і інші видання, які спонукали ці обговорення.

Разом із тим (і про це буде головна моя мова в подальшому) надмірна увага мас-медіа значною мірою зашкодила, на мою думку, розумінню теми. Відбулося те, що я вище назвав «таблоїдизацією історії». Важка історична проблема, розгляд якої потребував серйозного наукового підходу, представлення повного контексту подій, подавалася максимально спрощено, аби вміститися на шпальту видання, аби вміститися в формат короткого кількахвилинного телерепортажу. І, відповідно, відбувалося вихолощення контексту з цієї інформації. Дуже добре про вихолощення інформації, притаманне для сучасних мас-медіа, писав відомий британський журналіст Нік Дейвіс. Цікава цитата з його книжки «Новини пласкої землі»: «На фабриці новин матеріали вичищають від деталей, усувають складність, відрізають контекст і звужують до голої констатації події, часто уникаючи значень. Звідки б у новинах взялися згадки про Рух Опору у Франції, якби у них просто повідомлялось, що, маючи політичні цілі, певна група людей намагалася вбити неозброєних громадян, встановивши в кав’ярні бомбу? Значення, – каже журналіст, – криється в контексті».

Отже, можна по-різному представити терористичний акт, який вчинили французькі «макі» проти нацистів. Можна справді написати, що невідома група людей в цивільному заклала бомбу, в результаті чого стався вибух і постраждали люди. Це один контекст. Інший – це коли ми напишемо, що все-таки мова йде про учасників антинацистського опору, коли ми напишемо, що серед тих, що постраждали, є власне нацисти, які проводили репресивну політику і так далі, і так далі. Якщо ми вихолощуємо, якщо ми забираємо весь цей контекст, то значення інтерпретації цієї події змінюється майже на 180 градусів.

Але повернемося до польсько-українського конфлікту. Жанр газетної публікації чи телерепортажу здебільшого вимагав не якогось зваженого спокійного розгляду, а насамперед сенсацій і емоцій. Це те, що потребує будь-яке мас-медіа. З сенсацією особливих проблем не було. Тема залишалася на 2003 рік, як показує соціологія, для більшості невідомою. Через те сам факт, що про це говориться, – для багатьох це було відкриття. Вже сенсаційність була закладена. Можливості насичення інформації емоціями теж були безмежними. Мова йшла про страшні події, мова йшла про вбивства тисяч людей. Емоції теж були гарантовані. Часто в цих репортажах, телевізійних чи текстових, автори свідомо фокусувалися на певних аспектах, здатних викликати саме сильні емоції у споживача інформації. Таким чином початкове наголошення на тому, що серед інших під час конфлікту гинули також і жінки, і діти, поступово також почало зводитися до того, що жертвами були майже виключно жінки і діти. У більшості випадків не подавалися, до прикладу, відомості про антиукраїнські акції польського підпілля. Тому що вони ставили під сумнів дуже просту схему і однозначно – образ поляків як виключно постраждалої сторони, на який був попит суспільства. Замість того, щоби якимось чином пояснити його хибність, мас-медіа здебільшого лише підсилювали цей образ своїми повідомленнями.

Окремі вирвані з контексту факти стали набувати зовсім іншого значення, аніж коли вони справді мали в час, коли здійснювалися. Наведу просто один приклад, яких є дуже багато. В медіа-публікаціях акцентувалася увага на випадках, коли українські повстанці штурмували польські костели та села. Справді, випадки були, що українські повстанці штурмували польські костели (церкви). Таким чином формувалося уявлення про «українців-різунів», яких не стримують навіть святині, їхнім діям надавали певного ритуального характеру. Про це теж писалося, що це робилося мало не спеціально для того, щоби знищити церкву, що це якісь такі антихристиянські мотиви в дійсності і т. д., і т. д. Цей образ чудово накладався на сформований у польській культурі образ українця як «різуна», «гайдамаки» – ще з попередніх століть. Тим часом події можна пояснити абсолютно без вдавання до якихось містичних чи ритуальних тлумачень. Костели часто були єдиними мурованими будинками в селі, тому використовувалися польською самообороною, польським населенням в якості оборонної споруди. І справді, через це, власне, були об’єктом штурмів з боку українських повстанців.

Тим часом постійне скорочення контекстної інформації врешті призвело до того, що тема стала представлятися дуже спрощено. Така приблизно схема типового інформаційного повідомлення про польсько-український конфлікт 1943 року. Це сенсаційний заголовок, це ілюстрація, здебільшого фото вбитих людей або живих (насамперед дітей) з підписом на зразок: «Всі вони загинули від рук українців». Дальше невеличкий текст, якій містить свідчення очевидця, очевидно, емоційне свідчення людини, яка це все пережила, і часом коментар історика.

Для того, аби публікація була цілісною, і авторський текст не контрастував із думкою професійного дослідника, коментарі почали брати в основному в тих істориків, яким притаманні були дуже гострі і безапеляційні оцінки трагедії. І так вони поступово з маргінальних дослідників ставали головними речниками цієї теми. Так, до прикладу, інженер за освітою Єва Сємашко стала одним із головних коментаторів цієї історичної проблеми. Зразками таких публікацій (наведу тільки кілька зразків) можуть бути публікації в дуже впливових польських медіа.

«Rzeczpospolita» від 21 липня 2003 року. Заголовкова стаття називається «Не чекай, не виглядай, або Діти Волині». Починається вона так. «Найбільш реальні спогади. Постріли. Мама. Мама залита кров’ю. Падає на неї. Довго лежить під її нерухомим тілом».

Інша стаття. «Хай не залишиться нічого польського, або Сценарій погрому». Проілюстровано великим фото, на якому зображено вбиту сім’ю, і містить такий підпис, цитую: «11 липня 1943 року Українська Повстанська Армія приступила до генеральної розправи з польськими мешканцями Волині. Боївки атакували водночас 167 місцевостей. (Про кількість цих місцевостей ми потім ще трошки поговоримо). Замордували всіх поляків, яких могли дістати, не виключаючи старих, жінок і дітей. Їхнє майно пограбували, а будови спалили. Це не міг бути випадок. 167 координованих окремих рішень, 11 липня в неділю, в православне свято Петра і Павла, дійшло до різні в таких величезних розмірах».

Ще одним зразком такого подання теми є номер популярного журналу «Uwaam Rze» за жовтень-листопад 2011 року. На його обкладинці фото групи учнів школи в селі Загая 1947 року і заголовок «Їх всіх вбили». Ключовою публікацією номера є стаття Рафала Зінкевіча «Небажана історія», автор якої вважає, що від польського суспільства приховують правду про геноцид. В 2011-му році, після всієї цієї інформаційної кампанії, коли про Волинь писали практично всі мас-медіа, він вважає, що все одно приховують правду про польсько-український конфлікт в силу політичної доцільності для збереження добрих стосунків з українським політикумом.

Інша публікація в тому журналі, в тому ж номері. Інтерв’ю Петра Зиховича з уже згадуваною мною сьогодні Евою Сємашко з промовистою назвою: «Це було пекло на землі». В цій публікації, в цьому інтерв’ю мене не дивують відповіді відомої своїм заангажованим ставленням до історії Еви Сємашко, вона говорить те, що я від неї очікував, натомість в мене подив викликають доволі заангажовані питання журналіста. Вже перше з них ставить під сумнів бажання журналіста розібратися в проблемі. Отже, питання, які сформульовані до інтерв’юера: «Чому вони нас вбивали?». Наступні теж дуже короткі: «А як гинули діти?», «А як жінки?», «Що робили з тілами поляків?».

Схоже, завдання журналіста було не розібратися з цією проблемою, а лише доповнити відповіді одіозної співрозмовниці.

Тематика польсько-українського протистояння з 2003 року стала дуже популярною і зав’язалося фактично своєрідне змагання в мас-медіа з її висвітлення. Зважаючи на те, що одним із критеріїв успішності будь-яких медіа є кількість проданої інформації, така конкуренція лише поглибила те, що я говорю, «таблоїдизацію»: даємо більше, даємо гостріше, даємо коротше, усуваємо весь контекст, нам треба продати максимум інформації.

Ще одним чинником, який негативно вплинув на висвітлення цієї теми в мас-медіа, було природнє бажання будь-яких засобів масової інформації надати темі актуальності. Людям завжди цікавіша справді теперішня ситуація, аніж те, що відбувалося десятки років тому, навіть попри всю трагічність того, що відбувалося. Через це серед коментаторів цієї теми поступово з 2003 року домінують вже навіть не історики (навіть не такі історики, як Ева Сємашко), а починають домінувати чинні політики. Саме чинних політиків починають питати: «А що сталося на Волині в 1943 році?». Саме їхні часто далеко не фахові оцінки, заяви та судження були основним елементом дискурсу і значною мірою почали формувати його.

Але участь в обговоренні відомих діячів-політиків забезпечувала популярність теми, а отже знову ж таки зростання читацької авдиторії, зростання можливості продати інформацію. Через це – навіщо запрошувати істориків як коментаторів? Вони говорять нудно, вони говорять нецікаво. Натомість давайте запросимо якогось одіозного політика, який зробить яскраву заяву, яка може бути винесена на заголовок, і кількість продаж інформації в нас абсолютно гарантована.

Тим часом на початку 2000-х років професійна історіографія проблеми польсько-українського конфлікту започатковувалася – і то причому започатковувалася тільки в Польщі. Тобто, в Польщі вона започатковувалася, поступово починала спинатися на ноги. В Україні ситуація була катастрофічніша, про що трошки пізніше.

Дослідники, польські історики фактично не встигали за наростанням цієї інформаційної хвилі. Не могли вплинути на неї, не могли її умовно приземлити до своїх історичних досліджень чи якихось історичних фактів, тому що щойно почали формуватися ті історичні дослідження. Вони не могли знизити емоційний градус цієї дискусії, сформувати неупереджену оцінку за допомогою фахової історичної методології. Схоже, відбувалося навпаки, відбувся протилежний процес, який я називаю «таблоїдизацією». Розроблені і розтиражовані засобами масової інформації уявлення, стали змінювати історіографію, стали наближати історіографію до рівня мас-медіа, а не навпаки – підтягати мас-медіа до рівня історіографії.

Намагання зважено підійти до вивчення польсько-українських стосунків, розглянути їх різнобічно в широкому контексті, які були притаманні, до прикладу, одному з найкращих, на мою думку, польських істориків, такому як Ришард Тожецький, такі намагання поступово стали відходити на задній план. Усунуті роботами, які пропонували дуже прості схеми. Через це на книжковому ринку з’являються такі публікації, як «Кількасот способів вбивства українцями поляків», альбом з фотографіями вбитих поляків. І ця книжкова продукція не просто з’являється на книжковому ринку, вона мала попит. І вона мала більший попит, ніж якісь серйозні історичні дослідження.

В результаті панівною стала концепція, яка передбачала дуже простий і лінійний розгляд проблеми. Я зараз дуже схематично подам цю концепцію, яка, на мою думку, була вироблена здебільшого в медіа, а потім була експортована в історіографію. Детальніше хибність, на мою думку, цієї концепції я розглядаю в своїй книжці, але зараз коротко пройдемося для того, щоби зрозуміти, про що мова.

Отже, проста лінійна схема того, чим був конфлікт українців і поляків в роки Другої світової війни. Основа конфлікту, на думку людей, які обстоюють цю концепцію, – це ідеологія українського націоналізму, яка була версією українського фашизму. Це перший пункт.

Другий пункт. Ідейно-політичні програма ОУН від самого початку створення організації передбачали цілковите винищення польського населення на західноукраїнських землях.

Третій пункт. Реалізація цього завдання була першим і головним завданням створеної в 1942-1943 році Української Повстанської Армії, тому першою акцією повстанців було вбивство поляків у лютому 1943 року. Мова йде про атаку на село Паросля.

Четвертий пункт. Існував таємний наказ її командування про загальну ліквідацію всіх поляків, тому так важливо знайти цей наказ.

Наступний, п’ятий пункт. Антипольські дії українських повстанців мали чіткий і спланований характер. Доказом цього є те, що в ніч з 11 на 12 липня відбулася наймасштабніша операція, під час якої було знищено 180 (дехто каже 200) населених пунктів протягом однієї ночі. Вона була би неможливою без загальної координації, тому дивіться пункт 4, який говорить про те, що існував таємний наказ.

Пункт шостий. У 1944 році антипольські акції поширилися на Галичину, тому з’являється відносно новий термін «Галицька різня».