ВИСНОВОК ЩОДО ЗАКОНОПРОЕКТУ

народних депутатів України С.Ківалова та В.Колесніченка

“Про засади державної мовної політики” (№ 9073 від 26.08.2011)

1. Законопроект “Про засади державної мовної політики” майже повністю дублює поданий рік тому законопроект № 1015-3 “Про мови в Україні” Єфремова-Симоненка-Гриневецького, що був негативно оцінений не лише профільними комітетами Верховної Ради України, парламентською опозицією, українськими науковими інституціями і громадськими організаціями, а й Верховним Комісаром ОБСЄ у справах національних меншин та експертами Венеціанської Комісії.

2. Автори нового законопроекту відмовилися лише від одіозної статті 7 старого законопроекту “Російська мова в Україні. Українсько-російська двомовність”. Тепер замість 33 він складається з 32 статей, проте концептуально і структурно відтворює попередній законопроект і тому більшість його ключових положень в своїй основі явно суперечать Конституції України, рішенню Конституційного Суду від 14 грудня 1999 р. № 10-рп/99 у справі про офіційне тлумачення положень статті 10 Конституції України та ґрунтується на свавільному тлумаченні Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов.

3. Незмінним залишилося ключове положення законопроекту, яке передбачає застосування заходів, спрямованих на використання регіональних мов або мов меншин, “за умови, якщо кількість осіб, - носіїв регіональної мови, що проживають на території, на якій поширена ця мова, складає 10 відсотків і  більше чисельності її населення” (п. 3 статті 7).

Критерій визначення кількості носіїв регіональних мов – 10 % і більше – є довільним (такого критерію немає в жодному міжнародно-правовому акті) і в практичному плані покликаний забезпечити використання лише російської мови поряд або замість української як державної на більшій частині території України. На це вказують, зокрема п. 2 частини другої статті 5 та частина 6 статті 7 законопроекту, формулювання яких з цією метою були суттєво відкориговані. Якщо в старому законопроекті передбачалось забезпечення всебічного розвитку і функціонування української мови як державної в усіх сферах суспільного життя  на всій території держави (п. 2 частини другої статті 5), то в новому до цієї чіткої, простої і зрозумілої формули зроблено таке доповнення: “зі створенням можливості паралельного використання регіональних мов або мов меншин на тих територіях і у тих випадках, де це є виправданим” (п. 2 частини другої статті 5).

Якщо в попередньому законопроекті було записано, що регіональна мова “використовується на рівні з державною мовою на відповідній території України”, то в новому йдеться про використання там лише регіональної мови або мови меншини.

У зв'язку з викладеним слід зазначити, що В.Колесніченко того ж дня зареєстрував законопроект “Про заборону звуження сфери застосування регіональних мов або мов меншин України” (№ 9059-1 від 26.08.2011), в якому він пропонує ввести кримінальну відповідальність за порушення права громадян на використання регіональних мов або мов меншин. Зауважимо, що ні згаданий, ні аналізований законопроект Ківалова-Колесніченка не містять статті про відповідальність посадових осіб за порушення їхнього обов’язку вживати державну мову в офіційному спілкуванні. Отже, зазначені законопроекти мають на меті підрив державного статусу української мови.      

4. Ще одна новела законопроекту Ківалова-Колесніченка стосується переліку мов, які підпадають під дію “Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов”. В ньому до попереднього списку з 15-ти згаданих у законопроекті Єфремова-Гриневецького-Симоненка додано ще три – русинську, караїмську і кримчацьку. Оскільки русинську говірку лінгвісти вважають діалектом української мови, внесення її до переліку мов меншин суперечить статті 1 Європейської Хартії, в якій зазначено, що термін “регіональних або міноритарних мов” не включає діалекти офіційної мови держави”.

5. Частина 1 статті 4 законопроекту Ківалова-Колесніченка передбачає, що “основи державної мовної політики визначаються Конституцією України, а порядок застосування мов – виключно цим законом”. Проте даний законопроект кардинально ревізує конституційно визначені засади державної мовної політики України, вводячи в правове поле такі, не передбачені Конституцією, поняття і терміни, як “регіональна мова або мова меншини”, “мовна група”, “мовна меншина”, “регіональна мовна група”, “мовне самовизначення”, “носії регіональної мови” (статті 1, 3, 7) і зобов'язуючи місцеві органи державної влади, органи місцевого самоврядування, об'єднання громадян, установи, організації, підприємства, їхніх посадових і службових осіб і, навіть, громадян-суб'єктів підприємницької діяльності та фізичних осіб використовувати регіональну мову (частина 7 статті 7).

По суті, йдеться про підміну Конституції України свавільно виписаним законом. Вельми показово, що пропонований законопроект передбачає внесення суттєвих змін до 32 Законів України, а також Положень про паспорт громадянина України для виїзду за кордон, про свідоцтво про народження, мовні приписи яких сформульовані відповідно до статті 10 Конституції України.      6. Як визначено у згаданому рішенні Конституційного Суду України, положення про українську мову як державну та гарантії вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України містяться у розділі І “Загальні засади Конституції України”, який закріплює основи конституційного ладу в Україні. Поняття державної мови є складовою більш широкого за змістом та обсягом поняття “конституційний лад”. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить лише народові (частина 3 статті 5 Конституції України). Поняття і терміни статті 10, яка визначає основи мовної політики в Україні, як і інших статей розділу І Конституції України, можуть бути змінені тільки у спеціальному порядку, передбаченому статтею 156 Конституції України.

Таким чином, спроби запровадження в Україні статусу мов і порядку їх застосування, не передбачених статтею 10 Конституції України, слід кваліфікувати як порушення Основного закону – зазіхання на засади конституційного ладу України.

7. Принципово неприйнятною є стаття 3 законопроекту, в якій “право мовного самовизначення” сформульоване поза контекстом статусу  української мови як єдиної державної мови, обов’язкової відповідно до статті 10 Конституції України  для офіційного застосування на всій території України у всіх сферах суспільного життя.

Ні Конституція України, ні міжнародно-правові акти, що визначають  стандарти захисту прав людини, включно з рамковою конвенцією Ради Європи про захист національних меншин та Європейською Хартією регіональних або міноритарних мов, не встановлюють право мовного самовизначення в сфері застосування державної мови. В практиці європейських держав цей принцип також відсутній.

Пропоноване у п.2 статті 3 законопроекту формулювання допускає  тлумачення, згідно з яким і державні службовці мають право вільно користуватися будь-якою мовою у суспільному житті, а, отже, і при виконанні ними офіційних функцій. Натомість зі статусу української мови як державної випливає обов’язок державних службовців всіх рівнів та посадовців органів місцевого самоврядування володіти державною мовою та неодмінно використовувати її при виконанні службових функцій.

Отже, положення п. 2 статті 3 законопроекту, яку його автори  вважають ключовою, створює підґрунтя для нехтування державними службовцями і посадовими особами своїм конституційним обов’язком щодо імперативного застосування ними державної мови при здійсненні ними своїх офіційних повноважень. 8. Як визнають автори законопроекту, він ґрунтується не на засадах статті 10 Конституції України, яка є фундаментом державної мовної політики, а на визнанні пріоритету прав людини, зафіксованого у її статтях 3, 21 та 22. Таке протиставлення найнегативнішим чином позначається на якості законопроекту і робить його концептуально хибним. 

9. В законопроекті не враховано якісної відмінності статусу і функцій української мови як державної від інших мов, так чи інакше поширених на території України. Не враховано також і те, що термін ”регіональні або міноритарні мови”, відповідно до Європейської Хартії регіональних або міноритарних мов, застосовується не для визначення статусу цих мов, а лише для окреслення ареалу їх використання в межах держави.

10. Автори законопроекту проігнорували той факт, що мовна ситуація в Україні є результатом цілеспрямованого, насильного і штучного витіснення української мови з ужитку в багатьох сферах суспільного життя в окремих регіонах, і не передбачили заходів захисту щодо української  мови як державної в тих місцевостях, де вона менш поширена, відповідно до статті 3 Європейської Хартії.  

Узагальнений висновок

Законопроект Ківалова-Колесніченка “Про засади державної мовної політики” майже повністю відтворює проект закону “Про мови в Україні”, внесений на розгляд Верховної Ради України рік тому. Його автори внесли до законопроекту певні зміни, проте практично проігнорували принципові критичні зауваження щодо його концептуальної хибності і незбалансованості, висловлені як в “Оцінці та рекомендаціях Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин від 20 грудня 2010 року стосовно проекту закону “Про мови в Україні” (№ 1015-3), так і у  Висновку Венеціанської комісії щодо проекту закону “Про мови в Україні” від 30 березня 2011 року. Вилучення із законопроекту явно заполітизованих положень і відвертих виокремлень російської мови як такої, що заслуговує на пріоритетну підтримку, не змінили його спрямованості на підрив статусу української мови як державної та її витіснення з ужитку в усіх сферах публічного життя  в більшості областей України.

Прихованою метою законопроекту Ківалова-Колесніченка є легітимізація русифікації України, яка здійснюється нинішньою владою на вимогу Росії.

В разі ухвалення і втілення у життя цього законопроекту ще більшого масштабу набудуть порушення мовних прав українців та представників інших національних меншин України, будуть порушені засади конституційного ладу України, розпочнеться процес її федералізації, виникне серйозна загроза цілісності української держави.

Необхідно розробити концептуально інший, новий законопроект відповідно до Конституції України та принципів європейської мовної політики і практики із залученням фахівців, а не представників окремих політичних сил.

Координаційна  рада з питань захисту української мови при Київській міській організації товариства «Меморіал» ім. В.Стуса

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_1?id=&pf3511=41018

   Натрапив в неті на блог - копіпастю. Знайшов тут: http://blogoreader.org.ua/2010/01/15/ukrainian-language/

Чи часто ви зустрічали в мережі наступні твердження: “Український інтернет не розвинений”, “уанету ще дуже далеко до рунету”, “мають пройти роки, перш ніж в уанеті…” і т.д. Я таке читаю чи не щотижня. Так-от, знайте: це все неправда.

Написати цю статтю мене спонукав цікавий коментар, який був залишений до одного з попередніх матеріалів.

Чому українці часто при пошуку вводять запити російською мовою? А тому що це на підсвідомому рівні: “Українською мовою мало інформації”. І погодьтесь, що деякою мірою наша підсвідомість права – в деяких дуже вузьких сферах життя українські матеріали практично відсутні.

Але це не означає, що їх перестали шукати! Не треба підходити з твердженням, що україномовні сайти нікому не потрібні. Так, вони нікому не потрібні – коли їх взагалі немає.

Людина шукає інформацію не за мовним принципом, а за принципом існування – але коли рідною мовою нічого немає, то ситуацію врятує іншомовний пошук.

Уявіть собі таку ситуацію: у 30 мійльонів людей є велосипеди, і кожна людина вміє і любить на ньому їздити. Але не їздить, бо дороги не існує. Хоч це, можливо, і не надто вдалий приклад, але він яскраво характеризує український, а особливо україномовний інтернет – ринок просто пустий. Як для такої великої країни, то це відвертий мінус.

Кількість “велосипедів” збільшуватиметься щороку, це достеменно відомо. І тим не менш, ніхто не виявляє особливої активності, щоб обслуговувати цих “велосипедистів” і отримати свої дивіденди.

Не треба винаходити україномовний велосипед – його винайшли ще до вас. Треба просто творити україномовний контент! Будь-яка інформація українською мовою, якщо вона має сенс, обов”язково знайде своїх відвідувачів. Достатньо лише почати це робити. Не знаєте, чим допомогти країні? Йдіть у Вікіпедію та пишіть статті, яких ще немає українською мовою. Повірте, це буде набагато цінніше, ніж срач у коментарях на сайті Корреспондент.net, де ви “виборюєте національну гідність” у палких дискусіях з “москалями, жидами та масонами”.

Знадобився 1 (один) рік, щоб кінотеатри “лєгкім двіженієм рукі” перейшли на українську мову. І тепер вони вже навіть забули плакатися “проклятіє западєнці лішають нас раднога язіка” – бо он на “Аватар” усі зали повні і … всім на українську.

Все ще не вірите в українську мову в інтернеті?

Добре, а як вам тоді рейтинг автономних блогів від Яндекса, де Watcher, повністю україномовний блог посідає вже сьоме місце, наблизившись до таких “монстрів” рунету, як Lifehacker та Интернетные Штучки? Content is a king. Творіть контент українською мовою, і буде вам щастя.

Після цього тільки спробуйте мені сказати, що україномовні сайти не мають майбутнього.

 

Утиски української мови з боку російської імперії. Накази, розпорядження, циркуляри та інші державні документи, які видавались на державному рівні. Жодна країна світу не зазнавала впродовж сторіч такого масштабного, спланованого на державному рівні нищівного удару по українські культурі й мові. Ось далеко не повний перелік цих злочинів:

1729 року вийшов указ Петра II, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

Анна Іванівна 1731 р. вимагала вилучити книги старого українського друку, а «науки вводить на собственном российском языке». У таємній інструкції правителеві України князю О. Шаховському 1734 р. наказувала всіляко перешкоджати українцям одружуватися з поляками та білорусами, «а побуждать их и искусным образом приводить в свойство с великоросами».

1763 р. — наказ Катерини II про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 р. — інструкція цариці князеві О. В’яземському про посилення зросійщення України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії. 10 листопада — указом зліквідовано в Україні гетьманське правління.

1766 р. —  суворий наказ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які видаються в московській друкарні, випробувані й затверджені синодом.

1769 р. — сувора заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою та розпорядження вилучити ті букварі, що вже були розповсюджені й використовувалися.

3 серпня 1775 р. царський  маніфест «Об уничтожении Запорожской Сечи и причислении оной к Малороссийской губернии» та закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1782 р. — постанова про створення спеціальної комісії для запровадження в усіх навчальних закладах Російської імперії єдиної форми навчання та викладання російської мови.

1783 р. — запровадження в Київській Академії та українських колегіях навчання російською мовою. Було видано наказ «О непременном и неукоснительном соблюдении как учителями, так и учащимися правил российского правописания», а дяки та священики мали читати молитви і правити службу Божу «голосом, свойственным российскому наречию». З травня — указ про закріпачення селян Лівобережної України.

1784 р. — наказ митрополитові Київському й Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи викладачів Києво-Могилянської академії, які послуговувалися українською мовою. Зросійщення початкової освіти в Україні.

1785 р. — наказ у всіх православних церквах імперії правити службу Божу російською мовою.

1786 р. — наказ митрополитові Київському контролювати лаврську друкарню, щоб не було ніяких відмінностей із московськими виданнями, а в Києво-Могилянській академії запровадити в систему навчання мову, узаконену для всієї імперії. Видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1817 р. — закриття Києво-Могилянської академії, головного центру української культури (відкрилася знову лише 1991 р.). Запроваджено викладання польською мовою в усіх початкових і вищих народних школах Галичини Австро-Угорської імперії.

1831 р. — скасування царським урядом Магдебурзького права (судочинство, вибори урядовців та місцева автономія були підпорядковані Москві).

1834 р. — відкриття наукового осередку зросійщення «Юго-Западного края» — Київського імператорського університету.

8 лютого 1838 р. було ухвалено рішення про відкриття комітету внутрішньої цензури в Києві. Цей орган протягом багатьох років діяв при університеті св. Володимира і тримав під контролем усі друкарні, що входили до Київського навчального округу. Дійшло до того, що почали забороняти окремі літери з української абетки. «Малоросійською мовою» читати дозволялося, але тільки з російською вимовою. Процедура одержання дозволу на друк була довгою і принизливою.

1847 р. — розгром «Товариства св. Кирила і Мефодія» в Києві, арешт і покарання його учасників. Найжорстокішого покарання зазнав Т. Шевченко — 10 років рекрутчини, із власноручним царським присудом: «Під найпильніший догляд, заборонивши писати і малювати». Посилення переслідувань української мови, літератури та культури.

1859 р. — заміна австро-угорською владою української абетки латиною у Східній Галичині та на Буковині.

12 червня 1862 р. розпорядженням міністра освіти було закрито безплатні та недільні школи — останній осередок української початкової освіти для дорослих.

Нищівного удару українській мові завдав 18 липня 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв. У його таємному циркулярові, зокрема, зазначалося, що «никакого особенного малороссийского язика не было, нет и быть не может, и наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши». А ще за 15 років до Валуєвського циркуляру німецький поет Боденштедт зазначав: «Малоруська мова — найгармонійніша серед усіх слов’янських мов і вирізняється великою музикальною гнучкістю». Та за циркуляром заборонялося навчання в освітніх закладах усіх рівнів, друкування книг духовного змісту, навчальних та для народного читання українською мовою; як виняток, дозволялося видавати тільки твори художньої літератури після попередньої ретельної цензури.

1864 р. — флігель-ад’ютант Олександра II барон Корф розробив програму протидії впливові українофілів у Малоросії шляхом «наводнения края до чрезвичайности дешевими русскими книгами», що, на його думку, «лишило би малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». И отримав схвальну резолюцію імператора: «Дельно. Мисль весьма хорошая. Сообразить, как ее исполнить». Сучасний стан українського друкованого слова й усіх ЗМІ свідчить про те, що Корфова програма ретельно й запопадливо виконується в незалежній державі.

1869 р. — указ царської адміністрації про доплату чиновникам «в 10-ти Юго-Западних губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местних  уроженцев», за успіхи у зросійщенні України. Це заохочення було без змін продубльовано ще й 1886 року.

1881 р. — заборона виголошення церковних проповідей українською мовою.

1883 р. — заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина, Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля).

1888 р. — указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами. (Ось коли в нас з’явилися Серьожи, Колі, Сені, Петі, Вані, Міши, Даши, Маши й под.)

1895 р. — заборона друкування українських книжок для дітей.

1899 р. — заборона української мови на археологічному з’їзді в Києві.

1903 р. — аналогічна заборона виголошення промов на честь відкриття пам’ятника І. Котляревському в Полтаві (усі без винятку присутні на знак протесту залишили міську думу).

1907 р. — урядом зліквідовано українську періодичну пресу, конфісковано видану в роки революції (1905–1907) українську літературу, розпочалися репресії проти діячів української культури.

1908 р. — указ сенату Російської імперії про «шкідливість» культурної та освітньої діяльності в Україні, «могущей вызвать последствия, угрожающие спокойствию и безопасности».

1910 р. — циркуляр П. Столипіна про заборону створення «инородческих товариществ, в том числе украинских и еврейских, независимо от преследуемых ими целей».

«Урожайним» на репресії був 1914-й, рік початку Першої світової війни:

*заборона царатом святкування 100-річчя від дня народження Т. Шевченка; *указ Миколи II про скасування української преси; * заборона в окупованих російською армією Галичині й Буковині вживання української мови, друкування книг і часописів українською; *розгром товариства «Просвіта»; *зруйнування бібліотеки Наукового товариства ім. Т. Шевченка; *депортація багатьох тисяч свідомих українців до Сибіру.

1929–1930 рр. — арешт і суд 45 діячів української науки, літератури, культури,  УАПЦ — за належність до «Спілки визволення України». Початок  колективізації та «розкуркулення», примусове виселення сотень тисяч селян до Сибіру та на Далекий Схід.

1930 р. — «Пацифікація» (жорстокі репресивні акції Польщі проти українського населення та провідних діячів політичного й культурного життя) в Галичині.

1932 р. — ліквідація всіх літературних організацій та утворення єдиної Спілки письменників СРСР.

1933 р. — самогубство Миколи Хвильового як протест проти масових арештів українських діячів культури та мистецтва. 22 листопада постанова ЦК КП(б)У про припинення українізації.

1932–1933 рр. — спланований більшовиками штучний голодомор, унаслідок якого загинуло від 8 до 12 млн українців. Масове переселення росіян до виморених українських міст і сіл. Погром українців на Кубані.

1934–1941 рр. — знищення архітектурно-культурних пам’яток в Україні, арешт і страта 80% національної інтелігенції.

1934 р. — розстріл у Харкові 34 літераторів, серед яких були К. Буревій, О. Близько, І. та А. Крушельницькі, Г. Косинка, Д. Фальківський, М. Яловий та інші за стандартним на той час обвинуваченням «в организации подготовки террористических актов против работников советской власти. Имущество всех конфисковать».

1936–1938 рр. — масовий терор в Україні — «єжовщина».

1937 р. — масовий розстріл ув’язнених на Соловках українських діячів культури й мистецтва на честь 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту.

1938 р. — постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР» і посилення русифікації України згідно зі спеціальним рішенням XIV з’їзду КП(б)У.

1939–1941 рр. — широкомасштабні репресії НКВС на Західній Україні. Масові депортації населення у віддалені райони СРСР.

1944–1955 рр. — каральні акції НКВС проти сил опору Західної України (убито — понад 150 тис, заарештовано — понад 100 тис, депортовано до Сибіру — понад 200 тис. людей).

1946 р. — ліквідація греко-католицької церкви й підпорядкування її Російській православній церкві. Постанова пленуму ЦК КП(б)У «Про перекручення і помилки у висвітленні історії української літератури, різка критика часописів «Вітчизна» й «Перець».

1946–1949 рр. — ліквідація українських культурних здобутків — «ждановщина».

1947 р. — Л. Каганович проводить нову «чистку» серед культурницьких кадрів, звинувачуваних в «українському буржуазному націоналізмові».

1951 р. — погромні статті в газеті «Правда» проти «націоналістичних ухилів в українській літературі та мистецтві».

1958 р. — постанова пленуму ЦК КПРС «Про зміцнення зв’язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти»; Верховна Рада УРСР ухвалила закон від 17 квітня 1959 р., спрямований на посилення зросійщення України (зосібна, про не обов’язкове, а «за бажанням батьків» вивчання української мови в російських школах України).

1961 р. — нова програма КПРС проголосила політику «злиття націй» і подальше зросійщення союзних республік.

1964 р. — умисний підпал Державної публічної бібліотеки АН УРСР.

1965 р. — перша велика хвиля арештів українських діячів (П. Заливаха, Б. та М. Горині, С. Караванський, В. Мороз та ін.).

1967–1971 рр. — арешти В. Чорновола, А. Лупиноса, ініціаторів «Листа творчої молоді Дніпропетровська» проти зросійщення, убивство А. Горської, підпал Видубицького монастиря, нищення могил Січових стрільців у Львові.

1972 р. — друга велика хвиля політичних арештів (В. Чорновіл, Є. Сверстюк, Іван та Надія Світличні, І. Дзюба, М. Осадчий, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, О. В. Романюк — згодом патріарх Володимир УПЦ КП та десятки інших).

1977 р. — арешт і суд членів Української Гельсінської групи та ін. (М. Руденко, О. Тихий, М. Матусевич, М. Маринович, Г. Снєгірьов, Л. Лук’яненко та ін.).

1978 р. — директива колегії Міносвіти УРСР про «Удосконалення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах республіки».

1979 р. — чергова хвиля арештів українських діячів (О.Бердник, Ю. Бадзьо, Ю.Литвин, М.Горбаль — усі вони отримали максимальний термін ув’язнення в таборах суворого режиму з подальшим засланням). Убивство композитора В. Івасюка. Ухвала Ташкентською конференцією нових русифікаторських заходів щодо неросійських народів СРСР.

1983 р. — постанова ЦК  КПРС про посилення вивчення російської мови у школах і виплату 16% надбавки до платні вчителям російської мови й літератури («Андроповський указ») та директива колегії Міносвіти УРСР «Про додаткові заходи по удосконаленню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах, педагогічних навчальних закладах, дошкільних і позашкільних установах республіки», спрямована на посилення зросійщення.

1989 р. — постанова пленуму ЦК КПРС про єдину офіційну загальнодержавну мову (зрозуміло — російську) в СРСР.

1990 р. — постанова Верховної Ради СРСР про надання російській мові статусу оіфіційної мови в СРСР.

350-річна політика русифікації триває, на жаль, і досі.

тут

Ось натрапив в інтернетах:

В Грузії вже немає ніякої потреби в тому, щоб пам'ятати і вивчати російську мову, — заявив в інтерв'ю «Відлунню Москви» і грузинському телеканалу ПІК міністр культури Грузії Николоз Руруа, повідомляє сайт «Новини-Грузія» у вівторок 19 липня.

За словами міністра, це логічний результат тієї політики, яка зараз проводиться Росією відносно Грузії. «Поки цей абсурд, званий «окупацією» продовжуватиметься, відчуження буде тільки зростати», — сказав міністр.

При цьому Руруа підкреслює, що жодних проблем на цьому ґрунті між представниками російського і грузинського народів немає і бути не може. «У Грузії не було жодного конфлікту з російськомовними громадянами», —стверджує Руруа.

Нардеп от Партии регионов Вадим Колесниченко написал в своем Фейсбуке о вчерашней драке в ВР.

"Уважаемые друзья, спасибо за искреннюю поддержку! Именно с ней я шел
сегодня на заседание парламента отстаивать основоположные принципы
демократии!
Сегодня так называемая украинская оппозиция в полной
мере продемонстрировала свою звериную, ксенофобскую, фашистскую
сущность. Нежелание и неумение вести диалог, патологическая
ненависть, нежелание никого слушать и слышать, неуважение и стремление
уничтожить всех, кто имеет другое, отличное от их мнение - так
зарождается современный украинский нацизм.

В День славянской
письменности и культуры устроить вакханалию и драку в парламенте могут
только полностью аморальные и бессовестные люди.
При этом они не
читали законопроекта вообще, не борются за украинский язык, - а просто
стараются унизить и лишить прав более 15 миллионов украинцев для которых
родными языками является русский, венгерский, румынский,
крымскотатарский … Мы все одинаковые платим налоги, но они хотят
продолжить издевательство над большей половиной украинцев.

Спасибо
за беспокойство за мое здоровье, Бог миловал, все хорошо. Но боле этого,
я рад, что, понимая всю ответственность, смог удержаться от применения
настоящей силы, ведь в свое время был членом сборной страны по метанию
молота.

Их деяния оценит Всевышний там, а люди и закон тут. В то же
время, перед угрозой новой коричневой чумы 21-го столетия, призываю
объединиться всех для защиты демократии и отстаивания своих прав.

Фашисты тоже когда-то начинали с уничтожения парламента, и тот день стал началом их конца.

Так пускай этот день - 24 МАЯ - День славянской письменности и культуры
- станет началом объединенной борьбы граждан Украины за свои права на
родной язык, за права своих детей воспитываться в культуре дедов и
прадедов, за демократическое и цивилизованное общества в котором
комфортно жить каждому. Предлагаю создать общественную инициативу - 24
МАЯ – на неполитической, неформализованной, гражданской платформе для
публичной защиты наших прав и достоинства, проведения гражданских акций и
действий", - написал он.

Решив языковой вопрос, не угрожающий государственному украинскому, успокоилась бы уже раз и на всегда эта тема. А так это будет усугублять  раскол и антагонизм между востоком и западом.

Віршик

Дід приїхав із села, ходить по столиці. Має гроші - не мина жодної крамниці. Попросив він: - Покажіть кухлик той, що з краю.- Продавщиця: - Что? Чево? Я нє панімаю. Кухлик люба покажіть, той, що з боку смужка. - Да какой же кухлік здесь, єслі ето кружка.- Дід у руки кухлик взяв і нахмурив брови: - На Вкраїні живете й не знаєте мови.- Продавщиця теж була гостра та бідова. - У меня єсть свой язик, ні к чему мне мова.- І сказав їй мудрий дід: - Цим пишатися не слід, Бо якраз така біда в моєї корови: Має, бідна, язика і не знає мови.

                                                   П. Глазовий

Навіяне ось цим    взято звідси