Оказія недавно заставила нас їхати з обласного центру Закарпаття на іршавщину.
Відстань 100 км. не така вже й велика для доброї машини та вправного водія.
Якби слово "відстань" було синонімом слову "дорога". В
Закарпатті - це два
взаємно не пов"язаних поняття. І
величина 100 кілометрів зовсім не означає, що їхати треба буде годину, дві, чи
три; що ви доїдете туди, куди задумали. Та й що доїдете кудись взагалі!
В Іршаві та далі - ні одного дорожного знаку, GPRS не працює і ми повернули не в той бік . Проїхавши кілометрів 10
- 15 і
обігнавши стадо корів, що ліниво
поверталося з пасовища і загородило всю
проїжджу частину, ми, зрештою, зрозуміли
що їдемо в не в ту сторону. А час уже
підганяв... Слизький асфальт з
численними ямами, вибоїнами та горбами не дозволяв розігнати машину і до
швидкості віслюка. Але і так богатотонна машина раптом
підстрибнула та з гучно гепнулась об
брудну поверхню шляху. Металічний
скрежет оголеної осі лівого колеса по камінню заглушив вереск гальм . Через кілька метрів машина зупинилась,
залишивши за собою слід, що нагадував фонограму брехливих обіцянок Великого
Чоловіка (Gros Mana).
Під кінець нас ще й до нитки намочив дощ.
Парасольки виявились слабим захистом від
рясного дощу та поривистого вітру. І потім ми навіть не шкодували, що
забули ті парасольки в тісному автобусі, який чи то віз нас назад в Ужгород, чи
то мордував випарами солярки.
Аж
потім, після горячого глінтвейну, ми довго - то серйозно, то з гумором -
аналізували деталі подорожі. Хтось сказав: "Якийсь вірус "петя"
нас сьогодні вразив..." І подумалось: "Вірус ширяє навкруги. Петя... Невже в честь
президента?"