Нередко, по радио и телеящику можно наблюдать странную картину:

Тема навеяна отсюда http://blog.i.ua/community/666/282878/

Но только тема.

Сам я не лингвист и не филолог, поэтому излагаю чисто дилетантскую и интуитивную точку зрения на эту проблему. Речь идет как о языке вообще, так и о украинском в частности.

Было бы очень интересно услышать мнение не сторонних филологии людей.

Язык, как любой живой организм, претерпевает постоянные изменения. Не являясь статичной структурой, он постоянно пребывает в динамике, в развитии. В первую очередь это касается лексической составляющей. Соприкасаясь с современными формами общественного устройства и новыми технологиями, язык должен искать им названия. Адекватные и понятные. Тут он может идти двумя путями — заимствования и словообразования. В данном случае все зависит от наличия аналогичных иноязычных терминов и их проникновения в общество носителей языка. Зачастую эти инослова столь прочно входят в языковое общение, что уже нет смысла выдумывать или подъискивать новое слово на данном языке. Но, бывают случаи, отсутствия аналогов. Тогда язык вынужден находить свои описательные лексемы для обозначения явления и предмета. Или же, с подачи специалистов или нет, предполагается, что данный иностранный термин не вполне отражает суть своего субъекта. И снова становится вопрос о поиске замены. Подобные случаи не есть каким-либо исключением и являются нормальной практикой.

[ Читать дальше ]

Верховна Рада не підтримала законопроекти про засади внутрішньої і зовнішньої політики України, які внесені були народними депутатами Петром СИМОНЕНКОМ (фракція КПУ) та Валерієм КОНОВАЛЮКОМ (фракція Партії регіонів).

Як передає кореспондент УНІАН, за законопроект П.СИМОНЕНКА проголосувало 46 із 434 народних депутатів, зареєстрованих у залі.

За законопроект В.КОНОВАЛЮКА проголосувало 128 народних депутатів із 434, зареєстрованих у залі.

Законопроектом П.СИМОНЕНКА передбачалося, що, «враховуючи реальне застосування в українському суспільстві російської мови, її значення у повсякденному житті народу, російській мові має бути наданий статус державної на всій території України».

Крім того, планувалося затвердити позаблоковий нейтральний статус України.

Також передбачалося поглиблення відносин «стратегічного партнерства з країнами СНД, перш за все Російською Федерацією, країнами, які є сусідами, державами європейської і світової спільноти.

Законопроектом В.КОНОВАЛЮКА планувалося за невиконання засад внутрішньої та зовнішньої політики до вищих посадових осіб держави застосовувати «політичну відповідальність – відставку із займаної посади».

Цим законопроектом передбачалося зростання конкурентоспроможності національної економіки.

За матеріалом УНІАН.

Замечания Сталина по национальной работе на Украине.Во-первых.

Писалось в воскресенье, поэтому все "сегодня" относить ко вчера (или позавчера, кому как). Пасха, знаете ли, народу в магазинчике (да и на улице) практически нет. А мысли - роятся... -----------------------------------------------

В связи с тем, что сегодня Пасха и народу у нас мало, "что вижу, то и пою"...

 

Пункт первый: Машины.

 

Возвращаясь к посту про машины, хочется также заметить, что BMW, помимо "пронумерованных" моделей, выпускает также "неизвестную" модель. "ХЗ" - "хрен знает" - такая самая безобидная расшифровка названия бюргерского хетчбэка.

 

А сколько ещё прикольных машин ездит по просторам нашей необъятной Родины, а? Например, американский "Форд" "Фокус". Что там, под капотом каждого авто Амаяк Акопян сидит? Или, опять же немецкий, "BMW" "CLK". Знаете, как его по-русски читают? То-то... Вобщем немало нам открытий чудных готовит просвещенья (наблюденья) дар.

 

 

Пункт второй: Песни.

 

Недавно скачал себе песенку "Три танкиста". Помните, там где "...тучи ходят хмуро..." и те, кто "...экипаж машины боевой". Так вот, заметил там прелюбопытнейший куплетик:

 

"...Там живут - и песня в том порукой -

 

Нерушимой, дружною семьёй

 

Три танкиста - три весёлых друга

 

Экипаж машины боевой..."

 

Вопрос: только ли у меня закрались сомнения о том, что это три брата, а семья у них советская, а не шведская?..

 

Это я всё к чему? К тому, что в половине советских песен, при написании коих автор не подразумевал ничего низменного и оскорбительного, в наше время можно найти миллиард политнекорректных выражений, оборотов и намёков. Деградирует общество или развивается - для данного экспериментт не столь важно. Главное - оно качественно меняется. Вот где вылазит проблемма конфликта поколений или, как её ещё называют, проблемма отцов и детей. Соответственно, мне даже сложно представить, какие чувства будет испытывать мой сын, слушая, к примеру, "Хуторянку" С.Ротару...

 

 

Пункт третий: Питерский парадокс.

 

Питер можно любить, не любить и относиться к нему индифферентно. Факт.

 

Одна из причин, за что я не люблю Питер: Питерская погода - очень часто тут пасмурно, идут дожди и холодно.

 

(стырено у botafogo-dentro)

 

Одна из причин, за что я люблю Питер: Петербуржское время - в те дни, когда тепло и небо не затянуто обложными дождевыми тучами, солнышко тут светит о-очень долго. Приятно возвращаться с работы в 10 вечера, когда солнышко греет моську и над заливом кричат чайки, борясь за еду с соплеменниками.

 

Вот такой парадокс: всё можно уравновесить в Питере...

 

 

Пункт четвёртый: Инглиш бук - плохой наук.

 

То, что я более-мение знаю английский пришло после прочтения на кульке (пакете) надписи: "For dear womans".

 

Кто не изучал английского языка и не понял сарказма - слово женщина (woman - "вумэн") во множественном числе читается "вимэн" и пишется "womЕn". А тираж пакетиков, кстати, не одна тыща!

 

Ага, ещё я никогда не понимал, как следует читать аббревиатуру "F.A.Q." (часто задаваемые вопросы)

 

 

P.S.: А ещё, я закончил "альфа-версию" нашего сайта. Все нововведения, дополнения, изменения будут прикручиваться по ходу.

__________________________ наш сайт и мой Магазинчик

Знаєте, шановні читачі, я захоплююсь явищем українського націоналізму. Він є настільки строкатим, неоднозначним, що дає нам величезну духовну поживу; вивчаючи його, ми з вами неоднімнно самовдосконалюємося. Либонь, одним із найцікавіших, так би мовити, його "видів" є "російськомовний націоналізм". Що це, з чим його їдять? Давайте-но разом із вами спробуємо розібратися...

Попри всім відомі стереотипи, на Сході та Півдні України патріоти не перевелися! У зросійщених (так уже історично склалося) регіонах нашої держави цей патріотизм, щоправда, є відмінним од, скажімо, західноукраїнського. Умовно можна поділити "народовський" східнопівденноукраїнський континґент на три типи: україномовні націоналісти, російськомовні псевдопатріоти (які називають себе патріотами, проте в той самий час виступають рішуче проти націоналістичних цінностей) і... російськомовні націоналісти!

Погодьтеся, нам дивнувато чути всім відоме "Слава Україні!" російською мовою. А от, наприклад, у Дніпропетровську це явище звичне. Здебільшого, російськомовні націоналісти - молоді хлопці й дівчата, що вже "всмоктали" в себе українські цінності. В них уже склався націоналістичний світогляд, проте за великим рахунком формування такої людини як справжнього націоналіста не завершено: їм поки що не під силу подолати силу звички розмовляти російською. Це не їхня провина; суспільство просто не дає російськомовним націоналістам перейти на українську.

Наука соціологія дала нам поняття "стадного інстинкту". У даному разі саме він, рідний, спричиняє російськомовність патріотичного населення вищезгаданих регіонів. Завше так усюди: у Львові, наприклад, навіть місцеві "вітренківці" розмовляють... українською.

То як нам - україномовним - ставитися до цього? У жодному разі не слід уважати це мавпуванням поняття націоналізму. Просто люди відчувають себе свідомими українцями, одначе ще просто "не дозріли" до україномовності. Все в них є попереду, відтак їх треба підтримувати. Майбутній цвіт українства, як це не дивно звучить, формується здебільшого саме у російськомовному середовищі...

Богдан КОВАЛЬЧУК, спеціально для upu.org.ua

Голосуємо!

Аналогія заголовку цієї статті з назвою надзвичайно вдалого матеріалу Вадима Ростова «Нерусский русский язык», популярність якого в Інтернеті лишається стало високою, навмисна. Пан Вадим провів дослідження і спробував довести своєму читачеві, що російська мова, будучи наче б то російською, такою насправді не є. І хай це звучить суперечливо, навіть комічно, проте під тиском наведених автором аргументів ламається впевненість найзатятіших прихильників теорії про первинність «вєлікоґо і маґучєґо». Схожу ситуацію маємо і з вітчизняною пресою: розмаїття друкованих ЗМІ чомусь звертається до нас здебільшого російською. Питання «якою ж мовою друкуватися українським газетам і часописам?» днями захлеснула нова хвиля суперечок.

А «розігрів» цю полеміку законопроект «Про державну мову та мову національних меншин», який днями подав на розгляд до парламенту народний депутат від БЮТ Юрій Гнаткевич. З-поміж низки заходів, що покликані зміцнити позиції української мови на території нашої держави (а це і переклад ліцензійного програмного забезпечення, і дублювання російських та радянських кінострічок тощо) найбільше невдоволення викликала фактична українізація ЗМІ; згідно з документом, газети й часописи мусять виходити українською мовою за винятком тих, які обслуговують інтереси національних меншин, а телевізія відтепер розмовлятиме з нами російською лише у 10-25%. Сам пан Гнаткевич заявив газеті «Коммерсантъ в Украине», що саме ЗМІ мають величезний уплив на громадськість, відтак перевівши їх на українську матимемо можливість змусити людей поважати свою мову й спілкуватися нею. На сьогодні «впливати» на людей таким чином вельми складно, позаяк близько 90% усіх засобів масової інформації виходять російською.

Російськомовна преса відразу подала своє бачення ситуації. Так, одна з найпопулярніших у Києві ранкових газет на третій шпальті помістила матеріал відверто негативного відтінку. Автор навіть провів дослідження й «дізнався» в одному зі столичних кіосків, що за день люди скуповують понад 300 екземплярів цієї самої газети, по сотні примірників інших російськомовних газет та лише 10 – «України Молодої». Чому кореспондент знехтував існуванням інших видань українською мовою, невідомо. Решта російськомовних ЗМІ висловилася або так само негативно, або нейтрально.

Між іншим, самі газетярі розділилися на два табори – «за» і «проти». Наприклад, голова Національної спілки журналістів Ігор Лубченко не підтримав ідеї українізації друкованих видань. На його думку, замість того, щоб змушувати людей читати українською, потрібно забезпечити підтримку мови на державному рівні. А ось мій добрий товариш, кореспондент однієї з російськомовних газет, висловився інакше: «Чудово, що нарешті намагаються навести лад у всіх цих справах. Я тільки за перехід на українську, бо народ мусить читати притаманною йому мовою, а не іноземною, колись штучно нам нав’язаною». Керуючись правилами елементарної журналістської етики, навмисно не наводжу назви газети та ім’я друга – а раптом редакція не поділить його позиції?

Російськомовних журналістів можна зрозуміти. Уявіть собі людину, котра прокинулася одного ранку й помітила, що її волосся раптово змінило колір (уже нічому в житті не дивуємося). Навіть, якщо нове забарвлення буде виглядати краще, вона все одно впродовж тривалого часу буде намагатися повернути все, як було, а отримавши у цій справі поразку опустить руки й упаде в депресію. Так і російськомовні кореспонденти не можуть миттєво перевчитись писати українською, бо вони вже звикли до іншої мови. А багато хто з них навіть востаннє писав українською на студентській лаві. Ну, або ж просто звичний ритм життя міняти не хочеться. На українізацію преси потрібні час, гроші та велике бажання – за дві секунди такі речі не робляться, як на мене.

Варто відзначити, що український народ сьогодні має аж три погляди на українізацію. Так, перші – україномовні – підтримують мовну політику влади, котра на їхню думку повільно, але таки сприяє поширенню й популяризації української серед людей. Другі виступають рішуче проти й називають усі ці спроби «уґнєтєнієм прав рускаґаварящіх». Але найцікавішу точку зору мають люди, що є російськомовними, росли, виховувалися й нині лишаються в російськомовному середовищі, проте також підтримують українізацію, у тому числі і ЗМІ. «У нас на Донбассе и так мало украинского языка! Я хочу, чтобы мои дети могли свободно развиваться именно в украинской, патриотической среде. Я не против украинизации, даже «насильственной», и не понимаю, чем так обижены мои земляки. Лучше б язык учили, а не протесты устраивали!», - коментує мешканець Донецька з ніком «Nightwolf» замітку, присвячену законопроектові пана Юрія Гнаткевича на одному з форумів у мережі. Цікавим є те, що ця тема спричинила активність саме мешканців східних регіонів, які хочуть читати газети українською – їх небагато, але вони є. Так само можна надибати і проросійських львів’ян чи івано-франківців

Я все ж таки переконаний, що варто спершу популяризувати українську мову серед населення, а вже потім переходити до таких радикальних кроків. Вони, безперечно, потрібні, проте треба створити, так би мовити, «тло», сприятливий контекст, у якому ці заходи будуть дійсно доречними. Та й саму мову підправити необхідно, позаяк нерідко в українськомовних виданнях часто наштовхуємося на перли штибу «задати запитання», «згідно наказу» та інші. Мова телебачення – це взагалі окрема тема. Доки серед «медійників» пануватимуть безграмотність і повна байдужість до мови, доти лишатиметься невирішеним питання, яким же чином поліпшити ситуацію із українською в Україні (перепрошую за каламбур). Цілковито погоджуюся з паном Лубченком – такий миттєвий перехід видань із російської на українську може мати негативні наслідки. Можливо це навіть «доб’є» і так не надто успішну вітчизняну пресу, адже читач просто розгубиться. У цьому плані розумно зробила газета «Дзеркало тижня», що виходить і російською, і українською.

На словах усі патріоти, але ж скільки можна власний патріотизм вимірювати розмірами свого комплексу меншовартості? Життєвий досвід підказує, що найщиріші патріоти – ті, хто може об’єктивно оцінити себе, свою країну та діяти на благо народу та держави, а не ті, хто за першої ж нагоди волає про свою націоналістичну спрямованість. Вищезгадана мною стаття Вадима Ростова – яскравий приклад правильного ходу думок. Цікаво, чому я змушений констатувати, що росіянин пан Ростов більший український націоналіст за наших державців? Якщо хочемо розповсюджувати українську мову, то треба змінити перш за все самих нас. А це складно, для владців – поготів…

Богдан КОВАЛЬЧУК
http://www.upu.org.ua/

Сегодня слушал КИСС ФМ и меня чуть не стошнило, но я упорно слушал текст диджея (ненавижу словечко это) до самого конца...

Слушайте... Как плотно через наши СМИ прививаются модные комьюнити, спэшал перфоманс, тусэ дот юэй, окей, бай, па-па и прочая мерзость... Я, конечно, не настаиваю на использовании одного единственного языка, но за то чтобы язык использовался красиво и грамотно. Если у нас сейчас "клиповое" мышление, то каким оно будет у наших потомков. Наши бабушки не поймут уже очень многого, я уже не говорю о модной терминологии ДЭНС-радиостанций с их СУБ-культурой. А еще больше всего меня смешит - как они с полным умом, но безо всякого разумения пичкают свою речь теми или иными словечками из лексикона американского АНДЕГРАУНДА (то есть, подземелья). Терминология жопы, получается. А из жопы, как известно, ничего хорошего не выйдет.

И дело, ребята, даже не в том, кого мы больше любим - русских или американцев. Проблема в том, что разговаривать мы стали сокращениями. Обрезали жизнь во всем. И не надо пытаться делать скидку на век скоростей и что у нас уже не так много свободного времени - ерунда! Скудоумие и тяга к модному. Наши предки расширяли возможности речи, ее окраску, а мы снова ведем ее к первобытному улюлюканью...

У-у-у.... КАМ ОН! ЛЭТС ГОУ, МАНКИ!!!