Італієць, що відкрив у Запоріжжі кафе з україномовним обслуговуванням: “Я не очікував аж такого напливу клієнтів”

Тратторія “Fabrizio”, яка нещодавно відкрилась у Запоріжжі, стала відома завдяки ситуації з мовою обслуговування.

Як розповідає 061.ua, заклад став відомим абсолютно випадково: раніше на цьому ж місці був ресторан під назвою “Африкана”. Коли італієць Фабриціо орендував приміщення і вирішив відкрити на його місці італійську тратторію, він вирішив залишити персонал “Африкани”, пообіцявши підвищення зарплати, але поставив умову – обслуговувати клієнтів українською. Офіціантів така вимога обурила, і на роботі вони не лишились.

Син Фабриціо розказав про цей випадок своєму другові, той запостив це в Фейсбук. Далі подію підхопили ЗМІ.

“Я вже багато років підтримую Україну та українців у їхньому пориві до свободи та прагненні до Європи. Ще в Італії, через волонтерські організації діаспори, я допомагав українським бійцям на фронті. Тому не бачу нічого дивного, що персонал українського кафе має говорити українською…”, – розповідає власник кафе журналістці 061.ua.

“Коли закрилась “Африкана”, ми почали говорити з існуючим персоналом, – підхоплює Микита. – Справді сказали, що можливе підвищення зарплатні. Але єдина умова – щоб бармен і офіціанти обслуговували клієнтів українською. Одразу після цього почалося неймовірне обурення.

Вони почали мені ставити свої умови, і сказали “Мы бы пришли к вам, если бы не вот это требование насчет украинского языка”.

Тобто фактично ми їх не звільняли, а просто не взяли на роботу. І мова була не єдиною причиною, вони не підходили нам і по інших параметрах.

“Я вважаю, що в Україні проблема з мовою – штучна, – додає Фабриціо, – У нас були тотожні проблеми в районі Тіроло в Італії, де велика частина населення говорить німецькою. Але навіть в Тіроло, де в сім’ях говорять німецькою, діти в школах говорять італійською. Мене дивує, що в Україні народ поділений по мові. У нас в Італії сотні різних діалектів, але всі знають італійську мову”.

Інший персонал знайшовся дуже швидко.

“Коли відкривались, ми не розраховували, що відразу буде наплив відвідувачів. Ми орієнтувались на те, що заходитимуть люди, які тут близько працюють та живуть. Думали вже трохи згодом, коли повністю приведемо заклад до ладу і “наб’ємо руку”, зробити якусь рекламу, – говорить Микита.

Але після посту про українську мову, фактично в той же день, до нас повалили клієнти. На другий день нам замовили два банкета. Було таке, що пара стояла на вході і чекала, поки звільниться столик

http://language-policy.info/2017/07/italijets-scho-vidkryv-u-zaporizhzhi-kafe-z-ukrajinomovnym-obsluhovuvannyam-ya-ne-ochikuvav-azh-takoho-naplyvu-klijentiv/#more-4402

Діалог:
– Так, значить, українці віддали московитам мову Русі, склали словники. А вони ж нам що?
– Як що? Та ми ж отримали букет кримінальних неологізмів і блямовне покоління пивососів, запрограмоване на злочинність. Дивись…
10 листопада 1917 р. утворився "Московский уголовный сыск" (МУС), у петлицях «сискарів» було зображення лягавого пса, що біжить. Звідси назва «лягавий».
МУС мав «отдел розыска», звідси абревіатура МУСОР – "Московский уголовный сыск отдел розыска".
5 жовтня 1918 р. у Москві при головному управлінні НКВС створено органи карного розшуку – "Московский уголовный розыск" (МУР). Тоді ж у Пітері з’явилися ГОПи – «городские общежития пролетариата», звідси слово – «гопник». До речі, пітерці розпізнавали гопників за червоними шкарпетками.
У часи сталінізму виникло й слово зек. Це не складне слово часів БАМу – «забайкальський комсомолець». Слово виникло за часів будівництва Біломорканалу. Абревіатура «ЗК» походить від офіційної назви рос. "заключенный каналоармеец".
– Ти диви, і правда. А чому ти кажеш про блямовний генофонд пивососів, запрограмованих на злочинність.
– Дивись… За часів козацтва у Запоріжжі панувала одна мова (матюччя не існувало!), одна культура і були відсутні міста (урбанізація). У 70 селищах та 1600 зимівниках регіону проживали 72 000 чоловік. У 1780-81 рр. війська московитів спалили всі зимівники. А тепер згадай, хто будував москалям Запоріжжя (тоді Олександрівськ)?
– Ясно хто – «бєглиє і каторжниє». Вони жили у форштадті, там, де зараз Анголенко.
– Ці московські в’язні стали генофондом на козацькій землі. А згадай, скільки мешканців мало місто у 1917 р. – 24 тисячі -- близько 34% українців, росіян близько 30%, євреїв – 20%, поляків – 6 %, мешкали також німці, хорвати, білоруси, литовці). Жодної української школи, церкви, газети в природі не існувало.
–- А тепер подумай, з чого починалося будівництво "щасливого" соціалістичного Запоріжжя?
1. Із заснування двох найперших у СРСР концтаборів: біля підніжжя майбутнього Дніпрогесу на Павло-Кічкасі та в районі вокзалу Запоріжжя-ІІ. Доречі, перед самим приходом німців у 1941 році, Дніпрогес, по ропорядженню з Кремля, було підірвано і у тому потопі потонули більше 50 тисяч людей. Мабуть потоп входив у загальний план по знищенню українців бо підірвали без попередження.
2. Проведено зачистку від національно свідомих українців. Всього за довоєнний період понад 400 тисяч мешканців області було репресовано ( кожний третій!). Подібна зачистка була по всій Україні.
3. Комуністи провели голодомор. У Запорізькій області вимерло до 25% населення (кожний четвертий!), землі, хати козацьких нащадків, "червона комуністична епідемія" звільнила для переселенців.
Потім почали прибувати поїзди із робочим матеріалом. Це були зеки з усього Союзу (засуджені за вбивства, без освіти). Політичних, людей із освітою і близько не допускали до будівництва.
Населення пережило два голодомори, знищення майже всіх кобзарів та багатьох священиків, а також ліквідацію «ворогів народу». Поповнювалося населення Запоріжжя переселенцями і у 1939 році складало 266 тисяч осіб. Так оті неписьменні кримінальники стали "корінними" запоріжцями.
–- Саме так, чоловіче... Війна знову забрала кращих. 24 травня 1945 року Сталін сказав, що російський народ є найвидатнішою нацією із усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. А насправді Росія потопила у крові не один народ. Куди встромляє руку Росія, там горе і розруха.
На відбудову Запоріжжя було прислано ще більше зеків, представників нації, яку Сталін назвав “керівною силою Радянського Союзу”. Розповсюджувався міф про зверхність росіян і відсталість "тупих" українців. Наступні 10 років після війни показали печерність і відсталість мислення російського керівництва, а не зверхність -- нездатність, невміння відбудовувати країну, голод, репресії, депортації -- ось характерні дії здійснених "совєтамі".
Населення Запоріжжя зростало поступово, було 450 тисяч осіб на 1949 рік, у 1976 році – 758 тисяч осіб, у 1981 році – 812 тисяч осіб. Щороку на заводи регіону присилали зеків-“хіміків”, які згодом ставали місцевим населенням, за 50 повоєнних років понад 150 тисяч “хіміків” стали генофондом Запоріжжя.
Хронічний стан страху, брак довіри до людей за умов існування армії донощиків, відсутність елементарного відчуття безпеки породили покоління емоційно паралізованих і психічно неповноцінних людей, а страх жертви у свою чергу провокував агресію хижака. Західні туристи акцентували увагу якраз на недоброзичливості радянських людей.
--- На зміну еліті – носію національної істини і захиснику культурних цінностей, прийшла псевдоінтелігенція, яка мало різнилася від ленінського пролетаріату з убогими цінностями. Вона мала психологію рабського послуху, колоніальне мислення, колоніальну свідомість. Переможно крокувала вихолощена від гідності людина. Ось це принесла нам "совєтізація" від народу, який не належав до слов'ян.
--- Подібне відбувалося і у Донецьку, Кривому Розі, і у багатьох інших містах. Як відомо, у Сталіна і Жукова був намір переселити всіх українців у Сибір, але щось завадило. Не вдалося переселити, так Сталін влаштував геноцид, а нащадки сталінізму з ординським менталітетом і зовсім пішли війною на Україну, як колись, у середні віки, нападали хазари з тієї ж території і яких розбив Київський княь Святослав.

До 75 річниці трагедії у Запоріжжі.

18 серпня1941 року під натиском армії нацистської Німеччини радянські війська, що відступали, підірвали греблю «Дніпрогесу» у Запоріжжі. Це обернулось справжньою трагедією для тисяч жителів міста, які жили на берегах Дніпра, та біженців, що переправлялись того дня через річку. Історики та старожили кажуть, що хвиля, місцями десятки метрів заввишки, горнула все на своєму шляху. Пересічні запоріжці сьогодні нічого не знають про ту трагедію. Роками радянська комуністична влада приховувала це, місцеві комуністи також замовчували правду тієї трагедії.

Близько 20-ї години вечора 18 серпня 1941 року Запоріжжя здригнулось від потужного вибуху. За кілька хвилин величезна хвиля дніпровської води накрила нижню частину Хортиці та південні райони міста. У водах потонули за різними підрахунками від 20 до 100 тисяч людей. Серед них місцеві жителі, які жили на берегах Дніпра та солдати Червоної армії, котрі того вечора переправлялись на лівий берег.
Пізніше стало відомо, що вода здійнялась після вибуху на «Дніпрогесі», який влаштували червоноармійці Борис Епов та Олексій Петровський виконуючи наказ вищого керівництва. Наслідки затоплення жителів місцевості нікого з вищого керівництва не цікавило, про підрив «Дніпрогесу» вони не повідомили ані місцеве населення, ані військових, які форсували річку. І такий випадок не був останнім.
Свідків тієї трагедії майже не залишилось. У 1999 році корінний запоріжець Олексій Доценко в інтерв’ю для телеканалу «1+1» розповів: події тієї ночі він запам’ятав на все життя. Тоді Дніпро став пеклом для людей та тварин.
«І крики були, і спасайте, і рятуйте. Корови ревли, свині кричали, а люди по деревах лазили. Ну, а що він, мокрий, виліз, довго там не просидить» – згадує Олексій Доценко.

Історики кажуть, що це була спецоперація НКВС. Документально доведено: наказ на знищення «Дніпрогесу» віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви, але з часом початку операції прорахувались. Війська «Вермахту» не збирались захоплювати Запоріжжя, у місто вони увійшли на два місяці пізніше. Ранній підрив «Дніпрогесу» без попередження спричинив багаточисельні жертви не тільки серед населення, а і військових, завадивши нормальній евакуації через греблю. Про це в інтерв’ю Радіо Свобода розповів кандидат історичних наук Владислав Мороко.

У Запоріжжі нічого не нагадує про ту трагедію. Поблизу «Дніпрогесу» стоїть лише пам’ятник артилеристам, які охороняли його у перші дні війни. Це обурює запорізьких істориків та краєзнавців. Владислав Мороко звертався до міської влади з проханням вшанувати загиблих земляків, але відповіді так і не отримав, тому що суть комуністичної влади не змінилася.
Останні роки у Запоріжжі громадськість намагається вшанувати пам’ять загиблих від вибуху на «Дніпрогесі». 18 серпня 2013 року запоріжці встановили пам’ятний хрест на честь потонулих співвітчизників. І ця масштабна трагедія щільно переплітається з геноцидом українців 1933 року. Продовження цієї конви повторилося через два роки у листопаді 1943 при звільненні Києва від німців. Тоді, десь біля 300 тисяч молодих українських новобранців Жуков відправив у домашньому одязі з цеглиною замість зброї, форсувати на плотах Дніпро і визволяти Київ. Звичайно, німці значну більшість перестріляли і вода у Дніпрі забарвилася у червоний колір. Жуков свідомо послав на смерть українців бо дав вказівку Ватутіну не давати одяг і зброю. Рано чи пізно гірка правда і про цю трагедію проб’ється через комуністичну завісу.

Організатори спорудження пам’ятника сподіваються достукатись до сердець пересічних громадян, які роками не мали можливість почути правду про масштабну трагедію у Запоріжжі 18 серпня 1941 року.

Весна как бы пришла к нам. Но все равно иногда задувает холодный ветер
Местами ночами еще заморозки
Очередная наша прогулка получилась более чем спонтанная.
Сын учится вождению, вот и решили заехать на наше любимое водохранилище( с которого в моем блоге ну очень много фотографий)
В этой фотопрогулке будут не только красивые фото, а еще и путевые заметки..
Я же теперь не за рулем)))))
В общем в разведку



[ Читать дальше ]

Оригинал взят у fcdynamokiev в Фотопрогулки. Ветряк

Вчора зібралася їхати на Запоріжжя, колега на машині підвозила. Тож до Дніпра на маршрутці. Вийшла о 6.30, коли їде якась транзитна, дивлюся "ДНІПРОПЕТРОВСЬК" написано, ну я і сіла. В салоні багато вільних місць, вгледіла шеврон Правого сектора та плюхнулася біля дядька... Розговорилися про сніданки младєнцами, нові рецепти з них, то сьо... Я вже думала його про селфі попросити, коли глип у вікно, а ми вже біля ЦРБ (мали ще за 3 км до того повернуть наліво на іншу дорогу). Я до водія, а він каже, що там жеж написано "Дніпропетровськ-Харків". Вилізла, кароч. Перейшла дорогу, залізла вже ж точно на Дніпро, бо перепитала у водія. Огрядна така тьотя доброзичливо запропонувала біля неї сісти на єдине вільне місце, я теж не худяшка, тож їхало тільки пів-попи, все інше висіло у повітрі. Саме тому вранці не встигла написати нічого - бо було сильняще незручно :)

Привіт! Вітаю з п'ятницею!
Оце надумала малу завтра повезти на екскурсію в Запоріжжя. Сама була там разів 30, а куди поїхать крім Хортиці - не можу придумать. Що підкажете?