З нагоди Дня працівників освіти Президент Володимир Зеленський провів зустріч з учителями та директорами шкіл у Національному комплексі «Експоцентр України» в Києві.

«Тут зібрані і вчителі, і керівники тих закладів, які лідирують з року в рік і є найкращими за результатами ЗНО», – зазначив заступник керівника Офісу Президента Юрій Костюк, який відповідає за гуманітарний напрямок.

Глава держави наголосив, що педагоги – це майбутнє наших дітей, а тому – і майбутнє України.

«Ми точно будемо максимально покращувати умови, в яких працюють наші освітяни, такі завдання ми ставимо уряду», – заявив Володимир Зеленський.

За його словами, йдеться не лише про фінансове забезпечення, а й про повагу, умови роботи.

«Вчитель – складна й важлива професія, він чи вона не може зважати на те, що відбувається поза школою, в особистому житті. Він має бути завжди зібраним і завжди на сторожі безпеки та розвитку дітей. Ми хочемо боротися за освіту, хочемо допомагати», – наголосив Президент.

Т. в. о. міністра освіти і науки Сергій Шкарлет висловив переконання, що освітяни помітять найбільший за останні вісім років бюджет галузі на 2021 рік, який планується затвердити. Це – плюс 34 млрд грн.

«Ті речі, які відбуваються надалі, – це «Велике будівництво» не тільки доріг, а ще й значної кількості освітніх об’єктів. Сьогодні Президент доручив створити частину переднаукової інфраструктури. Тобто музеї та взагалі залучення дітей до наукового пошуку», – зазначив Сергій Шкарлет.

Під час розмови з Главою держави директор школи № 5 Печерського району міста Києва Світлана Олексюк зауважила: що більше зробимо для вчителя, то щасливішим і успішнішим буде кожен учень. Для цього, зокрема, необхідні визнання у суспільстві праці педагогів та повна реалізація закону про освіту.

«Нам потрібно діяти на підтримку вчителя. Нам потрібно діяти так, щоб кожна родина відчувала перспективу саме в освіті. І це означає, що для держави освіта має бути проголошена цінністю. А ті люди, які представляють освіту, мають бути елітою нації», – наголосила вона.

Зі свого боку директор Перегінської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 1, що в Рожнятівському районі на Івано-Франківщині, Іван Депутович попросив Президента звернути увагу на проблему зі страхуванням освітян у час пандемії.

Володимир Зеленський зауважив, що питання страхування освітян і учнів стало особливо актуальним з початком навчального процесу. Наразі потрібно зрозуміти можливості, вартість і терміни, в які це можна зробити.

«Питання, яке піднімається, – це застрахувати всіх. Ми ж бачимо статистику й бачимо, що вчителі – в групі ризику. Треба подумати над страхуванням для них, щоб вони розуміли, що ми турбуємося про них, почувалися в безпеці», – наголосив Глава держави.

Крім того, порушувалися питання підготовки нових педагогів, а також збереження сільських шкіл під час децентралізації. Президент України розуміє, що школи – основа села, а тому їх необхідно зберігати та розвивати.

Пропонуємо вам розглянути цікаві факти із життя Івана Франка. Він був геніальною особистістю — творчий доробок письменника із різних галузей діяльності вимірюється кількома тисячами праць. Дізнатися більше про великого Каменяра варто кожному українцеві, а школярам цей матеріал допоможе цікаво виконувати завдання з літератури. 

Іван Франко одним із перших спрогнозував крах ідеології марксизму, а соціалістичну державу назвав тюрмою:

“Люди виростали б і жили би в такій залежності, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава сталась би величезною народною тюрмою”.

Справжній титан пра­ці, який жив і творив в ім’я свого народу. Щиро вірив у неминучість національно­го відродження, в те, що українці будуть господаря­ми у “своїй хаті” і на “сво­їм полі”, “у народів вільних колі”.

Друкована спадщина Франка на­лічує 50 томів. І це лише третина написаного.
Йо­го доробок українською,­німецькою, польською, ро­сійською, болгарською мовами за приблизними оцінка­ми – кілька тисяч творів. Вершиною поетичної твор­чості стала поема “Мойсей” (1905), де за допомогою біблійного сюжету алегорично зображено піднесення українського народу на боротьбу за незалежність.
У 1915 році було розпо­чато процес висунен­ня Франка на здобут­тя Нобелівської премії в галу­зі літератури. Проте до участі в конкурсі він не дожив.
Письменницьку діяльність поєднував із науковою. Укра­їнські та зарубіжні часописи рясніли численними статтями, оглядами, нарисами з фоль­клористики, етнології, історії, філософії, літературної кри­тики, соціології, економіки. У 1893-му захистив у Відні докторську дисертацію з філосо­фії.
Ще за життя здобув титул “галицького Шевченка”, “вели­кого Каменяра” та “українсько­го Мойсея”.

1. Відзначався колосаль­ною працездатністю. За 40 ро­ків активного творчого життя кожних два дні виходив новий твір письменника (вірш, нове­ла, повість, роман, монографія тощо). Щороку видавав по 5-6 книжок.

2. Став першим професій­ним українським письменни­ком, який заробляв на життя літературною працею.

3. У гімназії сидів на остан­ній парті, але міг майже дослів­но переказати розповіді вчителів на заняттях. У п’ятому кла­сі під час уроків, які вважав нецікавими, читав Шекспіра в ні­мецькому перекладі.

4. У гімназійні роки, зали­шившись без батьків, заробляв на життя репетиторством. Із тих коштів зібрав величезну на той час бібліотеку – понад 500 томів.

5. Чотири рази його ув’язнювала австрійська влада (у 1877, 1880, 1889 і 1892 рр.).

6. Володів 14 мовами. Поет, прозаїк, фольклорист, перекла­дач, публіцист, філософ, еко­номіст, політик, громадський діяч. Сучасники називали його “академією в одній особі”.

7. Писав твори не лише українською, а й польською, ні­мецькою, іншими мовами. Перекладав на українську в тому числі з давньої вавилонської, давньоіндійської, давньоарабської, давньогрецької, східних мов.

Перекладав також на ні­мецьку українські народні піс­ні, допомагав Михайлу Грушевському з німецьким перекла­дом “Історії України-Русі”.

8. Співзасновник першої української політичної партії – Русько-Українська радикальна партія – та перший її голова, ав­тор програми.

9. Закликав населення Га­личини називати себе україн­цями, а не русинами.

”Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими, а українцями без офіціяльних кордо­нів…”, – писав він у листі до мо­лоді в 1905-му.

10. Одним із перших спрогнозував крах ідеології марксиз­му, а соціалістичну державу на­звав тюрмою:

“Люди вироста­ли б і жили би в такій залежнос­ті, під таким доглядом держави, про який тепер у найабсолютніших поліційних державах нема й мови. Народна держава ста­лась би величезною народною тюрмою”.

11. Радянський режим на­зивав його атеїстом. А він за­лишався глибоко віруючою людиною. Виріс у побожній роди­ні, досліджував Святе Пись­мо, товаришував із галицькими священиками, мав приязні сто­сунки з митрополитом Андрієм Шептицьким.

12. Його переклад біблійної “Книги Буття” досі залишається найбільш точним перекладом цієї частини Біблії українською мовою.

13. Ледь не запізнився на власне весілля з Ольгою Хоружинською. У кабінеті батька нареченої знайшов стару книжку і переписував із неї рідкісного вірша.

14. Останні сім років писав лівою рукою, бо права була па­ралізована. Систематизува­ти та упорядковувати матеріа­ли йому допомагав син Андрій. Двоє синів Івана Франка (Пе­тро і Тарас) вступили до скла­ду легіону Українських січових стрільців.

15. Помер Іван Франко 28 травня 1916-го на чужих руках – сини були у війську, дочка в Києві, дружина в лікарні. Через бідність і нестачу грошей ховали в чужій вишиваній сорочці, в “позиченій” ямі на шість домо­вин.

В окремій могилі перепоховали Івана Франка через 10 ро­ків.

Командир батальйону Луганськ-1 Сергій Губанов загинув під час вибуху міни, яку встановили сепаратисти. Про це повідомив міністр внутрішніх справ Арсен Аваков в Twitter в четвер, 21 травня.

"Вночі загинув командир добробата МВС Луганськ-1 полковник поліції Сергій Губанов (Сивий). Сміливий, часом до безумства, офіцер. Добрий, надійний друг. Окупанти підірвали міну на шляху бойової патрульної групи. Горе у нас. Війна нікуди не поділася", - написав Аваков.

Раніше стало відомо про загибель командира батальйону Луганськ-1 Сергія Губанова в районі селища Трьохізбенка Новоайдарського району. Ще троє бійців отримали важкі поранення.

Нагадаємо, батальйон Луганськ-1 - поліцейський підрозділ, яке патрулює населені пункти вздовж лінії розмежування.

Петро Олещук, політолог

Рік після другого туру виборів президента суттєво змінив Україну – хоча далеко не всі зміни ми помітили. Фактично, маємо іншу Україну. У дечому вона нагадує попередню, у дечому – разюче від неї відрізняється.

Тектонічні зсуви, які пережила за цей час українська політика, нагадують ситуацію початку 90-х. Але тоді не відбулося реальної зміни політичної еліти: колишня радянська номенклатура оперативно "перефарбувалася" у жовто-блакитні кольори та перетворилася із комуністів на "націонал-демократів", "лібералів", "соціалістів". Тому нова Україна, яку ми почали будувати майже 30 років тому, так підозріло нагадувала СРСР.

Зараз же еліта оновилася суттєвіше. При цьому ми побачили, що власне прихід "нових облич" не є панацеєю. І "хороший хлопець" не завжди може виконувати покладені на нього обов’язки. Тому, приміром, сформований виключно із таких облич уряд Гончарука залишиться в історії з неоднозначними конотаціями. Це був перший уряд в історії України без корупційних скандалів, але водночас таким, що не зміг знайти адекватні відповіді на більшість викликів сучасності.

Що відбулося за цей рік? Певні зміни вже сприймаються як дещо зрозуміле. Наприклад, серйозне ставлення до виконання передвиборчих обіцянок. Ми роками жили із твердим переконанням, що заяви політиків перед виборами є апріорі порожніми словами заради привернення уваги. Тепер ми побачили: як не дивно, передвиборчі програми можна сприймати як реальне керівництво для подальших дій.

Навіть такі "страшні" закони, як про скасування депутатської недоторканності та виборчий кодекс, що загрожують статусу самих депутатів, можуть бути ухвалені швидко. Без тривалих розмов, що це "не на часі", без взаємних обвинувачень та пошуків "крайніх".

На цьому тлі смішно виглядає обурення декого, мовляв, три парламентські партії, які йшли на вибори із обіцянками "ринку землі", все-таки разом ухвалили відповідний закон. У підсумку, ми вже звикли сприймати це як норму, хоча ще рік тому ніхто не міг про таке й подумати.

Парламент оновився – і змінилися проблеми, про які прийнято говорити у контексті Верховної Ради. Ні, "кнопкодавство" повністю не зникло, що засвідчено численними скандалами. Але воно вже не вважається нормою вітчизняного парламентаризму. І неособисте голосування, і невиконання депутатом своїх обов’язків – все це вже має конкретні форми покарання та є незрозумілим.

Швидко забулася Верховна Рада річної давнини, де кілька самотніх "піаністів" почергово натискали кнопки за цілі фракції, поки "серйозні депутати" вирішували свої "нагальні справи" за межами парламенту. Ми навчилися не толерувати все це, не слухати пояснення, що, мовляв, неособисте голосування пояснюється тим, що "депутат зайнятий" тощо.

Непомітно для всіх стало природним, що відставка когось із державних посадовців – не кінець світу і не катастрофа, а звичний механізм "налагодження" управлінської вертикалі. Якщо генпрокурор не може забезпечити виконання конкретних завдань щодо змін у відведеному відомстві, то він просто йде. Незважаючи на те, як ефективно він працював у передвиборчому штабі майбутнього президента. Яким би чудовим та некорумпованим хлопцем не був прем’єр, він йде, якщо не може забезпечити необхідних фінансово-економічних та соціальних показників.

Жодної сакральності у посадах та статусах уже немає. Ні депутат, ні міністр, ні президент уже не можуть сприйматися як "небожителі". Вони просто виконують певні суспільні функції. Успішно або ні – а суспільство дає їм оцінку. Це нормальне розуміння влади, до якого наше травмоване тоталітаризмом суспільство прийшло лише через десятиліття після розпаду СРСР.

Так само ми звикли до того, що питання у сфері зовнішньої політики можна реально вирішувати, а не обмежуватися яскравими промовами та гучними обвинуваченнями. Українські заручники, які роками утримувалися у в’язницях "Мордору", щодо яких було зроблено купу заяв, можуть повернутися на Батьківщину. А "Газпром" все ж таки можна примусити платити та виконувати рішення міжнародних судів. Зрештою, і самого Путіна можна всадити за стіл переговорів, навіть не залучаючи для цього посередників з числа його власних кумів. І все це теж вважається чимось природним.

Справжні зміни – вони такі. "Непомітні". Без гучних святкувань та колективного виконання гімну. Без гасел про перемогу та без встановлення "дня" цієї перемоги. Зміни – це коли щось стає "нормою", а не "винятком". Бо винятки швидко забуваються, а норма залишається.

Звісно, ми зараз перебуваємо ближче до початкової точки змін, а не до їхнього завершення. І багато в чому лишаємося тією самою УРСР, що виявляється у ставленні до закону, до держави та свого місця у цій державі з боку більшості громадян. Але ми все одно змінюємось. І українська політика – у першу чергу. Вона вже точно не буде такою, якою була ще рік тому. Як би далі не розвивалася ситуація в Україні.

Серйозні запити до влади нікуди не подінуться. Десакралізація влади, що так разюче нас відрізняє від більшості пострадянських країн, теж не зникне. Вже ніколи. Так само, як і бажання не припиняти осушення того владного болота, яке дісталося сучасній Україні від попередніх поколінь. І ці значимі і "непомітні" для когось зміни – не у владі, а у самому суспільстві – це, мабуть, найважливіше, що відбулося за цей рік.