Пам'ятники Йосипу Сталіну необхідно поставити по всій Україні, а в західних областях - взагалі по два монументи в кожному населеному пункті - на в'їзді та виїзді з села чи міста.

Про це заявив народний депутат, лідер запорізьких комуністів Олексій Бабурін, пише Gazeta.ua. "По всій Україні. Тому що Україна стала членом ООН за Сталіна, Україна відродилася при Сталіні, Україна у теперішніх кордонах повстала за Сталіна..." - пояснив Бабурін.
Крім того, він додав, що поставити пам'ятники "вождю народів" необхідно, насамперед, у кожному населеному
пункті Західної України - зокрема, у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Волинській, Закарпатській областях.
"Скрізь. Причому в кожному населеному пункті по два пам'ятники - на початку села і в кінці. Як хрести ставлять, так треба пам'ятники Сталіну поставити", - вважає комуніст.
Нагадаємо, пам'ятник Сталіну в Запоріжжі було встановлено 5 травня 2010 року на території Запорізького обкому КПУ. 28 грудня 2010 невідомі пошкодили бюст, відтявши йому голову.
Відповідальність за скоєне взяла на себе націоналістична організація "Тризуб".
7 листопада, Запорізьким обласним комітетом Комуністичної партії України було відновлено пам'ятник Сталіну біля
будівлі Запорізького ОК КПУ.

  Неділя.    З 12:00 до 14:00.  Місце  Київ, Михайлівська площа.
Напередодні запланованого саміту Україна-ЄС, рух "Ми - Європейці" оголошує масову акцію під назвою "Не дай бику вкрасти Європу". У назві акції використана алегорія з давньогрецького міфу про Зевса, що вкрав Європу,
перетворившись на бика.
В програмі: театралізоване дійство "Не дай бику вкрасти Європу", оголошення результатів Єврореферендуму в
соціальних мережах, символічне голосування учасників за євроінтеграцію, виступи артистів, конкурси й вікторини на європейську тематику.
Пропонуємо під час акції відмовитися від використання будь-якої партійної символіки, вітаються тільки державний прапор України і прапор ЄС.
Акцію організовано на волонтерських засадах учасниками інтернет спільноти "Ми - Європейці," яка ставить собі за мету наблизити Україну до відповідності Копенгагенським критеріям членства у Європейському Союзі.

Приходьте самі. Запрошуйте друзів!

Не дамо бику вкрасти Європу у українського народу!

Після нашої поразки у 1654 році , вже майже на другий день москвини добре зрозуміли щоб опанувати Україну не вистачить знищити її політично , необхідно знищити її економічну незалежність . І саме з того дня вони твердо тримаються цієї думки. За будь яку ціну втримати Україну в стані колонії.

Україна споконвічно була великою торговельною державою на відміну від Московщини ,яка аж до ХVII століття була цілком відірвана від культурного світу. Торгівля приносила Україні величезний зиск , тому вже в 1667 році московській уряд , не гаючись заборонив вивозити товари до будь яких країн крім Московщини , а на кордоні з Московією накладали величезне мито. Потропляючи до Московії , москвини їх перепродували до Європи заробляючи на цьому величезні гроші з української кишені.

1709–1734рр. Московщина збільшила податки в Україні на 400%. Податок від «диму»(хати) у Московщині був 49коп. В Україні 1руб.25 коп.

Як тількі розпочалася доба індустріалізяції , в Україні почали з'являтися фабрики неймовирними темпами , у той час коли навіть терором Пьотр І не міг примусити москвинів закладати фабрики.

Тому , щоб припинити все це ( саме для того щоб Україна не багатіла ) , москвини заборонили вивозити за кордон продукцію

(1716 р. Москва заборонила українцям їздити в Європу по крам.

1718 р. Москва заборонила вивозити до Європи український тютюн.

 

1720 р. Заборона вивозити скляні вироби до Європи.

1722 р. Заборона привозити в Україну західноєвропейські вироби )

, саме цим зруйнувавши українську індустрію. Але зате вони дозволили вивозити до Московії без мита нашу порцелянову глину , закривши наші порцелянові виробні . Також вони знищіли весь український ткацький промисел , вивезши до Московщини фабрики разом з фахівцями. Лише за 5 років (1822-1827) виріб сукна в Україні впав на 63 % .

Руйнуючі нашу економику вони водночасно розбудовивали свою з допомогою наших і німецьких фахівців “Обернули Московскую ,Владимирскую и Кастрамскую губернии в сплошной мануфактурний округ” .

Поява залізничного сполучення дало величезний поштовх для розвитку економіки всіх країн , не виключаючи і московської , але не української . Маючи нічим не обмежену владу над Україною , москвини зробили залізниці одним із засобів відкрита та цінично грабувати Україну. Вся система залізничного сполучення була побудована таким чином щоб ще міцніше прив'язати Україну. Одеса й досі немає прямого сполучення з Кривим Рогом ( це було зроблено з метою щоб український вугіль не везли за кордон ) , але Кривий Ріг та Донбас мають декілька залізничничих сполучень з Московією.

Внаслідок цього в Одесі привезений за тисячи кілометрів англійський вугіль продавався по 10,37 за тону , а український за 11,51 рублів . Гори українського вугілля лежали не проданими. Українські промисловці хотіли власним коштом побудувати свої залізниці , але москвини не дозволили , мовляв , десятки тисяч українських чумаків втратять свій заробіток !

Крім того на залізничничих дорогах московини ввели ”діферінціалньниє таріфи” , завдяки яким привіз до Московії сирців з України їм не коштував ані копійки. Товари кращої якості вони продовали у себе , а гіршої везли до України , бравши за них на 15 — 20 відсотків більше ніж за кращої якості у Московії.

Україна — величезний виробник цукрового буряку , перевозити буряк до Московії і виробляти там з нього цукор москвини не могли , бо витрати на перевіз були величезні , тому москвини обклали нашу цукор величезним податком і вже в 1895 році він складав 40 % від продажної ціни ( першу цукроварню побудовано в Україні у 1887 ) , а в 1912 році Московський уряд отримав 31,8 мільйонів золотих рублів з цього податку плюс 7 мільйонів податку на цукроварні ( “История народного хозяйства СССР” П.Лащенко)

Але не дивлячись на все це цукровий промисел в Україні продовжував розвиватися , тому москвини вигадали ще один способ його нищення. Вони примусили українських цукроварів продавати ВЕСЬ цукор поза межі України , але весь зиск клали до своєї кішені. У той час коли український селянин не міг собі дозволити купити цукру , англійці та німці годували їм своїх свиней. Все це було можливо завдяки московської “хітрой мєханікі” .

 

З цієї “хітрой мєханікі” дивувалися за кордоном , американський кореспондент спитав у 1935 році у Молотова чому уряд не будує фабрик там де лежать сирці , а будує їх у Московії а сирці до них привозить з України, це ж якийсь еконоичний абсурд. Молотов відповів :”Так! Це є економичний абсурд , але не є політичний. Бо ми ще не знаємо чи втримаємо Україну в своїх руках “

Україна є єдиною країною світу де вугіль та залізо лежать близько одне до одного , це мало сприяти великому індустріальному розквиту , але москвини не могли цього допустити.

Хоча б це було економичним абсурдом , наприклад : українську залізну руду везли до Англії де з неї англійці добували залізо , яке потім купували москвини і в Петербурзі виробляли з нього товари які потім продавали в Україні .

Але розбудова залізниць вимогала все більше вугілля та заліза , москвини спробували розбудувати свій Урал , але уралське залізо коштувало москвинам дорожче ніж завезене з Західної Європи . Тому вони вимушені були дозволити французам та бельгійцям розбудовивати наш Донбас та Кривий Ріг . Європейські фахівці побачили що вони можуть заробити більше грошей продаючи москвинам українське залізо , але ціною за це стала НАЦІОНАЛЬНІСТЬ власників Донбасу . Французи погодилися дати москвинам велику пайку в промисловості України.

Попри московські утиски українські промисловці почали ставати на ноги , українці зорганізували кілька своїх великих промислових і фінансових підприємств. Це заважало москвинам остаточно опанувати Донбас і московський уряд разом з французськими фінансистами поразумівшись викликали різними штучними оборудками велику економічну кризу , українські промисловці збанкрутили. Москвини “викупили” , перебрали за безцінь збанкрутілі українські підприємства . Споконвічно український Донбас став московським. Український патріот , мільйонер , Алчевский з розпуки застрілився. Його банк перебрав москвин Рябушінський.

Французи та бельгійці взялися розбудовивати Донбас . І вже з 1870 до 1913 виріб заліза збільшився в 20 разів і давав уже 75 % всього заліза продукованого в імперії. А москвини тим часом взялися “розбудоввивати “ грабунок України. Для цього були засновани синдикати під контролем яких була промисловість України. Ці синдикати тримали ціни в Україні на 25% вище за московські і ВДВІЧІ більшими ніж в Європі. Все це висмоктувало з України щорічно мільйоні рублів.

Модерне устаткування , організаційний хист французів та бельгійців дали нечувані дівіденти. Річки золота пливли з України до Московщини та Західної Європи. З 1885 до 1913 бюджет Московії виріс з 765 до 3240 мільйонів , тоб то на 424%

За часів СССР цю політику (тримати Україну в стані недоразвиної колонії ) було продовжено . Весь СССР був поділен на 12 зон , Україну записали до першої ( найдешевшої ) , а Московії до 12 ( найдорожчої) , це відзеркалилося на оплаті праці , коли в Московії чорнороб отримував за свою роботу 16,56 рублів , а в Україні за таку саму роботу платили 9 рублів 16 коп. Для фахівців оплата складала різницю в 200% ( “Оплата труда в МТС” Н.Трофимов 1954)

Московські синдикати мали монополію на продаж українського збіжжя , таким чином вони встановлювали ціни які сами бажали. Вони платили українцям на 25 % меншу ціну ,ніж ту яку українці могли одержати продаючи безпосередньо в Європі. Отже москвини недоплачували українцям за збіжжя 77 мільйонів рублів щорічно. ( це ще за часів московських царів )

За ці гроші Україна могла б побудувати для кожної української сім'ї кількакімнатний модерновий будинок разом з наймодернішим устаткуваням . Крім того тих грошей вистачило б на розбудову всієї країни , на будову лікарень , шкіл , вистачило б на розбудову розгалуженой системи модернових автошляхів по всій Україні. Наш народ був би найкультурнішим та найзаможнішим народом в усієї Європі та у всьому світі.

Були б ..... як би не братання “з братнім сусіднім слов'янським народом”, як би кожен українець відчував та плекав до москвинів те саме що вони до нас.

Треба щоб кожен українець усвідомив що грабунок України з боку Московії не припинится доти , поки ми не поставимо “китайську стіну” на кордоні з Московією . Стіну матеріальну та духовну.

Після закінчення ІІ Світової війни батальйоном "Нахтіґаль" ніхто не цікавився крім українців , аж раптом у жовтні 1959 р. зайшла зміна.

23 жовтня 1959 року у Східному Берліні відбулася прес-конференція східнонемецького професора Альберта Нордена. Нордон звинуватив західнонімецького міністра Т.Оберлендера в тому , що він віддав наказ знищити євреїв та польских інтелегентів Львова з допомогою батальойна ... "Нахтіґаль" !

Теодор Оберлендер (нім. Theodor Oberlnder) (*1 травня 1905 — †4 травня 1998) Т.Оберлендер , у 1953 році був призначений на посаду міністра у справах німців - прогнаних,репатрійованих та жертв війни - постійно викликав ненавість у Москви та Східного Берліна своєю різкою антикомуністичною та антирадянською політикою.Щоб домогтися відставки міністра , Москві треба було звинуватити його в нацистких злочинах.  Знаючи що під час Другої світової війни був політичним керівником у батальйоні «Нахтігаль» у КДБ виникла ідея звинуватити його з допомогою твердження ,що "Нахтіґаль" чинив злочини за наказом Оберлендера. Москва взяла на себе труд підшукати "свідків", і справа набула міжнародного розголосу.

Східнонімецький професор Норден звинуватив Оберлендера та "Нахтіґаль" у знищені близько 3000 євреїв та поляків.Добре організована компанія призвела до відставки Т.Оберлендера.Проте німецький трибунал не знайшов жодних підстав , щоб його звинуватити (Der Fall Oberlander,Tubingen-Neckar,1962)  Але завдяки Москві лихо вже було зроблено .Починаючи з 1959 року російсько-радянська ,польська та східнонімецька пропоганда почала твердити ,що батальйон "Нахтіґаль" брав участь у винищені польської інтелігенції  Львова.   Міжнародний трибунал у Нюрберзі під час засідання 15 лютого 1946 року ,спираючись на рапорт радянської Надзвичайної комісії для розслідування німецьких злочинів у Львові і районі Львова (документ NO СССР-6/1),встановив ,що страти -справа рук спеціальних загонів ґестапо та СД (IMT,німецьке видання,том 7 , С,540-541).  30 серпня 1946 року радянський генеральний прокурор Руденко заявив на Нюрберзькому процесі:

  Зрештою , у працях на цю тему , що з'явилися у Польщі та Радянському Союзі до жовтня 1959 року , ніколи не було звинувачень на адресу батальйону "Нахтіґаль".  Так батальйон "Нахтіґаль" став жертвою політичної боротьби Москви проти німецького міністра , неприхильного до комунізму і до Москви. Так українці стали жертвою політичної боротьби Росії за своє місце на арені світової політики

Використани матеріали з книги

сайт Майдан http://www2.maidanua.org/news/view.php3?bn=maidan_pressk&key=1194981303&first=1290759497&last=1191518032

та Вікіпедія.

Нещодавно отримав прохання доповнити свій фотоальбом посиланням про досі маловідому для більшості українців сторінку нашої спільної з Європою історії. Спочатку вирішив подати окремі сайти. Але потім згадав як чудово пройшовся по сусідським невігласам своєю інформацією один наш дослідник Украненланду. Довелося самому спостерігати дискусію на цю тему. Чого там у сусідів не було : і просто ошелешення від побаченого та прочитаного, і несміливе прозріння, і агресивне несприйняття попри очевидну дурість через заперечення в стилі *такого бути не може, бо ми про це у школі не вчили*. Що ж, варто ознайомитись з тим, як німці дбають не лише про власну історію, а й частину НАШОЇ з вами історії, що здатна перевернути уяву багатьох.
http://photo.i.ua/user/3871267/258299/
http://photo.i.ua/user/3871267/258311/
http://kuraev.ru/smf/index.php?topic=232632.0;wap2

Адмінгрупа співтовариства блогерів "Ми любимо тебе, Україно!" заявляє про те, що серед учасників співтовариства з'явився блогер-провокатор Chinovnik, який публікує замітки антиукраїнського та антисемітського змісту.

Ми намагалися видалити його профіль та замітки з нашого співтовариства, але технічно це не вдається. Спрацьовує система захисту. По іншим блогерам такого випадку ще не було.

Вимагаємо від керівництва сайту WWW.I.UA видалити блогера-провокатора Chinovnik і подальшому не допускати антиукраїнських і антисемітських провокацій на Вашому сайті.

З повагою, адмінгрупа співтовариства "Ми любимо тебе, Україно!".

Ганна Трегуб. "...Уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники..."

Останні років 10 для українців позначені тим, що можна назвати "змаганнями за історію". І поза тим екраном, який складається з медійних повідомлень та суперечок, які виникають в самому суспільстві щодо певних історичних подій, губиться найголовніше – незаангажований та неупереджений погляд на історію. А за скандалами зникає бажання вивчати свою та чужу історію, знань з якої нині бракує великій кількості українців.

Українська історія новітнього часу нині перетворилася на низку скандальних епізодів, пов’язаних із українським "змаганнями за історію": йдеться про переписування і перекроювання матеріалів шкільних підручників з історії України, перешкоджання розсекречуванню архівів радянської доби, боротьба навколо персоналій Романа Шухевича, Степ

Небезпека ситуації у тому, що не лише в молодих українців, що нині навчаються у школах, а й широко за кордоном українська історія асоціюватиметься зі скандалом. Хто ж буде поважати націю, яка зробила з предмета гордості балаган? Українське суспільство змагається, але чи є ті, хто знає, за що саме, і навіщо? Складається враження, що українці перебувають не на теренах Європи ХХІ століття, а десь на американському Дикому Заході, де кривава ворожнеча починалася через дрібницю, і тривала десятиліттями, коли вже годі було розібратися, а що ж викликало таку глибоку ненависть у людей, що ворогують. Чи не те саме нині відбувається довкола української історії?

На ці та низку інших тем ми спілкувалися з відомим українським істориком Наталею ЯКОВЕНКО.

- Наталю Миколаївно, у 2007 році ви очолили моніторингову комісію з аналізу підручників з історії при УІНП. Яка її доля? Які досягнення? Чи змінилися підручники з того часу і в яку сторону? Якщо говорити про ідеальний підручник для школярів - яким він має бути?

- Нескладно вирахувати, коли й чому наша комісія померла тихою смертю. Це сталося після реорганізації Інституту національної пам’яті та переходу Міністерства освіти до рук пана Табачника, тобто в 2010 році. Ми встигли укласти й оприлюднити на сайті Інституту нові програми, оце й стало останнім досягненням комісії.

Подальшому рухові автоматично настав край, адже тільки підтримка Інституту й МОН давала би шанс перейти від сердитої реакції десятка істориків до публічного обговорення. Звісно, що підручники з того часу не мінялися – це продукція, яку зазвичай приправляють стійким консервантом.

Що ж до кон’юнктурних разових домішок (для прикладу, заміни терміну "Друга світова війна” на "Велику Вітчизняну”), то в світлі наших претензій до шкільної книжки вони ролі не грають, бо на стовбур змісту не впливають. А "ідеальних підручників” взагалі не буває, бо шкільна премудрість за означенням спрямована на відстояне, тобто на вчорашнє, тоді як життя вимагає щоденних оновлень. Інша річ, що можна й треба цю "учорашність” підкореговувати, аби вона не перетворювалася на "позапозавчорашність” – як сталося з нашими підручниками історії України.

Нинішній підручник з історії орієнтований на сьогодення. Фахові ж педагоги знають, що такий підручник розрахований на 10-15 років наперед, на нову генерацію, що за згаданий час підросте і увіллється до активного суспільного життя.

Складні, криваві сторінки історії потрібно висвітлювати у підручниках. Інша річ, яку можуть підказати психологи, в якій формі подати школярам різного віку криваві сторінки історіїСтаршокласники вже є достатньо психологічно дорослими, аби без особливих штучних фільтрів можуть сприймати інформацію про трагедії кривавого ХХ століття, зокрема Голодомор 1932-33, дві Світові війни, тероризм, нетерпимість тощо як ознаки міжвоєнного часу. Про все це школярам треба розказати.

- В чому секрет того, що радянський погляд на українську історію досі знаходить зручне місце не тільки в голові обивателя, але й істориків? Що шляхта Речі Посполитої - поляки, а не українці, що діячі Російської імперії - росіяни тощо.

- Тут немає ані секрету, ані підступної змови якоїсь п’ятої колони. "Радянський погляд”, тобто навички сприйняття минулого через призму, як колись казали, "єдино вірної марксистсько-ленінської методології”, засвоюють зі шкільної лави (з підручника!) і пересічний громадянин, і пересічний історик. А там цього, про що ви згадали, і не тільки цього, знайдеш подостатку.

- Як реформувати наш мартирологічний наратив? Чому українці тільки борються і програють, а не створюють і перемагають? Наш внесок у розбудову Великого князівства Литовського, Російської імперії, Речі Посполитої - хіба це погано?

Плачі над історичними кривдами – це не суто український винахід. Всі національні наративи так званих скривджених (бездержавних) народів свого часу виростали зі схеми опонування "чужим державам”, де "нас гнобили – ми боролися”, "наша еліта зрадила – народ вистояв”. Така схема у підсумку виконувала власну місію – перетворювала етнографічну масу на свідому своєї приналежності націю. Однак те, що було потрібне століття тому, сьогодні уподібнилося колоді поперек дороги. Адже уявлення про себе як про націю-жертву, по-перше, опосередковано прищеплює почуття меншовартості, сказати б – приреченості на неуспіх, а по-друге, це є неправдою, бо українці цілком давали собі раду й під "колоніальним гнітом”, над яким так уболівають підручники.

За нашою пропозицією, мобілізаційний ресурс історії сьогодні варто шукати у так званому "позитивному досвіді” минулого, тобто в наголошенні усіх культурних, соціальних та політичних здобутків українців у складі тих держав, до яких входила Україна. Приклади такого роду (а їх більш ніж досить!) ми вважаємо за один з найпереконливіших доказів успішності та креативності нашої нації, що дає учневі можливість нею пишатися.

Національне почуття людини, що живе в ХХІ столітті, спирається на інші принципи, ніж в людини початку ХХ або середини ХІХ століть. Все те, що в історії викликає почуття гордості за свій народ, причетності до високого, доброго, шляхетного, має виховуватися не конче старезними методами, зокрема відвертою пропагандою.

Шкільний підручник з історії працює також і на виховання в молоді почуття патріотизму, тобто у сфері ідеального, і нема на це ради. Але лишається питання, що до таких речей треба підходити дуже делікатно, різними способами, але не в рублячий спосіб пропаганди різних штибів.

- Чи варто відмовлятися і рішуче засуджувати СРСР як колонізаторів та окупантів? Чи можна вважати УРСР попередницею української держави?

- Відмовлятися й абсурдно, і невірно, бо це суперечитиме очевидному. За добрий приклад тут може послужити навіть створення СРСР, де, як відомо, Українська Республіка відіграла чи не основну роль. Ба більш, Радянська Україна була співучасником функціонування більшовицької системи як у її позитивних (масова освіта, індустріалізація тощо), так і в злочинних проявах – репресіях, колективізації, Голодоморі. Зрештою, в Україні діяла не "советская власть”, а радянська влада, яку будували "наші" - Затонський, Скрипник, Мануїльський та іже з ними. Принагідно нагадаю, що до процесів радянизації чимало зусиль доклала й українська мистецька еліта, адже діячі так званого "розстріляного відродження” теж чи не в більшості сповідували комуністичні ідеали. Інша річ, що учнів треба підвести до розуміння небезпечності та хибності радикальних ідеалів, а водночас на живих прикладах показати специфіку цього дивного часу, наснаженого гаслами революційних перемін, величезним ентузіазмом та шляхетними ілюзіями.

- Чи можна з певним ступенем провокаційності сказати, що українці створили російську мову і Російську імперію часів її найбільшого розквіту?

- Українці справді доклали чимало зусиль, і то на найвищих щаблях, до творення Російської імперії упродовж XVIII та на початку XIX століття. Але в ті часи поняття „імперія” було не лякачкою, а певним ідеалом – таким собі ґарантом стабільності й благополуччя, тоді як серце петербурзького сановника відпочивало в „милій серцю отчизні нашій – Малоросії”. Розквіт же імперії стався пізніше, й там уже обійшлися без нас.

- Чи є науково-популярна література, яка б допомогла пересічному читачеві усвідомити, що Велике князівство Литовське та Річ Посполита - частина його історії? Чи є цікаво написані українською чи російською книжки не про битви, а про побут тих часів?

- Такі книжки вже стали з’являтися: можу згадати нещодавно надруковані у популярній серії видавництва "Балтія Друк” книжки Олени Русиної і Віктора Горобця про Велике князівство Литовське та, почасти, Річ Посполиту.

Їх написано доброю легкою мовою та прекрасно ілюстровано, але наклад малий, ціна непідйомна, а розповсюдження практично нульове. Так що "пересічному читачеві” ще доведеться почекати. Те саме – про побут і повсякдення: тут поле популяризації взагалі не оране.

- Ви спілкуєтеся зі студентами, вчителями шкіл і владою. Опишіть, будь ласка, свої враження від кожної з цих груп.

- З учителями, на жаль, я не спілкуюся, бо комісія вже не діє, а від спілкування з владою Бог якось завжди беріг. Тому можу сказати тільки про свої враження від спілкування зі студентами – дуже оптимістичні й позитивні. Утім, студента Могилянської академії, з яким я мою до діла, мабуть, не назвеш типовим, тому на це питання я не в стані відповісти.

- Наші сусіди видають купу популярної історичної продукції - від книг до фільмів - де факти не завжди відповідають дійсності. Ми ж часто намагаємося бути ввічливими і не помічати цього. Як і чи треба діяти, щоб ця вигадана історична пам'ять не була нав'язана українському суспільству?

- Воювати з белетристичною, популярною та фільмовою продукцією – це воювати з вітряками. Адже автор самовиражається, і на те немає ради – у нас таких опусів теж хоч греблю гати.

"Мы из будущего-2": фільм замовили люди, "яким не відмовляють"

Інша річ – політика підтримки/непідтримки, до якої може докласти рук і держава (звісно, не через директивні, а через фінансові важелі). Нещодавно мені трапилося випадково (причому в нічний час!) переглянути дуже симпатичну збірку кіноновел кримськотатарською мовою на кримські історичні сюжети. Їх знімання було профінансоване Міністерством культури – ось вам приклад такої підтримчої акції.

-Яка доля "Історичної ініціативи", підписаної науковцями-істориками в січні 2011-го?

- Поки що жодних новин стосовно активності "Історичної  ініціативи” я не знаю.

- Останнім часом в українському суспільстві активізувалися розмови про апатію та страх тих його членів, які б мали виконувати роль його провідників та інтелектуальних орієнтирів. Чи ж насправді сучасний історик-інтелектуал мовчить, бо боїться публічно висловлюватися?

- Не можна ставити питання так категорично, і не можна звинувачувати тих істориків, які не є публічно помітними інтелектуалами, в тому, що вони бояться. Я думаю, що коли говорять про страх і апатію серед українських інтелектуалів, йдеться про інтелігенцію загалом. Насправді функція інтелігенції – не боятися говорити, коли її питають. Я не думаю, що в Україні присутній цей страх. Для багатьох інтелігентів це, радше, наслідок старої звички, запозиченої ще з радянських часів, коли думалося про те, що мій голос все одно нічого не важить, то чого даром язиком об землю бити? Нині серед своїх колег я подібного страху не бачу.

- Чи не хотіли б ви написати художній твір про 14-17 сторіччя? Історичний детектив, скажімо.

- На жаль, цьому на заваді стане не тільки брак таланту, а й навички "дисциплінованого джерелами” історика. А який детектив без вигадки?

Наталя ЯКОВЕНКО - історик (доктор історичних наук), професорка та завідувач кафедри історії Національного університету "Києво-Могилянська академія". Авторка декількох книжок, серед яких найвідомішими є "Паралельний світ: Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI - XVII ст.",  "Вступ до історії" і "Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України".( Ще дуже цікава та важлива - "Українська шляхта" - автор блогу).

Питання: Ганна Трегуб, Павло Солодько       Українстка правда