Розвиток продовження теми

              Тепер скіфи...

             І хто ж ким керував? Хвіст - собакою, чи собака - хвостом? Чи були то азіати, яких у мандри вела потреба не відстати від своїх "годівниць" - летючих у змаганні з вітром табунів диких копитних? Чи все ж таки азіати, що йшли зі своїми отарами, імовірно, у пошуках втраченого раю? Того раю, що сяяв непевним видивом онукам з казок їхніх бабусь над дитячими колисками, раю, що гнав сон від зігнутих дідуганів, здіймаючи із дна їхньої пам'яті драглисте шмаття жалю за не розпитані вчасно деталі чудернацьких побрехеньок їхніх власних дідів біля давно згаслих кочових вогнищ.
            От же ж, волоцюги! Що, поки гуляли від Кавказу до Китаю, не забули!? І потягло ОЦИХ скіфів перекваліфікуватися на орачів та землеробів, покопирсатися у землиці? Та що ж воно у біса за кочовики такі?!

Совместный большевистско-нацистский военный парад состоялся 22.09.1939 г. в Бресте после раздела Польши русскими и немцами по пакту Молотова-Риббентроппа. Парад принимали комбриг С. Кривошеин и генерал Г. Гудериан.




Спуск фашистского знамени для официального вручения представителю СССР.
По сегодняшний день это знамя хранится в Москве. Скорее всего, прямо в Кремле.

http://www.ua-today.com/modules/myarticles/article_storyid_8112.html


навіяно дискусією http://blog.i.ua/community/1422/222409/

Хоч як сумно, але інформаційні спецпроекти на кшталт «Всесвітня історія» чи «Малоросія» й досі благополучно перебувають не лише в умах пострадянських (за мислення) українських політиків, а й у шкільних підручниках незалежної України.

Однак поступово правдиві, документально підтверджені факти з тисячолітньої української історії складаються в яскраві картини національної величі українського етносу, який сформувався ще наприкінці ІV тис. до н. е.

Об’єктивні дані істориків, археологів, філософів, культурологів і релігієзнавців свідчать, що такі українські цивілізації, як Мезин (ХХ—ХІІ тис. до н. е.), Кам’яна Могила/Шу-Нун (ХІІ—ІІІ тис. до н. е.), Трипілля (VІ—ІІ тис. до н. е.), Скіфія/Арія/Оріяна (ІV тис. до н. е. — І тис. н. е.) — набагато старші за так звані «класичні» цивілізації Давнього Єгипту (ІІІ тис. до н. е.), Індії (ІІ тис. до н. е.), Греції (ІІ—І тис. до н. е.) чи Риму (І тис. до н. е. — І тис. н. е.).

Проте й донині в українських школах наших дітей переконують, що до Київської держави України-Русі (ІХ—ХІІ ст. н. е.) у нас нічого не було, а власне українці як народ з’явилися лише у ХІV столітті н. е., та й то відбрунькувалися від наших більш спритних у переробці історичних текстів північних сусідів...

У цьому зв’язку ми і намагатимемось з «неканонічної» точки зору розглянути деякі усталені історичні, політичні та релігійно-філософські міфи, дотичні до істинної багатотисячолітньої української історії.

У попередніх матеріалах (див. статтю «Христос і Нефертіті» від 15.10.2008 р.) ми вже вивели логічний ланцюжок становлення і розвитку українського етносу: теукри—скіфи—арії—українці.

А сьогодні спробуємо розібратися, як сталося, що тисячолітня Україна перетворилась спочатку на Київську Русь, а згодом і на Малоросію, відновивши, зрештою, свою прадавню назву — Україна.

Українська та Київська Русь

В Україні спостерігається унікальне географічно-топонімічне явище, якого практично немає ніде у світі. Ну де, скажіть, ви зустрінете у Франції село Француженка або в Німеччині село Німецьке.

В Україні ж ми разом маємо 38 населених пунктів, в яких у їх назві є корінь «укр». Серед них три міста — Українськ (Донеччина), Українка (Київщина) і Новоукраїнка (Кіровоградщина).

До цих міст додаються 35 сіл і селищ: 22 села, що називаються Українка, 12 — з назвою Українське й одне село Українець, які рясно розташувалися по всіх областях України.

Показово, що в Україні є й 26 сіл, які у своїй назві мають корінь «рус». Серед них виокремлюють два Русиліва, два Русіва, два Руських.

А далі (по одному) ціла шерега сіл з епітетом «руський»: Руська Гута, Руська Долина, Руська Мокра, Руський Мочар, Руське Поле, Руські Тишки і т. ін. Є й Руснів, Русовичі, Русивель, Русин і Русин Яр.

Така кількість населених пунктів, що мають у своїй назві корінь «рус», зовсім не випадковість. Якщо ми звернемося до «Правди роської» (до речі, не руської, а роської — за текстом!) Великого київського князя Ярослава Мудрого, то дізнаємось, що жителі Київської держави називалися русинами.

Більше того, ця середньовічна історична пам’ятка нам повідає, що поняття русин і слов’янин характеризують представників зовсім різних народів. Отже, за версією Ярослава Мудрого, середньовічні русини — це сучасні українці, а слов’яни — сучасні росіяни.

Для того, щоб переконатись у цьому, процитуємо «Правду роську» князя Ярослава (за Академічним списком): «Оубьет моуж моужа, то мьстить братоу брата, или сынови отца, любо отцю сына, или братоучадоу, любо сетриноу сынови; аще не боуде кто мьстя, то 40 гривен за голову; аще боудеть роусинъ, любо гридинъ, любо коупчина, любо ябетникъ, любо мечникъ, аще (в) изгои боудеть, любо словенинъ, то 40 грименъ положити за нъ».

Як свідчив свого часу відомий знавець тієї епохи російський академік М. Тихомиров у своїй книжці «Пособие для изучения Русской правды» (Москва, 1953 р.): «Русин — житель Киевской Руси, так как новгородцы называли Русью именно Киевскую и прилежащие к ней земли... Словенин — означал новгородца».

Тож українці ніколи не були і не є слов’янами!

Тому й не варто дивуватися словам росіянки З. Рагозіної, яка ще 1903 року писала, що українці є нащадками скіфів. А ще процитуємо римського історика Помпея Трога (І ст. до н. е.): «Скіфське плем’я завжди вважалося найдавнішим, хоча між Скіфами і Єгиптянами довго тривала суперечка про давність походження...».

Процитуємо цього поважного римлянина і нагадаємо, що єгипетська цивілізація відноситься до ІІІ тисячоліття до н. е. А ми, виходить, старші від цих давніх єгиптян...

До речі, російська імперська історична наука (В. Татіщев, М. Ломоносов та ін.) активно посилалась на прадавній міф про наших предків, згідно з яким було два брати — Скіф і Словен. Старший брат Скіф залишився жити на батьківській землі (в Україні), а молодший брат Словен пішов на північ і... заснував Новгород (в Росії)...

Звідси й така різниця в мовах, культурі, звичках, ментальності...

Тому й не дивно, що в Російській Федерації зовсім немає міст і є лише чотири села, в назві яких фігурує епітет «руський»: Руський Акташ (Татарстан), Руський Камешкир (Пензенщина), Русько-Висоцьке (Ленінградщина) та Руський (Приморський край).

Отже, можна порівняти: 26 руських сіл в Україні й 4 руських села в Росії. Відчуваєте різницю? Насправді все дуже просто. Згадаймо, що в середні віки те, що нині називається Росією, мало назву Московія, Московське князівство.

Сама Москва, як загальновідомо, була заснована київським князем Юрієм Долгоруким (який похований у Києві). Але згодом московська колонія і київська метрополія помінялися місцями (приблизно так, як згодом Англія і США).

Нова московська метрополія, так би мовити, в адміністративному порядку привласнила назву Русь, перейменувавши Україну в Малоросію і запровадивши міф про Україну як «окраину» новоствореної Російської імперії.

«Окраина» чи «Околітія»?

Переконливі факти з прадавньої української історії не дають нам жодних підстав погодитися з походженням назви України як «Окраины», оскільки:

1) льодовики (які розтанули на півночі Європи лише 8—10 тисяч років тому) ніколи не переривали життя в Україні, і вона протягом щонайменше 20 тисяч останніх років свого існування була центром глобальної за своїми культурно-історичними наслідками цивілізації;

2) найстаріший храм планети Шу-Нун/Кам’яна Могила розміщується в Україні, а храми завжди будували в центрі обслуговуваної ними території, оскільки вони були місцем суспільно-адміністративного управління, здійснення релігійних культів, осередками ремесла, освіти та науки;

3) доведено, що наші пращури трипільці/арії протягом VІ—ІІ тисячоліть до н. е. активно розселялись у світі і, прийшовши в інші краї, не могли (чисто психологічно) називати свою прабатьківщину «окраиною» (та ще й мовою, котра виникла лише в ХІV—XV ст.);

4) слово «окраина» — російського походження; в українській мові немає такого слова, проте є — «околиця», і якби мешканці України прагнули підкреслити саме географічно-прикордонний характер своєї держави, вона носила б назву «Околітія»...

Продовжуючи етимологічно-лінгвістичний аналіз назви «Україна», варто звернути увагу на корінь «країна» (страна — російською, state — англійською).

На Балканах (неподалік від населених пунктів Кий і Києво) й досі існує адміністративно-територіальна одиниця — Сербська Країна. А в одній із книжок ХІХ століття згадується місто «Биаград — столичный град тоя украины». Як можна здогадатися, мова йде про нинішній Белград.

У середні віки в Європі, як свідчить Френсіс Дворнік, були відомі такі князівства, як Словенська Крайна і Войнова Крайна, що входили до складу Священної римської імперії.

Отже, слово «країна» з давніх-давен є доволі поширеним в Європі.

Історичні дослідження свідчать, що слово «україна» (оукраїна) активно використовувалося в географічній топоніміці Середньовіччя поряд з такими поняттями, як князівство, край, землі.

Наприклад у книжці «Слово Христолюбця» зазначалось: «Ноне по оукраинам молятся ему проклятому богу Перуну».

А в «Повісті про два посольства», котра описує часи царювання московського царя Іоанна Васильовича, використовується вельми показова фраза: «В наши украины и на наши городы войною учнутъ ходити».

Як свідчать історичні джерела ХV—ХІХ століть, на півночі сучасної Російської Федерації, зокрема, була Терська Україна — на півдні Кольського півострова, а на південь від Карелії — Каянська Україна.

Псковський 1-й літопис від 1481 року згадує Україну за Окою, Тульську Україну, а «Сказання про Мамаєве побоїще» та Псковський 2-й літопис (1481 р.) згадує Псковську Україну.

Але й це не все! «Розпис міст» Російської імперії від 1652 року дає такий перелік 37 українських міст: Тула, Калуга, Кашира, Коломна, Переяслав, Рязанський Ярославець і т. ін.!

Тут також читаємо: «Калуга и др. украинские города», «В Туле и иных украинных городах», «Украйных Севских городов», «Украйных Польских городов», «Малороссийских городов жители приезжают в Московское государство и в украинные городы».

Отже, ми можемо переконатися, що слово «україна» означало, навіть за московськими мірками, зовсім не околицю їхнього князівства. Якщо, наприклад, україни в Карелії і на Кольському півострові ще можуть потрапити під визначення околиці, то підмосковні міста Тула, Калуга, Коломна розташовані в самому серці Московської держави.

Тож напрошується й певний висновок щодо «неточності» та «неупередженості» перекладу та тлумачення російськими імперськими істориками загальноприйнятого у світі поняття україна, як країна, край, держава, земля.

А, дійшовши такого висновку, сьогодні ми вже можемо зрозуміти, для чого все це робилося: «Немає історичної пам’яті, немає й такого народу — українці. Є, звісно, лише якісь там «малоросы с окраины», котрі відбрунькувалися від великоруської народності, а нині стали «антирусскими» (такий ось абсурд!).

Наостанок порівняємо, скільки українських міст було свого часу на території Росії (понад 40) і скільки власне «топологічно руських» населених пунктів є в Росії сучасній (лише 4).

Згадаймо також про московські маніпуляції назвами «Русь» та «Малоросія», а також про кількість «топологічно руських» населених пунктів, розташованих у сучасній Україні (26), і тоді ми зрозуміємо, наскільки важливим для становлення національної самосвідомості є вивчення власної історії, мови та культури!

Валерій БЕБИК, доктор політичних наук, проректор Університету «Україна», голова правління Всеукраїнської асоціації політичних наук.

Фото Дмитра СМОЛЕНКА (Укрінформ) та з архіву автора.

"Голос України"

В ніч на шостий день сотворив Бог
першу людину, і назвав він її
Богданом.
Богдан огледів сотворений світ,
порівняв з садом Едемським та й
утік з раю, бо був дуже
свободолюбивим і не хотів жити в
Едемському зоопарку. Для життя
він обрав собі найкрасивіше
місце на землі - Карпатські гори
і сказав «Моя хата скраю!».
Образився на це Господь і
перетворив Богдана на
неандертальця і сказав «Азм
еси ти у края жити, то всея твоя
нащадки зватимуться українцями!
А я собі сотворю нову расу!». І
сотворив він Адама.
Нащадки Богдана розселились від
Сяну до Дону. Вони першими
приручили тварин - собак, корів
та диких свиней. Вони винайшли
колесо й зробили перший
велосипед. Вони стали першими
землеробами, винайшовши плуг,
борону та комбайн. І вже
подумовували про утворення
Січі. На той момент Адама вже
прогнали з раю і його нащадки
жили в Гоморрі та Содомі
займаючись розпустою.
Але прийшов льодовиковий період
і військові походи довелось
відкласти. Українці винайшли
ткацтво та прялку. А коли стало
зовсім холодно молодий
українець Микола Прометей вкрав
у древніх греків вогонь і приніс
на Вкраїну, давши людям тепло. За
це давньогрецькі фашисти
упіймали його та дуже катували.
Древні греки були частково
нащадками Адама, котрі через
злягались з копитними тваринами
утворили різні гібриди -
кентаврів, сатирів, мінотаврів
та інших пегасів. Наразі вони
вимерли - потопились через
всесвітній потоп, котрий
розпочався після того як
розтанули льодовики. Також
втопились динозаври, бо Ной мав
огиду до плазунів і не взяв їх на
свою баржу.
Українці винайшли писемництво.
Передусім щоб фіксувати для
нащадків та інших народів свої
пісні, та поезію, бо українська
мова була найспівочішою. Досі
людство користувалось тільки
ієрогліфами.
Українці знайшли на Донбасі
каміння що горить і котре
плавиться, й назвали їх вугіллям
та рудою. І незабаром винайшли
ковальство збудувавши першу в
світі кузню яку назвали
Запоріжсталлю.
Досягнення в науці та техніці
привертали все більшу увагу
інших народів. До України
потягнулись каравани купців.
Євреї взагалі вирішили покинути
розведення нільських крокодилів
та виготовлення з них жіночих
сумочок і податись всім табором
ближче до культурного центру
світу - України. Темної ночі вони
втекли з Єгипту в бік України.
Але через 40 років зупинились на
півдорозі - помер
Мойша-провідник, єдина людина,
що знала дорогу та українську
мову.
В цей час в Україну приїхав
Чингізхан з Улан-Батора. Він
навчив українців кататись верхи
на конях, а вони йому подарували
собаку, свиню та корову і
пояснили як їх доглядати, щоб
Чингізхан більше не тинявся по
Євразії, морочачи всім голову, й
десь нарешті осів.
Чингізхан повернувся в Азію. На
близькому сході по дорозі
додому в нього здохла свиня.
Потім трохи далі втекла корова,
по дорозі він зустрів
корейських вчених-астрономів
які повертались з Назарету. Вони
спитали що це, вказавши на
собаку. Чингізхан був
неписьменний, і наплутавши те що
йому казали в Україні пояснив що
собаку можна або доїти або їсти -
в неї смачне сало. Корейці, які
голодували через свого вождя
Кім Чен Іра, купили того собаку
для розплоду.
Корову зустріли індуси. Вона
стояла посеред шосе
перегородивши рух транспорту.
Індуси попадали долілиць й
стали поклонятись небаченій
досі тварюці.
Свиня що здохла, під жарким
сонцем Близького Сходу почала
розкладатись й смердіти. Всі
народи що там жили довго рвало
через той сморід. Їх досі нудить
при виді свиней. Аборигени
близького Сходу вирішили що то
була свиня іудеїв, котрі
приперлись з Єгипту і сказали
щоб ті забирались геть. Так
з’явився антисемітизм.
Крим стає європейською
здравницею. Тут відпочивали та
творили такі видатні люди як
Сократ, Аристотель, Діоген. Сюди
припливали аргонавти та інші
алканавти щоб покращити своє
здоров’я.
Найбільшим курортом було
кримське місто Троя. Але в
надцятому році древньогрецькі
москалі від заздрощів
зруйнували Трою і тоді
троянські українці на чолі з
отаманом Енеєм заснували
Древній Рим, де збудували
Колізей. Тем вони годували левів
москалями й насолоджувались цим
видовищем. Так завдяки
українцям з’явився цирк та
театр.
В той же час в українських
заробітчан Марічки та Йосифа в
невеликому ізраїльському місті
Віфлеємі народився син Іісус,
засновник християнської віри.
Іісус проповідував любити всіх
ближніх та неньку Україну. Його
учні заснували Ватикан,
Царгород, Нью-Йорк та багато
інших міст світу.
Зокрема апостол Андрій,
мандруючи набережною Дніпра та
обираючи де б збудувати
Дніпрогес, зустрів чотирьох
бурсаків, що повертались з бурси
КІСІ додому. «Тут буде велике
місто, з каштанами та скляними
теплицями в центрі міста» -
вказав він на пагорби біля
дорогожицької телевежі (Колись
під час її будування Бог
перемішав мови народів, доти все
людство говорило українською). І
бурсаки Кий, Щек та Хорив
заходились його будувати, а
Либідь була за архітектора.
Так з’явилось найбільше в ті
часи місто - Київ. В ньому було
повно церков, університетів та
універмагів, місто стало
духовним, освітнім та торговим
центром.
В цей період на півночі дикі
племена москалів, з’ївши
останнього мамонта, вирішили, що
далі так жити не можна і треба
загарбати Україну й поневолити
свободолюбивих нащадків
Першобогдана. Вони в глухому
лісі на болоті будують кілька
шалашів та обносять його
парканом. Паркан нарікають
Дерев’яним Кремлем, а болото -
Москвою.
В цей час Колумб відкриває
Америку. Але відкривши її думає,
що потрапив до України, тільки з
іншого боку, бо мистецтво
вишивки інків повністю
співпадає з гуцульськими
орнаментами. Народ інків та
індійців був започаткований
древніми гуцулами, які ще до
Всесвітнього потопу, коли ще не
було винайдено ГрінКард,
потрапили до Америки.
В цей же час у Львові
з’являється перший друкарський
станок створений Федоровичем.
Україна навчила весь світ
друкувати паперові гроші та
книжки.
В Києві розквітає Могилянська
Академія. В котрій винаходять
порох, динаміт, пеніцилін,
безпечну бритву, та багато інших
предметів необхідних у побуті.
В Запоріжжі з’являється
Запорізька Січ - наймогутніше
військове формування в історії
людства. Тільки через сотні
років за зразком Січі буде
збудовано Пентагон. Але звитягу
українських військових так
нікому й не вдасться повторити.
В Україні розквітає культура та
мистецтво. Твори Шевченка
перекладають на всі мови світу.
Завдяки Шекспіру, котрий
перекладав твори Шевченка, Лесі
Українки та Франка англомовне
населення планети дізнається
про романтичну історію кохання
української пари Романа та Юлі.
Тим часом лютим москалям не
давав спокою добробут українців
і вони починають все частіше й
частіше шкодити Україні,
забуваючи що Київ мати
російських міст, а Україна
виплекала для Московії таких
видатних людей як Ломоносов,
Гоголь, Хрущов та Мазепа. Що саме
в Києві московити навчились
користуватись туалетом, носити
штані та краватки, та голити
бороди. Москалі почали все
частіше й частіше робити набіги
на Україну, нищачи її. Українців
вони або вбивали або гнали в
полон, де русифікували та робили
янучарами. Піком москальської
навали стала середина 20-го
століття, коли москалі разом з
фашистами захопили Україну.
Тільки титанічна боротьба
українських опришків під
проводом ОУН-УПА звільнила
Україну та інші народи Європи
спершу від коричневої чуми, а
згодом в 90-хх роках і від
москальської. Нащадки
Першобогдана зберегли його
нестримну любов до Свободи та
власної землі. Слава Україні!

(с) звідси.

Мангеттен є світовим діловим і культурним центром, відомий своїми театрами, музеями, бібліотеками, діловими кварталами та університетами.

На Мангеттені розташовані найвищі хмарочоси США, серед яких був і Всесвітній торговий центр...

  Скоро в нашій країні відбудеться Земельна Реформа... 

   Панове: купуйте острови!  Ви вже собі підібрали? 

«В холодний зимовий час Іван зібрався в похід, взяв із собою опричників і ціле військо. Вже на кордоні Тверської губернії почалася військова екзекуція, перед якою блідли жахи першого лівонського походу. Далі був систематичний розгром усієї області: від Клина до Новгорода цар залишив за собою пустелю.

2 січня його передові загони з'явилися під стінами міста й оточили його з усіх боків. Приміські монастирі було віддано на розграбування, до 500 монахів забрано. Наступного дня опричники проникли в місто, зібрали всіх священиків і дияконів, поставили їх поруч із ченцями… Їх били від ранку до вечора, вимагаючи по 20 р. викупу за кожного. Як можна судити з документів, між ними були щасливці, які уникли катування, заплативши необхідну суму. На решту чекала страшна доля. Царські пристави нишпорили по будинках і зганяли жителів у обгороджене місце, яке охороняли війська. У п'ятницю 6 січня прибув сам Іван (Ірозний. — В. Б.) із сином і 500 стрільців. Він наказав бити ціпками до смерті всіх ченців… Трупи їхні розвезли по монастирях і там поховали.

Настала черга білого духовенства. В неділю зранку перед обіднею архієпископ вийшов із хресним ходом назустріч цареві на волховський міст і хотів благословити його. Іван не прийняв благословення й назвав його «волкомъ хищным». Але все ж наказав йому служити обідню у св. Софії. Він мав намір повторити сцену розправи з Філіпом. Цар прийняв навіть запрошення пообідати у владики. Він здавався веселим і їв охоче. Раптом серед трапези він голосно скрикнув. За цим знаком опричники взялися виконувати те, що їм було заздалегідь наказано. Весь дім архієпископа був розгромлений. З нього зірвали одяг і разом з челяддю кинули в темницю. В наступні дні терор сягнув жахливого розмаху. На головній міській площі було споруджено подобу трибуналу, оточеного знаряддями катувань. Цар приступив до швидкого суду. Міщан приводили сотнями, катували, спалювали на малому вогні з бузувірськими прийомами, відтак майже всіх присуджували до смерті й везли спалювати. Закривавлені жертви прив'язували до саней і з крутого спуску штовхали на бистрину, де Волхов ніколи не замерзав. Нещасні поринали в безодню. Немовлят спалювали, прив'язавши їх до матерів. Опричники з піками стояли на човнах і стежили, щоб ніхто не врятувався.

За даними третього новгородського літопису, вбивства тривали п'ять тижнів, і щодня на той світ відправлялося зазвичай людей 500–600. Іноді кількість жертв зростала до півтори тисячі на день. Перший псковський літопис свідчить, що загалом загинуло близько 60 000 людей, як чоловіків, так і жінок…

Як би там не було, огидна різня набула жахливого розмаху, і коли Іванові більше нікого було вбивати, він обернув свою лють на неживі предмети. З особливим звірством кинувся він спершу на монастирі, припускаючи там зраду. Із тієї ж, імовірно, причини він узявся знищувати торгівлю й промисловість цього великого міста. Всі крамниці в місті та передмістях, а разом із ними й доми були розграбовані й зруйновані дощенту. Присутнім при цих руйнуваннях був сам цар. Опричники ж, якщо вірити літописам, нишпорили довкола верст за 200–250 від Новгорода і скрізь чинили те саме…

Новгород уже ніколи не оправився від завданого йому удару»

… в цікавому аспекті показали наслідки входження України до складу Росії Г.Вернадський і М.Трубецькой. Так, у „Нарисах російської історії” Г.Вернадський вказує: „Велика кількість південноруської інтелігенції (головним чином, духовенства) вирушила до Москви... Ця південноруська інтелігенція здійснила величезний вплив на весь розвиток російської державності і культури. З уродженців Малої Росії набирали головні кадри церковних, а частково і державних адміністраторів, частково й офіцерські кадри армії протягом всього ХVІІІ століття” [2, 295].
    М.Трубецькой присвятив цій темі спеціальну статтю і зробив певні висновки:
• стара великоруська московська культура при Петрі І померла; культура, яка з часів Петра І існує і розвивається в Росії, є органічним і безпосереднім продовженням не московської, а київської (української) культури [15, 365];
• при Никоні київська редакція старослов’янської мови витіснила московську в богословських книгах. В основу слов’янсько-російської культурної мови була покладена церковнослов’янська мова київської редакції [15, 365];
• з часів Петра І російська поезія старого великоруського зразка пішла „в народ” для вищих (в культурному сенсі) прошарків суспільства, і віднині стали існувати лише поетичні традиції, які ведуть свій початок від західноросійських (мається на увазі – українських) силабічних віршів слов’янською мовою [15, 366];
• російська оповідально-прозаїчна література після петровського періоду примикає саме до західноросійської традиції перекладних повістей; тубільна московська традиція загинула, так і не розвинувшись [15, 366];
• вся російська риторика післяпетрівського періоду, як церковна, так і світська, виходить з українських традицій [15, 366];
• в Росії не було драматичної літератури. При дворі ставили лише твори С. Полоцького. Російська драматична література післяпетрівського періоду генетично пов’язана саме з українською шкільною драмою. Таким чином, ми бачимо, що в усіх видах післяпетрівська російська література є прямим
продовженням західноросійської (української) літературної традиції [15,366];
• та ж картина спостерігається і в інших видах мистецтва: музиці, вокальному співі, живопису (іконопису, портреті), церковній архітектурі [15, 366];
• ставлення до релігії і напрямки розвитку церковної і богословської думки природно мали примкнути саме до західноруської традиції [15, 367];
• нарешті, характерно, що і погляд на стару великоруську культуру, засвоєну в післяпетрівську епоху, був за походженням своїм західноросійським: про культуру допетрівської Московської Русі було прийнято висловлювати ті судження, які в ХVІІ ст. висловлювали „вчені” українці [15, 367].
    М.Трубецькой підкреслює, що на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. відбулась українізація великоруської духовної культури. Відмінності між західноросійською і московськими редакціями російської культури були стерті шляхом викорінення московської редакції, і російська культура стала єдиною [15, 367]. Він зазначає, що українізація була містком для європеїзації [15, 368].

    Однак при цьому треба враховувати думку Д.Дорошенка, який, проаналізувавши погляди М. Трубецького, вказував, що українська культура не була пересаджена Петром І на великоруський ґрунт, бо він запозичив від неї лише окремі, так би мовити, формальні сторони, так само, як із Заходу він брав не внутрішній зміст європейської цивілізації, а зовнішні практичні досягнення [8, 384]. Д. Дорошенко вказує на негативний результат цього процесу для України, на який М. Трубецькой не звернув увагу: „Для України відплив культурних сил мав негативні наслідки... Україна ставала глухою провінцією, втрачала конкурентоздатність поряд з досягненнями, які почала здобувати нова українська культура" [8, 385].
    Особливо актуальним на сьогоднішній день є твердження Д. Дорошенка, що не можна все звужувати до літератури: українська література – це не все те, що писалось на народній українській мові, яка поступово перетворилась на літературну мову. Російська мова у 1-й половині ХІХ ст. ще більшою мірою, ніж мова українська, слугувала знаряддям для поширення ідей українського сепаратизму [8, 385]. Д.Дорошенко зауважує, що Д.Велланський, В.Лесевич, К.Остроградський, М.Костомаров, О.Потебня, В.Антонович, О.Кістяковський, М.Ковалевський, К.Ушинський, М.Туган-Барановський, Овсяненко-Куликовський – це ті українці, яких князь М.Трубецькой міг віднести до числа російських вчених лише на тій підставі, що вони писали свої праці російською мовою, але це продукт творчості українського генія, і ми не маємо права від них відмовлятися [8, 384].

    Література:
2. Вернадський Г.В. Начертания русской истории. – М.: Абрис-пресс, 2004. – 368с.
8. Дорошенко Д. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.384 – 385.
15. Трубецкой М.С. К украинской проблеме // История. Культура. Язык. – М.: Прогресс, 1995. – С.362 – 380.

Але майже нічого не змінилось. Лише методи і ставки змінились....

*  *  *

Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворушилась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.

Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з містечка заплатив панові добрі гроші й купив собі право поставить в селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинками село з чотирьох боків і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж в громадському шинку. Люди кинулись за горілкою до жидівських шинків. Громадський шинок стояв порожній, в його ніхто й не заглядав.

Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.

— Панове громадо! — говорив Карпо. — Нехай ніхто з села не купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків десяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.

— Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! — гукнув Лаврін. — Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми барилами. Посидять та й підуть.

— Добре Кайдашенки радять! — загула громада. — Посадім людей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки.

Громада порадилась і розійшлась.

Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волосному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинок десять чоловіків таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки.

— Чого нам змагаться, — говорив хитрий жид, — нащо вам мене кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок карбованців одчіпного.

— Чи вже заплатиш? — гукнули чоловіки.

— Ой-ой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й говорити! От вам хрест, коли не ймете віри.

І жид перехрестився зовсім по-християнськи. — Чи ти ба! Жид хреститься! — гомоніли люди.

— Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з вами, як з братами, — підлещувався жид. — От вам ще відро горілки! Суро! А винеси гостям оселедців та паляниць! — гукнув жид до жидівки.

Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але вона винесла й поклала перед людьми на столі.

— Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? — говорила Сура. — Ой вей мір, ой-ой! — прикинула вона вже тихенько, виходячи з хати.

Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм на цимбалах своїми облесливими словами.

Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбованців і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички п'ють, з їх-таки кишень — то недоливками, то водою, підлитою в горілку, то більшою платою.

Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були зовсім п'яненькі.

— Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед вами! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Тепер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, — підлещувався Берко до мужиків. — Та що ж, панове, чи згодитесь громадою оддати мені й свій шинк, і будете пускати людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а за ваш шинк зараз покладу гроші на стіл!

— А добрий жиді — гукнув один п'яненький мужик. — Ще й гроші зараз дає. Будемо стояти на сході за його!

Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!

Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо горілки не любить і на сході йде все проти його.

Він сховався в кімнату.

— Здоров, був, Карпе! — гукнув Грицько і почав обнімать та цілувать Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Карпове лице, неначе голками.

— Та здоров був... — говорив Карпо, одвертаючи лице. — Та годі вже!

— Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинок та випий хоч чарочку з нами! — молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і цмокнув його в щоку.

— Серце! Голубчику! Чи вже ти оце не вип'єш з нами хоч по одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що вже й казати!

— Та одчепись собі! Піди, обніми та поцілуй мою коняку, коли вже припала охота цілуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви горілку п'єте в жидівському шинку? — спитав Карпо.

— Та бодай не казати… сказав Грицько, — тут такий добрий жид, такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся. Благодареніє богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото кумедія!

— А ви забули, що самі на громаді постановили?

— Серце, голубчику, білий лебедику! — говорив п'яний Грицько, тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. — Та не цурайся-бо нашого хліба-солі.

Карпо бачив, що з п’яним розмовлять — тільки гаяти час, вдарив коняку батогом. Віз покотився.

На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився.

Громада співала вже іншої; волосний та писар тягли за громадою і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинк, не тільки що пускать людей по горілку і в жидівські шинки... бо Берко зараз платить гроші...

— Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! — сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік.

Громада оддала Беркові громадський шинок, хоч Берко на церкву грошей та дав, а тільки дурив п'яних мужиків.

Громада дорого потім заплатила хитрому жидові...

Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору, а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п'яні мужики валялись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену ціну на горілку в усіх шинках.

1878  І. Нечуй-Левицький