Шляхи слов'ян (Продовження)

            У початковій частині бачили мапу, що показувала напрямки переселення народу енетів із країни Пала-Па(ф)лагонії, належної до Хеттської імперії, перед лицем смертельної загрози десь на межі 13 та 12 ст. до н. е. Повторимо її тут для згадки.

               Слід гадати, що значний відтік був у західному напрямі і тими небезпечними землями, звідки насунула ворожа варварська орда. Хоча з точки зору військової тактики це можна пояснити. Адже коли основні сили противника перебувають у походах по Малій Азії, то імовірність стикнутися із серйозною загрозою на їх "домашній" території набагато нижча. Особливо коли не шукати пригод собі на одне місце, а обійти лігво ахейського монстра північніше, по землі дружніх до Трої фракійців. Останні так само, як і енети, кілька разів згадуються у Гомеровій "Іліаді". Фракія, родючий край з лісистими горами та засніженими вершинами гір, що лежить по той бік Геллеспонту (протока Дарданели), і де розводять коней и овець та роблять чудове вино...

               Але не слід виключати можливість міграції у східному напрямі. І та стрілка - без розвитку та наслідків. Як ми знаємо, в тому напрямі наших енетів-палайців, що лишали світлі доми на віками обжитих землях, могли чекати лише кам'янисті плоскогір'я Каппадокії, порізані долинами рік, помережані пасмами скель.

               Лишили на правах натяку? Добре, поворожимо, яку ж долю міг передрікати зазубрений наконечник тієї стріли у час, коли  ще не котилися по рейках швидкісні експреси за наперед укладеним розкладом, не літали алюмінієво-сяючі птахи. Коли первинні потреби нелегальних безвізових мігрантів та їх подальша репатріація ще не забезпечувалися коштом держави, кордони якої порушили ті мігранти. Які поневіряння чекали на наших утікачів у тому напрямку, поки не знайшлася та вільна з належними умовами земля, що відповідала їхнім уявленням про норму? А що, коли омріяний спокійний куток так і не знаходився їм дуже-дуже довго? Не треба мати хист у хитрих реконструкціях аби розуміти:  що на західному, що на східному напрямку нашим мандрівникам часом доводилося долати збройний опір їхньому пересуванню від тих народів, по чиїх землях вони мандрували. Останнє звісно за умови, що то був слабший суперник аніж самі втікачі. Чи не важливий цей момент? Чи не так народжувалися культури номадів індоєвропейського походження? Чи не так гартувався їхній войовничий дух, щоб через століття повернутися на місце спустошеного дому та завдати відплату колишнім кривдникам?

                 Цікаво би знати відповідь і на питання: чи володіли палайці конаючої Хеттії судноплавством? Чи не могли котрісь з них морем хутенько гайнути на протилежне узбережжя Понту Евксинського, де, можливо, так давно не були? На що їх пішим, а згодом кінним побратимам в обході через Кавказ, чи Середньоазійські піски, чи К(о)аза(к)хські степи, чи через Памір, чи через Тибет знадобилося кілька століть... Такі часові терміни виправдані, коли йдеться про міграції великих людських груп. Адже усереднена швидкість міграції народу, що прагне тримати себе у єдиному-цілому, насправді дуже низька і може не перевищувати одного чи кількох десятків кілометрів на рік. Навіть за сприяння всесильного Ягве євреї свій, значно коротший, шлях здолали аж за 40 років. До того ж, не цілком всі індивіди колоною по три похідним маршем слухняно прямують наперед визначеним маршрутом, зрідка поглядаючи у свої GPS-навігатори. Окремі відгалуження племені можуть збочувати, ремонтувати колеса возів, зализувати рани, отримані у випадкових сутичках, блукати, потерпати від голоду та інших лих, словом, творити в дорозі цілковито свою, окрему історію та приходити із запізненням або не туди, куди вирушали. Хвилями. Дехто, прийнявши нову реальність, втратив зв'язок зі старою реальністю, ідею, мету, зв'язок із рідним тілом племені настільки, що здибавши його ж століттям пізніше, може і сприйняти вороже... Таким чином, на "кінцеве" місце (місце, де народ удостоївся уваги давніх  істориків, вже будучи сформованим, досить помітним та маючи свою еліту) могли прибувати вже пра-і-кілька-разів-пра-внуки тих, хто вирушив у путь. А це вже покоління все-того-ж-але-зовсім-зовсім-іншого народу! Ну, а поки народ мандрує під зірками, а його існування мандрує під важелезним знаком питання, готовим розтовкти ті непевні волевиявлення на генетично-культурну кашу, принадну для інших, охочих та сильніших, то яким у біса історикам цікавий такий народ? Він не цікавий навіть самому собі.

              Взяте з собою поспіхом нехитре начиння, давно обміняне у зустрічних мирних поселеннях на харч. Тепер інші, ніж раніше, турботи. Перепетії довгого шляху... Варіанту сконати посеред байдужого кришталево-морозного карколомно-зубастого небокраю доля ні-ні та й підсуне якусь альтернативу: можна животіти з нечастої співчутливої допомоги зустрічних аборигенів, харчі можна собі уполювати, а можна і забрати, хитрощами чи навіть силою. Військовий вишкіл, дисципліна та мілітаризація - розвиток нових занять, включно із засобами війни. Тяглові волики давно здохли, загнані / з'їдені: освоєння нових тварин та засобів транспорту. Підвищення мобільності військового авангарду з деякою його автономізацією. Підвищення середньої швидкості міграції.

               Перші уроки кровожерливої січі у найманих озброєних ватагах місцевих аристократів, військові союзи та повномасштабні військові дії проти регулярних армій могутніх держав, не збалансовані демографічні втрати, полігамія, зміцнення набутого військово-політичного досвіду, збагачення трофеями... Ще інший підхід легально забрати матеріальні блага, та так, що їхні колишні власники лишалися живими, неушкодженими, а часом і вдоволеними, - через багато століть це назвуть бізнесом, а покищо... Так! Перше заняття тимчасовців усіх часів і народів - торгівля! Генетичні, культурні впливи, іншомовні союзники, мовні адаптації, нові самоназви під опікою нових "політкоректних" богів... Докорінні зміни у розумінні понять війни й миру, страху і страждання, батьківщини і родини, праці і добробуту, свободи і щастя. Інший світогляд!  "Мені з жінкою - не возитися..." - отакої тепер заспівали, авжеж, шаблюка, "тютюн" та люлька у дорозі важливіші, коли своє, підвішене на волосині життя можна так само легко віддати сьогодні, як легко відбиралися чужі життя вчора ...

               Проте демографія для війська має надвелике значення: менш або більш короткочасні зупинки на довгому шляху, поселення на узвишші, біля ріки, на крутому березі, укріплені частоколом з трьох інших сторін (ріка то ж і захист, і корм, і транспортна артерія), військова простота, тимчасовий мінімалізм, ковалям та металургам найзручнішу ділянку! - все-все, що відповідає європейському поняттю "берг" або "бург" (по-нашому - берег),

а ті, як колись, відкриті посеред долин та незахищені огорожею поселення із розмальованими хатами селян - це тепер не практично, це лишилося хіба для пісень та мрій у години спочинку...

              А часу та безпеки якось всеодно тепер не вистачає, щоб зорати, посіяти та зібрати врожай... ще буде нагода пізніше, десь, може отам, за краєм степового океану, куди щовечора закочується багряно-палаючий круг, що, немов сигнал світлофора, велить зупинитися та розкладати вечірні багаття...

              Все-все, що поступово синтезувалося у інший модус вівенді, але тепер вже ніби свій, власний. Модус кочового народу зі спакованою осідлістю. Але спакованою не у валізи на возах, а в головах...
              Коли навіть відсотків 88 цього - брехня, то на якийсь 1 % щось з усього вищеуявленого десь, колись обов'язково відбулося із якимись втікачами, на тому шляху у велику сім'ю народів-степовиків, що простяглася по безкраїх просторах Євразії.
              Пробіжимося по окремих яскравих цятках часо-фактової мозаїки на сіренькому тлі "подій у собі"...  Початок 12 ст. до н. е. - крах Трої. Початок агонії Хеттії від нашестя народів моря. І протягом того ж 12 ст. до н.е. кардинальними етнокультурними та технологічними зрушеннями ознаменувалася поява у Південно-Східній Європі культури т. зв. фракійського Гальштатту. Одне з відгалужень його - Ґава-Голіградську культуру на західних теренах України - датують початком 10 ст. до н. е. Є підстави визнавати фракійське походження за племенем агаф(т)ірсів, що у часи Геродота населяло береги річок Тиси, Серета, Прута і Дністра. А вже 9-м століттям до н. е. датуються перші знахідки культури класичного Гальштатту (пізніше Латену), що за кілька століть поширилися на величезні простори Центральної і Західної Європи включно зі Скандинавією, Британією. Це "вибухнув" кельтський світ.

              Звідки взявся? Чому саме у 9 столітті, не раніше? Римські автори називали цю спільноту "галли", у грецьких працях співіснували назви – "кельти", "галати". Дехто сучасний влучно написав про них десь так: не злічити, скільки всього ми знаємо про кельтів, проте нема народу більш таємничого, аніж кельти. Так, саме вони зчинили деякі технологічні прориви, стали провідною політичною і військовою силою Європи тоді, коли культурний геній Еллади був ще у колисці.

               Здебільшого в очах "культурного" античного свту кельти були жорстокими дикунами, які живуть війною, вдаються до людських жертвоприношень і нелюдського насильства. Летючі загони вождя Бренна, граючись пройшлися Італією з кінцевою зупинкою у Римі. Саме тут на щойно урівноважені ваги, на шальку із гирями полетів метровий меч Бренна, а у відповідь на обурення римських сенаторів з його вуст вперше в людській історії злетів і вмить обріс крилами вислів "Горе переможеним!".

              Ще за століття невгамовні кельтиська навідалися і в Елладу з офіційним військовим візитом. Окремі волоцюги у своїх марш-походах досягли Малої Азії (чи ж не додому вернулися, звідки дуже давно вирушили їхні пра-надцять разів-прадіди?), забрели далеко за Карпати і у степи Північного Причорномор'я. Присутність кельтів на сучасних теренах України нині неспростовно доведена археологічними знахідками, лінгво-дослідженнями географічних назв. Є підстави вважати кельтським плем'я неврів, що сиділо на землях Волині у часи Геродота. Пізніше було відомим і "германське" плем'я із співзвучною назвою "неврії" (у Страбона), коли вже така нагода, згадаймо і про плем'я "хатти", що дуже нагадує назву давно сплячого на історичному цвинтарі царства Хатті, ну то таке...

               У тому ж визначному ДЕВ'ЯТОМУ столітті (до. н. е.) повзуть чутки про прибулих десь зі сходу кочовиків-кімерійців у степах Північного Причорномор'я.


Дуже дивних кочовиків, що окрім закономірного кочового скотарства промишляли також і ремеслами, і торгівлею, і за першої-ліпшої можливості... землеробством! Ну й, зрозуміло, грабунками та війною! Справжньою повномасштабною війною у союзі з іншим, нібито кочовим, збродом.

               Відомі з асирійських письмових розвідданих народи ішкуза та гімірра, що завжди підставляли один одному братнє плече і наводили жах на правителів могутніх тоді царств Ассирії, Мідії і навіть Єгипту. Ще за 2-3 століття "відстрілялися", відгуляли вже кімерійці. Частина втратила ідентичність, злившись із народом ішкузза, що досяг більшої могутності і величі раніше за них. Частина сіла відпочити у Криму під ім'ям таврів ("таурус" - бик грецькою, "тур" - українською; якщо кому вчулася співзвучність, присягаюся рогатим шоломом хеттського бога Тархунта, вона випадкова). Ще частина кімерійців чкурнула на... Захід (що там казали вище? той візантійський історик - про вандалів?!).

Дорогою, можливо, час від часу хтось назавжди випадав з кочового воза, стаючи, можливо, пращуром того чи іншого народу, наприклад, європейських болгар або британських валійців (самоназва - кімри). Кримські "бики" згодом теж ніби знайшли якусь часову воронку та й пірнули у небуття.

              Давні кімерійці лишили по собі фрагментарні враження переважно в асирійців та греків, коли ще ці, останні, теж були напівлегендарними народами, натомість бренд "Кім(в)ри" добряче обсмоктаний у розлогих працях римських (епохи імперії), та пізньогрецьких письменників, чиї дані з огляду на добре освоєні тепер мови трактуються однозначно. Вважають, що нема підстав не довіряти цим джерелам. Згідно з ними: кімври вийшли з території Данії, по Ельбі та Одеру піднялися до місць розселення племен боїв на території сучасної Чехії; далі, власне, йдуть відомі події кінця 2 ст. до н. е., коли весь Рим очима своїх розвідників із здриганням спостерігав жахливий плин людського цунамі. Лише воїнів 300.000 - це навіть сьогодні вам не кіт чихнув. А на той час у Європі це було небачене військо. А ще - незліченні юрби жінок і дітлахів. І вся ця варварська навала, перерісши, як вважали автори, скромні можливості похмуро-кам'янистого Данського півострова, потребувала родючіших земель аби прогодувати своїх членів. Якби не перемога Риму у дуже дивній війні із кімврами 113-101 рр до н. е., це нашестя цілком могло б приректи Європу на іншу долю, ніж ми її знаємо.

               І от, ці кімври та тевтони згідно з римськими даними, а відтак - і даними сучасних німецьких істориків вважаються германцями. Та насправді не все так очевидно. По-перше, за часів Тита Лівія і Страбона (межа ер), Плінія, Тацита (друга половина 1 ст. н.е.), тим більше, Плутарха (2 ст. н.е.) германці були вже добре знані римлянами: цим ім'ям називалися всі племена на північ від верхнього і середнього Дунаю до Балтики і Скандинавії, і від Рейну до Вісли. Проте інакше було на межі 2-1 століть ДО н.е. Сучасник кімврського нашестя, філософ-стоїк Посидоній з Апамеї, який побував у Галлії, не називає кімврів і тевтонів германцями. А германцями він називає невеличке плем'я, що живе у верхів'ях Рейну і має дивний звичай запивати смажене м'ясо сумішшю молока і вина. У джерелі 73 р. до н. е. від Саллюстія германці не відрізняються від галлів - ці терміни вживаються на правах синонімів. Римські диверсанти/розвідники, що засилалися у тили германських племен, змушені були вчити галльську мову і виряджатися по-кельтському. Дослідник, німець Ф. Шлетте проаналізував всі свідчення джерел про перші згадки німців. За його висновком термін "германці" був вкрай маловживаним до галльських війн Юлія Цезаря. І лише стократ прописане у щоденниках останнього "германці" стало етнонімом для нібито відмінної від кельтів групи племен і повсюдно було рознесено численними наступниками, що сприймали "Записки" Божественного Цезаря, як дехто - книжки "Малая зємля" чи "Краткій курс історії ВКП(б)".

               Навіть із "класиків" Страбон у ввідній частині про германців доладно не пояснює, чим же вони різняться із кельтами. Етимологічно слово "germani" не латинське, хоча вкорінилося і набуло у цій мові значення "істинні", "справжні". Мовляв цих кельтів вважаймо тепер за справжніх, коли переважна їх маса на заході та півдні Кельтики вже достатньо "оРИМлилася" - мирно займаються кожен своїм заняттям заради індивідуального збагачення та справно платять податки у імперську скарбницю. А ці ще воюють, отже істинні "germani". Зате у галльській мові, яку успадкувала мова сучасних валійців, корінь gerr- трактується, як "близько розташований", "сусідній". Тож  кельти, що розповідали випадковим у своєму середовищі римським зайдам щось про "germani", цілком можливо, мали на увазі лише плем'я, що мешкає з ними по сусідству. Історія знає подібні випадки: "Карпати" у перекладі з мови народу, від якого про них вперше почули інформатори Геродота, перекладається просто "гори". Корінь подібного звучання heri- є  у давньонімецьких мовах. Трактується як "зброя", "військо". Чи не слідом його є французьке "guerre"? А ля ґер ком а ля ґер. Таким чином, з якихось пір "herimann" --> "hermann" (простіше) могло означати статус воїна. Траплялися племена, люди яких тільки й займалися військовим ремеслом, не маючи ні землі, ні будинку, ні родини; коли війни не було, вони ходили з будинку в будинок і годувалися, чим пригостять. Саме такий прошарок воїнів у пізньокельтському суспільстві міг позначитися як "herimann" / "hermann".

                В описах, кімври (пізніше, германці загалом), як і кельти, русяві, блакитноокі, високі, дужі. Гостинні, щирі, веселі, відкриті, патологічно чесні. Полюбляють полювання, ігри азарту, військового та спортивного суперництва, веселощі й гулянки, хильнути вина, не охоче копирсаються у землиці, лишаючи це діло жінкам, неповносправним, занадто літнім для війська членам племені, а також особистим кріпакам, що було близько до стану раба. Рабом міг стати навіть одноплемінник, що програв все своє майно у кості. Особисті наділи, приватна власність на землю їм невідомі: де плем'я зупинилося, та земля і належить всьому племені. Розписують химерними візерунками щити, безоглядно сміливі у битвах, презираючи смерть чи рани, часто не захищають голий торс обладунками... Імена германських вождів Бойорікс, Кезарікс, Лугіус мають цілком кельтське звучання. І ті, і ті мали інститут волхвів (друїдів) і замість храмів здійснювали релігійні ритуали простонеба, у священних гаях.

Речова культура (Ясторфська: від 7 ст. до н.е. до межі ер) давнього населення півдня Скандинавії, Данії, узбережжя Північного та Балтійського морів, де уявлялася батьківщина кімврів і тевтонів, у загальних рисах повторює культуру Латену, що панувала в усій Кельтиці - від Іспанії до Карпат, з поправкою на північний клімат. Та й не могла б "германська" своєрідність, якби вона мала місце, бути подолана за якихось 12 років їхніх походів Кельтикою. З огляду на всю цю картину деякі сучасні дослідники припускають, що вихід кімврів і тевтонів зі своєї "германської батьківщини" і їхнє  нашестя на Кельтику співвідносяться так само, як на городі бузина - з якимсь київським перехожим. У свідомості пізньоантичних авторів (або їх інформаторів) могла відбутися певна контамінація даних про реальні для них події зі свідченнями про виселення з  прабатьківщини, що збереглися у племінних міфах та сказаннях і оповідалися усно кімврами, що потрапили у римський полон і рабство.  А далекою прабатьківщиною запросто могла бути зовсім і не Данія... Просто перенаселення 3-го світу, кельтської периферії, привело в рух маси людей, що почали відчувати нестачу ресурсів. Їх цікавили землі Кельтики: Богемія, Норик, Гельветика, Галлія. І не цікавили Італія з Римом. Їх біда була у тому, що ті самі землі вже цікавили могутню тоді Римську імперію або вже стали її колоніями.
              Окрім непорозумінь двигуном етногенезу можуть бути і цілком свідомі духовні потуги та екзистенційний вибір. Коли пересічні особини чи невдахи вважають за честь, або з комплексів, або через віддаленість від рідного середовища, або з явного чи неявного примусу рівняються та уподібнюються успішнішим, талановитішим, щасливішим, заможнішим, сильнішим, домінуючим групами. Елементарні акти такого типу етногенезу можна подибати і у ближчій до нас історії. Це коли один син датських німців Марії Фрайтаґ та Йогана Христіана Даля називає себе попервах Козаком Луганським, а згодом входить у науку як Владімір Івановіч Даль.

              Або навспак: один підліток Андрій Андрійович Варгола, порвавши із замкненою атмосферою маминого гніздечка, стрімко шліфуючи свою англійську від лемківського акценту, отримує паспорт на ім'я Енді Воргол. Байдуже, що мама Юлія так до кінця життя і не освоїла доладу англійську, суті це не міняє: одним слов'янином стало менше, одним англосаксонським американцем - більше. Можливо, в окремих випадках це і на краще, хто знає...
             Ось чому за великим рахунком позбавлені сенсу пристрасті навколо доказів чи спростувань, існував той чи інший народ раніше або ж він не існував. Тоді як глибокий сенс слід визнати лише за намаганнями встановити, ЯК існував цей народ, під якою соціо-, лінгво-культурною маскою. І що змушувало його ті маски міняти... І де взагалі народи ті маски видобувають... Проте повернімося до наших баранчиків кімврів...
               Отож надзвичайно пікантну загадку містять відомості Посидонія, цитовані Страбоном і Плутархом. У ґрунтовних працях сучасних істориків рідко можна їх подибати - аж надто вони виглядають... карколомно-фантастичними. Але хто зна...

              Страбон передає, що кімври "здійснювали походи навіть до області Меотиди", і що "греки називали кімврів кімерійцями" [Strabo, VII, 2, 2].

              Суголосні байки наводить Плутарх: "Кельтика на стільки велика країна, що від Зовнішнього океану і холодних країв вона простяглася в сторону сонячного сходу і Меотиди, де межує з Понтійською Скіфією. Саме звідти, де дотикалися землі цих племен, виселилися вони. Не одним неперервним потоком, але кожне літо, рухаючись все вперед і вперед, воюючи, пройшли материк за великий проміжок часу. Тому, хоч вони поміж собою ділилися на чимало частин під різними назвами, все їхнє військо сукупно звалося кельтоскіфами... .... Ті кімерійці, що у давнину вперше здибалися з греками, були не більшою частиною свого народу, а лише групами вигнанців... Тоді як найчисельніші, найвойовничіші з них посіли землі на краю світу, на берегах Зовнішнього моря та у похмурих лісах... аж до Герцинcького лісу... саме звідти почався наступ на Італію цих варварів, що звалися спочатку кімерійцями, а потім кімврами" [Plut., Mar., XI]. Як тепер кажуть: упс! Кельтоскіфи... Аж ось яка байка і яких людей поєднала, у яку химерну конструкцію! І це окрім золотих нашийних гривен, специфічного гостродзьобого ковпака (шолома) і норову, що являв собою сплав найдикішої кровожерливої жорсткості (часом у прямому кулінарному розумінні), безжальної жорстокості не тільки до ворогів, а й до одноплемінників, цілком ірраціонально-містичних на наш сучасний погляд речей та аскетично-доброчесної натуральності, загостреного відчуття справедливості та моралі. Що ж, скіфи у нас стали у чергу до розгляду у продовженні цієї серії.

               До чого тут вищенаведений приклад етногенезу "кельти >>>------> германці"? А до того, що тут-таки можна би пошукати і сліди слов'ян. Плем'я нориків, що жило у передгір'ї Альп, вважалося римськими авторами до 2 ст. кельтським. А от Нестор у своїй праці 12 століття ототожнює їх зі слов'янами:

"...взяли сини Симові східні країни, а Хамові сини - полудневі країни, Афетові ж сини взяли захід і північні країни. Від цих же сімдесяти і двох народів і був народ словенський племені Афетового, названий норцями, що суть словени. По довгих временах сіли словени по Дунаю, де нині Угорська земля і Болгарська. Від тих словен розійшлися по землі і прозвалися іменами своїми, де хто сів, на якому місці. Хто прийшов і сів на ріці Мораві, то й прозвалися морава, а інші нареклися чехами. А се ті ж словени: хорвати білії, серпи і хутани. Коли на дунайських словен найшли волохи, і сіли на їхніх землях, і чинили над ними насильство, словени ж ті прийшли і сіли на Віслі і стали називатися ляхами, а від тих ляхів пішли інші назви - поляни, ляхи другії - лютичі, інші - мазовшани, ще інші - поморяни. Також і ті словени, що прийшли і сіли по Дніпру, нареклися поляни, а другії - деревляни, оскільки сиділи в лісах; а інші сиділи межи Прип’яттю і Двиною і називалися дреговичі; ще інші жили на Двині і називалися полочани від назви річки Полота, що впадає в Двину. Від неї і прозвалися - полочани..."
             Як бачимо, за відомостями Нестора першоджерело і напрямки поширення слов'ян з кельтського середовища до Карпат і далі на північ  і північний схід є на 180 градусів противні щодо Транскарпатської теорії, якою розпочата перша замітка цієї теми.

              Проблема більшості стародавніх народів у тому, що багато чого відомо про їхні діяння, заняття, навіть про їхню мову, часом, про їхню зовнішність, невідомо лише, звідки вони вигулькнули і куди в біса поділися. Ми бачимо сплеск, але за мить до того навіть не думали дивитися на матеріал, що ось-ось сплесне, і назавжди лишається питання, куди поділося маля, що випало з корита зі сплеском...
              Як результат, тепер по різних країнах і континентах ми дивимося на людей, що схожі, як схожі між собою бувають краплини води чи взимку сніжинки... Чи звірі одного виду... Так, є там-он і там якісь відмінності, там плямки на шкірі, там на пів голови вище, там бровки не так вирівняні, там кучерики не так в'ються, а там не досить руді, там вуха мочками не так приросли, там швидше псуються зуби, там скоріше сідають очі, там не їдять гречку, а там гидують устрицями, але все це настільки не істотне! І хай грім Тархунта вразить того, хто скаже, що це не одне плем'я!!!
              Хто буде заперечувати впливи географії, клімату, доступних природних ресурсів, генетики оточення, модусу життя, традицій, їжі? Ніхто! Хто заборонить вправлятися на цій ниві різним фізіогномістам-лінгво-антропологам? Ніхто. Звісно науково-статистичні підходи дивляться ширше, копають глибше і дозволяють виявляти навіть у близько споріднених націй тонкі, а часом і товсті відмінності, що за своєю важливістю наближаються до архікричущої суперечності між колом і прямокутником.

              Лишімо тим підходам право на існування. Проте за великим рахунком все зводиться до принципу: "Якщо звір плаває, як качка, літає, як качка і крякає, як качка, то це качка і є". І щойно ці зв люди починають крякати говорити, лиш тоді бачиш, що вони належать до різних племен: то хорват, а то валлон, то ісландець, а то італієць...

            Поки ж вони мовчать, спробуй вгадай хто слов'яни, а хто НЕ (?) слов'яни.

              Хто германці,

Що є оте, що не дає їх розрізнити, поки вони мовчать?


Що то за начало, у якому вони єдині, і, не зважаючи на несхожість мов, визнають, свідомо чи несвідомо, одне одного ближчими аніж інших?