хочу сюди!
 

Марта

48 років, козоріг, познайомиться з хлопцем у віці 50-60 років

Замітки з міткою «бандера»

Указ президента україни № 46/2010

Про присвоєння С.Бандері звання Герой України
За незламність духу у відстоюванні національної ідеї, виявлені героїзм і
самопожертву у боротьбі за незалежну Українську державу постановляю:
Присвоїти звання Герой України з удостоєнням ордена Держави БАНДЕРІ Степану
Андрійовичу – провідникові Організації українських націоналістів
(посмертно).

Президент України Віктор ЮЩЕНКО

20 січня 2010року

president.gov.ua

Боротьба бандерівців на Дніпропетровщині

Створені й таємно підготовлені напередодні радянсько-німецької війни похідні групи ОУН Степана Бандери поступово проникали на Україну слідом за німецькими військами. Формування та перекидання на схід так званих "похідних груп ОУН" відбувалося без будь-яких істотних перешкод з боку німецьких окупаційних органів та спецслужб. Вони були розділені на 3 великі групи: "Центр", "Північ", "Південь". Завданням було організувати українську владу, прищепити народові віру у власні сили й перемогу, політична активізація всіх сил міста і села, охоплення промислових центрів своєю пропагандою.

Похідна група ОУН "Південь" під проводом З.Матли повинна була охопити своїми діями південні області України з центром у Дніпропетровську. Спочатку вона налічувала 1000 членів, поділялася на 6груп, які повинні були охопити Одесу, Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон, Дніпропетровськ.

У кінці серпня 1941 р., після окупації Дніпропетровська німцями, там розташувався провід Південноукраїнських земель (ПвУЗ). У вересні під керівництвом Святослава Вовка (З.Матли) відбулася перша нарада проводу, де вирішено закінчити діяльність похідних груп у Південній Україні й перейти до створення підпільної організації.

Перед майбутньою підпільною організацією були поставлені такі завдання: провести широку роз’яснювальну роботу серед українського населення з метою вилучення їх з-під впливу більшовиків. Ця робота повинна мати політично-пропагандистський характер. Також організувати акції на захист народних мас від терору окупантів.

Треба було налагодити зв’язок окремих частин з головним проводом ОУН. Він забезпечувався групою "роверистів" (велосипедистів). Також були організовані охоронний відділ і служба безпеки. Дніпропетровська область була поділена проводом ПвУЗ на округи. Вони, в свою чергу, поділялися на райони. Далі ОУН-Бандери (ОУН-Б) почала створювати органи місцевого самоврядування. Головою обласної адміністрації стає Б.Олійниченко, його заступником В.Регей - члени ОУН. Створення цієї адміністрації відбувалося за згодою військового командування Дніпропетровська, яке очолив фон Альберті.

ОУН багато уваги приділяла залученню молоді. Наприклад, у Нижньодніпровську діяла націоналістична молодіжна організація, що ставила собі таку мету.

Коли німці обмежили легальну діяльність ПвУЗ ОУН, вона почала використовувати інші способи пропаганди - листівки. Це був один із найпоширеніших засобів підпільної роботи ОУН. У переважній більшості бандерівські листівки мали антирадянське спрямування, але великого значення приділялося й антинімецькій пропаганді. Так, наприклад, у 1942 р. під час відправлення молоді на роботу до Німеччини були поширені листівки такого змісту: "Молодь України, ми страждали 24 роки від комуністів та євреїв, а зараз потрапили під чобіт Гітлера, не треба їхати до Німеччини..."

Проте ідеологія ОУН-Б на початку війни була орієнтована в основному на радикально настроєну галицьку молодь, вона не відповідала інтересам навіть прихильної до українського націоналізму частини населення Східної України.

Однак, завдяки дискусії, яка була організована З.Матлою і Ю.Лемешем і проведена серед частини населення Дніпропетровської області, були переосмислені поставлені раніше завдання. З’явилася нова національна програма українського націоналізму, яка була викладена в документах: "Постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН" (серпень 1943), "Платформа й устрій Української Головної Визвольної Ради" (липень 1944). Нова ідеологія ґрунтувалася на загальнолюдських свободах і правах людини.

Така активна діяльність не могла не розлютити німців. 16 вересня 1941 р. вони провели перші арешти членів похідних груп ОУН-Б в нашому місті. Через тотальні репресії в Дніпропетровську осередок проводу ПвУЗ пересувається з центру міста на його передмістя, а пізніше до Кривого Рогу. З Кривого Рогу розконспірованого З.Матлу переправляють до Одеси. В результаті фашистського терору оунівське підпілля зазнало величезних втрат. Переважна більшість членів похідних груп ОУН першої хвилі були розстріляні або кинуті в концтабори.

За час свого існування на Дніпропетровщині ОУН не вдалося досягти широкої підтримки населення. Через це організація змушена була обмежитися пропагандистською діяльністю і не чинити збройного опору ворогу. Головним же досягненням і результатом діяльності ОУН-Б на ПвУЗ стали зміни в самій ОУН-Б, в її ідеології. З регіональної й екстремістської організації ОУН-Б перетворитися на загальноукраїнську політичну силу. Вступивши у відкриту війну з більшовицькою і німецькою владою, ОУН-Б була приречена на поразку, бо зробила ставку на боротьбу з обома тоталітарними системами.

 Официальный веб-портал Днепропетровского городского совета

А судьи кто?



Мой ПРИВЕТ   "донецким"судьям, принявшим решение  по Р.Шухевичу и С. Бандере!

Бандера – Герой Украины! Бандера – Герой Украины?

Настоящий патриот Украины.

Гитлеровский лакей.

Борец с оккупантами.

Пособник оккупантов.

Историческая личность.

Кровавый убийца.

Так герой Украины или не герой? Для одних ответ на этот вопрос лежит на поверхности, другим «по барабану», третьи гадают на ромашке. Основным аргументом в пользу того или иного мнения является то, что Бандера был главным бандеровцем.

Можно попытаться ответить на этот вопрос, разложив его на простые составляющие:

1        Звание «Герой Украины» - что это такое. 2        Степан Бандера – его место в истории Украины.

Итак, звание «Герой Украины» -  государственная награда Украины — высшая степень отличия Украины, которой удостаивают за совершение выдающегося геройского поступка или за трудовой подвиг. Звание было учреждено Указом Президента Украины Л. Д. Кучмы № 944/98 от 23 августа 1998 года как отличие Президента Украины «Герой Украины» (с вручением ордена «Золотая Звезда» или ордена Державы) для награждения граждан Украины «за осуществление выдающегося личного геройского поступка и трудового подвига».

 Как видно из самой формулировки герои могут быть двух типов: совершившие геройский поступок и совершивший трудовой подвиг. Соответственно им выдаются ордена «Золотая звезда» и «Орден державы».

 Существует также единая миниатюра, для обоих разновидностей, (для ежедневной носки). Тут с фантазией у дизайнеров не сложилось.

За время существования звания, его получили более 250 человек. Компания подобралась очень разношерстая, здесь и доярки и шахтеры, директора, депутаты, врачи, ученые, певцы, поэты, учителя и даже спортсмены. Со спортсменами вообще интересная петрушка получается, например у Кличко и Бубки Орден Державы, а у Клочковой Золотая Звезда, она же у чемпионов – паралимпийцев. Есть здесь и Герои Великой Отечественной и Герои Чернобыля.

В списке можно найти и довольно «кучерявых» героев. Например, очень полезный Литвин В.М. Хозяин «кладбища им. Засядько» Звягильский, он еще и докучи Герой Соцтруда. Всяукраинская барыня – Засуха Т.В. Есть там и Бойко Ю.А. и Плющ и градоначальник киевский Омельченко.

Здесь хотелось бы привести любопытный исторический факт. В 1965 году Ее Величество Елезавета II наградила участников группы «Битлз» орденом «Британской Империи». Ветераны обеих Мировых войн стали массово возвращать свои награды королеве, им стало не уютно в компании «лицедеев». 

В нашей стране принципиального возврата драгметалла не наблюдается. Но вопрос не в этом. Уютно ли себя чувствует Евгений Степанович Березняк – легендарный майор «Вихрь» рядом с Засухой и Литвином?  Звание, учрежденное Кучмой, вручается Звягильскому, Плющу и Героям Чернобыля (посмертно), причем как раз у чернобыльцев их могут отобрать, по той же причине, что и у С. Бандеры, а у Плюща нет!

Если Степан Бандера – национальный герой Украины, то стоит ли расстраиваться по поводу того, что у него нет такой же медальки как у Бойко и Омельченко? Да и надо ли в один список вносить Березняка А.П. и Бандеру С.А. Готово ли наше общество к этому, по обе стороны баррикад?

 Теперь собственно, что конкретно известно о самом Степане Андреевиче Бандере? Да конкретно ничего. Есть, какие то смутные воспоминания, общие факты о подвигах и зверствах, но нет реальной конкретики, подтвержденной официальными документами и архивными данными. С архивами СБУ история вышла очень темная, что-то кому-то дали, но потом забрали, еще и линейкой по рукам настучали. Большая часть фактов, доступных пользователю имеют вполне советские корни, на уровне школьной программы. Пытаться разобраться в украинской истории с такими историкам как Бузина и Табачник это все равно, что изучать историю Франции по А. Дюма, или историю России по В. Пикулю. И в этом есть большой политический смысл. Политика кнута и пряника себя изживает, нынешние политтехнологи не зря свой хлебушек кушают. Пряником уже делится никто не хочет, а вот выборы выиграть хочется. Аккурат, перед президентскими выборами В.А. Ющенко  присваивает звание Героя Украины С.А. Бандере. Что происходит? Западные регионы ликуют, Киеву и центру по барабану, а вот юго-восток поднимает вой, сомневающиеся в Януковиче граждане, подтягиваются к заступнику отрывая процент у Яценюка, Тигипко и главное Тимошенко, таким образом, Виктор Андреевич определил для себя из двух зол, самое страшное – то что с косой! Далее 2010 год, местные выборы, Табачник – министр образования, картина диаметрально противоположная. Как министр, Табачник получился очень даже так себе, с учебниками школьными не справился, зато западный электорат подтянулся к заступнику – Тягнибоку. Для ПР Тягнибок конкурент никакой, за ним не стоят олигархи и серьезные политики, но процент он потянул у кого? Правильно, у Тимошенко. Вот так и кнут при деле и пряник цел, это называется – мобилизация электората.

Но вернемся к Степану Андреевичу. Прежде чем продолжить, давайте посмотрим как с подобными вопросами, обстоят дела у старшего брата, славного российского народа. В 2008 году в России стартовал проект «Имя России», который должен был определить национальный символ страны, путем свободного голосования пользователей Рунета. На первом этапе произошел досадный скандал, в лидеры с большим отрывом вышел И.В. Сталин, голосование пришлось аннулировать по причине хакерских атак. В итоге Сталин занял почетное третье место, второе место досталось реформатору – Столыпину, ну а на первое место попал Александр Невский. Далее места распределились следующим образом: Александр Пушкин, Петр I, Владимир Ленин, Федор Достоевский, Александр Суворов, Дмитрий Менделеев, Иван Грозный, Екатерина II и Александр II. Многие скажут: как можно Александра Невского сравнивать со Степаном Бандерой? А очень даже можно!

Как известно князь в 1240 году разбил войско шведских рыцарей у реки Невы, а в 1242 на льду Чудского озера, разбивает объединенные силы рыцарей Тевтонского и Ливонского орденов.

Но уже с 1245 года и до конца своей жизни он служит Золотой Орде, причем не просто служит, а приходится названым сыном самому Батыю, и названным братом его сыну Сартаку. Служил князь довольно исправно, вместе с ханом жестко подавлял восстания своих же русских братьев против монголо-татар, отрезал носы, уши, ослеплял мятежных бояр, в Северо-Восточной Руси запретил вече, впрочем, это уже никому не нужные подробности, а обычная практика, это вам подтвердят в любом вполне современном РОВД. Умер князь в 1263 году, а в 1547 был причислен к лику святых, к этому времени умерли все праправнуки свидетелей его «чудес». Казалось бы, где логика? А логика в том, что Александр защищал Православную Церковь от крестовых походов Римской Католической Церкви, как впрочем и территориальную целостность самой Руси. Современные историки идут дальше и утверждают что татарское иго и вовсе не иго было, а вполне взаимовыгодный военный союз, а оброк который «выбивали» татары из православных городов с помощью Александра, был сбором в общий военный котел.

В 1380 году происходит еще одно интересное историческое событие – Куликовская битва, во время которой «союзникам» наваляли по самое небалуйся.

Возглавил избиение басурман московский князь Дмитрий Донской, он же положил начало централизации власти вокруг Москвы, причислен к лику святых аж в 1988 году.

Мотивация та же, защита земли Русской и Православной церкви. 

Вот так, Александр Невский и Дмитрий Донской, оба святые. Кто был союзником, каковы были методы и средства, не важно, важны цель и мотивация, а цель и мотивация оказалась одна. Интересно, как Дмитрий с Александром посмотрели бы друг другу в глаза.

Так кем был Степан Бандера? Каковы его цель и мотивация? Идейный борец за независимость Украины, страны, в которой мы сейчас живем или гитлеровский палач? Стоит ли его ставить между Засухой и Литвином?  Как посмотрели бы в глаза друг другу пулеметчик Василишин Михаил Иванович и руководитель ОУН Бандера Степан Андреевич? Оба награждены посмертно, оба не являлись гражданами современной Украины.

Может нужно подождать лет 200, пока очистятся зерна от плевел сами, или доверить решение вопроса профессиональным историкам, не зависящим от политики и мобилизации электората, да где же их взять? На сегодняшний день нет четкого ответа на этот вопрос и не только на этот. Как нет и четкого определения, что за страна такая Украина, очень по разному мы ее видим.

Степан Бандера - карманный герой слабого Президента

Бывают такие моменты, когда от безысходности и осознания собственного бессилия, хочется сделать мелкую пакость. Примеры: 1) футболист ломает сопернику ногу за пять минут до конца матча, в котором его команда проигрывает с крупным счетом; 2) сотрудник перед увольнением сливает всю базу своего предприятия конкурентам; 3) Виктор Ющенко после первого тура выборов объявляет Бандеру Героем Украины. «Под занавес» своего правления, человек, который все время говорил об объединении страны, окончательно ее разъединил.

Это решение Ющенко не осталось незамеченным в других регионах Украины. В частности, депутаты Луганского горсовета уже назвали этот указ «плевком в лицо половине украинцев». Естественно, Ющенко подписал указ не от большой любви к Бандере (иначе бы указ вышел еще пять лет назад), а руководствуясь чисто прагматичным расчетом «купить» на будущее немного поддержки, пусть и по очень дорогой для страны цене. Теперь на поле национализма Ющенко будет пастись вплоть до парламентских выборов, рассчитывая выжать лозунгом «а я Бандеру героем сделал!», хотя бы необходимые для прохождения 3%. Ну, у Виктора Андреевича другого выхода нет, и оценивать его шаг стоит не как поступок президента, а как действие одного из многих, стоящих в парламентской очереди.

Тех же, кто болезненно воспринял само нахождение рядом двух таких разных слов, как «бандера» и «герой», спешим успокоить – звание героя Украины настолько обесценилось за последние 5 лет, что особого резонанса, не то, что за рубежом, а и в Украине, это событие вызывать просто не должно.

Но пока мы успокаиваем, депутаты Луганского горсовета действуют, и действуют активно: местные депутаты намереваются, для начала, обратиться к президенту, с просьбой отменить свое решение. Если же это не поможет, обратиться к парламенту и к судебной власти с требованием принять меры по «раздаче героев».

http://globalist.org.ua/?p=30410


50%, 6 голосів

33%, 4 голоси

17%, 2 голоси
Авторизуйтеся, щоб проголосувати.

Про убивцю С. Бандери – Б.Сташинського

Роман Сергія Германа, названий ніжним жіночим іменем «Інґе», який щойно випустило видавництво «Ярославів Вал», — повний флакон інтриг — від інтимних до… історичних, адже йдеться не просто про кохання в іще тоді не розділеному стіною, але поділеному на сектори Берліні, а про кохання й долю саме убивці Степана Бандери – Богдана Сташинського й німецької дівчини, яка стала йому дружиною. Тож інтимне з його своєрідною логікою вчинків — лиш частка історичного тла. Найбільший парадокс полягає в тому, що цілком приватна любов може, виявляється, змінити хід історії.



Роман починається, так би мовити, з кінця — із зали суду, де на якийсь час з’являються свої головні герої — суддя Яґуш і адвокат Гельмут Зайдель. Перший виносить вирок убивці — всього вісім років тюрми із урахуванням часу слідства, а другий – іще більший герой-тріумфатор, завдяки його блискучій адвокатській промові виліпився такий гуманний результат: «захист дав цьому переконливі докази, слід визнати підсудного не вбивцею, хоча це він здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником тих, хто є реальними замовниками обох злочинів і хто наразі перебуває далеко від палацу судочинства в Карлсруге».

Після вироку адвокат Гельмут Зайдель почув у кав’ярні від поважного колеги: «Як на мене, прихильність суду до вашого підзахисного була спричинена і тим великим позитивним враженням, який принесли його свідчення. Завдяки йому вільний світ довідався про методи, якими послуговується Кремль. Його зізнання дають Заходу потужні козирі у протистоянні з росіянами. У часи «холодної війни» це набагато важливіше, аніж демонструвати військову перевагу».

У відповідь звучать не менш інтригуючі слова адвоката Зайдля: «Мій підзахисний з власної волі ніколи не зважився б піти проти КДБ. Але одного дня він закохався, а дівчина виявилася з характером».

Обидва правники сходяться на тому, що навіть кримінальний кодекс ФРН, цілком придатний для оцінки карних вчинків, має певні недоліки, бо не враховує злочини, організовані державою — адже „це два зовсім різні типи злочинів”.

А читач не підозрює, що десь у той же час, в іншому кутку Європи, в московському Кремлі, шеф КДБ Шелєпін отримує черговий втик-наганяй від Микити Хрущова з того ж самого приводу: бо „молодчики” із совєтської розвідки зазнали найбільшої поразки на західному напрямку — як не пасли, але упустили свого „кадра” Сташинського, дали йому можливість втекти разом із жінкою-німкенею в Західний Берлін, добровільно здатися американцям, внаслідок чого й відбувся потім суд – мабуть, не тільки й не стільки над ним, скільки над радянською владою з повним розвінчанням найпідступніших і найкривавіших методів есесерівської розвідки й системи в цілому.

Але наступну сотню сторінок читач перейматиметься зовсім іншим: дуже приватно-інтимною історією життя і кохання звичайної німецької дівчинки Інґе – вчорашньої випускниці школи, перукарки, яка живе з батьками у Східному Берліні, а працює в одному з приватних салонів Берліна Західного. Цікава деталь: Берлін 50-х років минулого століття являв собою місто, поділене на чотири сектори, найбільшим із яких був радянський – до нього входило аж вісім районів, починаючи з центру і закінчуючи Кьопеніком, і кордон між східною і західною зонами був фактично умовним. Тож іще до знайомства з майбутнім обранцем її намагалися вербувати як східнонімецька Штазі, так і американська розвідка. Щоправда – безуспішно. А от закохалася вона в поляка Йозефа (Йоші, як вона його називає), довго не знаючи (як і читач), що насправді він не варшавський перекладач, а українець Богдан Сташинський.

Вже в перший рік знайомства й кохання якимись жіночими фібрами Інґе відчуває-передбачає, що на їхню долю випадуть важкі випробування. І коли їх обох викликають до Москви, Богдан зізнається коханій, хто він насправді, розповідає, що саме він ліквідував Лева Ребета і Степана Бандеру, пояснивши, що ті були керівниками націоналістичної організації. Інґе шокована. Але вона – не раз під впливом проповіді священика в кірсі розмірковуючи про всепрощення Ісуса, який пробачив навіть блудницю, – пізніше запитає сама себе: «А якби він розповів тобі усю правду того першого вечора, коли ви познайомилися на танцях, ти відсахнулася б від нього?» І у відповідь я почула своє «ні»…».

Віра і любов Інґе роблять її сильнішою від коханого – красивого агента-шпигуна. Завдяки їй вони навіть зриваються на якийсь час з московсько-гебістського гачка та їдуть без дозволу КДБ в рідне село Богдана на Львівщину, де живуть його батьки і сестри і де його ненавидять, мабуть, усі, починаючи з найрідніших. Адже свого часу він вимушено здав органам упівську криївку, рятуючи таким чином неповнолітню сестру – зв’язкову УПА, та й усю родину від розстрілу чи Сибіру. Інґе усвідомлює великі гріхи Богдана, але готова спокутувати їх разом із ним, чого б це не коштувало, бо КОХАЄ по-справжньому. Навіть родина Богдана через приязне ставлення до Інґе теплішає до нього. Зрозумівши, що для совєтських органів мають значення лише державні інтереси, а людина – це ніщо, Інґе з німецькою педантичністю і твердістю переконує нареченого, що єдиний вихід для них – втекти на Захід, віддатися там на суд земний і Божий. „Я багато думала і думаю про те, – пояснює вона Богданові, – яка доля очікує нас після втечі. Напевно, будуть труднощі. Але я більше боюся не західноберлінської поліції, а того, що нас переслідуватимуть... оці твої... Як їх тепер називати?” А він, дозріваючи до її ідеї, своєрідно її заспокоює: „Якщо я розповім усе, що знаю, вони запроторять мене у таку камеру, куди КДБ ледве чи дістанеться”.

Обоє вони заслужили на таке специфічне щастя – попри все дістатися до Західного Берліна, де перед ними відкриється рятівницею... тюремна камера. Як би там не було, та читач у 99-ти випадках із ста, напевне, буде на боці цієї, звичайної – на перший погляд – німецької жінки, яка готова боротися із всемогутнім КДБ.

Серед важливих особливостей авторського стилю — стриманість і неупередженість по відношенню до своїх героїв, сказати б, — ненав’язування власних симпатій. Читач зі стажем, безумовно, легко пригадає класичний роман радянської доби на розвідницько-шпигунську тему «І один у полі воїн» Юрія Дольд-Михайлика. Там, звичайно, одразу видно, на чиєму боці автор, кому з героїв симпатизує. Як видно одразу й те, хто переможе, адже в голові письменника – ідеологія, а все і всі — кращі чи гірші, – але гвинтики в механізмі цієї радянської машини.

У романі ж «Інґе» все зовсім по-іншому, починаючи зі ставлення автора до героїв. Мабуть, найточніше тут підійде термін видатного російського літературознавця Михайла Бахтіна «остранение», який він народив, детально розбираючи поетику Федора Достоєвського. Дійсно, якщо француз Флобер міг сказати: «Мадам Боварі — це я», то Достоєвський, кажучи про будь-якого зі своїх героїв, не те що не поставив би знак такої рівності, а й не назвав би бодай когось (усіх братів Карамазових, князя Мишкіна чи будь-кого іншого) навіть своїм далеким родичем. Усі його персонажі рівновіддалені від автора, ніхто не є його ідейним рупором, кожен має свій голос (внаслідок саме авторського «остранения», що є чимось більшим за «відсторонення»), і все це породжує знамениту «поліфонію Достоєвського», якщо скористатись іще більш узагальнюючим терміном Бахтіна.

Цілком схоже відсторонення від героїв спостерігаємо й у автора «Інґе», що і є, можливо, найдорогоціннішим набутком творчої манери прозаїка. Тут не знайдеш якихось вбивчих епітетів-характеристик по відношенню до будь-кого з радянського шпигунського відомства — починаючи від спадкоємця Берії Шелєпіна і закінчуючи самим Богданом Сташинським. Як не побачиш в тексті й авторських симпатій-співчуттів до останнього. Є лише спроба скрупульозно, толерантно й відсторонено вдивитися в той час і події тих буремних літ (від моменту ліквідації Бандери у 1959-му до суду через якихось два роки), коли Європа раптом отримала ще один новий кордон у вигляді „вирощеної” за ніч Берлінської стіни.

Хіба що ставлення автора до головної героїні Інґе не можна назвати абсолютно нейтральним, відстороненим на всі сто, і то воно, це ставлення, відчувається, скоріше, в підтексті і пов’язане, напевне, з тим, що Інґе – жінка.

Коли історія подається без прикрас, то це краще для самої історії в кінцевому результаті – і для її учасників, і для нащадків. А те, що вона бачиться не з висоти поглядів керівників держав, переможних маршалів чи їхніх критиків-суддів, а викристалізовується у вчинках і чуттях простої німецької дівчини Інґе, яка спочатку зналася хіба що на зачісках і джазі, та виросла зі своєю любов’ю – так і хочеться сказати – в могутню жінку, – то це лише додає достовірності та щирості у сприйнятті роману.

Іще одна важлива деталь: «Інґе», як мало який із сучасних романів, зближує-єднає собою європейський контекст із українським. Будемо відверті, практично жоден із теперішніх наших авторів – хай і лауреатів високих премій – не спромігся зробити чогось подібного до того, що зробив Маркес із, здавалося б, заштатної наркокартельної Колумбії чи досяг своїми романами Кундера із невеличкої Чехії. Бо наші, як правило, лише для суто „внутрішнього вжитку”. А в „Інґе” отой більш масштабний євроконтекст відчутний, і не лише завдяки тому, що центром подій є Берлін – з його численними штрасе, з цілими спецкварталами шпигунських підрозділів Штазі й КДБ, з його розподілом на сектори, яке здійснили вчорашні союзники-переможці Другої світової. Це євроєдання відбувається, не в останню чергу завдяки європейській манері письма Сергія Германа та системі його естетичних поглядів – манері відстороненій, нейтральній, з демократичними устремліннями в підтексті, навіть у підкірці або, якщо хочете, – у вивищенні прав людини, зокрема і права на любов. Інґе перед початком процесу, звертаючись до уявного судді зовсім не для того, аби виправдати чоловіка, говорить: „Я лише хочу, щоб ви замислилися над тим, яку високу ціну ми заплатили за своє кохання. Божою волею наші долі нагадують дві лінії – покручені, покривлені, але нероздільні”.

Автор встояв перед очевидною спокусою цитування історичних документів – жодного свідчення Сталіна – Берії або ж Хрущова – Шелєпіна, чи американської та німецької спецслужб він не наводить, хоча моє чуття й відчуття контексту підказує, що він те досконало вивчив. Зате прозаїк не міг встояти від різкого, скажу так, підвищення температури роману в фіналі. Навіть філологічно підготовлений та знайомий з історією читач відчує неймовірну напругу фіналу і щось подібне до катарсису. Відшукана передбачливою Інґе меддовідка про те, що їй на восьмому місяці вагітності через ускладнення забороняється подорож у літаку від батьківського помешкання до Московського пологового будинку, змушує навіть КДБ погодитися, щоб героїня народжувала в Берліні – під наглядом пильних очей, звичайно. Але несподівано народжений син-первісток через тиждень помирає, що цілком влаштовує радянське керівництво, бо розв’язує руки берлінським резидентам: після похорону дитини їм лише залишиться відвезти ненадійну пару до Москви. Ховатимуть завтра, а сьогодні?.. Сьогодні останній шанс, бо навіть шпіки-гебісти ослабили стеження, кілька машин від’їхало від їхнього берлінського дому, адже батьки померлого синочка в траурі і готуються до поховання рідної кровинки. Інґе просить у Бога простити їй іще один злочин: не бути на похоронах, якщо таке вдасться. Коли подружжя непомітно все-таки вибирається на Берлінський вокзал, то ще не знає всієї причини, не розуміє, чому скрізь так багато радянських солдатів і підозрілих „штатских”. Та попри все їм вдається – таке їхнє щастя – проникнути в Західний Берлін за якусь годину до... початку зведення Берлінської стіни! В таке везіння від неймовірної напруги моменту важко повірити навіть читачеві, що вже забув про першосторінкові адвокатські натяки на хід і результат суду, який не міг би відбутися, якби героям не вдалася таки втеча.

Більшість із нас пам’ятає з дитинства, як на запитання „про що кіно” або „про що книга” найчастіше чули відповіді: „про війну”, „про любов” або „про шпіонів”. Так от, в данному випадку я б відповідав: про Любов! Звичайно, мені, як і багатьом із читачів, було б, мабуть, комфортніше, якби ролі виглядали по-іншому: щоб Інґе була українкою, а Богдан, скажімо, німцем. Але сталося, як сталося, до того ж, вони все одно нероздільні – в любові та спокуті, й боротьбі проти КДБ, врешті-решт... „Тепер вона, так само, як і він, не має ані імені, ані прізвища. Не має дитини, Батьківщини, не має батьків. І брата... Дівчина Інґе з Дальґофа припинила існувати. Залишилася жінка, що любить убивцю”.

Це лише друга книга автора, але є підозра, яка переходить у впевненість, що вже цей роман ставить його в ряд найсерйозніших і наймодерніших прозаїків нашої сучасної літератури.

Станіслав БОНДАРЕНКО

Бандера - наш герой

http://profile.ak.fbcdn.net/hprofile-ak-snc4/hs1340.snc4/161916_166039563435056_6542980_n.jpg

"1 січня 1909 року народився український політичний діяч, ідеолог українського націоналiстичного руху ХХ століття, голова Проводу ОУН-Б. Герой України, посмертно (2010) Степан Бандера". /http://www.facebook.com/event.php?eid=166039563435056&ref=mf/

Українська спільнота на багатьох сайтах відмітить цю памятну дату, пам'ятну всім загарбникам, що топтали нашу землю. Як Людина непересічна, Бандера і його рух намагалися щедро "віддячити" загарбникам (і полякам, і совєтам, і угорцям, і німцям, і зрадникам українських вояків). Маємо памя'тати, що в умовах підпілля, під "гарячу руку" вояка могли потрапити і люди безневинні. Земля їм пухом і Царство небесне!

Дата не кругла, але в світлі шаленного розвитку жидовського, німецького і московського гілок фашизму і тотального нищення всього українського, може стати однією з останніх. Гілки ці кутаються в жупани демократії, "польської спільноти", толерантності і "антиФа" (де Головне, це Фа...). В результаті роботу отримує "україножер" Табачник, а до міліції викликають українських патріотів-націоналістів з ВО "Свободи". Україна затулила очі і не вимагає припинити катування німцями 89-річного українця Івана Дем'янюка. (Бідолагу намагаються знищити з 1933році, то жиди, то німці по черзі. І утримання під вартою триває до сьогодні). Президент України під тиском "друзів" боїться назвати голодомор геноцидом. Хоч це доведено мільйонами свідчень і мільонами жертв. Та на жаль, "дякуючи" кату Хрущову та Політбюро, що підтвердив суд у ФРН, нашому Президенту до Бандери далеко.

Степана Бандеру до страти засудили поляки бо він наказав покарати ката всіх українців. Степан Бандера, тим самим судом був засуджений до довічного ув'язнення по атентату за геноцид проти українців на Великій Україні. Його боялися Сталін і Гітлер. Сам Хрущов брав участь в організації катування вельмишановного славної пам'яті. Тому Ми, всі українці маємо право пам'ятати його слова звернені до закордонних українців:

"Якби всі ті сили, які українці витрачали на боротьбу між собою, були направлені на зовнішних ворогів, то тих ворогів давно б уже не було!"

Пам'ятаймо, друзі, що вже протягом останніх тисячи років Україну-Русь ніхто не завойовув!!!

Майбутні загарбники спочатку засилали своїх агітаторів-греків (пініше агітаторів-суздальців або монголів чи червоних), які втиралися в довіру і стравлювали українців між собою. Доволі! Вже час зупинитися і не тішити ворогів своєю простуватістю. Досить вбивати один одного за те, що він не з тим хоче об'єднання, з ким хочу я. Може вже час жити самим по волі і сусідам не заважати.

Особливо це актуально сьогодні, коли, грубо кажучі, з одного комп'ютера-провокатора можна створити враження про сусідній народ (наприклад поляків), як про людей, що більше за все на світі хочуть керувати Україною. Що вони не їдять і не п'ють, втикаються у свій "камп" і розбивають свою "клаву", аби лише українці не вважали героєм Бандеру. Що вони на сайта не зайдуть, коли там є світлина Бандери!?

Нам Своє робити!!! Сусіда можна слухати, а кохання обираймо самостійно!!!

Шануймося!!!

Основи Соціал-Націоналізму

Шановний читачу! Вашій увазі пропонується лекція з основ соціал-націоналізму. В ній Ви зможете дізнатись про основи цього політико-ідеологічного явища, дізнаєтесь про її переваги над демократією та іншими політичними течіями, а також познайомитесь з відомими історичними особами, котрі стояли у витоках соціал-націоналізму.

Командующий первой УПА

9 марта 2008 года исполнилось 100 лет со дня рождения организатора и командующего Украинской повстанческой армией (УПА) Тараса Бульбы-Боровца. Эта дата в Украине осталась практически незамеченной. Родился Боровец в селе Быстрычи Костопольского уезда на Волыни, теперь это Березновский район Ровенской области. В детстве ему дали прозвище Тарас Бульба, и будущий творец УПА, прочитав повесть Николая Гоголя "Тарас Бульба", начал гордиться своим именем.

Наверное, и теперь многим неугоден тот факт, что УПА была создана не в октябре 1942 года, а значительно раньше, и основал ее Тарас Бульба, согласно приказу президента УНР в экзиле Андрея Ливицкого от 20 июня 1940 года.

Борьба за УПА. Мало кому известно, что в марте 1943 года сложилась ситуация, когда действовали две УПА. Кроме существовавшей под командованием Бульбы-Боровца, появилась новая — так называемая бандеровская УПА (до 15 марта — военные отделы ОУН). Именно тогда в Главную команду УПА атамана Бульбы-Боровца прибыли представители Степана Бандеры и Николая Лебедя с предложениями не признавать правительства УНР, а подчиняться Проводу ОУН Бандеры. Воинские подразделения ОУН должны были войти в состав бульбовской УПА, которая обязалась иметь партийных комиссаров, насильственным образом мобилизовать в свои ряды молодежь, очистить украинские земли от польского населения. Из восьми предложенных пунктов штаб Бульбы-Боровца согласился только с одним — с включением в ряды УПА воинских подразделений бандеровцев, которые воевали бы под единым названием УПА и которыми бы руководил общий штаб. Группа Бандеры—Лебедя, поняв, что бульбовские войска невозможно поставить под партийный контроль ОУН, переименовала свои воинские подразделения в… УПА. К этим недоразумениям добавилась и волынская резня. Всем виновным и невинным польским крестьянам, живущим в Западной Украине, ОУН вынесла смертный приговор. "В одну ночь лебедевцы казнят огнем и мечом польское село. Днем немцы с польской полицией за это наказывают пять украинских сел... На другую ночь большевики с поляками жгут за это еще пять украинских сел и достреливают в лесах уцелевших беглецов", — вспоминал Бульба-Боровец после войны... Чтобы отличаться от новосозданной УПА, претворяющей в жизнь замыслы Лебедя, 20 июля 1943 года УПА Бульбы-Боровца меняет свое название. С тех пор она стала именоваться Украинской народной революционной армией (УНРА).

Братская кровь. Руководство УНРА считало преступлением действия бандеровцев и по этому поводу приняло соответствующее обращение. Из-за этого обращения атаману Бульбе-Боровцу и его штабу Лебедь заочно огласил смертный приговор. Таким образом, среди украинских военных группировок началась малоизвестная гражданская война. К сожалению, украинские патриоты, в частности бандеровцы, начали называть УНРА "бандой", а командование — "агентами" Берлина, Лондона и… даже Москвы. Не одна сотня бульбовцев погибла от рук бандеровцев.

http://telegrafua.com

«Пригадайте собі 1941 рік, коли бандерівці з висолопленими язиками перли за німецьким фронтом і проголошували «бандерівську самостійну»? Що це коштувало Україні? В першу чергу життя півтора мільйона полонених українців, що на заклик бандерівців пішли в німецькі руки і яких німота виморила по таборах. Хто поверне їх українському народові? Бандера чи може інший провід? Що спільного з українською революцією мають всі бандерівські безправ’я, побої, грабежі, мордування та вбивства, яких ми є щоденними свідками. Чи існувала коли на Україні така революційна організація, якої власний народ жахався гірше від найлютішого ворога, а її членів не називав інакше, як «путярами» та «сокірниками»... Влада, яка мордувала гірше від Гештапо або НКВД?»

Авторство этих слов принадлежит Тарасу Бульбе-Боровцу («Оборона України», сентябрь 1943 г.). Что ж, вполне достойная эпитафия Степану Бандере.

Первый о Бандере

Цитата от Первого канала: 

"Власти Украины отмечают столетие со дня рождения Степана Бандеры 

Незадолго до наступления Нового года Верховная Рада с подачи президента Виктора Ющенко утвердила перечень памятных дат, которые решено отпраздновать на государственном уровне. И первым в списке значится юбилей идейного вдохновителя украинских националистов Степана Бандеры - человека, на совести которого жизни десятков тысяч людей, включая и украинцев. 

Возглавляемая им Организация украинских националистов в начале Второй мировой войны вместе с фашистами воевала против Красной Армии, а после капитуляции Германии ещe целое десятилетие вела партизанскую борьбу против советской власти. 

На родине Степана Бандеры в Ивано-Франковской области ему установили памятник. За пределами Западной Украины это уже назвали очередной попыткой героизации нацизма. 

Петр Толочко, историк: "Конечно, это никакой не праздник. И, может быть, за исключением небольшой части населения Галичины, остальное население его просто не заметит или возмутится. Поэтому я думаю, что это праздник амбиций президента Украины Виктора Андреевича Ющенко".

Конец цитаты...

Наберите в Гугле "Петр Толочко" и, если сможете, почитайте бредни этого археолога.

Теперь о совести...

Александр Васильевич Колчак, боевой путь которого воспет в любимом многими кинофильме, не менее кроваво воевал и с Красной Армией, и с советской властью. И он, в отличие от Степана Андреевича, воевал даже не за Украину (стремящуюся к независимости), а за Россию.

На совести еще одного человека жизни сотен тысяч, если не миллионов, людей. А многие забывают, что Иосиф Сталин оказался третим по итогам конкурса "Имя России"...

Продолжать?