хочу сюда!
 

Natalie

36 лет, весы, познакомится с парнем в возрасте 36-46 лет

Заметки с меткой «сташинський»

Вбивство С. Бандери , як це було .

"Я приймаю вирок смерті". Як КГБ вбив Степана Бандеру
14.10.2014 _ Микола Посівнич
Версія для друкуКоментарі2

55 років тому агент КГБ Сташинський вбив провідника революційної фракції ОУН. Інтерес до постаті не вщухає й понині. Приміром, відвідуваність сторінки про Бандеру у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Сьогодні ж згадаємо про обставини смертельного замаху на цю людину.

Кожен із членів ОУН і вояків УПА чітко усвідомлював, що воюючи за державну незалежність на нього можливо чекає смерть. Тому слова Степана Бандери до членів Великого збору, які обрали його в 1955 р. головою проводу Закордонних частин ОУН видаються цілком логічними: "Я приймаю Ваш вирок смерти".

Він як і його сотні тисяч соратників бажали такої смерті, яка б у свою чергу породжувала все нових борців та сприяла подальшій боротьбі національно-визвольного руху.

Посмертна маска вождя українських націоналістів Степана Бандери

"Бандеризація України – головна загроза Росії". Таку сентенцію можна прочитати з 2002 р. в публікаціях багатьох засобів масової інформації Росії і для пересічного читача чи слухача повстає логічне запитання: хто такий Степан Бандера, яка була його політика і чи його діяльність несла загрози для СРСР в 1959 році та сучасної Російської Федерації?

У зв’язку з сучасними подіями в Україні: Революцією Гідності, окупацією Криму та війною на Донбасі відвідуваність сторінок в Інтернеті про Степана Бандеру різко зросла. Відвідуваність сторінки про нього у російській Вікіпедії виросла до мільйона осіб. Українська ж сторінка має 520 тисяч переглядів.

За даними Google Trends – сервісу, який аналізує пошукові запити користувачів у всьому світі за кількістю запитів ідеолог українського націоналістичного руху обійшов легендарного революціонера Ернесто Че Гевару. Значний інтерес особа Бандери викликає у Молдові, Білорусі та Казахстані, а також на англійській, німецькій, чеській та інших версіях.

Навіть мертвий Степан Бандера є символом і декому дуже заважає. 17 серпня ц.р. вандали сплюндрували його могилу в Мюнхені.

Хто це зробив німецька поліція з'яувати це покищо не змогла

Радянська влада й спецслужби вбачали у Степані Бандері найзапеклішого ворога режиму. Тому вони вдалися до повномасштабної дискредитації провідника ОУН, щоб тим самим знівелювати його моральний авторитет в Україні і за кордоном.

Шостого лютого 1946 р. Микола Бажан як представник делегації УРСР на засіданні сесії Генеральної Асамблеї ООН у Лондоні вимагав від західних союзників (передусім США та Великої Британії) видати Бандеру як "воєнного злочинця". Але ці та інші домагання не давали жодного бажаного результату.

Комуністичне керівництво за таких обставин бачило єдиний шлях досягнення своєї мети – фізичне знищення керівника націоналістичного руху. За непідтвердженими документально даними Верховний суд СРСР восени 1949 року "після розгляду" справи прийняв рішення про винесення Степану Бандері вироку смерті.

В 1945-1947 рр. відділки американської військової поліції в окупованій зоні Західної Німеччини отримали наказ затримати Бандеру. Однак вони зволікали з його затриманням та подальшою передачею СРСР, посилаючись на відсутність складу злочину в діяльності лідера українського визвольного руху. Навіть для його арешту була сформована слідчу групу на чолі з полковником І. Антонюком, підполковниками М. Сергієнком та Джозефом Дашером.

Заступник командувача радянської військової адміністрації генерал-полковник Курочкін 26 жовтня 1946 р. просив прискорити командуючого військовою адміністрацією США в Німеччині видачу "воєнного злочинця" Бандери.

ериканська військова контррозвідка уважно слідкувала через своїх агентів за діяльністю лідера націоналістів. За їхніми даними він постійно перетинав американсько-французьку демаркаційну лінію окупаційних зон біля міста Бад-Райхенхалль та району Берхтесґаден пішки через гірські і лісові масиви, а також переходив до Австрії.

Степан Бандера (крайній справа) з друзями під час "прогульок" у Альпах

Щоб уникнути переслідувань радянських спецслужб сім’я Бандери постійно змінювала своє місце проживання. Тимчасовими притулками стають помешкання в Німеччині й Австрії: Інсбруку, Зеєфельді, Ґільдерсгаймі, Реґенсбурґу, Брайбруку над озером Амерзее, біля Штарнбеґського озера, поблизу Штарнбергу, Мюнхені та його околицях.

Родина Бандер мешкала в Німеччині під прізвищем Попель і діти, навколишнє середовище не знали насправді про них нічого.

Згідно з розробленою легендою, Стефан Попель був журналістом української газети "Український Самостійник" в Мюнхені.

Керівники ОУН Степан Ленкавський (зліва) і Бандера (справа) з родинами на відпочинку. Діти провідника не знали свого справжнього прізвища і ким є їхній тато

Служба Безпеки ЗЧ ОУН розкрила плани підготовки понад десяти замахів. Зважаючи на те, що проти такої потужної спецслужби як НКВД–МГБ–КГБ з його велетенським апаратом, невичерпними технічними засобами й фінансами, СБ ЗЧ ОУН могла протиставити лише невеликі ресурси. Проте її контрзаходи постійно змушували відкликати радянських агентів та змінювати тактику й плани.

Радянські спецслужби влаштовували різного роду пастки - скажімо, збирали серед емігрантів гроші для допомоги нібито, родині Бандер, і просили щоб за ними приходили.

У 1947 р. замах на провідника ОУН підготовляв агент МГБ Ярослав Мороз. Переправивши до Німеччини, йому наказали вбити Бандеру таким чином, щоб підозри впали на противників ОУН(р) – мельниківців.

Чекісти дуже сподівалося, що таким способом зможуть досягти подвійної мети: знищать Бандеру й спровокують з боку бандерівців пропорційну відповідь у відношенні до опонентів, що викличе серед українців на еміграції міжусобицю. Однак і цей план був розкритий СБ ОУН.

Одразу ж після цього на початку 1948 р. до Західної Німеччини прибув нелегальним шляхом інший агент МГБ і польського Управління Безпеки капітан Володимир Стельмащук ("Жабскі", "Ковальчук"). Він на місці отримав координати інших агентів і створив бойову групу, яка мала у розпорядженні автомобіль й мотоцикл. Вони також збирали інформацію про антирадянську діяльність різних політичних еміграційних середовищ і груп.

Але головним завданням групи Стельмащука було виконати замах на провідника ЗЧ ОУН. За допомогою резидента МГБ у Франції Стельмащукові вдалося локалізувати місце проживання Бандери в одній лісовій хатинці за 28 кілометрів від Мюнхену. Одначе, зорієнтувавшись, що їх агентурну діяльність викрила СБ ОУН, Стельмащук і його група виїхали із ФРН.

Відпочинок у колі однодумців. Знову з Ленкавським

У 1950 р. СБ ОУН стало відомо, що через резидента МГБ у Празі підготовляється черговий замах на провідника ЗЧ ОУН. Восени 1952 р. через базу МГБ у Карлсгорсті (Східній Берлін) було скеровано до Мюнхену двох агентів із завданням вчинити замах на Бандеру. Один із цих агентів, родом із Чехословаччини, був відомий під прізвищем Горст Лєгуда, який мешкав у мюнхенському готелі "Кройцгоф". Інший агент, німець Лєман замешкав у Мюнхені в "Фремденгайм Ерліхе" на вул. Шелінґера, 9.

Однак, представники західних спецслужб, які мали в даному відділі МГБ власного агента, довідалися про даний план. Тому Лєґуду і Лємана було заарештовано у Мюнхені. Обох агентів посадили в тюрму у Франкфурті-над-Майні, а згодом їх було засуджено за шпигунську діяльність.

У 1953 р. з таким же завданням керівництво МГБ вислало до Мюнхену перевіреного агента Степана Лібгольца, німця родом з Волині. Вдаючи себе прихильника українського визвольного руху, він намагався проникнути в націоналістичне середовище, щоб збирати інформації про спосіб життя й діяльність Бандери. Служба безпеки досить швидко викрила агентурну діяльність і локалізувала контакти Лібгольца, при цьому не викликаючи жодних підозр. Лишень у 1957 р., його агентурну роботу було викрито і Лібгольц одразу ж зник, як й інші агенти КГБ. Згодом його прізвище виринуло у Східній Німеччині, де КГБ використовувало його до здійснення певних інформаційних провокацій у зв'язку з втечею Богдана Сташинського на Захід.

Наступні чотири роки були спокійними, одначе вони були лише копіткою підготовкою до вбивства Степана Бандери та навчання Сташинського.

На початку 1959 року в Мюнхені СБ ОУН декілька разів фіксувала особу на прізвище Вінцік, який нібито був працівником однієї з чехословацьких фірм й приїжджав з Відня автомобілем та дуже цікавився дітьми Степана Бандери. Вінцік довідався адресу школи, в якій навчався 13-річний Андрій Бандера. Останній раз чоловік відвідав Мюнхен 26 березня й одразу ж був заарештований німецькою кримінальною поліцією.

В цей же час провід ЗЧ ОУН отримав конфіденційні інформації проте, що КГБ підготовляє замах на Степана Бандеру аналогічним способом, як було вбито Головного отамана УНР Симона Петлюру. Кагебісти вишколювали молодого агента-поляка родом з Волині, який мав прилюдно застрелити і заявити, що він помстився за співвітчизників та свою родину, які нібито загинули в 1943 р. від рук бандерівців.

Від 1954 р. КГБ посилило свою діяльність й агентуру в націоналістичних середовищах, почало посилено поширювати провокації проти ОУН(р), шантажували родини провідних членів ОУН, які мали родичів в СРСР, та пробирались до їх помешкань, викрадали людей, а відтак застосовували тортури.

З 1950 р. спецслужба СРСР підготовляла колишнього львівського студента Богдана Сташинського до виконання спецзавдань, в тому числі з ліквідації ворогів радянської влади. В 1954 р. Сташинського перевели у Карлсгорст, де базувався головний центр КГБ, в безпосереднє розпорядження старшого лейтенанта Сергія Демона. Протягом трьох років він ретельно виконував різні розвідувальні і кур'єрські завдання в Західній Німеччині.

12 жовтня 1957 році Богдан Сташинський – "Зікфрід Дрегер" отримав від "чоловіка з Москви" пістолет-шприц, який вистрілював набоями із синильної кислотою, та наказ ліквідувати в Мюнхені чільного українського політичного діяча, лідера ОУН-з, професора Лева Ребета.

Сташинський ідеально виконав поставлений наказ і був нагороджений КГБ похвальною грамотою й фотоапаратом.

Пристрій, яким було вбито Ребета й Бандеру

В січні 1959 р. Богдан Сташинський одержав від Сергія Демона завдання поїхати у Мюнхен, знайти помешкання Степана Бандери – Попеля та ознайомитися із способом його життя. Він прибув до Мюнхену під фальшивим прізвищем Ганс Будайт, віднайшов адресу Провідника ЗЧ ОУН. Опісля він повернувся до базу КГБ й подав звіт керівництву.

У квітні 1959 р. Сташинського було викликано до Москви, де ним опікувався офіцер КГБ, "Георгій Аксєнтьєвіч", який передав наказ комуністичної партії й радянського уряду ліквідувати Степана Бандеру. Йому видали на озброєння покращений двох цівковий пістолет-шприц, і четвертого травня він відлетів літаком до Східного Берліну.

Остаточне рішення про ліквідацію Бандери було прийнято московським керівництвом. За не підтвердженими даними на вбивстві дуже наполягав Микита Хрущов. Київські чекісти були проти, бо розуміли, що у разі показового покарання українці отримають мученика. Герой перетвориться на міф, а з міфом боротися значно важче, ніж з реальною людиною.

Документи кілера Сташинського

Десятого травня 1959 р. Сташинський відлетів до Мюнхену, де зупинився в готелі "Шоттенгамель" під прізвищем Ганс Будайт.

На другий-третій день він вистежив Степана Бандеру, коли той о 16.30 хв. заїхав своїм автомобілем "Опель-Капітан" на подвір'я будинку по вул. Крайтмайр, № 7. Сташинський покинув місце своєї засідки при вулиці Занд, де він чекав на прибуття об’єкта, і подався до нього та активував свій пістолет, який тримав у правій руці, загорнений в папір.

Бандера перебував сам у відчиненому гаражі, без охорони. Однак несподівано Сташинський відмовився від виконання замаху, вийшов на вулицю і вистрілив з обидвох цівок пістолета. Попрямувавши до маленького потічка в Гофгартен він його туди викинув.

Дещо згодом він виїхав до м. Франкфурту та повернувся до Східного Берліну.

Богдан Сташинський доповів вищому керівництву КГБ, що на подвір'ї дому Бандери його завважила постороння людина, а тому він не міг виконати замах. Йому передали підроблені ключі до брами будинку Бандери та він навідався до Мюнхену, щоб їх успішно випробувати.

Згодом у свідченнях поліції він заявляв, що тричі пробував відчинити браму будинку при вулиці Крайтмайра № 7. При цьому йому двічі ламалися борідки ключів і залишилися в замку, які поліція згодом знайшла на дні замкового механізму. Після цього він повернувся до штаб-квартири КГБ у Карлсгорсті.

Дещо пізніше виїхав до СРСР, де тривалий час був у наданій йому заслуженій відпустці в своєму родинному селі Борщовичах біля Львова.

Доля Сташинського після суду є невідомою, він зник...

Наприкінці вересня – початку жовтня 1959 р. Сташинський повернувся до Карлсгорсту. Йому наказали поновити підготовку замаху на провідника ОУН. Під час поліційних допитів у 1961 р. Сташинський про це свідчив так: "Сєргєй поінформував мене, що знову момент настав. Він одержав з Москви вказівку, згідно з якою я тепер повинен виконати атентат у Мюнхені. Пізніше один генерал у Калрсхорсті, якому мене зарекомендовано, окреслив виконану мною працю, як "урядові завдання" або "урядове доручення". Отже, про смерть... Бандери мусіло вирішити якесь вище середовище, найвище державне бюро в Москві...".

Другого жовтня 1959 р. СБ ОУН стало відомо про ухвалення ЦК КПРС рішення щодо ліквідації Степана Бандеру, щоб завдати таким чином, якщо не остаточного удару, то хоча б такого, що після нього націоналістичний рух не піднявся на такий рівень. Агент Станіслав Зажицкі, також повідомив, що КГБ отримало доручення ліквідувати Ярослава Стецька, Степана Ленкавського і Степана Мудрика, а Івана Кашубу вивезти до Східної Німеччини.

Одержавши додаткові інформації, які підтверджували дану інформацію, Провід ЗЧ ОУН на своєму засіданні в складі Степана Бандери, Степана Ленкавського, Івана Кашуба, Данило Чайковського, Ярослава Бенцаля, Григорія Васьковича та Дмитра Миськіва 5.10.1959 р. прийняв рішення про збільшення особистої охорони Провідника ОУН та вироблення йому нових документів з виїздом закордон, ймовірно, до Іспанії 14 жовтня.

Відтоді С. Бандеру супроводжували 5-6 охоронців вранці з дому з Крайтмайрштрасе до організаційного бюра при Цеппелінштрассе, 67 і так само назад додому о 17-ій годині. Однак, Бандера, як і раніше, не дуже дотримувався вимог СБ. Сам керував автомобілем, мав дуже бадьорий настрій, який не покидав його протягом тижня до смерті, послаблюючи при цьому інстинкти самозбереження.

Зранку 15 жовтня 1959 р. Бандера виїхав автомобілем з дому після сьомої години в супроводі охорони на роботу. На Цеппелінштрассе він працював до обіду і о 12-ї годині поїхав додому, взявши із собою Євгенію Мак з якою планував купити на базарі овочі. Після покупок на базарі він відвіз назад на роботу пані Мак та поїхав додому на обід.

Декілька хвилин по 13-й годині Ярослава Бандера повідомила проводу ЗЧ ОУН, що її чоловіком залитий кров'ю лежить на сходах будинку. Одразу ж на місце випадку виїхали С. Ленкавський, Я. Бенцаль і І. Кашуба.

Тим часом сусіди викликали швидку допомогу, яка о 13.10 хв. прибула та відвезла Бандеру разом з його дружиною до лікарні Червоного Хреста на вулиці Льота № 2, що знаходилася за 5 хвилин їзди від дому. Тим часом з помешкання вибігла няня дітей Вайнерів, побачивши пораненого, намагалася допомогти йому холодними компресорами. Дружина Бандери збігши вниз сходами побачила, як сусіди обернули тіло її чоловіка і він ще декілька разів відкрив і заплющив вії. В його уст, носа і вух спливала кров.

Прибулі члени Проводу ЗЧ ОУН на першому поверсі застало подружжя Ґамзе, яке розповіло про те, що сталося. Коли вони почали обідали, несподівано почули важкий стукіт кроків на сходах і приглушений, схожий на хрипіння стогін. Вийшовши з квартири, вони побачили на сходової клітці, перед дверима ліфту Степана Попеля, який лежав у крові обличчям до землі. Близько нього стояв кошик з помідорами, а біля дверей ліфту в'язка ключів.

За свідченнями Сташинського, завантажений продуктовими пакетами Бандера, намагався витягнути ключ із замка дверей. Зійшовши сходами вниз він запитав його, чи потрібна йому допомога. Коли він наполовину обернувся до вбивці, то в цей момент йому вистрілив в обличчя з пістолета-шприца, що його сховав під газетою в правій руці. Лівою рукою Сташинський роздушив у носовій хусточці ампулу з протиотрутою і, тримаючи її собі під носом, спокійно відійшов, не чекаючи на реакцію жертви. Декілька хвилин перед тим сходами вниз зійшла жінка, яка завважила вбивцю, хоч тільки з плечей, бо він відвернувся обличчям до дверей ліфту.

В лікарні Червоного Хреста на вулиці Льота № 2 Степан Ленкавський, Ярослав Бенцаль і Іван Кашуба побачили струмки крові біля уст, носа і вух покійного Бандери. Слідів побиття на обличчі і голові не було видно, одначе, при ближчому розгляді було зауважено довкола уст дрібненькі цяточки. На краватці, сорочці й вилогах блюзи ясніли біляві крапки.

Бенцаль звернув увагу поліції на дивні осколки та цяточки довкола уст, а також вказав, що на сходовій клітці будинку він відчув дивний запах. Однак поліція не звернула увагу на його слова і в перші дні слідства пішла цілком фальшивою дорогою.

Лікарі під час оглядин тіла знайшли під його правою пахвою револьвер, тож повідомили про це кримінальну поліцію. Після 16-ій години Ярослава Бандера зайшла до лікарні з редактором газети "Шлях Перемоги" Данилом Чайковським. Вони побачили як з кімнати, де лежало тіло небіжчика, вийшла група фахівців на чолі з головним лікарем. В розмові з Чайковським він поставив запитання, чи не міг хто вкласти в уста Бандери дуло револьвера й вистрілити в саме горло. Отже, перший лікарський огляд не міг визначити причини смерті, а це позначилося на пізніших дуже суперечних і недоречних описах німецької преси.

За наказом німецьких спецслужб тіло Бандери перевезено до Медично-судового інституту мюнхенського університету на вулиці Лібфравен, де 16 жовтня було проведено медичну експертизу, яка тривала дві години.

На вимогу проводу ЗЧ ОУН при розтині тіла був присутній проф. Ярослав Гинилевич. Її проводив керівник інституту, проф. В. Лявес з двома німецькими лікарями.

19 жовтня 1959 р. слідча комісія оприлюднила заяву такого змісту: "Проведені в суботу 17 жовтня в Судово-медичнім Інституті розслідування для встановлення причини смерти виявили, що Бандера помер на затруєння ціянкалієм. Тепер комісія для справ убивств перевіряє, чи наявним є самовбивство чи злочин".

Провід ЗЧ ОУН повідомив, що Провідник загинув від ворожої руки телеграмами та листами організаційні підрозділи: Англії, Бельгії, Німеччини, Франції, Голландії, Іспанії, Австрії, Канади, США, Аргентини, Венесуели, Бразилії, Австралії, окремих провідних членів ОУН у найвіддаленіших країнах, українським й іноземним засобам масової інформації.

Також було підготовлено надзвичайний випуск газети "Шлях Перемоги", щоб поінформувати загал української еміграції. Це двохсторінкове видання 18 жовтня 1959 р. починалося заявою Проводу ЗЧ ОУН:

"В трагічну хвилину смерти нашого довголітнього Провідника, Великого Сина Українського Народу, славної пам'яти Степана Бандери, закликаємо Вас зберегти у Ваших, скованих болем, серцях тверду віру в перемогу нашої святої справи і непохитно стояти в лавах Організації Українських Націоналістів та ще міцніше і завзятіше згуртувати всі свої сили до дальшої боротьби.

Париж, Роттердам, Білогорща, Мюнхен – криваві етапи на шляху до визволення України, на яких поклали свої голови найкращі борці – є доказом великої жорстокости відвічного ворога України, Москви, що фізичним нищенням провідників намагається обезголовити організовану бойову силу українського народу.

На крові поляглих героїв української визвольної боротьби завжди виростав героїчний міт, який святим вогнем запалював нових борців до продовження боротьби за Українську Самостійну Соборну Державу. Довголітній досвід, набутий кадрами ОУН під проводом Степана Бандери, і визначені ним політичні напрямні є те, чого ворог вбити не може. Вони визначають на майбутнє незмінність нашого дотеперішнього шляху.

Наша непохитність, єдність, активність і витривалість – це єдина відповідь ворогові на його підступні і скритовбивчі удари, якими він хоче застрашувати і терором послабити провідну силу найбільшої поневоленої ним країни".

Вшановуючи пам'ять Степана Бандери, провід ЗЧ ОУН прийняв рішення для членів і симпатиків Організації, запровадити двомісячну жалобу від 15 жовтня до 15 грудня 1959 року. Окрім, націоналістів спонтанно з ними солідаризувалося значна кількість українців в діаспорі, відміняючи різного роду заплановані на той час свята, забави, танці тощо.

Протягом даного часу по всіх майже осередках української діаспори служили Служби Божі і панахиди, відбувалися меморіальні зібрання та урочисті академії на честь Провідника. Заупокійні Служби Божі одночасно відправляли 8-12 священиків, а також виголошували хвилюючі промови, які підкреслювали в них значення тої великої жертовності, що її офірував для Батьківщини Степан Бандера.

Одночасно було організовано антирадянські демонстрації та віча у Великобританії – 48, Німеччині – 15, Франції – 7, Бельгії – 4, Австрії й Голландії – по 1, в Канаді і США – по 50, Аргентині й Бразилії – по 3, Австралії – 3.

Ветеран зовнішньої розвідки КГБ та учасник операцій проти ЗЧ ОУН Георгій Саннiков у спогадах "Велике полювання" зазначив: "Похорон Бандери перетворився на могутню демонстрацію єдності i згуртованості закордонних українських націоналістів. Смерть Бандери сконсолідувала ворожі Радянському Союзу сили в середовищі української емiграцiї". На його думку Бандера, "перетворився з нашою допомогою в націоналістичного Ісуса Христа".

Постать Бандери після смерті й надалі залишається в епіцентрі боротьби, як символ українського визвольного руху, та постійно використовується в політичній та збройній боротьбі 2014 року. Визнання й вшанування, усіх без винятку, борців за волю України – свідчення зрілості України як держави, яка сама вирішує, яких героїв їй шанувати і яке майбутнє їй будувати.

Микола Посівнич
Кандидат історичних наук, президент фонду "Літопис УПА" (м. Львів). Остання книга - "Воєнно-політична діяльність ОУН у 1929-1939 рр." (20

Про убивцю С. Бандери – Б.Сташинського

Роман Сергія Германа, названий ніжним жіночим іменем «Інґе», який щойно випустило видавництво «Ярославів Вал», — повний флакон інтриг — від інтимних до… історичних, адже йдеться не просто про кохання в іще тоді не розділеному стіною, але поділеному на сектори Берліні, а про кохання й долю саме убивці Степана Бандери – Богдана Сташинського й німецької дівчини, яка стала йому дружиною. Тож інтимне з його своєрідною логікою вчинків — лиш частка історичного тла. Найбільший парадокс полягає в тому, що цілком приватна любов може, виявляється, змінити хід історії.



Роман починається, так би мовити, з кінця — із зали суду, де на якийсь час з’являються свої головні герої — суддя Яґуш і адвокат Гельмут Зайдель. Перший виносить вирок убивці — всього вісім років тюрми із урахуванням часу слідства, а другий – іще більший герой-тріумфатор, завдяки його блискучій адвокатській промові виліпився такий гуманний результат: «захист дав цьому переконливі докази, слід визнати підсудного не вбивцею, хоча це він здійснив акти вбивств, а лише інструментом, помічником тих, хто є реальними замовниками обох злочинів і хто наразі перебуває далеко від палацу судочинства в Карлсруге».

Після вироку адвокат Гельмут Зайдель почув у кав’ярні від поважного колеги: «Як на мене, прихильність суду до вашого підзахисного була спричинена і тим великим позитивним враженням, який принесли його свідчення. Завдяки йому вільний світ довідався про методи, якими послуговується Кремль. Його зізнання дають Заходу потужні козирі у протистоянні з росіянами. У часи «холодної війни» це набагато важливіше, аніж демонструвати військову перевагу».

У відповідь звучать не менш інтригуючі слова адвоката Зайдля: «Мій підзахисний з власної волі ніколи не зважився б піти проти КДБ. Але одного дня він закохався, а дівчина виявилася з характером».

Обидва правники сходяться на тому, що навіть кримінальний кодекс ФРН, цілком придатний для оцінки карних вчинків, має певні недоліки, бо не враховує злочини, організовані державою — адже „це два зовсім різні типи злочинів”.

А читач не підозрює, що десь у той же час, в іншому кутку Європи, в московському Кремлі, шеф КДБ Шелєпін отримує черговий втик-наганяй від Микити Хрущова з того ж самого приводу: бо „молодчики” із совєтської розвідки зазнали найбільшої поразки на західному напрямку — як не пасли, але упустили свого „кадра” Сташинського, дали йому можливість втекти разом із жінкою-німкенею в Західний Берлін, добровільно здатися американцям, внаслідок чого й відбувся потім суд – мабуть, не тільки й не стільки над ним, скільки над радянською владою з повним розвінчанням найпідступніших і найкривавіших методів есесерівської розвідки й системи в цілому.

Але наступну сотню сторінок читач перейматиметься зовсім іншим: дуже приватно-інтимною історією життя і кохання звичайної німецької дівчинки Інґе – вчорашньої випускниці школи, перукарки, яка живе з батьками у Східному Берліні, а працює в одному з приватних салонів Берліна Західного. Цікава деталь: Берлін 50-х років минулого століття являв собою місто, поділене на чотири сектори, найбільшим із яких був радянський – до нього входило аж вісім районів, починаючи з центру і закінчуючи Кьопеніком, і кордон між східною і західною зонами був фактично умовним. Тож іще до знайомства з майбутнім обранцем її намагалися вербувати як східнонімецька Штазі, так і американська розвідка. Щоправда – безуспішно. А от закохалася вона в поляка Йозефа (Йоші, як вона його називає), довго не знаючи (як і читач), що насправді він не варшавський перекладач, а українець Богдан Сташинський.

Вже в перший рік знайомства й кохання якимись жіночими фібрами Інґе відчуває-передбачає, що на їхню долю випадуть важкі випробування. І коли їх обох викликають до Москви, Богдан зізнається коханій, хто він насправді, розповідає, що саме він ліквідував Лева Ребета і Степана Бандеру, пояснивши, що ті були керівниками націоналістичної організації. Інґе шокована. Але вона – не раз під впливом проповіді священика в кірсі розмірковуючи про всепрощення Ісуса, який пробачив навіть блудницю, – пізніше запитає сама себе: «А якби він розповів тобі усю правду того першого вечора, коли ви познайомилися на танцях, ти відсахнулася б від нього?» І у відповідь я почула своє «ні»…».

Віра і любов Інґе роблять її сильнішою від коханого – красивого агента-шпигуна. Завдяки їй вони навіть зриваються на якийсь час з московсько-гебістського гачка та їдуть без дозволу КДБ в рідне село Богдана на Львівщину, де живуть його батьки і сестри і де його ненавидять, мабуть, усі, починаючи з найрідніших. Адже свого часу він вимушено здав органам упівську криївку, рятуючи таким чином неповнолітню сестру – зв’язкову УПА, та й усю родину від розстрілу чи Сибіру. Інґе усвідомлює великі гріхи Богдана, але готова спокутувати їх разом із ним, чого б це не коштувало, бо КОХАЄ по-справжньому. Навіть родина Богдана через приязне ставлення до Інґе теплішає до нього. Зрозумівши, що для совєтських органів мають значення лише державні інтереси, а людина – це ніщо, Інґе з німецькою педантичністю і твердістю переконує нареченого, що єдиний вихід для них – втекти на Захід, віддатися там на суд земний і Божий. „Я багато думала і думаю про те, – пояснює вона Богданові, – яка доля очікує нас після втечі. Напевно, будуть труднощі. Але я більше боюся не західноберлінської поліції, а того, що нас переслідуватимуть... оці твої... Як їх тепер називати?” А він, дозріваючи до її ідеї, своєрідно її заспокоює: „Якщо я розповім усе, що знаю, вони запроторять мене у таку камеру, куди КДБ ледве чи дістанеться”.

Обоє вони заслужили на таке специфічне щастя – попри все дістатися до Західного Берліна, де перед ними відкриється рятівницею... тюремна камера. Як би там не було, та читач у 99-ти випадках із ста, напевне, буде на боці цієї, звичайної – на перший погляд – німецької жінки, яка готова боротися із всемогутнім КДБ.

Серед важливих особливостей авторського стилю — стриманість і неупередженість по відношенню до своїх героїв, сказати б, — ненав’язування власних симпатій. Читач зі стажем, безумовно, легко пригадає класичний роман радянської доби на розвідницько-шпигунську тему «І один у полі воїн» Юрія Дольд-Михайлика. Там, звичайно, одразу видно, на чиєму боці автор, кому з героїв симпатизує. Як видно одразу й те, хто переможе, адже в голові письменника – ідеологія, а все і всі — кращі чи гірші, – але гвинтики в механізмі цієї радянської машини.

У романі ж «Інґе» все зовсім по-іншому, починаючи зі ставлення автора до героїв. Мабуть, найточніше тут підійде термін видатного російського літературознавця Михайла Бахтіна «остранение», який він народив, детально розбираючи поетику Федора Достоєвського. Дійсно, якщо француз Флобер міг сказати: «Мадам Боварі — це я», то Достоєвський, кажучи про будь-якого зі своїх героїв, не те що не поставив би знак такої рівності, а й не назвав би бодай когось (усіх братів Карамазових, князя Мишкіна чи будь-кого іншого) навіть своїм далеким родичем. Усі його персонажі рівновіддалені від автора, ніхто не є його ідейним рупором, кожен має свій голос (внаслідок саме авторського «остранения», що є чимось більшим за «відсторонення»), і все це породжує знамениту «поліфонію Достоєвського», якщо скористатись іще більш узагальнюючим терміном Бахтіна.

Цілком схоже відсторонення від героїв спостерігаємо й у автора «Інґе», що і є, можливо, найдорогоціннішим набутком творчої манери прозаїка. Тут не знайдеш якихось вбивчих епітетів-характеристик по відношенню до будь-кого з радянського шпигунського відомства — починаючи від спадкоємця Берії Шелєпіна і закінчуючи самим Богданом Сташинським. Як не побачиш в тексті й авторських симпатій-співчуттів до останнього. Є лише спроба скрупульозно, толерантно й відсторонено вдивитися в той час і події тих буремних літ (від моменту ліквідації Бандери у 1959-му до суду через якихось два роки), коли Європа раптом отримала ще один новий кордон у вигляді „вирощеної” за ніч Берлінської стіни.

Хіба що ставлення автора до головної героїні Інґе не можна назвати абсолютно нейтральним, відстороненим на всі сто, і то воно, це ставлення, відчувається, скоріше, в підтексті і пов’язане, напевне, з тим, що Інґе – жінка.

Коли історія подається без прикрас, то це краще для самої історії в кінцевому результаті – і для її учасників, і для нащадків. А те, що вона бачиться не з висоти поглядів керівників держав, переможних маршалів чи їхніх критиків-суддів, а викристалізовується у вчинках і чуттях простої німецької дівчини Інґе, яка спочатку зналася хіба що на зачісках і джазі, та виросла зі своєю любов’ю – так і хочеться сказати – в могутню жінку, – то це лише додає достовірності та щирості у сприйнятті роману.

Іще одна важлива деталь: «Інґе», як мало який із сучасних романів, зближує-єднає собою європейський контекст із українським. Будемо відверті, практично жоден із теперішніх наших авторів – хай і лауреатів високих премій – не спромігся зробити чогось подібного до того, що зробив Маркес із, здавалося б, заштатної наркокартельної Колумбії чи досяг своїми романами Кундера із невеличкої Чехії. Бо наші, як правило, лише для суто „внутрішнього вжитку”. А в „Інґе” отой більш масштабний євроконтекст відчутний, і не лише завдяки тому, що центром подій є Берлін – з його численними штрасе, з цілими спецкварталами шпигунських підрозділів Штазі й КДБ, з його розподілом на сектори, яке здійснили вчорашні союзники-переможці Другої світової. Це євроєдання відбувається, не в останню чергу завдяки європейській манері письма Сергія Германа та системі його естетичних поглядів – манері відстороненій, нейтральній, з демократичними устремліннями в підтексті, навіть у підкірці або, якщо хочете, – у вивищенні прав людини, зокрема і права на любов. Інґе перед початком процесу, звертаючись до уявного судді зовсім не для того, аби виправдати чоловіка, говорить: „Я лише хочу, щоб ви замислилися над тим, яку високу ціну ми заплатили за своє кохання. Божою волею наші долі нагадують дві лінії – покручені, покривлені, але нероздільні”.

Автор встояв перед очевидною спокусою цитування історичних документів – жодного свідчення Сталіна – Берії або ж Хрущова – Шелєпіна, чи американської та німецької спецслужб він не наводить, хоча моє чуття й відчуття контексту підказує, що він те досконало вивчив. Зате прозаїк не міг встояти від різкого, скажу так, підвищення температури роману в фіналі. Навіть філологічно підготовлений та знайомий з історією читач відчує неймовірну напругу фіналу і щось подібне до катарсису. Відшукана передбачливою Інґе меддовідка про те, що їй на восьмому місяці вагітності через ускладнення забороняється подорож у літаку від батьківського помешкання до Московського пологового будинку, змушує навіть КДБ погодитися, щоб героїня народжувала в Берліні – під наглядом пильних очей, звичайно. Але несподівано народжений син-первісток через тиждень помирає, що цілком влаштовує радянське керівництво, бо розв’язує руки берлінським резидентам: після похорону дитини їм лише залишиться відвезти ненадійну пару до Москви. Ховатимуть завтра, а сьогодні?.. Сьогодні останній шанс, бо навіть шпіки-гебісти ослабили стеження, кілька машин від’їхало від їхнього берлінського дому, адже батьки померлого синочка в траурі і готуються до поховання рідної кровинки. Інґе просить у Бога простити їй іще один злочин: не бути на похоронах, якщо таке вдасться. Коли подружжя непомітно все-таки вибирається на Берлінський вокзал, то ще не знає всієї причини, не розуміє, чому скрізь так багато радянських солдатів і підозрілих „штатских”. Та попри все їм вдається – таке їхнє щастя – проникнути в Західний Берлін за якусь годину до... початку зведення Берлінської стіни! В таке везіння від неймовірної напруги моменту важко повірити навіть читачеві, що вже забув про першосторінкові адвокатські натяки на хід і результат суду, який не міг би відбутися, якби героям не вдалася таки втеча.

Більшість із нас пам’ятає з дитинства, як на запитання „про що кіно” або „про що книга” найчастіше чули відповіді: „про війну”, „про любов” або „про шпіонів”. Так от, в данному випадку я б відповідав: про Любов! Звичайно, мені, як і багатьом із читачів, було б, мабуть, комфортніше, якби ролі виглядали по-іншому: щоб Інґе була українкою, а Богдан, скажімо, німцем. Але сталося, як сталося, до того ж, вони все одно нероздільні – в любові та спокуті, й боротьбі проти КДБ, врешті-решт... „Тепер вона, так само, як і він, не має ані імені, ані прізвища. Не має дитини, Батьківщини, не має батьків. І брата... Дівчина Інґе з Дальґофа припинила існувати. Залишилася жінка, що любить убивцю”.

Це лише друга книга автора, але є підозра, яка переходить у впевненість, що вже цей роман ставить його в ряд найсерйозніших і наймодерніших прозаїків нашої сучасної літератури.

Станіслав БОНДАРЕНКО