[ Читати далі ]

[ Читати далі ]

На головній сторінці Даного сайту i.ua, внизу, написані контактні дані компанії власника сайту.

Глянув  в  очі твої і… пропав…

Хто ж мені таку долю наврочив?

Не згадати, чи колись так кохав…

Ти як місяць серед самої темної ночі.

Як ковток живої води,

що вбиває присмертну ту спрагу.

А чи снишся, чи потрапив я в рай,

та к життю повернула мені ти наснагу.

Як без тебе?!  Я примарою став,

що слідкує, як ти розпускаєш коси.

Я б тебе серед сотні красунь упізнав

по повітряній стрічці в твоєму волоссі.

Не лягай тільки поруч. Не смій,

бо напевно, що я збожеволію.

Чую подих твій близько,  і в нім

я втрачаю свідомість та волю.

Увірвавшись у серце моє,

ти залишишся мабуть назавжди.

Богу слава, що ти в мене є!

І якщо ти навіть несправжня…

                                            30.10.22.

 © Віталій Тугай, 2022

вважається - що війна в Україні.

Існування не може бути покаране...
Воно є, або зовсім його нема.
Є життя? То воно дарованне Богом!
Це не просто так і не дарма.
І ні хто, крім Бога, не сміє
Відбирати чиєсь життя.
А хто іншою думкою мріє,
Безворотньо піде в забуття.

                                 24.10.22.

© Віталій Тугай, 2022

         Ось і завітала до нас у гості осінь-чарівниця. Потрапивши під її чаклунство, жива природа перетворилася на різнобарвну казку.

        Мені дуже подобається ця пора року за її величну красу. Всі дерева розфарбовуються в яскраві барви, що променисто грають при світлі дня.

        Осінь, мов геніальна художниця, майстерно фарбує всі рослини та надає неповторність кожному деревцю. Ніби в казковому хороводі, стоять урочисто вбрані дерева, нагадуючи мальовничу картину.

Пи.Си. в рамках підтримки сайту культури і побуту   але з превеликим задоволенням .

Друзі, приятелі, сосайтовці як ви? 

Та тепер корів на вулиці, тримали лиш п’ять родин. Після декомунізації вулиця стала називатись Степова. Як вона називалась до того, вже ніхто не пам’ятав, хоч перейменування відбулось лиш рік як.

По сільському цей край називався Степом, а мешканці степовики. А як там в документах, нікого ніколи не хвилювало. Хіба що листоношу. Та він теж місцевий, тому коли бачив кому, розумів куди.

В крайній хатині, в гостьовій кімнаті сиділи за столом струнка, ще не стара жінка в темній хустині з під якої виглядала чорне пасмо з трьома товстими, наче з сурової нитки, сивими волосинами та молода дівчина. Дівчина пила каву, переводячи погляд сірих очей з горнятка на неговірку господарку.

– Ось – дівчина простягнула горнятко жінці.

Дівчина вдавала з себе спокійну, та ледь тремтяча рука і постійне теребіння вузького підборіддя видавали хвилювання. В селі не любили цієї жінки, що зараз вдивлялась в горнятко, на кавову гущу. Не любили, називали зневажливо «та», «у тієї», та все ж приходили за допомогою. Коли не могли допомогти лікарі, чи щось не ладналось в житті, люди згадували про «ту». Приїздили і з інших сіл, з району, з області. Бралась вона не за кожного. Та якщо бралась, то допомагала.

– Допоможу тобі, Іро – сказала жінка в хустці – є щось спільне у тебе з Мішкою.

– Ой, дякую тітко Ганно!

– Та не можу зрозуміти цю пляму – показала Ірині горнятко.

Дівчина дивилась, та нічого не помічала:

–А–а – захитала головою – нічого не бачу

– Дивись, ось з донця і до ободка гуща – це Мішка, а той згусток, що з двох боків тягнеться до Мішки, то ти, побачила?

– Ну…

– А от між вами чистий прямокутник, наче хтось прибрав, все до єдиної порошинки.

На дні, в самому центрі білів прямокутник, без кавової гущі.

– Дивіться, он дві порошинки, малесенькі в кутку – Іра показала горнятко, та схвально кивнула – це ж мій телефон.

Іра дістала свій смартфон і поклала його екраном донизу. В кутку виблискували два об’єктива фотокамер.

– Дійсно, схоже – задумливо сказала Ганна – Зробимо ось як, ти залиш телефон, а ввечері забереш. Потім треба, щоб він потрапив до Мішки. Але щоб між вами ніхто не торкався його. Зумієш?

– Не знаю. Думаю да. А навіщо він вам? Ну телефон.

– Дивись, дочко – Ірина при цих словах, подумала, чого всі бояться цієї Ганни – зараз ця річ твоя. Я його, як би так пояснити, почищу чи що? Звільню місце ще для когось.

– Тобто видалите все з нього?

– Почищу – значить звільню місце для Мішкіної суті також. Це як весільний рушник. Молодята живуть окремо, а потім стають на весільний рушник, який їх поєднує. Рушник має бути чистим, тобто нікому не належати. От і цей телефон стане для вас таким собі рушником.

– Все так просто? У нас все вийде? – дівчина вже вибігала з хати, бо радість змушувала її рухатись.

– Як і у тих молодят на рушнику. Все буде добре.

Дівчина вискочила з хати, а Ганна додала, роздивляючись телефон:

– Або, ні.

[ Читати далі ]