Сижу в позорной позе в стиле ню.
В одной руке держу кисть винограда.
Студенты пишут. Явную фигню.
С меня, родимой, а оно мне надо ?

Расхристаное золото волос
Единственное, что меня здесь греет.
Я мерзну (хоть не стал бы хлюпать нос),
Но здесь никто меня не пожалеет.

Ура, звонок ! Стриптиз наоборот.
Учитель тихо подбирает слюни.
Ты снова трешься робко у ворот,
А я шагаю в Солнечном Июне.

А я лечу, как птица, бросив клеть,
И просто всем преглупо улыбаюсь.
Тюльпаны-зелень, золото и медь,
И алый, как мечта Ассоли (парус).

Но ты решил сегодня подойти,
Идем, суешь мне желтые тюльпаны.
Они сияют ! И сияешь ты,
И затмеваешь тени все и раны.

Кафешка, торт-мороженое, свет.
И музыка лизнула, как собака,
Мне нос и щеку, я ловлю привет.
Меня выводят за руку из мрака.

Ты Байрон, а меня зовут Аньесс,
Конечно, не фамилия, а имя.
А я одна, совсем одна и без
Семьи, корней и прошлого отныне.

Я бесприданица теперь по всем
Статьям. Как те тюльпаны золотые.
Сегодня вновь пришел конец весне,
И лето нас столкнуло, будто кием.

Но ты меня вдруг за руки берешь,
Стихи читаешь лучше, чем Асадов.
Глядишь в глаза, бежит по телу дрожь,
Привязываться снова ? Нет, не надо,

Но я молчу, устала быть одна,
Случилось то, что "иногда", "однажды".
Все просто, я до дна тебе видна,
И женские загадки здесь не вАжны.

Наверно оба мы устали ждать,
Бояться, или так решилось свыше.
Под нами оказалась вдруг кровать,
И, полны счастьем, друг на друга дышим.

Наверно роль сыграла красота,
Беспечность лета, искренние фразы.
Или любви святая чистота

Що це за блядство? Третій день намагаюсь додати вірш, а у результаті викидає на порожню початкову сторінку.

  Напроти невеликого села на середині великої ріки знаходився мальовничий острів. Зовні він не відрізнявся від подібних, але чутки про нього ходили недобрі. Люди казали, що час від часу на острові відбувається щось дивовижне. Тому навіть рибаки його оминали.

  Але молоде покоління вважало, що то лише марево жарких днів, коли розігріте на піску повітря колишеться, ніби шовкова тканина на вітру, створюючи неіснуючі видіння.

  В такі дні на острові можна було побачити за завісою серпанку давнє поселення стародавніх людей.

  Рибак Микола все ж полюбляв рибалити на тому острові. Бо навіть за несприятливих умов без гарного улову додому не повертався. Та одного разу піднялася така буря, що на маленькому човні покинути острів було надто небезпечно. І він залишився там на ніч. А вранці на нього чекав дивний сюрприз.

– Тату! Тату, подивись, до нас прибув гість з землі богів.

  Через хвилину Микола був оточений людьми в примітивному вбранні, яке носили люди в прадавні часи. Вони впали на коліна, промовляючи якусь молитву.

  Трохи оговтавшись і прийнявши той факт, що це не марево і не видіння, а якесь провалля у віки, Микола попросив цих людей піднятися і поводитись з ним, як з рівним.

  Зустріч була недовгою, бо через декілька хвилин стародавнє поселення немовби розчинилося у просторі, і острів повернувся до звичного вигляду.

  Микола не став розповідати односельцям про цей випадок, але почав аналізувати за яких обставин острів провалюється в часову яму. Він хотів знову туди потрапити, адже йому дуже приглянулася та дівчина, яка першою його побачила. Струнка, чорноброва і така мила, що в Миколи тоді серце шалено забилось.

  Розрахувати появу на острові поселення з минулих віків виявилось не складно. І з часом Микола став постійним відвідувачем того стародавнього поселення.

  Дивно, що їх шаман стверджував, що настане час, коли боги посваряться, і на їх землю полетять смертельні блискавки. Поселення будуть зруйновані, а поля поростуть бур’яном.

– Олечко, не вір шаману. Хіба «боги» такі дурні, щоб так жорстоко сваритися. Ходімо зі мною на «землю богів», як ти її називаєш.  А в разі небезпеки я поверну тебе в рідну хатину.

  Тоді Оля погодилась, та настали чорні часи. Війна прийшла на ті землі, і земля горіла від ударів нищівних «блискавок». Миколі довелося виконати свою обіцянку і відправити Олю у безпечне місце під прикриття віків.

  Він дивився на зникаючий образ своєї коханої і сльози текли по його обличчю.  І коли видіння повністю зникло, на острові пролунав потужний вибух і його вигляд невпізнанно змінився.

  Пізніше, як Микола не вглядався в контури острова, але на ньому так більше і не з’явилося те стародавнє поселення. Адже «сварка богів»  створює руйнування не тільки в просторі, але і в часі. І в душах людей залишає пустелю.

 

 

Позор какой-то, мужики...
Женщины себе отдельные вагоны будут иметь в поездах, там будет запах духов и котлеток с канхвэтами, а мы сами должны слушать храп пьяного соседа и нюхать потнорваные дырявоторчащие с полок ноги.....

[ Читати далі ]