Кілька днів тому цей малюнок і напис до нього зробив мій онук 5-річний Русланчик, коли його залишили вдома на кілька годин і сказали, щоб якось завантажити: "Намалюй щось..." Коли ж побачили це "щось" - всі ахнули: ось якими темами переймається така мала дитина! Написав текст Русланчик сам! Просто він має старшого брата Миколку 8-річного, що ходить до школи у 2-й клас, то і меншенький коло нього по-своєму щось пише часом. Але подив у тому, що вдома ніхто на подібні теми не говорить, тому всі так шоковані. Воістину: Устами младенца глоголит истина!




Хто не зрозуміє почерку, то подаю текст "в розшифровці":

я башаю щоби перестала бути війна

башаю дати здоровля цій планеті

руслан

 


Марко ЗАЦЬКОВАНИЙ

СКАРБНИЦЯ МОЄЇ ДУШІ

(Поезії 1977-1980 рр.)


О Боже вічної стихії,
пошли мені дар крилатого слова,
щоб міг я ним поразити
все зло на землі!
(епіграф)

Книжка Трохима Шинкарука, що взяв собі псевдонім Марко Зацькований, – це передсмертна віршована сповідь незламного політв'язня, який промучився в совєтських концтаборах понад 30 років і був розстріляний 1981 року.
Всі вірші написані в останні роки його неволі: в Центральній Владимирській закритій в'язниці та в таборах на Донеччині, – з попередніх років, правдоподібно, не збереглися.
Читаючи книжку Трохима Шинкарука, схилімо голови перед його світлою пам'яттю і самопожертовною боротьбою за волю України...

Видавництво: «III тисячоліття», м. Чугуїв, 2001р.

Ця книжка видана за кошти її упорядника Івана Гнатюка й письменниці Лесі Храпливої
 
Упорядник, автор вступного слова та редактор Іван Гнатюк

© Марко Зацькований (Трохим Шинкарук), 2001
© Іван Гнатюк, упорядкування, вступне слово, 2001


Наново відсканував збірку і виклав її до Інтернету в січні 2015-го Богдан Гордасевич, м. Львів.

Коментар Богдана Гордасевича: Мене особисто вразило найбільше оте благородне «...помилування просити не буду». А ще вважаю ці вірші як ніколи важливими для тих, хто зі зброєю в руках та власним життям боронить Україну та свою і всіх нас свободу власне у тих місцях, де рука ката обірвала життя непересічної людини і поета – Трохима Шинкарука, який взяв собі цілком прозорий псевдонім: Марко Зацькований. Помстимось за нього, за його скалічене життя і ніколи не зречемося прагнення жити вільно у своєму рідному краї – ВІЛЬНІЙ І СОБОРНІЙ УКРАЇНІ!

Слава героям!

Смерть московським окупантам і агресорам!


ПАМ'ЯТНИК НА БЕЗІМЕННІЙ МОГИЛІ ПОЕТА


Усякі бувають несподіванки – сумні і радісні, часом такі, що й трудно визначити їхні ознаки. Прочитав я в четвертому числі часопису «Зона» посмертну публікацію віршів мого друга з часів колимської неволі Трохима Шинкарука, підписаних псевдонімом – Марко Зацькований, – і серце несамовито забилося, не в силі стримати водночас радості й суму: де я міг тоді, в п'ятдесятих роках, думати, що в його мужньому серці жевріє почуття ніжності й поезії?
Трохим Шинкарук, з яким я познайомився і здружився, перебуваючи в концтаборі ім. Бєлова, був безстрашним і незламним в'язнем, вірним і самовідданим другом та щирим побратимом. У його вироку значилося, що він – «провідник УПА», хоч насправді ще малолітнім хлопцем, знаючи болотисту місцевість Полісся, часом переводив повстанців важкопрохідними його стежками. У спецтаборах він став сміливим захисником слабосилих в'язнів, передовсім українців. Захищав їх безоглядно і безпощадно. Вищий середнього зросту з мужнім вольовим обличчям, рішучий у вчинках і скупий на слово, – саме такий, який міг стати пліч-о-пліч у небезпечній боротьбі з кримінальними злочинцями, що, вислуговуючись перед жорстокою концтабірною адміністрацією, довгими десятиліттями знущалися над політичними в'язнями. Такі, як Шинкарук, завезені в концтабори переважно з областей Західної України, організовано стали на самозахист і навели в них необхідний, щоб вижити в'язням, лад і порядок.
Ще до нашого знайомства, перебуваючи в якомусь іншому концтаборі, Трохим Шинкарук, не стримавшись у справедливому гніві, одного разу, коли наглядач немилосердно побив його нізащо, дав йому такої здачі, що він більше не міг уже ні над ким знущатися. Трохим Шинкарук убив його привселюдно на плацу як ката. За той вчинок судили Трохима й добавили йому нове двадцятип'ятилітнє покарання, – добре, що тоді смертна кара в совєтській державі була скасована, і його не розстріляли.
Після смерті Сталіна та Берії, коли тоталітарний режим і свавілля імперії зла похитнулися, стали багатьох в'язнів звільняти достроково,  Шинкарука десь у п'ятдесят шостому чи сьомому році завезли в мордовські спецтабори відбувати до кінця довголітнє покарання.
Довго про нього не мав я ніякої звістки, і тільки в дев'яностих роках блаженної пам'яті Патріарх Володимир (Василь Романюк), який перебував з ним у мордовських концтаборах, у принагідній розмові сказав мені, що Трохима Шинкарука розстріляли вже нібито за горбачовської перебудови, принаймні так йому розповів хтось із колишніх совєтських в'язнів. Одначе, як видно із згаданої публікації в часописі «Зона», зокрема, з дат написання його віршів та власноручної записки перед смертю до друга, Трохима Шинкарука розстріляли десь на початку вісімдесят першого року.
Завдяки працівникам редакції «Зони», які надрукували й зберегли решту Шинкарукових віршів, Василеві Гурдзану та Юрієві Хорунжому, я вперше довідався, що він був не тільки дивовижно волелюбною і мужньою особистістю, але й талановитим поетомсамоуком з доброю і ніжною душею. Так само відгукнувся про нього й Василь Стус, який, будучи з ним в одному з мордовських спецтаборів особисто знайомий, прочитав рукопис Шинкарукових віршів і поділився думкою про них з тодішнім політв'язнем Василем Овсієнком, сказавши: «Ніколи б не подумав, що в крицевомужньому характері Трохима Шинкарука зріє такий талановитий поет і така добра людина». Про Стусову оцінку його віршів зовсім випадково розповів мені сам Василь Овсієнко, – я просто зобов'язаний згадати про це в короткому вступному слові до Шинкарукової поки що рукописної книжки. Може, передсмертне волання до друга: «Зроби так, щоб ці вірші не померли зі мною» не стануть голосом у пустелі, і поезії Трохима Шинкарука  Марка Зацькованого з останніх років життя (писані раніше – не збереглися) побачать світ у підготовленій автором збірці «Скарбниця моєї душі» і хоч вона стане пам'ятником на його безіменній могилі.

Іван ГНАТЮК
(Стаття передрукована із часопису «Зона» за 1998 рік, ч. 13)


СЛОВО ПРО ЛЮДИНУ, ЯКА НЕ СКОРИЛАСЬ

Цю збірку поезій – грубий зошит з написаними рукою автора віршами – до редакції передали Ніна і Євген Обертаси. Вони й самі до ладу не знали про долю Марка Зацькованого, аж поки не зголосився Павло Кулик, спогад якого, написаний на прохання редакції, ми друкуємо як переднє слово до прекрасних поезій Трохима Шин
карука, котрий прибрав псевдоніма Марко Зацькований.

Редакція часопису «Зона» (1993р., число 4)

ЛИСТ ПАВЛА КУЛИКА
 
З Трохимом Шинкаруком я познайомився в зоні 10-го табору особливого режиму 1961 року. В грудні мене перевезли до 17-го табору, а Трохим ще деякий час залишався на старому місці. В тому 10-му були Юрій Шухевич, Анатолій Лупиніс, Василь Жогла, Андрій Турик.
Трохима Шинкарука перевели з 10-го до 17-го табору в Соснівці («до Шведа») в січні 1962-го. Влітку мене перекинули з розформованого 17-го до 7-го, де ми й потоваришували з Трохимом.
Табірне начальство ненавиділо Шинкарука, бо він ніколи не йшов з ним на компроміс, тому влаштовувало всілякі провокації, розповсюджувало різні вигадки, аби знеславити його добре ім'я. Використавши якогось провокатора з українців, підіславши до Трохима, начальство звинуватило Шинкарука в кримінальному злочині – мужолозтві – і посадило до ізолятора. Всі ми знали того провокатора і його натхненників. «Кум» (начальник зони - ред.) потерпів поразку, бо та його затія була шита білими нитками. Трохима хутко випустили з ШІЗО (штрафного ізолятора - ред.), але все ж таки знайшлися люди, які клюнули на цю «кумову» брехню. Увечері гурт в'язнів покликав Трохима і, не зважаючи на його пояснення, побив Шинкарука. Щоправда, другого дня прийшли вибачатися, що зробилися жертвою кагебістської брехні.
Трохим дуже багато писав віршів і завжди читав мені. Ховав їх у робочій зоні і в житловій. На роботі ховав за обшивку вхідних дверей до цеху, в якому працював. У житловій зоні закопував на подвір'ї. Він умів уникнути наглядачів і сховати свої рукописи, а вони, розлючені, садовили Шинкарука в ШІЗО. Хоча декілька разів знаходили написане й відбирали. Такі випадки Трохим дуже переживав, але продовжував творити.
Не знаю, чи вдалося йому при звільнені вивезти вірші на волю, чи їх конфіскували. Я пригадую, що Трохим читав мені понад сто віршів, написаних на той час. У серпні 1963 року мене перевезли до 11-го табору, а Трохим залишився в сьомому. Більше в зоні ми не зустрічалися.
8 листопада 1970 року до моєї оселі в селі Горенці завітав Трохим Шинкарук і сказав, що втік з міліції і переховується. Розповів, що провокатор-каґебіст ударив його, а Трохим дав здачі сокирою й обох забрали до лікарні на перев'язку. Поки перев'язували провокатора, Трохим утікчерез вікно і прибув до мене. Після звільнення аґенти КҐБ не давали йому спокою. Якась комуністка заявила, що він робив наклепи на КПСС, йому присудили рік таборів. Відбув строк, але провокації не припинялися і ото дійшло до сокири.
Трохим побув у мене декілька днів, а потім поїхав у харківському напрямку, по дорозі був заарештований. Весну й літо 1971 року перебував у Київській психлікарні. Я передавав йому туди гроші на куриво. Пізніше я отримав від нього листа з повідомленням, що він засуджений на 12 років і сидить у Володимирській в'язниці... А за ті двадцять п'ять літ, які він відсидів раніше, йому повідомили, що засуджено його незаконно.
Ми листувалися, поки він сидів у Володимирці. А йотім Трохим повідомив, що скінчився строк за політичною статтею і його переводять до табору в Горлівці Донецької області. Звідти він написав мені кілька листів, я відповів і надіслав декілька посилок.
Узимку 1981 чи 1982 року (напевне не пам'ятаю) я одержав від незнайомої людини загальний зошит з віршами Шинкарука, а після й повідомлення, що Трохима засуджено до смертної кари і перебуває він у СІЗО (смертний ізолятор). За кілька днів надійшла і маленька записочка: «Прощайте: я засуджений до смертної кари і чекаю смерті. Писати про помилування не буду. Трохим»
Ми написали йому і до начальника тюрми, але невдовзі лист повернувся з повідомленням, що адресат вибув...
За деякий час я отримав листа від Сашка – в'язня, який був засуджений в одній справі з Трохимом. Сашко писав, що справа спровокована КГБ з метою знищити Трохима Шинкарука. І вони свого таки домоглися.
 
Розповідь Сашка:

«Ми з Трохимом дружили. Одного вечора до нашого табірного барака зайшли табірні бандити з залізними прутами, стягнули з нар в'язня і побили його мало не до смерті. Трохим, бачачи це, спитав їх: «За що б'єте?» Бандити наказали Трохимові перейти спати в інше місце, але Трохим відмовився. Тоді вони, погрожуючи, пішли геть і пообіцяли Трохимові зробити таке ж, як і тому в'язневі.
Трохим, знаючи, що чекає на нього, випередив їх і разом з другом зробив так, що вже ніколи й нікого вони не зможуть убити... За це він одержав смертний вирок, а його молодший друг – 15 років».


Трохимові рукописи, які переслав його друг Сашко, я передав своїм друзям Євгенові й Ніні Обертасам.

Павло КУЛИК,
м. Ковель, лютий 1993 р.



ПРОЛОГ

Я не поет і ніколи не ставив собі за мету віддати життя лише поезії. Інша стихія підхопила мене і понесла в простори людського існування. Проте я шаную віршоване слово і віддаю йому належне. У хвилину смутку чи пафосу, – а за гратами, де я перебуваю вже понад тридцять років, це трапляється, – перо стає моєю зброєю, залишаючи в собі неповторні рядки, якими я відображаю світ і життя в своїй уяві. Кому це не сподобається, нехай скривить уста у глузливій посмішці – це не викличе гніву моєї душі, а той, хто знайде в моїх скромних рядках здорове зерно доброго посіву, нехай несе його в майбутні покоління для затвердження здорової моралі на оплаканій землі моєї святої Батьківщини.

Марко Зацькований (Трохим Шинкарук)

ОСІНЬ – 1
 
Ще у тумані спочиває світ,
Ще снять луги і мріє ліс в сповиті,
Та скоро ти, лиш з пелени пощезне слід,
Побачиш зміну в сонячній блакиті:
І силу золотавої над барвами дерев,
І те, як під загрозливо-суворий рев,
Ключі лелек знялись в осінній переліт,
Як порина в обійми золотавої цей світ!
 
м. Володимир, 27.9.1977

 
* * *
Кудлатий Лев мав підлабузи вдачу
І скрізь, як тільки-но когось побачив,
Мов цуценятко, хвостиком крутив.
Та гордий рід його ж і не злюбив,
Хоч ніби діяв він на славу роду,
Та цим ганьбив левиную природу...
 
м. Володимир, 1977


ТРОЯНДА

        Присвячується пам'яті Алли Горської
 
Трояндо, втілення краси мойого краю,
Його дихання у буремні дні злигод,
П'янливий чар в квітучому розмаї,
Вершина щастя й мрійних насолод.

Трояндо, плід землі оплаканого степу,
Обагреного кров'ю витязів доби,
Якої меч, заржавлений у склепу,
Навалі зайд розкроював лоби.

Трояндо, скошена злочинною рукою
Сполигача заброд у вихорі змагань,
Де хвилі мрій Славутича в двобою
Вдаряли в скелю стогону й ридань!

Трояндо, вир скорбот кипить, мов на негоду:
Святиню поглинає зла лихого тінь,
Тополя втратила одвічну вроду,
Що пестив вітер дужих поколінь!

Трояндо, сум чорнить казковий чар блакиті,
Од гірких сліз моря виходять з берегів,
І беркути знялися, мов несамовиті:
Не знайде ганьба виправдання слів!

Лиш в оргіях заквітчані каштани
В байдужих посмішках потворили уста,
Коли тобі спиняли серце рани,
Коли й вели на наглу смерть Христа!

м. Володимир, 23.10.1977


СУПУТНИЦЯ

О мріє крилата, супутнице сива,
Народжена сумом запалих могил,
Над долею котрих тополя журлива
Риданнями тьманить віки небосхил.
Там степ і Славутич німіють від болю,
Як-но пригадають забуту їх долю,
Там збилося безліч неситих смертей
І томлять пожадливі більма в чеканні,
Коли над проваллям в нестерпнім стражданні
Прикутий до скелі скона Прометей!
 
Там скрегіт меча об широкі кольчуги
Незламної волі потверджував гарт,
Там чесною платою був за наруги
У посвисті шаблі сталевої жарт.
Куди б не вела ти, богине закутих:
На цвинтар владарності предків забутих,
Чи в хащі незнані майбутніх століть –
Там точить хробак з поколінь в покоління
Посіву прирослого в землю коріння
На славу підлоти сумних лихоліть!

Не раз ти водила мене із в'язниці
В простори, де в'ються невтомні орли,
Де спалі відлуння з вершин громовиці,
Немов стоголосі литаври гули.
Де тиші могильної хижі кайдани
Троюдять вдові незагоєні рани,
Сирітства знеможених збільшують слід,
Де з правіку темрява келій глибоких
Гасила надії сердець одиноких
На променя світлого жданий прихід!
 
Водила й на берег під верби похилі
З коханою журної пісні співать,
Де в дзеркалі вод, наче там, в небосхилі,
Зірки зачудовано так миготять!..
Де юнь невблаганна в надранкову пору
Долає в коханні твердинь непокору,
Де кров по артеріях вихрем буя,
Де серця удари під трель солов'їну
Торують майбутнього довгу стежину
В журчянні чарівних казок ручая!

Веди ж мене, мріє, призначена Богом
В супутниці вірні моєї судьби,
За хмари, навислі над рідним порогом,
На материн поклик у смерч боротьби!
Дерев урагану шаліє в негоду,
Де шал вулканічний осушує воду,
Де стогнуть в змаганнях бурхливі моря –
Там криється велич жаданої втіхи:
Там прадіда меч був підпорою віхи,
Там сяє з висот Прометея зоря!

м. Володимир, 17.11.1977


ПЕРЕД ЗАГРОЗОЮ

Земле, здригайся, гори, здимайтесь:
Хмари навислі небо чорнять,
Квіти рожеві, з сонцем прощайтесь:
Час пелюстки до сну позгортать.

Ніч ось надходить, сяйво тьмяніє,
Привидом суне з долу туман,
Світ колисковий старцем блідніє,
Здалеку чути: мчить ураган.

Бійся, людино: захід в заграві –
Зірний провісник змін майбуття:
З правіку крилась в тій золотаві
Люта загроза далей життя.

м. Володимир, 19.11.1977


ПОБАЖАННЯ

Хай сонце і зорі
На ріднім просторі
Тобі, незабудко, освітлюють шлях,
Хай радість кохання,
Як квітки буяння,
Не гасне в твоїх променистих очах!

м. Володимир, 19.11.1977


БЕРЕЗИ

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в спогадах – наче дівочий вінок:
Коли ви зелені, коли й золотаві,
Красою ви – вірні русалки з казок.

Чи я на край світу, де хуги й морози,
Чи вдома плекаю троянди й красу,
Я вас, кучеряві, крізь вихри і грози
Зігрітими в серці в простори несу.

Ви краю мойого нескінчені думи
І мрії безсонні співучих пташин,
Обірвана пісня в пісках Каракумів
Чи в сопках засніжених вічно вершин.

Берези, берези, стрункі й кучеряві,
Ви в сяєві – наче перлини роси,
Коли ви зелені, коли й зеленаві,
Мойого Полісся ви – велич краси.

м. Володимир, 23.111977

 
ТУГА В ПТАШИНОМУ СВІТІ

Не пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач
Поглинув діброви осінні,
Як вічної туги сурмач.

Не часті його переливи,
В них вогнику щастя нема,
Як пісня руйнівної зливи,
Де голосу міра німа.

Не шепчуть пожовклі листочки
Чарівного задуму їм,
Немов бідарю без сорочки,
Де туга панує над всім.

– Що ж криється в тиші гнітючій –
Якої мети таїна?
Чи то не в потворі дрімучій
Закладена в серці вона?

– У схованій в землю потворі –
В могильниці сяєва зір,
Що душить життя у просторі
Прихований радості звір.

Гучніше шалійте в наброді,
Пісень чарівних руйначі,
Бо ще не зросли у природі
Вимогливих дум слухачі.

Ще сплять заворожено гори,
Славутич принишк – ні гугу,
Ще лицарський дух непокори
Терпить колискову нудьгу.

То й пісня в сумному квилінні –
Це серця пташиного плач,
Краплина іржі на сумлінні –
Це туги одвічний сурмач.

м. Володимир, 24.11.1977


КРАСУНЯ

        До спогаду Анастасії Т.:
        «Хай буде проклятий той, хто в'яжеться
        з ворогом хоча б у подружній любові:
        слабого духом така злука полонить
        гірше татарського аркана, сильного зламає,
        наче буря самітного дуба в полі».
        Юліян Опільський
 
Красуне смугла, грецької породи,
Невдалий плоде кинутих рослин,
Прищеплених стихією злигоди
На тлі здавна окрадених руїн
Моєї, кров'ю злитої, святині,
То ж їм зігрітою не в самотині –
В сім'ї зросла на хлібі й на воді,
В живій сім'ї привітного народу,
Отам, в степах, оплаканих тоді,

Коли вітри північної стихії
Чорнили небо протягом століть,
Коли в степах шаліли суховії
І тьмарилась пожарами блакить,
Коли гриміли криці передзвони,
Коли в екстазі смертному нерони
Поживою бродячих псів були,
Коли над прахом ворога крізь хмари,
Як вольності крилатої примари,
У височінь здіймалися орли.

Коли в Славутича прозорі хвилі
Лились потоки материних сліз,
Коли владар, підтоптаний на силі,
Не сухаря – з дерев коріння гриз...
Отож тоді моя привітна мати –
Щоб людяність і далі прославляти –
Пригріла щиро на своєму тілі
Стихією занесену стеблину
І, мов душі улюблену жоржину,
Поїла соком власної землі.

Плекала щиро ласкою матусі –
Промінням сонця, як своє дитя,
На чатах мліла, щоб, бува, безвусі
Не тьмарили їй променів життя.
Ішли літа – мінялись покоління,
Немов зубами, прийняте коріння
Вгризалось в тіло під колючий глід –
Зросла... крукам розкосим на потіху,
Мов Богом послана для глуму й сміху,
Красуня смугла – цей невдалий плід!

Зросла, зросла!.. А краще б не родилась,
Не множила б їм бур'яну в житах,
Чи путом на осиці задушилась,
Упир не мав би здобичі в степах!
На смітниках кохання б не шукала,
Потворою безчестя б не блукала
На тлі моїх озорених святинь,
Не гасло б над могилами сузір'я,
На блиск перлин і святості довір'я,
Не впала б зради проклятої тінь!

Шумлять бори, шаліє хуртовина,
Осика жде дарунка від проклять,
Старенька мати молиться на сина,
Коли встає, коли й лягає спать!
Аж дрож невтомний, мов лавина струму, –
За святість, кинуту на здобич глуму, –
Красуні душу холодом скував,
Сумління голос, наче бас владики,
Її щоранку кличе до осики,
Куди їй присуд шлях давно проклав!

м. Володимир, 28.11.1977


ОСІНЬ-2

Зловіснії хмари вже світ зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденій болісний щем.

Йому не судилося зрілості солод
Донесхочу пити з бурхливих джерел:
Осінньої мряки безжалісний холод
Звивався над ним, мов над зайцем – орел.

Гнітюча пора нескінченого смутку,
Неначе залізом, скувала цвітінь,
І, мов на допалену кимсь самокрутку,
На мріяну радість насунула тінь.

Зловіснії хмари вже схід зачорнили,
Повіяло вже і холодним дощем,
Зажурені квіти навік пробудили
На серці обкраденім болісний щем.

м. Володимир, 4.12.1977


ВІДПОВІДЬ ХИЖАКУ

О ні! Нехай не в'ється наді мною
І не лякає хижістю людей:
Людина скрізь залишиться собою,
І серця їй не вирвати з грудей.

Хіба лиш підлий раб, злякавшись смерті,
Чоло схилити може перед ним:
Казки, на милість хижака оперті,
Були людині голосом чужим.

Дарма чигає й марно томить крила:
На здобич ласий – смерть собі знайде,
З віків природа хижих не щадила,
Людина ж в світ людиною піде.

м. Володимир, 12.12.1977


* * *
Служив собака все життя
Сумлінно – з шкіри пнувся, неборака,
Та сліду не лишив у майбуття,
Бо жив і згинув– як собака.

м. Володимир, 1977

Христос народився!   Славімо його!

ВЕСЕЛИХ   СВЯТ !!!

1977 рік.

Заходи розпочалися з перевезення раки з останками Івана Федоровича з приміщення Музею мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв в храм Успіння Пресвятої Богородиці, де провели панахиду.
Урочиста процесія, в якій взяли участь представники усіх релігійних конфесій Львова, пройшла вулицями міста від храму Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська) до монастиря Святого Онуфрія. Разом з першодрукарем перепоховали останки його сина і ще двох осіб.
Панахиду в храмі Святого Онуфрія очолив Високопреосвященний владика Ігор, архієпископ і митрополит Львівський, у співслужінні з представниками всіх релігійних конфесій Львова. Владика Ігор зазначив: «Іван Федорович - це давній діяч східнослов'янської культури, один з перших східнослов'янських друкарів. Він відновив у монастирі Святого Онуфрія друкування книг. Був працьовитою і обдарованою людиною. Людиною своєї справи, котра розвивала талант, яким обдарував його Господь...».
Виступаючи перед присутніми в церкві Святого Онуфрія, виконуючий обов'язки глави регіону Юрій Турянський зазначив, що цього року Україна відзначає 440 років з друку у Львові Іваном Федоровичем «Букваря» (першого східнослов'янського посібника) та другого видання «Апостола».
«Ці книги супроводжують нас протягом всього нашого життя. Символічно й те, що сьогодні на перепохованні були присутні представники всіх релігійних конфесій. Книга нас об'єднує», - сказав Юрій Турянський.
Після завершення Літургії раку з останками Івана Федоровича була закладена в стіну храму Святого Онуфрія. Відбулося також освячення надгробної плити першодрукареві. Ця плита відновлена за малюнками Модеста Гриневецького (протоігумена, церковного діяча, богослова і історика, професора і ректора Львівського університету), який свого часу бачив цю плиту і намалював її. Плита вмурована в те місце, де похований Федоров.
Під час урочистостей у храмі експонувалися оригінал «Апостола», який зберігається в даний час в Національному музеї ім. Андрея Шептицького, та факсимільна копія «Букваря», оригінал якого зберігається в Гарвардському університеті (США).
Останки Івана Федорова в позаминулому і минулому століттях шукали багато вчених. Ігор Кирилович Свєшніков, археолог зі Львова, у 1974-1975 роках нібито навіть володів картою, де місце поховання першодрукаря було позначено хрестиком. І мало не щотижня бурив шурфи в пошуках його останків. Відомо було одне: останні роки життя Іван Федоров провів в Україні, а саме у Львівській області.
Наші пращури далеко не відразу збагнули значення того, що здійснив у далекому 1564-му Іван Федоров, який став родоначальником друкарства. У створеному ним в XVI столітті Государевому друкованому дворі, який встиг випустити крім "Апостола" ще й "Часослов" (1565), незабаром сталася грандіозна пожежа.
Про те, що першу російську друкарню підпалили навмисне, говорили не лише у XVI столітті. Іван Федоров, на той час диякон Ніколо-Гостунського храму (він і понині стоїть на території Кремля), змушений був разом зі своїм помічником Петром Мстиславцем залишити Москву. Вважалося, ніби обидва друкаря осіли десь у Великому князівстві Литовському. Насправді ж втікачі пробули на його території зовсім небагато. Перечекавши небезпеку в Дермані та Острозі (нині - Волинська та Рівненська області), обидва прибули до Львова, де їх поселили місцеві монахи-василіани. В Онуфріївському монастирі Федоров і провів залишки своїх днів.
Саме там, в міждверному просторі товстенної середньовічної монастирської стіни, і були виявлені останки Федорова. Правда, вже після смерті дослідника Свєшнікова. Відкриття пов'язують з діяльністю тодішнього директора Львівської картинної галереї Героя України Бориса Возницького. Щільно закритих коробок було дві. Кістки, які лежали в першій з них, належали 70-річному чоловікові; у другій коробці були останки 25-річного. Вчені з великою часткою ймовірності стверджують: прах належить Івану Федорову і його синові Івану. А те, що поховання здійснено було під самим іконостасом, свідчить про високу повагу, проявлену ченцями.
Про цю сенсаційну знахідку наприкінці 70-х років писали багато радянських газет та журналів. На збережених кістках верхніх кінцівок тодішні дослідники намагалися виявити залишки цинку, який був складовою частиною сплаву для лиття букв за західною технологією (у Москві для цього застосовувалося олово). Збиралися навіть відтворити портрет Федорова-старшого за методикою знаменитого радянського антрополога Михайла Герасимова. Не вийшло: на черепах були відсутні лицьові кістки...
У підсумку останки, розкладені в два короби, помістили на церковні хори Онуфріївського монастиря, який перетворився на Музей першодрукаря.
Короби спочивали там до 1990 року, поки у Львові в черговий раз не розбушувалися міжконфесійні пристрасті. Ченці в ультимативній формі почали вимагати повного повернення всього відібраного у них "совєтами" майна. Владці обласного центру, котрі за три роки до цього "зі скрипом" дозволили відновити функціонування Онуфріївського монастиря, напередодні остаточного краху комуністичної держави виявилися безсилі контролювати ситуацію. Музей першодрукаря, що розміщувався в монастирській церкві, було вирішено перемістити до картинної галереї. Ченці навіть допомагали пакувати експонати і вантажити їх на машини, щоб перевезти на інше місце.
Оскільки картинна галерея вільних площ вже тоді не мала, все доставлене з Музею Івана Федорова розклали у великому лекційному залі. Короби з останками першодрукаря та його сина сусідили тепер з робочими місцями музейних працівників.
Довгий час останки зберігалися в Музеї мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв і тільки цього року вдалося провести експертизу. «Фахівці підтвердили, що померлий був людиною похилого віку, це відповідає даним про Федорова. У кістках також виявили дворазовий вміст важких металів, які в той час використовували при друку. Тому у нас немає сумнівів, що це дійсно Іван Федоров», - розповіла генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Возницького Лариса Возницька-Разінкова.
У 2004 році один з кіровоградських часописів докладно розповів про чудеса, що безперервно відбувалися навколо виявлених останків першодрукаря. Зокрема, директор Музею мистецтва давньої української книги Лариса Спаська нагадала випадок, що мав місце 5 грудня 2003 року, після відкриття у Свято-Онуфріївському монастирі меморіальної дошки з написом: «На цвинтарі цієї церкви 5 грудня 1583 похований першодрукар Іван Федоров".

- Останки Федорова в той момент "припадали пилом" неподалік: у сейфі місцевого музею древніх книг, - розповіла авторові цих рядків пані Спаська. - І ось в той самий вечір, після урочистостей, з бібліотечної полиці з гуркотом упав стародавній Требник. Вдарившись об підлогу, величезна книга розчинилася на сторінці "Поховання".

Співробітники музею мало не щовечора чули кроки і стогони в будівлі. Неприкаяний дух першодрукаря явно маявся, вимагаючи упокоєння...

Поховали Івана Федорова на тому ж місці, де понад 40 років тому виявили останки. 15 грудня цього року виповнився 341 рік з дня його смерті.
Олег БАЗАК
gre4ka.info/suspilstvo/15416-u-lvovi-perepokhovaly-ostanky-pershodrukaria-ivana-fedorova

Після завершення літургії, ракії з останками Івана Федоровича були закладені у стіну храму Святого Онуфрія. Відбулось також посвячення надгробку першодрукарю.



У Львові перепоховають останки Івана Федоровича

18 грудня у Львові відбудеться захоронення останків Івана Федоровича у стіну храму Св. Онуфрія, що знаходиться на вулиці Б. Хмельницького.
Заходи розпочнуться о 10:00 годині із перевезення ракій з останками Івана Федоровича з приміщення музею мистецтва давньої української книги Львівської національної галереї мистецтв до храму Успіння Пресвятої Богородиці (вул. Руська), де об 11:00 год. відбудеться Панахида.
О 12:00 годині пройде процесія з останками Івана Федоровича вулицями Львова за маршрутом: вул. Руська-вул. Підвальна-вул. Насипна- пл. Вічева-вул. Чорноморська- пл. Старий Ринок- вул. Б. Хмельницького.
О 12:30 відбудеться чин панахиди у церкві монастиря Св. Онуфрія, після чого закладуть ракії з останками Івана Федоровича та памятної капсули у стіну храму монастиря Св. Онуфрія.
http://loda.gov.ua/news?id=14415



Пам'ятник Івану Федорову

Пам'ятник засновникові друкарства Івану Федорову був встановлений 26 листопада 1977 року на честь 400-річчя книгодрукування в Україні. Пямятник розташований у сквері на вул. Підвальній, біля входу в Державний архів Львівської області, Домініканського костелу та Успенської церкви.
Згідно з однією з версій, Іван Федоров був родом з Петкович і народився на кордоні сучасної Мінської та Брестської областей близько 1510 року. Ступінь бакалавра отримав у Краківському університеті.
Згодом Іван Федоров переїхав до Москви, де разом з Петром Мстиславцем їм і почав працювати в особливому будинку для друкарні. У 1565 році перші російські першодрукарі закінчили роботу над книгою «Апостол». У зв'язку з гоніннями з боку переписувачів, Федоров зі Мстиславцевым змушені були тікати у Велике князівство Литовське, де їх радо прийняв гетьман Ходкевич. У своєму маєтку Заблудові гетьман Ходкевич заснував друкарню.
Першою книгою, видрукуваної в Заблудовской друкарні силами Івана Федорова і Петра Мстиславцева, було «Учительноє євангеліє» (1568). У 1570 році Іван Федоров видав книгу «Псалтир з Часословцем», широко використовувалася також і для навчання грамоті. Для продовження друкованого справи Іван Федоров переїхав до Львова і тут, в заснованій ним друкарні, надрукував друге видання «Апостола» (1574). Через кілька років його запросив до себе Костянтин Острозький. За дорученням князя Іван Федоров надрукував знамениту «Острозьку Біблію». Це була перша повна біблія на слов'яно-російською мовою. 15 грудня 1583 року Іван Федоров помер у передмісті Львова і був похований у Львові в Святоонуфриевском монастирі. Зараз у Львові відкрито і працює музей мистецтва давньої української книги ім. Івана Федорова.
До теперішнього часу відомі дванадцять друкованих видань Івана Федорова - пам'ятники російської типографського мистецтва, одне з видань зберігатися у Львівському історичному музеї. Відлиті Федоровим шрифти чудово читаються, заставки, кінцівки, великі буквиці відрізняються дивовижною тонкістю роботи. Всі вони супроводжуються видавничим знаком самого першодрукаря - ініціалами «В. Ф.». Відмітна особливість книг Федорова - наявність у них авторських передмов і післямов, написаних живою розмовною мовою від імені друкаря. В них міститься історія створення його книг, біографічні відомості про автора-видавця

Перша друкарня у Львові

Краківську друкарню Ш.Фіоля можна вважати першою українською друкарнею в тому сенсі, що вона, судячи з усього, видавала книги для України та суміжних країн, започаткувала кириличне книговидання у тій формі, яка була продовжена друкарнями в Україні. Натомість першу друкарню безпосередньо в українських землях заснував Іван Федоров-Федорович у Львові.
[ Читати далі ]

доброволец чуб

На війні народжується відчуття духу і відчуття своїх серед своїх. Наші хлопці нікого не кидають, витягують з-під обстрілів не тільки поранених, але й тіла загиблих. Особисто для мене дуже важливо – це друзі і честь. Я знав, куди йду і що на мене моїм друзям і моєму народу не похєр. І тому саме зараз я розумію, що таке друзі.

Я мріяв про пасіку, мав намір купити хату в селі і бути самостійним, незалежним від соціуму. Робити мед і давати друзям.
Від усіх суспільно-політичних рухів я давно відійшов. Але розумів, що поставлю собі пасіку, поселюся в селі, а якась паскуда прийде і скаже, що тепер це Новоросія.

Для своїх батьків я працював в Одесі, а не воював. Я - моряк. На обладунок гроші заробив собі сам. Єдина моя мрія була, коли я їхав на фронт - воювати з батьківським благословенням. Це та розкіш, яку я не зміг собі дозволити. Але я не казав батькам, бо не хотів, щоб вони нервувалися.

Коли почався конфлікт, ми з друзями пішли у Нацгвардію, але покинули її, бо не зжилися з командуванням. Командир батальйону має командувати. А коли не вміє, то він не комбат. Ми місцевим людям їжу роздавали, а він нам ходив і дорікав: "Що ви їжу роздаєте, самим їсти нічого". А в нас все було завалено їжею. Волонтери постійно щось привозили - їм пам'ятники треба ставити, бо зі штабу жодного разу нічого не приїжджало. Звідти вивозили, але до нас не доходило. А ще до нас часто приходив дідусь - картограф, він малював схему сєпарських блокпостів і здавав нам їхні позиції. А комбат кричав: "Женіть його на#уй звідси, зараз СБУ приїде, буде питати, звідки ти цю інформацію взяв". Тобто він просто боявся. А того дідуся вбили сєпари, за те, що він зливав нам інформацію.

Я шукав війни. Розумію, що війна - це або коли ти стоїш на блокпосту і тобі нудно, або ти в боях, де ти живеш недовго.

От я і шукав бою, де проживу недовго. Єдине, чого я боявся - це каліцтво. Тому перша думка, коли поранили: нога ціла - добре, а то думав себе добивати. В моїй філософії смерть - це штука не страшна, а якщо ти стаєш тягарем для когось - оце зайве. Відповідно зараз мені важко. У мене відкритий перелом нижньої треті гомілкової, але кажуть, що через півроку піду.

Коли я побував на фронті, побачив, що воювати мають добровольці, але їх треба вчити. Не повинен воювати оцей солдатік мобілізований, який, коли вийшов з полону, зрозумів, що на нього повністю забила держава. В нього криша плавиться, він психує. Є поняття держави, державного апарату, а є поняття країни, землі де ти народився, народу. І якщо ти тут народився, відповідно ти щось винен цій землі, не тільки тобі всі винні. Українці зараз ще раз показують, наскільки їм державний апарат не потрібен і навпаки тільки заважає. Воюють, звісно, не тільки добровольці, але для когось бути там - це страшна п'янка. Є солдати які заливаються від страху.

Після Нацгвардії ми з другом поїхали в "Айдар", подумали: "От нарешті повоюємо".

Він привів мене до своїх старших. Вони сказали: "Поїдете на передок, покажете, що в вас залізні яйця, потім візьмемо до себе". Ми поїхали на Металіст. Там я зрозумів, як невміло воюють хлопці: окоп у "секреті" за місяць вирили лише на 15 сантиметрів, поряд посадка, з якої зробили смітник, тобто там їдять і викидають сміття; в бінокль добре видно, що там хтось живе. Між посадками в "секреті" стоїть БРДМ, брдмщик не пристріляв свій кулемет. Я йому його зняв, після того, як він вже 200 набоїв витратив. Ми його розібрали, а він з консервації виявився нечищеним, тобто ще в смазці. Я витер йому цю смазку, кажу: "Чувак, а давай я навчу тебе його збирати". А він мені: "Та для чого? Я ж водій". Підходжу до пацанів, які там валяються, наче тюлені, кажу: "Пацани, там ПКТ (кулемет, - ред.) можна повчитися розбирати". А вони: "Та зачем нам". Коли нам видали АКСУ (Автомат, - ред) ми вирішили їх пристріляти. Один хлопець почав стріляти і каже

- Щось попасти не можу.

- А як ти цілишся?

- Ну як - ствол наводжу і стріляю.

- А ти чув таке: цілик-ціль?

- Та що ти розказуєш, тіпа ти щось знаєш.

Тобто найбільша біда, що вчитись ніхто не хоче. Ми на Металіст мали їхати на добу, а просиділи 2 тижні.

"Айдар" вирішили покинути теж, тому ще мені не подобається підхід: сидіти і жерти тушонку за Україну. Сидіти в окопі, нічого не робити. Я кажу тільки за цей взвод куди я потрапив, не за весь батальйон. Якби я попав в групу, яка пішла на штурм і загинула, мені б було комфортніше. Напередодні від'їзду мій друг загинув, він там на якусь вилазку поліз. Їм дали непристріляний міномет. І з 15 чоловік взводу загинуло 13. Це були хлопці, які вміли воювати, які проходили гарячі точки.

В нас є прекрасна база для того, щоб організувати людей, які хочуть воювати. Але через дурість начальства хтось іде не туди куди треба, хтось зав'язує з війною, хтось залишається калікою.

Коли я повернувся, почав ретельніше займатися підготовкою. Я поїхав в "Десну" потренуватися з Правим Сектором і подумав, що поїду з ними. Дочекався друга, поїхали на базу ДУК, через 2 дні - в Пєски. А ще через три спитали: "Хто в аеропорт?". Я сказав своєму товаришу, що йому ще рано, а я скатаюсь і повернусь.

В аеропорт ми приїхали вночі, 2 жовтня і побачили там постапокаліпсис: все розвалено, розбомблено. Ідеш і топчешся по гранатах, "Муха" валяється, пускові установки. Приїхали на новий термінал, перебігли на старий. Ми туди їхали майже без зброї, бо немає у ПС стільки зброї. Але нам хлопці щось видали з трофейного і сказали відпочити до ранку. Завалился спати, потім мене підняли - став в наряд с тепловізором. Треба було дивитися в зеленку, звідки можуть полізти. Побачив людину, що спускалася з другого поверху, подумав, що за сепаратист. А це хлопець вже 2 тижні просидів, замурзаний, страшний. І цей хлопець 3 жовтня загинув. Він з тих, хто не захотів поїхати звідти. Я відстояв, але така чуйка була, що треба відпочити. Заснув і прокинувся від того, що з труби в підвалі біля мене тече вода. Я кранік закрив. Тільки вийшов і почув, що хтось кричить: "Брать живым, брать живым, не стрелять." Кулеметник стоїть і тримає когось на мушці. Бачу йдуть 2 якихось тєла. Вважалося, що це йшов Моторола з кимось здаватися. Він підходить ближче і кидає гранату в термінал. А там чомусь прольоти заставлені боєкомплектом. Так безглуздо. Починається реальне пекло. Тобто 2 невеликі кімнати, заставлені боєкомплектом починають горіти. Ми відступали не в той бік. Забилися в туалет, почав дим валити. Ми вивалили вікна і зрозуміли, що треба вилазити і перебігати до наших. Вибрались з терміналу - хаос, мішанина. З третього полку хлопець прибіг і сказав, що його побратими чадіють і йому потрібна допомога. Тоді ми з ним вдвох побігли між бронетехнікою, перебіжками, від вікна до вікна. З флангу будинку по нас стріляють, наче у фільмі якомусь, навкруги все горить. Танки попалені, броньовики. Біжиш, а за тобою так "бджш" гранати вибухають, РПГ. Прибігли на місце, відкрили двері. Тих, що учаділи чоловік 7 було і один мертвий. В нас озброєння як такого не було, і була спокуса - забрати загиблого, чи кулемет. Але ти розумієш, що потрібно витягувати людину. Коли винесли їх, до нас ще один хлопець підбіг, псевдонім Скельд, і спитав,чи є тут медики. То був момент, коли я зрозумів, що я - санітар, бо колись тактичну медицину проходив. Я сказав: "я не медик, але побігли". Ми піднялися на другий поверх,а там РПГшники намагалися танки підбити, які з двох боків нас трамбували. Танк влупив у стіну і хлопця зачепило її уламками. В нього була підозра на перелом хребта, а виявився перелом таза. Ми його на ноші поклали, і спустилися з другого поверху. Я попереду йшов, а Скельд позаду. Забігли за подвійну стіну - і в цей момент відбувається вибух: танк в арку вікна влучив. Ми всі падаємо, хлопців контузить. Я повертаюсь, а під Скельдом калюжа крові. Перевернув його, а в нього сонна артерія перебита. Одразу йому серветки, що в мене були накладаю, дивлюся, а в нього ще й распанахана плечова артерія і в стегні 2 дірки. Я бачив, що він стікає. Контролюю сонну, целокс с хлопцями намагалися засипати, але кров йшла горлом. В таку мить не зважаєш на всі приписи парамедиков і просто пальцями вигрібаєш сукровицю, щоб дихати міг. Але я бачив, що він уходить. Якби навіть ми зупинили кровотечу, треба одразу його в госпіталь. Треба вливати кров і фізрозчин. Насправді він загинув, як воїн, і це, мабуть, єдина людина, якій я трішки заздрю. Бо він загинув зі зброєю в руках, загинув не просто захищаючи свою країну, він виносив пораненого, тобто віддав життя, захищаючи свого ближнього. Я розумію трагедію батьків: хлопцеві 19 років, лінгвіст. І, можна сказати, ідеал чоловічої краси: високий, красивий, блакитні очі. Але він знав, куди він йшов. І я ним пишаюся.

Ми відтягли його тіло, накрили і побігли далі. Під вечір москалі запросили перемир'я. Штаб дав указ на перемир'я. Під час якого влупив їхній танк і одному з хлопців осколком пробило легені. Коли я прибіг - він вже був мертвий. Загалом цей бій ішов протягом дев'яти годин. Зараз я розумію, що ми дійсно "святкували" день народження Путіна. Тоді я скептично до цього поставився, але коли потрапив у госпіталь, якось це осмислив. Хотіли піднести вождю подарунок - аеропорт, тому що з третього по шосте йшли потужні бої.

Деякі хлопці втікали, не отримавши поранень, на транспорті, який вивозив поранених. Я вважаю, що це нормально, але в мене є питання: навіщо ви туди рипались? Бо, чесно сказати, як і зараз, так і тоді "аеропорт" - таке місце, де всі хотіли відмітитись. Багато хто їхав туди понти поганяти.

Поранило мене на третій день, коли ворожі танки вже пристрілялися саме в нашу позицію, тобто у сам термінал залітали снаряди. Ми почали відступати. Стався вибух, і я відчув, що мені щось пече у ногу, а потім удар, і я розумію, що стати вже не можу, бо падаю. Кажу: "Пацани - я 300-ий". Того разу вже наші попросили перемир'я. Нас грузять на БТРи,а ми чуємо, що танк наш загорівся і починають снайпери по нас стріляти. Ось так нас вивозили під обстрілом, під час перемир'я.

Мені шкода хлопців, але там я зрозумів, наскільки вони все ж таки пройшли свій шлях. Бо ці хлопці в мирній Україні собі не знаходили місця. Вони - воїни. Я їхав з установкою не повернутися або повернутися цілим. Перед тим, як їхати, зайшов до свого друга і сказав: "Ти єдина людина, яка зможе пояснити моїм батькам, що мене треба спалити, а не ховати."Це ведичний принцип, який мені подобається. Я відчував, що не маю повертатися і не знаю, чому так вийшло, що залишився живий.

Не думаю, що мені потрібен психолог. Коли я приїхав у Дніпропетровськ, у мене в палаті був хлопець з полону з Іловайська. За ним там толпами в палаті бігали психологи і він на них плювався і кидався, в нього реально криша поїхала. Я подивився їм в очі, вони мені - і зрозуміли, що зі мною робити нічого.

Я - турист і адреналінщик. Дві з моїх трьох ідей реалізувалися: я їх шукав півроку, а здобув за 3 дні в аеропорту. Це - духовний шлях, шлях бродяги і шлях патріота.

Коли чоловіки мого віку воюють, я не міг бути осторонь. Коли в країні війна - потрібно бути там.

Саме в аеропорту я відчув істину. Бо є молитовні практики, є медитативні - я все це розумів прекрасно, але мені це не підходить. Повернувся сюди - і не можу цей стан утримати іншими шляхами, тільки шляхом, що на грані життя і смерті.

Текст і фото: Віка Ясинська, Цензор.НЕТ
http://censor.net.ua/resonance/313380/dobrovolets_sashko_chub_protyagom_troh_db_v_aeroportu_mi_svyatkuvali_den_narodjennya_putna

Післямова від Богдана Бо: Прощаюся по-англійські і це мій останній матеріал, який я розміщаю у співтоваристві "Ми любимо тебе, Україна", тому що набридло вказувати учасникам, що любов до країни не може бути як прояв ненависті до її ворогів - то різні речі. Мене задовбали постійні теми про обдовбаного маскаля і тому подібне, коли я хочу про Україну та українців, або для українців, щоб вони розумнішали - це коли я робив передруки з російськомовних оригіналів. Більшість моїх друзів вже тут не з'являються і я теж кажу: - Всього доброго. Далі тут без мене.

14.11.14 18:06
ВОНИ ЗРАДИЛИ КРИМ: СПИСОК КОМАНДИРІВ КРИМСЬКИХ ВІЙСЬКОВИХ ЧАСТИН, ЗАВЕРБОВАНИХ НА СЛУЖБУ В РОСІЮ



Військовий прокурор Одеського гарнізону відкрив кримінальні провадження за ознаками статті 408 КК України (дезертирство) щодо кількох сотень військовослужбовців ВМС України, які змінили присяги на вірність українському народові під час анексії Криму Російською Федерацією.

Про це "Думській" повідомили у командуванні Військово-морських сил.

У справах фігурують матроси, старшини, мічмани і офіцери ВМСУ практично з усіх військових частин, які дислокувалися на півострові. Є там і штабісти, і екіпажі військових кораблів. Чимало серед фігурантів та громадян, які досі вважалися героями.

Зокрема, дезертирами наглядове відомство вважає командирів всіх ударних кораблів українського флоту: корветів "Тернопіль" (капітан 3-го рангу Максим Ємельяненко - той самий, який гордо говорив командувачу ЧФ: "Росіяни не здаються!", - зараз він служить помічником командира російського ВПК "Допитливий), "Придніпров'я" (капітан 3-го рангу Олександр Журкин), "Вінниця" (капітан 3-го рангу Сергій Заугольніков), "Луцьк" (капітан 3-го рангу Сергій Макєєв), ракетного катера "Прилуки" (капітан третього рангу Дмитро Сухар) та інших.

Не дуже зрозуміло, чому всім перерахованим фігурантам інкримінують тільки дезертирство, хоча більшість ще й змінило Батьківщині - вони пішли на службу до ворога.

Як би те ні було, оприлюднений список дезертирів страждає неповнотою. Наприклад, військова прокуратура чомусь не має жодних претензій до командирам екіпажів підводного човна "Запоріжжя" капітанам 2-го рангу Роберту Шагееву і Денису Клочану. Російські ЗМІ, між тим, повідомляють, що Шагеев зараз проходить перепідготовку в Санкт-Петербурзі і може бути призначений командиром нової російської субмарини проекту 636 "Великий Новгород".

За даними "Думської", всього за станом на кінець квітня російське громадянство отримали понад 6 тисяч військовослужбовців ВМСУ. У нашому розпорядженні є зразковий перелік командирів і начальників, які зараз служать Росії. Подаємо його мовою оригіналу. Країна повинна знати не лише своїх героїв, але і зрадників. Видання готове дати можливість порозумітися кожному з перерахованих офіцерів.

Перелік осіб керівного складу Військово-морських сил Збройних сил України, що прийняли російське громадянство та поповнили лави ВМФ Російської Федерації:

Контр-адмірал Березовський Д. В., командуючий ВМС України (прим ред. - зараз заступником командуючого Чорноморським флотом, кримінальне провадження відкрито раніше, адмірал оголошено в розшук);

Полковник Стешенко С. М., начальник центру оперативного (бойового) забезпечення ВМС України;

Полковник Стороженко С. І., командир 36 окремої бригади берегової оборони Військ берегової і територіальної оборони ВМС України;

Полковник Козаченко Д. Р., командир 406 Сімферопольської окремої берегової артилерійської групи Військ берегової і територіальної оборони ВМС України;

Капітан 1 рангу Кацай Д. О., командир 37 окремого полку зв'язку;

Підполковник Саєнко О. О., командир 501 Окремого батальйону морської піхоти ВМС України (Керч);

Капітан 2 рангу Васін Є.Є., начальник центру радіоелектронної розвідки ВМС України;

Капітан 1 рангу Касторов І. І., начальник центру навігації, гідрографії та гідрометеорології ВМС України;

Підполковник Лисенко А. В., начальник центру забезпечення пальним ВМС України;

Капітан 2 рангу Карпов Е. В., начальник 174 бази озброєння ВМС України (1 розряду);

Капітан 2 рангу Єлікєєв О. В., начальник центру криптографічного та технічного захисту інформації;

Капітан 2 рангу Римарь Р. О., командир Севастопольської військово-морської бази;

Капітан 2 рангу Звягінцев В. П., командир 5 бригади надводних кораблів ВМС України;

Капітан 2 рангу Кривко М. Ф., командир 18 дивізіону суден забезпечення ВМС України;

Капітан-лейтенант Голубєв В. О., командир 8 дивізіону суден забезпечення;

Капітан 2 рангу Афанасенко Є.М., командир 28 дивізіону пошуково-рятувальних суден;

Капітан 3 рангу Палій Б. Л., командир морського тральщика "Чернігів";

Капітан 3 рангу Журкін О. В., командир ракетного корвета "придніпров'я";

Капітан 1 рангу Шагєєв Р. М., командир підводного човна "Запоріжжя" (прим. редакції - зараз переучивается в Пітері, буде командиром субмарини "Великий Новгород");

Капітан 2 рангу Клочан Д. В., командир іншого екіпажу підводного човна "Запоріжжя";

Капітан 3 рангу Барєєв А. М., командир корабля управління "Донбас";

Капітан 3 рангу Заугольніков С. В., командир навчального корвета "Вінниця";

Капітан 3 рангу Сухар Д. О., командир ракетного катера "Прилуки";

Капітан 3 рангу Макєєв С. В., командир протичовнового кор-вета "Луцьк";

Капітан 3 рангу Ємельяненков М. О., командира протичовнового корвета "Тернопіль" ("росіянин, який не здається);

Капітан 3 рангу Хромченков В. О., командир середнього десантного корабля "Кіровоград";

Старший лейтенант Зіновьєв С. Є., командир артилерійського катера "Херсон";

Капітан 3 рангу Білий О. Р., командир протидиверсійного катера "Феодосія";

Майор Тарасенко М. О., командир судна контролю фізичних полів "Сєвєродонецьк";

Капітан 2 рангу Кочерга О. М., командир ракетно-технічної бази ВМС України;

Капітан 1 рангу Миколайчук О. П., начальник контактного пункту з країнами НАТО командування ВМС. України;

Капітан 2 рангу Жук В. С., начальник 186 навчально-тренувального центру морських операцій;

Підполковник Симонов К. В., командир 85 окремого берегового ракетного дивізіону;

Капітан 3 рангу Швець О. В., командир 801 окремого загону боротьби з підводно-диверсійними силами та засобами;

Капітан 1 рангу Лєкарєв Д. В., начальник Об'єднання об'єднаного інформаційно-телекомунікаційного вузла ВМС України;

Капітан 1 рангу Шевченка Т. І., начальник Військово-морського коледжу старшинського складу ВМС України;

Капітан 1 рангу Гончар Р. М., начальник 191 Навчального центру ВМС України;

Полковник медичної служби Гриненко О. В., начальник 10 поліклініки ВМКЦ Кримського регіону;

Капітан 2 рангу Щербань Д. Б., начальник 104 окремого передаючого радіоцентру;

Капітан 2 рангу Невмержицький Ю. В., начальник 21 району спостереження;

Підполковник Садівник Ст. Ст., командир 222 окремого автомобільного батальйону;

Підполковник Колесніков Ст. Ст., начальник 277 Об'єднання об'єднаного складу (МІС, 4 розряду);

Капітан 2 рангу Захватихата М. К., начальник 29 морського розвідувального пункту ВМС;

Капітан 2 рангу Коваль О. В., начальник 30 Командно-розвідувального центру ВМС України;

Підполковник Кулаков А. І., начальник 38 управління експлуатації спеціальних об'єктів;

Підполковник Буряк І.Про., начальник 51 об'єднання об'єднаного складу озброєння і майна (1 розряду);

Майор Яковенко О. Р., начальник 531 бази зберігання і ремонту засобів зв'язку (2 розряду);

Підполковник Миронов О. В., начальник 537 вузла фельд'єгерсько - поштового зв'язку;

Підполковник Репік В. М., начальник 56 комендатури охорони і обслуговування ВМС;

Підполковник Прилуцький С. В., начальник вузла 71 фельд'єгерсько-поштового зв'язку;

Підполковник Чучин Є.В., начальник 79 інформаційно-телекомунікаційного вузла.


До речі, до недавніх пір всі вони могли спокійно відвідувати материкову частину України.


Источник: http://censor.net.ua/r311995

Звичайно є таємниця голосування, але я заради цікавості люблю наперед оприлюднити свій вибір, щоб потім порівняти точність своїх прогнозів.

Отже я однозначно голосую за Блок Петра Порошенка та мажоритарника по нашому 116-му округу Володимира Маліновського

Також мені б хотілось, щоб до Верховної Ради України пройшли чим більше від партій "Народний фронт", ВО "Свобода" та "Самопоміч", у тому числі і мажоритарники. На жаль, є досить мажоритарних кандидатів, які начебто йдуть від Блоку Порошенка, але яких не дуже бажано, як на мене, бачити у ВРУ. Зокрема я досить критично ставлюсь до кандидатур Дмирта Добродомова та Тараса Возняка від Львівщини. Чому? Дуже просто: ці люди з давен-давен ошиваються при владних структурах, а це випадковим не буває. Загалом вибір є і критично поганих в ньому немає, тому я більш-менш спокійний, що хто пройде - той і заслужив на те. Найголовніше - чесність підрахунків. Ми маємо звикнути, що вибори є чесними і від нас справді залежить їх результат.
Я особисто підтримую думку, що треба голосувати за того, кого насправді вважаєш вартим за власним уподобанням не приглядаючись на тему "прохідний" чи "не прохідний". Якщо хтось однозначно "прохідний", то обійдеться і без вашого голосу, а ось якщо ви віддасте свій голос тому, хто вам дійсно подобається, то це дасть стимул на майбутнє балотуватись цьому кандидату. Тому раджу: обирайте власним інтересом і голосуйте за найкращого за вашим особистим визначенням.
Ще мені дуже хочеться, щоб Ляшко повторив долю Королевської, щоб Тимошенко та інші опозиціонери не пройшли до ВРУ і не робили там зайвого безладу, бо ота "боротьба за знедолених" чомусь обертається завжди проти тих же знедолених, а не на суспільну користь. То є справді погана демократія, коли опозиція йде до влади через принцип "чим гірше - тим краще". Давайте говорити серйозно: якщо опозиція добилась від правлячої влади зробити щось корисне, то всі плюси йдуть владі, тому опозиція резонно зацікавлена вимагати від влади такого, чого вона не може жодним чином виконати, бо інакше настане руйнація економіки чи інша криза і опозиціонери стануть кричати, що ось бачите, яка нездала ця влада - обирайте нас! А не буде робити на їх вимоги - тим більше галасу включно до бійок вчинять опозіціонери. Що в тому доброго? Нічого.
Моя особиста думка, що правдива опозиція є контролером і резервом для правлячої влади, десь як футболісти на лавці запасних: ніхто з них не зацікавлений, щоб їх команда програла, а водночас вони хочуть, щоб гра стала кращою, якщо б їх випустили на поле. Оце, як на мене, є зміст опозиційних сил. Не обгаджувати владу і не творити їй капостей, а значить і людям-виборцям, щоб набрати собі балів яко "білі і пухнасті", а якраз працювати в діловій конкуренції: жорстко контролювати і критикувати помилки влади, як і допомагати у випадку кризових ситуацій. Якщо так буде, то опозиція, коли прийде до влади, буде продовжувати напрацювання попередників, а не руйнувати геть чисто конкурентів і все починати заново по-своєму. Типу: одні приватизували, інші - реприватизували, а ще наступні - націоналізували тощо. Тоді нам грозить перебувати вічно за китайським прокляттям: "Щоб ти жив у часи перемін"
Щодо загроз узурпації влади, то я даю особисту гарантію неможливості цього в Україні - відтепер Майдан жевріє в серці кожного правдивого громадянина України. Ніхто ніколи не зможе узурпувати владу в Україні! Януковичем і його кодлом клянусь! Вже неіснуючим і ще зовсім недавно всемогутнім "Беркутом" клянусь! Народ є влада в Україні! Найвища і незнищенна! Крапка.
Також мені подобається Арсеній Яценюк на посаді прем'єр-міністра Україні, бо він цілком спокійно на рівних співпрацює з Президентом України Петром Порошенком, а не ворогує за повноваження, як це робили інші. Водночас він не є слухняною маріонеткою, якою був його "попєрєднік". Гарний тандем двох особистостей, який варто зберегти і я за це та закликаю інших підтримати подібний позитивний стан речей.
Далі дещо з рівня неймовірного, але я б хотів, щоб головою Верховної Ради України став Олег Тягнибок, а його першим заступником - Андрій Садовий, як головний опозиціонер. Так, я волів би побачити "Самопоміч" у майбутній ВРУ в якості опозиції, тому що новичкам і не годиться одразу до влади попадати, а треба досвіду парламентаризму набратись, як знову ж звернусь до аналогій з футболу: команди з першої ліги не один рік обживаються у прем'єр-лізі, а чемпіонами взагалі за роки стають, якщо стають.
Що з того, про що я вище виклав, стане реальністю - покаже час. Мені подобається, що відтепер вибори в Україні є справді ВИБОРИ ! Тобто ніхто не знає наперед результату і це дуже гарно.
Всі на вибори! Голосуй! Голосуй! Бюлетені в урни суй! Голосуй!

Богдан Гордасевич
14:51 23.10.2014
м. Львів, 116-й виборчий округ




Маліновський Володимир Степанович, народився 28 сiчня 1967 року в місті Львові, громадянин України, протягом останніх п’яти років проживає на території України, освіта вища, президент, громадське телебачення Львівщини «Разом ТВ», член політичної партії «УДАР (Український Демократичний Альянс за Реформи) Віталія Кличка», проживає в місті Львові, судимість відсутня, самовисування.
http://nbnews.com.ua/ua/rada2014/candidat/6646/

За даними з сайту ЦВК дізнався, що Іван Заєць вийшов з виборчого списку радиКала Олега Ляшка, чим щиро втішився, тому що поважаю цю людину і був дуже здивований його появою у команді якогось блазня-гоміка і явного провокатора.
Як я вже зазначав: вибори є люстрація народу щодо влади, яка ним керує. За тим: який народ - така і влада.
Один мій знайомий заявив, що буде голосувати за партію Ляшка тільки тому, що його всі критикують, на що я відповів: - Вибори тим і вибори, що кожен обирає СВОЮ ВЛАДУ! Хочеш жити в цирку - твоє право, але щоб тоді я від тебе не чув нарікань на погане життя і на дурну владу: сам обрав - те і маєш.
 
Для мене феномен популізму радиКала Олега Ляшка тим огидний, що він своїм фальшим ультра-патріотизмом і  псевдо-українським популізмом обкрадає правдивий український електорат, а наша ситуація не дозволяє просто бавитись в демократію і давати можливість різним авантюристам влаштовувати на догоду стороннім силам бардак і деструкцію у діяльності вищого законодавчого органу України - Верховній Раді. Досить - набавились і з "Партією Зелених", яка ніколи не захищала екології, бо фінансувалась техногенним бізнесом, як і з іншими подібними проектами хитрих політтехнологів.
Не дамося, щоб нас одурили! Геть Олега Ляшка з українського політикуму! Вихід Івана Зайця тому чудове підтвердження, що він розібрався в реальному стані речей і сказав своє однозначне "НІ!" Олегу Ляшку, а таких заяв більше жодної серед тих, хто відмовився балотуватись у партійного списку з прохідного місця!



Я не збираюсь глибоко аналізувати всі підлоти Олега Ляшка, а просто акцентую увагу на тому, де він бере такі шалені кошти на себе, свій виборчий апарат і надшалену за вартістю рекламу - хто його фінансує, якщо власних коштів у Олега Ляшка в таких об'ємах фізично бути не може. Від олігархів України Олег Ляшко відхрещується, як і вони від нього, отже стає зрозумілим, що його фінансує інша держава, яка зацікавлена в дестабілізації в Україні і не треба багато думати, що це за держава. Тому і саме тому я не можу спокійно терпіти і бути яко толерантним щодо провокаторсько-політичного проекту "Радикальна партія Олега Ляшка" і закликаю всіх долучитись до цього ніким не санкційованого руху "Ляшко-ге, забирайся геть!"

Богдан Гордасевич, м. Львів



Прізвище, ім’я, та по батькові    
Відомості про висування    
Дата та номер постанови    
Підстава вибуття

Заєць Іван Олександрович    
Радикальна Партія Олега Ляшка,
№ 14 у виборчому списку    
14.10.2014 1776    
звернення партії про скасування реєстрації



Заєць Іван Олександрович

Народний депутат України VI скликання, перший заступник голови "Українська народна партія" (УНП)

Дата народження: 05.07.1952

Місце народження, освіта. Народився в селі Лозниця Народицького району Житомирської області. У 1974 році закінчив Українську сільськогосподарську Академію в Києві за спеціальністю економічна кібернетика в сільському господарстві, економіст-математик. В 1979-1982 рр. навчався в аспірантурі Інституту економіки АН УРСР.

Кар'єра. Працював головним економістом колгоспу в селі горошку на Київщині. В 1975-1978 рр. - В Київській філії Центрального інституту агрохімічного обслуговування на посадах старшого економіста, старшого наукового співробітника. У 1978-1979 і 1982-1990 рр. - В Інституті економіки інженером, молодшим науковим співробітником.

1990-1994 рр. - Народний депутат України I скликання. Член фракції Народного Руху України, потім - фракції безпартійних. Член Конституційної комісії України, Державної комісії з проведення в Україні адміністративної реформи, Державної міжвідомчої комісії з питань співробітництва України з НАТО, Ради національної безпеки і оборони.

1994-1998 рр. - Народний депутат України II скликання. Працював в комітеті Верховної Ради з питань економічних реформ та управління народним господарством.

1998-2000 рр. - Народний депутат України III скликання. Заступник глави комітету ВР у закордонних справах і зв'язках з СНД.

2000-2001 рр. - Міністр екології та природних ресурсів України в уряді Віктора Ющенка.

2002-2004 рр. - Народний депутат України IV скликання від блоку Ющенка Наша Україна (№8 у виборчому списку). Перший заступник глави комітету ВР з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

2007-2012 рр. - Народний депутат України VI скликання від блоку Наша Україна - Народна самооборона (№30 у списку). Заступник глави комітету ВР з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

На парламентських виборах восени 2012 року балотувався від УНП по одномандатному округу №153 в Рівненській області, однак програв представнику Батьківщини Юрію Вознюку.

В минулому - член Народного Руху України, один з його засновників. З 1999-го - перший заступник голови Українського Народного Руху, в 2003-му перейменованого в Українську народну партію (лідер - Юрій Костенко). Член Центрального проводу та правління УНП.

Громадська діяльність. Член президії Української всесвітньої координаційної ради та президії товариства "Україна-Світ", член національної ради Конгресу української інтелігенції і головної ради всеукраїнського товариства Просвіта. Глава Українського благодійного фонду "Трипілля". Один із засновників і керівників українознавчого клубу "Спадщина" (1977), Товариства української мови ім.Шевченка.

Сім'я. Дружина Світлана (1965 р.н.) - тренер. Дочки Олеся (1978 р.н.) та Ярослава (1985 р.н.), син Остап (1991 р.н.).

http://file.liga.net/person/970-ivan-zaec.html

 Відгуки про політика

Нардепа Івана Зайця колеги назвали «левом, тигром, слоном і ведмедем», а він їх усіх - зоопарком Депутати продовжують провалювати поправки до закону про вибори президента. В ході так званого голосування між депутатами сталася невеличка перепалка. Як повідомляє «Українська правда», нардеп-бютівець Олег Ляшко закликав опонентів з повагою ставитися до «лева української політики Івана Зайця» і проголосувати його поправку. У відповідь регіонал Михайло Чечетов заявив, що регіонали шанують Зайця як «тигра, слона і ведмедя української політики», але голосувати не будуть, тому що в залі відсутня коаліція. «А до Івану Олександровичу ми ставимося з великою повагою, так. Це справжній тигр української політики», - заявив Чечетов. У свою чергу сам Заєць заявив, що у нього відчуття, що він перебуває в зоопарку. «Тут такі відносини, що не дають нормально працювати. Вас не турбує доля виборців, доля народу, майбутнє України. Вас турбує тільки, як скоріше захопити владу, присмоктатися до неї, використовувати її, щоб набити свої кишені», - обурився депутат. Зараз депутати вже завалили 180 поправок в закон про вибори. Голова комітету Сергій Подгорний запитав у регіоналів, чи є у них якісь думки з чергової правці, йде «тупе заваливанию закону».
Рейтинг політика
Член президії Української всесвітньої координаційної ради та президії товариства "Україна-Світ", член Національної ради Конгресу української інтелігенції та Головної ради Всеукраїнського товариства "Просвіта". Голова Українського благодійного фонду "Трипілля". Один із засновників і керівників українознавчого клубу "Спадщина" (1977), Товариства української мови ім.т.шевченка.

Обіцянки і цитати
18 червня 2012

"Цей закон наповнений нормами, які стимулюють сепаратизм в Україні. Зміна державного устрою України на федерацію давно є пріоритетом Президента Віктора Януковича і політичних сил, які голосували за законопроект - Партії регіонів, Комуністичної партії. Закон про мовну політику розпалює міжнаціональну ворожнечу всередині країни і може призвести до розколу України. Партія регіонів ініціюванням відповідних змін підриває власну владу, оскільки будь-яка місцева рада, за словами депутата, згідно з законопроектом, зможе власним рішенням встановити офіційне використання регіональної мови на своїй території."
http://politrada.com/dossier/persone/id/2781

З нагоди 55-ї річниці вбивства Степана Бандери, сина вбитого в застінках київського НКВД священника східного обряду-уніата о. Андрія Бандери



Відкритий лист до редакції та власнику ЗМІ "Ера" Андрію Деркачу

Дорога редакція радіо Ера, прощаюсь з вами, тому що цитування навіть в новинах представників партії Ляшка, не кажучи вже про той непомірний час, який займає означена партія у ефірі вашого мовлення, - змушує мене більше не вмикати канал радіо "Ера"
Оскільки я дуже поважаю переважну більшість вашого колективу за розум, тому і не роблю пояснення хто і що є проект "Радикальна Партія Олега Ляшка", а скажу просто: мені осточортіло до нестями оті всі "політичні ігрища" довбаних закулісних лялькарів, бо вже життя скінчилося, а пожити в нормальній країні так і не довелось власне з цієї підступної причини. Ми не раби і не маріонетки - ми живі люди! Засуньте собі тих довбаних політтехнологів їх довбані власники-лялькарі туди, куди ви постійно хочете запхати народ України!

Якщо комусь мало революцій і гільйотин - дочекається, за тим не стане!

Єдине, що мені, Богдану Гордасевичу, сину письменниці-дисидентки Галини Гордасевич, дуже прикро бачити в таборі підтримки блазня-гоміка Ляшка власника "Ери" пана Андрія Деркача, сина Леоніда Деркача. Знову ж не маю бажання розписувати чому, а просто мені було цікаво як в книзі Аміраджибі "Дато Туташхія" мати Андрія Деркача за своєрідного заочного опонента по життю та боротьбі. Жаль, дуже жаль, що мною втрачено мій антипод (але не ворог!) по життю, бо хто з Ляшком - той для мене викликає тільки співчуття, як Іван Заяць чи Юрій Шухевич, а тепер - і Андрій Деркач. За таких обставин наше подальше тривале тривіальне заочне змагання в стилі "контрверсій" стає неможливе і я прощаюсь.

Час, люди і Бог розсудять кожного.

Поскриптум: добрі правила потребують винятків, тому я все одно буду включати радіо "Ера" вранці, як це і роблю багато років, - рівно о 5.55, але виключатиму після 6.02 - святе не може бути переможено поганим.

Богдан Гордасевич
11:54 15.10.2014

Читайте основне по темі Степана Бандери в сучасності тут -  дуже вартісний матеріал:
http://blog.i.ua/community/5846/1541379/

Нещодавно я був просто шокований, коли на повному самоповазі тонах і півтонах один політтехнолог по радіо урочисто заявив, що результати виборів до Верховної Ради України 26 жовтня багатьох здивують. Молодець! Ото розумник! А ми ось всі не можемо зрозуміти, навіщо ті вибори проводяться, коли їх результати добре відомі наперед…
Я навмисно так жартую, бо просто набридли оті про-плачені плачевні пустодзвони-політтехнологи, які базікають будь-що, бо реально ні за що не відповідають – взагалі ні за що! Ну збрехав чи просто не вгадав – що з того? Можливо наступного разу ліпше збреше чи вгадає, але ж отримані вже гроші не віддасть назад ніколи нікому…
Власне я б хотів визначити одну найголовнішу тему для роздумів над політичними партіями і людьми, а саме – відповідальність. Всі ми знаємо, що існує принцип «слово і діло», а з того і постає поняття «відповідальність», коли слово підтверджено чи не підтверджено ділом. Або коли діло далеко не тотожне даному слову, що найкраще демонструють вже майже вік всім відомі комуністи: ну така солодка брехня, що дотепер на неї западають люди без належного розуму і аналізу (чи аналізів?). І знаєте, я в тому за комуністів! Ну як є дурні, що в їх брехню вірять, то вибачте мене на слові, але сам Бог велить обманювати таких легковірів. Як не хочеш думати, але хочеш «щоб в тебе все було і тобі за це нічого не було» – то не будеш мати нічого! В розумінні доброго, бо щодо біди – тут навпаки буде багато і різної. Перевірено не раз, -  і Донбас та Крим он зараз мають той комуністичний сказ...
Також тому, що я багато раз переконався у правдивості тези «кожен народ вартий своєї влади», – я і стверджую, що наскільки виборці відповідально поставляться до обрання депутатів – настільки і майбутні депутати будуть відповідально ставитись до своїх обов’язків в подальшому. Іншого не буває. Якщо виборець зневажає своє право на делегування влади і продає його за кількасот гривень чи якусь іншу «гречку» – ну то най не нарікає потім, що влада жирує і народ зневажає, бо дійсно тільки зневаги і наруги варті продажні виборці. Або ще безглуздіше: коли виборці продаються на підступну і наглу брехню. Потім їх же обранці з них і насміхаються, кажучи: – А ви чим думали, коли тому вірили і не перевірили, чи то є можливо, що ми приобіцяли перед виборами?!
За минулі 23-и  роки в незалежній Україні пройшло чимало виборів і аж два революційні Майдани, а тому політична культура в наших людей доросла значного рівня, про що засвідчили останні вибори Президента України в першому турі. І ось ці нові вибори до ВРУ стануть або підтвердженням, або навпаки спростують цю тенденцію нашого високо народного рівня відповідальності щодо виборів. Фактично кожні всеукраїнські вибори можна визначити як люстрацію народу України. Люстрацію на честь і гідність, на розум і відповідальність.
Якщо український народ пройде цю люстрацію виборами належно – тоді він буде мати повне право люструвати владу повсякчас і скільки захоче. А ні – тоді вибачайте і добро втрачайте… Вам дано було право обирати і маєте те, чого вартуєте.
Той же «велемудрий» політолог з радіо  спрогнозував, що новий майдан обов’язково буде за каденції теперішнього президента… Ну супер-прогноз! А я ось не прогнозую, а стверджую, що новий Майдан постане тоді і тільки тоді, коли український народ визнає цей революційний чин потрібним і на часі. Тільки так! І відбутись це дійство може у будь-який момент, що ми однозначно і довели собі та цілому Світу.
Власне тому я не вірю у можливість якоїсь нової узурпації влади, як це спробували зробити Янукович і його банда з коаліції  регіоналів та комуністів у ВРУ – не вийшло їм і не вийде нікому! В України вся влада належить народу. Готовий побитись об заклад на друге око Шуфрича, що так воно і буде.
Як вже зрозуміли: переходжу від теорії до практики, а значить визначаю ту відповідальність, яку вважаю за потрібну для наступних виборів.
Однозначно потрібно обрати побільше депутатів до Верховної Ради від Блоку Петра Порошенка, а затим – від «Народного фронту», ВО «Свобода» та «Самопомочі». Якщо ми хочемо мати дійсно конструктивну роботу парламенту, а не пустопорожню говорильню або взагалі майже непрацюючий, як зараз.
Проходження до ВРУ партії ВО «Батьківщина» можливе, але користі в тому буде небагато, бо це вже ретроградна політична сила, як і її лідер потребує пенсії і спокою для себе, як і для нас від неї. Таки Ющенко вже зачекався за подружкою…
Дуже сумнівним є потреба наявності у ВРУ «Опозиційного блоку», як і «Сильна Україна» не підсилить її діяльність, бо їх претензії на представлення упосліджених промислових регіонів легко спростовуються і наявністю значної кількості представників  звідти у списку Блоку Порошенка, як і мажоритарники, обрані на Сході і Півдні від цього блоку, зможуть захищати інтереси своїх виборців значно краще за тих, хто одразу декларує і преться в опозицію до влади. Так смішно слухати обіцянки задекларованих опозиціонерів типу «Ми захистимо, ми дамо і ми зробимо», коли і дитині ясно, що то є звична брехня від тих, хто навіть не планує стати владою, тоді як зробити приобіцяне ними може виключно влада. Дивна позиція: одразу опозиція.
Нарешті дуже шкідливою справою я вважаю можливу наявність у ВРУ «Радикальної парті» та «Громадянської платформи» – це ще ті клоуни, яких треба найбільше обминати, бо слів від них багато, а справ – кицька більше наплаче. Якщо я кажу неправду, то спростуйте, але конкретикою: ділами, вчинками, досягненнями і ще там якимись вагомими фактами. Але не піаром пана Ляшка, що він десь там з вилами вискочив на танка і всі лугадони розбіглися в паніці. Мені ось цікаво, де він стільки грошенят назбирав, що таку рекламу собі дозволяє. Або броньовики купувати і дарувати яким чином вдається? Щось тут не ясно, а досить-таки темно. Взагалі, хто дещо знається на російській політиці, той не може не помітити повної аналогії-матриці РПУ Ляшка з ЛДПР Жириновського за методологією і в промовах, і навіть в жестах. До чого б це?
Про пана Гриценка взагалі розмова коротка: птаха-говорун, а як до діла – то геть від тіла. Що і коли ним зроблено реально? Ніде нічого – це реально. Міністр оборони був лажовий, а потім і взагалі тільки як вазилін моржовий в політиці ошивався, по телешоу шлявся і побрехеньки розповідав, як треба героями ставати. Щось по перебуванню в зоні АТО навіть Ляшко обігнав Гриценка, а не навпаки. Повторюю, що я за основу своїх висновків про людей і політсили ставлю їх діла і результат, а вже потім – слова, як підтвердження одне-одного.
Власне всі інші партії, як учасники виборів, це або ще як нерозумні діти, або як здеградовані старигани совкової генези. Таким нічого робити у ВРУ – однозначно. При тому, що я не є прихильником обмеження кількості партій – я є твердим у переконанні, що вплив партії творить її повсякденна робота серед людей, а не суто участь у політичних ігрищах та виборах. Як у всіляких змаганнях масовість добра на початках, а у фіналі потрібні профі, що був добрий результат. А він, результат, нам як ніколи потрібний добрий і обнадійливий.
В котре висловлюю свою думку виключно для друзів і не претендую на пророцтво, але пропоную як побажання.

З повагою, Богдан Гордасевич
12 жовтня 2014 р.