Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.

Топ учасників

Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

У Львові на випередки з "Теслою"

Президент на Львівщині ознайомився із першим в Україні електробусом «Електрон»

6 грудня 2017 року - 17:09

Президент на Львівщині ознайомився із першим в Україні електробусом «Електрон»

Під час робочої поїздки на Львівщину Президент Петро Порошенко ознайомився із продукцією підприємства ПрАТ «Концерн Електрон», який виробляє електробуси. Петро Порошенко проїхався містом першим в Україні електробусом «Електрон», а також поспілкувався з львів’янами.

Голова правління ПрАТ «Концерн Електрон» Юрій Бубес розповів Президенту про особливості транспортного засобу.

Електробус «Електрон» моделі Е19101 – сучасний  екологічний транспорт нового покоління, розрахований для комфортного перевезення до 100 пасажирів. Електробус сконструйований із низькою підлогою і для осіб з обмеженими можливостями в ньому передбачено відкидний пандус та місце в салоні, обладнане ременями безпеки. Пневматична підвіска електробуса має функцію «кнілінг» - зниження кліренсу електробуса для зручності посадки пасажирів.

Максимальна швидкість транспортного засобу – 70 км/год, пробіг без підзарядки батарей – понад 200 км. Акумулятори електробуса безпечні в експлуатації і мають великий ресурс. Електробус успішно експлуатується у Львові на регулярному маршруті з червня 2016 року та відмінно зарекомендував себе безперебійною роботою в зимовий період. За час експлуатації електробус перевіз близько півмільйона пасажирів. Собівартість одного кілометра пробігу складає 1,2 грн.

Дивитись всім фільм "Кіборги"!

Назва «Кіборги» стала синонімом мужності, стійкості і патріотизму українського воїна – Петро Порошенко під час прем’єри однойменного художнього фільму

6 грудня 2017 року - 19:46

Назва «Кіборги» стала синонімом мужності, стійкості і патріотизму українського воїна – Петро Порошенко під час прем’єри однойменного художнього фільму

Президент Петро Порошенко відвідав прем’єрний показ художнього фільму «Кіборги». Глава держави подякував творчому колективу, який створював фільм, та привітав присутніх із Днем Збройних Сил України. Петро Порошенко також вручив орден «За заслуги» ІІІ ступеня режисеру-постановнику фільму «Кіборги» Ахтему Сеітаблаєву.

Глава держави подякував творчій групі за те, що для прем’єри був обраний саме День Збройних Сил України. Він підкреслив, що завдяки спільним зусиллям всього українського народу вдалося створити «одну з найбільш сильних армій на європейському континенті». «Армії, яка має бойовий досвід, за навчання якої заплачена найбільша ціна. Більше 2750 українських воїнів, в тому числі майже 2400 зі складу Збройних Сил України віддали своє життя за те, щоби Україна була збережена. За кожен клаптик рідної землі», - наголосив Президент.

«Важко переоцінити унікальність тієї роботи, яка була зроблена. Фільм базується на абсолютно точному документальному матеріалі і зроблений в тісній співпраці з нашими героями АТО. І велика кількість фраз і епізодів взята з реального життя. Назва «Кіборги», якими наші вороги – агресори, хотіли нас образити, навпаки стала синонімом мужності, стійкості і патріотизму українського воїна», - сказав Петро Порошенко. «Це слово назавжди увійде в історію українського війська, так само як і Донецький аеропорт, з чим безпосередньо пов’язані «кіборги», - додав він.

Президент також підкреслив, що «поява цього фільму пов’язана з відродженням українського кінематографа» та наголосив на важливості зростання популярності українського кіно.

Він подякував українським митцям за ті теми, які вони обирають: «Не «жовті», не «бульварні», хоча, напевно вони могли бути більш касовими. А – патріотичне виховання».

«Я, безумовно, хотів би подякувати за це і Ахтему, і всім, хто до цього долучився», - сказав він.

Петро Порошенко нагадав про нещодавню зустріч з кіновиробниками, під час якої він підписав новий Закон, що дає додаткові стимули, можливості для виробництва українського кіно. «Я  переконаний, що цей процес буде обов’язково розвиватись», - додав він.

Президент зауважив, що щойно повернувся з Яворівського полігону, де разом із американськими партнерами передавали новітнє озброєння, новітні технології Збройним Силам України. «Мені надзвичайно приємно було почути слова американського генерала, який сказав: пане Президенте, я хотів би, щоб ви знали – у Яворові ми більше навчаємось від вас, ну принаймні точно не менше, ніж ви від нас», - зазначив Глава держави.

«Це є ще одне визнання професійності наших Збройних Сил», - підкреслив Президент.

Він також додав, що сьогоднішня прем’єра фільма про українських воїнів – це один із найкращих способів привітати наші Збройні Сили.

«Сьогодні ми вже точно знаємо, що гарантом незалежності, гарантом суверенітету, територіальної цілісності нашої держави є українські Збройні Сили, український воїн. Український солдат, який так яскраво продемонстрований у сьогоднішньому фільмі», - переконаний Президент.

В свою чергу, режисер фільму «Кіборги», директор державного підприємства «Кримський дім» Ахтем Сеітаблаєв привітав присутніх з Днем Збройних Сил України. «Те, що ми маємо можливість кожного ранку просинатися, бачити своїх дітей, пити свою каву, обіймати своїх батьків, це все завдяки вам (українські захисники – ред.). Бережи вас Всевишній», - сказав він.

Режисер представив частину знімальної команди, акторів і всіх, хто працював над фільмом, в тому числі військових.

«Ми намагалися зняти чесне кіно. Кіно про те, що ми є свідками народження нових людей, нової країни. Бо ми щиро в це віримо. Ми намагалися зняти кіно про те, що ми є свідками народження нової української політичної нації. І незважаючи на те, що це доволі драматична і трагічна історія, але я певен, що після перегляду фільма, у вас залишиться відчуття, що кожен з вас переможець і від кожного з нас залежить те, в якій країні ми будемо жити. А саме головне – в якій країні будуть жити наші діти», - зазначив Ахтем Сеітаблаєв.

На Львівщині відкрили пам'ятник Йосифу Сліпому

3 грудня 18:58      Версія для друку
На Львівщині відкрили пам'ятник Йосифу Сліпому
Монумент встановили на території церкви Покрови Пресвятої Богородиці.

У неділю, 3 грудня, в Трускавці з нагоди 125-річчя від дня народження патріарха УГКЦ Йосифа Сліпого відкрили та освятили пам'ятник архієпископу. Про це повідомляє сайт Львівської ОДА.

Згідно з повідомленням, пам’ятник Йосифові Сліпому встановили на території церкви Покрови Пресвятої Богородиці. 

Архієрейську літургію очолив архієпископ Львівський УГКЦ католицької церкви, митрополит Львівський Ігор Возняк.

«Пам’ятник у Трускавці - третій монумент патріархові у світі. Патріарх Йосиф Сліпий - великий українець та церковний діяч, якого не зламали поневіряння та тортури сталінського режиму, який ширив по світу український дух, який жив та працював заради України та Української церкви», - зазначив голова Львівської ОДА Олег Синютка.

Він також подякував ініціаторам та доброчинцям, які долучилися до возвеличення пам’яті патріарха Йосифа Сліпого.

Читайте також: Йосиф Сліпий: «Поставте собі питання: що про вас одного дня скаже історія?»

Нагадаємо, влітку Нацбанк презентував пам’ятну монету, яка присвячена пам’яті одного з найвизначніших мужів Вселенської Церкви ХХ сторіччя Блаженнійшого Верховного Архієпископа Йосифа Сліпого.

Чи це новий світ? І що він означає - ПЕТРО ПОРОШЕНКО


Виступ на 14-й Щорічній зустрічі Ялтинської Європейської Стратегії (YES): Чи це новий світ? І що він означає

ПЕТРО ПОРОШЕНКО·15 ВЕРЕСНЯ 2017 Р.

Шановні Президенти,
Високоповажності,
Дорогі гості,
Пані та панове,
Для мене велика честь відкривати чергову 14-ту Щорічну зустріч Ялтинської Європейської Стратегії.
Перш за все, хотів би привітати всіх присутніх з Міжнародним днем демократії – однієї з основоположних цінностей Вільного світу.
Рік тому ми з Вами обговорювали глобальні «Шторми змін» і те, куди вони можуть занести нашу цивілізацію.
Добре пам’ятаю атмосферу, яка панувала тоді в цьому залі.
Тривожні передчуття тоді переповнювали багатьох з нас. А шанси цивілізованого світу встояти дехто оцінював як 50 на 50.
Лише пригадайте масштаб тих ризиків.
Вибори у Франції та Нідерландах, президентські вибори в США, Брекзіт, триваюча російська агресія на Донбасі та в Криму, палаючий конфлікт на Близькому Сході, ескалація тероризму, популізму, який іноді є таким же небезпечним, як тероризм, і ультраправого екстремізму, широкомасштабні інформаційні кампанії проти Вільного Світу, намагання нав’язати йому «альтернативні цінності».
Безвізовий режим та Угода про асоціацію практично висіли на соломинці. Не вщухали сотні обстрілів на день з боку російських військ та бойовиків на Донбасі.
Ми ніби йшли «по лезу ножа» над прірвою хаосу та невизначеності.
Хтось вже відкорковував кримське шампанське і розставляв стільці в окупованій Ялті, щоб наново ділити світ.
Але ми встояли.
Те, що не вбиває нас, робить нас сильнішими.
Ці слова Ніцше, на мою думку, сьогодні як ніколи точно передають суть того, що відбувається в сучасній геополітиці.
Чи є вже те, де ми знаходимося, новим світом? Думаю, що ні.
Чи можемо повернутися назад у тихий і стабільний світопорядок?
Ні, не зможемо.
І якщо хтось думає, що ось закінчиться війна в Україні (дай Бог, щоб вона закінчилася!) – і все вернеться на круги своя, той помиляється.
Не можна оживити десятки тисяч загиблих українців.
Не можна склеїти порвані договори.
Десяток Будапештських меморандумів вартий менше, ніж один ядерний заряд.
Перед нами нова політична реальність.

Шановні друзі,
Від того, наскільки принциповою, послідовною і безкомпромісною буде наша відповідь тим, хто хоче відкинути світ знову у середньовіччя.
Я переконаний, що саме українська Революція Гідності стала «дзвінком будильника» для демократичного світу.
Кремль цілеспрямовано намагався приспати пильність західних демократій. Непомітно, але системно руйнував їх зсередини.
Гібридна війна проти Заходу вже тривала, а Путіна радо вітали  у світових столицях, на самітах Великої Вісімки, підписували з ним мільярдні контракти.
Всі вважали: «якщо хижака добре годувати, то він не стане вас їсти».
Мало хто брав до уваги, що ці гроші йшли не на підвищення добробуту простих росіян чи освоєння безкрайніх, але безлюдних російських просторів, а на побудову новітньої наступальної армії.
І нібито все йшло за підступним планом Кремля…
Ось вже й Україна під проводом підкупленого й заляканого Януковича відмовляється від зближення з ЄС і повертається до «сфери впливу» Росії.
Вже готові до тріумфального маршу Європою десятки виплеканих Кремлем популістичних партій, готових за першим сигналом з Москви запустити сценарій розвалу Євросоюзу та Північноатлантичного альянсу.
Вже на західному кордоні Росії вибудована військова потуга, здатна, в разі необхідності, реалізувати будь-які варварські агресивні плани Кремля.   
Але Революція Гідності в Україні не дала цим планам збутися.
Кремль ще не був повністю готовим до гібридного наступу на Європу. Йому не вистачало ще кілька років, щоб підготуватися і діяти напевно.
Майдан в Україні змусив Росію до фальстарту. І це сплутало їй усі карти.
Адже Україна для Росії – це не просто частина колишньої імперії. Це - символ. Це – невід’ємний елемент імперської величі, без якої Кремль цю імперію просто не може уявити. Це – «наш Єрусалим» (слова московського патріарха Кірілла).

Тому Путіну довелося піти ва-банк, «зірвати маски» і показати всьому світові своє справжнє хиже обличчя.
На жаль, в цій ситуації жодний нейтралітет, жодна позаблоковість не допомогли б Україні. Тепер вже зрозуміло, що це казки, якими агресор заколисує свою потенційну жертву.
Не допомогли і гарантії безпеки за Будапештським Меморандумом.
Окупація та анексія Криму, вторгнення на Донбас, збиття Малайзійського Боїнгу, нескінченні кібератаки проти України та західних країн, спроби вплинути на волевиявлення в цілій низці країн Заходу.
Кремль розпочав гібридний наступ на демократичний світ, розпочав війну за свій світопорядок. Світопорядок, де існує право сили і воля царя, а не сила права і воля народу.
Історія нас вчить, що Росії не можна вірити. Ні за яких обставин.
З Москвою треба завжди бути готовими до найгіршого. Про це вам розкажуть десятки тисяч кримських татар та українців, які переслідуються в Криму та на Донбасі. Сотні з них загинули від рук вбивць та катів лише за українське слово, український прапор чи український паспорт.
На жаль, Кремль і надалі відмовляється визнавати свої злочини.
Тому ми повинні зберігати єдність та солідарність.
Санкції проти Росії мають діяти до повного виконання Мінських угод та відновлення суверенітету України над Кримом і Донбасом.
Хотів би подякувати Сполученим Штатам за лідерство у питанні посилення санкцій проти агресора.
Ціна окупації та агресії для нього має зростати. Щоб тримати в руках незаконно захоплене, а по суті – цинічно вкрадене, було нестерпно важко.
Про Крим нам постійно підказують – відкласти, заморозити, а то й просто забути. Так можуть радити лише недалекоглядні політики. Які забувають, що нинішня битва за світовий порядок розпочалася з окупації Криму.

Тому майже два роки тому я виступив з ініціативою про створення міжнародного механізму з відновлення суверенітету України над Кримом.
Йдеться про поступове – мирне – витіснення Росії з Криму.
Нашими союзниками на цьому шляху є інструменти міжнародного права, санкції, міжнародні суди і арбітражі, міжнародні платформи і моніторингові механізми – починаючи від ООН, і закінчуючи ЮНЕСКО.
І той факт, що в рамках ООН вдалося зафіксувати за Росією статус окупаційної держави – підтверджує, що ми на правильному шляху.
Кожного дня маємо нагадувати Росії про вчинений нею злочин.
Розраховуємо на скоординовану і цілеспрямовану підтримку наших міжнародних партнерів. Сьогодні хотів би запропонувати ідею створення міжнародного кола друзів деокупації Криму для координації спільних кроків і дій. Я планую детально обговорити цю ініціативу під час перебування в Нью-Йорку на Генеральній асамблеї ООН.

Пані та панове, представники Вільного світу,
Вільний світ став на шлях боротьби за новий світопорядок.
Від нашого успіху чи невдачі залежатиме те, яким врешті буде цей світ, якою буде Європа, якою буде Україна.
Це може бути світ демократії, сталого розвитку і процвітання. Світ, в який житиме здобутками нашої цивілізації, досягненнями Ілона Маска, можливостями штучного інтелекту, дослідженнями андронного колайдера чи перспективами криптовалюти.
А може бути світ, який житиме постійною загрозою ядерної війни та гонки озброєнь, гібридних агресій та інформаційних диверсій. 
Вибір очевидний. Шлях до нашої перемоги – це єдність та солідарність.
Необхідно зміцнювати трансатлантичний альянс, відкинувши, як контрпродуктивні і небезпечні, будь-які штучні та непринципові розбіжності між Європою та США. Цього тільки й чекають наші опоненти і вороги і ми не маємо права давати додаткові козирі в руки.
Ідея європейської інтеграції має отримати нове дихання, нову динаміку.
Я підтримую бачення щодо подальшого розвитку Європейського Союзу мого друга та щирого друга України Президента Єврокомісії Жан-Клода Юнкера, яке він виклав у своєму Посланні про стан ЄС у 2017 році 13 вересня.
Запропонована ним Дорожня карта до більш об’єднаного, сильного та демократичного Союзу відкриває можливості для створення якісно нової Європи, здатної відповідати глобальним викликам 21-го століття.
Разом з цим, вважаю, що започаткована дискусія щодо Майбутнього Європи не повинна обмежуватися виключно теперішніми країнами ЄС.
До дискусії повинні бути запрошені і країни-кандидати, і асоційовані з ЄС країни, які прагнуть розділити з Євросоюзом відповідальність за нову Європу.
Це буде символічним сигналом про місце цих країн в новій Європі.
Найкращою нагодою могла б стати зустріч глав держав та урядів ЄС щодо Майбутнього Європи, яка відбудеться 28 вересня у Таллінні.
Незважаючи на певні ситуативні виклики, які сьогодні переживає ЄС, небезпечно залишати у стратегічній невизначеності європейські країни, які прагнуть стати частиною Об’єднаної Європи.
Я підтримаю польського колегу Анджея Дуду у тому, що відмова від політики відкритих дверей буде для європейського проекту помилкою.
Це стало б сигналом для Росії, що реванш залишається можливим, і що ЄС, відмовляючи сусідам у праві на європейську перспективу, враховує так званими «особливими інтересами» Росії в регіоні.
Це стало б поганим сигналом для європейських народів та глибоким розчаруванням і означало б втрату впевненості у завтрашньому дні, відсутність гарантій того, що шлях до демократії, свободи і добробуту є незворотнім.
Я закликаю Захід прийняти важливе стратегічне рішення, яке кардинально впливатиме на подальший розвиток України у новому світі.
Україна де-факто стала східним кордоном об’єднаної Європи.
Сьогодні ми знову виконуємо свою тисячолітню місію оборони нашого спільного європейського дому від загроз зі Сходу.
Сотні тисяч українців зі зброєю в руках захищають не лише свободу і незалежність держави, але й безпеку всієї Європи, наші спільні цінності.
Ніхто в історії Європейського Союзу такою кров’ю і таким залізом не виборював собі європейської перспективи та асоціації з ЄС.
Україна перебудовує свою економіку та інфраструктуру, перетворюючи їх в інтегральну складову європейського континентального господарства.
Поглиблена та всеохоплююча зона вільної торгівлі дозволила нам реструктурувати нашу зовнішню торгівлю і підвищити частку європейського ринку до 40%. За вісім місяців цього року наш товарообіг зріс на третину у порівнянні з минулим роком і склав 25 млрд. доларів США.
За перші 90 днів безвізу понад чверть мільйона українських громадян вже скористалися можливістю вільних подорожей країнами Шенгенської зони, відчувши на собі всі переваги свободи руху осіб.
Українське суспільство зрозуміло, що зближення з ЄС – це потужний фактор збереження та зміцнення суверенітету, безпеки та добробуту.
Нашим наступним спільним завданням має стати синхронізація українських прагнень і європейських та євроатлантичних можливостей.
Ми працюємо над перебудовою нашої безпеки за стандартами НАТО.
Нагальне питання – доступ до озброєнь та військових технологій Альянсу. Агресор має знати, що шлях вглиб Європи через Україну закрито.
Практично тріщить по швам і Європейська політика сусідства. Треба вдихнути нове життя у «Східне партнерство». Після набуття чинності угодами про асоціацію та безвізовими режимами воно втратило стимули.
Україна дедалі глибше інтегруватиметься до секторальних політик ЄС, боротиметься за повне поширення на нас чотирьох свобод – вільного руху товарів, послуг, капіталів, осіб.
Рухаємося далі, в напрямку асоціації із Шенгенською зоною, приєднання до Митного Союзу та Енергетичного Союзу, Єдиного цифрового ринку ЄС.
Мені було б дуже цікаво ознайомитися з результатами дослідження щодо оцінки наслідків інтеграції України до Митного Союзу ЄС, яке, як мені відомо, буде представлено завтра учасникам Форуму.
Переконаний, що реалізація цих проектів є вигідною не лише для України, але й для самого Європейського Союзу.
Політичну волю до системних перетворень ми уже неодноразово перетворювали у наш спільний успіх.
Незважаючи на триваючу російську агресію, за три роки Україна не лише довела здатність проводити реформи, але й продемонструвала результати.
Зростає економіка, очищено банківську систему, скорочено бюджетні витрати, триває успішна співпраця з МВФ.
Позитивні очікування відображені і у підвищенні наших рейтингів провідними кредитними агентствами.
Європі потрібна сильна Україна - політично, соціально, економічно.
Для цього маємо не лише створити умови для переходу від економічної стабілізації до економічного зростання, але й реалізувати їх.
Я вітаю та підтримую ініціативу наших литовських друзів щодо розробки плану підтримки України.

Дорогі друзі,
Україна знайшла своє місце і покликання в новому світі.
Наше історичне місце – в сім’ї об’єднаної Європи та трансатлантичному західному альянсі.
Наше покликання – стати східним кордоном європейської цивілізації, контрибутором європейської та світової безпеки, двигуном континентальної економіки.
І ми разом з Вами, дорогі друзі України, втілюватимемо це покликання.
Ми рухатимемося до повноправного членства в Євросоюзі та НАТО.
Це, як показали події останніх років, є  справжньою гарантією української незалежності, суверенітету, добробуту та процвітання.
Бажаю вам плідних дискусій і дякую за увагу.
Слава європейській Україні!


Всеукраїнський референдум 1991 - сьогодні 26-та річниця

Всеукраїнський референдум 1991

Першим загальнонаціональним референдумом був референдум щодо проголошення незалежності України, який було проведено 1 грудня 1991 р. На референдум було винесено одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст Акту проголошення незалежності України, прийнятий Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені. Громадяни України висловились на підтримку незалежності. У референдумі взяли участь 31 891 742 особи — 84,18 % населення України. З них 28 804 071 особа (90,32 %) проголосувала за, відповівши «Так».

Результати референдуму 1991 року[1]
Ukr Referendum 1991 Gen.png
Ukr Referendum 1991.png
Ukr Referendum 1991 No.png
діаграма«Так»«Ні»

Літати чи пролітати - ось в чому питання

Омелян: стратегія популізмуВолодимир Омелян. Фото: facebook.com/volodymyr.omelyan
Володимир Омелян. Фото: facebook.com/volodymyr.omelyan
Авіаційна транспортна стратегія України до 2030 року скоріше нагадує документ, в якому сформульовані бажання щодо освоєння грошей

У суботу, 25 листопада 2017 року, авіакомпанії «Міжнародні авіалінії України», що належить Ігорю Коломойському, виповнилося 25 років. Цього дня чверть століття тому було виконано перший рейс за маршрутом Київ — Лондон. Напередодні ювілейної дати президент авіакомпанії Юрій Мірошников 24 листопада в Києві дав велику прес-конференцію, на якій розповів про перемоги та плани МАУ, а також про проблеми, які можуть виникнути у її конкурентів. Останнє стосувалося планів міністра інфраструктури Володимира Омеляна щодо реєстрації ще до кінця року нового українського лоукостера, про який міністр говорить з весни нинішнього року.

«З професійної точки зору, повноцінний український національний лоукост-перевізник неможливий, оскільки немає двох критично важливих умов для його існування. Його можна створити, але він скоро помре. По-перше, потрібен доступ до великих обсягів дешевих грошей. Без цього неможливо досягти дешевих цін при закупівлі літаків, а без дешевих літаків неможливо побудувати лоукост-модель. І по-друге, лоукост не буде успішним без масового ринку. На превеликий жаль, Україна зараз таким не є», — зруйнував Юрій Мірошников міністерські ілюзії.

Воно й зрозуміло: монополіст не хоче бачити жодного конкурента в українському небі. Але і стратегія Омеляна виглядає вкрай сумнівною.

Омелян планував залучити іноземного авіаперевізника для створення бюджетної української авіакомпанії. У цій ролі готовий був виступити турецький лоукостерPegasus Airlines, який ще в червні подав заявку до Державіаслужби України для реєстрації як української авіакомпанії. У листопаді директор турецької авіакомпанії з продажу та розвитку Емре Пекесен розповів Forbes про те, що менеджмент вже провів переговори з Мінінфраструктури в Києві про створення можливого спільного підприємства. Саме про ці переговори загадковий Володимир Омелян казав: «Чекайте в грудні новини. Буде добре».

Менш як за тиждень настане грудень і стане ясно, що ховалося під цим «добре». Бельгійське видання EUReporter в серпні повідомило, що український міністр провів закриті переговори з представниками турецької авіаційної індустрії, перебуваючи на відпочинку в місті Бодрум (Туреччина). Для реалізації спільних проектів на території України інвесторам потрібно спиратися на підтримку профільного міністерства, а розширення присутності на нашому ринку турецьких авіаперевізників стане своєрідною компенсацією в громадській думці після провалу переговорів з ірландським лоукостером Rayanair. Всі ці дії допомагають перерозподілити транзитні потоки в стамбульський аеропорт Ататюрка, який нинішнього року планує прийняти 90 млн пасажирів і є третім в Європі за пасажиропотоком.

Успіхи Борисполя виглядають скромніше: минулого року він прийняв 8,5 млн пасажирів і зараз нарощує цей показник, плануючи нинішнього року переступити рубіж у 10 млн пасажирів. 2014 рік аеропорт «Бориспіль» закінчив зі збитками в 44 млн грн, 2015-й — з прибутком у 467 млн грн, а у 2016-му поліпшив показник до понад 1,2 млрд грн. Відповідно змінювався і обсяг платежів на користь держави: 2014 рік — 183 млн грн, 2015-й — 265 млн грн, 2016 й — 924 млн грн. Добре якщо присутність турецьких перевізників на нашому ринку добре позначиться на показниках галузі, проте закритий формант домовленостей і невизначеність у стратегії викликають багато запитань.

Міністр Омелян, наприклад, вважає, що для розвитку регіональних аеропортівкритично важливим є залучення туди бюджетних авіакомпаній. У презентації «Авіаційна транспортна стратегія України до 2030 року», розміщеній на сайті Мінінфраструктури, зазначено, що необхідно розвивати аеродроми Гостомеля, Житомира, Ніжина та Білої Церкви для лоукост-перевезень пасажирів до Києва і прилеглих населених пунктів. Куди збирається літати міністр з Ніжина та Білої Церкви, розсудливій людині зрозуміти непросто.

Ніжин. Колишній військовий, ще радянський, аеродром. Важко порахувати, скільки коштів знадобиться для переобладнання аеродрому МНС у сучасний цивільний об'єкт
Ніжин. Колишній військовий, ще радянський, аеродром. Важко порахувати, скільки коштів знадобиться для переобладнання аеродрому МНС у сучасний цивільний об'єкт

Вся ця «стратегія до 2030 року» нагадує документ, в якому сформульовані бажання щодо освоєння грошей. Шалені кошти потрібні для організації авіаперевезень з кожного міста, зазначеного в міністерській стратегії. Так, наприклад, авіатранспортному підрозділу ДП «Антонов» — «Авіалінії Антонова», якому належить аеродром в Гостомелі, необхідно 1 млрд грн, щоби створити там базу для обслуговування лоукостерів. Про це в інтерв'ю «РБК-Україна» розповів директор авіакомпанії Михайло Харченко.

Бориспільський аеропорт видирається з проблем без допомоги стратегів з міністерства, аеропорт Львова нарощує кількість міжнародних рейсів за допомогою європейських лоукостерів, з вересня в аеропорту Одеси планово запущено новий термінал. Внутрішні рейси могли б з'єднати схід країни (Краматорськ, Маріуполь) з Києвом, але про це в авіаційній стратегії ані слова.

Постійний подразник — МАУ, до якого є безліч справедливих претензій з боку пасажирів, — збирається оновити й збільшити свій флот протягом наступних п'яти років, зокрема розпочавши експлуатацію далекомагістральних широкофюзеляжних літаків типу Boeing-777 і з подальшим розвитком транспортного вузла «Бориспіль» зі збільшенням кількості стикувань. Стратегія бізнесу часто відрізняється від державного планування. В основі бізнесу — отримання прибутку, в основі державних стратегій нерідко звичайний популізм.


...в Румунії діти кричали "Слава Україні!"

Найкраще відзначення 26-ї річниці Всеукраїнського референдуму за 
Незалежність України 1 грудня 1991 року.


Четвер, 30 листопада 2017, 18:30 • Маріанна Присяжнюк

Українські військові: на репетиції параду в Румунії діти кричали "Слава Україні!"

Українські військові: на репетиції параду в Румунії діти кричали "Слава Україні!"

КИЇВ. 30 листопада. УНН. У перший день зими сусідня Румунія відзначає День Національного Єднання. У 1918 році румунські землі об'єдналися і вже 99 років країна існує в сучасних кордонах. "Це у нас як ваш День Незалежності", - порівнюють румуни, пояснюючи, що для них означає цей день. Щорічно в цей день проходить військовий парад, в якому беруть участь і представники союзних держав. На тлі зближення Румунії та України, в торжестві візьмуть участь і військові Збройних сил України. З побажаннями Румунії з України приїхали курсанти Військової академії міста Одеси.

Напередодні ми зустрілися в Бухаресті з підполковником ЗСУ Іваном Чайкіним і курсантами, які пронесуть прапор України на параді разом з представниками більш ніж 10 союзних країн - Болгарії, Канади, Франції, Німеччини, Греції, Італії, Польщі, Португалії, Сполученого Королівства, Північної Ірландії, Республіки Молдова, Словаччини, США, Туреччини та України. В ексклюзивному інтерв'ю УНН українські військові розповіли, як проходили репетиції, про що говорять військові і що бажають громадянам Румунії в цей день.

Прапороносна група українських військових приїхала в Бухарест у складі підполковника Івана Чайкіна і Військової академії міста Одеси - Едуарда Антухова, Володимира Мужика, Олександра Матвійчука та Андрія Фазлутдінова. Вони прибули в Бухарест ще 24 листопада, весь цей час проживають на території румунської військової академії.

- Ви вже брали участь в репетиції, яке враження у вас від запланованої програми? Яке значення для вас має цей захід?

Едуард Антухов: Перш за все, представити Батьківщину. Усе ж таки, тут ми як обличчя України. Хочемо, звичайно ж, показати себе завтра (1 грудня - ред.) якнайкраще.

Іван Чайка: На репетиції було дуже приємно, коли проходили румунські діти, кричали "Слава Україні!"

Олександр Матвійчук: Ми спочатку подумали, що це українські діти, але до нас потім підійшли і сказали, що це з Румунії.

- З боку румунських колег ви відчуваєте підтримку Україні в спілкуванні між вами?

Володимир Мужик: Так, відчувається. Найголовніше, вони (Румунія - ред.) і інші країни НАТО, що ми - не росіяни, а Україна.

Едуард Антухов: Тут ще шведи прибули, Італія, Німеччина - їх не було у нас на параді. Ми з ними не спілкувалися, оскільки "коробки" стояли далеко, не випало нагоди.

Іван Чайка: Але вони нас підтримують. Канада тут - до нас приїжджають інструктори в Україні. І я вам скажу, що український солдат став сильнішим, розумнішим, краще орієнтується в бою, як нас ще за радянським статутом вчили.

- Український солдат, який представляє завтра Україну поруч з країнами НАТО, може вже пишатися своєю підготовкою?

Іван Чайка: Так. Тому, що і я, і всі курсанти були в АТО і мають бойовий досвід.

- У програмі заходу зазначено, що в параді братимуть участь країни-союзники. Ви відчуваєте, що Румунія і Україна союзні держави?

Андрій Фазлутдінов: Звичайно. Є ж надія, що ми і в НАТО вступимо.

Іван Чайка: Сподіваємося і на Європейський Союз, і стати членом НАТО.

Едуард Антухов: Не те, що сподіваємося - ми впевнені, що через деякий час обов'язково так і буде.

- Участь у таких заходах сприяє, на ваш погляд, цій меті?

Іван Чайка: Такі заходи створюють передумови для поліпшення взаємин не лише між двома країнами, а й між країнами-членами НАТО безпосередньо.

- Чи плануються в майбутньому якісь двосторонні навчання з румунською стороною?

Володимир Мужик: Так, таке проводиться. На полігоні у Львові проводилися навчання в цьому році і представники з Румунії теж були. І в минулому році були, ми брали участь.

- Як тут між вами відбувається комунікація?

Едуард Антухов: Англійською мовою спілкуємося.

Володимир Мужик: Ми тут живемо поруч з військовими з Молдови, курсантів ми не бачимо, ще спілкуємося з ескорт-офіцером (з Румунії - ред.), який нам все показує.

- У Молдови та України схожі прагнення, ви обговорювали з колегами наші військові перспективи?

Андрій Фазлутдінов: Ну, ми не обговорювали наші Збройні сили. Ми знаємо, що вони теж розвиваються, переходять на контрактну основу. Але, чесно кажучи, вони більше з румунами тут спілкуються.

Володимир Мужик: Кажуть, що "погано, що у вас четвертий рік війна йде", говорили, що підтримують нас. Відчувається, що вони за нас.

Едуард Антухов: Ми - сильна країна і переможемо будь-якого ворога.

- Розкажіть докладніше про ваших враження від репетиції.

Едуард Антухов: Ми стоїмо між Туреччиною і Америкою (згідно з протоколом, військові шикуються за алфавітом: Turkey, Ukraine, USA - ред.), ми проходимо, потім їх (румунські - ред.) війська йдуть. У них і реконструктори є, потім жандармерія, поліція, війська, техніка. Буде великий парад, дуже красиво заплановано. Це 99 років великого об'єднання румунської землі, як вони кажуть.

- Яке у вас склалося враження від інших учасників?

Олександр Матвійчук: У нас це відбувається трохи по-іншому. В українській армії більше стройової підготовки, ну, у нас стройовий крок відрізняється від стройового кроку країн НАТО. Плюс у них формування самих колон і шеренг - військових "коробок" менше, ніж у нас. У нас "коробки" масштабні йдуть, трохи темп інший. Як для нас, це хороший досвід подивитися, як це відбувається в інших країнах, робити для себе якісь відкриття.

- Яке враження на репетиції справили ви, з вами ділилися?

Едуард Антухов: Фотографувалися. Дуже приємно було, що військові з інших країн впізнали нас, підходили, говорили, що Україна - сильна, фотографувалися. Це американці говорили. Вони самі до нас підійшли, ми навіть шевронами обмінялися.

Андрій Фазлутдінов: Вони до нас приїжджали теж на парад (у 2017 році - ред.), ви ж бачили, там майже всі країни-партнери були представлені.

- Як часто були репетиції?

Іван Чайка: Один раз. Для нас, для іноземних представників - один раз. Нам досить було цього, щоб зорієнтуватися, яку команду подавати.

- На ваш погляд, як керівника, участь військових у таких заходах підсилює відчуття "союзництва" між учасниками, не на рівні штабів, а на рівні солдатів, курсантів? Чим корисне таке спілкування?

Іван Чайка: Перш за все тим, що спілкуються, обмінюються досвідом.

- Що будете бажати румунським колегам в їх важливий день?

Едуард Антухов: Щоб ніколи не було війни.

Андрій Фазлутдінов: Щоб вони не тільки сто, а все тисячу років жили в мирі.

Володимир Мужик: Так, як вони об'єдналися в 1918 році, - нехай ніколи не роз'єднуються.

Олександр Матвійчук: Щоб все було у них добре і з нашою країною були дружні відносини.

Іван Чайка: Перше - це найголовніше - щоб ніколи не було війни. Це найголовніше. Тому що Україна на собі знає, що таке війна з Росією і по сьогоднішній день, щодня, ми втрачаємо-втрачаємо-втрачаємо особовий склад. Це дуже погано. Я їм бажаю, щоб їм не довелося воювати ні з Росією, ні з якою іншою країною і всередині країни був тільки мир. І сподіваємося, що будемо підтримувати один одного і не лише з Румунією, а й всі члени Альянсу.

http://www.unn.com.ua/uk/publication/1701764-ukrayinski-viyskovi-na-repetitsiyi-paradu-v-rumuniyi-diti-krichali-slava-ukrayini

Богдан Дишко, кіборг Луганського аеропорту

“Після війни вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, а що навпаки – неоціненне”
Богдан Дишко, кіборг Луганського аеропорту, – про трагічні події під час оборони летовища, життя в повному оточенні ворога та нові погляди після війни і поранення
фото: Олег Огородник (2)
Цього тижня, 21 листопада, Україна вперше відзначила День десантно-штурмових військ Збройних сил України. Раніше День десантника святкували 2 серпня. Повітряно-десантні війська завжди вважалися армійською елітою, а служба в них – найважчим випробуванням, але водночас і дуже престижним. Українським десантникам судилося відіграти важливу роль під час проведення Антитерористичної операції на сході України, зокрема і у боях за Луганське летовище.
Незламно давала відсіч ворогові і 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка дислокується у Львові. У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об’єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів. Сьогодні цих відважних хлопців називають кіборгами. Самі ж бійці кажуть, що така назва їм навіть імпонує.
У квітні 2014-го львівські десантники взяли під охорону стратегічний об'єкт, не підозрюючи, що їм доведеться втримувати летовище 146 днів
Богдан Дишко – десантник 80 окремої десантно-штурмової бригади, кіборг Луганського аеропорту, головний сержант десантно-штурмового взводу погодився розповісти “Львівській Пошті” про усі подробиці боїв за аеропорт. Він також брав участь у бойових діях в Артемівську, Мар’їнці, Лисичанську, Авдіївці та у Пісках.
Попри все пережите, Богдан вражає своєю стриманістю та оптимізмом. Зізнається, що війна таки змінила його, однак, тільки у кращу сторону.
Про шлях на війну
–  Розкажіть про те, чому вирішили присвяти своє життя військовій справі?
– У 2005 році мене призвали на строкову службу до армії. Відслужив рік строкової служби на посаді кулеметника на БТР-80. Після звільнення трішки працював у сфері будівництва. Згодом, у 2007-ому, навіть вступив на навчання у тоді ще Академію митної служби України, що в Дніпрі. Однак всі ці роки відчував, що мені чогось не вистачає.
Це була певною мірою навіть ностальгія за тими часами, коли служив в армії. Хотілося знову поринути у вир цих подій: полігони, стрільби, стрибки з парашутом. І тому у 2012-ому я твердо вирішив йти на контрактну службу у 80-ту окрему десантно-штурмову бригаду у Львові. І вже у лютому 2013 року підписав контракт на посаду кулеметника на БТР-80. Тепер така посада, до слова, називається навідник. Так і почалась нова сторінка мого життя. Зізнаюсь, що тоді й подумати собі не міг, які непрості події ще матиму на шляху.
– Яким вам запам’ятався день, коли отримали приказ давати відсіч ворогові?
– Весна 2014-го. Ми тоді якраз із хлопцями були на полігоні. Пригадую, що ще завтра планував здійснити два стрибки з парашутом, але вже ввечері нас збирають командири і на шикуванні повідомляють, що військові підрозділи Російської Федерації ввійшли до Криму на абсолютно незаконних підставах. Тому по всіх Збройних силах України оголосили бойову тривогу. За особовим складом мого батальйону вирушила техніка з частини, щоб забрати нас із полігону. Видали зброю. Це зайняло небагато часу, але тоді, як на мене, час минав повільно. Ми чекали наказів, команд. Та, мабуть, приймались рішення, які завдання виконуватиме саме наше бригада.
– Чи знали ви в той час, куди їхатимете?
- По правді кажучи, до останнього моменту ми вважали, що матимемо завдання у напрямку Криму, адже тоді якраз вся увага країни була прикута до півострова. І всі були дуже здивовані, коли літак сів у Міжнародному аеропорту “Бориспіль” у непасажирських терміналах. Тоді нам і повідомили, що прямуємо не в Крим, а на північний схід України, у містечко Гончарівське. Вже в той час розуміли, що вторгнення ворога можна очікувати на території України з будь-яких напрямків – з Чернігівщини, Сумщини, Луганщини тощо. Однак, щоби встановити контроль по всій лінії кордону, на мій погляд, не вистачало об’ємних підрозділів, які б це одразу все взяли під охорону.
– Це все наближалось до 8 квітня…
– На той час ще ніхто не знав, що буде далі і як буде. У певні моменти навіть здавалося, що все почало налагоджуватися. Але одного дня нас підняли вночі. Ми швидко зібралися, отримали завдання. Розсілися по екіпажах і вирушили у дорогу. Було якесь навіть передчуття і я, пригадую, навіть жартома сказав товаришам, що ще в Луганську ми не були. І тут ми приїжджаємо саме у Міжнародний аеропорт “Луганськ”.
– Як сприйняв ваш приїзд колектив летовища?
– Працівники аеропорту поділились на привітних і не дуже. Останні просто уникали спілкування з нами. Але ми на це не зважали. Адже виконували завдання, яке полягало у тому, щоби взяти під свою охорону та контроль всі об’єкти цього аеропорту та стежити, аби жоден літак без нашого дозволу і підтвердження, особливо якщо мова про якийсь військовий літак, не міг здійснити посадку.
Потрібно розуміти, що летовище – це стратегічний об’єкт, який дозволяє швидко у певній ділянці наростити великий об’єм сили з технікою, засобами, продукцією. Одразу в перший день перебування там ми організували кілька постів, сформували екіпажі та зміни чергування. Разом із хлопцями я тоді охороняв дальній західний привід аеропорту, що неподалік села Георгіївка. Певною мірою нам пощастило, бо тоді поля були ще необроблені, і коли на вулиці сира погода, то до нашого об’єкту було неможливо пройти непомітним. Таким чином ми повністю контролювали ситуацію.
Віч-на-віч із ворогом
– Коли ситуація почала загострюватись?
– Одразу після Великодня на мій об’єкт на “жигулях” приїхали четверо чоловіків, двоє з них були у камуфляжі, ще двоє – у цивільному одязі. Вони зупинили машину на півдорозі до об’єкту і дуже нахабно себе вели. Разом зі ще одним бійцем вирішив піти з ними на переговори. Один з них одразу спитав мене, чи маю я намір у нього стріляти. Запитує мене російською, кому я давав присягу. На що я відповідаю: “Народу України”. Тоді він показує мені свій паспорт із Луганською пропискою і каже: “Я гражданин Украины тоже”. Відповідаю йому, що все чудово бачу, однак, пояснюю, що цей об’єкт знаходиться під охороною, і перебувати тут без відповідного дозволу суворо заборонено. Тому попросив їх залишити територію летовища. Після цього один з них виймає посвідчення офіцера МВС, і каже мені: “Я майор милиции. Давайте все это собирайте. Где ваш БТР, оружие – все сдавайте мне. Вы снимаетесь отсюда”.
Щоби переконати мене, наші “гості” ще гортали фото на планшеті, показували, що мають міномети, а тому можуть обстріляти наш об’єкт разом зі мною і хлопцями. І ще приговорювали: “Ты вообще знаешь, что это такое?!”. Вони думали, що аеропорт охороняють молоді, “зелені” хлопці. Але вони не врахували, що це саме 80 окрема десантно-штурмова бригада, яка має за плечима цілу низку навчань, в тому числі і міжнародних.
Бойовики навіть пропонували нам, як вони казали, “зняти кіно”. Ніби ми з боєм втратили БТР, склали боєприпаси, попали в полон. Щоб пізніше у держави до нас не було жодних претензій. Я їм тоді пояснив, що це повні нісенітниці. І при будь-яких їхніх діях, які загрожують нашому життю чи безпеці об'єкту, ми будемо відкривати вогонь. І при подальшому неприпиненні цих дій – вогонь буде на ураження. Вони зрозуміли, що ми налаштовані серйозно, а тому просто поїхали звідти до самого аеропорту, щоб спробувати домовитися зі старшими.
– Як тривали ваші будні в аеропорту?
– Коли була нагода, то у вільний час займалися спортом, відпочивали, телефонували додому до рідних. Це допомагало трохи пришвидшити час. Бо час на передовій ніби сповільнювався. До слова скажу, що будівля аеропорту на той час була в дуже хорошому стані. Кілька років до бойових дій його відновили. Після польових харчувань і умов, ми мали можливість нарешті нормально помитися, випрати свій одяг, поїсти. Там також були банкомати, тому хлопці мали доступ до своїх зарплатних коштів.

фото: slovoidilo.ua
Без доступу до води та перший відчай
– Під час боїв за Луганський аеропорт, Інтернетом ширились новини, що вам, оборонцям летовища, катастрофічно не вистачало їжі. Пізніше були спростування цього самими ж вояками. То як було насправді з харчами?
– Літаками нам привозили продукти харчування. Їсти було що. Не розкошували з їжею, але було достатньо. Так, справді, в той час по всій Україні говорили, що ми не маємо що їсти, що стріляємо у місцеву фауну, збираємо флору. Це все неправда. Тому наші хлопці тоді оприлюднили відеозвернення, щоб у такий спосіб повідомити, що ми не голодуємо, і щоб наші рідні не хвилювались. Водночас скажу, що на той час і особливого апетиту не було ні в кого. Їли для підтримки організму і все. Більше курили цигарок, більше пили кави, бо виснажувалися, я весь час працював над вдосконаленням своїх вмінь та системи охорони летовища. Також через інтернет ми повідомляли бойовикам, що на жодні перемовини йти не маємо намірів, і здавати аеропорт – теж не в наших планах.
Гірша ситуація була з водою. Вкінці травня бойовики навіть похизувалися в Інтернеті відзнятим відео про те, як вони підірвали труби і вода в аеропорт не надходила. На певний час нам води вистачало, бо мали запас бутильованої води. Потім ми користувалися водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту. Для прання одягу збирали дощову воду. Тоді дощі приносили нам радість і ще – добряче підбадьорювали. Також використовували воду із підземних резервуарів. Так і жили.
– Чи були у вас моменти відчаю?
– Вперше відчув якусь безвихідь після падіння літака Іл-76 у червні 2014-го. У той час я відпочивав після зміни, як раптом до мене прибігає один із наших бійців і тривожно перепитує: це збили літак? Коли я вийшов подивитися, що трапилося, то побачив, як у східній стороні все небо палає. Було дуже важко сприйняти це, бо ми розуміли, що на борту літака було мінімум півсотні пасажирів.
Пригадуючи це зараз, розумію, що якраз той момент і став для кожного з нас переломним. Бо тоді ми чи не вперше повірили в те, що можемо додому не повернутися. Всі тоді пережили шок: хлопці майже не їли, мало говорили між собою… Наступними днями ми вивчали територію, звідки здійснювався запуск ракети, що влучила в Іл-76. Літаки в той час взагалі не літали. Лише через кілька днів ми відправили літаком додому тіла рештки загиблих побратимів. Посприяла погода – було дуже вітряно, на дощ насувалось. Літак швиденько, по-бойовому, без світла злетів угору і попрямував на захід.
– Вам було, вочевидь, вдвічі важче, адже ви відповідали не лише за себе, а й за інших хлопців.
– Так, я завжди намагався підтримувати побратимів. Хоч інколи бувало і непросто, та я не дозволяв собі цього показувати. Тому що знав: від мене чекають певних команд, і якщо я показуватиму собою достойний, відважний приклад, то в бійців з’являться додаткові сили.
Про непрості випробування – поранення та операції
– Як думаєте, що вам особисто допомогло вижити?
– У моєму випадку – так склалась ситуація. Хоч допомогло також і бажання залишитися живим, і підтримка товаришів, і правильні рішення командира. Зокрема, після того, як я був поранений, командир наголосив на моїй евакуації, за що йому дуже вдячний.
– Коли та за яких обставин ви отримали поранення?
– Це було 17 серпня 2014 року у селі Хрящовате. Під час обстрілу з реактивних систем “Град” одна ракета влучила в нашу машину, в силове відділення. Ми тоді ховались за машиною, бо інших варіантів у нас не було. Розуміючи, що зараз все взірветься, ми пошкандибали звідти, хоч після вибуху всі були не в собі, і навіть не усвідомлювали, що нас усіх поранено і якої степені ці ушкодження.
Коли бойовики перекрили нам воду, ми користувались водою із резервуарів, зокрема, з пожежної машини, яка була на території аеропорту
Сам процес поранення мені запам’ятався на все життя. Це було якось так, ніби час сповільнився, і мене всього вдарило, як муху хлопавкою, але так сильно і протяжно – на кілька секунд. Перше, що зробив після того, як прийшов до тями, намагався нащупати чи цілі ноги.
– Де вам надавали першу медичну допомогу?
– Командир роти прийняв рішення евакуювати мене в аеропорт. Дорогою нас ще раз обстріляли. В полі нам надали першу допомогу. Поранення були множинні, осколки проникли у м’які тканини тіла. Але, дякувати Богу, всі кістки були неушкоджені і не було втрати кінцівок, хоча мав поранення обох ніг. Також осколки зачепили лопатку. На той момент я на це не зважав. Мені здавалось, що мене перебинтують і вже завтра я буду на ногах та повернусь до товаришів. Я тоді й болі особливо не відчував.
Коли ми прибули в аеропорт, я побачив, що там вже чимало поранених. Хлопці були вже втомлені, багато хто вже занепав духом через все побачене і пережите. На другий день ми вирушили у місто Лутугіне, де на території заводу мені зробили перев’язку. Звідти ми виїхали разом із колоною до поселення Побєда. Коли вибралися до безпечної зони, то одразу стало так легко на душі, ніби все так далеко, хоча у думках і далі переживав за хлопців. Розуміючи, що в них нема мережі, писав навіть смс, бо хотів дізнатись, як в них справи.
– Скільки всього ви перенесли операцій?
– Близько десяти, три з яких – під загальним наркозом. В селі Побєда, у польовому шпиталі, мене цілу ніч оперували. Спочатку під місцевим наркозом, але я вже відчував, що не витримую, що мені страшенно боляче. Було дуже важко. В мене тремтіли ноги від болю, коли я лежав на операційному столі. І лікар прийняв рішення продовжувати операцію вже під загальною анестезією. Пізніше нас вертольотом перевезли до Харкова, де я пробув дві доби. І вже тоді літаком я прибув до Одеси. Вперше побачив море, але на той час був весь у бинтах і залізти у воду не міг, хоч і дуже хотів. Щодня проривався перший у процедурну, робив перев’язки, просив обезболюючий укол, брав із собою один костиль і прямував до моря. Море стало тоді моїм добрим лікарем.
В Одесі про нас дуже добре піклувалися, і волонтери допомагали всім на світі. Ми мали все необхідне. Та попри все це, в думках все одно був із хлопцями, переживав за них.

фото: архів Богдана Дишко 
Як оговтатись після війни, не втративши себе
– Кажуть, що після війни психологічно важче реабілітуватися, ніж фізично…
– Так, погоджусь. В голові постійно крутиться війна, пригадуються щоразу важкі моменти. Коли під час обстрілів ворожими артилерійськими системами, поряд розриваються снаряди… І ти пірнаєш в укриття, в окоп. В той час хочеться, щоб той окоп був ще глибшим – хоча б на метр. Хочеться так глибоко в землю закопатися, щоб тебе не дістали нічим. Але ти розумієш, що снаряд може і в окоп попасти. Під обстрілами думаєш, як мало часу, щоб згадати все своє життя, оцінити його. В голові тільки одна думка – як мало часу, щоб це осмислити. А інколи думаєш – ні, так просто мене не взяти, і йдеш у бій, не зважаючи на власний страх.
А коли все вщухає, першим ділом перевіряєш, чи все гаразд із хлопцями, чи всі живі. І така радість переповнює серце, коли бачиш, що всі неушкоджені, – не передати просто.
Я служив у чудовому колективі і мав хороших командирів, а це дуже важливо!
– Чи можете зараз сказати, що ви пройшли цю реабілітацію, чи це щось, що триватиме ще дуже довго?
– Я вважаю, що з багатьма психологічними станами можна впоратись і самотужки. Насамперед, не треба дозволяти собі опускати руки. Сказати собі: “Агов, чого це ти? Зберися!”. Якщо важко, можна зустрітися із другом, товаришем по службі чи командиром, поділитися думками, попросити поради чи просто поговорити.
Також, думаю, що боєць після передової має хоча б місяць мати змогу відпочити від побаченого, оговтатися. Поїхати в село, в гори чи погуляти незнайомим містом. Щоби приємне витіснило весь той негатив, який довелося пройти. Щоб відкинути від себе всі погані думки.
– Як думаєте, війна вас змінила?
– Змінила. Дуже змінила. До війни я хотів багато що побачити, багато чим пожити, щось нове відчути, зрозуміти, порозважатися, відпочити. Після війни я дивлюсь на світ дещо інакше. Я вже бачу, що в цьому світі просто дрібниці, які нічого не варті, а що навпаки – неоціненне. До війни я живився світом, а тепер я стараюся собою живити близьких мені людей. Зараз мені цінніші моя сім'я і друзі. На службі також зустрів багато хороших людей. Більше ціную життя. Мрії змінилися і ставлення до них також. До АТО мрії були просто мріями, а тепер мріями займаюсь, щоб втілити їх у життя. Тепер у мене інше розуміння цінності часу.
Про чоловічу дружбу на передовій та підтримку рідних
– Кажуть, що на війні невіруючі – починають вірити в Бога, віруючі – буває, зневірюються. Вас можна до якоїсь із цих категорій віднести?
– Важко сказати. Були випадки на передовій, які не мали шансів закінчитися якось позитивно для мене чи для когось із моїх побратимів. Але ставалося чудо. Десь снаряд не здетонував, а якби здетонував, то вже б нікого в живих не було. Але всі чомусь отримали другий шанс. Вочевидь, маємо ще щось в житті зробити.
– Як вважаєте, під обстрілами чоловіча дружба міцнішає?
– Скажу так: на війні ти справді готовий віддати життя за побратима. І це без перебільшення. Інколи навіть підсвідомо прикриваєш друга, не замислюючись, що це може стати для тебе фатальним.
В цей час мої побратими знову ж таки виконують чергові бойові завдання в зоні проведення АТО. Я горджуся ними і тим, що мав можливість захищати Батьківщину від загарбників, проходячи службу в чудовому колективі серед справжніх Героїв!
– Після демобілізації підтримуєте зв'язок зі своїми побратимами?
– Так, звичайно, переписуємося в соцмережах, зідзвонюємося час до часу, цікавимося життям один одного. Якщо є можливість, збираємося за чашкою кави чи кухлем пива.
Дуже шкода, що не всі хлопці повернулися додому… За добу після мого поранення під “Градами” загинули мої товариші з найближчого оточення. Мені до сих пір важко описати біль від цієї втрати.
– А ваші рідні підтримували вас, коли ви були на передовій?
– Так, звісно. Хвилювалися за мене. Буває, що тижнями не виходив на зв'язок, бо не було можливості. Уявити важко, що переживали мої близькі. Інколи, коли говорили по телефону, поруч розривалися снаряди і я розумів, що вони зараз падатимуть поряд. У таких випадках казав, що мене командир кличе, щоби тільки мої близькі цього всього не чули. Коли мене поранили, то рідні запитували, що зі мною. Відповідав, що нічого особливого, кілька подряпин, а насправді ледь із милицями міг стояти і говорити.
– Зважаючи на власний досвід, скажіть, будь ласка, чи важко ветеранам знайти роботу після повернення додому?
– Хто опускає руки, той роботи не знайде ніколи. А якщо хотіти чимось займатися, то ти обов’язково себе знайдеш. Після війни я прийняв рішення і зараз працюю заступником директора в одній із охоронних фірм.
– Вам імпонує те, що захисників Луганського аеропорту, як і Донецького, називають кіборгами?
– Спочатку якось незвично було. А зараз так, подобається. Звучить гордо.
– На ваш погляд, чому так склалося, що про кіборгів Донецького аеропорту говорять більше, ніж про кіборгів, які охороняли Луганське летовище?
– Думаю, причина у тому, що до Донецького аеропорту тривалий час був сухопутний доступ. І туди в тому числі могли приїхати і медіа. А от у Міжнародний аеропорт “Луганськ”, який знаходився в повній ізоляції, наземним способом ніхто добратися не міг, бо це було надто ризиковано.
Розмовляла
Олена Петришин

Зустріч Президента Петра Порошенка з Генеральним секретарем НАТО

У Брюсселі відбулася зустріч Президента Петра Порошенка з Генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом

24 листопада 2017 року

У Брюсселі відбулася зустріч Президента Петра Порошенка з Генеральним секретарем НАТО Єнсом Столтенбергом

Президент висловив вдячність НАТО за незмінну підтримку суверенітету і територіальної цілісності України та допомогу в протидії російській агресії.

Глава держави відзначив, що Україна продовжує реалізовувати визначений на законодавчому рівні курс євроатлантичної інтеграції та послідовно реформувати сектор безпеки і оборони відповідно до стандартів НАТО.

Було підтверджено зацікавленість української сторони у подальшому поглибленні співпраці з НАТО шляхом ефективного виконання відповідних Річних національних програм та використання Комплексного пакету допомоги НАТО для України.

Президент Порошенко подякував Генеральному секретарю Столтенбергу за чітку позицію стосовно збереження відкритих дверей Альянсу для країн, які відповідають необхідним вимогам.

Генеральний секретар НАТО наголосив, що Північноатлантичний Альянс залишається разом із Україною і наше партнерство є надійним та міцним.


Порошенко показав надпотужну українську військову машину

Порошенко показав надпотужну українську військову машину
12:17, сьогодні 
Модернізований до стандартів НАТО БТР-4МВ1
Модернізований до стандартів НАТО БТР-4МВ1 / Фото з соцмереж

В Україні у відповідності до останніх тенденцій бронетехніки НАТО модернізували БТР-4МВ1.

Про це сповістив Президент України Петро Порошенко у Facebook.

Глава держави назвав оновлену версію БТР-4МВ1 "надпотужною військовою машиною" .

Читайте також: Рішення із винятковим сенсом: що змінить озброєння України Сполученими Штатами

Він пояснив, що БТР-4МВ1 посилений оптико-електронним прицілом з потужним тепловізором та високоточною цифровою системою ведення вогню.

Екіпаж здатен знищувати противника на максимальний дальності дії зброї, вночі та у складних погодних умовах,
– зазначив Порошенко.