Мій щоденний маршрут пролягає через Глинянську вежу і дворик Бернардинського монастиря. І хоча мені добре відомо, що фрагмент оборонного муру і сама вежа – це результат реконструкції 1970-х років, атмосфера, яка там панує не може не зачепити  історика за душу.

Немає нічого дивного також в тому, що кількість туристів, які хочуть познайомитися з такою красою зросла в рази. Крокуючи через дворик Бернардинського монастиря, часто доводиться протискатися між гостями, які уважно ловлять кожне слово екскурсовода. Але віднедавна екскурсійні групи саме в цьому дворі почали мене неймовірно дратувати. Ні, гості Львова  мене в жодному випадку не злять, я просто лютий на львівських гідів.

Для мене не було нічого дивного, коли в радянський час навіть краєзнавство базувалося на таких основних китах: класовий підхід, антирелігійність та таврування несвідомого досоціалістичного минулого. Як виявилося, для львівських екскурсоводів нічого не змінилося і по сьогоднішній день. Моєму терпцю прийшов край, коли вчора доросла тьотя, стоячи неподалік від монастирської криниці, «вливала» брехливу отруту в голови групі школярів. Вона, як і всі її колеги по цеху, цілком серйозно розповідала наскрізь брехливу історію, ніби то із часів облоги Богданом Хмельницьким Львова. Я розумію, що українцям важкувато вписати дві облоги Львова в українську національну історію. Навіть, якщо піти найпримітивнішим шляхом і всіх римо-католиків назвати поляками, а всіх православних наректи українцями, нічого не вийде, бо й надалі залишається проблема, куди ж приділити тогочасних греко-католиків та русинів римо-католиків?

Але при такому примітивному позиціонуванні проблеми не тільки не зникають, цей підхід створює набагато більше логічних пасток, ніж якби українські історики врешті-решт  насмілилися б і визнали, що до української історії належать не тільки соціальні маргінали, бунтівники і грабіжники. Що справжнім нонсенсом є, коли історики виділяють одну соціальну групу і намагаються писати історію цієї групи, як історію української нації. До таких, як на мене, морально-етичних пасток належить представлення єдиними справжніми українцями у ХVІІ ст. виключно козаків Богдана Хмельницького.  А тому, коли охочі познайомитися з історією Львова читають на офіційних сайтах такого роду пасажі як от: «Похмура легенда розповідає, що у 1648 р. в криницю були вкинуті трупи підступно вбитих у монастирі львів'ян-українців, які хотіли відчинити міські ворота Б.Хмельницькому», то навіть недосвідченій людині стає зрозумілим, як називаються ті з міщан, хто вирішив таємно відкрити ворогові браму.

Якось важко школяреві зрозуміти логіку в тому, що ті, хто оточив, невідомо з якого дива, його рідне місто і вимагав видачі на розправу всіх уніатів та євреїв, а до всього ще й велетенського викупу, бо інакше не залишить від Львова каменя на камені – це його національні герої, а львів’яни, які боронили рідну хату – вороги.

А тепер конкретніше про те, що саме так вразило мене у розповіді екскурсовода юним школярам. Спочатку я хотів просто переповісти читачам її нехитру оповідь, але потім пошукав в Інтернеті і прийшов до висновку, що не тільки екскурсоводи мультиплікують цю брехливу історію, вони її просто старанно переповідають за іменитими істориками. Коли зайшов на українську вікіпедію, то з величезним здивуванням прочитав майже дослівно усе те, про що розповідала екскурсовод. У вільній енциклопедії написано: «1648 року, під час облоги Львова військами Богдана Хмельницького, група українців змовилася відкрити гетьманові ворота міста. Про це дізналися монахи. Змовників запросили на обід до монастиря. Під час застілля їх по одному почали викликати у двір. Там підводили до криниці і пропонували зазирнути у неї. Коли людина нахилялася, її били сокирою по голові і кидали в криницю (пізніше розповідали, що вона була завалена трупами до самого верху). У тих, хто ще сидів за столом, закралася підозра. Вони вийшли у двір і стали свідками жахливої розправи. Виходу не було, довелося рятуватися втечею — через міські стіни до табору козаків».

Найсумніше в цій історії те, що цей сюжет запустив у публічний обіг відомий український історик Іван Крип’якевич. А це означає, що тодішнє довільне припущення історика для наших теперішніх патріотів є майже доконаним фактом. Не буду вдаватися до наукової полеміки навколо цього факту, спробую закликати собі на допомогу елементарну логіку.

Отож, якщо магістрат міста довідався, про те, що в певній групі міщан запахло зрадою, то чого не наказав цих змовників арештувати? Але мало того, за легендою довідалися не міські зверхники, а римо-католицькі монахи, що ще більше закручує сюжет, та етнізує проблему, бо ж як відомо римо-католики – то поляки. Знову ж таки, чого ж ті монахи не повідомили компетентні служби оточеного міста, а самі взяли на себе роль виконавців страти? А далі все так, як пише радянська атеїстична і класово непримиренна книжка. Замість того, щоб знищити зрадників, монахи влаштовують бенкет в обложеному ворогом Львові. А потім по черзі виводять нещасних православних до криниці і сокирами рубають їм голови. Щоб приховати сліди злочину від очей решти нещасних, вони скидають їх до монастирської криниці. Ось тут би у всіх тих невігласів, що розповідають цю дурнувату історію мали б включитися рештки розуму, але ні, національна ідея понад усе, навіть понад здоровим глуздом.

Справа в тім, що ніхто не став би позбавляти себе важливого джерела питної води на території оточеного міста і монастиря. Навіть якщо припустити, що монахи з якогось дива почали вбивати людей, то незрозуміло, чому вони вирішили запаскудити трупами свою єдину криницю? Тим більше, що та криниця для бернардинців мала священне значення. За легендою, джерело забило на місці поховання святого Яна з Дуклі, патрона та захисника Львова. А криницю викопали саме на тому місці, де він був похований. Отже, уявляєте, ті підступні польські монахи, вони мало того, що порубали сокирами масу православних людей, вони ще й запаскудили своє святе джерело. Дійсно, нічого святого у цих західних святенників!

Ось таку ідіотично-патріотичну історію розповідають екскурсоводи гостям Львова та учням шкіл. Історія ця сприймається як сюжет із творів Стівена Кінга, а тому ні в кого не викликає зайвих питань. Проте, найнебезпечнішим у цій всій історії є те, що таким чином отруюється історична свідомість десятків тисяч людей. Роз’їхавшись по своїх містах і селах вони розкажуть свою «правдиву» історію українсько-польських відносин та загрозу від кривавих і підступних католиків.

На закінчення, хотів би наголосити на тому, що «історію» бернардинської криниці розповідають у Львові усім україно- та російськомовним групам. А отже, щоб не заявляли очільники нашого міста, які б чудові програми розвитку туризму не розробляли, як би не намагалися довести, що «Львів – відкритий до світу», все це може знівелювати історія криниці Бернардинського монастиря. А тих історій, на жаль, ще так багато…

В агітаційній брошурі "Від стабільності до добробуту", яку поширюють в Україні агітатори Партії регіонів, для ілюстрації української армії використали фото російських солдатів.

Цей факт підмітили активісти тернопільського осередку ГМ "ОПОРА".

"Один з наших спостерігачів цікавиться військовою тематикою, він нам про це і розповів. Ми зв'язалися зі спілкою офіцерів вони підтвердили. Для ілюстрації стану армії до 2010 року в брошурі використано похмуру картинку з зображенням військової техніки. Під надписом "2010-2012" рік – фото солдатів в російській формі ВСР – 93, яка використовувалася в часи "Першої чеченської війни", розповідає координатор громадської мережа "ОПОРА" на Тернопільщині Святослав Липовецький.

Солдати на фото тримають російські автомати АК-74.

Цікаво що інша фотографія, в частині де йдеться про перспективи армії 2012-2017 року, також не зображає українського солдата. По його одязі спеціалісти не змогли сказати, до якої армії він належить. Камуфляж схожий на американський "вудленд", але в трохи інших тонах і має підшитий комір. Дехто висловлював припущення, що це фото не солдата, а страйкболіста.

Брошура "Від стабільності до добробуту" українською мовою вийшла накладом 720 тисяч примірників.