В Україні знову скандал із викраденням іноземця. Минулої п’ятниці учасник російського «Лівого фронту» Леонід Развозжаєв намагався отримати політичний притулок в Україні. Але російський опозиціонер, оголошений у Росії у федеральний розшук, не встиг набути цього статусу: за даними українського об’єднання лівих «Боротьба», коли пан Развозжаєв вийшов iз будівлі Управління верховного комісара ООН у справах біженців у Києві по вулиці Лаврська, 16 (там він заповнив анкету і подав заяву з проханням про притулок), його одразу схопили невідомі в чорному та силоміць посадили до машини. Співробітники управління ООН лише почули крики заявника. Вже невдовзі викрадений опозиціонер опинився у Москві!

Схопили — і в Білокам’яну

За даними українських лівих, їхній російський колега перебував в Україні на легальних підставах iз 17 жовтня.

За словами радника з питань громадської інформації УВКБ ООН у Білорусі, Молдові та Україні Олександри Маковської, Развозжаєв дійсно звернувся по консультацію щодо надання йому притулку, однак процедура завершена не була, бо він зник. Чоловік не встиг заповнити всіх паперів через обідню перерву, вийшов з офісу на вулицю, лишивши в офісі свої речі, і зник!

«Леонід був викрадений у центрі Києва російськими спецслужбами. Вивезений на приватному літаку на територію Росії. Про це мені відомо з достовірних джерел у Росії», — цитує координатора руху «Боротьба» Сергія Киричука видання «Українська правда».

Зауважимо, що саме 17 жовтня слідчий комітет РФ порушив кримінальну справу стосовно координатора «Лівого фронту» Сергія Удальцова, його помічника Костянтина Лебедєва, а також помічника депутата Держдуми Іллі Пономарьова Леоніда Развозжаєва за фактом підготовки до організації масових заворушень. Приводом послужили результати перевірки відомостей, викладених у фільмі «Анатомія Протесту–2», показаному на НТВ 5 жовтня. Того ж дня Удальцова і Лебедєва допитали, а в їхніх квартирах провели обшуки. Развозжаєва слідчим знайти не вдалося. Як виявилося, він утік до України, але зміг пробути тут не більше трьох діб.

«Його напевно «пасли» саме поруч із тими офісами правозахисних чи лівих організацій, де він міг з’явитися, щоб попросити про допомогу, — зазначив у коментарі «УМ» один з експертів–правозахисників на анонімних умовах. — Співпраця нашої і російської спецслужб у таких питаннях уже давно не є таємницею. Тут часто не діють ані конвенції, ані процедури екстрадиції. Бо для силовиків це зайва втрата часу. Такі питання «співпраці» вирішуються на досить високому рівні».

І дійсно, вже в неділю Развозжаєв був доставлений до Басманного суду Москви, який обрав йому запобіжний захід — ув’язнення протягом двох місяців. Журналістам Life News Online вдалося зняти, як Развозжаєва виводили з Басманного суду, він лише встиг крикнути, що його «катували два дні в Україні». Його адвокат Віолета Волкова заявила, що захисників на суд не допустили.

Орли Путіна в Україні ніби в себе вдома?

Водночас у слідчому комітеті Росії учора заявили, що пан Развозжаєв нібито... сам з’явився з повинною. «Він докладно повідомив про обставини підготовки ним, Сергієм Удальцовим, Костянтином Лебедєвим та іншими особами масових безпорядків на території РФ, а також про причетність зазначених осіб до масових безпорядків, які відбулися 6 травня 2012 року на Болотній площі в Москві, — повідомив офіційний представник СК РФ Володимир Маркін. — Як випливає з явки з повинною, зробленої Развозжаєвим, заяви фінансування цих безладів здійснювалося з боку Гіві Таргамадзе. Все викладене буде... ретельно перевірено слідчим шляхом». До речi, вчора через ЗМІ Удальцов заявив: такi «показання» його соратник мiг дати тiльки пiд тортурами, й iнформацiя про фiнансування протестного руху в Росiї з грузинських джерел не вiдповiдає дiйсностi.

А що ж українські спецслужби? Офіційної реакції СБУ немає досі. Лише через «інформовані джерела» у ЗМІ було запущено повідомлення, що українська спецслужба не одержувала з боку правоохоронних органів Росії, ні по лінії Інтерполу якихось прохань про допомогу в затриманні на території України Развозжаєва. А щодо ймовірного викрадення опозиціонера російськими спецслужбами на території України, то на Володимирській, 33 не можуть ані підтвердити, ані спростувати цей факт.

Виходить, що російські силовики почуваються в нашій державі, як у себе вдома? Бо жодної протидії їхній діяльності немає ні з боку української розвідки, ні з боку контррозвідки. Як не згадати викрадення ізраїльськими спецслужбами в Україні на початку минулого року палестинця Дірара Абу–Сісі. Тоді СБУ також робила вигляд, що подібного статися не могло. Хоча згодом Ізраїль визнав, що саме його спецслужби дійсно викрали в Україні палестинського інженера, який працював на електростанції в Секторі Газа. Дружина викраденого — Вероніка Абу–Сісі, громадянка України, навіть подала позов до Вищого адміністративного суду проти Президента Віктора Януковича, в якому звинувачувала владу України у комерційних домовленостях з Ізраїлем. Але віз і нині там.

http://umoloda.kiev.ua/number/1!%2016/0/77029/

Нана Чорна, УНІАН

Чиновники, особливо вищого рангу, не перестають дивувати своєю обізнаністю про життя українців, в ім’я покращення добробуту яких вони і працюють, не покладаючи рук.

Свіжий у пам’яті випадок, що стався з прем’єр-міністром Миколою Азаровим у Запоріжжі.

Глава уряду під час візиту на Запорізький автомобілебудівний завод заявив, що середня зарплата в Україні вже становить 3,5 тисячі гривень. Робітники підприємства не втрималися від сміху. Здивований такою реакцією, глава уряду поцікавився у робітників автопрому, скільки вони отримують. Один з них сказав - 1,5 тисячі гривень. «Значить, ви працюєте неповний робочий день», - сказав Азаров. Однак робітник наполягав, що працює повний день. Після цього прем’єр кинув: «Не повний!», І перевів розмову на іншу тему.

І як тут не перевести, якщо чиновник «сів у калюжу». Подібні спроби представників влади переконати простих людей у прекрасному їхньому житті - не поодинокі. Мабуть, тяжка праця чиновників на благо України, але у відриві від реального життя країни, спровокувала таку «амнезію» щодо конкретних фактів з життя електорату. Або жорсткий графік не дає до кінця зануритися в «нетрі» ними ж створеної реальності? Коли ж «керманичам» знаходити час для вивчення в прямому сенсі слова основ виживання середньостатистичного співвітчизника? Для цього потрібно знати розмір пенсій і зарплати, і можливість працевлаштування для її отримання, та тарифи на комуналку, і ціни на продукти і промтовари, і вартість проїзду в транспорті, медикаментів, шкільні та вузівські «внески», і ще масу пунктів «споживчого кошика ». Все перераховане ще необхідно усвідомити, адже верхи до норм життя пересічного українця і відносини-то ніякого не мають. А Держстат і зовсім заплутує своїм середньостатистичним зведенням.

Як тут не згадати легендарну фразу "Якщо у них немає хліба, нехай їдять тістечка"? Фразу, що стала символом крайньої відчуженості верховної абсолютистської влади від реальних проблем простого народу. Як бачимо, за три сотні років мало що змінилося. І обізнаність українського прем’єра про реальне життя народу мало чим відрізняється від обізнаності французьких монархів про життя їх підданих.

Бідність - не гріх, та коли ж «покращення»

Тоді нагадаємо. Почнемо з «найпривілейованіших» українців, у професіоналізмі яких особливо зацікавлена влада. 3 жовтня (не так давно), відкриваючи засідання Кабміну, прем’єр-міністр особисто заявив, що зарплата вчителів в Україні до кінця року зросте до 3 тисяч грн. Зауважте, до 3, а не до 3,5. До речі, «середньостатистичну» зарплату педагогам Азаров пообіцяв до кінця наступного року, і то - вона тільки наблизиться до 3,5 тисяч.

Є ще одна категорія трудівників, які не на останньому рахунку у держави - медики, в руках яких наші життя. Здавалося б, у кого, як не у них повинна бути гідна зарплата. Так ось, за даними Держстату, в галузі охорони здоров’я та надання соціальної допомоги середній заробіток в серпні порівняно з липнем знизився на 69 грн - до 2274 грн! А зарплата медсестри становить близько 900 грн! (Для порівняння: оклад банківського працівника, причому середньої ланки, в Києві близько 1 дол).

Що стосується держслужбовців, про підвищення зарплат яких ми раз у раз чуємо, то в районному центрі України вони отримують 1.200 грн.

Цікаво, як на такі гроші взагалі примудряються жити? Хоча, і з 3,5 тисячі не викрутишся...

А якщо повернутися до даних Держстату, то середня зарплата обчислюється відомством абсолютно точно, згідно з математикою - один отримує 15 тисяч, інший - 1, третій - 4. Скільки буде в середньому?.. Щоправда, тому, хто отримує тисячу від цієї арифметики не легше.

***За даними Держтату, найвищий рівень середньої зарплати в Україні в серпні п.р. спостерігався в Києві - 4,571 тис. грн (скоротилася порівняно з липнем 2012 року на 2,7%, в порівнянні з серпнем 2011 року виросла на 12,7%), а також у Донецькій - 3,576 тис. грн (-1,2 %; +12,3% відповідно), Київській - 3,369 тис. грн (+3,1%; +17,7%) і Луганській областях - 3,19 тис. грн (-1,2%; +14,5 %). Найнижчий рівень середньої зарплати відмічений в Тернопільській області - 2,196 тис. грн (скоротилася порівняно з липнем 2012 року на 1,8%, порівняно з серпнем 2011 року виросла на 14,1%), Херсонській - 2,278 тис. грн (- 5,1%; +13,8%), Чернівецькій - 2,377 тис. грн (-5,4%; +16,5%) і Чернігівській областях - 2,382 тис. грн (-3,7%; +17,2 %). В цілому зниження рівня середньої заробітної плати в серпні проти липня 2012 спостерігалося в 23 областях, а також у Києві, Севастополі та АР Крим, відповідно, даний показник підвищився в 1 області (Київська область).

До речі, у вересні Президент Віктор Янукович заявив, що загальна сума заборгованості з виплати зарплат в Україні досягла 1,5 млрд грн.

Емігруємо з бідності

Хочеться ще про один момент нагадати Азарову. За даними представництва Міжнародної організації з міграції, понад 6 мільйонів емігрантів у світі - українці, вік половини з них - до 35 років.

Для української молоді виїзд за кордон - можливість отримати якісну освіту і вигідно працевлаштуватися. Додому ж їх може повернути тільки гідна зарплата, доступність житла, поліпшення соціальних послуг та зацікавленість самої держави в утвореному поколінні, чого в найближчому майбутньому від дій влади не очікується.

За словами експерта Центру Разумкова з питань соціальної політики Павла Розенка, рівень заробітної плати є однією з головних причин виїзду української молоді за кордон. Навіть навчання на держзамовленні не гарантує молодій людині перше робоче місце. А якщо йому все-таки надається воно, то, як правило, розмір заробітної плати в кілька разів нижчий середнього рівня.

«Середня заробітна плата в Україні - близько 370 доларів - є найнижчою серед країн пострадянського простору, не кажучи про розвинені європейські держави», - констатує експерт, додавши, що про довгострокову стратегію на українському ринку праці сьогодні не йдеться.

Варто також повідати владі, якщо вона ще не в курсі, що в Україні останніми роками спостерігається зближення рівня бідності в містах і селах (які завжди лідирували в даній сфері, тому що АПК, єдина галузь економіки України, яка пройшла кризу в плюсі, ніколи не був «коником» керівництва країни будь-якого забарвлення).

Як заявила завідувач відділу дослідження рівня життя населення Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України Людмила Черенько, зближення рівня бідності між містом і селом спостерігається вже четвертий рік. «Останні роки ця прірва зменшується, але не тому, що поліпшується життя сільського населення, а тому, що погіршуються показники по містах, в першу чергу по малих містах», - сказала вона.

За показником абсолютної бідності населення в 2011 році спостерігалося зниження масштабів у порівнянні з 2010 роком - з 16,8 до 14,6 за критерієм прожиткового мінімуму, а за міжнародним критерієм - 5 доларів США на добу на людину, розраховані, виходячи з купівельної спроможності, - з 2,5% до 1,7%.

Структурний критерій відображає співвідношення бюджету українця і його споживання. Як пояснила Черенько, за ним бідними вважаються ті, у кого понад 60% бюджету йде на харчування. «Якщо в 2010 році таких українців було 41,2%, то в 2011 - 41,5%. Зростання незначне, але, на жаль, порушилася позитивна тенденція. До 2008 року за цим показником рівень бідності скорочувався і тенденція була настільки впевнена, що ніхто не думав про зворотний процес. Сьогодні ми вже вийшли на рівень 2006 року, тобто ми повернулися на кілька років назад», - зазначила вона.

За словами Л.Черенько, ці об’єктивні ознаки погіршення ситуації певних груп населення підтверджуються і самооцінкою громадян України: в 2011 році бідними називали себе 60%, тоді як в 2010 р. - 57,8%.

Старший програмний менеджер Програми розвитку ООН Катерина Рибальченко підкреслює, що «питома вага населення, чиє споживання є нижчим рівня фактичного прожиткового мінімуму, надалі зростає. І в 2011 році показник становив 25,8 проти 23,5 у 2010 році. Це завдання потрібно ще вирішувати ».

Крім того, за висновком експертів, в Україні не більше 5% громадян живуть на рівні середнього класу європейських країн.

Як відзначає Черенько, «сьогодні середня українська сім’я більше 50% витрачає на харчування, за останніми даними - 53%. Понад 40% сімей на харчування витрачають понад 60% своїх доходів. За міжнародними підходами, ці люди можуть вважатися бідними. Це один із критеріїв бідності, якщо сім’я витрачає на харчування понад 60% свого бюджету, вона може вважатися бідною, якщо більше 80% - то злиденною. І цей показник після 2009 р. навіть дещо зріс, на жаль. Якщо ми говоримо, що з кризи виходить потихеньку економіка, ростуть соціальні доходи, але, на жаль, на споживанні це ще позитивно не позначилося».

Перечитуючи всі ці цифри-факти тим більше дивуєшся - виявляється, в урядових звітах і уявленнях простий народ живе значно краще, ніж в "реалі". Але коли влада бачить "нестиковки" реального життя з написаним на папері, вона чомусь намагається підкоригувати не свої викладки і уявлення, а... реальне життя. "Приписати" народу велику зарплату, наприклад... У кращому випадку - закрити очі-вуха, швиденько "вийти з народу" і знову повернутися в свій звичний світець добре організованого благополуччя, навіть не спробувавши ні в чому розібратися. А навіщо, запитаєте ви? Вибори - вони як війна - все спишуть... Ось-ось, зовсім скоро.

Наостанок хочеться дати представникам влади кілька порад. Може, варто виходити в народ не за програмою, складеною за тижні, і в оточенні охоронців, а спонтанно і особисто. Підійти до зупинки маршруток і поцікавитися у людей, як їм живеться. Як вони ставляться до планів партії збільшити випуск автомобілів, наростити будівництво житла. І тим - чи дійсно плани партії стали планами народу, чи доступні простим співгромадянам пропоновані цінності. А може, "нагорі" і так всі знають, просто не хочуть на прямі відповіді нарватися?

***

Анекдот "з СРСР":
- Виступаючий на трибуні: "У наступному році ми будемо жити ще краще" ..
- Голос із залу: "А ми?" ...

Сєверодонецьк: як олігархічно-люмпенська модель економіки знищує окремо взяте місто

Дмитро Фірташ належить до когорти олігархів, для яких зміна влади 2010-го пішла тільки на користь. За останні кілька років його бізнес-імперія обросла кількома десятками активів.

Тільки за останні місяці компанія «Газтек», що належить Дмитрові Фірташу, придбала блокуючі пакети акцій Миколаївгазу, Івано-Франківськгазу, Севастопольгазу, Дніпропетровськгазу, Волиньгазу, Запоріжжягазу, Луганськгазу та Вінницягазу. Якщо приплюсувати «...гази» до найбільших хімічних підприємств України, зокрема черкаський «Азот», горлівський «Стирол», Рівнеазот та «Азот» у Сєверодонецьку, які віднедавна належать Фірташу, отримуємо величезну газово-хімічну монополію.

За інформацією джерел Тижня, такі високі темпи експансії в цих галузях пов’язані насамперед із бажанням Фірташа якомога швидше освоїти відсуджені в держави у Стокгольмському арбітражі 12 млрд м3газу. Власне, два роки він цим активно і займається. Подейкують, що мультимільйонер не планує утримувати придбані підприємства і збирається їх розпродати з націнкою. Процеси, які вже сьогодні відбуваються на заводах Фірташа, свідчать на користь цієї гіпотези...

Одним із найвагоміших його призів став хімічний завод «Азот» у місті Сєверодонецьк. Тиждень отримав інформацію, що з приходом на підприємство Фірташа там запанував в’язничний режим роботи: до працівників ставляться як до гарматного м’яса. Про суворі умови праці на об’єктах олігарха раніше повідомляли й інші ЗМІ: на всіх скуплених підприємствах менеджмент Фірташа, особливо на Луганщині, проводить масове, але приховане від стороннього ока скорочення виробничих ліній та людей, а для тих, хто залишився, встановлюють жорсткі умови праці.

Тиждень побував у Сєверодонецьку і переконався, наскільки швидко прихід нового власника може змінити долю містоутворюючого підприємства.

За колючим дротом

З перших годин перебування в Сєверодонецьку стає зрозуміло, що місто закрилося в собі. Люди, які мають стосунок до «Азоту», побачивши диктофон, навідріз відмовляються розповідати щось про завод: «Навіщо нам проблеми. У нас сім’ї». Утім, і тих, у кого накипіло, вистачало.

«Азот» нині – це тюрма за колючим дротом, – пояснює Олексій, працівник одного з цехів. – Зарплати в нас мінімальні порівняно з багатьма набагато менш прибутковими підприємствами на Донбасі, наприклад, середня по заводу – 3000 грн. Люди змушені трудитися тут через безвихідь, бо реально в місті майже нічого більше не працює, за два роки не створено нових робочих місць. На об’єкті встановили дуже жорсткий режим: якщо людина приходить навіть зі слабким перегаром, то на контрольно-пропускному пункті охорона її бере попідручки й везе в поліклініку. Після чого працівника безжально одразу звільняють вчорашнім числом. Багато хто не хоче бути рабом. Тому тікають з «Азоту». Взагалі на заводі запанувала атмосфера страху та залякування. Усі почуваються маленькими гвинтиками, котрих у будь-який момент можуть викинути як непотріб, незважаючи ні на що».

З приходом на завод Фірташа всіх перших осіб у менеджменті, які мали стосунок до колишніх власників «Азоту» – групи «РОВТ» та Олексія Кунченка – та які очолювали великі напрями роботи, в лютому – березні 2011-го було звільнено, а на їхнє місце поставлено їхніх колишніх перших заступників, що дало змогу уникнути будь-якої нелояльності поміж керівництва до нових власників. «Менеджмент залишився на рівні партактиву 1970-х років, – каже Олексій Жванніков (ім’я на його прохання змінено), один із керівників середньої ланки заводу «Азот». – Коли спілкуєшся з цими людьми, виникає враження, що ти потрапив на партійний з’їзд: «ми зможемо», «ми зробимо», «ми пройдемо». І при цьому цілковита байдужість до простих людей».

На сьогодні на заводі працює 7,8 тис. робітників. Раніше, в часи СРСР, – 15 тис., у 2010-му штат підприємства налічував близько 11 тис.

«На «Азоті» тривають постійні скорочення, хоча адміністрація воліє це приховувати, – розповів Тижню на умовах анонімності співробітник місцевого центру зайнятості. – Вона вдає, ніби то не централізований процес, а випадкові звільнення працівників. Тобто за статтею «скорочення» нікого не звільняють. Натомість створюються такі умови, щоб людина або пішла сама, або потрапила під якусь іншу, вигідну адміністрації статтю. Наприклад, виходить із їдальні, з якої до цеху бігти 15 хв, і запізнюється на 5 хв. Одразу запитують: чому запізнився? Й одразу починають лякати, мовляв, ми тебе звільнимо за статтею або звільняйся сам за власним бажанням. А люди в нас дурні й залякані в плані знання законів, тому одразу пишуть заяву «за власним бажанням». На статтю «за згодою сторін» адміністрація в жодному разі не йде».

Якщо раніше, за попереднього менеджменту, намагалися розпрощатися насамперед із пенсіонерами, некваліфікованими працівниками, то тепер – із людьми працездатного віку та високої кваліфікації. Щодня, за інформацією джерел Тижня в службі зайнятості Сєверодонецька, позбуваються однієї-двох осіб.

Є ще одна дуже цікава схема, яка допомагає менеджментові «Азоту» проводити швидке, масштабне та ефективне скорочення штату: майже всі вакансії, які подає завод, для інвалідів. Працює це так. Оголошується вакансія з мінімальною зарплатою на посаду прибиральника в чотириповерховий цех для людини з фізичними вадами. Зрозуміло, що на таке місце ніколи ніхто не влаштується, що й потрібно адміністрації. «Річ у тім, що Фонд інвалідів зараз жорстко вимагає від підприємств дотримання квоти на вакансії для інвалідів, – пояснює Олексій Жванніков. – І стягує чималенький штраф за її невиконання. Звичайно, «Азот» нікого на роботу не бере, але потім навіть судиться з Фондом під приводом того, що, мовляв, підприємство вакансії подало, але центр зайнятості їх не задовольнив».

«Окрім скорочення працівників закриваються й лінії виробництва, які ще вчора вважалися основними для підприємства, – стверджує громадський діяч із Сєверодонецька Олексій Свєтіков. – Уже закриті три лінії: побутової хімії, з виробництва клею ПВА та адипінової кислоти. Нещодавно припинила роботу наукова лабораторія «Азоту». Наші технології дуже застарілі, тому в принципі бажання власника, який прийшов по прибуток, зменшити непотрібні витрати цілком логічне. Питання в тому, чи тільки заради прибутку все це робиться».

Ліквідація міста

«Сєверодонецьк спить під однією ковдрою, – розповідає Олексій Жванніков. – Усі всіх знають, і майже всі мають стосунок до «Азоту». У нас 122 тис. населення, доля щонайменше половини з них так чи інакше пов’язана з цим підприємством. Місто створене навколо «Азоту» його ж працівниками. Воно нині може заробляти для своїх власників тому, що люди, місцеві мешканці, створювали його. Тепер Сєверодонецьк щодня дихає хімічними випарами із заводу. Тому підприємство зобов’язане бути якщо вже не містоформуючим, то хоча б забезпечувати коштами медичну галузь, а не відкупатися 10 тролейбусами, чим і обмежується вся участь «Азоту» в житті міста за останні два роки».

Процес так званої ліквідації непрофільних активів, тобто, простіше кажучи, цілковитої відмови від усіх соціальних функцій «Азоту» в місті, яке сформувалося навколо нього і без нього просто не зможе існувати, розпочався ще 2005-го, після скандальної приватизації заводу групою «РОВТ». Але тоді його десоціалізація була досить поступовою. З моменту ж переходу підприємства під контроль структур Фірташа у 2010–2011 роках адміністрація заводу навіть перестала вдавати, що її цікавить щось, окрім миттєвого прибутку. Позиція нинішніх власників дуже проста: ми платимо податки, і більше нас нічого не цікавить. Та й з тих податків тепер не все залишається на місцевому рівні, адже головний офіс корпорації, до якої увійшов «Азот», у Києві, тож левова частка бюджетних відрахувань підприємства потрапляє до столиці.

«Раніше «Азот» був ключовою ланкою всіх процесів у місті, – розповідає Олексій. – Тобто саме комбінат повністю фінансував освіту, медицину, житлово-комунальні послуги, дитячі садки, будівництво нового житла тощо. Але з приходом на завод людей Фірташа він цілковито скинув із себе будь-які соціальні проекти, не пов’язані з чистими грошами (щоправда, ці процеси почалися ще за попереднього менеджменту – Олексія Кунченка). Єдине, що залишилося, – поліклініка, та й то нам нікого не лікують, а обслуговують тільки персонал. «Азот» просто не має права не брати жодної участі в житті міста».

Така позиція власників об’єкта може мати катастрофічні наслідки для класичного індустріального міста, яке без свого містоформуючого підприємства взагалі втрачає стрижень існування. Як доводить практика багатьох міст Донбасу, Дніпропетровщини та інших промислових районів України, швидка реорганізація, реструктуризація чи перепрофілювання подібних виробництв дуже швидко призводить до соціально-економічного колапсу. Люди втрачають будь-які можливості для виживання: працювати, окрім як на заводі, майже ніде, обсяги малого бізнесу надто малі, щоб забезпечити робочими місяцями значну частину населення. Починається його масовий відплив, який спричиняє знелюднення цілих районів, а часто й самого міста (докладніше про вимираючі міста – у наступних номерах Тижня).

І в місті, і на підприємстві, і навіть у Києві в профільному Міністерстві промисловості ходять вперті чутки, що Дмитро Фірташ поставив умову перед своїми адміністраціями на всіх підконтрольних заводах різко мінімізувати всіма можливими способами витрати, зосере-дивши всі зусилля на найвигідніших на сьогодні лініях виробництва. Це дуже нагадує тактику «знімання пінки», себто зрубати легких і швидких грошей, не вкладаючи у якісь стратегічні речі, а потім вигідно перепродати актив, допоки він не знецінився остаточно. Доля цілого міста і його мешканців, які стали заручниками бізнес-моделі олігарха, схоже, вже нікого не цікавить.

Богдан Буткевич, Костянтин Скоркін, Український тиждень

18+

Якщо ви думаєте, що ЗНАЄТЕ що таке людська/нелюдська жорстокість - то ви жорстоко помиляєтесь..

Такої кількості жорстокості, болю та безнадії, як у цьому фільмі, на екрани ще не вихлюпувалось..

Я наполегливо рекомендую ДИВИТИСЬ цей фільм УСІМ і ДО КІНЦЯ, хоч далеко не усім не вистачить (я навіть не уявляю, чого не вистачить вам особисто) сил додивитись це відео повністю.. 

А чому до цього товариства??.. Бо любити Україну це любити не лише людей, а й ближнього........................

А ми ж сильніші за ЧАС!!!..................................................................................................

http://youtu.be/_pQucTq1ezU