Цю країну врятує не натовп,
Не казкар, не кобзар, не співець,
Не партійно-парламентський «тато»,
А  досвідчений, влучний стрілець.

Ви вгадали, Валерій Гнатюк

Прочитав цікаву статтю і рекомендую. Погляд зі сторони виявляє деякі важливі "дрібнички" і разом з тим трохи пояснює, чому при сьогоднішній владі (та й при вчорашній ) ніяких позитивних змін нема.
Доречі, про негативні. Янукович підписав закон, по якому підприємці, що працюють по спрощенній системі, мусять платити в пенсійний фонд 350 грн. В місяць. Податкові канікули для малого бізнесу, так би мовити.

Стаття:
http://inosmi.ru/ukraine/20100720/161473332.html

Гей-парад в Варшаве. Сексуальные меньшинства вышли на парад в столице Польши.


Митинг Партии Регионов. Национальные меньшинства вышли на митинг в столице Украины.

Есть-ли разница?

 Тут в коментарях до однієї замітки я написав, що націоналіст і патріот - два різних поняття. Для тих, хто цього не розуміє, пропоную прочитати вірш Валерія Гнатюка.
Отже, слово поету:

Я – націоналіст! Як може буть інакше ?
Я чую поклик роду, я чую крові глас,
Моя козацька кров клекоче і  пульсує, 
Я – воїн-гайдамака та лиш не свинопас.
Напівсвободи бути не повинно,
Напівлюбов – це тонуче судно.
Я народився тут, тут  виріс і змужнівся,
І що навколо є мені не все одно.
Лиш я в своїй  межі повинен керувати,
Я – автохтон своїх і неба і землі,
Моє  найперше слово і я тут бал справляю,
А не чужинські зайди, великі та  малі.
Повірте: я ні з ким не хочу воювати, 
Я доста бачив смерті і доста домовин,
Але я не дозволю, щоб мною попирались;
Я – гордий  та зухвалий своєї Неньки син.
Я прапор лише свій у небеса підношу,
І інтереси власні – це мій пріоритет.
Ні з ким я не торгую ні  гідністю, ні честю,
Повинні знати всі: не ржавий мій багнет.
Хіба я щось сказав, що зовсім неприйнятне?
Та так весь світ живе,  огляньтеся навкруг!
Себе найперше маєш любити й поважати;
Тоді ти  будеш рівний, тоді ти будеш друг.
Нерівним буть не хочу, не хочу бути меншим
Не хочу, щоб на мене зверху хтось дививсь.
Я хочу, щоб я  крикнув: "Агов, Я – Українець!”,
І, щоб мені чужинець з повагою  вклонивсь.
Тебе оця земля ростила та плекала,
Дала тобі і силу, і  славу, й віру, й хист:
Так підійми ж її ти велич попід хмари!
Ти  воїн України – ти націоналіст!


Валерій Гнатюк.

Хто сказав: з вовками жити –
Значить вовком вить
Хто сказав, що треба тільки
Лиш себе любить?
Хто збрехав: добро – це слабкість,
Істина в тіні,
Хто збрехав: згоріла Правда
В чорному вогні.
Хто прорік: нема кохання,
Тільки плоті хіть,
Хто прорік; що, як захочеш,
Так і можеш жить?
Хто  шипить, що наші душі
І серця малі. 
Хто шипить: чудес немає
Більш на землі?
Хто кричить: не бійся Бога,
У казки не вір!
Хто  навчає, що реальність –
Те, що бачить зір?
Хто лукавить: влада й  гроші –
Це наш ідеал,
Хто лукавить: недосяжний
Вічності причал.
Плюньте в очі, хто так каже!
Правда є завжди,
І вона лиш там панує,
Де блищать хрести.
Бог все бачить і все чує –
Небеса не сплять,
Кожному у повній мірі
Він за все воздасть.
Кожен має вільну волю:
Все, що хочеш сій!
Те пожнеш, що і посієш –
Вибір тільки твій.

Валерій Гнатюк.

Написана ще за Кучми, на жаль актуальна досі. Літер багато, але хто час має, може і прочитає. Передаю слово поету:



 (ліро-епічна, героїко-трагічна,
фольклорно-лайлива філософська 
притча за мотивами народної
творчості)

У однім дрімучім лісі
на самісінькім узліссі
у землянці коло граба
жили-бли дід та баба.
Весь свій вік вони трудились
та й на хату не розжились,
звжди клято  працювали
але ніц з того не мали:
і не їли, і не пили
лише  податі платили.
Та до того доплатились, 
що із дулею лишились.
Вони кілька раз хотіли  
закрутить якеєсь діло:
чи карасиків  розводить,
чи копатися в городі,
чи картопельку саджать,
чи  свинятко годувать,
чи вирощувать теличку,
чи сапати полуничку,
чи пасок понапікать,
чи горілочки нагнать.
Але тільки щось почнуть, –
зразу здирники їх гнуть:
чи-то дозволу нема,
чи ліцензії  катма,
то узлісся те не ваше,
чи- то забагато паші.
Результат  завжди один:
ні в ворота, ні у тин,
ані в пузо, ані в рот – 
їм до сраки був народ.
Пусто у землянці стало,
ані хліба, ані сала,
ні капусти, ні грибочків,
ні солоних огірочків.
Все, що в лісі  назбирали,
все, що в полі наорали
в лісову казну пішло
наче  вітром геть змело.
Отакі були закони
тої лісової зони:
що не  день, то нову дань 
в лісовий беруть казан,
а, хто їсть із казана
баба з дідом і не зна.
Має зиск з тії казни
може й хтось, та не вони.
Та, щоб зовсім не пропасти 
Треба ж іноді, щось класти
хоч на зуб,  хоч на півзуба,
бо інакше вріжеш дуба.
От дід з бабою взялись,
по сусікам пошкреблись,
все з кутків повимітали,
з-попід ліжок  позгрібали,
з-попід лав поназбирали,
з підвіконня поздували:
звісно, смття – не харчі,
але хоч мовчи – кричи,
як нічого більш нема,
а надворі вже зима
то й за цю їду просту
слава і хвала Христу.
Баба в діжку все поклала,
трохи cолі пожбурляла,
ще й водички долила,
помісила, потовкла,
в пічку вкинула бігом, 
розвела вогонь з димком...
І спеклося щось таке,
поторочене, глевке:
не галушка, не млинець,
не пиріг, не буханець,
а такий собі хлібок –
підгорілий колобок.
Але в тій землянці-хаті
були й цьому дуже раді,
бо давно голодували,
місяць й рісочки не мали.
Баба з дідом помолились
і до столу поспішили.
Тільки-но зібрались сість,
щоб хоч трохи попоїсть 
– ляп! – сорока у вікно,
мов на голову лайно.
Ця сорока язиката,
безсоромна й дурнувата,
підлабузницька й брехлива,
геть продажна й нечестива
в лісі тім, мов крик в  пітьмі – 
вільна преса, тобто ЗМІ.
І скрекоче над вікном 
та  сорока їм обом:
"Прилетіла я до вас 
сповістить новий наказ.
Вийшов свіжий в нас декрет:
щоб поповнити бюджет,
колобки у кого є,
то нехай в казну здає!”
Баба з дідом здійнялись:
"Ну, а ми, що маєм  їсть?”
"Цього вже не знаю я, 
місія така моя:
 сповістить про це усіх!”
І по цьому слові – шмиг! – 
у вікно і „прощавай!”,
лише скрекіт на весь гай.
Баба з дідом зажурились,
аж за голови  схопились.
"Скільки ж можна нахабніти,
як теперечки нам жити?”
тут підскакує дідок:
"А пішов ти, колобок!
Та бодай ви всі вдавились,
пережерлись і зговілись!”
І пожбурив колобка
у вікно ще й з носака.
й  покотився колобок
повз галяву у лісок.
Котиться-біжить хлібець 
ген по лісу навпростець
без доріжки, без стежинки
крізь дубочки і  ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я – бюджет усього краю,
я –  народний харч-хлібок,
підгорілий колобок.
А без мене всім капець, 
ось який я молодець!”
Раптом хтось зашарудів – 
заєць виплигнув з  кущів,
і бігом до колобка:
"Це, що за мана така!
Хто ми є, куди біжим?
як не скажете, то з’їм!”
Слід відзначити на те:
зайчик  цілий був нардеп,
в тому лісі депутат,
сопливенький демократ,
поміркований центрист,
політичний онаніст.
Він то ніби й не урод,
і  кричить, що за народ,
і клянеться – патріот,
та про свій лиш дума  рот.
І хоч влада є – дарма,
як сміливості нема, 
та до діла як  доходить 
лапки вгору враз підводить.
Заєць – звісно ж, боягуз, 
сраколиз і слинотрус,
і трясеться перед тим,
хто в тім лісі править всім.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
був завзятішим з бурлак,
і зайчиську мовить так:
"Може ти іще не знаєш,
я – бюджет усього  краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Так, що відступися в бік
поки писка не попік!”
Заєць, шкрябнувши хвоста,
Каже: "Справа не  проста, 
якщо так, тоді біжи,
Лишень трохи поспіши.
Вже тебе  заждались схоже,
ми ж побачимось ще може!”
Й покотився наш  хлібець 
ген по лісу навпростець,
без доріжки, без стежинки, 
крізь дубочки і ялинки.
Лише пісеньку співає: 
"Я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім  капець,
ось який я молодець!”
Як тут з хащі сірий вовк
розстелився наче шовк
перед нашим колобком,
і, підходячи бочком,
грізно  хижо загарчав:
"Фраєр, ша! Стоять! Бо – чав! – 
у моменті тут і  з’їм,
я бугор у лісі цім.”
Хоч і сірий мав він хвіст
перший був отам міністр.
Вовчик іще той варнак,
лобуряка з лобуряк.
Ніби й звався – моцний пан,
та насправді – бандюган, 
а в загальному –  лайдак,
розпальцьований мудак,
приблатований баклан,
балаганний уркаган.
Все по тюрмах пропадав,
вийшов і начальством став.
Лиш недавно втрапив в ліс,
з терикону щойно зліз.
Обібравши геть  украй
териконський славний край,
аж до лісу причвалав 
бо ще  тут не нахапав.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
був  завзятішим з бурлак,
і вовчиську мовить так:
"Може ти іще не  знаєш,
я – бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Так, що  відступися вбік
поки писка не попік!”
Вовк почухав живота:
"Бляха, шняга непроста,
Як по ходу так діла,
не цинкуй на мене зла,
а  фугуй, куди котивсь,
щоб на стрілку не спізнивсь.
Ти, в натурі,  поспішай,
Стрілканемось ще. Бувай!”
Й покотився наш хлібець 
ген по лісу навпростець
без доріжки, без стежинки
крізь дубочки і  ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я – бюджет усього краю,
я –  народний харч-хлібок
підгорілий колобок.
А без мене всім капець
ось який я молодець!”
Аж тут з хащі хряск і рип,
і очиськами щось –  глип!–
Ведмедисько виповзає,
пазуриська простягає
– хап! – і  злапав колобка:
"Хто такий і путь яка
в тебе в нашім славнім лісі,
що шумиш, як вітер в стрісі?”
А до речі, той медвідь
був не просто  "круть” та "фіть”,
хоч і чорний, волохатий
та обрізаний пейсатий,
ще й пихатий і пархатий
в краю тім, як Крез багатий.
"Чуком” лише  прикривавсь,
щоб ніхто не здогадавсь,
та насправді був не "- чук”,
а злодюга і пиндюк.
Страховидлисько скупе,
що не вздріне, те й  гребе
у свою берлогу лише,
морду випас – ледве дише.
Теж  керманич був нівроку,
все собі кидав за щоку,
і закони так  приймав,
щоби вигоду лиш мав
в тому лісі тільки він,
ну і трохи лис один.
Але хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
не  злякався ту потвору,
мужньо крикнув: "Лапи вгору!
Поклади бігом,  де взяв,
я по справах прямував,
може й ти іще не знаєш,
я –  бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!
Тільки вищиривсь
медвідь: "Ну, як так – котись чи їдь,
ти уже біля межі,
так,  що, друже, поспіши.
Не прощаюся нараз,
ще побачимось не раз.”
Й покотився наш хлібець 
ген по лісу навпростець 
без доріжки, без  стежинки
крізь дубочки і ялинки.
Лише пісеньку співає:
"Я –  бюджет усього краю,
я – народний харч-хлібок, 
підгорілий колобок.
А без мене всім капець,
ось який я молодець!”
Та недовго  прокотивсь,
на галяві опинивсь.
Та галява лісова
там була, як  центрова,
чи то пуп, а чи зіниця,
власне кажучи, - столиця.
Тут була уся казна
того лісу, чи хто зна?
Мо’ й не вся, ще десь інак,
але тут сидів вожак.
Рудомордий хитрий біс
чи то сука, чи то лис,
чи скажений злий собака,
чи брутальний харцизяка,
чи москаль, а чи  жидяра –
вічно п’яна нечупара.
Правив він падлюка всім, 
що  було у лісі тім.
"Правив” – слово лиш одно, 
він давно завів в  лайно 
і той ліс і всіх, хто там.
Скурвий син розвів бедлам:
все майно попропивав,
все добро пороздавав,
навіть море – й те  продав,
мабуть, добре з того мав.
Всі багатства того лісу
геть  розстринькав к чорту-бісу.
Сраки лише лизькать вмів
вожакам зо  всіх лісів,
про народ же свій не дбав,
сам лиш дудлив, жер і спав.
Та навколо себе так
нарозводив посіпак,
що й не міг прогодувать
всенький ліс такую рать.
Дармоїд на посіпаці,
зла псяюха на собаці,
на  потворі ще й тварюка,
на свинюці ще й звірюка.
І усі, щось хочуть  жерти
та не так, щоб не померти,
а щоб жити не тужити 
і  потрішечки товстіти.
Отакий був рудимент – 
того лісу президент.
Зиркнув він на колобка, 
пальцем поманив злегка:
"Ну, нарешті, ось і ти,
то мерщій котись сюди,
бо зовсім пуста казна!”,
і зняв кришку з  казана.
Думав хвацький колобок
битий в тім’я і лобок
свою  пісеньку співать,
як рудий за бока – хвать – ,
і шпурнув до казанка
харч народний – колобка.
Зверху кришкою накрив,
щоб,  бува, втекти не смів,
й загорланив на весь ліс:
"Гей, братва!  Ходімте їсть,
є в нас свіжий колобок,
хоч горілий – все ж хлібок!”
Й почала з усіх усюд
на страшний мов бігти суд,
з нетрів, хащів,  нір, берлог,
лігов, ліжбищ, перелог
всяка різна звірина,
волохата і страшна:
заєць, вовк, ведмідь, кабан,
лось, осел, козел, баран,
миша, тхір, єнот, борсук,
білка, кріт, їжак, пацюк.
Різних шкур, порід, мастей
назбігалося гостей:
і зелені, й комуністи,
і перпісти, і центристи,
яблунівці, й демократи,
і есдеки, і кастрати,
і  п’ятсот разів народні – 
в Бога блазні великодні.
І великі, і  дрібненькі ,
І худющі, і товстенькі,
І в погонах, і без них,
І  пихаті, і без пих;
ген зі всього лісу їх
 назбігалось сук отих,
та бігом до казанка,
й нумо рвати колобка
пазурами з всіх боків
і зубами до зубів.
Скільки ж там отого діла:
за хвилину й не лишили
навіть крихти з колобка – 
от оказія яка.
Й задоволені регочуть:
"Ми  іще поїсти хочем!
Чуєш, Лисе? Дай указ,
колобкам такий наказ:
хто ще є, то всі в казну!”
Лис проплямкав: "Та писну,
дайте чистий  лиш папір,
й окуляри – вправить зір”.
Отакий у лісі тім 
був  тварюкам рай усім.
Звірині – харчі й казна,
людям – лиш біда одна.
Баба з дідом голодують,
а звірюки аж жирують,
бо такий там вітер дме:
хто працює, той не йме, 
має лише ледацюга,
владне бидло й сволоцюга.
А народ собі живе,
мозолі й надалі рве,
по горищах, щось згрібає,
щось у погребах збирає – 
й далі колобки пече.
А худоба лиш січе,
де є в кого колобок,
щоби – хвать! – і на зубок.
Буде так, скажу я  вам,
звжди клятий той бедлам,
доки люта звірина
пануватиме  одна.
От коли прийде людина – 
то й настане світла днина.
Треба лісу лісника,
газду та провідника:
не брехливого профана,
не  тупого горлопана,
не бандюгу-канібала,
не іуду-ліберала,
а  героя-козака,
патріота-вояка,
щоб на шабельці приніс
щастя-долю в рідний ліс,
по заслугам всім воздав,
звірину повимітав – 
і  тоді настане лад.
Замість лісу дивний сад.
Ось і казочці кінець,
хто вподобав – молодець!
А хто ні – той не людина,
а один із "тих” –   звірина.

Валерій Гнатюк

 Психологія вибору
Ігор Лубківський, для УП _ Четвер, 15 липня 2010, 16:46


Психологію виборця розглядають політичні психологи, професійні політики, рекламісти і соціологи. З цього приводу написані цілі підручники і дослідження.

Але в усіх них говорять лише про ті критерії, за якими здійснюється той чи інший політичний вибір при умові, що людина робить саме його - обирає політика, політичну партію, ідеологію, напрямок розвитку своєї країни.

Але це не завжди і не в усьому саме так...

Психологія "противсіхів"

Останні вибори в Україні на диво рельєфно висвітлили феномен "противсіхів". Іноді така поведінка може бути цілком виправданою. Наприклад - щоб висловити свою позицію, "врятувати" бюлетень від фальсифікацій, висловити протест чи незгоду.

Проте в умовах цих президентських виборів вже всім було зрозуміло, що насправді таке голосування буде грати на руку лише одному з кандидатів. І все-одно - багато хто голосував саме так, все-одно ще й дотепер ці люди захищають цей свій вибір.

Дуже часто це може бути проявом прагнення до зверхності над іншими - "я не такий дурний, як ви", бути ознакою спотворених уявлень. Змінюючись протягом життя, людина потребує якихось критеріїв для оцінки свого розвитку.

Одним з них служить можливість порівняння себе з іншими людьми. А тому принижуючи інших, набагато легше вознестися самому, ніж тоді, коли це роблять за рахунок власних досягнень.

Вибір "а зате!"

Існує певний тип людей, яким що не скажи - вони все перекрутять по-своєму. Іноді навіть видається, що важливим для них є саме це - не знайти Істину, а зробити чи сказати все інакше, ніж це їм говорив хтось інший.

За певних умов це може бути позитивним фактором - як спроба відстояти власну незалежність, власну свободу вибору.

Іноді - може бути проявом еволюційного механізму - усі живі організми прагнуть до різноманіття, так як це сприяє їх легшому виживанню.

А іноді - проявом все того ж бажання показати себе розумнішим за інших - хоча б на словах.

Тому не треба мати ілюзій, ніби переконавши когось в чомусь ми заставимо його і вчинити подібним чином. Часто буває чітко навпаки - така спроба може викликати прямо протилежну реакцію.

Вибір "назло"

Попередні мотиви вибору близькі до наступного прагнення - робити все наперекір комусь, назло йому. В основі такої поведінки лежить все те ж бажання вивищитися легшим чином, ніж зазвичай.

Тобто намагання довести комусь його недієздатність, прагнення протистояти можливому чужому впливу - хай навіть і таким, далеко не найкращим чином.

Проблема полягає тільки в тому, що роблячи щось комусь наперекір, людина переважно першою від того й страждає. От скажімо - як будуть тепер пояснювати собі виборці Харкова, які вже давно мали би переконатися в недієвості своєї міської влади, свій останній вибір?

Кого ж їм тепер винити в вирубці парку Горького? Голосували "назло бандерівцям" за Януковича - от тепер і отримали те, що хотіли. Бо ж напевно неважко було здогадатися, що саме так це й закінчиться.

Вибір "все-одно"

Так роблять в тому разі, коли незважаючи на усі докази чи будь-яку можливу агітацію, все-одно голосують за свого кандидата. Часто це пояснюють стійкістю уподобань електорату. Але на те можуть бути й інші причини.

Соціальним психологам добре відомий подібне явище "реактивного опору" - коли спроба переконати когось викликає прямо протилежний результат, ще більше зміцнює людину в своїй думці.

Пов'язано це в першу чергу з намаганням зберегти власну, нехай можливо навіть і неправильну, точку зору, зберегти за собою право вибору.

А іноді мотивом для такої поведінки може послужити й прагнення перенести на когось якісь свої особливості - як і свої недоліки, так і свої надії. Тоді голосують за когось просто тому, що він схожий на них, подобається їм чи викликає у них відразу.

Гендерний вибір

Парадокс полягає в тому, що більшість виборців України - жінки, а більшість обраних політиків - чоловіки. Тобто виходить так, що українські жінки голосують за чоловіків. Це звичайно може свідчити і про їхню недовіру до собі подібних, але іноді мотивами такого вибору є й інше.

Дехто обирає за принципом зовнішньої привабливості - за Ющенка вони голосували доти, доки він їм подобався. А потім, після отруєння, ще раз проголосували з материнського жалю - і все!

Тепер за цією ж ознакою віддавали свій голос і за Януковича (справжній мужик). В той же час проти Юлії Тимошенко виступають переважно ті, чоловіки яких є чиновниками - "не бабське це діло - політика, я он за чоловіком ходжу, а ця ..., бачте, сама преться!" З боку чоловіків такої ревності щодо неї переважно не спостерігається.

Проте там є інші мотиви. Проти неї або чоловіки - мамусині синочки, які вважають, що кожна жінка повинна їм прислужувати, або чоловіки-підкаблучники, які проти власної дружини й пискнути не сміють і які зате ненавидять усіх інших жінок.

До якої категорії слід віднести нашого попереднього президента - невідомо, але що його відношення до Тимошенко було явно невідповідним його статусу політика-чоловіка і президента держави - мабуть було помітно усім.

Релігійний вибір

В даному разі мова не про належність до тієї чи іншої релігійної віри чи конфесії. Мова про іншу релігійність - ту, яка спрямована або на розвиток людини, або - проти нього. В контексті української реальності таких полюси є два.

Перший - християнська віра в кращому сенсі цього слова (як віра в людину, в можливість і необхідність її прагнення до досконалості), другий - віра язичеська в усіх її проявах.

Один з таких проявів язичества - ззовні давньоукраїнський. На Тернопільщині, неподалік знаходження давнього ідола в селі Раштівці ці новоявлені українці сотворили власне святилище.

При цьому - абсолютно не цікавлячись думкою подолян. Це не випадково - вони вірять, що знають Істину краще за них. Тобто тут ми бачимо все той же механізм власної зверхності, спотвореного розвитку, можливості вознестися самому за рахунок зневаги інших.

Це цілком відповідає релігійним уявленням язичників - ставлячи понад усе Природу, вони цілком закономірно принижують Людину. Як будуть голосувати такі люди, я думаю зрозуміло - поповнять лави "противсіхів".

Іншим проявом язичницької віри на теренах України став атеїзм. Людина, яка не вірить в Бога, не потребує того, щоб заперечувати його існування - вона може вірити в закономірності розвитку Всесвіту (науку чи Дао), духовну еволюцію (буддизм чи індуїзм), знаходити власний шлях.

Тому здебільшого атеїзм приховує не стільки не-віру в Бога, як його заперечення. Атеїсти не є невіруючими в повному сенсі цього слова, вони вірять - в те, що Бога немає. Тобто по-суті є антихристиянською сектою - такими ж ідолопоклонниками, як і нововіри.

Це - спадщина колишньої ідеології більшовиків, які по суті були звичайними люциферіанцями. Попри загальноприйняту думку, в царській Росії існували подібні секти, просто їх не було видно за державною релігією - православ'ям.

Ділились вони на дві гілки: класичні сатанисти-богоборці, які пропагували хаос та знищення, та ті, які були близькі до альбігойців. Останні вважали, що Землею править Люцифер, якого за гріхи перетворили на матеріальну істоту, приречену залишатись тут, поки не відбудує те, що знищила - Рай.

Деякі сектознавці вважають, що комуністична революція - це саме альбігойські ідеї. Тим паче, що символіка співпадає - вранішнє сонце, п'ятиконечна зірка, масонські символи серпа і молота.

А на додачу - ще й кам'яні і металеві ідоли Леніна по всій країні, Біблія з творів класиків марксизму-ленінізму, копія вавилонського Зіккурату у вигляді Мавзолею на центральній площі столиці - все це цілком повноцінна релігія з усіма її атрибутами.

Тому й не дивно, що новітні українські язичники найперше виникли на тих теренах, де в більшій мірі було знищене християнське вчення, де сильнішою виявилася релігія поклоніння Ангелу Вранішньої зірки - Люциперу.

Навіть пам'ятник йому збиралися встановити після революції - як особі, що повстала проти Бога, от тільки так і не змогли вирішити, як він повинен виглядати. Тому й констатуємо тепер, що часто наш вибір визначається не стільки вибором людей чи політиків, як вибором між християнством і протиставленням йому...

Ігор Лубківський
http://www.pravda.com.ua/articles/2010/07/15/5224832/

При всех стонах и криках пострадавших о недемократичности, новый закон о местных выборах однозначно прогрессивен.

Ах,  они не зарегистрировали местные организации за год до выборов, а пытались склепать их на скорую руку под 31 окятбря.

Что мешало тому же Сергею Тигипко создавать свою политическую силу последние лет пять? Ему казалось более простым – бросить миллионы долларов в проплаченные СМИ, стремительно раздуть яркий мыльный пузырь и взлететь на нем к политическому Олимпу. Более простым, чем долгими годами кропотливо создавать структуры на местах, заниматься такой скучной идеологией.

Главными пострадавшими стали трое – Тигипко, Яценюк и Блок Юлии Тимошенко. Сюда же можно с оговорками отнести и Анатолия Гриценко с Вячеславом Кириленко с его «За Украину!»

В идиотской ситуации оказываются пронырливые местные бизнесмены и функционеры, ринувшиеся в «перспективные» проекты Тигипко, Яценюка и прочих. Вместо вожделенных депутатских мандатов под флагом раскрученных лидеров они получают дырки от бублика. Причем, встраиваться в большие старые партии уже нет времени.

Логичным решением было бы ввести такие же нормы и на выборы в Верховную Раду и запретить на выборах избирательные блоки.

Полный текст статьи:

Жертвы «местного» закона»