Про співтовариство

Тут об’єднуються ті, хто любить свій Край. Ми писатимемо тут про це. Будемо розміщувати цікаві фото, обговорювати проблеми сьогодення.

Увага! Учасником співтовариства може стати блогер, який пише на українську тематику.
Вид:
короткий
повний

Ми любимо тебе, Україно!

Не бійся, а - бийся! Мобілізація вже!

Сьогодні святкуємо!

Епіграф: Купила мама коника, а коник - без ноги! Яка цікава іграшка: Зеленський в дві руки!
Кілька актуальних свіженьких матеріалів на тему часу, бо й сам збирався подібне написати про свій вишкіл Євромайданом у 2013 році в Києві зимового грудня.
Один хлопчина гарно то описав, що як медик багато часу проводив на Євромайдані волонтером, але якось мав вільний день і прийшов просто пройтись Хрещатиком з усіми тими палатками та людьми. Прийшов, походив і настрашився, бо то ж як пастка: оточи і розстрілюй. А всі ці люди такі наївні та беззахисні зі своїми палицями та щитами, рогатками і просто камінням у відповідь на максимальне екіпірування спецвояк "Беркуту" та маси МВСУ... Жах і розчарування, безсилля і безнадія опанували тоді чим хлопцем, аж тут хтось крикнув, що терміново потрібен медик! Чи є поряд - медик?! Хлопчина кинувся на допомогу пораненому майданівцю і раптово для нього все встало на свої місця: перемога буде за нами! Іншого бути не може! Слава Україні! Героям слава!
Я сам приїхав на Євромайдан зі своєю особистою місією, яку виконав, але водночас і ця справа мене змобілізувала, а то і врятувала. Робив, що вважав за потрібне, а потім ще на місцевому рівні продовжував справу Євромайдану до перемоги.
Тобто: хто хоче перемоги України у цій війні - берись і будь-що корисне для того роби вже і постійно, бо саме тим врятуєш себе! І родину та країну порятуєш.
Не бійся, а бийся! 
Дій!
Богдан Гордасевич
3:44 16.02.2022

Роман Доник

Ок. Давайте і я про паніку.
12 лютого 2022 13:41

Ок. Давайте і я про паніку. Точніше про її відсутність. Я не чищу зброю. Бо вона почищена в штатному режимі. Маж не маж, а масло в метал не всмоктується. То більше механічне заспокійливе, коли нема чим зайнятися. А мені є чим. Правда. От ми зараз підрозділ формуємо зі специфічними завданнями, по суті з нуля. Як прототип. Пілотний скажемо так проект. Обладнання за волонтерський кошт. Люди як золото підібрані. Як зайде тема, та буде реальний результат (а він буде з вірогідністю 99,8%) то будемо керівництву ЗСУ пропонувати. До впровадження. З усіма технічними та матеріальними викладками, кошторисами та штатками. Але одного підрозділу, то для попишатися собою, типу «які мі круті», «ось що круте зробили», замало. Такі підрозділи необхідні в деякій кількісті. І так, це не має аналогів в арміях НАТО. Бо вони не бачили такої війни, яку ми ведем вже 8 років. Тому армійське керівництво розуміє навіщо то треба та який з того буде профіт на рівні окопу. Наша задача показати як. І ми покажемо.
А ще, крім того що багато технічних нюансів є ще бюрократія. Бо по досвіду з навчанням кулеметників та настанови 12,7, саме гірше що є в ЗСУ — робити щось перший раз. Бо між тими хто на горі розуміють користь та тими хто внизу буде користувачем, багато шарів з тих, кому піхуй. Хто просто відбуває календарі. Але ми ж вже теж загартовані. Та й підтримка потужна. Точніше підтримка головнокомандувача є і зараз. На 100%.
Я це все до чого. Я коли новини або фісбук читаю, то в мене теж тривожність з'являється. Але потім я «звіряю годинника» з десятком людей, яких я особисто знаю та думці яких довіряю, та розумію що не час витрачати сили на емоції. Не продуктивно. Бо нема в мене часу та сил ще й на це. Родина, робота, здоров'я, допомога фронту, новий проект. Ну нема часу та бажання сповзти в істерику. З ковідом просидів вдома і то не зміг. Бо воно того не варте. Бо нема чого себе палити там де ми ні на шо не впливаємо.
Хто впливає? Так он, збройники впливають. А ви знаєте, що в нас сучасних ПТУРів вже більше ніж у країн членів НАТО в Європі? Крім Британії. І вони в руках людей, які впливають та будуть впливати на процеси в разі чого. І якщо вони не нервуються, то чому я повинен це робити? Ну правда? Щоби що?
Звісно в мене є думки з приводу того що відбувається, та яка ролі України в цьому всьому. Але це теж чиста теорія, яка ні на що не впливає. А сісти писати про це часу не вистачає. Та й чи треба воно? Зараз всі пишуть. Як правило якусь маячню. Тому я вимушений дуже обережно витрачати час та внутрішні ресурси. Бо за допомогою їх я можу зробити ефективнішою роботу тих, хто впливає на процеси зі зброєю в руках.
Отак все просто. Просто робити те, що залежить від нас. Те, на що можемо впливати з користю.
Моторошно? Істерика стукає зсередини? Допоможіть воякам. Вони знають як вас захистити. Роблять це 8 років і будуть робити надалі. І дякуємо всім, хто має тверезу голову та довіру до ЗСУ.

Оце з цими бункерними гранатометами на передовій, я якось аж розстроївся
14 лютого 2022 15:19
Оце з цими бункерними гранатометами на передовій, я якось аж розстроївся. Ну чисто егоїстично. Як людина з досвідом, яка латає дірки в логістиці та забезпеченні в скрутні часи)). Я вам зараз трошки «здам», як воно інколи на війні буває у військових в голові. В нас же війна аж 8 років. І багато було різних ситуацій. Так от, з досвіду, коли починається якийсь піздорєз в точці А, то це не значить що в точці Б, кілометрі за 3-5 (і більше) хтось так лякається, що аж кушать не може. Хєр там. Поки управління та командування свою увагу зосереджує там де гаряче, в інших місцях багато хто міркує як би під шумок чогось в бойовиків віджати, та може задвухсотити кількох. Ну, так це працює. Тактична перевага, якою користуються ті хто давно воюють.
А їх дуже багато. А тут нас всіх залякують, що от от щось почнеться. Але військові вони ж люди прості. Вони ж розуміють. Взагалі кругом початися не може. Ну, такого не буває. Ну, буде пара-тройка напрямків для удару. А все інше? А все інше це просто мрія. Це просто вікно можливостей. Командування зайняте, ніхто туди де тихо уваги не звертає, бойовики перелякані, резервів нема. А тут ще й гранатомети бункерні. Це ж як рушниця на стіні в першому акті. Жмуть прямо. Руки печуть. Посміхаються, підморгують. Шепочуть тихенько — «ну давай, ти ж хочешь, ніхто ж не взнає». А тут же ще й нагода яка — треба «смєжнікам» допомагати, на себе сили та засоби ворожі відтягувати. А може ще й з тилу зайти вийде до атакуючих.
І от я, знаючи кілька сотен людей, які воюють з 14 року в різних підрозділах, маю побоювання, що дуже багато бажаючих буде «з переляку» помацати ворога за горло, та трошки посунути ту лінію фронту. Бо все ж одно, замєс же вже трапився. А ми тут ні до чого. А ще дуже хотца подивитися, як та допомога натівська в роботі себе покаже. А ще бляха ті приціли на NLAW вже місяць як спати не дають. Вже й кріплення нагуглили, щоб коліматором на автомата поставити.
І от так з переляку можуть де кілометр, а де десять і звільнити. Бо воно як покатить, то важко буде зупинитися. А в орків всі резерви будуть в інших місцях. В общем, нароблять дєлов «з переляку», а потім будуть телефона обривати. Голі-босі, позиції нові, обладнати треба, держава не вспіває.
Так вона доля волонтерська. Але ми що? Ми завжди готові.
Дякуємо всім, хто допомагає, має тверезу голову та довіру до ЗСУ.
Донік Р


Аркадий Бабченко

Без паники
14 лютого 2022 11:57
Паника возникает тогда, когда решение не принято. Когда оно принято — паники нет. Есть план действий.
Просто определитесь, что вы будете делать. Оставаться или уезжать. Воевать или нет. И как только это решение будет принято, все сразу станет на свои места.
Тот, кто решил уезжать — будет предпринимать меры к отъезду.
Тот, кто решил воевать — будет предпринимать меры к обороне.
Найдите свое место просто. Определитесь, что вы хотите делать. Уезжать, воевать, помогать воюющим в меру сил и возможностей.

Советов тут уже никто никаких дать не может. Такие решения принимает уже каждый сам. Каждый сам определяет шкалу своих приоритетов.
Единственный унифицированный совет в этой ситуации — вывезти детей. Стариков. Семью. Если ваши близкие не будут принимать участие в сопротивлении.
Потому что иначе они будут только мешать.
Всем. В первую очередь — именно вам.

Разговоры про патриотизм, конечно, правильны, но детям под обстрелами делать совершенно нехрен. Потом до пенсии на психотерапевтов работать только.
Да и мирняк в целом тоже только лишь мешается под ногами, ограничивает возможности применения сил и средств, сковывает действия и отвлекает ресурсы. Если на крыше огневая точка, а на подвале надпись «Не стреляйте, здесь живут люди» — это сковывает возможности её уничтожения и может стоить жизни солдатам.

Да и вообще армии будет не до вас. Не до того, чтобы привозить вам воду и кормить вас кашей. Так что если вы не нужны обороне — лучше не мешаться под ногами.
Каждый хорош на своем месте.

Лучше в это время деньги в Польше зарабатывать и на тепловизоры переводить, чем ждать, когда у теробороны появятся свободное время и ресурсы, чтобы приехать и привезти вам бочку воды. Им и без вас будет чем заняться.
Просто примите решение.
И вы сразу успокоитесь. Вот увидите.

А то на все эти метания в фейсбуке смотреть невозможно.

Британские страховщики прекращают страховку самолетов, летящих в Украину? Да и хрен на них. Если вы остаетесь и чистите оружие — вам какое до этого дело? Если уезжаете — так выбирайте альтернативные пути отъезда.
Но бегать по фейсбуку, разбрасывая зраду горстями — самый худший вариант.
Доброе утро.
https://site.ua/arkadiy.babchenko/bez-paniki-i7o6rem

Стрітенням вважають як зустріч зими з весною

СТРІТЕННЯ ГОСПОДНЄ: ЩО ВІДОМО ПРО ІСТОРІЮ СВЯТА, ТРАДИЦІЇ ТА ЗАБОРОНИ ЦЬОГО ДНЯ

На Стрітення у церквах освячуються свічки, які вважаються головним засобом для очищення будинку, приборкання сварок, збереження будинку від блискавок і пожеж, лікування душі й тіла

Фото з відкритих джерел

Стрітення Господнє, або Принесення до Храму – це одне з дванадесятих (12-ти найважливіших після Великодня) церковних свят. З грецького це слово перекладається як "зустріч". У церковній традиції це день, коли на 40-й день після Різдва немовля Ісуса Христа принесли до Єрусалимського храму, де його зустрів Симеон Богоприємець. Свято має незнімну дату – 15 лютого.

Розповідаємо детальніше про історію та традиції відзначення Стрітення Господнього.

Історія свята

Стрітення відзначають на 40-й день після дня народження Ісуса Христа. Саме на 40-й день від народження Марія принесла до Єрусалимського Храму Ісуса Христа. Закон того часу диктував жінкам приносити до храму хлопчиків на 40-й день від народження, а дівчаток – на 80-й. До цього часу жінка вважалася ритуально нечистою. Для очищення кожна мати мала принести до святині однорічне ягня на цілопальну жертву як знак визнання над собою найвищої Божої влади і подяки, та голуба чи горлицю – як жертву очищення від гріхів.

Якщо жінка була бідною, то дозволялося у якості жертви принести двох горлиць.

У день, коли Марія разом із Йосифом принесла Ісуса до храму, їх зустрів там 360-літній старець Симеон Богоприємець. Йому було сповіщено, що він зможе вмерти лише тоді, як побачить Ісуса Христа. Взявши немовля Ісуса Христа на руки, Симеон проголосив його Месією. Те й здійснилося – Симеон міг одержати тепер вічний спокій.

Симеону було довірено перевести Священне Писання. В ході перекладу він здивувався, що в Писанні було сказано про те, що Діва, тобто незаймана, породить дитя, і він хотів виправити слово "Діва" на слово "Дружина". Проте він не встиг цього зробити – йому явився Ангел і заборонив правити Писання. До того ж Ангел сказав, що Симеон не помре, поки не переконається в цьому. Тож тільки після зустрічі з Ісусом Христом старець знайшов вічний спокій.

У цей день в храмі Ісуса Христа зустріла Анна Пророчиця. Ця жінка підійшла до Богоматері, вклонилася малюкові Христу і з легкістю на серці вийшла з храму. Після чого ця Анна Пророчиця несла городянам звістку про те, що на землю прийшов Месія.

Як відзначають Стрітення

У православних храмах 15 лютого проходить особлива служба з малим водосвяттям. Християни вірять, що освячена на Стрітення Господнє вода має чудодійну силу. Вона може зберігатися тривалий час, не втрачаючи своїх особливих властивостей.

Під час богослужіння можна попросити у Господа допомоги в справах і здійснення мрій. У народі вірять, що щирі прохання будуть почуті й виконані.

Фото з відкритих джерел

Також на Стрітення у церквах освячуються свічки, наділяючись благодаттю Господньою. Вони вважаються головним засобом для очищення будинку, приборкання сварок, збереження будинку від блискавок і пожеж, лікування душі й тіла. Їх дбайливо зберігають упродовж року біля ікон і запалюють під час домашньої молитви.

Чого не варто робити на Стрітення

У цей день заборонено лаятися та сваритися, щоб виплеснута негативна енергетика не повернулася сторицею.

Не можна прибирати – мити вікна, витирати пил. Робити прибирання потрібно напередодні свята, але не бажано затягувати до самого вечора. Краще виконати всі хатні роботи напередодні. Щоб зміцнити родину, варто залучити до прибирання усіх членів сім’ї.

Заборонено прати, шити та зашивати речі інакше можна позбавити себе щастя. Також не можна виконувати важку роботу та вирушати в подорож.

Не можна проводити магічні ритуали, а також довго ніжитися у воді. Рекомендується у цей день взагалі не митися. У крайньому разі можна прийняти душ після ранкового богослужіння.

Свято за народним календарем

Символічно Стрітенням ще вважають зустріч зими з весною. Останні зимові морози, а також весняні відлиги називали Стрітенськими. Період від Стрітення до Благовіщення вважався біологічною межею зимоборства. Після свята люди бралися до весняних робіт – готували ґрунт та прибирали в садах. На Стрітення молодь влаштовувала гуляння.

Люди звертали увагу на прикмети, щоб передбачити погоду на весну та майбутній врожай:

  • якщо в ніч на Стрітення небо чисте, яблука та груші добре вродять;
  • якщо на Стрітення почнеться відлига, то весна буде пізньою;
  • сильний вітер на Стрітення – погана прикмета для посівів;
  • ясна і тиха погода на Стрітення – до теплої та м'якої весни.

Четверта "втрачена" донька Ярослава Мудрого була королевою Англі



Станіслав Бедрак  · 8 лютого о 23:06  · 
#наша_історія #постаті #жінка_в_історії

Четверта "втрачена" донька Ярослава Мудрого була королевою Англії.

Агата Київська, королева Англії. Дружина короля Едварда. А ще історики називають її «втраченою» четвертою донькою Великого князя Київського Ярослава Мудрого і Інгігерди — доньки шведського короля Улофа III. Це вона пов’язала теперішню правлячу британську династію Віндзорів з київськими Рюриковичами (через шотландський правлячий дім Стюартів).
Існує гіпотеза англійської дослідниці Н.Дей, що Агата була дочкою Володимира Великого та Анни Порфірородної, візантійської принцеси. Походження Агати й досі спричиняє суперечки.
Вважається, що у Ярослава Мудрого було тільки три доньки. Утім, на фресці Софійського собору зображено чотири доньки. Перша Анастасія — королева Угорщини, дружина короля Андраша І. Друга – Єлизавета (Еллісіф), королева Норвегії, дружина короля Гаральда III Суворого, потім дружина короля Данії Свейна II Данського. Анна — королева Франції, дружина короля Генріха. І… цілком ймовірно, Агата, королева Англії.
Можливо, тому її ім’я не таке відоме, що їй спочатку не дуже пощастило з заміжжям. У літописах згадки про королеву Агату датовані 1066 роком. (У ті часи на місці Москви квакали жаби, в лісах бігали дикі мокші).
А рідними братами цих князівен, доньок Ярослава Мудрого, були: князь Всеволод Ярославич, чоловік принцеси Марії, дочки імператора Візантії Костянтина IX Мономаха (1046), від шлюбу народився Володимир Мономах; князь Ізяслав Ярославич, чоловік принцеси Ґертруди, дочки польського князя Мешка II (1040); князь Святослав Ярославич, чоловік німецької графині, внучки цісаря Генріха II, імператора Священної Римської імперії; князь Ігор Ярославич, чоловік німецької принцеси Кунігунди, графині Орламіндської; князь Володимир Ярославич, чоловік німецької графині Оди, дочки великого графа Ліпольда фон Штаде.
Але повернемося до Агати, котру історія незаслужено «забула» і ледь не стерла з пам’яті наших співвітчизників.
У той час Англія потерпала від набігів вікінгів. Майбутній чоловік Агати народився саме в період данського вторгнення до англосаксонського королівства. Після раптової смерті батька Едмунда Едуарда та його брата Едвіна вивезли у Данію, щоб згодом позбутися. Але їх врятували прибічники англо-саксонського королівства і вивезли принців до Русі, де царювала донька короля Швеції Олафа Інгігерда. Вона любила, коли в її палаці гостювали принци, взяла над ними опіку.
Ось там і зустрів принц-вигнанець Едуард Агату. Шансів на те, що він поверне собі корону, було дуже мало, тому дуже ймовірно, цей шлюб був справді з великого кохання, а не з розрахунку.
З біографії її чоловіка Едуарда Вигнанця відомо, що він підтримував угорського короля Андраша I і супроводжував його в поїздці з Києва до Угорщини у 1046 р. (а ми пам’ятаємо, що дружиною Андраша І стала Анастасія Ярославна), після чого тривалий час перебував при його дворі. За логікою, так він міг одружитися з сестрою Анастасії Агатою, до того ж низка хроністів впевнено повідомляє, що сестра Агати була королевою Угорщини.
…Тільки через десять років сталося так, що він все ж став королем. У них народилася донька Христина. Ще через 5 років — Маргарита, котра увійшла в історію як перша свята Шотландії. Трохи пізніше — син Едгар Етелінг. Невдовзі Едуард Вигнанець помер. Історики стверджують, що його отруїли.
Овдовіла Агата Київська залишилася в Англії з трьома своїми дітьми. Її син Едгар, останній нащадок Уессекської династії, встиг побути королем Англії всього два місяці, як за трон знову розгорілася битва, котру виграв Вільгельм Завойовник.
Донька Гаральда Суворого, котрий теж програв битву за англійський трон, принцеса Гіта — втекла до Русі і вийшла заміж за онука Ярослава Мудрого Володимира Мономаха і невдовзі стала мамою Мстислава Великого та Юрія Долгорукого.
А Агата з двома доньками вирішила повернутися через Францію, де була її сестра Анна, до Угорщини, і там, біля сестри, планувала доживати свій вік. Але шторм прибив їхній корабель до Шотландії, де їх гостинно зустрів король Малкольм ІІІ і запропонував залишитися там назавжди, одружившись з донькою Агати Маргаритою. У них народилося четверо шотландських королів: Едмунд, Едгар, Олександр I та Давид I (Ярославу Мудрому вони доводилися правнуками).
Там, при дворі, Агата, королева Англії, допомагала своїй доньці, будувала храми та монастирі. Маргарита при цьому прославилась своїми релігійними реформами та своїм впливом на культурну трансформацію шотландського королівства, за що в 1250 р. була прирівняна до святих папою Інокентієм IV. 1673 року Маргарита була проголошена небесною покровителькою Шотландії. Ім’я Маргарити присвоєно найдавнішій будівлі Единбурга та каплиці королівського замку. Університетський коледж в Единбурзі також названо на її честь. Королеву Маргариту Шотландську поховано поруч із чоловіком у Данфермлинському абатстві. Молодша донька Агати Христина стала абатисою в Гемпширі.
А згодом онука Агати Матильда була видана заміж за сина Вільгельма Завойовника, майбутнього короля Генріха Першого. За онука Маргарити, єдиного сина та нащадка Давида I, Генріха Шотландського, графа Хантінгдона (1114-1152), в 1139 р. була видана заміж правнучка Анни Ярославни, королеви Франції, Ада де Варенн (бл.1120-1178).
Королевою Шотландії Ада так ніколи і не стала, оскільки її чоловік помер на рік раніше за свого батька. Але два її сини з трьох стали шотландськими королями — Малкольм IV (1142-1165) та Вільгельм I Лев (1143-1214). Дочка Маргарити Матильда була королевою Англії, прабабусею легендарного короля Річарда Левове Серце.
Агата пережила свою доньку, зятя та сина, закінчивши дні у монастирі. Серед її нащадків — знаменита Марія Стюарт і навіть нинішні правителі Британії.
Така ось поки що не до кінця з’ясована, але від того ще більш інтригуюча історія, про яку не встиг написати Шекспір, але котра варта уваги істориків. Бо династійні зв’язки поєднують Київську Русь з усіма наймогутнішими державами світу.
З князівнами руськими мали за честь зв’язати свої долі вищі особи європейських країн не задля претендування на престол подружньої батьківщини, а щоб заручитися підтримкою і впливом їхніх батьків та братів.
Серед руських князівен (доньок князів Русі), відомих історикам імен, тридцять три дівчини мали імена слов’янські. З них стали княгинями руськими дванадцять князівен. Чотири княжни заручилися з королями Польщі і ще дві – з королями Угорщини. Дві княжни стали княгинями Померанії. Серед доньок князів з Русі, що мали певні з вищезгаданих імен слов’янських, вийшли також княгиня Мазовша, герцогиня Шлезька, герцогиня Познанська.
Мариця, дочка Володимира Мономаха, була дружиною Леона – сина Діогена, що претендував на візантійський престол, а донька нащадка Володимира Мономаха, Великого князя Київського Мстислава Гаральда – Добродія (від шлюбу зі шведською принцесою Христиною), прийнявши християнське ім’я Ірини, стала імператрицею Візантії після одруження з Андроніком Комніном.
Онучка Ярослава Мудрого Прокседа Всеволодівна (прийняла християнське ім’я Євпраксія) була дружиною маркграфа Нордмарка Генріха, а згодом німецького цісаря Генріха IV і відома в Європі під ім’ям Адельгайда. Історії відомо ще п’ятдесят п’ять княжих доньок, з яких двадцять дві вийшли заміж за руських князів. І кожна історія — унікальна й неповторна.
Джерело : https://33kanal.com/news/151114.html

«Марші єдності» в Харкові

Тисячі людей взяли участь у «Марші єдності» в Харкові 
5 лют 2022, 19:10

У Харкові відбувся «Марш єдності», в якому взяли участь понад 5 тис. людей. Учасники тримали в руках українські прапори та великий банер з надписом «Харків — це Україна».

Подія відбулася в суботу, 5 лютого, марш стартував від площі Конституції. Попереду колони йшли правоохоронці та кінологи, пише «Укрінформ».

За словами координатору заходу Костянтина Немічева, на марші були присутні представники понад 80 громадських організацій.

Це мирна акція без політичних закликів, яку Харківська міська рада намагалася заборонити, посилаючись на коронавірус та загрозу ймовірних провокацій. Однак суд дозволив її провести, — розповів він.

Після маршу на площі Свободи розпочався патріотичний мітинг. За даними поліції, мирна акція пройшла без сутичок та затримань.

Треба показати, що Харків — це Україна. Ми всі єдині, але нічого не боїмося. Насправді вони мають нас боятися. Ми тут, на своїй землі, у своєму місті, — прокоментував один з учасників маршу.

Нагадаємо, під час такого ж «Маршу єдності», який проводився у Харкові 22 лютого 2015 року, було здійснено терористичний акт. Унаслідок вибуху, що пролунав, коли мирна хода проходила повз Харківський палац спорту, загинуло чотири людини, ще дев’ять осіб отримали поранення.

Міжнародна солідарність проти війни

Іноземці провели в Києві Міжнародний марш єдності на підтримку України (ВІДЕО)
6 лют 2022, 18:59

У Києві іноземці, які проживають в України, провели акцію на підтримку нашої держави проти російської агресії — Міжнародний марш єдності на підтримку України (Internatinoal Unity March for Ukraine).

Акція, в якій взяли участь близько 200 осіб, розпочалася в центрі міста — з парку біля пам’ятника Тарасу Шевченку учасники маршу пройшли ходою до Майдану Незалежності, повідомляє агентство «Укрінформ».

Учасники маршу вигукували «Слава Україні» та тримали прапори своїх країн, а також прапори України. На Майдані Незалежності організатори заспівали Гімн України.

Ходу супроводжували два патрульні автомобілі. Загалом акція пройшла спокійно.

Під час Міжнародного маршу єдності на підтримку України, фото: «Укрінформ»

Під час Міжнародного маршу єдності на підтримку України, фото: «Укрінформ»

Ввсиль Симоненко в нашому часі



28 коротких років Василя Симоненка. Подорож місцями поета

28 коротких років Василя Симоненка. Подорож місцями поета
16:07, 8 січня 2022
Радомир Мокрик
науковий співробітник Інституту східноєвропейський студій, Карлів Університет (Прага, Чехія)

“Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень”
Тарндинці і Біївці – рідні місця поета. У Біївці стоїть сільська хата, в якій народився Василь Симоненко. Сьогодні там – його музей. А в селі Тарандинці, що неподалік, є школа, де Симоненко завершував навчання, і яка сьогодні названа його іменем. Табличка висить неподалік головного входу. 

Село справляє враження невеличкого, охайного населеного пункту. На порозі сучасної будівлі вже очікує Світлана Борисівна. Вона проводжає мене на другий поверх, саме там знаходиться кімната-музей. Насправді це три просторі зали. У першому – збірка шкільних артефактів: Симоненкові нотатки, зошити, дипломи, учнівські журнали.

З будь-якої біографії Василя можна дізнатися, що він закінчив школу з золотою медаллю. Одне зі свідоцтв на стенді в першій кімнаті музею. З нього дізнаюся, що навіть у відмінника Симоненка протягом навчання таки були “плями на сонці”: завершуючи семирічку в 1949 році “при відмінній поведінці”, учень отримав три четвірки – з фізичної підготовки і, як це не парадоксально, з української та російської мови. 

В останній залі на мене чекав справжній дослідницький скарб: оригінальні рукописні листи матері Симоненка Ганни Щербань до Миколи Сома, одного з найближчих друзів поета. Поки я фотографую, на порозі кімнати-музею з’являється акуратно вдягнений чоловік середнього віку. Виявляється, один з моїх співрозмовників, з якими довелося зідзвонюватися у пошуках Симоненкових слідів.

Це Василь – шкільний психолог, працює в ліцеї містечка Глобине. Він буде моїм провідником до Біївців. Шлях між двома селами – це окремий розділ в біографії Василя Симоненка, його варто пройти пішки. Сам Василь щоденно долав близько дев’яти кілометрів від рідного дому в Біївцях до школи в Тарандинцях.

Місцева вчителька Уляна Демченко згадувала: “Якось зарядили хуртовини. В такі дні наша школа затихала, бо підвозу ж тоді не було. І раптом на шкільному порозі з’явилась снігова баба. Це з усіх чужосельців прийшов до школи один Василь. На уроках він був серйозний – аж занадто. Ніколи не сміявся, не ганяв по шкільному подвір’ю. У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень”.

У часи учнівства Симоненка дороги не було, його шлях пролягав полями. Ми ж з моїм новим другом Василем користуємося перевагами цивілізації – сьогодні два села з’єднує пряма асфальтова дорога, по якій ми і рушаємо.

Василь декламує на пам'ять вірші Сосюри і розповідає історії про Симоненка. Краєвиди навкруги справді чудові, м’які осінні пастелі полів, цілковитий спокій навколо. Можна собі уявити, як тут юнак ходив купатися на річку Удай. “Культу” Василя Симоненка на його малій батьківщині точно немає. Таке враження, що більшість місцевих лише “щось чули” про свого співвітчизника. Однак є група ентузіастів, які бережуть спадок та пам’ять про поета, тому його історія досі тут.  

“Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці”
Біївці – мініатюрне село на Полтавщині (не плутати із Біївцями в Київській області, які промайнули в “Кайдашевій сім’ї” Нечуя-Левицького та серіалі “Спіймати Кайдаша”). Згідно з останнім переписом населення у 2001 році, тут проживало 272 особи. При вході в село стоїть пам’ятник Василю Симоненку. Бюст поета на високому п’єдесталі, загороджений невисоким парканом. Навколо нього – кілька дітей на велосипедах. Загалом вулиця майже безлюдна.

20210831_144057.jpg
Пам'ятник Симоненку у Біївці

Фото автора
Однак саме це маленьке село було для Симоненка “місцем сили”. “Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя”. Ці слова Василя досі можна не лише прочитати, а й почути – коротке інтерв’ю з “живим голосом” опубліковане у мережі. Василя запросили на радіо після виходу поетичної збірки “Тиша і грім” у 1962 році.

“Вкоріненість”, відчуття дому і рідної землі є одним з головних мотивів його творчости. Він був патріотом України в найкращому сенсі цього слова. Але Україна Василя Симоненка – це не абстракція. Джерело цих почуттів він узяв з Полтавщини, зі своїх маленьких Біївців. 

Хата-музей поета розташована метрів двісті далі по прямій дорозі. Мене зустрічає Валентина Іванівна – енергійна місцева жінка. Саме вона є володаркою ключів від будинку, де понад 80 років тому народився Василь Симоненко.

Хату збудував його дід Федір Щербань у 1920-х роках. Будинок простий і доглянутий. На подвір’ї кущ калини, біля дверей меморіальна таблиця з фотографією Симоненка та роками його життя. Справжніх речей поета та його родини в хаті не залишилось. Коли випускник Київського університету Василь Симоненко переїжджав у Черкаси, він забрав маму з села. Тоді ж хату продали, в ній оселились інші люди. Лише згодом, після Симоненкової смерті, цей будинок перетворили на музей.

Василь народився тут у 1935 році і ріс з мамою – Ганною Щербань та її батьком – дідом Федором, з козацького роду. Федір Трохимович був освіченою людиною і передавав знання внукові. Працював писарем у сільській раді, завдяки йому сім’я не бідувала поки Василь був ще геть малий. 

20210831_140032.jpg
Хата, де народився Василь Симоненко. Нині там музей

Фото автора
20210831_141005.jpg
20210831_140936.jpg
“Був такий начитаний, що до нього приходив поважний суддя із сусіднього села Тарандинці, щоб погомоніти про се, про те, – згадувала його дочка Ганна. – Я пам’ятаю, що якось вони пів дня сперечалися про історію утворення Пруссії. Коли ні з ким було поговорити, мій батько нудьгував”.

До слова, зображення діда Федора, зроблене Аллою Горською, та фотокартку батька Андрія зберігають у шкільному музеї у Тарандинцях. Саме старий Щербань був для малого Василя найкращим другом і вчителем. Батька ж у поета “не було”: “В мене була лиш мати, та був іще сивий дід, нікому не мовив – тату, та думав, що так і слід”.

Про Андрія Симоненка можна зустріти різні історії. Валентина Іванівна розповідає, що той був гульвіса і вирізнявся неабиякою харизмою, чим зловживав. З її слів, того ж року в селі народився не лише Василь, а й Григорій Симоненко, звідний брат поета. Григорій працював трактористом і неабияк пишався тим, що його брат – знаменитий поет. Втім відносин з батьком у Симоненка справді не було. Тим сильніша була його любов і відданість матері. Мама Ганна Щербань – червоною ниткою проходить через усю творчість поета.

Поступивши на навчання в Київський університет, ще на першому курсі майбутній “шістдесятник” занотував у своєму щоденнику: “Знайомство з курсом збентежило мене ще більше. Зрозумів, що щирості і невимушеності тут не буде. Вечором кидався в постіль, втикався в подушку, кусав губи, щоб не плакати. Тепер невблаганно тягло в село. Хотілося кинути все, примчати додому, піти з Гришею збирати жолуді, ритися в осінньому сухому листі, пекти в багатті картоплю і гонитися в кущах за дівчатами. А вечорами. Ех, осінні вечори на Полтавщині, як я нудьгував за вами!”.  

Василь Симоненко остаточно поїхав з Біївців у 1952 році – сімнадцятирічним юнаком, абітурієнтом Київського державного університету. Про власні “проводи” в столицю майбутній журналіст залишив колоритний запис у щоденнику: “За тиждень перед від’їздом звільнили мене від усяких турбот по господарству. Мати намагалася тримати мене побільше біля себе і часом крадькома плакала. А мені не сиділося, тягло кудись далеко в невідоме.

А за кілька днів наша хата наповнилась шумом – прийшли виряджати, принесли пляшки, заткнуті качанами. Запахло самогоном, потягло на співи – і закрутилося. Мені всі трохи заздрили і разом жаліли. Потім ходили селом – кричали, варнякали, дратували псів і цілувалися з дівчатами. Гриша міцно тримався за мене. Певне тому, що самостійно не міг рухатися. А двоюрідний брат Альоша – здоровило і силач – жартома витягав кілки з тинів і діловито трощив їх об телефонні стовпи. По щирості, я побоювався, щоб він у приливі ніжності не поліз мене обнімати. Боявся не тому, що не вірив в медицину – просто не хотілося їхати в Київ з поламаними ребрами”.

“Я став у Черкасах ще самотнішим”
Після війни Черкаси набули нового дихання. В 1954 році місто стало обласним центром, відкрили кілька заводів. Новий статус означав, що в Черкасах буде виходити й власна газета – “Правда”. Саме туди скерували Василя Симоненка після закінчення університету в 1957 році.

Красивий будинок у центрі Черкас за адресою Хрещатик, 251, зберігає чи не найбільш вагому пам’ять про поета. Тут діє кімната-музей його імені. Світлий вхід крізь сецесійні двері одразу дає зрозуміти, що тут “місце Симоненка”: ліворуч перед сходами стоїть бюст, на стіні акуратно виведений текст “Лебедів материнства”. Підйом сходами на другий поверх – і я на місці – сьогодні це редакція газети “Черкаський край”, колишньої “Черкаської правди”.

Будинок, у якому працював Симоненко, на вул. Хрещатик, 251 звели у 1914 році

У Симоненковому кабінеті мене зустрічає Ніна Іванівна. Вона нещодавно працює в музеї, однак про Василя Симоненка, здається, знає набагато більше за мене.

Василь працював у “Черкаській правді” недовго. Через декілька років перейшовши (дослівно, майже через дорогу) в редакцію “Молодь Черкащини”. Спогади його друзів сповнені веселих історій з редакційного життя. Симоненко мав відмінне почуття гумору та любив розіграші. Однак його власні щоденники не передають радості журналістських буднів: “Сьогодні проїздом у наших Черкасах був Микола Вінграновський. Вперше я зустрівся з ним у 1958 році. Будьте прокляті ви, нікчемні гроші! Ви зробили мене рабом газети, і я не зміг поїхати разом з Миколою до Канева. Давно в мене не було такої втрати бо, по правді кажучи, нікого було втрачати”.

Газетна рутина була пов’язана не лише з малою зарплатою, але й передусім із специфікою роботи в радянських ЗМІ. Для Симоненка, який завідував відділом пропаганди та агітації, це означало також обов’язкове написання віршів до комуністичних святкових дат. Саме ці низькопробні “агітки” закидають Симоненкові як знак відданости радянським ідеалам. Хоча для Василя, судячи з його спогадів, йшлося про неприємний обов’язок, який належав йому “за посадою”. Окрім цього, радянські газети проходили сувору цензуру, яка іноді переходила в самоцензуру. Втім з плином часу він писав все більше текстів, які підпадали під означення “буржуазного націоналізму”.

Симоненко вів щоденник, виданий під назвою "Окрайці думок"

У спорадичних щоденникових записах Симоненка, які стали відомими під назвою “Окрайці думок”, часто зустрічається слово “самотність”. Особливо гіркі рядки написані протягом останнього, 1963 року: “Ні, не так я мріяв жити як живу”, “Тепер я став у Черкасах ще самотнішим”, “Ціле літо я сидів на дикому острові. Якби не поїздка в Канів до «Жайворонка», то й згадати нічого було б”. 

За рік до смерти поета партійні органи закрили редакцію “Молодь Черкащини”, Симоненко пішов дописувачем у “Робітничу газету”. Того середовища однодумців та відчуття співдружності, яке сформувалося паралельно в Києві, у Симоненка в його провінції не було.

Ми рухаємося крізь його життєву історію: дитинство, студентські роки, редакторська робота, перша збірка, знахідки в Биківні, побиття міліціонерами після конфлікту на вокзалі в Черкасах. Останній пункт традиційно викликає різні спекуляції і навряд чи будь-яка ґрунтовна розмова про Василя Симоненка може обійтися без тієї історії, яка завершилась для поета-журналіста ночівлею у відділку міліції на вокзалі в Смілі.

“Відчуваю, ніби щось там обірвалося усередині”
Ось як її вже в 1991 році описував друг Симоненка Віктор Онойко. У 1962 році до Симоненка приїхав погостювати товариш з Біївців. Друзі поспілкувались і випили вина. Симоненко пішов проводжати товариша на вокзал. Усвідомивши, що в нього скінчились цигарки, він вирішив придбати їх у вокзальному буфеті. Продавчиня, попри те, що ще не настав час обідньої перерви, відмовилася впускати поета. Мабуть, він відреагував гостріше ніж звичайно. Підійшли міліціонери і наказали показати документи. Посвідчення журналіста партійної газети, здавалося б, мало заспокоїти їх. Однак реакція була протилежною. Симоненка заштовхали в службову машину і відвезли на станцію імені Шевченка в Смілу, де він провів цілу ніч у відділку.

Наступного дня лише після втручання секретаря Смілянського міськкому друзям вдалося вияснити, що трапилось. Витягати Симоненка з відділку поїхали троє журналістів, одним з них був саме Віктор Онойко. Він і переповів Симоненкову розповідь.

Симоненко помер через півтора року після побиття міліціонерами

“Побачивши мене, він одразу попросив закурити (знав, що з нас трьох лише я курю). Я перед самим від’їздом купив пачку і віддав її. Він жадібно накинувся на цигарку. “Більше доби не курив”, – пояснив поки прямували до нашого червоного “Москвича”. І додав: “Не їв і не спав”. Коли сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукави сорочки.

– Ось, подивіться…

Ми жахнулися, всі руки були в синцях.

– А на тілі, здається, жодних слідів.  Хоча били. Чим били – не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском, чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку. Я, бачте, не сподобався їм. Коли везли туди – погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзати. Я ж їх поліцаями обізвав іще. Вони затятими виявилися. Як же: потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей як до бидла. А ще кортить владу свою показати. Ви думаєте, хто на себе ту форму нап’яв?

Василь вилаявся і викинув за дверці ще один бичок. Потім додав:

 – У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати у двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув обличчям донизу на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Ото він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось там обірвалося усередині”.

Дотепер поширена думка, що побиття поета було наслідком знахідки у Биківні. У 1962 році він разом із Аллою Горською та Лесем Танюком виявив там місця поховання розстріляних жертв НКВС, і намагався надати цьому розголосу. Є різні версії, чому у ту ніч Симоненка так жорстоко побили: від цілковитого заперечення “політичного підтексту” до абсолютної впевнености, що з поетом цілеспрямовано розправились, і що цей інцидент можна вважати першим сигналом майбутніх репресій. Василь Стус у розмові з рідними тоді лаконічно констатував: “Замордували хлопця”. 

Реальну картину могли би показати архівні документи, і, судячи з усього, вже в 1990-х родина Симоненка таки намагалась вияснити через архіви спецслужб, що ж тоді трапилось: побутове свавілля міліціонерів, чи таки акт політичного тиску. Однак результати були невтішні: найімовірніше, документи щодо цього випадку осіли в Москві, як і багато інших міліцейських справ того часу.

Останнє помешкання 
У черкаській кімнаті-музеї зберігають різні видання Симоненкових текстів. Однак справжні скарби знаходяться не на стендах, а в шухлядах столу, за яким сидить Ніна Іванівна. Поступово на ньому опиняються зошити з рукописами, які ще чекають на публікації. Ледь тремтячими пальцями я гортаю сторінки старих блокнотів: “Ти не можеш мене покарати”, “На цвинтарі розстріляних ілюзій”, різні студентські нотатки. Блакитний блокнот з написом “Общая тетрадь” – справжня знахідка. 

Симоненко близько товаришував зі Світличним, Сверстюком, Вінграновським, Танюком, Горською

Фото: vasylsymonenko.org
В соцмережах часто поширюють красиву Симоненкову цитату з листа до дружини Людмили Півторадні: “Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю, дуже скучив”. Але відносини з дружиною складалися непросто і особливої підтримки Симоненка вдома не мав. Тож він часто мандрував – до Одеси, Львова та Києва. Там були не просто друзі, а його однодумці: Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський, Лесь Танюк, Алла Горська. 

Ці думки крутяться в мене в голові, поки крокую черкаським Хрещатиком. Неподалік від редакції Черкаський обласний краєзнавчий музей – там лаконічна експозиція Симоненка. Тут є його робочий стіл, посвідчення, відзнаки, університетський диплом. Симоненкова вишиванка. Друкарська машинка, на якій журналіст друкував свої статті, вочевидь, ще справна. Телефон, родом з 1960-х років, який виглядає справжньою архаїкою.

Моя остання, і чи не головна мета в Черкасах, – глянути на будинок, в якому мешкав Симоненко. Тому я повертаюся спершу до редакції “Черкаської правди” і йду в напрямку визначеної адреси. Мені завжди видавалося це важливим – йти саме тим шляхом, що й люди, історії яких ти вивчаєш.

Бульвар Шевченка тягнеться, здається, безкінечно. Будинок, в якому з жовтня 1960 року і до смерти мешкав Василь Симоненко, сьогодні має номер 345. Знайти його не складно, одразу навпроти зупинка маршруток. Раніше, в Симоненкові часи, тут був сквер, вільний майданчик. Сьогодні ж будинок оточений напів стихійним базаром.

Будинок, де Симоненко прожив останні роки

Фото автора
Біля входу невелика чорна меморіальна дошка з написом: “У цьому будинку в 1959-1963 роках жив поет Василь Симоненко”. Одразу під табличкою декілька букетиків штучних квітів. Його профіль в коловороті вивісок “італійської білизни” та “дешевих кредитів” виглядає ніби винувато.

Друга поета Микола Сніжко так згадував це помешкання: “Збудований літерою «П», Симоненків будинок мав великий затишний двір, де було роздолля для дітвори, де пенсіонери «забивали козла», грали в шахи, шашки, доміно, «різалися в карти».  Бувало й Василь приєднувався до дідів, спостерігав за грою і сам інколи грав з кимось в шахи. Дуже любив цю гру. Але найбільше йому подобалось слухати дідівську компанію, бо там можна було почути «смачне» слово, цікаву життєву історію, дотепний анекдот, «вловити» тему для вірша.  Діди були веселі, по-козацькому підколювали один одного”.

У черкаській квартирі Василь поселився з дружиною Люсею та сином Олесем

Фото автора
Сюди, у 129-ту двокімнатну квартиру на п’ятому поверсі поселився Симоненко з дружиною Люсею та сином Олесем. Сюди ж переїхала мама на початку 1960-х років. Саме тоді й продали хату в Біївцях. Після Симоненкової смерти квартиру розміняли, і мама залишилась в тому ж під’їзді, лише на першому поверсі.

Я хутко, ігноруючи ліфт, підіймаюся на п’ятий поверх. Мабуть, це може видатись комічним, але я хвилююсь. Ось звідси, цими вузькими сходами банальної “хрущівки”, щодня спускався Василь Симоненко. Тут виношував “Ти знаєш, що ти людина?” чи “Перехожого”. Нашвидкоруч фотографую проліт на останньому п’ятому поверсі та вузькі двері і цілком задоволений спускаюся вниз.

“На цвинтарі розстріляних ілюзій”
Шістдесятники – тема моїх наукових досліджень вже не перший рік. Позаду успішний захист дисертації, попереду – видання книжки. У моєму розумінні це був не лише “культурний феномен” чи “початок національно-визвольного руху”, як можна прочитати в багатьох книжках. А передусім невелика когорта молодих людей, в певному сенсі компанія друзів: переплетення історій, талантів та прагнень яскравих особистостей. Це літературні вечори у Клубі творчої молоді Леся Танюка, посиденьки в Алли Горської чи Івана Світличного, подорожі Україною і вивчення власної культури. Хрущовська відлига раптово створила простір для яскравих, талановитих та ідеалістично налаштованих шістдесятників. 

Василь Симоненко вирізняється на тлі цієї когорти. Не лише виразним поетичним словом. На відміну від Миколи Вінграновського, Івана Драча чи Ліни Костенко, воно завжди залишалося прямим і “простим”. Це навіть в час відлиги дозволяло деяким офіційним критикам говорити про “народність” поета.

Симоненко, як і абсолютна більшість його однолітків, у певний період був “заряджений оптимізмом доби”: юнацький ідеалізм та віра в світле майбутнє були притаманними молодій повоєнній генерації. Важко сказати, чи був Симоненко щирий, коли в юні роки писав “Завжди ми, Росіє, з тобою”. Однак він був цілковито відвертий, коли у зрілому віці прогримів віршем “Нехай мовчать Америки й Росії, коли я з Тобою говорю”, присвяченим Україні. 

Пошук історичної правди і справедливости завів його влітку 1962 року разом з Лесем Танюком та Аллою Горською у Биківню. Для когорти шістдесятників це був один із ключових моментів. 

Невдовзі після цього Василь Симоненко написав один з найкращих і найбільш жорстких своїх текстів: 

“Гранітні обеліски, як медузи, 
повзли, повзли і вибились із сил – 
на цвинтарі розстріляних ілюзій, 
уже немає місця для могил […]. 
Коли б усі одурені прозріли, 
коли б убиті ожили, 
то небо, від прокльонів посіріле, 
напевно б репнуло від сорому й хули”.

Власних ілюзій Василь Симоненко позбавлявся поступово, що в умовах тотальної пропаганди та інформаційного вакууму було справжнім інтелектуальним подвигом.  Хрестоматійним є Симоненків вірш “Курдському братові”, у якому поет натякає на підневільне становище свого народу, адже вороги прийшли “забрати ім’я твоє, мову”, а “наш найлютіший ворог – шовінізм”.

Уже тоді молоді українські інтелектуали поступово усвідомлювали фактичне колоніальне становище України в рамках радянської імперії. Теоретично ці думки вже незабаром обґрунтували Євген Сверстюк в есеї “З приводу процесу над Погружальським” та Іван Дзюба в знаменитому “Інтернаціоналізмі чи русифікації?”. У Симоненка це виходило в поетичній формі, радше на рівні відчуттів. 

Ось один з останніх записів в щоденнику поета: “Часто сумніви нищать будь-яку впевненість у своїй мужності. Я не знаю, як триматимуся, коли посиплються на мою голову справжні випробування. Чи лишуся людиною, чи жах засліпить не лише очі, а й розум? Втрата мужності – це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям. Але скільки людей, розумних і талановитих – рятували своє життя, поступаючись гідністю і, власне, перетворювали його в нікому не потрібне животіння. Це найстрашніше”.

Життя Василя Симоненка обірвалося в грудні 1963 року, коли йому було лише 28 років. Малохто навіть з когорти шістдесятників, дозволяв собі настільки різкі тексти, як “Гранітні обеліски” чи “Народ мій є, народ мій завжди буде”. Громадянсько-поетичної відваги Симоненкові аж ніяк не бракувало, і найкраще мало бути попереду.

симоненко 2.jpg
Одна з останніх світлин Василя Симоненка. У робочому кабінеті редакції "Молодь Черкащини", 1963 рік


КОНТАКТНА ІНФОРМАЦІЯ
Львів, Технічна 6/1, 79007
+380961268726 +380961268726
© 2020 ЛОКАЛЬНА ІСТОРІЯ. ВСІ ПРАВА ЗАСТЕРЕЖЕНО!

https://localhistory.org.ua/texts/reportazhi/28-korotkikh-rokiv-vasilia-simonenka-podorozh-mistsiami-poeta-do-iogo-dnia-narodzhennia/

9:45 02.02.2022

29 січня – День пам’яті героїв Крут

29 січня – День пам’яті героїв Крут
29 січня – День пам’яті героїв Крут

КИЇВ. 29 січня.  

День пам’яті героїв Крут

Цього дня українці шанують пам’ять героїв Крут – студентів, які відчайдушно стримували більшовицький наступ біля залізничної станції, що дало час українській делегації укласти Берестейський договір.

Стратегічно важливу станцію під Черніговом, яка вела до Києва, захищали студенти старших курсів першої в Україні юнацької військової школи імені Богдана Хмельницького. На допомогу до них скерували Студентський курінь і так званий курінь “Смерті”. Наймолодшим бійцям було по 16 років.

Вранці 29 січня на українські позиції напала 4-тисячна армія червоноармійців. Запеклий бій тривав цілий день. Під вечір українські сили почали відступати в бік Києва і знищувати за собою колії.

У темряві заблукало 27 юнаків. Їх взяли в полон більшовики, а потім убили.

Хлопців поховали біля Аскольдової могили в Києві.

Ультиматум з "паралельного світу"

Ультиматум з "паралельного світу"
 Михайло Пашков 21 грудня 2021
  •  Поширити

Російська сторона оприлюднила проект Договору між РФ та США щодо гарантій безпеки та проект Угоди про заходи забезпечення безпеки РФ та держав членів НАТО. Можна припустити, що ці два документи у свій час увійдуть до підручників політології як приклад ідеологічного інструментарію гібридної війни. Це своєрідний ультиматум з "паралельного російського світу", створеного "державою-цивілізацією", де застосовні загальноприйняті норми та міжнародне право і діє звичайна логіка.

Ці "пропозиції" Заходу неможливо оцінювати як миротворчу ініціативу або жест доброї волі (якщо таке взагалі стосується кремлівської політики) — це шантаж, присмачений лицемірством і підкріплений концентрацією російських військ на українському кордоні.

Російські проекти у бік колективного Заходу мають багатоцільове призначення. Одна мета — вбити клин між США та його союзниками по НАТО, запустивши діалог двох держав, які вирішують долю світу і прокладають "червоні лінії" на європейському континенті.

Інша — домогтися дискредитації НАТО та фактичного дезавуювання Вашингтонського договору. Третя — зупинити вестернізацію України, Грузії та Молдови та загнати їх у зону "привілейованих інтересів" Росії. Четверта — підняти ставки. Тобто, висуваючи свідомо неприйнятні вимоги, скомбіновані з гарними пасажами щодо неприпустимості воєнного конфлікту, Кремль уже готовий кричати про те, що його мирні ініціативи відкинуті підступним Заходом. Тому Росія залишає за собою право захищати свою безпеку всіма способами... І ця теза вже використовується російською пропагандою.

Звідси випливає п'ята "внутрішня" мета — подальша демонізація Заходу та згуртування росіян навколо влади у країні-фортеці, навколо якої лише зовнішні вороги. Причому це і привід для посилення боротьби із внутрішніми іноагентами на кшталт "Меморіалу", "Нової газети" чи "Дощу". І ця "внутрішня" мета для Кремля — пріоритетна, бо на Старій площі та на Луб'янці НАТОвська загроза сприймається радше як сконструйований ідеологічний символ, вигідна "лякалка", аніж реальна загроза.

Якщо вдаватися до суті запропонованих Росією проектів, то відчуття сигналів з паралельного світу посилюється. Російська сторона у преамбулі пропозицій до США та НАТО посилається на міжнародні документи, якими знехтувала і які сама порушила — від Гельсінського заключного акту до Статуту ООН (сюди ж додати і Будапештський меморандум, і Великий договір з Україною та ін.). Більше того, варто згадати про нову російську Конституцію, а саме про оновлену статтю 79, яка фіксує пріоритет внутрішніх норм над міжнародними правилами та домовленостями.

Вочевидь, головне значення цих проектів полягає в тому, щоб видавити Захід із зони "привілейованих інтересів" Кремля — це Україна, Молдова, Грузія, Закавказзя та Центральна Азія. Тобто створити своєрідну "російську резервацію", куди США та НАТО ходу немає. Відповідно до російських пропозицій НАТО та США зобов'язуються виключити подальше розширення Альянсу за рахунок колишніх республік колишнього СРСР. Країна-агресор, яка окупувала Крим, частину Донбасу, Південну Осетію, Абхазію, Придністров'я пропонує країнам Альянсу "відмовитися від будь-якої військової діяльності на території України, а також інших держав Східної Європи…".

Якщо дотримуватися цієї логіки, то Україні як об'єкту таких ось "домовленостей" доведеться відкоригувати свою Конституцію, Стратегію про зовнішньополітичну діяльність та національну безпеку та низку інших базових документів, дезавуювати пакет домовленостей з НАТО та США (в т.ч. оновлену Хартію про стратегічне партнерство) ), викреслити другий розділ Угоди про асоціацію з ЄС тощо. і т.п.

У найзагальнішому вигляді надзавдання російських пропозицій Заходу — створення умов реалізації мрії Путіна про збирання земель і відродження СРСР-2.

Що робити в такій ситуації? США та НАТО декларують готовність до діалогу з Москвою і будуть змушені відреагувати. І ця реакція має бути солідарною, сильною і мати протверезний ефект для Кремля. Власне кажучи, для України ситуація, що склалася, — це і реальна загроза російській інтервенції, і вікно можливостей для прискорення прозахідної інтеграції. Принаймні колективному Заходу доведеться ухвалювати стратегічні рішення на українському напрямі.

Ось така херня, малятка, любі хлопчики й дівчата

Ось така херня, малятка, любі хлопчики й дівчата
(дідусь Панас)



Звичайно, що ніхто не збирається ставити цій людини пам’ятника в Україні, як це запропонував один політичний коментатор зі значною долею іронії або й сарказму, проте маємо однозначно визнати, що ніхто не зробив більшого внеску у від’єднання України від Росії, як цей невиразний чолов’яга майже тотожний за зростом (але не за змістом!) зі Степаном Бандерою чи Миколою Лебедем, Романом Шухевичем та Василем Куком – провідними діячами Організації Українських Націоналістів. Так, беззаперечно, що всі українські націоналісти минулого і сучасного, як і всі дисиденти всередині та інсургенти в діаспорі сукупно узяті зробили менше для реального визволення нашої любої Неньки України з під влади злої мачухи-загарбника – Росії, аніж теперішній Президент Російської Федерації Володимир Путін. Залишилось ще буквально трошки йому постаратися, щоб у світі виник ще один політико-соціальний клон «Північно-Південна Корея» № 2.
Мене, як і багатьох нормальних людей, подібна перспектива не надто тішить. Є, звичайно, хвальки з радісними промовами, що вони вже давним-давно всім-всім казали та доказували про майбутню війну України з Росією і ось, «на щастя», їх прогнози здійснилися: війна йде і ось-ось глобалізується до неймовірних масштабів. Вони передбачили! Нічого сказати: молодці,– накаркати війну розуму вистачило! А запобігти – для того їм, на превеликий жаль, здорового глузду не стачило. Тепер щастя-злощястя нам усім доведеться споживати, бо якось іншого шляху вже насправді не видати. Річ у тому, що неможливо домовитись з неадекватними людьми. Це як би здоровило хлоп починає привселюдно лупцювати свою жінку та дітей, щоб показати свою силу могутню, удаль молодечу, аби його інші остерігалися. Ах, дивіться, який я сильний! – бійтеся всі мене! І хрясь в обличчя жінці, бац копняка синочку, аж той підлетів! І так воно є насправді! Хіба не про подібне говорив привселюдно на одній пресконференції у 2014-му В.В.Путин, що вони свідомо будуть робити «живі щити» з жінок та дітей перед своїми наступаючими військами? Говорив! Особисто! Колись я вже писав, що насправді сильних не бояться – сильних  поважають, а бояться дурних, бо не можливо передбачити, що від них очікувати та як з ними домовитися, бо воно ж дурне і сьогодні каже одне, завтра – зовсім інше, протилежне! Ну зовсім як керівництво РФ.
Навіть не будучи присутнім при переговорах представників від НАТО з тим одним головним від РФ усе можна легко відтворити гіпотетично, бо то виглядало приблизно ось таким чином:
– Вимагаємо, щоб НАТО вивело всі свої війська з Прибалтики, бо то нам становить загрозу.
– Перепрошуємо, але війська НАТО саме для того в Прибалтиці, щоб створювати вам загрозу і стримувати від нападу на наших союзників.
– Наші вимоги є Ультиматум! Якщо ви його не виконаєте, то ми будемо бити Україну.
– А причому тут в наших перемовинах Україна? Вона не є членом НАТО.
– Так саме тому і будемо лупити Україну, що вона не є членом НАТО! Ми ж не настільки дурні, щоб битися з НАТО.
– Але ж згідно «Будапештського меморандуму» Україна є під опікою РФ! Взамін за віддану вам  ядерну зброю, РФ обіцялося захищати Україну від усіх зовнішніх загроз.
– А ми всраці маємо цей договір і робимо, що захочемо! Бо ми є світова ядерна держава і хто нам щось зробить? Воювати через Україну ніхто не стане, як Франція та Великобританія після окупації Польщі у 1939 році одразу оголосили війну Німеччині Гітлера. Часи змінилися: Третьої Світової війни бояться усі, окрім нас в РФ – нам втрачати мало що є. На носу у мене 70-ка! Помирати – так усім!
– Отож і воно, що всі наші договори з РФ і всі наші з вами інші домовленості у вас у сраці знаходяться, а не у процесі їх виконання. Тому НАТО буде нарощувати свої війська на своїх східних кордонах незалежно від подій в Україні. Домовлятися з вами безперспективно!

Дуже сумна казочка вийшла для нас в Україні живущих, любі діточки. Ось така херня, малятка, любі хлопчики й дівчатка. Отож і на добраніч. Нічка, напевно що буде довгою, дуже довгою. Може навіть і ядерною...

За дідуся Панаса – Богдан Гордасевич
20 січня 2022 р. (7530 - літописний)
Львів-Рясне

16:24 20.01.2022