Я знаю точно, що у неї є мобільний телефон. Пару років тому хтось з політиків їй подарував. Дуже терміново потрібно. Це серйозно. Вона має прямий вихід на Ющенка і Тимошенко. Допоможіть, будь ласка. Пізніше поясню - для чого.

Портал по трудоустройству JOB провел анализ более 5 тысяч вакансий банковских работодателей и на его основании составил обзор зарплат в банковской сфере Украины. Как и ожидалось, самыми оплачиваемыми сотрудниками оказались руководители – их зарплата колеблется в пределах 3-4 тысяч долларов США, а меньше всех в банках получают простые охранники, которые могут рассчитывать лишь на 400 долларов в месяц.

Если не брать во внимание доход членов правления, которые зачастую бывают собственниками бизнеса, то самой высокооплачиваемой в банке является должность директора направления. В среднем работа такого специалиста оценивается в 4 тысячи долларов и выше. Высокий доход обусловлен большой ответственностью и широким кругом задач, которые он должен выполнять. Например, директор направления потребительского кредитирования занимается организацией процесса продаж кредитов, построением вертикали региональных представителей, организацией обучения сотрудников, мотивацией персонала и партнеров. Но самое главное: он несет полную ответственность за выполнение бизнес-плана банка по направлению потребительского кредитования в точках продаж.

Довольно высоко в банке ценится работа руководителей отделов. В среднем их зарплата составляет 2 тысячи долларов, но все же зависит от специальности и уровня ответственности. Например, большинство вакансий для начальников отдела разработки процессов кредитирования предполагают зарплату 1800 долларов, руководителя отдела по управлению кредитными рисками – 2200, а руководителя IT-проекта – 2500 долларов. В первом случае сотрудник отвечает за результат работы команды создающей новые системы кредитирования. Кроме управленческих характеристик, от него требуется знание разных схем кредитирования, а также практического опыта работы в области управления процессами. В последнем случае руководитель несет ответственность за поддержку работоспособности информационных систем и баз данных, без которых невозможно представить работу ни одного современного банка. Для того чтобы соответствовать занимаемой должности, руководитель IT-проекта обязан знать не только техническую сторону дела но и досконально разбираться в автоматизируемых бизнес-процессах, что далеко не всем под силу.

Самой высокой заработной платой среди простых специалистов могут похвастаться финансовые контролеры, большинство вакансий которых предлагают средний доход 2 тысячи долларов - как у начальников отделов. Эти сотрудники отвечают за управление процессом бюджетирования, финансового анализа и контроля. В их обязанности входит анализ затрат, составление фактической управленческой и финансовой отчетности и минимизация потерь компании от неэффективного и нецелевого использования денежных средств. Кроме высокого профессионализма в этих сотрудниках работодатели особенно ценят добропорядочность, которую, в свою очередь,  мотивируют высокой зарплатой.

Также во всех банках высоко ценится работа программистов, где их средняя зарплата составляет 1500 – 1800 долларов. Не последнюю роль в этом играет неуклонно возрастающий дефицит на сотрудников этой специальности. Например, в первом полугодии количество вакансий для программистов на портале по трудоустройству JOB увеличилось на 96%. Кроме них подобные деньги банковские работодатели готовы платить в основном администраторам баз данных и юристам. Что касается других специалистов – маркетологов, аналитиков, менеджеров по персоналу, то их зарплата колеблется от 700 до 1200 долларов и зависит от уровня профессионализма и круга поставленных перед ними задач.

Интересным будет отметить то, что высокие зарплаты в банках обещают не только дипломированным специалистам, но и их помощникам. Например, компенсация ассистента Главы правления банка составляет 1500 долларов. Правда, кандидат на эту вакансию должен отвечать жестким требованиям, а именно: знать бизнес-этику и этикет, уметь работать с деловой корреспонденцией. Кроме того, он должен в совершенстве владеть иностранным  языком, обладать навыками устного и письменного перевода и быстро набирать текст. Его главными обязанностями является координация, сопровождение и контроль выполнения ежедневных задач и рабочего расписания главы правления.

Небольшие зарплаты у экономистов бек-офиса банка, труд которых работодатель оценивает в среднем в 500 долларов. Главной задачей таких сотрудников является бухгалтерское сопровождение банковских операций, а от кандидата требуется знание основ бухгалтерского учета, владение ПК, внимательность и ответственность. Желателен опыт работы от 1-го года.

Еще одна категория низкооплачиваемых банковских работников – сотрудники информационных отделов и Call-центров, где средняя зарплата составляет 400-500 долларов. Однако они могут рассчитывать на бонусы от продаж, поскольку напрямую общаются с клиентом. Причем прибавка к зарплате за хорошую работу может достигать 600-700 долларов в месяц. Вакансии эти, как правило, быстро закрываются, так как, во-первых, не требуют наличия высшего образования у соискателей а, во-вторых, такая работа подразумевает гибкий график и частичную занятость, ведь работать можно в разные смены, например, с 9.00 до 13.00 или 14.00-19.00. Такие условия труда привлекают в первую очередь студентов и молодых мам, которым важно иметь днем несколько свободных часов для занятий или для ухода за ребенком. Главным же требованием работодателей к кандидатам на упомянутые должности является коммуникабельность, грамотная речь и владение ПК на базовом уровне.

Меньше всего за свою работу получают охранники банковских отделений.  Работодатели ищут мужчин в возрасте 25-40 лет с опытом службы в МВД, ВВ, СБУ, которые за зарплату 400 долларов готовы следить за правопорядком на вверенной им территории. Низкий уровень зарплаты у них объясняется тем, что в вакансиях отсутствуют жесткие требований к образованию кандидатов при приеме на работу – требуется лишь хорошая физическая форма.

 Подробности

Один юний "хакер" хотів змінити пароль доступу до нашого сайту. Конкретне місцезнаходженя "хакеру" нами зараз встановлюється. Ми точно знаємо, що він з Полтави.

Заважаємо. Ми це розуміємо. Але рекомендуємо закинути ідею поламати наш сайт. З Полтави це зробити не можливо. 

Джерело: ВП.

Вот она! Юная, «невинная» и чертовски сексуальная Настенька решила побаловать представителей сильного пола и разделась для журнала Playboy. На ум сразу приходит отрывок из известной песни: «Ах, какая женщина, какая женщина! Мне б такую»...

Источник

Фото Насти Каменских в моем фотоальбоме: http://photo.i.ua/user/468039/30267/

Навіть поверхневий аналіз показує, що у більшості випадків обіцяне не було виконане. Жоден з бандитів в політиці, про яких говорив Ющенко, так і не сів на лаву підсудних. Корупція не стала меншою, аніж була за часів президента Кучми. Під великим питанням – чи стала Україна ближче до НАТО і ЄС, ніж у 2005?

За всіма наявними політичними ознаками, початок осені стане початком президентської виборчої кампанії, тобто напружених змагань за найвищу владну посаду в державі.

Зайвий раз це засвідчують хоча б спільні "наїзди" президентського секретаріату та речників Партії регіонів на прем‘єра Тимошенко, котра, мовляв, неправильно займається ліквідацією наслідків стихійного лиха на Прикарпатті, і, відповіді, з боку БЮТу – про те, що Балозі просто напекло голову.

І тут неминуче постає простеньке таке запитання – задля чого так званій українській еліті взагалі ця влада?

Якщо спробувати відстежити еволюцію влади в країнах демократичного Заходу, то критерії, які визначають там боротьбу за здобуття влади, докорінно відрізняються від українських.

Важко уявити собі колишнього президента Сполучених Штатів Білла Клінтона, статки якого через декілька років після закінчення президентства складали б, скажімо, більше мільярда доларів. В Америці його, як мінімум, просто не зрозуміли б і розпочали розслідування його корупційної діяльності.

В Україні ж це сприймається як належне, і не лише щодо президентів, а і щодо депутатів чи колишніх міністрів, адже недаремно людина мала стільки років можливість контролювати фінансові потоки, не кажучи вже про такі вітчизняні "традиції", як занесення до кабінетів чемоданчиків з "пеньондзами".

На відміну від більшості вітчизняних політиків, західним не потрібна влада заради тільки грошей. Адже корупційні діяння швидко відслідковуються і покарання буде невідворотним.

Можна сказати, що тут існує принципова відмінність – їм потрібні певні гроші (зовсім не обов‘язково свої власні), щоб отримати владу, а не влада, аби конвертувати її в гроші.

Вони прагнуть реалізувати свої політичні концепції і ідеї. Для західного політика це природно. Оскільки він зможе заробляти на своїй колишній популярності уже пішовши зі влади. Включно з публічними виступами, мемуарами та іншими абсолютно легальними можливостями.

У українських же політиків подібне "незрозуміле" ставлення до влади виглядає, як безглузде прагнення влади. Тобто, з їхньої точки зору, прагнення до влади із-за грошей – це реалізація свої мети, а влада у чистому вигляді – заради влади – як спосіб реалізувати свої політичні погляди – не є зрозумілою.

Тому в їх озвученні це звучить як обвинувачення мало не в усіх страшних гріхах.

Журнал "Форбс" нещодавно вирахував 12 доларових мільярдерів серед депутатів Держдуми Росії. І це після справи ЮКОСу, коли більшість грошовитої публіки намагається триматися якнайдалі від практичної політики, слухняно ділячись прибутками із владою.

В Україні, здається, у Верховній Раді не менше мільярдерів, але їхній вплив незмірно вищий. І статки їхні щедро прибувають впродовж дуже і дуже напруженої парламентської діяльності.

Найбільш наочним прикладом конвертування грошей у владу стала політична діяльність Партії регіонів. Адже вона не є партією, у класичному вигляді. Партія регіонів фінансується передусім Рінатом Ахметовим, дійсно підкоряється його цілям, служить його бізнесу, що підтверджує фактичне подвоєння його капіталу протягом одного року.

Й нічого немає поганого у тому, що хтось став багатим, або дуже багатим. Погано те, що за українських реалій, якщо на одному соціальному полюсі суспільства накопичується супербагатство, на протилежному полюсі зростають суперзлидні.

Адже чи є головним завданням українського суспільства, на яке воно повинно працювати, щоб з’являлися чисельні мільярдери? На авторову думку, суспільство мало б подбати про широке залучення своїх громадян в акціонерні товариства, завдяки чому мільйони людей повинні багатіти, а не одиниці вибраних.

Бо коли утворюється така величезна прірва між полюсами багатства і бідності, і такі разючі відмінності у соціальних групах по розподіленню цього багатства, то відсутність жодних натяків на те, що традиційно звикли називати соціальною справедливістю, неминуче здатне призвести до створення новітньої революційної ситуації.

І у цьому випадку, для більшості громадян України, не буде мати жодного значення, хто брав участь в активному розграбуванні України – чи це "голубі", "помаранчеві" чи ще якісь політичні сили, котрі звикли конвертувати владу в грошові ресурси, а здобуті таким чином фінанси – знову у владу.

Намагання влади перетворити масово громадян України на "маленьких українців" (тобто безсловесних холопів) не прикрашають державних діячів будь-якого калібру, будь-то Віктор Ющенко, Віктор Янукович чи Юлія Тимошенко.

Водночас українці, щоб змінити подібну ганебну ситуацію, мають усвідомити той факт, що не можна обмежити свою політичну діяльність, проголосувавши раз на п’ять років на президентських виборах.

Прорвати замкнене коло олігархічної оборони можливо лише за умови, якщо українське населення активно впливатиме на політику і економіку країни та чинитиме тиск на владу.

Власне, голосуючи на Партію регіонів, електорат продовжує в часі ситуацію, коли, взявши на озброєння лозунги притаманні соціально орієнтованим партіям (російська мова та антинатовська риторика – це не що інше, як гостра політична приправа), її зверхники, по суті, продовжують залишатися провідниками антисоціальної політики.

І наступні президентські вибори матимуть шанс продемонструвати: чи будуть дієвими ті месиджі, котрі посилатимуть у вигляді обіцянок різномасті партії українському електорату.

З авторової точки зору, найбільш оптимальним для розвитку української держави виявився б баланс між лібералами і соціал-демократами при владі. Адже всі інші політичні напівтони лише збивають з толку українського виборця.

Зрозуміло, що ця соціал-демократія повинна докорінно відрізнятися від того, що пропонувала свого часу СДПУ(о) і її керівництво.

В ідеалі ліберали пильнують за тим, щоб конкуренція підштовхувала технологічний прорив, а соціал-демократи стежать за тим, щоб низькооплачувані верстви населення та члени їхніх родин мали реальний шанс на здобуття освіти та кваліфіковану медичну допомогу.

Можливо, зараз Україна потребує більше соціал-демократів, ніж лібералів, адже антисоціальна політика, котра започаткована ще у часи Леоніда Кучми і яка продовжується і до цього часу, є чудовим політичним живильним середовищем для підтримки цих ідей українським виборцем.

Сьогодні, за умови, що в Україні поки що відсутня потужна соціал-демократична партія, спробувати відвоювати для себе цю нішу могла б Юлія Тимошенко зі своїм БЮТом.

Адже, якщо враховувати український менталітет, то для українського народу куди є ближчим намагання будувати країну застосовуючи соціал-демократичні концепції з додатком такого виду солідаризму, який був притаманний за часів Аденауера, скажімо, німецьким християнським демократам.

Аніж продовжуючи будувати ющенсько-ахметівське суспільство ліберального капіталізму з пріоритетом для великого бізнесу і ігноруванням прав і потреб українського населення.

Під час наступної президентської кампанії багато чого буде сказано щодо позитивів і негативів президентства Віктора Ющенка. Проте уже зараз, аналізуючи його діяння протягом цих років, можна прийти до суперечливих висновків.

Адже цілком можна пригадати, що у 2004 році кандидат у президенти Віктор Ющенко обіцяв: бандитам тюрми, рішучу боротьбу з корупцією, усунення олігархів від влади, докорінну зміну стилю діяльності адміністрації президента.

А також укріплення національно-патріотичного руху, наближення України до європейських структур, розвиток демократії, укріплення міжнародного авторитету української держави, забезпечення гідного рівня життя громадян України, тощо. Присягався у вірності своїм соратникам по боротьбі за владу.

Однак навіть поверхневий аналіз показує, що у більшості випадків обіцяне не було виконане. Жоден з бандитів в політиці, про яких говорив Ющенко, так і не сів на лаву підсудних. Корупція не стала меншою, аніж була за часів президента Кучми.

Олігархи захопили владу повністю, секретаріат президента, всупереч Конституції, перебрав на себе значну частину функцій президента. Крім того, Ющенко не лише втратив союзника в особі Тимошенко, але й фактично розвалив свою партію НУ, а потім блок НУНС.

Та й під великим питанням – чи стала Україна у 2008 році ближче до НАТО і Європейського Союзу, ніж у 2005?

Безглуздо заперечувати факт, що у 2004 році Віктор Ющенко здобув таку потужну підтримку, на яку не зміг розраховувати жоден кандидат у президенти до нього та, очевидно, ще й довго не зможе сподіватися після нього.

Все це було і з цим не посперечаєшся. Ющенко консолідував у своїх лавах абсолютно різних людей. Але, можна сказати, що вони консолідувалися проти "професора" Януковича і без участі Ющенка.

Проте, тим не менше, ця безпрецедентна консолідація швидко закінчилася, і знову ж таки, складно заперечувати, що у цьому винен насамперед він сам.

Тепер, через роки, після Помаранчевої революції, стає очевидним, що Ющенко зміг консолідувати політиків і український народ тільки для просування себе на президентську посаду.

То що ж, власне, дала подібна консолідація українцям і Україні? Адже усе більше стає зрозуміло, що нині гаранта все більше цікавить конвертація влади у гроші. Хоча сама влада, як похідна таких можливостей, також не є зовсім зайвою.

Можна сказати, що в 2004 році Віктор Ющенко використав на свою користь увесь могутній потенціал, котрий був сформований ідеологічними творцями Народного руху за участю інтелектуалів, письменників і політиків: В’ячеслава Чорновола, Левка Лук’яненка, Івана Драча, Степана Хмари, Віталія Дончика, Володимира Яворівського, Юрія Покальчука, Павла Мовчана, Дмитра Павличка, Юрія Щербака…

Саме ці яскраві особистості і ще багато інших подібних до них формували національну ідею незалежності України. Ющенку в 2004 вдалося зробити те, що не вдалося реалізувати раніше в зв’язку з розколом Народного Руху і смертю (чи вбивством?) національного лідера всеукраїнського масштабу В’ячеслава Чорновола.

Того, котрого ніхто, як не намагався, так і не зумів звинуватити у конвертації влади у гроші, котрий не набув ані маєтків, ані "хатинок", ані грошовитих "друзів".

По суті, Віктор Ющенко під час Помаранчевої революції одягнув на себе "сорочку лідера нації", котра шилася для старшого Чорновола і дісталася президенту в спадок, у зв’язку з певним збігом складних політичних обставин.

І хоча Ющенко поспішив одягнути на себе цю одежину, але від цього справжнім лідером нації так і не став.

Отже, цілком природно, що під час тяжкого лиха на Прикарпатті, він абсолютно спокійно, за заздалегідь затвердженим ним графіком відбув з Києва комфортабельно відпочити на гарячому кримському пісочку...

Віктор Каспрук, політолог, для УП

Ситуацію, яка склалася з Полтавською обласною бібліотекою для дітей ім. Панаса Мирного, коментує місцевий активіст ВГО Альянс «Майдан» Тарас Токар.

Навчальний процес полтавських школярів зірваний. Робота бібліотеки паралізована. Доступу до літератури дітям немає. «Мудрий» керівник управління культури облдержадміністрації Володимир Годзенко збирається видати наказ на переселення бібліотеки у менше приміщення, йдучи на порушення Закону України «Про бібліотеки і бібліотечну справу». Крім того, що порушуються вимоги цього закону, картина виглядатиме так: у приміщеннях без вікон стоять по декілька столів. Кожен стіл – це бібліотечний відділ.

У захопленому ж приміщенні зараз перебуває не тільки більшість літератури та майно бібліотеки, а й роботи дітей з різних творчих гуртків. Зруйнована частина приміщень.

З дня захоплення приміщення бібліотеки пройшло 14 днів. Полтавська обласна державна адміністрація утримується від будь-яких заяв.

Майдан

Президент Віктор Ющенко висловив надію на створення в Україні помісної церкви та попросив у Вселенського патріарха Варфоломія I благословення.

"Я вірю у те, що будь-які поділи українських віруючих - недовговічні. Я вірю у те, що як божий дар, як історична правда та справедливість в Україні постане національна помісна церква", - зазначив Ющенко під час урочистостей на Софійській площі у суботу.

"Я вірю і прошу, ваша Всесвятосте, вашого благословення. Для мрії, для правди, для надії, для нашої держави, для України", - додав президент, звертаючись до патріарха.

Водночас він наголосив, що "українська держава не втручається і стоїть поза будь-якими міжконфесійними диспутами, рівною мірою шануючи кожну церкву, кожну релігію і кожного віруючого".

"Але ми будемо завжди підтримувати єднання українського християнства і ведення найтіснішого діалогу між різними культурами та віросповіданнями", - пояснив Ющенко.

Водночас, Варфоломій І, виступаючи на урочистостях, закликав українське православ’я до єдності.

"Турбота про оборону і відновлення церковної єдності є нашим спільним обов’язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі", - зазначив він.

Українська правда

Як Ви боретеся зі спекою? (Опитування шляхом голосування)

На написання цієї рефлексії мене спровокували кадри примусового приводу чи привозу для допиту з Харкова до Києва секретаря Харківської міської ради Геннадія Кернеса та фраза-обмовка міністра внутрішніх справ Юрія Луценка.

Все це супроводжувалося викликами швидкої допомоги, швидкотекучими хворобами затриманого, коротше кажучи, черговим цирком.

Навіть на подіум українських мас-медіа Кернес виходив, чи, точніше, чеберяв, гіпертрофовано театрально. Нічого сказати – великий актор. Жаль що гибіє у Харківській міській раді – сцена не найкраща.

Я дуже люблю витончені іронічні фільми геніального американського коміка (і трагіка) Вуді Алена. Особливо, коли він, з його марнотними фізичними даними, пародіює типового голлівудського супермена чи мачо.

Смішно дивитися на здохляка Вуді (окуляри з товстенними шкельцями, вузенькі плечі, худенькі ніжки) у ролі кумира 50-х гіганта Хема (Ернеста Хемінгвея, якщо ще хтось його пам'ятає) та ще й у ліжку з його не менш монументальною дочкою Меріел.

Та ще й під супровід "інтелектуального" мотто, такого характерного для кіно початку 60-х. Ти розумієш, що це "прикол". Однак, разом з тим, ти розумієш, що Вуді Ален добрий рудий клоун.

Натомість Геннадій Адольфович Кернес, звичайно ж клоун української політики. Однак клоун зовсім не рудий, який є завжди жертвою, а білий, злий і недобрий.

Білий клоун не дає знущатися та сміятися над собою – він знущається над публікою та мордує свого рудого колегу. Такі амплуа у цирку. А також і у цирку української політики.

 В умовах відсутності морального осуду, постава клоуна виявилася в політиці найбільш виграшною. Профанація, епатаж і у політиці і в решті сфер життя успішно легітимізували повальний цинізм.

На постсовєтському просторі першим проламав кригу будь-яких норм Владімір Жиріновський. І виявився успішним – бо "безпредєльщик". Він, з подачі ще старого КГБ, дійсно, як криголам, вломився у ще напівзаморожену постсовєтську ситуацію. Зробив фантастичну кар"єру – і як то кажуть "был таков".

А за ним пішло-поїхало. З більшим чи меншим хистом цілі зграї паяців від політики, культури та навіть церкви буквально заполонили суспільний простір.

Причому це не тільки такі явні паяци, як прогресивні твікси Наташа Вітренко та Вова Марченко чи славнозвісна "звізда" поп-сцени Андрійко Данилко-Кравчучка. Чи полум'яний "націоналіст" Роман Козак.

Але й сам Леонід Кравчук – президент та Леонід Кучма – президент другий. Можливо в політиці, у якій відсутня мораль, іншого виходу і немає – мусиш прикидатися дурником, бо ж справжньої відповіді на складні запитання не маєш.

А так можна "прошлангувати" і будучи президентом видавати безглузді сентенції на кшталт "Маємо те, що маємо" чи "Ви скажіть, яку державу будувати" – і це слова діючих президентів. Тобто, по-простому – грати вар'ята.

Але це персонажі минулого чи не занадто істотного сьогодення.

Натомість наше життя найбільше залежить від важковаговиків сучасної української політики, донедавна – двох Вітьків та однієї Юлі.

Сьогодні ж годі відкараскатися від враження, що й вони ті самі персонажі з італійської опери-буф. Хоча колись все заносилося на трагедію.

Я вже писав про страждання двох печальних П'єро та одну Мальвіну, яка заставляє їх мити перед обідом руки. Ясно, що п'єро – це клоуни, причому руді. Вони недолуго опираються її домаганням. Однак результат зворотній. Бо ж вони хлопці недалекі.

Натомість чисто-біла Мальвіна як відмінниця у третьому класі склавши ручки та губки з садистичною педантичністю напучує двох лопухуватих П'єро. Причому істотним словом тут є не "напучує", а "садистично".

Це справжній білий клоун. Білий жорсткий, але теж клоун, як і вони. Щоправда на відміну від них її ще несе драйв політичного життя. Вона з величезним задоволенням пірнає в саму гущу політичних перипетій. Тоді як наші П'єро вже тільки крехчуть на поворотах.

Яка ж мораль, спитаєте ви. А мораль проста: на жаль, хоч це й суб'єктивно, я ніяк не можу видивитися в сучасному українському політикумі (ще один покруч сьогодення) людини хоч трішечки сумлінної, яка не грає на публіку, не кривляється, не дурить інших і себе.

Свого часу Ющенко чи то насправді сказав трішечки слів правдивих, чи то нам здалося. Однак навіть за те він був винесений народом на вищий рівень влади.

Народ хотів правди (чи не хотів бути обдуреним). В країні кравчуків та кучм народ спраг правди, як не банально та ідіотично це звучить. Однак теперішні політики гадають, що вони всіх перехитрять, чи то з ЄЦ-ами чи то з ГЕЦ-ами ("гец" по галицьки – жарт чи вибрик).

Навряд чи. Якщо не підтасують вибори (на що і заноситься).

То ж для мене виглядає так, що Кернес насправді є породженням нашого часу на яке ми погоджуємося. Він звичайно "тащиться", знущається, потішається над нами.

Він так само, як і Юля Тимошенко гравець – рибка в потоці води. Він нас дурить. Але так насправді ми того варті, бо дозволяємо йому і "іже з ним" потішатися над нами жирувати у нашому часі смут та перемін.

І нема чого соромитися харківського секретаря міськради, бо ж інших ми не соромимось.

"Що маємо те маємо". Чи нас мають...Цинічно? Ще б пак!


Тарас Возняк, Аполітичний , Львів, Журнал Ї , для УП

УП

Управління культури Полтавської облдержадміністрації таємно готує наказ про переселення обласної бібліотеки для дітей ім. Панаса Мирного до непристосованого приміщення іншої бібліотеки. Про це Майдан-ІНФОРМу стало відомо з достовірних джерел, які знаходяться в обласній державній адміністрації.

Станом на 26 липня 2008 р., немає жодного остаточного рішення суду щодо спірного приміщення, в якому бібліотека перебувала більше 30 років. А також немає жодного рішення з боку Полтавської обласної ради, яка є власником всього майна бібліотеки.

- Більше десяти днів майно бібліотеки знаходиться у полоні приватних осіб, - говорять громадські активісти, які займаються юридичним захистом бібліотеки. – Жоден працівник бібліотеки не знає, що робиться з захопленим майном. Міліція не втручається. Влада мовчить.

Майдан