Останнім часом у мене з’явилося непереборне бажання розбагатіти :))). І не просто розбагатіти, а розбагатіти ДУЖЕ!!! :))) Перші кроки до цього я вже роблю – як і будь що інше, шлях до багатства починається з теорії. Відтак, це моє бажання породило нове захоплення – колекціонування висловів та цитат відомих багатих людей про бізнес, власну справу, просто роботу та саме багатство. Колекція поки що невелика, однак поповнюється щодня. Сьогодні я хочу спробувати скласти невеличкий текст із цитат, що в мене уже є на тему «Як розбагатіти».

Почати хочу не з кого іншого, як з першого в історії людства доларового мільярдера Джона Девісона Рокфеллера, який сказав: «Я не знаю нічого більш  жалюгідного і принизливого, ніж людина, яка присвячує весь свій час тому, щоб робити гроші заради грошей». Він же говорив, що «вміння поводитися з людьми – це товар, який можна купити так само, як ми купуємо цукор чи каву, і я заплачу за таке вміння більше, ніж за що небудь інше на світі». Отже перші складові плану «розбагатіти» відомі – розумна мотивація та команда. Але хорошу команду треба не тільки сформувати, а й втримати. Засновник та керівник найбільшої у світі приватної (неакціонерної) компанії SAS, яку, до речі, у 2010 році журнал «Fortune» визнав найкращим працедавцем у світі, Джемс Гуднайт колись сказав: «Кожен вечір 95% всіх активів моєї компанії роз'їжджаються на машинах по домівках. Моє завдання – створити такі умови праці, щоб на наступний ранок у всіх цих людей виникло бажання повернутися назад. Креативність, яку вони приносять у компанію, створює конкурентну перевагу». В іншому своєму твердженні він каже, що «ключ до успіху бізнесу – в інновація, які, народжуються завдяки креативності». Мабуть, ніхто не сперечатиметься, що це – важлива складова успіху… Однак вона немає сенсу без ще одного компоненту, як на мене – обов’язкового – ризику. «Не бійтеся робити помилки, не бійтеся експериментувати, не бійтеся багато працювати. Можливо, вам ніщо не вдасться, можливо, обставини будуть сильніші за вас, але потім, якщо ви не будете пробувати, вам буде гірко та образливо за те, що ви не попробували. Бо якщо ви спробуєте, у вас є два варіанти – або все вдасться, або ні. Якщо ж ви не будете нічого робити, то варіант тільки один. Отож не бійтеся. Робіть! Пробуйте! Вчіться! Шукайте правильних людей, які будуть вам допомагати. І ще раз працюйте», – так вважає всесвітньо відомий російський програміст Євгеній Касперський.

Завжди треба знати причину своїх дій у бізнесі. Причину та прогнозовані наслідки. Людина, яка у 2008 році очолила рейтинг найбагатших у світі за версією журналу «Forbes» і нині є одним з найвідоміших інвесторів у світі Уоррен Баффет каже: «Я ніколи нічого не купую, якщо не можу на одному аркуші паперу описати мої пояснення і причини. Я можу помилятися, але я буду знати відповідь на це. «Я плачу 32 мільярди доларів за компанію Coca-Cola, тому що ...» І якщо ви не можете відповісти на це питання, вам не варто купувати ці акції. Але якщо ви відповісте на це питання і зробите це кілька разів, ви заробите багато грошей». При всьому цьому, вважає Брюс Бартон – найвідоміший рекламіст початку ХХ столітя, – працювати треба тільки на результат: «Ваша мета отримати - похвалу? Ви, ймовірно, її отримаєте, якщо будете досить наполегливо працювати. Але не дивуйтеся і не розчаровуйтеся, коли якийсь хлопець, який просто вийшов вперед і зробив те, що вважав за потрібне, не думаючи про почесті,зможе повісити собі на груди більше медалей, ніж ви, при всьому вашому прагненні, і при цьому забере ваші медалі».

Є ще два пункти, виконуючи які можна отримати більше шансів розбагатіти. По-перше, щоб стати багатим треба мати терпіння, ще Альберт Ейнштейн казав, що якщо ви хочете бачити результати своєї праці негайно, то маєте працювати чоботарем. По-друге, за словами Шарля де Голля, завжди треба вибирати найтяжчий шлях, бо на ньому нема конкурентів. А найбагатша людина США у середині ХХ століття Пол Гетті сказав: «Щоб стати мільярдером, потрібне в першу чергу везіння, значна доза знання, величезна працездатність, я підкреслюю – величезна, але головне, найголовніше – ви повинні мати менталітет мільярдера. Менталітет мільярдера – це такий стан розуму, при якому ви сконцентровуєте всі свої знання, всі свої вміння, всі свої навички на досягнення поставлених цілей. Це те, що змінить вас».

І наостанок не можу не сказати словами, правильність яких дуже хочу перевірити на своєму досвіді. Фразу цю сказав відомий Арнольд Шварценегр: «Гроші не зроблять вас щасливішими. У мене зараз 50 мільйонів, і я так само щасливий, як і тоді, коли у мене було 48 мільйонів»!!!

     Homo videns – це людина, для якої навколишній світ виражається в картинках. Це людина, яка запам’ятовує не стільки ту інформацію, яку чує, скільки ту, яку бачить. Це людина, яка аналізує та робить для себе висновки на основі побаченого!       Я завжди сприймала інформацію саме зором, і найсильніші враження отримувала саме від побаченого. Провівши вікенд у Польщі, а точніше у Кракові та у дорозі до Кракова, набралася нових вражень, адже побачити вдалося чимало. Почну з початку і далі – за порядком.      Навіть, якби між Україною та Польщею не було кордону і не треба було б проходити митний контроль, відчути, що ти в іншій країні можна практично відразу – автівкою не трясе, можна їхати прямо, не оминаючи ям (бо їх нема), чітко видно розмітку на асфальті і можна бути впевненим, що не заблудишся, оскільки вказівники перед кожним поворотом. Про близькість України свідчать рекламні плакати на українській мові, дуже схожі до наших сільських хат їхні хати і менш-більш однакові подвір’я – з курми, гусьми, качатами та індиками.      Від’їхавши на кілометрів з вісімдесят, вже чітко розумієш, що ти не в Україні. В нас нема і, на жаль, ще  не скоро будуть такі дороги!!! Може я дуже ідеалізую, але справді від таких доріг я у захваті: рівнесенький асфальт, по якому їдеш більше ста і не відчуваєш швидкості (поки їхали до кордону з нашого боку, то більше вісімдесяти їхати було майже не можливо… хіба на окремих кусочках, де проложили свіжий асфальт без розмітки і дорожніх знаків); окремі світлофори для кожної полоси руху, щоб однозначно було зрозуміло кому куди можна їхати; вказівники дозволеного напряму руху, які світяться, щоб в темноті їх було добре видно; знаки пішохідного переходу, над якими мигає світло, щоб привернути увагу водія в будь-який час доби (до речі, деякі знаки цікавенькі, наприклад, окрім звичайного пішохідного переходу, такого як і у нас, на дорогах у населених пунктах можна побачити жовтенькі знаки з маленькою дівчинкою, яка тримає морозиво – «на дорозі неуважні діти» :))); і нарешті – добре продумані перехрестя і круги – коли до них під’їжджаєш, то просто мусиш зменшити швидкість, бо десь за сотню метрів до них дорога збудована невеличкими поворотами, наче хвильками.    

І ще – фоторадари – майже в кожному населеному пункті – великі камери, які добре видно. Місцями, звичайно трапляються і муляжі, але коли їдеш, то відрізнити одне від іншого важко. У нас начебто теж є знаки-попередження про фіксацію порушень ПДР, але камер не видно, або ще цікавіше – коли їдеш по дорозі, з обох сторін якої ліс, і бачиш знак – «фотофіксація», то в мене відразу виникає запитання – чи та камера часом не на дереві висить і не живиться сонячною та вітровою енергією??? А навіть, якби та камера і була, то чому її не видно, яка взагалі суть її там чіпляти, якщо водії її не бачать??? Бачачи камеру, водій зменшить швидкість – і вірогідність аварійної ситуації теж зменшиться, а коли камери не видно, то єдине її призначення – зафіксувати порушення… А що це дасть для загальної ситуації на дорозі в конкретний час???... Отож, нічого… 

     Ще одне спостереження – на дорозі нема поліцейських, типу нашого ДАІ, приємно їхати, коли ніхто не вистрибує з кущів, не переходить дорогу зі швидкістю черепахи, бо йому можна… Взагалі, говорити про різницю у дорогах можна ще багато і довго. Там вони інші і там вони кращі, значно кращі!!!

     Львів і Краків – міста схожі між собою. Схожі архітектурою і енергетикою, та все вони водночас і різні. Різниця частково через те, що Краків менш знищений історично – його менше палили та обкрадали. Тому в Кракові збереглося більше старовинної архітектури та автентичних доріг. Помітно, що у центрі міста, порівняно зі Львовом менше модних магазинів, менше неону та кольорової реклами. Більше – крамничок з сувенірами і всякими маленькими цікавими штучками ( а це знущання з таких туристів, як я))))).      Кидається в очі й відсутність пластикових вікон в історичній частині міста і трамваї, які, коли їдуть, то не привертають до себе уваги шумом і стукотом, і будинки поряд з колією не трясуться, натомість трамваї привертають погляд своїм акуратним виглядом, чистими вікнами (мій погляд привертають, думаю, місцеві жителі на це увагу не звертають, бо по-іншому не можуть собі уявити). Ще один нюанс, який стосується громадського транспорту – у Кракові його суттєво менше, ніж у Львові. Якщо у місті Лева на дорогах через одну автівку маршрутка, а інколи навіть густина більша, то у місті на р. Вісла громадського транспорту практично не видно, час від часу можна побачити великі автобуси, схожі трошки до львівських соціальних маршрутів. Це пов’язано з тим, що у Польщі дешевші автомобілі, набагато дешевші, тому кожен, хто працює, може собі дозволити їздити на авто. Та й отримати від батьків у подарунок машину на повноліття – це звичне явище. Мова йде, звичайно, не про нові, а про вживані автомобілі, однак сама бачила їхній стан на «автокомісі»!!! Хоча де ж вони знищаться на таких дорогах!!!

Стадіон футбольного клубу «Cracovia» – це ще одне, що вдалося побачити, окрім історичної частини міста. Нічого надзвичайного – простий стадіон за європейськими стандартами. Цікаво те, що збудували такий стадіон за рік. Це при тому, що приблизно три місяці витратили на демонтаж старого стадіону. Краків – резервне місто на Євро-2012, і головний стадіон при цьому – ФК «Visla», а не той, про який йдеться. Однак незважаючи на це стадіон все ж збудували за рік. У Львові ж стадіон до європейської першості будують вже четвертий рік…

Загалом ж Краків – це незвичайне місто!!! Воно зачаровує і захоплює величчю і безпосередністю водночас, старовинністю і сучасним європейським колоритом; маленькими вуличками з бруківки і широкими асфальтованими дорогами зі всіма модерними штучками... і багатьма-багатьма маленькими і великими речами, які, на перший погляд, здається поєднати неможливо!!!

     Поляки та українці схожі. Схожі слов’янською  зовнішністю та схожі ментально – «co kupi, co sprzeda, kogo naje… ой, надурити». Відрізняються тим, що поляки – кращі господарі. Може зараз не всі зрозуміють, а дехто і засудить, але найголовніше чуття Homo videns дає зрозуміти, що так воно і є.       Практично немає у передмістях будиночків, перед вікнами яких город – травичка, квітники, декоративні деревця, фонтанчики, різні штучки для декору, гарненькі плотики і ніяких грядок, ржавих сіток, старих відер на подвір’ї, брудних залізяк на випадок «а може пригодяться». Тут не справа у грошах. Насправді, насіння, яким засаджують грядки, різні добрива, засоби захисту коштують так само, якщо і не дорожче за декоративні рослини, не кажучи вже про те, що витрачений час і сили вже точно не менші!       Спостерігаючи за людьми, побачила, що жінки носять значно практичніше взуття. Не бачила жодної на шпильках чи каблуках вище п’яти сантиметрів – у будній день. А от у неділю на високих каблуках жінки ходять. Схожа ситуація, як у нас, але українки на височезних каблуках можуть ходити і щодня!!!       Багато можна ще описувати та порівнювати, але все це буде моє особисте враження! Може я занадто емоційна, і забагато уваги приділяю дрібницям, і все це, що описане, для когось не важливе, хто не помітив, а хтось просто не надав значення… Та все ж побачене – це джерело багатьох емоцій, і доведено, що більше половини інформації, яку ми сприймаємо – це те, що ми бачимо, не залежно чи йдеться про Homo videns чи про когось іншого. Треба на світ дивитися з широко розплющеними очима і бачити якогомога більше!!!

Коли зійшов сніг і почало яскраво світити сонце – і люди гарніше виглядають, і усмішок більше, і яскравих кольорів побільшало…весна… і прийшла думка, що велика частина з нас ще не доросла до гасла «Сортуй сміття!!!»… Актуальним, на жаль, залишається те гасло, яке (впевнена на 100%) кожному з нас почали говорити ще у першому класі, а то й раніше – «Прибери за собою!».

Всі ми часто нарікаємо, що навколо багато сміття і його ніхто не прибирає, чи прибирають якось не так – то не вчасно, то не повністю, забуваючи дуже просту аксіому – «чисто не там, де прибирають, а там, де не смітять». Давно наболіло це питання, а нині кульмінацією всього стала картина, побачена у дворі – відразу за метрів зо два-зо три від під’їзду розкидані папірці, бляшанка з пива, пачка, в якій були чипси, пластиковий контейнер, кілька паличок з морозива, поліетиленовий пакет, шкірка з банана і купа лушпиння з насіння… При тому, що максимум за 10 метрів від того-таки під’їзду стоять величезні контейнери для сміття…

Прикро, але факт – ніхто з сусіднього району, з сусідньої вулиці чи навіть сусіднього двору не пив пиво з бананами під дверима чужого дому. Все це ми – борці за чисте повітря, чисті вулиці, окультурені парки, акуратні дитячі майданчики; ті, хто хоче жити у європейському місті з розвиненою інфраструктурою. При всьому цьому ми вважаємо, що наш дім закінчується рівно за порогом нашої квартири, все решту – для нас має хтось зробити. Чи то ментальність, чи, мабуть, не так глобально – просто вдача така, адже є у нас, свідомі люди, яким не важко пройти кілька метрів і викинути сміття у належному місці.

Пригадую, одного разу йшов переді мною 10-річний школяр з явними признаками надмірної ваги і жував якусь шоколадку. Коли він її з’їв, обгортку кинув на вулицю. Після спроби пояснити дитині, що не можна так робити і треба сміття викидати в урну, почула таке: «А прибиральники нащо??? Вони зарплату получають, так хай і відробляють, а я шо хочу, то і роблю». Передбачаю, що сам він такого висновку не дійшов, а повторив за батьками, сусідами чи просто кимось старшим…

P.S. У Німеччині майже у всіх дитсадках стоять кілька контейнерів для сміття, кожен з яких позначений картинкою. І дітки знають, що у бак з намальованим черв’ячком треба викидати качан з яблука, шкірку з апельсина, з банана (ту саму, яку наші дорослі кидають під двері свого дому) та інше сміття, яке може з’їсти черв’ячок… У бак з намальованим паперовим літачком дітки викидають свої невдалі малюнки, використані серветки, та інші папірці. Вже з  трьох років дітки знають, що у бак зі цвяшком слід викидати різні залізячки…  Може у нас для дорослих зробити такі баки, наприклад, з пивом, бананом і соняшниковим насінням… Хоча деякі все це в один контейнер викинути не можуть…

Є у Львові одне місце, де люблять поговорити на "вічні" теми. Це такий
собі клуб за інтересами. Там щодня збираються пани і панянки, діляться
на окремі групи, і в суєті львівський буднів обов'язково порушують
зовсім не буденні теми, теми, над якими споконвіку міркували визначні
філософи. Хоч раз побувавши у такому клубі, ніколи не забудеш краплин
дощу, які по-особливому надихають, якщо спостерігати за ними крізь шибки
кольору молочного шоколаду, не забудеш стукоту коліс та сигналу, що
чимось нагадує шкільний дзвоник; надовго закарбується у пам’яті нерівна
та мокра львівська бруківка, яку можна побачити крізь щілинку під
дверима… вигляд цієї бруківки часом, навіть, надихає на створення у
власній уяві чорно-білої картини старого міста – з дощем, осіннім
листям, парою конячок, каретою та поважними інтелігентами у чорних
капелюхах.

Це місце є маленькою частиною величного колориту, навіть
частиною культури… Так, серед усього транспорту, саме трамвай, і саме
львівський (!!!) трамвай завжди надихає на щось особливе, часто там
можна отримати корисні знання, особливо з "народної мудрості".
Врешті-решт, де ж іще знайдеш стільки інтерпретацій однієї новини, де ще
почуєш найсвіжішу інформацію про ціни на ринках, де ще дізнаєшся
різноманітні погодні прикмети… і, нарешті, де ще так сильно відчуєш
різницю поколінь?!!

Саме у львівському трамваї одного разу я
випадково почула розмову двох жінок. Одна з них розповідала іншій, про
"дуже цікаву філософську книгу", в якій отримала відповідь на запитання –
"що таке щастя?". Визначення щастя, про яке говорила ця жінка,
виявилося дуже простим, навіть, пафосним. Вона сказала, що ця книга
називає щастя фізичними, душевним та фінансовим здоров'ям людини,
гармонією всіх аспектів людського життя. "Щасливим буде той, хто вміє
розрізняти головні і другорядні речі, той, хто відчуває свою
неповторність, свою потрібність іншим людям. Той, хто знає, що його
зусилля будуть не марні, що він на світі залишить щось, що в майбутньому
допоможе хоча б одній людині", – на одному диханні зацитувала книгу
гарно вдягнута львівська панянка бальзаківського віку.
Слухаючи, чи
то підслуховуючи, цю розмову, а радше – монолог, мимоволі згадалися
слова – "почни із себе". Якось самі по собі нахлинули спогади про
щасливі моменти, про те, як серце щемить від звичайних дрібничок, від
простих слів, від короткого СМС, від перемог, навіть, маленьких… І
відразу стало зрозуміло: у моменти, коли відчуваєш себе беззастережно
щасливим світ навколо не змінюється, залишаються ті ж
проблеми, все, з чим ти борешся, що намагаєшся змінити – навколо, але ти
– щасливий, щасливий, бо почав із себе, щось змінилося всередині. Чи то
хтось допоміг, чи ти сам, неначе перемикнув кнопку, перегорнув
сторінку… щось так раз … і клацнуло – отак однієї миті починаєш дивитися
на світ очима щасливої людини!!!

Цього ж дня одна беззмістовна
голлівудська комедія підтвердила всі мої "трамвайні" роздуми про щастя.
Відфільтровуючи закадровий сміх, я зрозуміла, що цей сценарій можна було
б застосувати і для іншого жанру. При іншій акторській грі, при іншій
музиці та при інших акцентах, сценарій цього фільму міг би бути не
комедійним, а, щонайменше, – трагікомедійним. Так і щастя в житті людини
залежить від сприйняття світу. Перефразовуючи відомого класика, скажу,
що світ – кіно, а ми в ньому актори. Автор сценарію цього фільму – не
людина, це – Бог, вища сила, людині ж належить робота режисера. Саме
постановка власного життя, вміння побачити головні і другорядні речі,
вміння вибрати правильну команду у своєму житті – і є запорукою успіху.
Сценарій фільму – це доля, а режисура – це вміння правильно зрозуміти
свою долю, правильно розставити в ній акценти.

Надворі дощ, а я стою
в квартирі з горнятком запашного чаю і спостерігаю за вогнями нічного
міста, які виблискують у струмочках на шибках моїх вікон. Стою і бачу,
як в депо прямує останній на сьогодні трамвай. Якось по-особливому
«смакує» вигляд нічного Львова з «трамвайними світлячками»… якось
по-особливому я тепер ставлюся до львівського трамваю…