Галині Гордасевич виповнилось би 84-ри, але вона з нами



ГАЛИНА  ГОРДАСЕВИЧ

ДАТОВАНО СОВІСТЮ
***
Кажуть, що ми ображені, 
Кажуть, що ми зневірені, 
Почуття на терезах важимо, 
Розмовляємо словами сірими. 
Що забули слова червоні:
Комунізм, світова революція! 
Не обпалюють полум'ям скроні 
Наші мрії убогі та куці. 
Юнаки запустили бороди, 
А дівчата в штани залізли. 
Що ж! Давайте рахунки зводити, 
Комуністи наші залізні 
Ви, що слухали в Жовтні «Аврору», 
Що горіли чуттями святими, 
Так повірили легко і скоро 
В підлу зраду своїх побратимів! 
Розтрощили царську корону, 
Викидали ікони з порога. 
А самі, без церков і без трону, 
У шинелі воздвигнули бога. 
А кулі усі смертельні — 
Чи з Руру вони, чи з Уралу. 
І не Сталін сам, і не Берія — 
Ви своїх побратимів стріляли. 
І щоб це не вернулось знову, 
Щоб так не спіткнутись, як ви. 
Ми нікому не віримо на слово, 
Ми не віримо в правду Москви. 
1966р.

***
А я, неначе крамолу,
В душі несу,
Що площу звали Красною
Не за красу.
Лиш дурень повірить відразу,
Що тут початок землі.
... Крик передсмертний Разіна
Було чути в Кремлі.
Хай на доноси майстер
Точить перо,
Та звали Москву матір'ю
Не за добро..
Не стану критись з думками -
Вони ж не нові:
Стоїть вона, білокамінна, 
На сльозах та крові. 
Було над Москваю димно, 
Та блискучі ж слова! 
Прославилася Ходинкою 
Красуня Москва. 
А може, про це не будемо 
Замнем до пори! 
Займатися словоблуддям 
Усі ми майстри.

7.11.1967р.

***
Ой, повезли Галю темними лісами, 
Прив'язали Галю до сосни косами... 
А щоб слухала батька-матір, 
Та не рвалась в широкий світ! 
І стали біля неї сосни на варті, 
І до ніг їй послався калиновий цвіт. 
І виходили з гущавини сарни й лисиці, 
Не насмілювались ближче підійти. 
І тільки конвалія принесла росиці, 
Щоб губи зволожила в час самоти. 
Ой, Галю, Галю, сестрице Галю. 
Пройди крізь вогонь, крізь смертельну муку. 
Брате мій вірний, темненький гаю, 
Не видай нікому пекучого смутку. 
В темному гаю вогонь догорає, 
Сосни застигли годиною пізньою. 
Всі смутки та болі серце вбирає, 
Щоб потім зробити їх власною піснею. 

11.11.1971р.

***
Сказали птиці: літати доволі! 
На десять років позбавили волі. 
Досить з вітром в піжмурки грати! 
Кинули птицю за мури, за грати! 
А якій літалось, а як їй любилось... 
Ах, як її серце у розпачі билось! 
Роки пройшли. Змінилась погода. 
На птиць, щоб у клітках, минула мода. 
Прийшли урочисто, з щемом у серці, 
Під бурхливі оплески відчинили дверці 
— Злітай, птице, у чисте небо! 
Глянь, як довколо весняно, травнево! 
Співай пісні, вий гнізда із рути, 
Лише... узгоджуй свої маршути. 
А птиця за дверці ступила несміло. 
А птиця крилами змахнула невміло. 
Ох, пізно ти, доле, двері відкрила! 
Бо де ж полетіти, як всохли крила.

23.01.1965р.

***
Хочете — приймайте на віру, 
Що зі мною вчинили:
Зняли з мене шкіру 
Та й вичинили, 
Та й пошили чоботи, 
Чоботи на рипах, 
Та й сказали: — Чого ти 
Холодна, як риба? 
Взувай-но на ніжки 
Та вшквар гопака. 
Та ну ж, не маніжся! 
Ач, горда яка!
... Ну що ж. Станцюю. Гаразд. 
Бог дасть то в останній раз.

8.07.1963р. Москва

***
Для мене "культ"- не абстрактне поняття,
Не історія, стара, як легенда.
Для мене "культ", коли хочете знати,
Це молодість, за гратами проведена.
Це не розмова, коли робити нічого,
Не запізнілі жалі та зітхання,
Це - мої вірші на столі у слідчого
Про першу весну і про перше кохання.
Липи розквітлі вливаються в вікна.
Вальс із парку кличе до танцю.
А я ось зараз признатись повинна...
А в чому ж я, власне, повинна признатися?
Для мене електрика - не світла озерця,
Що їх ліхтарі розливають у темряві ночі.
Вона мені стала пороком серця,
Ранніми зморшками підкреслила очі.
Це, може, не має великого значення
І в історії ніяк не позначиться, 
Та коли у дівчат були перші побачення,
Коли їм хлопці почали всміхатися,-
Я заповнювала блоки бетоном,
Я розвантажувала баржі з цементом.
Я дуже пізно познайомилась з капроном
І ще пізніше - із перманентом.
Та якби до мене з'явилась фея 
Що може виконати прохання кожне, 
Я б не стала просити в неї 
Забрати в мене життя тривожне. 
Я б не схотіла прожити по-іншому 
Жодного дня, ані жодної хвилі. 
Всі мої дні, у минулому лишені, 
Шрами на серці моїм залишили. 
Тільки якби не минуле, не пройдене, 
Не було б і мене ось такої, як зараз. 
Я бережу свої згадки, як ордени, 
Найстрашніша із зрад - це себе зрадити. 
І якщо я все це разом з країною 
Змогла перетерпіти і подолати, 
Значить, стала я мудрою, 
Значить, стала я сильною, 
Значить, в світі ще мушу зробити багато. 

1964р.

***
Межи мною і вільним світом 
Були дроти, в п'ять рядів натягнені, 
І з вишок, суворо і непривітно, 
Дивились хлопці, в форму одягнені. 
Та якби до мене з'явилась фея, 
Що може виконати прохання кожне. 
Я б не стала просити в неї 
Забрати в мене життя тривожне. 
Я б не схотіла прожити по-іншому 
Жодного дня, ані жодної хвилі. 
Всі мої дні, у минулому лишені, 
Шрами у серці моїм залишили. 
Тільки ж, якби не минуле, не пройдене. 
Не було б і мене, а була якась інша. 
Я бережу свої згадки, мов ордени. 
Від себе відмовитись - зрада найгірша. 
Я знаю: майбутнє в нас буде погоже, 
Неправда і зло відійдуть у минуле. 
Тільки забути його я не можу, 
Не вимагайте, щоб я все забула.

1964р. 
Донецьк, Макшосе 23/41 
Гордасевич Галина Леонідівна
(так датовано у рукописі)

***
Коли на губи мої сходить важка німота, 
Така німота, що мовити слово несила, 
Прийди до мене, давня пісня проста, 
Що мама співала, коли ще під серцем носила 
Про чисте поле, про синє море, 
Про червону калину з темного лугу, 
Про силу козацьку, що ворога зможе 
Та про гірку материнську тугу. 
Щоб в полі лунало, щоб в небі бриніло, 
Щоб підступало сльозами до горла. 
За хвилю слова — роки мовчання. 
Я згодна, доле, на таку плату. 
І тільки потім довгими ночами 
Над чужею піснею сиджу і плачу.

11.07.1972р.

***
Не можу про Вкраїну патетичним тоном
І в екстазі солодкім не завмираю.
Колись я тягала носилки з бетоном,
А зі мною - Розенберг Рая.
Були обом безрадісні ночі,
Пересилки, "параші", етапи, 
І в час перевірок на грудях дівочих
Чужі безсоромні лапи.
Трагічне в життя нашого повісті
Було на кожній сторінці.
А між тими, хто нас стеріг по совісті,
Були свої, українці.
І що ви розводите мені теорії
Про засилля жидівське всюди!
Той, хто бачив тюремні зорі,
Довіку їх не забуде!
Хай інший копається в історії гної,
Між покидьками кривди дрібні збирає,
Та я пам’ятаю: носилки зі мною
Носила Розенберг Рая!

1966 р.
(дуже прошу публікувати цього вірша, бо Галина Гордасевич мала тривалі міцні дружні відносини з Абрамом Кацнельсоном та білоруським літератором Олександром Роземблюмом, і взагалі була противником всіляких етнічних фобій - Богдан Гордасевич

НА ЖАЛЬ ЗА 10 МИНУЛИХ РОКІВ НІХТО НЕ ОПУБЛІКУВАВ ЦЬОГО - 20.03.2012)


ТОЧНО ДАТОВАНИЙ ВІРШ

Цей вiрш я написала двадцять п'ятого лютого
Тисяча дев'ятсот шiстдесят сьомого року.
Я точно датую його, бо все мене лають,
Що нема в моїх вiршах ознак часу.
Кажуть, такi вiршi могли бути написанi
І сто, i двiстi, i триста рокiв тому.
Кажуть, такi вiршi можуть бути написанi
І через сто, i двiстi, i триста рокiв.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Жiнки плакали, коли їх залишали кохані?
Я не думаю, що через триста рокiв
Вони будуть цьому радiти.
Але хiба я винна, що триста рокiв тому
Люди боялися смертi?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Вони будуть чекати смертi, як визволення.
І хiба я винна, що триста рокiв тому
Зраду карали смертю?
Я не вiрю, що через триста рокiв
Зраду вважатимуть доблестю.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх прадiдiв.
Простiть мене,
Що я схожа на своїх правнукiв.
Бо ж я - та ланка,
Що з'єднує минуле з майбутнiм.

ЗАПОВІТ

Коли помру, - колись таки помру, -
Хоч вірю, що це станеться нескоро, -
То дайте спокій сивому Дніпру, 
Де кручі і високі осокори. 
На Личаківський також не несіть:
Там надто пишно і, до того, тісно.
Ні-ні, не хочу! Навіть не просіть!
Сказала так - хай оуде нині й присно.
На цвинтарі малому схороніть, 
Де хрестики і написи наївні. 
Нікому йти туди не бороніть, 
Нехай то будуть кози або півні. 
Вони зчиняти бійки мастнйи, 
І я малою трохи їх боялась.
Ага, ще напис напишіть такий:
«Жила. Любила. Плакала. Сміялась.»

Галині Гордасевич виповнилось би 84-ри з дня народження

Галина ГОРДАСЕВИЧ

ПОРА ПОЧУВАТИСЬ ВЕЛИКИМИ

Зараз багато людей ностальгічно зітхають: «А раніше, попри все, було краще жити!» Чи ж краще? Коли ви запитаєте мене, я скажу: так. Так! Так!! Так!!!
А чому? Над цим варто застановитися.
До найменших деталей пам'ятаю один літній ранок 1956 року. Прокинулася я вранці, глянула в дзеркало — а в мене щоки палають як маків цвіт, а в мене очі сяють синьо-синьо, аж я засміялася від щастя. Якого щастя? А такого, що неділя і я маю цілий день для себе. Що мої сусідки по гуртожитку поїхали у відрядження і я маю цілу кімнату для себе. А найбільше щастя, що мені всього 20 років. І хоч мої дитинство і юність ніяк не назвати щасливими і за моєю спиною три роки сталінських таборів — і то які роки: коли тобі сімнадцять, вісімнадцять, дев'ятнадцять, — але ж у мене попереду ще все життя! Воно буде цікавим, прекрасним і незвичайним. Труднощі в ньому будуть лише для того, щоб я їх успішно долала. Я буду славною, багатою і щасливою. Я вчиню щось таке, щоб моє ім'я увійшло в історію. А головне: десь мені зустрінеться Він — отой, що його тільки з великої літери писати, і в нас буде таке кохання, що куди там Ромео і Джульєтті, і ми все життя пройдемо разом, а коли будуть труднощі, то ми лише всміхнемося одне одному. Все це буде, і дарма що зараз я всього лиш різноробоча в будівельному управлінні, що все моє майно вміщується в фанерну валізку розміром 48х32х16 см і що сьогодні я на сніданок, обід і вечерю їстиму пісну картоплю, якої вчора ввечері накрала на колгоспному полі. Яка це марниця порівняно з тим осяйним майбутнім, що мене чекає!
І от тепер... Тепер я прокидаюся і найперше починаю з'ясовувати: а як я себе почуваю? Чи можу вставати і братися за звичні ранкові Справи, а чи йти в лікарню, міряти тиск і робити уколи (якщо в мене, звичайно, є ліки і шприц)? Я дивлюся в дзеркало і бачу бліде, мов з воску виліплене, обличчя жінки, яка розміняла сьомий десяток і життя якої, висловлюючись фігурально, вже позаду. А, що було в тому житті? Безконечна робота, як правило, важка, неприємна і завжди нелюба, яка, проте, забезпечувала харчами і одягом, правда, за одної умови: купувати те, що найдешевше. Багато горя, помилок, невдач, розчарувань, поразок, зрад. Самотність, бо він (бодай з малої літери) так і не зустрівся. І що я зараз маю? Двокімнатну квартиру з усім найнеобхіднішим. Щоправда, вся моя побутова техніка, від телевізора до будильника, вийшла з ладу, і в мене нема грошей на ремонт. Маю пенсію, якої ледве вистачає на харчі і оплату квартири (може б, і не вистачало, якби п.Леся Храплива з Канади не присилала час від часу продуктову посилку та інші «діаспори!» знайомі не пере¬давали зрідка кілька доларів або марок). В усякому разі, знову красти картоплю наразі не доводиться.
А чого я досягла в житті, хто я така? Другорядний український письменник, з тих, що їх на премії не висовують, на міжнародні імпрези не посилають, в антології і хрестоматії не включають, в школах не вивчають, в історії української літератури не згадують. Зрештою, прощу пробачення, в одному двотомнику моє ім'я назване, коли перераховувалися поети, на слова яких написано багато пісень. От лише я не чула жодної пісні на свої слова.
А що в мене попереду? Все глибша старість, все більше хвороб, матеріальне становище на межі злиднів — кажуть, через 50 років Україна може стати найбагатшою європейською державою, але я вже того не дочекаюся — і ніякої перспективи побачити виданою бодай ще одну свою книжку, бо шукати спонсорів я не вмію.
То як же мені не казати, що раніше життя було кращим?
Але зараз вмовкає Галина Гордасевич — жінка з не дуже вдалою особистою до¬лею, — вмовкає Галина Гордасевич — письменниця з не дуже вдалою літературною кар'єрою, — і слово бере Галина Гордасевич — українка.
Коли я усвідомила, що я — українка? Мабуть, коли навчилася розмовляти. Бо я не могла не помітити, що мої батьки розмовляють однією мовою (вони вдома роз¬мовляли тільки українською, і не тим дисцилятом з трьох тисяч слів, який нам під¬носили під назвою української літературної мови, а тією українською, якою ще в минулому столітті розмовляла українська інтелігенція, бо вже мій прадід був освіченою людиною), що в селі розмовляють інакше (тепер ті землі входять до складу Білорусі), а в домі «пана дзєдзіца», куди мене забирали гратися з панським сином, розмовляють ще інакше. Мама пояснила мені, що на світі існують різні мови, бо є різні народи, і в кожного народу є своя батьківщина, навіть якщо він там не живе, як-от жиди (тоді їх звали тільки так, і це не вважалося образою), і що в кожного народу є свої символи: прапор, герб, гімн. «А який у нас прапор?» — запитала я. «Такий, що нижня половина жовта, а верх синій — це синє небо над пшеничним полем».— «А герб?» — «Тризуб»,— і мама намалювала його. «А гімн?» — «Ще не вмерла Україна»,— і мама заспівала його. І закінчилася розмова маминими словами, що наша батьківщина перебуває в неволі, і всі наші символи заборонені, і їх треба берегти в серці, ні з ким про них не розмовляти, бо тата поляки можуть посадити в тюрму. З цього роблю висновок, що наша розмова не могла бути пізніше серпня 1939 року, отже, мені було від сили чотири роки.
Рівно півстоліття берегла я в серці символи моєї батьківщини. Зате, коли зараз опівночі на закінчення радіопередач звучить «Ще не вмерла Україна», я встаю, хоч ніхто того не бачить. І зі страхом думаю, що наші депутати можуть прийняти поста¬нову про створення нового тексту гімну, бо ж їм мати не вклала в дитинстві цього в серце і вони не розуміють, що гімн — це символ, а не економічна програма на найближчу п'ятирічку. А коли трапляється приїхати в Київ, іду Хрещатиком, бачу, як на вітрі біля Київради має синьо-жовтий прапор,— і в мене сльози на очах, а горло перехоплює судома.
Що ж я — українка, громадянка незалежної держави Україна — думаю про свою державу, свій народ, його минуле, сучасне і майбутнє?
Коли в 1990 році почали транслювати засідання нашої вже таки обраної Верховної Ради і там виступали депутати з вимогами негайно оголосити державну незалежність України, — кажуть, першим це зробив Богдан Ребрик, мені пам'ятаються Левко Лук'яненко, Микола Поровський, Степан Хмара, — я слухала їх і думала: «Наївні люди! Ви думаєте, досить оголосити незалежну Україну, поставити вздовж кордону військо — і все: ми матимемо рай? І всі люди стануть братами і сестрами? А куди ж дінуться злодії, убивці, аферисти, ледарі, хулігани, алкоголіки, яких у нас. може, й менше, ніж у Росії, а все ж вистачає? Вислати—так у нас Сибіру нема. Постріляти — а хто візьметься це виконати? Нікуди вони не дінуться, і ми ще довго будемо мати з ними мороку, поки не те що усіх їх перевиховаємо, а бодай зведемо рівень до того, який в усіх країнах європейської цивілізації, до якої ми усе ж таки належим».
Я не сумнівалася, що на перших порах до слави, влади, грошей значною мірою дорвуться люди, які того не заслуговують.
З середини 1988 року я в Донецьку брала найактивнішу участь в усіх громадських рухах: була одним із засновників Товариства української мови, Руху, «Меморіалу», Демократичної партії і навіть Комітету солдатських матерів. І я мала можливість переконатися, що як тільки починалася якась нова справа, так в першу чергу бігли, рвалися на трибуну, виголошували голосні промови, пробивалися на керівні посади різні шизофреніки, авантюристи, агенти КДБ і(цих останніх я вже вміла розшифровувати як не з першої, то з другої миті). Правда, коли доходило до роботи, то її робили люди розумні, порядні і патріотичні, робили в силу своїх можливостей і вміння і без особливого галасу. Отож я була готова до повторення цього явища у всеукраїнському масштабі і вже зарані запасалася терпінням. Чого я не передбачала — це такого економічного занепаду, економіка завжди для мене була terra incognita.
От що мене обурює — це коли говорять, що незалежність нам звалилася з неба, що ми її отримали без крові, без зусиль, без боротьби. Даруйте, шановні, а ті, що з княгинею Ольгою захищали Київ від печенігів, — вони були не наші предки? А ті, що з князем Ігорем пішли в степи половецькі і не повернулися? А ті, що до останнього подиху захищали Київ від орд Батия? А безконечні антипольські повстання? А визвольна війна під проводом Хмельницького? А Коліївщина? А повстання в Турбаях? А Крути і Базар? А голодомор і розстріли 30-х років? А смерть Біласа і Данилишина у Львові, Голояда в Тернополі? А героїчно-трагічна боротьба УПА?
Коли мені було років шість, мама жартувала, що в селі Золотолині живуть наші далекі родичі Євдокія і Антін Олійники, а п них є три доньки і два сини. Коли я виросту, вони поженять мене з одним із них. Так от, той шістнадцятилітній Василь Олійник зі своїм братом Леонідом пішли в УПА і загинули в одному бою. Може, тому я і залишилась на все життя сама? А мені кажуть: ваша незалежність не оплачена кров'ю!
Інша справа, що в 1991 році, коли таки Україна була проголошена незалежною, не довелося брати владу силою, не пролилася кров. Але саме це посилює моє переконання, що на цей раз наша незалежність надовго, що тепер ми матимемо справді демократичну державу. Назовіть мені країну, де б демократія прийшла в результаті революції і пролиття крові? Що дала Англії революція 17-го століття? Жорстоку диктатуру Кромвеля і, зрештою, реставрацію Стюартів. До чого привела Францію революція 1789 року? До спалаху такого самознищення французів, що зараз важко в те повірити, і до імперії Наполеона. Чи зробила Францію республікою революція 1871 року? Теж ні, вона лише викликала новий кривавий вал. Про так звану «Велику Жовтневу соціалістичну революцію» і говорити не буду: самі все знаємо. Останній приклад, який мені спадає на думку, — молодий, палкий адвокат Фідель Кастро скидає жорстокого кубинського диктатора Батісту, щоб самому захопити його місце і стати ще більшим диктатором (Батіста принаймні не забороняв бажаючим залишити Кубу).
Слова російського поета: «Дело прочно, когда под ним струится кровь», — велика і трагічна помилка. Кров завжди притягує кров, це стає дуже важко зупинити, і гинуть в першу чергу наймужніші, найчистіші, найвідданіші, а потім потрібен довгий час, щоб народ поповнив понесені втрати.
Що мене підтримує зараз в переконанні: є в нас демократична Україна, перед якою велике майбутнє? Саме те, в чому шанований мною Юрій Мушкетик бачить наше нещастя: «Ох, як не вистачає великого лідера, поводиря нації». Народ, який не може побудувати своє життя без лідера, ще не доріс до демократії. Поводир потрібен або малим дітям, або... сліпцям. Саме те, що ми самі, всі разом — від президента і до «човникової» тіточки, — помиляючись, поправляючись, набиваючи гулі і набираючись досвіду, будуємо нове життя кожен у межах своєї компетенції. Президент — у межах усієї держави, «човникова» тіточка — в межах своєї сім'ї, і це найтвердіший гарант того, що ми матимемо державу для всіх.
І ще репліка на адресу доктора історичних наук Володимира Сергійчука. Я абсолютно згодна з ним в оцінці статті Володимира Базилевського «Холодний душ історії». От лише він там згадує Альберта Корнєєва, то я хотіла б про цього останнього розповісти щось таке, що знаю тільки я.
Якщо пам'ятаєте, десь навесні 1989 року була спущена директива ЦК КПУ: про¬вести по всіх підприємствах і установах відкриті партійні збори із засудженням ще не опублікованої програми Руху (російською мовою це тонше звучало, бо в ній лише один звук чинить різницю між словами «обсуждение» і «осуждение»). Так от, хтось мені сказав, що такі збори мають відбутися в політехнічному інституті, і я, новоявлений громадський діяч, біжу туди, щоб по змозі виступити і захистити ідею Руху. Я таки виступила і навіть зірвала аплодисменти, але, далебі, не мій виступ, а загальна ситуація була причиною, що в кінці зборів устав один чоловік і сказав: «Я предлагаю создать группу поддержки Руха. Вот я записываю себя первнм, а кто хочет — пусть подойдет ко мне». Це і був Альберт Корнєєв. Правда, створити цю групу йому так і не вдалося, але в народні депутати він пройшов саме на хвилі підтримки Руху, перебудови, боротьби зі Щербицьким і т.д. Чому він потім голосував проти незалежності України? Та тому, що найсильнішим у ньому був голос російського самодержавника, і, на відміну від інших переляканих колег, він знайшов у собі досить мужності признатися в тому відверто.
А тепер уже лише по суті статті Володимира Базилевського «Холодний душ історії».
Я погоджуюся з ним, що ми маємо унікальну історію. Але... Але таку унікальну, як унікальною є історія кожної окремої людини. І такою ж спільною. Кажете, що може бути спільного в Рокфеллера і в якого-пебудь негра з африканського бушу? Та те, що вони обоє люди.
Отак і з історією народів. У кожного свої трагедії і перемоги, свої славні і ганебні сторінки. Україну споконвіку топтали орди завойовників? Так вона ж беззахисне роз¬кинулася на просторах степів над незамерзаючим Чорним морем, саме на шляху тих орд, які віками сунули з Азії в Європу. А в неї ніяких природних бар'єрів, а в неї така природа, яка так і вабить затриматися, це вам не азійські пустелі, які хочеться швидше подолати.
Але візьмімо острів на далекій північно-західній окраїні Європи, не надто привітний, аж його названо «туманним Альбіоном». Навіть якщо кельти так і зародилися тут самі по собі, то скільки потім було різних нашесть? На початку нашої ери — це далека римська колонія. Потім туди переселяються племена англів і саксів, яким стає тісно в Німеччині (як бачимо, навіть назва «Англія» походить звідти, але якось ні Англія не претендує на німецьку територію, та й Німеччина на англійську не каже: «исконно наши земли»). Потім на острів припливають з півночі норманці під керівництвом Гаральда Суворого, мужа Єлизавети Ярославни, а з півдня вже значною мірою «офранцужені» норманці під керівництвом Вільгельма, який у Франції мав прозвисько Бастард, а коли став королем Англії, то прозвався Завойовником.
А поневолення Іспанії, теж колишньої римської колонії, маврами? А чи давно Італія або Німеччина стали об'єднаними незалежними державами? Та лише в мину¬лому столітті. Ми постійно займалися самознищенням? А Тридцятилітня війна в Європі — це що було? А Столітня війна? А вже згадувані французькі революції або Варфоломіївська ніч? Україна може бодай похвалитися, що вона не знала такого безумства, як вогнища інквізиції і, зокрема, спалення відьом. Єдиний історично відомий випадок спалення жінки у нас — це Настя Чагрівна, але це була жертва політики.
І взагалі, почнімо з того, що історія — річ багато в чому ірраціональна. Тобто вона, може, і має своє пояснення, але ми з нашими рівнями знання і розуміння не здатні Її пояснити. Бо ще в дитинстві мене мучило питання: чому була така славна Древня Греція, де одночасно — з точки зору історії — жили найбільші в світі філософи, вчені, письменники, скульптори, політичні діячі (мабуть, були художники і композитори — був же Орфей, — просто їх твори до нас не дійшли). І от два з половиною тисячоліття по тому Греції практично нема в світовій історії, і жодного тобі генія. Або Італія епохи Відродження. Даремно так захоплюється нею Базилевський. Італія не була на той час єдиною державою, а була конгломератом окремих міні-державок, які постійно ворогували і де суперників знищували навіть з допомогою отруєних рукавичок. І не витісняла там латину народна мова з літератури. Навіть зараз літературна італійська мова значно відрізняється від місцевих говірок, а що стосується епохи Ренесансу, то ще Петрарка в 14-му столітті поему «Африка» писав «для високої літератури» латинською мовою, а його італійські сонети, присвячені Лаурі, — це його особистий щоденник (протилежність нашому Шевченкові, який творив високу літературу українською мовою, а щоденник писав російською). І все ж має рацію Базилевський: одночасно — знову ж таки з точки зору історії — стільки геніальних художників, скульпторів, архітекторів, учених, письменників. І за останні півтисячоліття — жодної особистості, яку можна б поставити поруч з ними.
Або ось така історична загадка, яка не дає мені спокою.
Жили десь там в лісах за Волгою такі собі племена булгар. І раптом вони кидають свої обжиті місця і рушають в мандрівку на захід. Ідуть, ідуть, доходять до Балканського півострова і тут зупиняються. Поясніть мені: чому? Їм стало тісно за Волгою? То чому вони не шукали нових земель на сході чи півночі, в лісах, до яких вони звикли і які, напевно ж, були менше заселені, ніж Європа? А щось їх погнало саме туди.
А через 500 років той же шлях повторюють інші заволзькі племена — угри. Ну якась вища сила підказала їм, що в самому центрі Європи є така благодатна земля, яка тільки й чекає, щоб вони, угри, там поселилися. Між іншим, шлях угрів можна визначити за одним словом, яке й досі побутує в українській мові, — мажара. Так на півдні України називають великий довгий віз. Мабуть, саме на таких возах пересувалися тисячу років тому угри, які себе називають мадярами.
Але ще більше мене інтригує подальша доля цих двох народів. Чому тюркомовні булгари втратили свою мову і тепер вважаються слов'янами, хоч етнічно вони ніякі не слов'яни? А угро-фінські переселенці зберегли свою мову, абсолютно не схожу на жодну з європейських мов, і так і залишилися угро-фіннами.
Хто з істориків береться відповісти мені на це запитання?
І останній приклад: чому всякі переселення, нашестя і навали завжди йшли зі сходу на захід? Тому що в Азії відбувалося перенаселення і люди шукали свій «Lebensraum»? Але чому в Азії, де то пустелі, то гори, словом, клімат не дуже сприятливий для людини, раптом отакі систематичні демографічні вибухи? А Європа, де кліматичні умови значно сприятливіші для людини, така тобі малозаселена, що тільки й чекає, як би хто прийшов і заселив її. А от демократія — в нашому розумінні цього слова,— навпаки: йшла із заходу на схід. Бо хоч Англія номінально досі монархія, але практично це перша демократична велика європейська держава. І початком своєї демократії англійці вважають Велику хартію вольностей, підписану Іоанном Безземельним і баронами. Це і стало початком англійського парламенту, потім були кортеси в Іспанії, Генеральні штати у Франції. Звичайно, та демократія була не схожа на сучасну, як крихітна гірко-кисла зав'язь мало схожа на стигле, соковите, запашне малинове яблуко.
Тепер щодо міфологізації історії. Є в мене велике бажання прочитати історію кожної держави, написану її істориками. Бо нас же в школах, а потім у вузах вчили лише за підручниками, написаними радянськими — точніше російськими — істориками методом історичного матеріалізму. Бажання нездійсненне, бо всі ті мови я вже не вивчу, а перекладів усіх курсів історії на українську мову не дочекаюся. Але й з того, що я знаю, можна бачити, як народи міфологізують, возвеличують і навіть поетизують свою історію. «Війна Червоної і Білої троянди» — просто тобі назва для збірки ліричних віршів! А якщо по суті — це 30-літня кривава міжусобна війна, коли одні англійці знищували інших.
Базилевський цитує статтю Юрія Винничука «Малоросійський мазохізм»: мовляв, Україна не дала Жанну Д'Арк, а дала Роксоляну, яка тільки й зуміла, що лягти під султана. По-перше, бідна Роксоляна, скільки ще винничуків буде паратизувати на її імені! По-друге, Роксоляна не просто лягла під султана — таких в нього було і було, — вона зуміла закохати його в себе, вона зайняла таке місце в історії Оттоманської імперії, як жодна жінка ні до, ні після неї. Деякі історики твердять, що протягом 40 років, поки в Стамбулі була Роксоляна, Україна не знала татарського нашестя. Правда, інші кажуть, що це міф. Повторюю, я не історик, нехай уже вони там з документами в руках з'ясовують істину.
А я перейду до Жанни Д'Арк, яка є не що інше, як великий міф. Віддаймо належне французам: творити моду і міфи вони великі майстри. Не марно хтось сказав, що якби Стефаник писав французькою мовою, він був би всесвітньовідомим класиком. Так от, що ж, властиво, зробила Жанна Д'Арк? Врятувала Францію? Та не смішіть мене, люди добрі! Вона на чолі французьких військ отримала кілька перемог над ошелешеними англійцями в далеко не вирішальних боях і дала можливість стати королем Франції чоловікові, який ні за своїм інтелектом, ні за вольовими якостями ніяк для того не надавався, тільки й того, що був сином попереднього короля. А потім... потім її свої ж зрадили і видали своїм же ворогам, і Жанну спалили в Руані (згадаймо Наливайка, Сулиму, Павлюка, Підкову), а війна з Англією тривала ще цілих 22 роки. Тоді я вважаю, що значно більше права на звання рятівника Радянського Союзу мав би Олександр Матросов, бо Велика Вітчизняна війна закінчилася всього через два роки після того, як він своїми грудьми закрив якийсь там дот.
Протестуючи проти міфологізації літератури, Базилевськнн сам широко користується цим методом, зокрема, коли говорить про Мазепу. Взагалі, я не знаю, для чого було так детально розповідати про цього гетьмана, переповідаючи те, що стало вже загальновідомим. Почнемо з успіхів юного Мазепи в жінок. Чомусь Базилевський розповідає про це тоном, який мав би показати нікчемність цього нашого національного героя. А, власне, чому? Французи не соромляться навіть того, що добра половина їхніх прославлених мистців померла від венеричних захворювань. Мазепа терпів, що Петро його бив по щоках? Отож-то, що Мазепа не захотів цього тер¬піти, а для російських бояр це було нормальним явищем, ще батько Петра, Олексій, який ввійшов в історію з придомком Найтихіший, лупцював своїх бояр палицею. Мазепа не був ідеальним героєм? Ми вже мали ідеального героя — Володимира Ілліча Леніна, а тепер про нього виявляється таке, що ой-ой-ой, починаючи від патологічної жорстокості до специфічної сексуальної орієнтації.
Тож чи має право Іван Мазепа вважатися національним героєм України? А Наполеон Бонапарт є національним героєм Франції? І що ж він зробив для неї? Найперше завів десятки тисяч французьких солдатів у піски Сахари і кинув їх там напризволяще, а сам утік до Франції. Потім завів уже сотні тисяч у сніги Росії і знову кинув напризволяще. А скільки з його волі полягло французів у боях під Ієною, Аустерліцом, Ватерлоо? І за що, власне кажучи? За те, щоб він посадив на тронах європейських королів своїх бездарних родичів і через них управляв усією Європою? А що з того мав би рядовий француз? Гітлер принаймні обіцяв кожному німцеві маєток з рабами на завойованих землях. То за що робити Наполеона, — до речі, навіть, так би мовити, неповноцінного француза, бо ж він корсиканець, — одним із найбільших героїв Франції?
Але... Але це не наша справа — вказувати французам, кого вони мають робити героєм. І дуже часто герой одного народу зовсім інакше сприймається іншими народами. Ми досі пишаємося нашим князем Святославом Хоробрим, а як до нього ставилися ті народи, що жили на Дунаї, а він туди прийшов і вирішив, що це має бути центр його держави? Хто його туди просив, окрім візантійського базилевса, якому це було потрібно для своїх загарбницьких планів?
Для нас Чінгісхан — символ однієї з найбільших історичних трагедій нашого на¬роду, а для монголів він — засновник їхньої могутньої держави. То що — заборонимо монголам ставити у своїй країні пам'ятники Чінгісханові? А послові Ізраїлю, який перед журналістами зронив фразу, що для вас, мовляв, Хмельницький і Петлюра — національні герої, а для нас вороги, треба було б нагадати, що історія знає немало випадків переслідування євреїв, почавши від середньовічної Іспанії і до новітньої Німеччини. І що в Україні єврейські погроми виникали стихійно, а не були державною політикою, як в уже названих країнах, або в царській Росії, або план Сталіна пере¬селити всіх євреїв на Далекий Схід, організувавши по дорозі «стихійні вибухи невдоволення народу», в результаті яких до місця призначення не доїхав би жодний єврей. Нарешті, може, варто було б подарувати не дуже дипломатичному дипломатові історичні матеріали, з яких він міг би щось більше дізнатися про період УНР, про Центральну Раду і особисто про Петлюру, бо він же з історією України, напевно, знайомився по радянських підручниках.
Базилевський у своїй статті цитує часто «Історію Русів» як істину в останній інстанції. Але, шановний поете, «Історія Русів» якщо і є документом, то саме документом своєї епохи. Це не об'єктивний курс історії України, це пропагандивний твір. який ставив своєю метою розбудити національну свідомість малоросів-українців. Можливо, саме тому автор і не поставив свого імені, бо розумів: заради патріотичної мети він грішить проти істини? Я не маю місця й часу для аналізу всієї «Історії Русів», але на одній цитаті, наведеній Базилевським, хочу зупинитися. На тій, де українську знать звинувачують, що вона спершу пішла на унію з Римом, а потім взагалі перейшла в католицизм. Це велика помилка! Унія не була перехідною ланкою від православ'я до католицизму!
Лише недавно мені вдалося прочитати літературу, яка зображає Брестську унію з різних точок зору, і я дійшла висновку, що не була Брестська унія, як це подавала російська, а за нею і радянська історіографія, об'єднанням православної церкви з католицькою. І не були Балабан, Терлецький, Потій зрадниками українського народу, а були мудрими політиками, які намагалися врятувати українців від ополячення та від дискримінації. Як відомо, в 1453 році Константинополь — славний Царгород давньоруських літописів — був захоплений турками-османами і перейменований на Стамбул. Яка влада, який авторитет були у константинопольського патріарха, хоч він і йменувався — та й досі йменується — вселенським? Ніяких. Від кого ще могли чекати захисту православні в Польському королівстві? Від Києва? Від Москви? Отож потім тавровані, зокрема палким Вишенським, ієрархи зробили дуже мудрий дипломатичний крок, хоч їх відразу не зрозуміли, з одного боку, багато духовенства і віруючих, а з другого — польський король і католицькі сановники. Справа в тому, що греко-католицька церква підпорядковувалася безпосередньо римському папі і таким чином ви¬явилася незалежною від польської католицької церкви. Не так давно мені доводи¬лося перекладати видані в Англії так званим «кулком пшияцюл Львова» брошури про ситуацію в Галичині під час фашистської окупації. Знали б ви, скільки там пекучої ненависті до греко-католиків! До речі, папа Іоанн Павел II теж не дуже при¬хильно ставиться до греко-католицької церкви (відомо, що за походженням він поляк).
Отож саме Брестська унія значною мірою сприяла збереженню українців як нації. Не марно серед так званих «будителів» у Галичині дуже багато греко-католицьких священиків або їхніх дітей. Сталін знав, що робив, коли найперше знищив греко-католицьку церкву. І знають, що роблять, оті «невидимки», які намагаються зіштовхнути греко-католиків і православних. Я можу сказати лише одне: не даймося! Мій покійний батько, який за поляків мало не був відправлений до Берези-Картузької, за «перших совєтів» — на Соловки, за німців чудом уникнув розстрілу, а «за других совєтів» таки потрапив на золоті копальні Колими і повернувся в Україну лише через 25 літ, сказав мені, десь ще чотирилітній дитині, коли я висловила думку, що всі люди на світі повинні стати православними християнами: «Дитино моя, хай кожна людина молиться Богу так, як навчили її батьки, головне, щоб вона молилася Богу і виконувала Його заповіти». Так сказав мій батько, православний священик.
В чому я погоджуюсь з Базилевським — це в тому, що є в нашого народу схильність до втрачання своєї національної ідентичності, до того, щоб «потурчитися-обусурменитися», спольщитися, зрусифікуватися. Кожна мова — принаймні наскільки мені відомо — має відповідник нашому слову «зрадник», а от «перевертень» — це лише в українській мові. Колись я вже над цим розмірковувала в статті «Україна — держава для кого?», яка була опублікована в журналі «Український засів», а потім передруковувалася в інших виданнях. Хочу додати лише таке. В мене є з цього приводу своя теорія. Великий народ, який має свою державу, має в своїй ментальності великодержавницьку гордість (в якій я, зрештою, не бачу чогось особливо поганого). Чого він буде відмовлятися від своєї національності, коли це така гордість — бути росіянином, англійцем, французом, іспанцем? У ментальності невеликого народу, державного чи недержавного, закладено інстинкт самозбереження: нас мало, тому ми повинні триматися свого, щоб наш народ не зникнув з лиця землі. І є така «критична маса»: народ достатньо великий, але бездержавний. Його не втримує ні національна гордість, ні інстинкт самозбереження. Таким був український народ. Я вірю, що від¬нині він таким не буде, бо має свою державу.
Тут мені хочеться зробити невеликий екскурс у моє дитинство. Ще «за Польщі» приїхали ми в невелике містечко, і я завела собі там подружку. Батьки з нею розмовляли польською мовою, отож і я розмовляла польською і взагалі вважала їх поляками. Потім прийшли «перші совєти», і раптом з'ясувалося, що мама моєї по¬дружки — росіянка, і вона почала розмовляти зі своєю донькою лише по-російськи. Потім прийшли німці, в перші ж дні утворилася «Просвіта», українська поліція, само¬управління, і батько моєї подружки сказав мені: «Чого це ви досі між собою розмовляєте польською мовою? Розмовляйте українською, адже ми українці». Потім ми звідти виїхали, і я вже не знаю, якою мовою розмовляли батьки моєї подружки «за других совєтів». Раніше я згадувала про них осудливо: перекинчики, пристосуванці! Тепер я думаю: якими ж незахищеними відчували себе ці люди! Не захищеними ні своєю державою, ні своїм народом.
Тепер хочу торкнутися бодай конспективно деяких епізодів нашої історії, почавши з найдавніших часів.
Мені не вдалося прочитати «Путь ариев» Канигіна, бо не маю вільних 8 гривень (саме стільки коштує у Львові ця книжка). Але коли деякі люди — скорше не історики, а дилетанти від історії — виводять українську історію хто з трипільської культури, а хто просто з неоліту, то я бачу в тому поле для діяльності справжніх вчених, але не привід для пихи. Вважати, що древній народ в принципі кращий від молодого — це все одно, що вважати сімдесятилітнього діда в принципі кращим від сімнадцятилітнього хлопця.
Чи принижує моїх слов'янських предків «норманська теорія»? Анітрохи! Навпаки, вона стверджує, що в той час Західна Європа відставала в державному будівництві від східних слов'ян. Адже не принижує англійців факт, що вони в 18-му столітті запросили на англійський трон Ганноверську династію. Чого-чого, а гонору полякам не бракує, а хто тільки не був у них королем: литвин Ягайло, француз Генріх Валуа, угорець Стефан Баторій, шведська династія Ваз, саксонські курфюрсти. Але Польща залишалася Польщею.
Чи принесло нам шкоду прийняття християнства з Візантії? Хоч хрещення Русі відбувалося, напевно, не так ідилічно, як це описано в історичних оповіданнях для дітей Антона Лотоцького, але все ж таки не рівняти християнізацію Русі з комунізацією Росії. І якщо люди протягом тисячі років тримаються християнства, навіть коли могли б відмовитися від нього, значить, саме ця віра відповідає ментальності нашого народу.
А бачу лише один поганий наслідок введення християнства на Русі: воно дало поштовх до місіонерства, спрямованого в сторону наших північно-східних сусідів. Жили там собі в глухих лісах меря, весь, «чудь белоглазая», словом, племена, про які ми зараз нічого не знаємо, бо російською історіографією було зроблено все, аби і слід по них затерти. Яка в них була соціальна організація, яка мова, яка віра, яке господарство? Я думаю, що були вони мисливцями, рибалками, збирачами їстівних рослин, можливо, вели «бартерну торгівлю» з південними сусідами. І от пішли сюди місіонери в супроводі загонів, так би мовити, добровольців-дружинників. Не доводиться сумніватися, що ті добровольці мали специфічні риси характеру: схильність до авантюризму, підвищену агресивність, що це були люмпени або й люди, які зайшли в конфлікт із законом. Захоплювали вони в лісах якесь плем'я, хрестили (звідти ще па початку нашого століття люди, що займалися землеробством, в Росії називалися «крестьяне»), змушували оселитися і займатися землеробством. Місіонери вчили новонавернених мови, вчили по церковних книгах, тому російська мова ближча до церковнослов'янської, ніж українська. Оце і були початки кріпацтва в майбутній Московії. А добровольці-дружинники брали собі місцевих жінок, передавали дітям у спадщину свою підвищену агресивність — от і маємо те, що Лев Гумільов охрестив «російською пасіонарністю».
Але що ж — назад нічого не повернеш і не зміниш.
А тепер переходжу до нашого часу і хочу захистити Леоніда Кравчука, для якого Базилевський не знайшов жодного доброго слова. Я бачу дві помилки Кравчука. Перша: коли він став президентом, то поставив в областях своїми представниками суціль колишніх секретарів обкомів (а вони ж тягнули за собою весь останній апарат). Я тоді думала: він їх знає як облуплених, він змусить їх працювати на незалежність України, вони його не обдурять. Проте Кравчук не зумів змусити їх працювати. І друге: чому багатолітній ідеологічний працівник не зрозумів усієї ваги ідеологічної роботи? Чому допустив, щоб задушили українську книгу і українську пресу, чому не подбав, щоб різко підняти рівень українського телебачення? І все ж колись історія оцінить політичну мудрість і обережність Кравчука. Він «між краплинками, між краплинками» вивів Україну з Союзу і не дав перетворити Крим у другий Карабах чи бодай Придністров'я. Він був тим першим, хто створював між¬народний «імідж» нової країни. Давайте оцінювати Леоніда Кравчука за те, що він зробив для України, а не за те, що він не зміг, не зумів чи не встиг.
Що ж торкається інших сучасних керівників України... Мені здається, що Леонід Кучма зараз саме на своєму місці, як перед ним був Леонід Кравчук. Саме такого президента нам зараз потрібно: досвідченого господарника і організатора, людину розумну і врівноважену. Що мені найбільш симпатичне в нашому президентові: я не бачу в ньому найменшої схильності до диктаторства, впевненості у своїй непогрішимості. Може, в нього, на відміну від мене, не з'являються на очах сльози розчулення при звуках нашого гімну, але він усвідомлює себе президентом саме незалежної України і робить усе, щоб вивести її з економічної кризи, як перед тим Кравчук вивів її з політичної кризи.
Мені особисто симпатичний наш новий прем'єр-міністр Павло Лазаренко: здається, що він розумна, енергійна і порядна людина, але ще минуло надто мало часу, щоб він це ствердив своїми справами.
Я бачу цілий ряд політиків нового типу: це мої колеги по Демократичній партії Володимир Яворівський і Петро Осадчук, Олександр Ємець, Сергій Головатий, Іван Заєць, Віктор Пинзеник, Роман Шпек, Віктор Ющенко, тепер ось так яскраво засвітився Михайло Сирота. Як жаль, що десь відійшов у тінь Костянтин Морозов і що відправив себе у «самовигнання» Дмитро Павличко, а також що не можу назвати жодного жіночого імені, але вірю, що вони знайдуться.
І щоб з такими людьми ми не вийшли в люди?
А статтю Володимира Базилевського я вважаю не просто прикрою, а шкідливою. Навіть не тому, що він виносить сміття з хати. В кожній хаті, коли в ній живуть люди, збирається сміття, і його треба час від часу виносити. Але жодна нормальна людина не робить це під сурми і тулумбаси і не скликає сусідів подивитися, скільки того сміття зібралося і яке ж воно найбільше сміття на світі. Маю іншу причину для тривоги.
Найбільший поет з усіх чотирьох євангелістів, Іоанн, починає своє Євангеліє загадковими словами: «Напочатку було Слово, а Слово в Бога було, і Бог був Слово... Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього». 
Що б це означало, як його зрозуміти?
Писала я статтю про репресованих письменників і подумала: ну як це так, що талановиті поети безпомилково визначали свою смерть? «З вогню я вийшов і в вогонь вернуся» — це Володимир Свідзинський. «Щоб Бог мені послав гарячу смерть — не зимне умирання» — Олена Теліга. «Скінчиться все в пошарпанім хліві, де ще стоїть моє стареньке ліжко» — Леонід Терехович. Оця мить теж, мабуть, назавжди закарбувалася в моїй пам'яті. Вечір, я сиджу за своїм робочим столом, обклалася книжками, пишу ту статтю, вибираю цитати, в яких кожен пророкує свою смерть. І раптом мене, як блискавка, пронизала думка: а що, коли все було навпаки? Не поети передбачили свою смерть, а самі запрограмували її своїми віршами? Бо ж Слово — це Бог, і в Космосі, який нас оточує, існують в зародку різні програми, які вмикаються відповідним словом. Недарма ж з давніх часів у всіх народів існували інститути благословення, прокляття, заклинання, молитви. Правда, вони не завжди спрацьовували, але це лиш значить, що там щось не так або не в той момент було сказано. Як в отій казці, де треба було сказати: «Земзі-горо, відчинися!» — і лише тоді вона відчинялася, і бодай один спотворений звук приводив до того, що закляття не діяло.
Мені вся стаття Базилевського зводиться до такої тези: ми, українці, споконвіку нікчемні, не здатні на створення своєї держави, ми хвора нація, в нас рабська психологія. Базилевський бачить з того один вихід: МИ МАЄМО СТАТИ ІНШИМИ! — і тут же висловлює сумнів, що ми на те здатні. І я боюся, щоб він цими своїми словами не ввімкнув відповідну космічну програму. Бо, наприклад, я маю теорію, що древня держава Ізраїль загинула через те, що на неї накликали загибель її пророки. Отими своїми словами: «Гори Ізраїлеві, послухайте слова Господа-Бога!.. Ось я спроваджу на вас меча і вигублю ваші пагірки». Можливо, вони того зовсім не хотіли, вони хотіли кращого для свого народу, але от — космічна програма відгукнулась на слово.
В контраргументі відомому поетові і критикові, лауреатові Державної премії імені Тараса Шевченка Володимирові Базилевському я хочу процитувати іншого поета. Його життя пройшло в роботі заради нужденного шматка хліба (останнє місце робо¬ти — нічний сторож у школі в рідному селі Кучинівці на Чернігівщині), по тюрмах і психушках. Єдина крихітна збірочка його віршів була видана заходами журналіста Віталія Москаленка вже після смерті поета. А вірші Леоніда Тереховича сповнені такої любові до України, до свого народу, до життя. Так ось, він писав:

Нам рости і зростати до чистих висот, 
В повен зріст ми вставати покликані. 
Ми — народ. Ми — великий народ. 
І пора почуватись великими.

Я так хочу вірити, що саме оці слова ввімкнуть ту таємничу космічну програму і стануть дійсністю.
А наразі я, Галина Гордасевич, громадянка незалежної України, говорю в душі своїй: «Дякую Тобі, Господи, що дав мені жити в такий прекрасний історичний час і не лише бачити все на власні очі, але й у міру моїх сил бути учасником цих великих подій. Дай мені ще вміння розповісти про це так, щоб наші правнуки зрозуміли, від¬чули і оцінили нас по заслугах наших».

Хіт Путін – ху*ло відзначає п’ятирічний ювілей

Хіт Путін – ху*ло відзначає п’ятирічний ювілей: відео першого виконання
Пісні Путін – ху*ло виповнилося 5 років: відео
Пісні Путін – ху*ло виповнилося 5 років: відео / Фото з відкритих джерел
УСІ НАЙВАЖЛИВІШІ НОВИНИ ЗА 5 ХВИЛИН

У щоденній ексклюзивній розсилці 24 каналу

Відомий хіт про президента Росії "Путін – ху*ло" вперше виконали 5 років тому, 30 березня 2014 року, в Харкові. Пісню вигадали і виконали вболівальники футбольного клубу "Металіст" на спільному марші з фанами "Шахтаря".

Мирний марш розпочався на площі Конституції та тривав до стадіону "Металіст". 


Учасники йшли з українськими прапорами і димовими шашками. Перед початком заходу вболівальники заспівали гімн України, а потім пішли до стадіону з величезним банером "Єдина країна", скандуючи: "Героям слава!" Тоді ж, під час ходи, лунала пісня "Путін – ху*ло".

Дивіться відео першого виконання пісні "Путін – ху*ло" у Харкові:

Текст пісні – це римейк старої пісні уболівальників "Металіста" про екс-президента ФФУ Григорія Суркіса. Принаймні так стверджує Максим "Ковбой" – лідер угруповання харківських футбольних фанів Free Land Ultras."Це – стара кричалка харківського "Металіста" часів ворожнечі Суркіса з Ярославським (президентом ФК "Динамо" з екс-власником "Металіста"). Тільки замість Путіна там був Суркіс. Ярославський його недолюблював", – розповідав Максим "Ковбой".Через російську агресію пісня стала дуже відомою, отримала низку обробок і варіацій та стала інтернет-мемом.

Завтра 31 березні в Україні ЗНО на європейськість



Дуже люблю вислів: Кожен народ заслуговує на ту владу, яку він має. Мене дуже хвилює результат майбутніх виборів Президента України саме для визначення, який ми є народ: вже європейський чи ще євроазійський? Приємно, що маємо  насправді демократичні вибори і конкуренцію, як і масу кандидатів що називається: до вибору - до кольору! Хтось гарно пожартував, що це наше всенародне ЗНО. Зовнішнє незалежне оцінювання обов'язково відбудеться за результатами виборів 31 березня, бо це важливий показник для Світу хто ми насправді є: державний народ чи ні. Чи є Україна правдиво Суверенна Держава чи таки псевдо-держава керована зовні. Побачимо. Наразі я закликаю всіх 31-го березня прийти на наше всеукраїнське ЗНО - на вибори Президента України і проголосувати згідно своїм уподобанням. І най діється Воля Божа.

Богдан Гордасевич
Львів-Рясне
30 березня 2019 р.

Виконав одне головне - берусь за друге не менш важливе

Ми будемо підвищувати рівень життя і добробут громадян - Президент про політику боротьби з бідністю

29 березня 2019 року - 22:26

Ми будемо підвищувати рівень життя і добробут громадян - Президент про політику боротьби з бідністю

«Соціальна спрямованість - зараз це буде наш перший пріоритет», - відповів Президент Петро Порошенко в ефірі телеканалу «Україна» на запитання щодо продовження підвищення пенсій та соціальних виплат малозабезпеченим громадянам, а також збільшення розміру допомоги при народженні дитини у багатодітних сім’ях. 

«Питання боротьби з бідністю має бути спрямовано, в першу чергу на тих, хто постраждав найбільше від російської агресії, гібридної війни і економічної кризи, що її спричинила війна. Ця категорія громадян - українські пенсіонери», - сказав Петро Порошенко.

Він зауважив, що в Україні відбувалось зростання мінімальної заробітної плати, зростає середня зарплата, а зростання пенсій відставало. «Саме тому ми твердо наголошуємо на тому, аби з 1 березня  відбулася індексація. Ця індексація стосується майже 10 мільйонів українських пенсіонерів», - підкреслив Глава держави. 

«До 25 березня пенсії були проіндексовані у цих 10 мільйонів пенсіонерів. Це є наш перший крок. Але ми будемо це робити мінімум щорічно», - сказав він.

За його словами, пенсія буде зростати випереджаючими темпами по відношенню до інфляції. «Ми маємо підвищити рівень життя пенсіонера», - підкреслив Президент.

В той же час, Президент нагадав, що є пенсіонери, які отримують мінімальну пенсію через те, що отримували маленьку заробітну плату. «Саме для таких ми запропонували компенсацію 2410 грн. 1205 грн. виплачено в березні і 1205 грн. буде виплачено в квітні», - нагадав Петро Порошенко.

Також Президент повідомив: «Я звернувся до Уряду, до керівництва Пенсійного фонду і ми зараз дуже уважно і ретельно розраховуємо, щоб тим, хто отримує мінімальну пенсію, ми запровадили тринадцяту пенсію - раз на рік виплачувати суму в ще один розмір пенсії».

«Це буде рішучий крок щодо подолання бідності, аж допоки рівень пенсії, в тому числі і мінімальної не буде забезпечувати якісні видатки пенсіонерів», - наголосив Глава держави.

«Всі наступні п`ять років ми будемо підвищувати рівень життя і добробут громадян», - підкреслив Петро Порошенко.

Глава держави додав, що допомагає пенсіонерам і рішення про монетизацію субсидій на оплату за житлово-комунальні послуги. Тепер гроші на оплату за спожити газ завдяки економному споживанню можна заощадити. «Від 30% до 40% субсидії пенсіонери можуть заощадити для себе... і сьогодні ці 400-600 грн. аж ніяк не будуть зайвими додатково до компенсації і індексації», - зауважив він. 

Президент також наголосив, що окремі виплати будуть і багатодітним родинам. На кожну третю, четверту і наступну дитину буде виплачуватись прожитковий мінімум. «Я твердо переконаний, що сьогодні народження малюка має бути щастям для родини. Це буде і «пакет малюка», і виплата багатодітним родинам прожиткового мінімуму», - додав він.

За словами Президента, з 1 квітня відбудеться підвищення рівня грошового забезпечення для військових, які знаходяться на лінії зіткнення, в зоні операції Об’єднаних сил, збільшено також виплати морякам, що несуть службу в Азовському морі, біля Маріуполя і Бердянська. Під час виходу в море доплати їм складуть з розрахунку 12000 грн, повідомив Глава держави.

Буде стабільність в Україні - буде і добробут в громадян

В наступні п'ять років темп реформ буде прискорено – Глава держави

29 березня 2019 року - 22:50

В наступні п’ять років темп реформ буде прискорено – Глава держави

Президент Петро Порошенко переконаний, що ті процеси, які було започатковано в Україні за останні п’ять років обов’язково будуть продовжені. «Твердження всіх наших міжнародних партнерів, що Україна зробила за п’ять років більше реформ, ніж за попередні 23», - констатував Глава держави під час прямого ефіру на телеканалі «Україна».

Серед тих, що були започатковані він назвав реформу сектору оборони і безпеки, завдяки якій в країні створена нова армія, реформу децентралізації, завдяки якій громади вже мають левову частину владних повноважень, відповідальності і фінансового ресурсу. Також початок медичної реформи, яка включає і реформу сільської медицини та запровадежння телемедицини. Впровадження нової системи освіти - «нової української школи». Зміни у системі державних закупівель через електронні закупівлі, покращення бізнес-клімату з автоматичним поверненням ПДВ для суб’єктів господарювання. Масштабне впровадження інклюзивної освіти для того, щоб приділяти спеціальну увагу дітям і дорослим з особливими потребами.

«Для того, щоб завершились всі ці реформи потрібно ще одна президентська каденція для того, щоби реформи стали незворотніми», - сказав Петро Порошенко зауваживши, що практично не залилилося сфери, якої сьогодні не торкнулися зміни.

Та головна мета Україн – завершити реформу сектору оборони і безпеки, щоб ми мали можливість підписати план дій щодо членства в НАТО, і провести необхідні реформи для того, щоб Україна набула повноцінного членства в Євросоюзі. «Сьогодні це відповідає абсолютній більшості бажань українців», - констатував Президент.

«Це дуже масштабне завдання. Завдання для всієї української нації, для всієї нашої держави і я твердо перконаний, що в наступні п’ять років темпи реформ буде прискорено. Реформа економіки буде здійснена і точку неповернення ми точно за останні п’ять років пройдемо», - резюмував Глава держави.

Петро Порошенко також наголосив, що повернення нашої великої нації, нашого народу до родини європейських народів є геополітичною, глобальною ідеєю. «Ми маємо повернутися в Європу, ми маємо стати членом ЄС. Це сьогодні підтриммується абсолютною більшістю українських громадян. Ми маємо стати членом НАТО. Це є організація, де один за всіх і всі за одного і таким чином, саме членство в НАТО буде гарантувати суверенітет, територіальну цілісність і безпеку нашої держави, яка сьогодні гарантується Збройними Силами України», - сказав він.

Президент також зазначив, що для того, аби відповідати критеріям, необхідним для членства в НАТО і ЄС, «ми маємо різко підняти добробут українців».

«Результатом цього будуть наші зусилля, наші кроки, наша програма по подоланню бідності і забезпеченню, щоб економічне зростання України точно призводило до добробуту кожного українця: і вчительки, і лікаря, і пенсіонера, і працівника, і фахівцяIT-сектора, і студента», - сказав Глава держави і висловив думку, що було б добре, аби це сприяло і поверненню українців з-за кордону до дому

Порошенко як парадокс: вороги ненавидять і свої також

Американський історик про парадокс Порошенка: Його ненавидить Путін, а українці недооцінюють



Петро Порошенко 

Україна протягом останніх п’яти років під керівництвом президента Петра Порошенка змінилася на краще більше, ніж за попередні 25 років. Було б логічно припустити, що він повинен впевнено перемогти на майбутніх президентських виборах, які відбудуться 31 березня. Замість цього близько половини українців відчувають до нього відразу. А чверть готова обрати на пост глави держави недосвідченого комедійного актора.

Про це пише американський історик та політолог Александр Мотиль у своїй статті на сайті видання ForeignPolicy.com.

Якщо Порошенко пройде в другий тур, запланований на 21 квітня, йому, швидше за все, буде протистояти комік Володимир Зеленський, досвід державного керівництва якого зводиться лише до того, що він грав в телесеріалі вигаданого президента-реформатора. Але для українців це буде найважливіший вибір, який може відбитися на виживанні країни. У 1999 році на виборах ледь не переміг комуніст. У 2004-му міг перемогти, сфальсифікувавши результати виборів, проросійський корупціонер Віктор Янукович, якби його не зупинила помаранчева революція. У 2010-му Янукович все-таки переміг, причому чесно і справедливо, але в 2013 році він спровокував революцію Євромайдану.

Як завжди, вибір для українців буде гранично ясний. Це або продовження нинішньої політики при діючому і ненависному президенті Порошенку, або різка відмова від такої політики і можливий розпад держави при Зеленському. З одного боку, історія виборів в Україні свідчить про те, що українці повинні одуматися і проголосувати за людину, здатну забезпечити стабільність, безпеку і реформи. А з іншого, українці схильні до таких же дивних змін настрою, яким піддавалися в Європі і США, зазначається у публікації.

Александр Мотиль констатує, що більшість жителів України, включаючи багатьох журналістів і коментаторів (що викликає тривогу), наполягають на тому, що після революції Євромайдану в 2013 році нічого не змінилося. Деякі, в тому числі кандидат в президенти Анатолій Гриценко, навіть заявляють, що Порошенко гірший за поваленого диктатора Януковича.

Читайте також: Гримчак пояснив, що буде, якщо Порошенка не оберуть на другий термін

На думку автора, насправді Україна стала набагато кращою країною, ніж це було у 2013 році, відразу після революції Євромайдану. У той час проросійські сепаратисти погрожували захопити південно-східні області. Росія тільки що окупувала Крим. Російська армія, здавалося, була готова розпочати повномасштабне вторгнення в Україну. ВВП України наблизився до радикального рівня і скоротився майже на чверть за два роки. Система державного управління була в руїнах, армія і таємна поліція пронизані російськими агентами, а глибоко вкорінена корупція режиму Януковича завдала колосальної шкоди економіці і суспільству. Незважаючи на оптимізм, спричинений демократичною революцією, Україна була на межі краху.

Зараз усе інакше. Крим, як і раніше, окупований, але адміністрація Порошенка створила армію і зупинила російських військових та їх ставлеників у східній частині Донбасу. Вона реформувала поліцію й оптимізувала спецслужби. Вона створила великі політичні, дипломатичні, культурні та економічні зв’язки із Заходом. Вона навела порядок у банківському секторі, який давав серйозні збої, стабілізувала валюту і встановила раціональні ціни на енергоресурси. Все це вона робила у відповідності до вимог Міжнародного валютного фонду. Адміністрація провела реформи в сфері освіти й охорони здоров’я, і почала просування української культури. Вона виділила мільйони доларів на ремонт застарілої української інфраструктури і на забезпечення енергетичної незалежності країни. Вона провела децентралізацію влади, наділивши місцеві адміністрації додатковими повноваженнями і ресурсами. Щоб побачити позитивні зміни, досить прогулятися будь-якою українською вулицею, переконує американський політолог.

Читайте також: Ющенко розповів, що буде після президентських виборів

Не менш важливо і те, що здійснюючи ці грандіозні зміни, Україна не відступилася від демократії і прав людини. За будь-якими мірками Україна сьогодні – це стабільна і працездатна демократія, де існує свобода слова і зібрань, де дуже низький рівень екстремізму і нетерпимості (за даними благодійного фонду Ukrainian Jewish Encounter, рівень антисемітизму там один з найнижчих у Східній Європі). Крім того, в Україні створена добре функціонуюча ринкова економіка. Звичайно, країна далека від досконалості, а її політика і економіка, як і раніше, прихильні до багатих олігархів. Але при цьому на тлі вельми тривожних антидемократичних, антиринкових і популістських тенденцій в Європі Україна виглядає цілком здоровою і набагато більш «європейською» країною.

Таким чином, у цілому показники роботи у Порошенка досить непогані. Він врятував країну від Росії, заслуживши при цьому незламну ненависть російського президента Володимира Путіна. І він твердо поставив Україну на шлях прозахідної інтеграції і реформ, вважає автор статті.

Порошенка справедливо критикують за те, що не спромігся притягнути до суду жодної з минулих чи нинішніх еліт країни за їхні злочини в часи Януковича. Хоча шахраї залишаються на волі, Порошенко доклав зусиль для викорінення джерел корупції у владі. Авторитетне дослідження Київського Інституту економічних досліджень та політичних консультацій показує, що «сукупний економічний ефект від антикорупційних заходів становить близько 6% ВВП», тобто близько 6 мільярдів доларів. Не дивно, що Україна покращила своє становище в рейтингу «легкості ведення бізнесу» Світового банку, що прямі іноземні інвестиції зростають, а ІТ-сектор процвітає.

Можливо, Порошенко вирішив боротися з корупцією, не борючись при цьому з корупціонерами. Це досить логічно. Схоже, він зрозумів, що єдиний спосіб трансформувати українську економіку та позбавити її корупції – це усунути інституційні та структурні стимули, які породжують корупційні дії. Мабуть, він вирішив, що йому потрібна негласна підтримка минулих і нинішніх еліт, щоб просунувати свої реформи, зазначається у матеріалі.

Порошенко вправі вважати, що інституційна зміна набагато ефективніша в боротьбі з корупцією, ніж винесення вироків купці злочинців. Тим не менш, він явно прорахувався, думаючи, що післяреволюційна Україна і далі терпітиме безкарність корумпованих еліт. Зрештою, саме корупція Януковича була одним із найважливіших факторів революції 2013 року. У цьому сенсі стратегію Порошенка можна назвати відмінним засобом для здійснення реформ, але жахливим засобом для переобрання на другий термін.

Але критики помиляються, думаючи, що корупція створює більшу загрозу існуванню України, ніж Росія, наголошується у статті. Путінські ракети можуть спопелити Україну в лічені секунди. Його армія може окупувати країну в лічені тижні, знищивши в ході бойових дій сотні тисяч людей. Окрім того, одержимість Росії переозброєнням і ядерною війною, блокада українських портів на Азовському морі, продовження її присутності в окупованому Донбасі, а також розміщення тисяч російських військовослужбовців і танків на кордоні з Україною ні в якому разі не можна тлумачити як знак добрих намірів.

Тоді чому ж так багато українців настільки переконані, що нічого не змінилося і що потрібно обрати Зеленського? Велика частина відповіді полягає в тому, що революція Євромайдану породила нереалістичні очікування, що Україна зможе за декілька днів зробити стрибок в Європейський Союз. Реальність така, що, незважаючи на те, що Україна неухильно рухається до інтеграції з європейськими інституціями, вона ще має пройти довгий шлях перш, ніж вона стане східноєвропейською Швейцарією, йдеться у статті.

Галасливі, безмежно вільні і часто безвідповідальні українські ЗМІ теж несуть свою частку відповідальності. Газети, радіо і телебачення намагаються залучити читачів, слухачів і глядачів тим, що користується найбільшою популярністю: скандальними розповідями про корупцію. В рівній мірі гучне, вільне і безвідповідальне громадянське суспільство України і його громадські організації теж не без гріха. Вони незмінно стежать за зловживаннями в керівництві державного сектора, але при цьому оцінюють те, що відбувається поза контекстом, не повідомляючи в повній мірі про те, що робиться правильно. Російські тролі і засоби масової інформації, від яких не захищені багато українців, теж вносять свою лепту, малюючи картину загального мороку і приреченості.

І, нарешті, існує той факт, що основна база підтримки Зеленського – це молодь. Зрозуміло, що вони не довіряють істеблішменту, як і більшість молодих людей у більшості демократичних країн ЄС і Північної Америки. Але вони не здатні відрізнити реальні досягнення Зеленського і його телевізійний імідж. А це свідчить про те, що образи, символи та подання для української молоді стали важливішими за реальний зміст і суть. В цьому плані молоді українці дуже схожі на своїх західних однолітків. Але та легкість, з якою вони відмовляються від реальності, послаблює надію на те, що молодь, яка виросла, вихована і здобула освіту в пострадянських обставинах, стане більш грамотним політичним споживачем.

Якщо українці не зможуть оцінити парадокс Порошенка й оберуть президентом Зеленського, то вони матимуть п’ять років неефективного державного управління та хаосу перш, ніж вони матимуть ще один шанс радикально змінити курс своєї країни. Але якщо українці хочуть, щоб їх країна стала стабільною ринковою демократією, їм слід задати собі питання, якого кандидата Путін ненавидить найбільше. Саме ця людина повинна стати президентом, підсумовує Мотиль.

Підготував Назарій Дідченко,
для ІА ZIK Читайте більше тут: https://zik.ua/news/2019/03/21/amerykanskyy_istoryk_pro_paradoks_poroshenka_1534087

Олена Теліга ПАРТАЧІ ЖИТТЯ

Олена Теліга
ПАРТАЧІ ЖИТТЯ
(До проблеми цивільної відваги)
Відвага і мужність. Може ніколи ще в жодній добі і не повторювали ми так часто ці вирази, як повторюємо їх тепер. На високий п'єдестал ставимо героїв визвольних змагань, присвячуємо їм віршем і прозою безліч друкованих сторінок і влаштовуємо на їх честь щороку десятки академій. Творимо культ героїзму, культ тих людей, що не побоялися віддати своє життя зі зброєю в руках під час зриву, в повній нервового напруження підпільній праці, чи, як Великий Шевченко, у боротьбі цілого свого життя проти московської влади з небезпечними вибухами-бомбами в руках – своїми динамічними творами.
Академії, ювілеї на честь наших героїв – так, і це все потрібно. Може не так буденно часто, але все ж потрібно. Бо чим вищий п'єдестал побудуємо для тих, що стали символом наших визвольних змагань, тим далі падатиме роз'яснююче світло від цього символу – тим ширші маси будуть бачити яскравий дороговказ для свого життя і для своєї боротьби. І тому в мільйони рупорів мусимо кричати про наших героїв і на найвищих висотах різьбити їх імена і чини, щоб у найдальших закутинах наших земель усім було видно незабутні постаті у весь їх величний зріст.
Але поза масами, що лише здалеку дивляться на недосяжні взірці, маємо ми цілі ряди людей, які можуть безпосередньо стикатися з ними або їх чинами та творчістю, і тому мають власне це важне і відповідальне завдання : насвітлювати яскраво і правдиво ці постаті, і перебираючи від них їх думки і ідеї – закріплювати їх в житті і в масі.
Та звичайно ті, що стоять тут же у підніжжі небосяжної вежі, або ще ліпше – вигідно лежать коло неї, ніколи не в  стані  побачити її  найвищого шпиля.  Для цього вони мусять не лише випростуватися і підняти догори голови, а часом і зійти на якесь підвищення. Так, для того, щоб вміти бачити справжнє обличчя велетнів, людям, що можуть стикатися з ними, – треба бодай трохи піднятися до їх рівня і мати в собі хоч щось з їх відваги. Бо недаремно сказав Т. Карляйль в своїх нарисах «Герої і героїчне в історії», що «потрібний не лише герой, а й світ вартий його, який не виглядав би як одна суцільна маса льокаїв. У протилежному випадку, герої перейдуть для світа, а що найважніше – і для нації – майже безслідно».
Ці слова великого англійця є для нас завжди актуальними. Бо ніде, як у нас, не було стільки поодиноких героїв, найсміливіші вчинки яких зависали в повітрі, бо довкола стояла суцільна маса льокаїв, яка кидалася помагати не їм, а «правдивим панам» в знаках наведення. Маса, яка не могла їх зрозуміти, і сміливі вчинки яких видавалися цій масі не героїчними, а дикими і безглуздими, нечемними і небезпечними. Бо льокай, по словах того ж Карляйля, не пізнає правдивого героя, хоч і дивиться на нього. Це ж цілком ясно. З професійною прецизністю він правильно оцінить його клясове походження і маєтковий стан, зауважить непоголене обличчя, стоптані черевики, чи навіть відірваний вішак, але ніколи не зуміє побачити якоїсь риси вийнятковости, яка перекреслює всі ці дрібниці, і ніколи не зуміє, стоючи коло нього, побачити його головокружної височини.
Тому були у нас лицарі абсурду і власне така маса, що ідею цих лицарів обертала в абсурд своєю байдужністю до неї і чемністю та терпимістю супроти ворогів. Тому то тими лицарями абсурду були у нас не лише герої Базару, Крут, Білас і Данилишин, а й такі постаті, як Шевченко, Міхновський, Олена Пчілка, Франко і Леся Українка, сучасники яких, – і то не темна маса, а найближче оточення, інтелігенти, – або не розуміли цілої їх величі, або – що було ще далеко гірше – навіть розуміли і, захоплюючися ними, не могли позбутися своєї льокайської психіки. Завдяки їй вони боялися одвертою підтримкою цих героїчних і адорованих ними одиниць, викликати недовір'я і охолодження до себе свого зненавидженого «пана». І та порода хитрих льокаїв, що широко розчиняла двері перед героєм і била йому земні поклони, коли того не бачили пани, та не пізнавала його і гнала в шию, коли хтось з тих панів був присутній, – була безперечно більш огидна і більш небезпечна, аніж ті виразно окреслені, тупі раби, що справді не відчували, з ким мають до діла, і незалежно від ситуації, дерев'яно, але щиро виконували свій обов'язок – не звертати уваги, гнати.
Отже, коли ми так часто називаємо Шевченка і кількох йому подібних проповідниками або творцями повного життя нації і людини, то як же можна назвати тих, що перешкоджають на шляху до творення цього життя, що не раз свідомо, по чужому наказу, валять вже його збудовані підвалини, навіть розуміючи їх цінність, як не тими, що його руйнують і псують, себто, кажучи коротко і без куртуазії – партачами життя.
Партачі життя. Так, це для них найбільш відповідна назва. Це ж вони є ті, «що все дивились, та мовчали, та мовчки чухали чуби», в той час, коли не раз одним словом, одним посуненням, могли б підтримати якусь велику правду, або навпаки, знищити якесь велике зло, дати сатисфакцію людині, що має рацію, а передусім, одним словом, так чи ні, залежно від своїх переконань, – врятувати свою людську гідність. Партачі життя, це є ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги, без опертя якої найвищий героїзм зависав в повітрі, не пустивши коріння ані в землю, ані в маси. Тому власне тепер, коли стільки слів присвячується героїзмові, мусимо сказати собі одверто : культ героїзму є не до подумання без культу цивільної відваги, про яку чомусь – забуваємо цілковито.
Коли ми придивимося ближче і докладніше до постаті Шевченка, то побачимо, що він мусить бути для нас найяскравішим подвійним символом – і героїзму, і цивільної відваги. Бо не лише в творах Шевченка, а майже на кожній сторінці його «Щоденника» і в усіх спогадах і працях про нього бачимо ми докази його особистої цивільної відваги, гаряче бажання бачити таку відвагу у своєму оточенні та найбільшу погорду, яку диктувала йому його шляхетна прямолінійна вдача до всіх партачів життя, з усіма їх крутійствами, яких він вважав більшими ворогами, як ворогів явних.
Не так тії вороги, як добрії люди
І окрадуть жалуючи, плачучи осудять.
– обурювався Шевченко. Бо сам він не міг не лише, жалуючи, окрадати, а й дивитися, як хтось когось окрадає, і не зареаґувати на це відразу ж – що він вважав нормальною прикметою правдивої людини. «На те й лихо, щоб з цим лихом битись». І з дрібним, і з великим.
«Бачити щось злого і не втручатися, – пише про Шевченка у «Вістнику» його дослідник Арак, – цього він не міг уявити. Бо це ж було б дивно, щоб побачити – і не покарати».
Те, що для партачів життя є звичайною річчю, навіть просто добрим вихованням, мовчати там, де вони бачать зло, що не зачіпає безпосередньо їхнього добробуту, – те є не до подумання у Шевченка. Він швидше вибачить образу, нанесену собі, бо тут він має право прощати. «Прощати ж за когось, маючи можливість стати в його оборону, це вже шляхетність чужим коштом» (Арак – «Проповідник повного життя»). Не гідна правдивої людини, отже – передусім Шевченка.
Партачі ж життя ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків з потрібними людьми і їхнього матеріяльного стану. Натомість образу іншого, навіть свого приятеля чи однодумця, вони вибачають щедро і легко, цілою душею, не раз поспівчуваючи в очі ображеному, але на цьому те співчуття і кінчається.
Вони вважають, що лихо є не на те, щоб з ним битися, лише на те, щоб його тактовно обминати. А б'ються хай інші, яких вони вважають за дурнів, і то б'ються в якийсь такий спосіб, щоб їх спокій від цього не терпів. Партачі життя не раз мають вистачальну кількість розуму, щоб зрозуміти, хто має рацію, але ніколи не мають настільки відваги і чесности, щоб стати по боці проповідника якоїсь правди, доки він не став загальнознаним і так би сказати усанкціонованим проповідником. Вони не стають ні обіч, ні проти, але вони і не сидять спокійно, продовжуючи свою «незалежну» роботу.
Вони, як соняшники, хилять свої голови, то в один, то в другий бік, залежно від того, в який саме бік падає сонце загальної опінії чи чийогось успіху і де саме можна витягнути максимум матеріяльної користи для себе. Під час бурі, під час боротьби, під час гострого напруження двох сторін, коли невідомо кого чекає перемога, вони нездецидовано плутаються між одними і другими, кажучи компліменти то одним, то другим, готові стати кожної хвилини при боці все одно якого переможця, помагаючи йому лише в його останньому ударі, щоб цим дешевим коштом купити собі право бути пізніше в перших рядах коло нього.
І в той час, коли переможці, поконавши ворога, відразу ж рвуться до нової боротьби з живим, це власне вони ще довго дотоптують своїми чобітками поконаного противника, щоб крутнути закаблуком вже на його трупі – із глибоким версальським поклоном схилитися перед новим сходячим сонцем.
І найцікавіше, що те, що не дається багатьом героїчним зусиллям, це завжди вдається партачам життя.
Псуючи життя, поборюючи не живе, а мертве, заплутуючи правду, удосконалившися просто в цьому мистецтві, партачі життя зробили собі з нього свій фах. Руйнуючи все живе, гаряче і незалежне, руйнуючи свою власну гідність, самі вони завжди живуть з цього і завдяки цьому – якнайліпше. Бо в той час, як інші переживають всі злети і неповодження своєї ідеї, разом з нею виходячи на сонце або усуваючися в найглибшу тінь, партачі життя є завжди елітою, незмінно, після всіх завірюх виринаючи біля нових тронів – все одно яких володарів – і з енергією, не зужитою на абсурд якоїсь ідеї, відштовхуючи навіть тих, що всі свої сили віддали власне цьому, нарешті тріюмфуючому, абсурду.
Річ зрозуміла, що люди такого типу не могли зрозуміти Шевченка й інших йому подібних, а Шевченко стояв у морі своїх земляків мов велетенська скеля, яку це море обіймало і цілувало під час припливу, але під час відпливу відкочувалося так далеко, що навіть пісок коло скелі робився сухим і шорстким.
Всі ми знаємо, що багато сучасників Шевченка плакали над його поезіями і в приватних розмовах називали його пророком. Всі ми знаємо, скільки рефератів, ювілеїв, віршів і розвідок було присвячено Шевченкові по смерті, але ось прочитаємо у «Вістнику» за 1939 рік статтю Арака «Шевченко і його оточення», і ми відчуємо не лише те, яким він був самітним серед своїх сучасників, а – що важніше – відчуємо, що й тепер, коли ми з перспективи століття могли побачити в цілий зріст його велетенську постать і оцінити його феноменальну спадщину, коли б він воскрес і почав жити між нами, його самітність не змінилася б. Дарма, що вогненне слово Шевченкової творчости зуміло створити цілі когорти героїв, але навіть воно не в силі було прищепити нашій масі, головним чином її провідній верстві, тієї цивільної відваги, яка б підтримувала й оцінювала очайдушні чини цих героїв, і бодай у скромний спосіб, не ризикуючи життям, лише – найбільше – добробутом, затверджувала б в цьому житті і їх вчинки, і їх авторитет.
Тому так легко уявити собі, якби Шевченко зі своїм бунтівничим характером, незалежною та блискучою думкою і гострим язиком, жив у наші часи і серед нашого суспільства, в додаток, коли тепер нема моди на хлопоманство і нема колишньої безжурної степової гостинности, які не раз змушували оточувати Шевченка бодай поверховною увагою еліти. Можна уявити, як обминало б його багато людей, не знаючи, чи захоплюватися його товариством, чи боятися його, чи хвалити його твори, чи лаяти їх, а головне – коли і перед ким що казати, не ставлячи себе в прикре положення.
Аджеж Шевченко завжди був абсолютно невихований в очах багатьох зі свого оточення, людина, що завжди загострювала боротьбу з ворогами свого народу, завзято билася з лихом і інших, що відмахувалися, хотіла втягати в цей бій. Одним словом – безперечно не був скромним і лагідним паном, побажаним в тактовному товаристві.
Аджеж, по словах його дослідника, деякі люди почували себе, перебуваючи в його товаристві, так, немов з запаленою свічкою в руках стояли в пороховім льоху. Так почувало б себе багато людей і тепер коло нього.
Наприклад, у Києві в 1846 році, Шевченко був у домі одного пана, де перед кількома гостями читав свої полум'яні вірші, і то читав з чуттям і запалом.
Як пізніше той пан оповідав про це читання і про почування, які він мав тоді ? Думаєте, що це було захоплення і схвилювання ? Може велика радість почути нові глибокі думки, в прекрасній формі з уст самого пророка ? Нічого подібного.
Ось як виглядали почування добродія, що тремтів за свій спокій.
«Я весь час дивився на двері, бо боявся, щоб хтоне-будь сторонній не підслухав, і потиху наказав льокаєві, щоб він прийшов і голосно сказав, що мене кличе генерал-губернатор. Льокай виконав це доручення. Гості звичайно, поспішили розійтися. А з ними – хвала Богу – і Шевченко».
Цілком натурально, що ті, для яких найважнішим був власний спокій і згода з усіма впливовими людьми, боялися стикатися з таким динамітом. Недаремно той же дослідник стерджує, що серед численних прихильників і друзів Шевченка, буквально ні один не дав йому ніколи ідейної підтримки. Йому співчували, його жаліли, дехто допомагав, але не було ні однієї людини, що принципово похвалила б сам Шевченків вчинок, взятий ним тон, або тактику і позицію в боротьбі і не рахували б в данім разі його, Шевченка, заблудшою неслухняною овечкою.
Дивні відношення заіснували по суті між Шевченком і його оточенням. З нелюдською силою перебрав Шевченко з ослабілих рук того оточення і взагалі з рук цілого свого народу весь гнів, всю ненависть до ворога. Але в його творчих руках ці розкидані колись, дрібні й заржавілі стріли, обернулися в таку тяжку і небезпечну зброю, що цієї зброї злякалися всі вороги, тому, що вона була скерована проти них, а свої тому, що він осмілився витягнути на світ те, що у них лише переховувалося в замкнених кімнатах. Тому, що він кричав ворогам від їх імени про те, про що вони могли лише шепотіти між собою, поглядаючи на двері. Одним словом, для них він був занадто небезпечним приятелем, який не лише пожалів їх, а почав і битися за них, щоправда сам, але вживаючи і їхню зброю, яку грізний ворог міг пізнати.
Тому ніхто до нього не писав з наляканих приятелів, коли він був на засланні в Кос-Аральськім форті, тому він був таким самітним в своїй столиці Києві, переїздом через неї у 1859 році, коли абсолютно ніхто з його численних адораторів не відвідав і не вшанував його, бо просто таки боялися увійти до цього льоху з динамітом з запаленими свічками підтримки і зрозуміння.
Чим же ризикували ті люди, коли б відвідали Шевченка ? Смертю ? Засланням ? Тортурами ? Нічого подібного. Лише кривим оком якогось зверхника, чи впливового приятеля, доганою якогось перестрашеного вуйка й охолодженням кількох знайомих московських патріотів. В крайньому випадку, якимсь трусом і коротким арештом. І страх перед такими дрібницями зупинив людей, що розуміли всю велич і відвагу Шевченка, перед відданням належної пошани людині, що для свободи і щастя свого народу ризикувала весь час своїм життям.
Отже, чи може бути правдиве розуміння геройства без звичайної цивільної відваги ? На це можна дати тільки одну відповідь. Ні, тисячу разів ні.
Що ж то є ця цивільна відвага, яка необхідна для тріюмфу будь-якої ідеї ? Які її основні прикмети ?
То є передусім вміння сказати «ні», коли від тебе вимагаються речі, противні твоїй гідності і твоїм переконанням. Те вміння сказати ні, про яке так блискуче писав Донцов, і за яке йому колись будуть ставити пам'ятники і влаштовувати ювілеї, але якого ніяк не хотіли зрозуміти.
То є вміння бути собою у всіх обставинах і перед людьми різних поглядів і різних становищ, одверто маніфестувати і боронити свої власні переконання і людей, думки яких ти ділиш.
То є вміння підтримувати людей, яких ти шануєш, ризикуючи навіть з цього приводу різними неприємностями та охолодженням з боку інших. І то є, зрештою, вміння сказати в очі гірку правду тим, кому ця правда належиться, а не шепотіти її по кутах іншим, нагороджуючи при зустрічі об'єкт своїх шепотінь дружнім поглядом і сердечним стиском руки.
Але вміння говорити в очі гірку правду, це зовсім не значить, що ми маємо ще більше культивувати у себе рису, в якій вже і так являємося недосяжними віртуозами. Себто, це не значить, що треба при зустрічі зі старим симпатичним приятелем, якого ми давно не бачили, півгодини розводитися над тим, як він постарівся і знищився, з диявольською сатисфакцією приглядатися, по скінченій зустрічі, як замість людини повної енергії, що підійшла до нас, відходить похилена руїна, з почуттям, що вже стоїть однією ногою в труні.
Або під час якогось великого прийняття не варто голосно лаяти нової сукні і цілого, вас незадовольняючого, вигляду вашої милої сусідки, не звертаючи уваги на благальні погляди господині дому.
Ця цивільна відвага жодної ідеї не підтримає і нічому не поможе, отже ліпше дати їй раз назавжди спокій і перейти до тієї правдивої, яка таки існує в нашому житті і яка не раз найяскравіше виявляється в якомусь буденному факті.
Цивільну відвагу мав Міхновський. Під час якогось процесу, де він виступав як оборонець з блискучою промовою, до нього підійшов Володимир Короленко, один з наймодніших московських письменників того часу, адорований тодішнім суспільством, по походженню українець, із висловами захоплення і простягнув свою руку, щоб познайомитися. Міхновський не розтанув від проміння сонця слави пануючої нації і – сховавши свою руку за спину – коротко і ясно заявив «я зрадникам свого народу руки не подаю», чим глибоко образив Короленка. Щоправда, лагідне оточення обурювалося таким нетактовним захованням Міхновського, але і вони пізніше визнали, що Короленко часто вертався до цього випадку і почав цікавитися українськими справами. Річ майже певна, що якби в своєму житті він натрапив би на ще кілька таких нетактовних заховань, українська література збагатилася б ще одним талановитим письменником.
Цивільну відвагу завжди мала Олена Пчілка, виявляючи її на кожному кроці, викликаючи здивування оточення і, здається, іноді навіть чоловіка.
Це вона з подивугідною впертістю перекладала підручники своїх дітей на українську мову і сама вчила їх, в той час коли всі найбільші українські патріоти користалися російською школою, яка калічила душі молоді. Це вона завзято говорила в очі правду усім двоєдушним землякам, переслідуючи їх за моральне фарисейство. Це вона в Полтаві, на святі Котляревського, зігнорувала заборону наддніпрянцям виступати з українськими привітаннями і лише одна говорила у своїй мові, своєю відвагою фактично заткнувши горло присутній владі.
І чи ж дивно, що власне така мати дала своїй нації Лесю Українку, у якої цивільна відвага і погорда до партачів життя теж сягає найвищого шпиля. Великою цивільною відвагою вже була сама тематика її творчости, яку всі тоді не розуміли і переслідували, як екзотичного драпіжного звіря на мертвому полі тодішнього «свійського» народництва і сірого позитивізму. Зрештою, не розуміючи добре її творчости, партачі життя підсвідомо відчували цілу її погорду, що жила в ній, до таких, як вони.
Аджеж «Одержима» в поемі Лесі Українки більше, як ворогів Месії, в якого вірує, ненавидить його обережних і пасивних приятелів, не лише тих, що його розпинали, а й тих, що могли спати, коли він готувався до свого хресного шляху. З огидою оглядає вона сплячих учнів Христа в Гетсиманському саду, в тяжку для нього ніч, яку він самітньо переживає, час від часу безрезультатно звертаючися до своїх учнів. І для них у неї є лише такі слова:

Ви, сонне кодло. Світло опівночі 
Не будить вас? Вам заграва кривава 
Очей лінивих не здола розплющить? 
Бодай вам вічний сон наляг на груди 
І зморою душив вас без кінця, 
Мені стораз від вас миліші гади,
Бо в них таки либонь тепліша кров... 
Каміння у пустині відкликалось 
Потрійною луною, але ці 
Не обізвуться, ні, дарма надія.

Людей, що в такий спосіб вірують в якусь ідею, ані Одержима, ані Леся Українка не можуть вважати своїми однодумцями, хоч би Бог, якому вони молились, і був той самий. Мало того, Леся Українка разом з Одержимою не вірить, що найвища самопожертва героя може щось змінити в такій юрбі, де навіть найближчі учні його сплять, коли він має гинути.
Для цієї самої юрби воскреснуть ? На це, либонь, не стало б і Месії.
Міхновський, Олена Пчілка, Леся Українка – великі взірці цивільної відваги. Але майже кожний їхній найдрібніший вчинок відразу ж викликав настороженість або й бурю ворожнечі не лише з боку партачів життя, а й з боку діяльних та лагідних земляків. Коли ми розглянемо спогади Чикаленка, Русової, Королева Старого, то побачимо, що сучасники не зносили їх власне за те, за що ми тепер влаштовуємо їм ювілеї. Аджеж Міхновського за його оригінальний, рішучий спосіб реагування Чикаленко на щодесятій сторінці називає позером і актором, але ці епітети можна ще вважати компліментами в порівнянні з іншими. Характерник в своїх цінних епізодах пише, що за часів нашої революції в українських часописах «Боротьба», «Народня воля» та «Робітнича газета» просто обкидають болотом Міхновського і кількох інших за те, що вони мали свою думку, були самостійниками і до соціалістичної партії не належали.
Так само кожний акт цивільної відваги Олени Пчілки відразу ж викликав протиакцію. Чикаленко радив цій людині, що мала вийняткове відчуття потреб нації, далеко глибше і правильніше, як він сам, кинути займатися цими питаннями, сидіти тихо і видавати журнал мод і вишивок. «Поступова» молодь бойкотувала її часопис за жидофобство. Софія ж Русова написала в своєму спомині про неї чесно і одверто :
«Ми не доцінювали тих рис прямолінійного її думання. Нас вражала різкість її доган і неприхильне поведення з усіма, кого вона вважала не досить націоналістичних переконань. Ми її вважали шовіністкою в найбільшім значенні цього слова».
Але суд історії, історії страждань українського народу, виявив правдиву рацію її «шовінізму», її впертої прямолінійносте. Неправильні всі наші мрії та надії на міжнародні зв'язки. Ось перед нами український нарід в абсолютній самоті душиться під московським настирливим знущанням, гине в ім'я ідеалу московської культури. Правду каже Донцов – в історії воюючого українства займе постать Олени Пчілки одне з найперших місць.
Приблизно так само більшість сучасників ставилася і до геніяльної дочки Олени Пчілки – Лесі Українки. Королів Старий в своєму спогаді про неї, друкованому у «Краківських вістях» цього року, згадує, як чужа вона була всім і яким незрозумілим був її шлях. Вона їм не подобалася. Не гарна, зле вдягнена, без смаку, і з дивними ідеями : в той час, коли всі хотіли лише трохи освіти для народу, вона висловлювала таку жіночу химерну примху – боротьба за цей нарід і його цілковите визволення.
Але оскільки Софія Русова при кінці життя зрозуміла все творче, що колись не доцінювала в Олени Пчілки, то Королів Старий не зрозумів Лесі Українки й досі, кажучи, що вона, цей символ безкомпромісової збройної боротьби за повне життя націй і людини, – лише заперечила старі шляхи, але не вказала нових.
В той спосіб приймала наша еліта поступовання і творчість відважних одиниць. Річ зрозуміла, що навіть таке відношення оточення не могло стримати ці одиниці від впертого формування життя і мистецтва на свій спосіб. Бо це ж вони робили в протилежність партачам не для нагород і оплесків юрби, лише з глибокої духової потреби. Але оскільки зрозуміння оточення, головним чином його найвищої верстви, не було необхідним для духового зросту і творчости тих одиниць, то воно було безумовно необхідним для того, щоб вся та творчість, весь цей новий, глибокий світогляд міг бути поширеним серед мас.
Люди з найближчого оточення, це ж були ті, які могли запалювати тисячі свічок від великого вогню, біля якого вони стояли, і освітлювати тими свічками всі закутки... Могли черпати свіжу воду з самого джерела і давати її пити тим, що стояли далі, а вони не раз старалися всіма силами гасити той вогонь та засипати джерело і тоді змагалися так завзято, що і їм можна було б сказати те, що сказав Данилишин українцям-селянам, коли вони по довгому цькуванню схопили своїх героїв.
«Як будете так воювати, не бачити вам України ніколи». Але в той час, коли правдивих пророків наше громадянство цькувало на всі боки, то воно ж не раз найбільшою підтримкою оточувало пророків фальшивих, приймаючи, як нову євангелію, кожну шкідливу дурницю, що від них походила.
Олена Пчілка, Леся Українка, Стефаник, врешті Донцов змагалися всіма своїми силами і талантом аби створити новий тип українця. Вони закликали до чесности супроти своєї нації і своїх товаришів – закликали до боротьби і змагання, до великих пристрастей і почувань. Вони закликали так, що в найдальших закутинах вже починали чути і розуміти. Лише найближче оточення лишалося майже глухе. І тоді з'явився Великий Партач, незрівняний деструктивний талант, майстер свого цеху – Володимир Винниченко. Великий партач життя, політики, і передусім душ нашої молоді, почав кидати в юрбу свої нові думки, які ця юрба легко приймала, як легшим є до прийняття примітивному смаку фальшивий діямант, аніж дорогоцінна перла, як приємнішим циганський романс, ніж музика Бетовена.
У творця нового життя – великі пристрасті і почування, за які варто віддати життя. У Великого Партача – теж пристрасті, лише дрібні й егоїстичні, за які не треба віддавати ні життя, ні свободи.
У творця життя – боротьба і змагання за все, отже і за хліб щоденний; у Винниченка – соняшна машина, яка дбає про той хліб, замість людини, дозволяючи цій людині цілі дні дивитися в стелю, або віддаватися своїм пристрастям.
І, нарешті, замість правдивого самоцвіту творців життя – великої чесности супроти своєї батьківщини і супроти своїх – найбільш блискучий фальшивий клейнод зі збірки Винниченка, його незрівняна теорія чесности з собою, яку, як кредо, прийняли тисячі наших інтелігентів, а зокрема студентів і гімназистів старших кляс.
Цю чесність з собою наша молодь певного періоду всмоктала в себе блискавично, мов губка. Та і як було не всмоктати, коли така чесність з собою абсолютно ні до чого не зобов'язувала, легко і приємно розв'язувала всі питання і ще до того дозволяла почувати себе новою людиною революційного типу.
Наприклад, ледве заходило питання, чи йти, замість на виклад, до кіна – «чесність з собою» обов'язково давала стверджуючу відповідь. Таку саму відповідь діставалося на питання, чи переходити до чужого середовища, бо там вигідніше, чи кидати жінку з місячною дитиною, або нареченого напередодні шлюбу. Натомість, на питання – як віддати приятелеві позичені гроші, – чесність з собою завжди відповідала категоричним запереченням і блискуче аргументувала це тим, що властиво, чесно кажучи, ти цих грошей не хочеш віддавати, а волієш купити собі за них новий одяг.
Ця винниченківщина, яка штовхала нашу молодь на бездоріжжя аморальности, безхребетности та цинізму, так міцно в'їлася в осередок нашої еліти, так була визнана один час «новим свіжим повітрям», що людей, які таким повітрям не хотіли дихати, вважали опортуністами, як опортуністами вважали не раз тих, які творили справді нову душу нації, наприклад, Леся Українка, Донцов. Закидаючи їм назадницький шовінізм, перестарілу чесність, або варварську жорстокість у боротьбі за свою батьківщину.
Великий партач талановито і прецизійно гнув спини людям, яких вже почали випростовувати великі творці. Для цього він послуговувався цілою ґалерією героїв, які приваблювали своїм неробством, скажемо – еротикою, та найголовніше, браком будь-яких принципів, що, як відомо, нікому життя не полегшують.
Але в цілій цій менажерії опинився один тип, цілком неподібний до інших, а передусім до самого Винниченка. Глибока симпатична постать, зроджена в уяві письменника у тяжку хвилину твердого переконання, що якби він, Володимир Винниченко, в своїй молодості зустрів колись відважного і безкомпромісового, який би взяв його за комір і вдарив пару разів по фізіономії – у переносному чи й фактичному значенні, – то він, Винниченко, може не став би великим партачем, лише великим майстром життя.
З цієї глибокої нездійсненої туги, зродилася постать твердого, як криця, відважного в своїх поглядах старого Сосенка, що в повісті «Хочу» плює у фізіономію автопортретові Винниченка, письменникові Халепі, говорить йому в обличчя багато гіркої правди, навертає його на свою віру, а навернувши, – підтримує його, мов рідного сина.
Та коли Винниченко лише випадково, в тяжку хвилину, відчув своєю руїнницькою душею, якою безкомпромісовою людиною мусить бути той, хто змагається за якусь ідею і хоче її затвердити в житті, остільки Хвильовий, один з правдивих борців за нову людину, відчував цю правду все життя, аж до смерти.
Поруч з великим майстрами життя – Шевченком, Лесею Українкою і Донцовим – Микола Хвильовий був найбільш завзятим ворогом усіх партачів життя. Він розумів і відчував цілою своєю істотою, що творити або помагати комусь творити нове життя можуть лише люди, які абсолютно уявляють собі, як те життя мас виглядати, люди, які до глибини душі зрозуміли якусь ідею і хочуть її перевести в дійсність понад всякі свої інтереси. Він зрозумів, що для тріюмфу якоїсь ідеї потрібно нищити не лише її ворогів, а передусім усіх тих приплентачів, що нічого спільного не мають ні з цією, ні взагалі з жодною ідеєю, і мати не можуть, бо для них є лише одна ціль – використовування кожної ситуації лише для своєї вигоди. Він зрозумів, що треба нищити тупість і міщанство в душах своїх чесних прихильників, бо інакше навіть чесні прихильники будуть кидати тяжкі колоди впоперек дороги власної ідеї, або розсаджувати її динамітом зі звичайної глупоти, не орієнтуючися чи зле роблять, чи добре, чи шкодять чужим, чи своїм.
А понад усе відчував Хвильовий, що не може бути прекрасною його Батьківщина, його Голуба Савоя, в якому б вона не була вигляді, коли люди в ній будуть нудні, несміливі і нецікаві, коли не переродити їх душі так, щоб вони навчилися бачити і шукати в світі і в оточенні ще щось, крім власної вигоди і дрібних пліток, навіть тоді, коли боротьба буде скінчена.
Тому Хвильовий не міг не захопитися жовтневою революцією тоді, коли «гриміла повінь і йшла духмяна романтика», коли в лісах і борах бачив він, «як блукали середньовічні лицарі», коли йому здавалося, що душі людей змінилися.
Але так само не міг він не отверезішати, ледве побачив, що ця повінь, ця духмяна романтика не дали нічого. Він відчув, що це був лише вихор, який крутнув все і знов поставив найгірші речі на своє старе місце, але натомість не було зовсім того буряного дощу, який змив би весь старий бруд і живою водою скропив би всі душі.
Хвильовий, як і його Мар'яна в «Завулку», побачив, що змінилася лише покришка, а зміст лишився незмінний. Десь змилися, згинули в безвісті правдиві люди революції, а на червоних тронах, за червоними прапорами і кокардами опинилися ті, які в жодну революцію ніколи не вірили, за неї не змагалися і думали лише про теплі посади. Ті ж самі дами, що колись зі сльозами зворушення вішали на свої стіни портрети Миколи II і наслідника, з таким же ж зворушенням прибивали тепер коло Леніна – Зінов'єва, кажучи в своє оправдання : «Що ж, він хоч і жид, але хороший».
Він побачив, як визначні діячі і діячки комуни, на збори, для людей – вбирали бідний, пролетарський одяг і оберталися в «товаришів», а дома перебиралися в довгі шляфроки, гризли служницю, пліткували і говорили лише про те, де і що видрати для себе.
Так, революція відгула вже десь в бур'янах і почався черговий тріюмф партачів життя. Того не могла знести ні Мар'яна, ні сам Хвильовий.
І ось тоді, мабуть під час довгих безсонних ночей, під час безконечного самітнього ходження по кімнатах, прийшов Хвильовий до напівусвідомленого собою переконання, що єдиний шлях, яким він ще може йти, то є шлях не соціяьної, а національної революції. Він рішив, що лише національна гордість і відокремішність може дати людям його нації повне життя, дати відвагу до змагання з конкретним ворогом і цим відірвати їх від міщанських егоїстичних інтересів та поширити їх обрії.
Тоді ж з великою послідовністю почав він іти новим, наміченим собою небезпечним шляхом, сподіваючися на кожному закруті удару в чоло. Але він рішив рятувати похилу душу свого народу і змагався за це завзято. В своїх памфлетах гостро виступав він проти всіх «Гартів», «Плугів» і інших літературних осередків, обсаджених типовими партачами життя, які за всяку ціну старалися обнизити рівень української культури, творячи з нашого мистецтва якусь плескату бездарність у вигляді поезій про найбільш виплекані буряки, або прозу на взірець безсмертного «Сатани в бочці».
Він безжалісно бичував тупість міщанства і брак цивільної відваги свого оточення, а вже найбільшої сміливости осягнув він у своїй останній повісті – «Вальдшнепи», де висміяв дерев'яність «Кавалерів Червоного Прапору» і устами героїні Аґлаї одверто виголосив ідею національної романтики.
Цієї сміливости було вже рішуче забагато для його московських братів. Почалася нагінка і цькування, які напевно могли б скінчитися мирно, коли б Хвильовий згодився піти шляхом Тичини, Рильського, Сосюри і інших партачів життя. Тоді і до цього часу друкувалися б його твори, щоправда, зовсім змінені, тоді і досі по радіо можна було б чути його голос, який складав би привітання для Соняшного Сталіна. А головне – він би жив, жив...
Але Хвильовий, правдивий майстер життя, не міг лишатися в ньому на те, щоб його партачити. Він творив його до останньої хвилини, поки міг, але пізніше – волів вибрати Творчу Смерть, аніж бездарне життя. І як правдивий, великий мистець – він не помилився. Вистрілом у свою голову, він забив не лише себе. Він розстріляв однією кулею в багатьох серцях безвольну нерішучість і рабську покірність, яку розстрілював за життя словами.
Ця куля дала сили згинути, а не зігнутися багатьом однодумцям Хвильового під час пізнішої, ще більшої нагінки оскаженілого ворога.
Ця куля і досі, протягом 8 літ від його смерти, вертається і розстрілює багато вагання і нерішучости в душах нашої молоді.
Бо майстер життя Хвильовий, один з найбільших ворогів його партачів, відчув цілою істотою, що лише прикладом великої цивільної відваги і безкомпромісовости, аж до смерти, можна впливати на душу свого оточення так, щоб воно із суцільної маси льокаїв обернулося в націю, варту своїх великих героїв.
9:44 29.03.2019

Президент у Тернополі відновив справедливість щодо УГКЦ

Президент передав у користування Тернопільсько-Зборівській архиєпархії УГКЦ комплекс келій

25 березня 2019 року - 18:20

Президент передав у користування Тернопільсько-Зборівській архиєпархії УГКЦ комплекс келій

Під час робочої поїздки на Тернопільщину Президент Петро Порошенко взяв участь у молебні за мир в Україні у Архикатедральному соборі Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії Української Греко-католицької Церкви у Тернополі. Звертаючись до присутніх на молебні священиків та вірян Петро Порошенко зазначив, що для нього велика честь сьогодні бути тут у цьому храмі.

«Дякую жителям Тернополя за спільну молитву за наш народ, за його єдність і за благополуччя України. Дуже вдячний Українській греко-католицькій церкві та Православній Церкві України за постійну молитву за Україну, за велику місіонерську та капеланську діяльність. Бо капелани сьогодні на фронті, які несуть слово Боже, вони виконують аж ніяк не менш важливу роль, ніж ті, які боронять українську землю від агресора зі зброєю в руках», - сказав Президент.

«Я дякую Богу за велику допомогу, яку він надав українському народу і українській нації. Я дякую всім, хто молився за надання Томосу українській церкві і знімає російське ярмо з української церкви і затверджує духовний фундамент для нашої гордої нації», - додав Глава держави.

По завершенню богослужіння, Глава держави вручив митрополиту, керуючому справами Тернопільсько-Зборівської архієпархії УГКЦ Василію Семенюку сертифікат про передачу у користування комплексу келій, колишнього приміщення обласного архіву.

«Сьогодні на наших очах відновлюється історична справедливість. Ми передаємо в користування Тернопільсько-Зборівській архиєпархії Української греко-католицької церкви комплекс келій монастиря отців-домініканців, який свого часу націоналізувала комуністична влада. Я усіх вітаю з відновленням історичної справедливості», - зазначив Петро Порошенко.

«Ми тридцять років чекали сьогоднішнього дня. Я дуже вдячний вам, пане Президенте. І ми дуже раді відновленню історичної справедливості. Ви вже дуже багато зробили», - зазначив, в свою чергу, архієпископ і митрополит Василій Семенюк.

Присутні у храмі також заспівали «Боже великий, єдиний, нам Україну храни». По завершенні церемонії та неформального спілкування зі священиками Петро Порошенко встановив свічку  у соборі.

Приміщення келій монастиря домініканців, в поєднанні з костелом (тепер – Архикатедральним собором Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці УГКЦ) є частиною єдиного архітектурного комплексу, зведеного протягом 1749 – 1779 років. Із жовтня 1939 року в приміщенні келій монастиря розміщено Державний архів Тернопільської області.

У червні 1993 року було прийнято рішення про повернення у власність УГКЦ приміщення церкви Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці та приміщення колишнього монастиря, з умовою, що зроблено це буде після завершення будівництва нового приміщення державного архіву. У березні 2019 року обласний державний архів завершив основні роботи із перевезення архівних фондів в новозбудоване приміщення.

«Народний фронт» діє

Вісник онлайн 18 - 24 березня

Арсеній Яценюк в річницю підписання політичної частини Угоди про асоціацію з ЄС: Ми станемо членами ЄС і НАТО. Вірив у це 5 років тому. Вірю в це зараз
«П’ять років тому я мав честь підписати від імені нашої держави політичну частину Угоди про асоціацію з Європейським Союзом. Це був історичний результат боротьби нашого народу за свободу і європейське майбутнє», - зазначив лідер партії «Народний фронт», Прем`єр-міністр України 2014-2016 років Арсеній Яценюк. «Це був злам. Початок нової доби. Точка нового відліку», - наголосив він. Арсеній Яценюк підкреслив, що пишається досягненнями обох урядів, які він очолював: «Наші дії у співпраці з суспільством та національними політиками принесли важливі результати». До цих результатів, нагадав він, належать дія зони вільної торгівлі з ЄС, безвізовий режим, енергетична незалежність від Росії: «До цих досягнень належать тисячі складних рішень, які вважав за доцільне приймати, щоб наш вибір став реальним». Лідер «Народного фронту» зазначив, що сьогодні українцям важко - ми пережили і переживаємо складні випробування. «Але ми досягнемо великої мети, ми станемо членами ЄС і НАТО», - переконаний він. «Вірив у це п`ять років тому. Вірю у це зараз. І справа не лише в мрії. Наше членство в ЄС і НАТО - це єдиний спосіб завершити війну і єдиний шлях до довгострокового миру й безпеки на європейському континенті. І ми переможемо», - наголосив Арсеній Яценюк.
Олександр Турчинов: Українська безпілотна авіація виходить на якісно новий рівень
Секретар Ради національної безпеки і оборони України, один із лідерів партії «Народний фронт» Олександр Турчинов взяв участь у випробуванні озброєння та військової техніки у Хмельницькій області. 20 березня з військового аеродрому міста Старокостянтинів Хмельницької області стартував прийнятий на озброєння Збройних Сил України ударний безпілотник Bayraktar TB2, який виконав бойове завдання, точно знищивши цілі на Житомирському полігоні. «Цей новий ударний безпілотний комплекс виводить нашу безпілотну авіацію на якісно новий рівень. Bayraktar TB2 може проводити розвідку бойових позицій ворога, розташованих на відстані до 4000 км, точно знищувати цілі з висоти 7 км, та перебувати у повітрі 24 години», - наголосив Секретар РНБО України після завершення випробувань.
Максим Бурбак: Вірус популізму вразив усіх кандидатів у президенти
З наближенням виборів кандидати у президенти вдаються до все більшого популізму в обіцянках, свідомо обманюючи своїх виборців. «Вірус популізму вразив абсолютно всіх учасників виборчого процесу. Наголошую - абсолютно всіх! Кандидати обіцяють низькі тарифи, фантастичне зростання зарплат і пенсій, збільшення соціальної допомоги і виплат «вже завтра». Хоча у Президента таких повноважень немає. Кандидати це добре знають, але продовжують дурити людей», - сказав керівник фракції «Народний фронт» Максим Бурбак. «Ми вже не раз закликали учасників виборчого процесу до виваженості. На жаль, усіх засліпила боротьба без правил. У кандидатів хронічне нетримання пустих обіцянок. Ще трохи - і виборчі програми будуть з трьох слів: все, усім і безкоштовно. Припиніть обманювати людей!», - наголосив він. Керівник фракції підкреслив, що «Народний фронт» має право вимагати у кандидатів відповідальності, тому що уряд Яценюка в 2014-2015 роках врятував країну від економічного колапсу і стабілізував ситуацію. «Ми зробили неможливе у найкритичніші для України дні і місяці. Ми знаємо, що таке обов’язок і щоденна важка праця, що таке відповідальні слова та дії», - наголосив Максим Бурбак. «Саме тому Арсеній Яценюк цього разу не пішов на президентські вибори. Щоб не ширити серед патріотичних виборців невизначеність. Ми вкотре своїм прикладом довели, що інтерес держави - понад усе. Тому вимагаємо від кандидатів: досить затоплювати країну пустими обіцянками і брехнею. Припиніть знищувати одне одного і державу», - наголосив керівник фракції.
Арсен Аваков: Чесні вибори – питання національної безпеки
Міністр внутрішніх справ, представник партії «Народний фронт» Арсен Аваков переконаний, що вибори президента України пройдуть без порушень. Водночас є ризики масових заворушень у разі, якщо кандидат, який програв, вирішить, що це шлях його політичного захисту. «Я думаю, що ми проведемо чесні вибори без порушень. Ризик буде тоді, коли вибори завершаться. 1 квітня дуже важливо, щоб із 39 кандидатів – 37 повели себе гідно, не підривали дільниці і не збурювали людей на протест. Особливо, якщо різниця у голосах буде невелика. Всі мають розуміти, що переможе один», - зазначив Арсен Аваков в інтерв’ю Дмитру Гордону. «Ми готові до усього, але я побоююся, що той, хто програє, може вирішити, що організовані вуличні протести – це його політичний захист. Це може підірвати країну. Звісно, що у таку нестабільну ситуацію одразу може втрутитися РФ. Тому я так жорстко реагую на фальсифікації», зазначив очільник МВС. Він підкреслив, що чесні вибори – це питання національної безпеки. «Ми підняли цей прапор чесних виборів і наш сигнал почули усі учасники процесу. Я неодноразово казав, що лише силами поліції чесних виборів не досягнеш, якщо суспільство не сприймає цю філософію. Я дуже задоволений тим, що коли МВС висловило тезу щодо позиції на виборах, то отримало підтримку, як від тих, хто нас підтримує, так і тих, хто критикує. Нас це надихає», додав Арсен Аваков.
Бойко і Медведчук у Москві домовлялися про капітуляцію, - заява НФ
«Народний фронт» різко засуджує візит кандидата у президенти України Юрія Бойка й представника «Опозиційної платформи – За життя» Віктора Медведчука в Москву для зустрічі з прем’єром Росії Медведєвим. Ця зустріч є публічною спробою домовитися про капітуляцію України перед агресором. Московські прихвостні і їхні телеканали нав’язують громадянам дискусію про дешевий російський газ - поки українські бійці гинуть на фронті, а мільйони наших громадян страждають під окупацією в Криму й на Донбасі. Бойко та кум Путіна Медведчук прикриваються гаслами «політичної опозиції», а насправді ведуть підривну діяльність проти України. Вони давно перейшли усі можливі червоні лінії. Дії Росії та її агентів Бойка і Медведчука є особливо небезпечними під час виборів. Вони поширюють брехню про українську державу, перекручують факти війни Росії проти України, розпалюють ворожнечу в українському суспільстві. Москва намагається дестабілізувати нашу державу, щоб продовжити агресію та знищити Україну. «Народний фронт» знову звертається до правоохоронних органів України, передусім до Служби безпеки України, з вимогою офіційно розслідувати діяльність Бойка та Медведчука, а також «українських ЗМІ», що їх обслуговують. Їхні дії мають ознаки державної зради. Зрадники мають бути покарані.
Геннадій Кривошея: Чоловіки повинні мати оплачувану відпустку по догляду за новонародженою дитиною
Верховній Раді пропонується законодавчо закріпити оплачувану відпустку для батьків-чоловіків у перші 10 днів після народження дитини в їхніх сім’ях. «Ми пропонуємо внести зміни у закон про відпустки. Запропонована зміна полягає у наданні чоловікам-батькам новонароджених дітей додаткової оплачуваної відпустки на термін у 10 днів після народження дитини. До речі, я є співініціатором цього документа, і наша фракція його підтримує», - повідомив представник фракції «Народний фронт», співавтор законопроекту Геннадій Кривошея. Він зазначив, що фракція «Народний фронт» активно займається питаннями підтримки прав як жінок, так і чоловіків. «Тому ми запропонували зміну до закону про оплачувану відпустку по догляду за дитиною для батьків-чоловіків. Це допоможе вирішити декілька проблем. Зокрема, це полегшить післяпологову адаптацію молодої мами. Батько буде набагато ближчим до родини у перші години та дні життя дитини. В перспективі це позитивно впливатиме на її розвиток», - зазначив Кривошея. Таким чином чоловіки нестимуть більше відповідальності за збереження сім‘ї, оскільки вони позитивніше сприйматимуть народження, бо знаходитимуться ближче до породіллі та дитини.
Остап Семерак: Громади мають активніше брати участь у процедурі оцінки впливу на довкілля (ОВД)
Міністр екології та природних ресурсів, представник партії «Народний фронт» Остап Семерак закликає громадськість брати активнішу участь у процесі проходження процедури оцінки впливу на довкілля (ОВД) тим чи іншим суб’єктом господарювання, аби з’ясувати можливі екологічні загрози від діяльності потенційного інвестора. Під час селекторної наради з керівниками районних державних адміністрацій та мерами міст на Тернопільщині міністр зазначив, що процедурою ОВД передбачено громадські обговорення, щоб кожен бажаючий міг надати свої зауваження та застереження щодо майбутнього об’єкта і ризиків для довкілля від його реалізації. «ОВД належить до дозвільних процедур. Громада завдяки цьому механізму отримала можливість вносити слушні зауваження та застереження щодо екологічних загроз від діяльності потенційного інвестора. Тільки це не звичні для України громадські слухання, які може зірвати кожен бажаючий. Завдання громадських обговорень – збір максимальної кількості зауважень і пропозицій громадськості, які має розглядати ОДА чи Мінприроди, тому «шоу» під час громадських обговорень ні до чого. Вони не впливають на формування пропозицій від громадськості. Я б просив більше інформувати громаду про суть як механізму ОВД, так і проведення громадських обговорення», – пояснив Остап Семерак.