Красуням котрим нині за 40!

Одній з таких красунь, якій сьогодні трішки за…,

і від якої я в захоплені незважаючи на…

присвячується!

Будь щаслива дівчинко! Будь ЩАСЛИВА!!!

 

Парк Франка. Ранній ранок. Бреду до центру… Хочу кави… 

Мене обганяє дівчинка. Милуюся її круглою дупцею, думаю: «треба б і на все решту глянути, хто така!». Наче почула, розвернулась, біжить назустріч. Глянув. Дівчинці дааалеко за 40. А виглядає, а ставить ніжки – як спритна кізонька. Аж кави перехотілось!

Ресторан. Вечір. Сиджу, читаю меню. Раптом в «кадр» потрапляють жіночі ноги: облягаючі джинси, класні туфельки... Що за модна красуня? Піднімаю очі. Красуні років за 40 ....

Їм за сорок! Вони спортивні, веселі, чумні. Їх юність припала на 1990-ті, тоді вони вдихнули звеселяючого газу свободи і ще досі веселяться, літають і пустують. «Пили всю ніч, гуляли всю ніч аж до ранку», якось так тоді співав В.Цой.

Манікюр та педикюр – обов'язково. Косметолога і перукаря не пропустити ні за що. Ті, кому за 40, то феномен нашого часу. Я від таких жінок балдію.
У таких красунь візуально зооовсім немає проблем. Вони собою задоволені. А якщо і незадоволені, підморгують собі в дзеркало і – шмиг за двері. Вперед, в театр, на тусовку, в фітнес-зал. Вони класно виглядають, їм прикольно жити. Вони водять до залів своїх дочок-підлітків. І дочки цілком можуть привести таку маму в свою компанію, а та відчубучить так, що замучена молодь впаде.

На модних виставках суцільно – вони, за 40. 

Молодих мало, молоді дивляться серіали. Круті ж тітки всюди встигають. У них рівне дихання, гаряче серце, глузливий погляд.

У них за плечима – трагедії, втрати, нещастя. Зради чоловіка, скандали з дітьми, перші зморшки. «О, Боже, немає!» Але ж на нині вже все відболіло, діти уже дорослі, зморшки? Ну не сходити ж з розуму через якісь там зморшки. Вони не роблять пластичні операції, вони не божевільні. Хоча кремчики і натирачки вранці і на ніч – святе. І волосся підфарбувати – може, нарудо, а чи й під "блонду" – щоб сивина не дуже випирала!

Вони круто одягаються. І не виглядають безглуздо. Безглуздо можна виглядати в молодості: безглузда сумка, дешеве плаття, немодні джинси. В молодості ця нісенітниця важлива. У тебе «контракт» з суспільством, ти повинна вписуватися в канони, регламент, протокол. Ти – «соціальний планктон».

Коли тобі за сорок – контракт розривається. Як сказала мудра Ізабелла Росселліні, «вік – це свобода». Ти вже нікому нічого не повинна, ти живеш, як тобі хочеться, ти – вільна. Тобі плювати, чи будуть мужики витріщатися на твою дупу, тобі начхати, що скажуть занудні подруги. Руді кучері, квітчаста сукня, кеди. «О, моя маленька бейба!», – співав Гарік Сукачов. 

І, чорт візьми, в цій свободі, в цьому сміху, в цій розхитаній ході сексуальності більше, ніж он у тієї юної повногрудої ціпоньки, яка сидить в куточку і поглядає щохвилини в смартфон: як помада, як чолочка лежить, як очка підведені? Ціпонька головою поворухнути боїться, ціпонька вся на нервах, ціпонька себе продає. Вона на «контракті».

А поруч сидять три круті жіночки, яким за 40, п'ють вино і регочуть. У них попереду веселий вечір. У них попереду ще дооовге й цікаве життя. 

То ж хіба вони «жіночки»? 

Дівчатка! Нехай і зі зморшками.

Дівчата, можна я до вас підсяду, га? Хочеться з вами… Хочеться вас…

Хочеться трішки вчадіти, а з юними нудно…

 


Осінь входить в життя ніжно, мов закохана пані...

Без істерик погоди й скандалів бездонних калюж.

Саме впевнено так входить в серце кохання останнє.
Саме лагідно так починається сплетення душ.

Саме так, восени, у вродливу й хотів закохатись.
А кохав тільки осінь – красуню палку, як завжди.
І нарешті тепер моя пані дозріла зізнатись
у коханні своєму, і вже не страшні холоди.

Вже нічого не страшно, нічого уже не боюся.
Осінь вже  захищає своєю любов'ю мене.
Я красуні моїй у любові навік зізнаюся.
На порозі зима, а кохання мабуть не мине...

Діалог

Заборони мені тебе, прошу!
Заборони, немов шкідливу звичку,
Як віскі, як тютюн, як анашу.
І не приходь, як навіть я покличу.

Лікуй мене відсутністю, лікуй!
Не зваблюй, зболену тобою, душу.
Солодкий свій обман не пропонуй,
Себе без тебе вижити примушу.

Заборони мені тебе, прошу!
Бо я тобою вже достатньо п'яна.
Лиши мене, бо я не залишу
І не позбудусь згубного дурману.

Не йди, коли ламатиме мене...
Не йди, коли похмілля вдарить в скроні...
Не чуй мене, не думай про страшне,
Коли з зап'ястя кров стече в долоню...

18.07.2017 р


 

 

 

А я тебе настирно попрошу:

Ти не сприймай його за анашу,

Бо він хоч алкогольний і тютюнний:)

Та мабуть недосвідчений і юний:)

І кров із вени не пускай ні каплі,

Бо може бути, у таке повір,

Що твій коханий Вася чи !раклій,

То просто звичайнісінькій вампір:))

 

Рай, то де ж той рай...


       – Ласкаво просимо, ну або стороннім вхід заборонено, – власник голосу замовк і важко зітхнув, –  мене звати Андрій. А тебе Олег, так?

– Будемо знайомі, – знову настала тиша, потім почувся шурхіт газетного паперу, – тьху ти! Газетка то березнева! А нині вже майже кінець квітня... Так прокидайся вже, годі прикидатися!

Олег відкрив очі. Сонячне світло засліпило, змусивши його знову їх закрити. Поступово він звик до світла. Майже літніє небо не віщувало непогоди. Жодного хмарки, лишень десь на горизонті маячіла тоненька сіра смужка. Кілька хвилин Олег насолоджувався синявою, думаючи про те, що вони з Васильком вже давно збиралися з'їздити на рибалку, а все ніяк не виходило. То у нього, то у Василька. Ось завжди так. Ні на що часу немає. То робота, то ще якісь справи обов'язково з'являться. Та й справи то, начебто, не особливо й важливі, можна їх і відкласти. Це ж то щастя – побути на природі, далеко від міста, сидіти собі на березі озерця з вудкою в руках, слухати, як птахи співають... Так, на наступні вихідні обов'язково потрібно поїхати. Прямо з ночівлею. Взяти намет і рвонути в суботу. Відключити телефон, щоб не діставав ніхто і відпочивати. Потрібно тільки свічки запалювання поміняти в машині, а то останнім часом...

Стоп! Машина! Олег одним різким рухом піднявся на ноги. За секунду пам'ять повернулася до нього повністю. До того самого моменту, коли він вирішив обігнати повільно повзучу по трасі фуру. Він розмовляв з кимось по телефону. Відволікся на секунду, а коли знову глянув на дорогу, побачив лише дві яскраві фари прямо перед собою. Потім все ... Темрява.

– Ти чого такий засмиканий? Олег повернув голову на голос і остовпів. На могилі, закинувши ногу на ногу, лежав чоловік. Головою він спирався на залізного хреста, а в руках тримав пошарпаний шматок газети. Судячи із його виразу обличчя і пози, він не відчував ніяких докорів сумління чи інших подібних емоцій. Олег озирнувся. Так, безумовно, він знаходився на кладовищі. Але навіть цей факт його не особливо збентежив. Тут було багато людей. Всі вони вели себе так, наче перебували на пляжі Чорного моря. Хтось неголосно розмовляли між собою, інші просто прогулювались, треті лежали на землі і дрімали. 

– Що за?.. – Олег ледве втримався від міцного слова, – мужик, що тут відбувається взагалі? 

– Де? – чоловік витягнув шию і підняв голову, оглядаючись навколо, – та начебто нічого особливого не відбувається. Все як завжди, – з цими словами він знову ткнувся в газету. 

– Як це нічого? А ти, взагалі, якого ліг на могилу? Зовсім здурів? 

– Моя могила, що хочу, те й роблю, – байдуже відповів чоловік. 

– У сенсі – ТВОЯ? 

– У прямому - моя. Он фотка висить, хочеш – порівняй. 

– Зараз я тобі порівняю, зараз я так тебе порівняю... – Олег рішуче зробив пару кроків, маючи намір скинути з могилою цього вандал, але так і завмер з простягнутою рукою. З фотографії на хресті, на нього дивився точно такий же чоловік, який зараз з байдужим виглядом лежав на пухкої землі. 

Фото не найвдаліше. Могли б і інше вибрати, але і так зійде. Чай не на паспорт же, – посміхнувся відпочиваючий, – тобі ще не приліпили? Ну нічого, потім і у тебе з'явиться, не переймайся. 

Олег повільно обернувся. За спиною стояв дерев'яний хрест, з усіх боків завалений вінками і квітами. На ньому темною фарбою були акуратно виведені його прізвище , ім'я, по-батькові та дві дати через рисочку. 

– Ти тільки не панікуй, Олеже! Я сам два дні нікому не вірив, бігав тут як очманілий. Потім вже усвідомив, звик. Не так тут і погано. 

– Дурні! – в серцях кинув Олег і попрямував до виходу з кладовища. 

– Ти тільки сильно не розганяйтеся, – крикнув йому вслід чоловік, – лоба розіб'єш! 

– Та пішов ти! Пройшовши швидким кроком метрів тридцять, Олег з усього маху налетів на щось тверде. Уважно подивившись перед собою, він не побачив ніяких перешкод і знову попрямував вперед , тут же ткнувшись в невидиму стіну ще раз. 

- Та що ж це таке? – витягнувши руки перед себе, він повільно рушив вперед. Руки вперлися у щось тверде і холодне. З боку він нагадував міма, який обмацує уявну стіну. Різниця була лише в тому, що стіна була цілком матеріальною, тільки невидимою. Відійшовши на кілька метрів, Олег розігнався і щосили кинувся плечем на перешкоду. З таким же успіхом він міг спробувати зрушити з місцем багатоповерхівку. Ніякого толку. Нічого не розуміючи, він повільно попрямував до, вже знайомого йому, чоловіка. 

– Мужик, це що там за стінка? Щось я не зрозумію. 

– Ми її зона називаємо. А ти як хочеш. 

– А вихід де? Де дірка? 

– Нема дірки, – посміхнувся чоловік, – скільки років? 

– Які роки? Що - скільки? 

– Тобі скільки років? 

– Двадцять дев'ять, а що? 

– Ну ось, значить, радіус твоєї зони 29 метрів. Центр – твоя могилка. В її межах може ходити де завгодно. Далі не вийде. Мені ось 43 було. У мене вона трохи більша. Слухайте, а ось тут в газетці пише, що на Марсі скоро полетить. Правда? 

– На снікерс полетять. Мужик, я що, направду помер чи що? І що це за цікава арифметика така? Метри-роки? 

- Ну ось така. Яка є. Нічого не поробиш. У нас тут баба Дуся є одна, з сусіднього ряду, в 96 років померла. Ми її так і називаємо – Баба Дуся Стометрівка, – чоловік розсміявся, – так ось у неї зона до самого будиночка сторожа доходить. А у нього телевізор невеличкий там стоїть. Ось вона туди ходить серіали дивитися через вікно. Ну і новини останні нам розповідає, а то тут з цим зовсім туго. 

– Мужик, я правда помер? 

– Правда, правда. І чим швидше ти до цього звикнеш, тим простіше тобі буде. Мене, до речі, Андрій звуть. Будемо знайомі. 

– Олег ... – розгублено вимовив молодик. 

– Та знаю, – посміхнувся Андрій, – ми тут всі підписані, як в картотеці. Цукерку маєш? 

Олег хитнув головою і сів на землю, намагаючись намацати в кишені пачку сигарет.

– Курити хочеш? Не вийде, – сказав Андрій, – сигарет повно, люди приносять, а ось сірники залишити або запальничку – розуму ні у кого не вистачає. Кажуть, на тому кінці у когось є, але, сам розумієш, що не допросишся. По-перше, сам не сходиш через зону, доводиться як в тій грі, передавати через когось. А по-друге, ніхто не дасть з тієї ж причини. Сам один раз комусь газетку передав почитати і все, з кінцями... Так що кидай. 

– А спите ви де? 

– Смішний ти. Ти ж помер! Де хочеш, там і спи. Тобі зараз добре – он скільки квітів! Як король буде спати перший час. І земля ще пухка. Потім, звичайно, жорсткіше буде. Деяким щастить – їм родичі лавочки ставлять. На них зручніше, ніж на землі... Родичі всякі бувають... У тебе їх багато? 

– Кого? 

– Родичів, питаю, багато? 

– Ну ... Як у всіх. 

– А у мене тут дружина тільки залишилася. Діти роз'їхалися, рідко приїжджають. А дружина як прийде, зразу давай сльози лити. Ні, щоб розповісти, що нового в світі діється, анекдот якийсь новий, наприклад. Або книжку якусь принести ... Ні, лише сльозами заливається... Ось дочекаюся я її тут, настукаю по голові за те, що вона така неінформативна у мене. 

– А з ними якось спілкуватися можна? 

– Олеже, ну ти як маленький прям! Ні звичайно! Ми то їх і чуємо і бачимо, а вони ж думають, що ми вже десь незрозуміло де. Але це ж не їх вина, в принципі... А розповісти не вийде ніяк. Так що будеш своїх зустрічати, проводжати, а ось поговорити ні вийде.

Андрій засовався і перекинувся на бік, підставивши руку під голову. 

– Хоч би подушку хто приніс...

– І скільки ж нам тут сидіти, га? 

– Так я ж звідки знаю? Поки що ніхто нікуди не йшов. Усі, кого принесли, тут і знаходяться. Ти не переживай, звикнеш. Нудно буває, але нічого. 

Олег в розпачі обхопив голову руками. 

– Тобто, всі ці казки про рай і пекло – це все обман? Вигадки? Нічого і немає насправді, а після смерті всі будемо вічно стирчати біля свохш гниючих кісток? Так чи що? 

– Ні, Олеже. Ти ще не зрозумів чи що? І пекло є і рай. Тільки люди не зовсім правильно їх тлумачать. 

– Ну і де ж вони? Чому тоді я тут? 

Андрій зітхнув і, схопившись за хрест, сів на могилі. 

– Життя, Олежику, це і є рай. Справжнісінький. Я не знаю – чи є на світі Бог, але якщо він є, то він дуже щедрий. Він відразу відправляє нас в рай. Зараз ти ще не розумієш всього, а через деякий час ти сам побачиш, який ти був щасливим поки жив. Ти міг робити все що завгодно. А ось зараз у тебе є тільки шматок землі з радіусом в 29 метрів, по якому ти можеш подорожувати і побачення з родичами кілька разів на рік. Все! Більше у тебе нічого немає, - Андрій ненадовго замовк, - шкода, що цього не розуміють люди за життя. Ниють, як все погано, як важко жити, скільки у них проблем... Знав би я наперед, що все буде саме так, я б, Олеже, свого часу в раю не витрачав так бездумно. Але, на жаль, живим людям це не дано знати.

 Андрій протер рукавом своє фото і подивився на Олега. 

– Ось такі справи, друже... Так що звикай, – з цими словами він дістав щось із кишені і кинув Олегу. Той підняв руку і затис в кулаці летючий предмет. Розкривши долоню, він побачив на ній маленьку цукерку, загорнуту в червоно-білий фантик. 

– Барбарис, – вголос сказав Олег. 

– Ага. Подарунок від райських жителів, – Андрій знову приліг на землю і розкрив газету...


Дитячі забави у пісочку

В дитинстві мені здавалося, що моя любов може і має врятувати світ.

Що якщо любити усіх, то в врешті вона – любов до ближніх згладить усі сварки і нерозуміння. Тому я прагнув любити усіх, хто був поруч. Я вірив, що моя любов до тата і мами може їх примирити, може завжди усе залагодити і ми завжди будемо разом дружною сім'єю.

Ми просто діти в пісочниці, залишені без нагляду, і якщо за кимось приходять батьки, то він пручається і впирається їх волі забрати його додому відчувши свою самостійність, він вже не хоче коритися чиїйсь волі.

Ми все ще , незважаючи на вік, продовжуємо жити в пісочниці. Будуємо будинки, плани, граємо в нові проекти, співаємо, жартуємо, лаємося, міряємося. Але усі зайняті піском, організацією простору, мрією.

Ми не усвідомлюємо що є вік. Що є його рух. Я нещодавно помітив мереживо зморщок, що збільшилося на обличчі. Це здивувало мене. Здивувало тим, як трансформується плоть, як вона піддається простору.

Але вік? Адже й нині ти так і сидиш розмахуючи совком в пісочниці, почуваючи себе велетнем, творцем світів. Чи є потреба думати про продовження тонкої нитки людської плоті?

Ідеї з піску хороші короткочасністю свого існування. До них не встигаєш прив'язатися. Їх не шкода. Коли ти почуваєш себе великим то немає жалю. Жаліють тільки там, де тече кров і з нею по краплі йде життя, де є народження, де відбуваються метаморфози з тим, що потім перетворитися назад в пісок.

Те вище впокорювання прирівнює нас до того, з чого ми будуємо наші мрії, проекти, ідеї. Те вище сприйняття відкриває нам нас, у вигляді ланки в ланцюзі. Ми можемо продовжувати, або можемо й не продовжувати. Але ми в (в підсумку) той пісок, з якого зараз вершимо неіснуючі замки, палаци, дороги.

Так ми живемо – шар за шаром, іноді відкопуючи ознаки тлінності, що лякають, підтверджуючи, що й до нас тут вже були, вже мріяли, вже створювали міста, які стали набором череп'я, жменями піску, праху і каменю.

Як примирити себе з тим, що ліва моя рука тримається предків, а праву тягнуть ті, хто залишаться після мене.

Але чи є той час? Кажуть що часу не існує.

А що, якщо ми завмерли одного дня в цьому хороводі – де  немає першого, немає останнього. Є лише набір метаморфоз і сяючий простір в центрі, куди жоден з нас не може потрапити, не порушивши існуючого порядку, не порушивши сам факт існування центру.

І ми лише фігури простору, мінливий алфавіт, що створює нові слова, вершить новий порядок, творить нові чудовиська світу по праву, за волею істоти з совком і формами в пісочниці.

Сміливість. Я пам'ятаю був й у мене такий «бравий період». Період «сміливості», коли йдеш перевіряти, чи так просто ворушити реальність, як совком пісок.

Чи так легко будь-яку фантазію зробити явною.

Я пам'ятаю різні проби. Будинок в будинку, прямо посеред кімнати.

Плани походів у далекі світи.

Плани створення химерних приладів для переходу з простору в простір. Пам'ятаю військові території посеред світу городніх ділянок, пропускні пункти "для своїх", паролі, викупи, нові грошові знаки.

Пам'ятаю спроби і хитрі плани із підпалу і вибуху школи.

Були плани пересуванню тільки по дахах.

Були карти, були пошуки таємничих проходів в інші світи.

Були спроби "відключки", в якій ми щось повинні побачити.

Були маршрути прокладені на конкретній місцевості з кінцевими пунктами в небі і хмарах.

Було проектування нових приладів, що працюють завжди.

Були спроби поселень в стогах сіна, в полі.

Бували і практики із керування реальністю, думками і проходи крізь стіни. Ми перевіряли межі простору, межі нашої спритності, наших можливостей, нашої хитрості.

Я знаю тільки, що вік (як його розуміють найчастіше) накладає певні обмеження на перевірку сміливості в реалізації ідей.

Табу. Уперше це слово з'явилося пізніше, ніж те, що воно означає. Система заборон завжди захоплююча, як ребус. Це карта маршруту, по якій йдеш від місця до місця. А те, що заборона залишає в полі можливого, збільшує вірогідність пошуків обхідного шляху, прихованого від усіх, таємного, відомого лише втаємниченим. Перехрестя – це місце для вказівників, перевірка твоєї удачливості граючи в кості.

Зараз це (усе) як і раніше. Ми будуємо проекти, ми мріємо, щоб там на відстані хтось зрозумів, відчув, прийняв сигнал. І хтось іноді пускається в обхід, бажаючи осягнути більше.

Що є старість, хто ці люди, що вибрали такий шлях?

Засушені квіти продовжують залишатися красивими, але ж їх не шкода.

Адже вони не народжували мене, вони не тримають мене за руку, самі будучи огорнутими прахом, зануреними в пісок біля безмежного моря світів, житейського моря…

Осінь править бал


А Львів дощить в мінорній гамі,
Сумує тихо падолистом. 
У золотій осінній рамі -
Картина: «Осінь, дощ і місто».

І тут і там – лиш парасолі.
Людей не видно із-під них.
Авта повзуть і мокрі й кволі. 
їх літній шал кудись вже зник. 

А вітер листя замітає,
Як той двірник, лиш без мітли.
Воно сполохано тікає -
Які ж не чемні ті вітри …

Б’ють краплі глухо в підвіконня.
Їм так заглянути цікаво, 
Як хтось, в квартирі, із-просоння
Ллє мимо чашки чорну каву. 

То не біда. Хай дощ все змиє:
І літній пил, й емоцій шквал.
Листяний килим землю вкриє.
Тихенько. Осінь править бал. 

                                                                                                                              М. С.
                                                                                                                                          02. 11. 2016

Ти поклич мене, поклич...


Ти куди мене покличеш,
Мій неспокою ранковий?
Є чим втішити чи нічим –
Відгукнись у першім слові.

Обнадієний я встану
І своїм займуся – звичним…
Ти принаймні "Добрий ранок!"
Лиш промов, як втішить нічим.

І кружляй мене у русі,
Доки прагнеться та йдеться…
Я у слові обізвуся
Тим, що в серці, тим, що в серці.

Хочеш знати? Дуже просто,
Мій неспокою, мій брате:
За вікном он серпень – в гості,
Cкоро осінь зустрічати!

Навіть хай і нічим втішить,
Побажай
спокою нині.
Сонце. Хмариться. І – тиша.
Серпень в гості,
будьте пильні!

З чим ти, гостю урожайний,
Радість нам чи сум примножиш?
Мій неспокою, бажаймо
Серпня мудрості. Дай, Боже!

Sonata quasi una fantasia


Я все розумію – ти просто не хочеш залежності.

Від голосу мого. Від слів. І від моїх очей.

Ти просто боїшся залежності. Із обережності.

Щоб потім не марити мною посеред ночей.

Щоб раптом у натовпі не озиратись на схожого.

І не відчувати підступного серцебиття.

І щоб в телефон не питатися: «Я перепрошую...

Це – ти?» І боятись почути хвилююче: «Я»...

Ти просто боїшся, не хочеш залежності, дівчинко.

І прагнеш сприймати моє, як сприймають чуже.

А в мене все просто. Давно себе я вже не силую.

А я не боюсь. На жаль не залежу від тебе уже...


https://www.youtube.com/watch?v=C5WTGOdOek0

Я викреслюю нiч...

"... коли самотність наче б’є у груди тихим дзвоном, 

у відлунні, мабуть, чується ім’я... ім’я... ім’я..."


Я викреслював ніч непоступливим словом "самотність".

Я викреслював день, але вдень менш помітно, що сам.

Та помстилася ніч, опаливши тавром: "Незворотність".

І даремно, що я молитви шепотів небесам.


Незворотність вмовляла самотність вустами безсоння.

А мені навіть слово немає сказати кому.

Раптом зірка відбилась оголена на підвіконні.

Наче прагла навчити коханням ламати тюрму.


І тоді зрозумів, що не те і не тих я послухав.

Серед ночі і я хоч комусь подарую забаву:

- Я нарешті із нею, - розтанув із вдячністю цукор...

- Ми нарешті разом, - усміхнулась солодкою кава...

Лиш спомини залишаться на згадку...

Колись ,як випадково десь зіткнемось,
Ми розминемось наче кораблі.
Як дві планети, просто розминемось
У світотворчій всесвіту імлі...

Заплачуть зорепадними дощами
Минулого розбурхані картини. ..
Ми попрощалися... Все попрощали.
Ми нарізно... Назавше і від нині...

І треба жити... І життя триває,
Сотаючи надшвидкоплинний час.
Безжально, невблаганно вириває 
Сторінки з книги, що були про нас...

Сторінки... недописані сюжети... 
Ми помилялись... В тексті опечатки...
Та треба жити! То одвічне кредо...
Лиш спомини залишаться на згадку...

Усе мине...


Усе мине... Зотліє... Втратить значення...
Згорить у часопростору вогні
Зітруться всі побачення... Пробачення...
Розтануть візерунки на вікні....

Зів'януть квіти, облетять пелюстки
Й листки пожовклого календаря
Закінчаться стосунки і відпустки...
Повисихають ріки і моря...

Ми теж забудемо те, наше, "вчора",
Де нас п'янив любові аромат...
Дивлюсь у небо, в синь... Кудись угору...
Когось молю тебе вернуть назад...

Дивлюсь у небо... В грудях серцю тісно...
Молюся - не відповідають.
Там вирішили, що ми надто різні -
Відмовлено нам в доступі до раю...

Відмовлено... Зачинено ворота...
Заплаче дощ над нами винувато...
Чи то на щастя закінчилась квота, 
Чи й дійсно - різні ми занадто...