Доля


Микола Рєзанов, один з керівників першої російської навколосвітньої експедиції, в 1806 прибув до Каліфорнії для того, щоб поповнити запаси продовольства для російської колонії на Алясці. 

У нього закохалась 16-річна Кончіта Аргуельо, дочка коменданта Сан-Франциско. Кохання виявилось взаємним. Вони таємно заручились. Для того щоб вони побрались Кончіті треба було мати дозвіл Папи Римського, а Миколі - імператора.

Рєзанов змушений був повернутися на Аляску, а потім йому треба було їхати до імператорського двору в Санкт-Петербург, щоб виклопотати дозвіл на шлюб з католичкою. Однак не судилось! По дорозі він тяжко захворів і помер в Красноярську у віці 43 років (1764-1807). Кончіта до останнього не вірила у слухи про смерть нареченого, що доходили до неї.

Тільки в 1842 англійський мандрівник Джордж Сімпсон, прибувши в Сан-Франциско, повідомив їй детальні обставини його смерті. Лише тоді, через тридцять п'ять років, повіривши що коханого більше немає, вона дала обітницю мовчання, а через кілька років прийняла постриг в домініканському монастирі в Монтерреї, де провела майже два десятиліття і померла в 1857 році. 

А ще через півтора століття, стався символічний акт воз'єднання закоханих. Восени 2000 року шериф каліфорнійського міста Бениша, де похована Кончіта Аргуельо, привіз до Красноярська жменю землі з її могили і троянду, щоб покласти до білого хреста, на одній стороні якого вибиті слова «Я тебе ніколи не забуду», а на іншій – «Я тебе ніколи не побачу».

Ось так історія, що читається як легенда.

До чого це я…

Сьогодні виповнюється 40 років як я познайомився із своєю покійною дружиною, матір’ю моїх синів.

Того місяця коли вона пішла у Засвіти мені виповнилось 43! Доля…

https://www.youtube.com/watch?v=WXsptdINflM

"Юнона и Авось" в ролях: Караченцев Микола, Большова Анна

Змінити можна ВСЕ!

Змінити можна ВСЕ! Навіть «кома» – то ще не «крапка»!

Як так виходить, що начебто і молода і красива і сексуально приваблива і робота яка не яка але є, і увагою чоловіків не обділена, – а сил життєвих і оптимізму бракує?

Очевидно, що крім зовнішніх правильних дій, способу життя, існує ще якесь відношення до життєвих ситуацій та подій, яке або дарує сили, або їх забирає. Що це за події давай і з’ясуємо.

Отже, за порядком:

1. Висяки, залежності

Життя отруюють хвости, відкладені «на потім» які зберігаються в наших «довгих ящиках» і  висяки, які прикрашають собою все наше життя.

Рухаєшся по життю – і розсуваєш руками ці висяки, які висять на гаках неначе свинячі туші на бойні. Давно мертві, заморожені, а може й ненароджені «во плоті». Але десь колись вони пробігли в свідомості, дряпнули і пам’ять щоразу повертається і ятрить рану яка можливо вже б і затяглась, якби її постійно не ворушити!...

Вимальовується похмура картинка, чи не так?

У цьому ящику можна знайти, наприклад ремонти, які тривають роками; зустрічі з коханими, які відкладені на потім; бажання близькості (у тому числі й інтимної),  нереалізовані бо - соромно, бо - а раптом хтось щось не так подумає, бо - день на дворі, бо -… - решту кожен собі нехай доповнить сам.  

Там же мрії й задумки з неблизьким дедлайном, які не треба робити бігом на вчора.

Там також і: –  «треба поїхати якось…», «треба подивитись якось…», «треба прочитати якось…».

Це все висмоктує сили. Це чорна діра навіть для людини з надпотужною життєвою енергетикою!

Бо, якщо в голові є сформоване бажання (чи завдання), то всі ресурси підсвідомо спрямовані на його вирішення. А в даному випадку – це як робота двигуна на великих обертах. Тільки – вхолосту, бо не їдеш!!! Замітай свої хвости, ліквідовуй висяки.

2. Вампіризм

Загалом з цим пунктом все зрозуміло. Це про людей-вампірів, які підживлюються нашими життєвими силами (звичайно, що тут ми завжди думаємо тільки про інших, про таких поганих персонажів, але ніяк не про себе…, а варто було б!).

Скандал, сварка – агресор підживився. Він щасливий, жертва без сил.

Але буває так, що ОКРЕМІ люди й  самі добровільно підставляють свої ніжні шийки під гострі зуби енергетичного «кровопивці».

Наприклад, коли подруга проходить через важке розлучення, а ти така добра душа намагаєшся в цьому їй допомогти: слухаєш її без кінця, на всі дзвінки відповідаєш, заспокоюєш, сидиш з її дітьми, поки вона йде на фітнес чи просто «розвіятися».

Тільки потім найчастіше подруга потихеньку відходить в небуття, а ти опиняєшся з температурою і ангіною.

Чому так? Тому що свої межі необхідно:

а) усвідомлювати;

б) захищати.

Обличчя-маски вампірів дуже різні: покровитель, спокусник, страждалець. Маніпулювати жертвою дуже легко, якщо вона відчуває почуття провини, страху, жалю, сумніву, якщо вона не впевнена в собі і… якщо вона не знає, де проходять її межі.

Якщо тобі складно відмовляти людям і говорити їм «ні», можливо, до вечора ти валшся з ніг, але при цьому твій мозок продовжує гарячково працювати, прокручуючи варіанти того «як мені треба було відповісти, що сказати, що зробити». Це твоя психіка дає тобі сигнал, що Ти пропускаєш ворога через демаркаційну лінію.

3. Брехня

Це інвестиції-ресурси, які себе не виправдовують зовсім. Сили, які витрачаються на те, щоб не забути суті брехні, непорівнянні з тими «благами», які людина отримує від цього перфомансу.

Додай сюди переживання з приводу «а раптом все розкриється», зусилля на збереження виразу обличчя, щоб не видавати на людях своїх емоцій, і ти отримаєш сумнівну бухгалтерію, де дебет з кредитом ну ніяк не сходиться.

4. Румінації

Уявляєш (сам тільки недавно довідався!), у «розумової жуйки», чи за Карнегі – «перепилюванні минулорічного трачиння», які всім нам в тій чи іншій мірі знайомі, є окрема назва – румінація. А знаєш, що таке румінація в біологічному плані? Це жування і ковтання їжі, яка попередньо вже була піддана ковтанню і відрижці.

Ну, вибач, але це саме те, що робить людина, без кінця перемелюючи картинки з минулого, побоюючись майбутнього, переживаючи про завтрашній день.

Єдине, що не забирає сили, а навіть наповнює ними – це думки про сьогодення. Якщо Ти живете в теперішньому дні, тобі точно не доведеться заново жувати вже пережовану їжу.

5. Словесна діарея

Напевно, треба було на самому початку статті попередити, що її читати під час їжі не рекомендується… Але в цьому пункті нічого такого не буде.

Тут потрібно сказати лише одне – коли ми говоримо, ми втрачаємо енергію.

Усе.

Мовчимо – акумулюємо, зберігаємо, примножуємо. Відкрили рот – пішла енергія. Закрили – залишилася.

Ось так просто. Думай, чи настільки потрібні світу і людям слова, які ти хочете сказати? Який відсоток з цих слів дійсно важливий і гідний того, щоб їх промовляти? Це стосується також і чоловіків, хоч здебільшого – милих панянок.

6. Загострене почуття обов’язку

Це все те, що висмоктує, не даючи нічого натомість. Людина працює, вибивається з сил во ім’я забезпечення благ і комфорту для ближнього (чоловіка, батьків, дітей, коханця – тому що… ТУТ МОТИВАЦІЮ КОЖЕН СОБІ ПРИДУМУЄ САМ), а отримані від цього процесу результати в кінцевому підсумку виявляються «холодними», вони її не «гріють».

Подяки – НУЛЬ. Ніхто не оцінив, а вимагають ще і ще і щеее!

Наслідок – незадоволеність, яка ще більше забирає сили, бо це негативна емоція.

Безумовно, це лише деякі з факторів, що створюють чорні діри, в які витікає життєва енергія. Але я вірю в те, що навіть якщо тільки на них звернути увагу, можна буде зберегти величезну кількість життєвої сили і отримати задоволення від кожної проведеної хвилинки на цій тимчасово для нас наданій планеті ЗЕМЛЯ.


Живімо СЬОГОДНІ, бо ЗАВТРА може й не настати, і, ПОВІР, усі ті «важливі» справи так чи інакше завершаться, але вже без нас! 

Бо серця - то не речі


Ти сказала колись: не люблю я уживані речі,
В них назавжди лишається частка чиєїсь душі.
І от саме в ту мить, коли спогади ляжуть на плечі,
Люди часто жалкують про те, що ці речі чужі.

І я, раптом, подумав: а що ж нам робити з серцями?
Бо серця пам‘ятають усіх, хто заходив до них.
Хтось грязюки наніс, мов на килим брудними ногами.
Ну а хтось з теплотою в тім серці навічно застиг.

Ми пускаємо в серце людей, почуття і тривоги.
Відчиняємо двері усім, хто постукав хоч раз.
Вперто ”юзаєм” наші серця, як комп‘ютерні ”проги”,
Сподіваючись кожного разу на ще один шанс.

Так влаштований світ, що ”новеньких” сердець не буває,
І гарантій на серце ніколи ніхто не дає.
Бо серця - то не речі, вони без любові вмирають.
Ми так прагнемо серед всіх інших впізнати своє.

Таке воно життя...


Зізнаюсь в істині сумній:
Ти відіснилася мені.
Хоча які вже в мене сни ті…
Не снишся навіть в них мені ти.

Хто я тобі тепер, спитати:
Колишній твій? Знайомий? Брат твій?
Ні те, ні друге, ані третє…
Хоч кажеш: любиш ще мене ти.

Чи не мене — колишніх нас.
І в цьому істина сумна.
Бо де вони — оті літа,
Куди лиш пам’ять доліта,

Куди повік нам не дійти,
Де хлопчик я й дівчатко — ти?
І перші чисті почуття.
…Своє — у кожного життя.

А що було — давно в минулім:
Все перетліло… Й не забулось.
Забув би — прагнеш ти щораз 
Вернути в те минуле нас.

І безнадійне вороття:
Своє — у кожного життя.
Моє — яке не є воно —
Мене влаштовує давно.

До тебе я спалив мости.
Але старе ворушиш ти.
Знов розлучилася — одна:
І в цьому істина сумна.

І як траплялося завжди,
Знов відшукалися сліди:
Не диво в еру Інтернету,
Де другом нарекла мене ти.

І я знічев’я аж розчуливсь,
Хоч у минулім, все в минулім…
Сни відіснились. Тільки ще,
Буває, спогад обпече,

Мов над вогнем тримаєш руку.
А відсахнеш її — й ні звуку
Ні з вуст, ні в серці там — на дні.
Такі ті істини сумні.

Шапочка Червона

Пересказы "Красной Шапочки" в стиле разных писателей.


 

1. Эрих Мария Ремарк.

— Иди ко мне, — сказал Волк.

Красная Шапочка налила две рюмки коньяку и села к нему на кровать. Они вдыхали знакомый аромат коньяка. В этом коньяке была тоска и усталость — тоска и усталость гаснущих сумерек.

Коньяк был самой жизнью.

— Конечно, — сказала она. — Нам не на что надеяться. У меня нет будущего.

Волк молчал. Он был с ней согласен.

 

2. Джек Лондон.

Но она была достойной дочерью своей расы; в ее жилах текла сильная кровь белых покорителей Севера. Поэтому, и не моргнув глазом, она бросилась на волка, нанесла ему сокрушительный удар и сразу же подкрепила его одним классическим апперкотом. Волк в страхе побежал. Она смотрела ему вслед, улыбаясь своей очаровательной женской улыбкой.

 

3. Габриэль Гарсиа Маркес.

Пройдет много лет, и Волк, стоя у стены в ожидании расстрела, вспомнит тот далекий вечер, когда Бабушка съела столько мышьяка с тортом, сколько хватило бы, чтобы истребить уйму крыс. Но она как ни в чем не бывало терзала рояль и пела до полуночи. Через две недели Волк и Красная Шапочка попытались взорвать шатер несносной старухи. Они с замиранием сердца смотрели, как по шнуру к детонатору полз синий огонек. Они оба заткнули уши, но зря, потому что не было никакого грохота. Когда Красная Шапочка осмелилась войти внутрь, в надежде обнаружить мертвую Бабушку, она увидела, что жизни в ней хоть отбавляй: старуха в изорванной клочьями рубахе и обгорелом парике носилась туда-сюда, забивая огонь одеялом.

 

4. Харуки Мураками.

Когда я проснулся, Красная Шапочка еще спала. Я выкурил семь сигарет подряд и отправился на кухню, где начал готовить лапшу. Я готовлю лапшу всегда очень тщательно, и не люблю, когда меня что-то отвлекает от этого процесса. По радио передавали Пинк Флойд. Когда я заправлял лапшу соусом, в дверь раздался звонок. Я подошел к двери, заглянув по пути в комнату. Красная Шапочка еще спала. Я полюбовался ее ушами, одно ухо было подсвечено утренним солнцем. Я в жизни не видел таких ушей... Открыв дверь, я увидел Волка. На память сразу пришла Овца...

 

5. Ильф и Петров.

В половине двенадцатого с северо-запада, со стороны деревни Чмаровки, в Старгород вошла молодая особа лет двадцати восьми. За ней бежал беспризорный Серый Волк. — Тетя! — весело кричал он. — Дай пирожок! Девушка вынула из кармана налитое яблоко и подала его беспризорному, но тот не отставал. Тогда девушка остановилась, иронически посмотрела на

Волка и воскликнула:

- Может быть, тебе дать еще ключ от квартиры, где бабушка спит?

Зарвавшийся Волк понял всю беспочвенность своих претензий и немедленно отстал.

 

6. Ричард Бах.

— Я чайка! — сказал Волк.

— Это иллюзия, — ответила Красная Шапочка.

Под крылом с размахом 10,17 «Сессны-152» с горизонтальным четырехцилиндровым двигателем Lycoming O-235-L2C объёмом 3.8 л. и мощностью 1 110 л.с. при 2550 об/мин проносились синие верхушки волшебного леса. Самолет приземлился у домика на опушке, сложенного из белого камня.

— Ты видишь домик? — спросила Красная Шапочка, хитро улыбнувшись.

— Мы сами притягиваем в свою жизнь домики и бабушек, — вздохнул Волк.

 

7. Виктор Гюго.

Красная Шапочка задрожала. Она была одна. Она была одна, как иголка в пустыне, как песчинка среди звезд, как гладиатор среди ядовитых змей, как сомнабула в печке...

 

8. Эдгар По.

На опушке старого, мрачного, обвитого в таинственно-жесткую вуаль леса, над которым носились темные облака зловещих испарений и будто слышался фатальный звук оков, в мистическом ужасе жила Красная Шапочка.

 

9. Сергей Лукьяненко.

Встаю. Цветная метель дип-программы стихает. Вокруг желто-серый, скучный и мокрый осенний лес. Передо мной лишь одно яркое пятно – красная шапочка на голове маленькой, лет семи-восьми, девочки. Девочка с испугом смотрит на меня. Спрашивает: 

 Ты волк?

– Вот уж вряд ли, – отвечаю, оглядывая себя – не превратился ли я в волка? Hет, не похоже. Обычный голый мужик, прикрывающий срам распареным березовым веником. А что я мог поделать, когда от переполнения стека взорвались виртуальные Сандуны? Только сгруппироваться и ждать, куда меня выбросит...

– Я иду к бабушке, – сообщает девочка. – Hесу ей пирожки.

Похоже, меня занесло на какой-то детский сервер.

– Ты человек или программа? – спрашиваю я девочку.

– Бабушка заболела, – продолжает девочка.

Все ясно. Программа, да еще из самых примитивных. Перестаю обращать на девочку внимание, озираюсь. Где же здесь выход?

– Почему у тебя такой длинный хвост? – вдруг спрашивает девочка.

– Это не хвост, – отвечаю я и краснею.

– Hе льсти себе. Я говорю о следящих программах, которые сели на твой канал, – любезно уточняет девочка. Голос ее резко меняется, теперь передо мной – живой человек.

 

10. Патрик Зюскинд.

Запах Волка был омерзителен. Он пах, как пахнет каморка дубильщика, в которой разлагались трупы. От его грязной, серой шкуры, исходил непередаваемый запах мертвечины, сладко-горький, вызывавщей тошноту и омерзение. Сам Волк не чувствовал этого, он был полностью сосредоточен, он любовался Красной Шапочкой. Она пахла фиалкой на рассвете, тем непередаваемым запахом, который бывает у цветов лишь за пару минут до рассвета, когда еще бутон не полностью раскрылся.

 

11. Оноре де Бальзак.

Волк достиг домика бабушки и постучал в дверь. Эта дверь была сделана в середине 17 века неизвестным мастером. Он вырезал ее из модного в то время канадского дуба, придал ей классическую форму и повесил ее на железные петли, которые в свое время, может быть, и были хороши, но ужасно сейчас скрипели. На двери не было никаких орнаментов и узоров, только в правом нижнем углу виднелась одна царапина, о которой говорили, что ее сделал собственной шпорой Селестен де Шавард — фаворит Марии Антуанетты и двоюродный брат по материнской линии бабушкиного дедушки Красной Шапочки. В остальном же дверь была обыкновенной, и поэтому не следует останавливаться на ней более подробно.

 

26-04-1986. Ми пам'ятаємо!

З ЕСЕ "ПЛАНЕТА ПОЛИН: ДОВЖЕНКО - ТАРКОВСЬКИЙ - ФОН ТРІЄР, АБО ДИСКУРС НОВОГО ЖАХУ":

"26 квітня 1986 року в Києві, в районі Шулявки пішов сніг.

Це тривало хвилину або, може, дві. День був уже майже-літній, сонячний, дерева стояли в повному цвіту, і над вишнями й абрикосами, що в цю пору року щасливо затуляють білосніжними весільними букетами потворство радянського житлобуду, бриніли бджоли – тепла, басова нота в міському шумі... Я висідала з переповненого тролейбуса, і перше, що мене вразило, щойно ступила на тротуар, була зміна освітлення: над проспектом на півнеба нависала з півночі гірським кряжем грозова хмара неймовірної, небаченої в тодішню - доцифрову - добу яскравости: немов підсвітлена зсередини, і захід з-під неї горів холодним, якимось металічним блиском - наче в атмосфері іншої планети.

- Красота яка! - охнув хтось за плечем.

Пам'ятаю зачаровані обличчя перехожих, залиті химерним сяйвом, як на дискотеці. Схожі кадри, тільки ще «синюшніше» насвітлені, можна нині побачити в «Меланхолії» Ларса фон Трієра, в епізоді, де герої виходять на ґанок дивитися на планету-вбивцю: задерті голови, завмерлі широкороті усмішки... І тут пішов сніг.

Він летів і зараз же танув. Пам'ятаю, як опускалися сніжинки на вилоги мого піджака, – піджак був білий, і я, сміючися з несподіванки, як і всі довкола (це ж треба: сніг серед весни! «сніг на зеленому листі», був такий український хіт 1960-х, ла-лала-лала!), ще встигла пошкодувати, що сніжинок на білому не видно: мені було двадцять п'ять років, і про сніг я знала тільки те, що він мені до лиця, - попередньої зими чоловік, у якого я була закохана, поцілував мене під снігопадом, намагаючись не обтрусити снігової опушки з мого волосся, і в ту мить я бачила себе його очима. І почувалася красунею.

А вже наступної миті завважила, що сніжинки на вилогах піджака щезли – на диво, не зоставивши по собі ані цятки вологи...

Якби мене попросили згадати всі, бачені мною на віку, випадки абсолютної, «надлюдської» краси – тої, за якою тужили романтики і яку Рільке так точно назвав «початком жаху, який ми ще годні стерпіти», - то на перше місце вийшов би не Міланський собор, не Тадж-Махал, не вид із підйомника на альпійську долину і не захід сонця над Атлантикою у вікні літака, а тих кілька хвилин радіоактивного снігу на київській площі Перемоги 26 квітня 1986 року. Ніколи, ні перед тим, ні по тому, не бачила я такого неба – і багато б дала, щоб ніколи більше не побачити. Тут пасує євангельський стих: «Страшна річ - упасти в руки Бога живого!» (Євр., 10:31). Те небо так і виглядало - наче в ньому от-от мав показатися живий Бог. Тільки ніхто ще не знав, що в ті хвилини Він примірявся, яка частина живої землі внизу має померти.

«І затрубив третій янгол – і велика зоря спала з неба, палаючи, як смолоскип. І спала вона на третину річок та на водні джерела. А ймення зорі тій Полин. І стала третина води як полин, і багато людей повмирали з води, бо згіркла вона». (Об. 8, 10-11)

Полин, «чорнобиль», Artemisia vulgaris: перше слово української мови, яке вивчили на всіх континентах – за 5 років до того, як на мапі Європи з'явилося слово «Україна» (обидві події, втім, напряму між собою пов'язані, і нині можна вже сміливо стверджувати, що саме того дня, 26 квітня 1986 року, радянській імперії було винесено остаточний вирок, ніби десь на комп'ютері історії увімкнулось невидиме табло: «до кінця СРСР залишилось xx років yy місяців zz днів»). А через 25 років під тією самою зорею прийшли й «води», тільки вже на протилежному кінці євразійського материка: в Японії. Скільки тих вод «згіркло», і скільки від них «повмирає» - цього наразі ніхто з живих не знає, як не знали й ми тоді в Києві.

Так що Рільке не помилився (поети взагалі рідко помиляються, просто їх мало хто слухає): то справді був початок. Жах прийшов згодом.

А ще згодом з'ясувалося, що і з жахом – навіть тим «останнім», апокаліптичним, - людина здатна навчитися жити.

І ось це, як на мене, і є найважливіше в усій цій історії. А може навіть, в усій історії 20-го століття. Давні книги про це не писали - для цього, донедавна, в культурному арсеналі людства взагалі «не було слів». Ми, ціла наша сучасна цивілізація, уражена «меланхолійним» чеканням свого кінця, як організм радіацією, тільки-тільки починаємо їх намацувати - обживати зону німоти.

Схоже, нам варто з цим поквапитися".

(Повний текст див. у зб.: Оксана ЗАБУЖКО. З МАПИ КНИГ І ЛЮДЕЙ, с.185-238).

Розмова


Питає в Розуму Душа:
"Скажи мені, де є межа?"
Та він лиш поглядом блукає:
"Давай но разом пошукаєм."

Сплітаються подій мережі
І розум заплітають теж.
Як зле, що ум наш має межі,
А безум... він бува без меж.

Тобі це вибрати належить,
В яку ти сторону підеш,
Чи там, де зло долає межі
Чи, де добро не має меж.

Будуєм ми пісочні вежі,
Або трав'Яні шалаші.
Так мало від бажань залежить
І так багато від душі.

Проходим ми життєві роки,
Долаєм різні рубежі
І зупиняєм свої кроки,
Коли доходим до межі.

А у житті, як у манежі, -
Звідки прийшов, туди й підеш.
Буття, звичайно, має межі,
Але душа немає меж.

І не існує в світі вежі,

З якої видно усі межі,
Це відчувається душею,

Тоді, як розум дружить з нею...

Назавжди разом


Блукають десь по Світу половинки.
І душам їх немає спокою ніде...
Шукають своє щастя без зупинки.
Та Бог обов'язково їх зведе...

І все відразу стане зрозуміло.
Бо хвиля почуттів їх вмить накриє.
І серце зцілиться, якщо колись боліло...
Кохання весь той сум без сліду змиє.

Коли це трапиться - важливо не злякатись.
І доручити серце своїй долі.
Один від одного не варто закриватись,
Бо призведе це лиш до мук і болю.

Блукають десь по Світу половинки,
І одна одну все одно колись знайдуть.
І будуть прощені якісь минулі вчинки.
Бо лиш кохання є життя земного суть...


Навіщо?


Знаєте, що питали волхви, коли до них приходили зневірені й змордовані, – ті що шукають чуда? 
  Вони завжди запитували таке: 
- слабих: «Хворієш? Навіщо слабуєш?», 
- бідних: «Бідний? Нещасливий? Навіщо ти бідний? Для чого ти бідний?»
- чи самотніх «Навіщо ти самотній? Навіщо ти самотня?» Навіщо? 
Погодьтеся, вельми глибоке питання. 
В книзі старовірів «Оповіді» звучить питання: «Навіщо ти нічого не робиш для того, щоб...». Кожен замість "три крапки" може продовжити питання. 
Це питання - «Навіщо?» – я рекомендую ставити частіше, особливо, коли ви починаєте мучитися, якщо у вас щось не виходить:
- Навіщо я мучуся? 
- Навіщо я зараз панікую?
- Навіщо я зараз панікую, щоб вимкнути голову собі?
Бо коли ви прагнете до чогось, доречно задавати собі такі ж питання:
- Як це робити? 
- Як це краще зробити? 
Коли ж ви не прагнете ні до чого, виправдовуючи і пояснюючи, згадуйте це питання Волхва.
– Слабуєш? Нащо слабуєш ? 
Можна, звичайно, продовжити питанням, наприклад: 
- «Чому не лікуєшся? Чому не одужуєш?», але волхви були глибшими, вони так і казали: «Нащо хворієш?».
Просто! Як на це питання відповісти?
- Дійсно, навіщо я хворію? 
Якщо по-чесному задавати собі питання: 
- «А дійсно, навіщо я мучуся?» 
- А дійсно, навіщо? 
І хочеться сказати: «От дурень! Стільки ж часу витрачено даремно!». 
Але, сказавши собі правду, треба починати щось робити, тому, що без діла не буде змін. 
Якщо ти без діла – ти нероба.
Якщо ти не робиш правильні справи, якщо ти не шукаєш шляхи, значить, ти – без шляху-дороги, безпутня людина, безтолоч. 
Ось ким ким, а безпутім бути ніяк не хочеться. 
Тому і виправдовуємо себе. Не хочеться ж називати себе безтолоччю, чи неробою.
- «Ну, як це, адже я роблю стільки справ!?», але не роблячи найголовнішого, того що потрібне для твого щастя, ти чомусь виправдовуєш своє недбальство. 
Тобто, не робиш тих справ, які потрібні для твого щастя. Просто не робиш!!! 
Коли ось такою простою, не надто мудрою, але самобутньою мовою починаєш з собою спілкуватися, честь переходить в гідність і з'являється внутрішнє дишло в яке можна впертися, і яким можна себе повернути у правильний бік.

Разом... вгорі і в радості...



Люди разом, поки вони хочуть бути разом. Ні борг, ні честь, ні мораль не приковують одну людину до іншої. Коли людина хоче піти, піде і від будинку, і від дітей, і від вмираючої каліки. Поки не хоче – залишається поруч.

Коли людина хоче бути разом, жодні твої недоліки їй не завадять. Коли людина хоче піти, жодні твої достоїнства її не втримають.

Яким би ти був негарним і непривабливим, знайдеться хтось, кому ти сподобаєшся. Яким би ти був хорошим і бажаним, є хтось, хто відкине тебе.

Якщо тебе відкинули, це нічого не значить. Ти не стаєш гіршим або меншим, нічого страшного насправді не відбувається. Твоя людина є на світі, і вона тебе прийме.

Якщо тебе прийняли, то одного разу ви розлучитеся – не в житті, так в смерті. Дорожи тим, що є, не шкодуй про те, що втратиш, і не бійся втратити.

Радій, що є людина, яка світить тобі. Світи сам: чим більше світла – тим менше страху, чим менше страху – тим менше темряви в душі.

Листок, який хоче повернутися до дерева, може плисти проти течії і летіти проти вітру. Але дерево не приростить його до старої гілки.

Чим більше любиш, чим більше даєш любові, тим більше залишається. Якщо ж, даючи любов, відчуваєш біль або ненависть – значить, ти дав людині отруту в шоколадній глазурі. Навряд чи варто вимагати подяки за такий дар.
       Відпускай. Дозволь людині бути кимось крім дзеркала твоєї любові, тим паче, що так воно і є. Розчинятися в коханій людині – рідкісний талант і рідкісне прокляття. Будь собою, будь гідним, забудь про страх – одного разу він все одно повернеться. Але не сьогодні.

Вір. Довіряй. Грій. Дякуй. Не думай про те, що може бути – тільки про те, що тут і зараз, у вогні і воді, під зірками.

Йди як тільки починаєш відчувати, що любов помирає. Відчувай бажання й не плутай із пристрастю і одержимістю.

Те, що куплено за гроші, варте тільки грошей. Те, що дано з доброї волі, від серця – безцінне.

Як дізнатися, чи людина твоя?

Просто. Ти підеш назустріч і зіткнешся з нею посередині дороги. Вона не знала. Ти не кликав. Ви знайшлися. І куди б ви не рухалися раніше, вам тепер по дорозі. Або...

Ніка Батхен

Сторінки:
1
2
3
4
5
6
7
8
37
попередня
наступна