Бажаю сіяти лише розумне, добре й вічне

  • 05.10.15, 12:27

Війни виграють не генерали,

війни виграють шкільні вчителі

та парафіяльні священики.

(Отто фон Бісмарк, 1815 - 1896)

 

То таки правда, що кожна людина є нам вчителем. Чи вчителькою – то вже як кому поталанить 

Якщо кіт не випадково дорогу перейде, то вже певно й людина стрінеться не просто так. Ми всі перебуваємо в якомусь енергетичному полі де щомиті відбуваються мільярди взаємодій – горнятко кави, то цілий Всесвіт! 
Не даремно безконечність можна собі уявити в два боки – на зовні, поза зірки й галактики, та всередину – де закінчується матерія, від елементарної частинки до межі, коли вона стає порожнечею. Або зливається з тою безмежністю що ззовні...

У тих безконечностях, які ймовірно існують одночасно і в минулому, і в майбутньому, кожна випадковість – то якась неймовірно складна закономірність.

Для розуму неймовірно складна. Людський розум недосконалий інструмент, корисний для матеріальної сторони нашого життя, та безпорадний у справах душевних. По інший бік метафізичного відображення...

Тому є люди розумні, а є мудрі (зараз мова не про більшість).

І вчителів ми запам'ятовуємо не тих, котрі ретранслювали нам мертві формули з підручників, чи казенні заідеологізовані тексти, а тих, хто поділився з нами мудрістю – частинкою душі.

Але як котрась людина обрала собі професію вчителя, то має велику дяку й відповідальність. Дяку Богові, що має змогу поділитися бо все чим ділишся, то колись вертається, а відповідальність, бо вчитель працює (воює) на вищих рівнях Третьої світової ідеологічному, історичному та світоглядному водночас. 
Так що Бісмарк був цілковито правий. І майбутні наші перемоги нині куються за шкільними партами. Тому антиукраінська влада дає гроші на високі зарплати поліцаям, а не вчителям...

То ж при нагоді дякую всім від кого щось навчився та й далі вчуся, бо тугодум. 

А хто ОСВІТУ має собі за професію, то вітаю і бажаю сіяти лише розумне, добре й вічне, у міцному здоровячку, при здоровім глузді та доброму гуморі! 

Ти дрімав у мене на руках…

Закохався серпень в осінь золоту,
Й попросив розлучення у літа.
Втратив сон, бо юність згадав молоду,
Дарував коханій ласку, ніжність , квіти.

Листям засипала милого вона,
Ніжилась в обіймах, до серця горнулась.
Та забула мабуть – не його пора,
Нащо тільки доля усміхнулась.

Вересень вітрилий в снах її ховав,
Жовтень прикривав її дощами.
Листопад зустрічатись з милим не давав,
Обіцяв засипати коханих.

Залишився серпень з літом назавжди,
Та у серці образ ніжний носить.
Знає, що від долі нікуди втекти,
Одне щастя – поруч завжди осінь.


Ти дрімав у мене на руках…Я голубила тебе і не хотіла відпускати до неї. Мої руки були теплими. Твої блакитні очі, ті очі, що зводили мене з розуму, прикриті легкими повіками, бачили у снах вже не мене…Її, золотокосу красуню, яка любила вештатися десь далеко за горизонтом, цілувати ранішнє сонце, збирати у кошик маленькі промінчики, а потім сипати їх з високої гори. Тої далекої гори, що височіла наді мною і поселяла у душу тривогу… Тривога тремтіла…Я відчувала її пахощі уже на тобі… І розуміла - ти підеш…

Я так люблю тебе. Ти спокійний, приємний, такий солодкий…Я справді люблю тебе за той безмежний спокій і за твої медові вуста…Вони пахнуть літами, усіма, які були і будуть ще у моєму житті, які були у житті моїх батьків і батьків моїх батьків. Твої уста пахнуть переспілими яблуками, що лежать у траві коло сусідського тину, який перехилився на наш бік. Збираю їх у подолок і несу геть щаслива до хати. Мої ноги плутаються у розкішних травах. Вдихаю твоє останнє тепло…Тепло, що голубить не тільки руки, шию і груди. Тепло, що проникає у моє єство. Я стаю безсилою…перед тобою. Я стаю безсилою перед тими садами, полями, що колосяться золотими житами, перед останнім літнім щастям. Червонобокі яблука котяться на стіл. Вони такі соковиті і пахучі. Дух яблук наповнює всю кімнату, що дихає таємничою давниною, що причаїлась нишком у кутках.

Ти розплющуєш очі…Вони солодкі та ліниві. Розкуйовджую твоє пшеничне волосся… Ти гарний! Ти такий гарний! Мої вуста просяться до тебе! І я тягнусь до тебе… Вдихаю тебе, ще сонного і такого затишного, такого рідного! Не хочу прощатись…З кожним прощанням все більше смутку вселяється в серце людини. І під кінець життя той смуток переповнює усеньке серце. Він блокує серцебиття і людина помирає…Помирає, певно, не від старості, а від усіх болів, пережиттів, прощань, гризот, які були у її житті… Вмирає від того, що їй несила більше жити…

Побудь ще трохи, не йди… я хочу ще твого тепла, ще трохи сонця і тих затишних ранків з тобою. Ти вмієш прощатись… І робити людину в той час безмірно щасливою і спокійною… Я на диво спокійна… Я легка… Я в ту хвилину майже свята... Тільки бринчання над сонячним підвіконням, засипаного ванільними грушами, ненаситних ос приводить мене до тями.
           
Коханий, не йди… до осені...

Дощить…


Дощ… Чомусь я люблю дощ…

Мабуть тому, що ще в житті не віддощило…

Грім… Чомусь я люблю грім…

Мабуть тому, що ще життя не відгриміло…

 

Я не вірю, що сонце згаса,

Коли на ніч за обрій сідає.

Може сивою стати коса,

Та хіба то любов, що згасає.

Знаю: можуть безжально літа

Перекреслить поєднані долі.

Мов чужі стали в тебе вуста,

Аж у серці відлунило болем.

 

Я не вірю в холодні вітри,

Коли квітне ще сонячне літо.

В мене серце, як сонце, горить,

Щоб кохати, кохатись, любити.

Ще зелена надворі трава,

І не всю ще на сіно скосили.

Я не вірю в байдужі слова,

Що із вуст твоїх снігом злетіли.

 

Я не вірю, що можна блакить

Назавжди чорним хмарам сховати.

Відгримить в небесах,  віддощить –

Буде райдуга з неба звисати.

Перейду я до тебе по ній:

І до лона ласкаво притиснусь.

Ти втомилась за день, а мені

Бозна-що вже привиділось, звісно!

 

Не вигадуй! Я серцю кажу, а  воно –

То щемить, а то ледве не плаче.

Твоє серце – холодне. Та лід

Я своїм розтоплю, бо – гаряче.

Збагнеш колись... А мо і не збагнеш....


Де розум з досвідом сплелись,
Душі там нічого робити…
Як прийде час – збагнеш колись,
Змарновані згадаєш літа.

Бо ж розум каже: це твій шанс –
Щоб жити далі – тільки спокій!
Над ним потішиться душа,
Зірок сягаючи високих.

На відчайдушний здатна крок,
І бозна-де у неї сили:
Найнедосяжнішу з зірок
До ніг обраниці прихилить.

Навіє мрії. І зведе
У них палаци повітряні...
Повір: безсилий розум, де
Душа заскочена коханням.

Ним все освячене в житті.
Хто не збагнув – повір на слово:
Немає вищих почуттів
За почуття святе любові.

Якщо в тобі його нема,
Який не був би ти розумник,
Вважай: життя прожив дарма,
Бо правив балом розрахунок. 

Взірець для мене – відчайдух,
Що в розуму й душі двобої
Зумів загартувати дух,
Незламний дух, котрий з любові. 

Котрий дає нам пізнання
Життя. І спонука на вчинки,
Що їх і смерть не зупиня:
В ім’я Вітчизни, роду й жінки. 

Хай розум з досвідом сплелись –
Душа із ними у двобої.
Як не збагнув – збагнеш колись,
Як серце сповниться любові. 


Чи чуєш що шепоче дощ?…


Що тобі наспівали дощі?
Чи ти їх перестав уже чути,
І ніскільки не віриш у чудо,
Заховавши себе у плащі?

А було ж – танцював під їх спів,
Босяком брів у теплих калюжах…
І таким молодим був і дужим,
Що, здається, – весь світ би скорив!

Десь зозуля лічила літа,
А ти – ще їй і ще! – і кувала.
Чужі люди тобі посміхались,
Бо цвіли твої щастям вуста.

Де ті юнки – звабливі й святі,
Що цнотливо тулились до тебе
І прохали єдине – "Не треба!",
Бо то вперше було у житті…

А дощі лопотіли своє.
І такі вже виводили співи,
Що цвіло, як веселка, щасливе
І закохане серце твоє.

Знову літо. Ідеш у плащі.
І обходиш подалі калюжі.
І такий тобі дощ осоружний.
І для чого вони – ці дощі!

А он бачиш – танцює юнак.
І щось юнці звабливій шепоче.
Пізнаєш – ці закохані очі?
Це ж загублена юність твоя!

Одвертатися не поспішай:
Пригадай, як і ти був щасливий,
Посміхнис
ь, може вчуєш ці співи,
Може в чудо повірить душа.

Літній дощ накрапає з небес.
І веселка світитися буде.
Світ прекрасний, кажу я вам, люди,
Доки віриш в настання чудес
!
 

А чи ж лечу? Й куди лечу?

  • 15.06.15, 09:22

Лечу і відчуваю – щастя.
А ти тримай мене, тримай! 
Злетіти в небо чи упасти – 
Аби удвох – мені дарма. 

Блаженство спільного польоту:
Притиснувсь – ніжно обійми!
Це сон? Не зупиняй його ти!
Як все міліє – під крильми! 

Це – сьоме небо чи десяте,
Чи не бува таких небес?
О, дай мені тебе обняти,
О, дай мені… Прошу тебе!

Назви, як хочеш: щастя, сон це, 
Нірвана, радості політ…
Тону, моє ласкаве сонце,
В твоєму ніжному теплі.

Лечу у небі із блакиті –
В очах купаюся твоїх.
Знов солов’ями мліє літо:
"Кохай її! Кохай її!" 

Хто дарував нам дужі крила,
Нашепотів слова ясні?
Люблю, тому спасибі, мила,
Що ще літається мені!

Минає... все! І час, на жаль, не жде...



А день пішов як в воду канув.
А ніч чомусь така без меж.
І я запитую:"Кохан
а,
Чи
ж ти сумуєш зараз теж?"

Чи також ти чекаєш дива?
А врешті, що таке дива?
Це ж бо іллюзія зрадлива,
Яка в уяві лиш бува?

А може ми оце з тобою
Живем в тім світі лиш напів?
Любов братається з журбою
Уже впродовж століть… віків…

Ще нічого нема...


Ти на мене чекай 
Дощовими і сірими веснами. 
Ти на мене чекай. 
І не сивій від мокрих століть. 
Запала горизонт. 
І наш ранок народиться з мороку. 
І по наших щоках 
Сипоне
його зоряний схід. 
І
розтане туман. 
І почнеться велике завершення. 
І
минеться зима. 
І плесне жовтизною за край. 
Ще нічого нема. 
Хай ус
е це відбудеться вперше. 
Ще нічого нема. 
Ти чекай мене. Тільки чекай…

Де ти, де?

Пустка.Беззмістовність.
Хаос. Планети. Де ти?
Комети-карети
По небу без коней
Повезли надію,
І вже не догониш.
Погасне комета
У швидкості болю.
Де є та планета,
Що зветься Тобою?
А небо густе,
Що й руки не пропхати.
Там тільки кометам
Під силу літати.
Там темрява синя
І холод вологий.
Там зорі безсильні
Шукають дороги
І падають, гаснуть,
Сльозою стікають.
Від болю дочасно
В нікуди тікають.
Болить яма ночі
І далеч світанку.
І всі ми охочі
Дожити до ранку.
Гірчить нам у горлі
Темрява бездонна.
Під куполом ночі
Ридає Мадонна.
Беззвучно, невтішно.
І сльози ковтає.
Рукою неспішно
Вуста прикриває.
А очі наповнені
Жахом і болем.
Повіки натомлені.
Голосом кволим
Щось мовить, щось просить.
До нас промовляє.
Та голос заносить
Десь в даль. Він зникає.
Лювлю я вуста її
Скривлені з болю.
І тихою тайною
Прошу і молю.
Благаю:"Прости!"
Й молитви забуваю.
Словесні мости
Із трудом я складаю.
По них мої думи
І болі і жалі
Зі серця як з трумни
Тікають. І далі
Летять, прориваються
У вись, ген до світла.
У вітрі звиваються
Й посять у вітра
Вірного лету
І легкокрильного
На дивну планету
До Бога всесильного.
Геть рвати тенета
До щастя й спокою!
Де є та планета,
Що зветься Тобою?

Догорає...

Люди дуже схожі на вікна.

Одні закриті, інші відкриті.

У одних прозоре скло, інші наглухо зашторені.

Одні назавжди розбиті, інші відбивають яскраві вогні.

А ще бувають вікна в нікуди і з видом на кладовище.

Бувають з кольоровим скельцями. Красиво, але втомлює.

А бувають дзеркальні. Зсередини усе видно, а туди заглянути не можна.

У всіх вікон є дещо спільне: вони або дивляться одне на одного або поперед себобою.

І лише деякі вікна дивляться в небо…



"Неправда, що людина, Котра Вас любить, не може Вас покинути!

Може!

Повірте! Може!

Він зробить це, рано чи пізно усвідомивши, що його стосунки з Вами не приносять йому радості і щастя, що, віддаючи себе усього Вам, йдучи на усе заради Вас і жертвуючи багато чим, заради того, щоб бути поряд з Вами, він нічого не отримує натомість, що Ви розчаровуєте його, що Ви, коли він підняв Вас на п'єдестал, не подали йому руки і заслужено не поставили його на цей п'єдестал поряд з собою.

Адже саме завдяки йому Ви зараз стоїте на цьому п'єдесталі.

Він знає, що Ви йому нічого не повинні віддавати натомість, що Ви не зобов'язані піднімати його на свій, ним же створений рівень, що Ви не зобов'язані заради нього ризикувати і жертвувати навіть найменшим, тому для нього такі стосунки стають нестерпними.

Він покине Вас тоді, коли зрозуміє, що він для Вас означає менше, ніж Ви для нього.

Він не скаже Вам нічого, він нічим Вам не докорятиме, Ви навіть нічого не підозрюватимете.

Адже вимагати або навіть просити про взаємність, любов або розуміння нерозумно і безглуздо.

Він піде тихо, мовчки і, що найстрашніше несподівано.

І що ще страшніше, так це те, що такі люди ніколи не повертаються".