Короче нахлинула хвиля спогадів. То одна чудасія, то інша. І згадалась одна історія.
Був чудовий літній сонячний день. Ми всі, звичайно, на канікулах. Вийшли гуляти на вулицю, сидимо, хто на лавочці, хто просто на траві, хтось намагається зловити метелика, хтось стрибає за кониками. Сидимо такі без азарту, знаєте, як ото зійдеться дітвора, і ще нічого путнього не придумала, так собі «Коля пєл, Боріс молчал, Ніколай ногой качал…» І тут йде баба Ольга. Йде, несе повну сумку чогось, йде в піднесеному настрою і швиденьким шагом. А поперед баби Ольги біжить, підстрибує Андрюха. Андрюха – худюще, білобрисе хлопченя, з примурзаною пицькою, в землистого кольору труселях, але безмежно щасливе. Навіть очі блищать від щастя. Біжить, аж в’ється навколо своєї баби Олі. І викрикує аж підспівує, дивлячись в сторону дітвори: а нам баба щось смачне купила, а нам баба щось смачне купила. Вона пенсію получила і щось купила. Ура, ура, зараз я щось буду смачне їсти.
Хто ж ця баба Ольга? Жила у нас на вулиці сім’я: мати – баба Ольга, її син Серьожка, дочка Наташка і два хлопчики (сини Наташки) Серьога і Анрюха. Всі дорослі в цій сім’ї любили випити. Ну звичайно там де це присутнє, дітям вже перепадає що перепадає. Так і тут, коли баба отримувала пенсію це була радість для всієї сім’ї. Дорослі отримували випивку з закуссю, а дітям купували щербет, цукерки або печиво. Але як пізніше з’ясується делікатес був інший. Отже перша діюча особа – Андрюха.
Тепер перейдемо до другої діючої особи: Поряд з Андрюхиною сім’єю жила інша сім’я, значно протилежна Андрюхиній. Бабуся, дідусь, мама, тато і теж два хлопчики. Дітям ні в чому не відмовляли, добре вдягали і кормили. Менший Стася був однолітком Андрюхи і вони часто грались разом по своїм віковим цікавостям, можна сказати, були приятелями. Стася, на відміну від непосидючого і примурзаного Андрюхи, був завжди розчесаний, вмитий, одягнений в шортики і чисті сорочечки. Ходив спокійно і розважливо, посміхався сором’язливо і стримано.
Отже: продовжуємо ми сидіти і придумувати в що б цікаве погратись і тут з двору вилітає Андрюха. Точно як отой П’ятачок з повітряною кулькою. Але замість кульки у нього видніється щось в долонях. Підбігає він ближче. В руках у нього кусень білої паляниці, відрізаний через всю хлібину, намащений чимось білим і щедро посипаний цукром, який аж виблискує на вранішньому сонечку. І Андрюха з тааааким смаком і щасливими оченятами, відкусює від того шматка і з таким смаком насолоджується тією вкуснятіною. Поряд сидить Стася і наче намагається заглянути в рота Андрюсі. Коли Андрюха пережувавши чергову відкушену порцію ковтає її, у Стасі виникає рефлекс ковтання і він ковтає слинки, аж сльози на очах виступають.
Стася питає: Андрюха, а что это у тебя?
- Це хліб з маргарином і цукром, - з гордо піднятою головою, хизуючись, каже Андрюха
Стася питає: а он вкусный?
- Ще який смачний, - облизуючи цукор на губах і відкусюючи на весь рот нову порцію смаколика, каже Андрюха
Не витримавши мук і наступивши на горло своєму вихованню (Стасю вчили не попрошайнічать), Стася з жалібним виглядом, тихенько, щоб не почув його старший брат, каже: Андрюха, дай куснуть!
Андрюха, зміривши оком свій шматок хліба, повівши бровою, щось порозмислив. Наче аж розправив плечі, подивився снісходітєльно на Стасю і гордо простягнув до його рота смаколик.
Стася обережно, культурно куснув, почав жувати і почав кривитися, наче його заставили з’їсти хто зна й що. Але із-за своєї інтелігентної вихованості він не хотів показати як йому не смачно і намагався жуючи посміхатись.
Андрюха з гордістю спитав: ну шо, класно? Дать ще куснуть?
Стася з острахом в очах, що йому прийдеться ще вкусити смакоти, аж руками замахав: нет, нет, Андрюха, больше не надо.
І Андрюха з радістю сів на траві безтурботливо доїдати свій делікатес.
Мы росли в подворотнях Союза,
По подвалам играли в квача.
Для кого-то и были обузой,
Жили весело и хохоча.
Речка, лагерь, зарницы и зорьки,
Пятилеток немыслимый счет.
Тихий двор, где за столиком Борька
Кинчева под гитару поет.
Были взлеты, паденья и шрамы.
Рос обычный советский пацан,
Выли рок во дворе под гитару,
И хлебали кислющий Агдам
Драки помнятся, стенка на стенку.
Честь важней, чем разбитый мой нос.
Помню школу и девочку, Ленку.
И портфель, что до дома ей нес....
Но мой двор опустел понемногу, И сейчас, возвратившись назад. Понимаю что он дал дорогу, Для восьми очень классных ребят. Тех что жили, открыто и честно. Не скрывали от радости слез. Вспоминая ту жизнь не жалею, Что в Советском Союзе я рос...
За что я люблю ай. юэй? За то же, за что в детстве любила "Санта-Барбару". Вот можно три месяца не смотреть, а потом включаешь - а там все те же, там же, в той же позе.
А еще я в детстве любила Новый год. Потому как дети в упор не понимают, что Дед Мороз уже хорошенький, а Снегурочка больше похожа на проститутку, вышедшую на заслуженную пенсию, чем на внучку красноносого Дедушки.
Что еще хотела сказать? Ааааа, подскажите, кто такой Инкерман и какого хрена ему неймется? (Кстати, открытки не смотрела, даже не обижайтесь. И не присылайте, все равно смотреть не буду.)
Собссно, у меня все.
С наступающим праздником алкоголизма.
Начались школьные зимние каникулы и надо их провести интересно,и будет о чем потом писать рассказ "Как я провел каникулы". Мы с моей 8-ми летней дочкой Сабиной приготовили детский мастер-класс по декупажу Новогоднего колокольчика.
[ подробный мастер класс ]
Сказка подаренная мальчику в канун его совершеннолетия
Мальчик плакал… Сегодня ему исполнялось 15, он обнимал своего старого плюшевого мишку и плакал.
- Я не хочу взрослеть, Детство не уходи…
- Я не могу, малыш. Все взрослеют, все вступают в пору юности. Это не так плохо и не так страшно как ты думаешь, - отвечало Детство
- Я не хочу – упрямился Мальчик.
- Да я и не прощаюсь, - улыбалось Детство своей добродушной улыбкой, - У нас в запасе есть еще целый год… Целый год, малыш, последний наш год. Поверь мне, все будет хорошо.
И детство блеснуло солнечным зайчиком, зашуршало конфетными обертками, взлетело ввысь бумажными самолетиками и воздушными змеями, поплыло в даль самыми настоящими корабликами из ореховой скорлупы. Детство не умело долго плакать и сожалеть, перебирать прошлое и предаваться унылости. Оно сверкало разноцветными стеклышками и ободранными коленками, оно улыбалось, смеялось, хохотало, оно знало массу считалочек и кричалочек.
Прошел год, за ним второй… много времени утекло, наш мальчик стал давно взрослый и солидный. У него был свой дом, своя семья, престижная работа… Он был занят солидными (взрослыми) делами, умными мыслями, проблемами и заботами…
Но вот однажды…
- Па, а давай поиграем в футбол!
Бывший Мальчик, свернул газету, обернулся и увидел глаза своего сынишки, а за спиной у малыша улыбалось и подмигивало его позабытое детство.
Детство никогда не закрывает за собой плотно двери. Оно всегда ждет нас, что бы могли хоть ненадолго остановиться, вернуться и все вспомнить.