М. Тетчер, "Свобода та обмежене врядування"

Останнім часом термін «популізм» використовується направо й наліво. Проте, що ж насправді він приховує у собі?

Протягом останніх років спостерігається поява нових форм популістського націоналізму, який сьогодні становить головну загрозу ліберальному міжнародному порядку, що став основою глобального миру та процвітання з 1945 року. Впродовж минулого століття ліберальна демократія постійно перебуває під загрозою авторитарних режимів, проте сьогодні виникла інша загроза: демократії поступаються впливу неліберальних політичних сил, керованих популістськими настроями. Поняття популізму, проте, використовується наліво й направо для характеристики широкого спектру явищ, які не обов’язково пов’язані між собою. Отже, що насправді означає цей термін.

Між політологами немає повного консенсусу щодо визначення популізму, проте є принаймні три характерні його ознаки. Перша – це режим, який реалізує політику, популярну у короткостроковій, проте нежиттєздатну у довгостроковій перспективі, як правило, у сфері соціальної політики. Наприклад, цінові субсидії, щедрі пенсійні виплати або безкоштовні медичні клініки.

Друга – це визначення «людей», які становлять основу легітимності: багато популістських режимів не включають усе населення, а скоріше певну етнічну або расову групу, яка, як кажуть, є «істинними» людьми. Таким чином, Віктор Орбан в Угорщині визначив, що угорська національна ідентичність ґрунтується на етнічній приналежності, що виключає неугорців, які проживають в Угорщині, та включає багатьох угорців, які живуть у таких країнах як Словаччина та Румунія. Прем’єр-міністр Нарендра Моді в Індії також намагався змінити визначення індійської національної ідентичності з інклюзивної ліберальної, встановленої Ганді та Неру, на таку, що заснована на індуїзмі. Польська партія «Право і справедливість» наголошувала на традиційних польських цінностях й католицизмі та підштовхнула до виникнення більш відкрито расистських груп – таких, як ті, що закликали до «білої Європи» у листопаді 2017 року.

Третя ознака популізму стосується стилю лідерства. Популістські лідери, зазвичай, формують навколо себе культ особи. Вони намагаються встановити прямі та безпосередні зв’язки з «людьми», яких, як вони стверджують, представляють, та спрямовують їхні надії та страхи у дію.

Саме цей персоналізований підхід до лідерства робить популістів такою загрозою для демократичних інститутів. Сучасні ліберальні демократії будуються на базі інститутів спільного використання влади, таких як суди, законодавчі органи та безкоштовні засоби масової інформації, які слугують лакмусовим папірцем виконавчої влади. Всі ці інституції є потенційними перешкодами на шляху до досягнення популістським лідером своїх цілей і, отже, є основною мішенню його нападу. Таким чином, персоналізований характер популізму становить загрозу ліберальним інститутам.

Ці три визначення дають нам змогу окреслити різні рухи, які у минулому отримали назву «популістських». Латиноамериканські популісти, такі як Уго Чавес, Нестор і Крістіна Кіршнер, наголошували на популярних, проте нежиттєздатних соціальних програмах та намагалися створити навколо себе культ особи. Аргентинська пара зображала себе як перевтілення класичної популістської пари Єви та Хуана Перона. З іншого боку, вони не обмежували визначення національної ідентичності. Те саме можна сказати про Таксина Чинавата та його сестру Їнглак, колишнього прем’єр-міністра Таїланду: вони просували програми перерозподілу для бідних у сільських районах країни, проте не дотримувалися обмежувального погляду на тайську ідентичність, як їхні супротивники у жовтих сорочках.

Лідери Брекзіту, навпаки, не наголошували на масштабній економічній програмі та не мали жодного харизматичного лідера. Проте вони зіграли на антиіммігрантських страхах та традиційній британської ідентичності. Віктор Орбан, натомість, уособив у собі усі три ознаки: він намагається захистити угорських вкладників від «хижих» європейських банків; він має обмежене визначення «народу»; і він, звичайно, хотів би сприйматися, як харизматичний лідер.

Не зрозуміло, чи відповідає Володимир Путін будь-якій з трьох характеристик, окрім останньої: він з обережністю ставиться до розширення соціальних програм; у той час як підкреслює російську ідентичність та традиції, які не обов’язково мають обмеження в етнічному плані. Безумовно, Путін побудував навколо себе культ особи, хоча важко стверджувати, що він аутсайдер, який прагне повалити правлячу еліту. Те саме можна сказати про індійського Нарендра Моді та навіть про китайського Сі Цзіньпіна: вони обидва стали популярними, нападаючи на існуючу еліту, хоча самі є її частиною.

Слід зазначити, що для Дональда Трампа характерні усі три ознаки. Під час своєї передвиборчої кампанії він грав на економічному популізмі, погрожуючи вийти з Трансатлантичного партнерства та розірвати Північноамериканську угоду про вільну торгівлю. Він пообіцяв захистити програми медичного та соціального забезпечення. І хоча Трамп ніколи прямо не виступав за білий націоналізм, він залюбки підтримав би тих, хто це робить. Трамп мав дуже напружені відносини з афроамериканцями, латиноамериканцями та іншими меншинами; чорношкірі зірки спорту та виконавці були частими жертвами його публікацій у Twitter. І він поводився як класичний харизматичний лідер на мітингах, заявляючи, що «лише я розумію ваші проблеми» та що «лише я знаю, як їх вирішити».

Таким чином, у межах рухів, окреслених як популістські, ми можемо виділити, принаймні, дві широкі категорії. У Латинській Америці та Південній Європі популісти, як правило, дотримуються лівосторонніх поглядів, мають підтримку серед бідних виборців та виступають за перерозподіл соціальних програм, спрямованих на подолання економічної нерівності. Проте, вони не підкреслюють етнічної ідентичності та не займають твердої позиції щодо імміграції. Ця група включає у себе Боліваріанський рух Чавеса та Kiршнеризм в Аргентині, а також Подемос в Іспанії та СІРІЗА у Греції.

У Північній Європі популісти заручилися підтримкою середнього та робітничого класу, також для них характерні більш правосторонні погляди та антиіммігрантські настрої. Вони хочуть захистити існуючий добробут держави, проте не наголошують на розширенні соціальних послуг або субсидій. До цієї категорії належать ті, хто виступав за Брекзіт, Національний фронт Франції, Партія свободи Нідерландів, Данська народна партія, а в Сполучених Штатах багато прихильників Дональда Трампа - з робітничого класу.

Також є групи або рухи, які не підходять до жодної категорії. Італійський Рух п’яти зірок, наприклад, рішуче протистоїть та засуджує італійську еліту. Це відрізняє його від північних та південно-європейських партнерів, оскільки він здебільшого заручився підтримкою не робітничого класу, а міського населення середнього або навіть вищого середнього класу.

Френсіс Фукуяма, 

The American Interest

Переклад з англійської  Читайте більше тут: http://zik.ua/news/2017/12/01/populizm_u_sviti_osnovni_harakterystyky_y_zagrozy_1217413

    Сьогодні , поринувши у металеву будку вагону метро, звично знайшовши собі таку-сяку опору, я витягнула книгу і  бігала очима,що б якось відволікти думки від проблем, та книга була не занадто захоплива, і мої зрадливі вуха стали вслухатись в чужі розмови, деякі були відверто нудними накшталт вибору плінтусів у кухню, інші відверто тупими "А я ,чо, ніштяк, ну ти дибіл", що теж особливо не зацікавило, та ось поруч мене вирішили напевно вже в 100500 раз ) виявити свої політичні заключення дві бабульки.   Суть розмови була така :

- Ох, беда то какая, голубушка, опять президента не того поставили. Бедную Юленьку замордовали, я за нее голосовала. Хоть там и так все порешали. Закрыли ее ,родненькую.

-Да, они там все проплатили . Ты видела какая морда в этого Порошенка. Ух ,боров. Сволоч наверное редкосная. А Юленька такая хорошенькая. Что б их там всех переморило, что они ее так мучили. Она , бедная ходить не может.

  Я ні в якому разі не хочу образити ні чиї політичні вподобання, але мене здивувала, навіть скоріш порадувала реакція інших пасажирів, яких теж зацікавив цей діалог . Люди посміхались, деякі відверто сміялись. У всіх в очах була відверта добродушна поблажливість до тих бабульок. В очах людей щось змінилось. І я зрозуміла, що люди вірять,і я вірю в честність цих виборів.В очах не було тої безпорадньої і жалюгідної незначимості їхнього голоса,мовляв ТАМ і так все вирішено.  Вони зкинули з себе це лахміття байдужості, яке висіло на них ще з часів Союзу.І Більшість з них не продало б свій президентський голос, бо це б було зрадою,  та навіть спроба підкупити їх підійняло б нову хвилю обурення,   я не кажу про вибори до київради , на таких маштабах всілякі маловідомі "гришуки " завжди будуть відривати по 200 грн за голос , це не так важливо. Нове покоління, відлік я беру від зимніх подій, змінило свої погляди, воно повірило в свої сили ,в нашу єдність,і не бояться , що їх знову посміють обманути , (бо нехай бережуться). Вперше за 23 роки люди голосували зі світлим поглядом і розумінням ситуації. 

  Ну ось скажіть відверто, кому з вас пропонували гроші за Порошенка, Ляшка чи Тимошенко. Цікаво, бо я таких випадків не знаю. Я пам'ятаю, як на виборчих дільницях пачками кидали липові голоси за Яника, і всі мовчали,бо їм пригрозили вильотом з роботи, а тут я такого не бачила.  Невже ,я така наївна і вірю, що все налагоджується? 

Я не розумію... що, писаки не скуповуються самі в супермаркетах? Ціни, в середньому виросли на 20 відсотків. Сири, ковбаси, шинки всілякі, м"ясо окремих категорій - все піднялось в ціні гривень на 20-40-60. Якісь позиції товарів зберігають сталу ціну, але десь половина - демонструє зріст.

Що за куйня відбувається зі ЗМІ? Повилазило? 

Тут я маю зазначити олігарха в нашому розумінні, а не класичному.
Тому спробую визначити, що я маю на на увазі під цим терміном:
Олігарх це той, хто заробивши гроші будь-яким чином, надалі інвестує їх у владу, щоб за допомогою влади отримати ще більші бариші. Яким чином створився цей прошарок суспільства?
Перше і головне, яким чином добуті перші гроші — вихідний капітал. Більшість наших олігархів сформувалася в буремні 90-і роки, коли відбувався розпад комуністичної системи.
1.Отже першочерговий доступ до грошових потоків і запасів мали представники так званої номенклатури — більші чи менші партійно-комсомольські бонзи. Вони успадкували майно почилих в Бозі КПРС та комсомолу. Вправніші — наклали руку на капітали профспілок — “школи комунізму”. Немалі прибутки принесли вправних ділкам і похідні структури компартіїї та її апарату — будинки відпочинку, бази, санаторії та іже з ними, включно з розподільниками (згадайте систему постачання “дефіцитом” в совіцькій системі, “магазини об'їдків”) — це також хтось вдало приватизнув. Отже перший шлях — гроші партійно-номенклатурних структур, вкрадені в людей і повторно вкрадені першими “демократизаторами”.
2.Демократизація СРСР пішла шляхом створення “альтернативних шляхів набуття власності” — за відсутності розробленої законодавчої бази — безмежне поле для різних аферистів та пройдох. Росли, як на помийці різноманітні отруйні грибочки “пірамід”, “трастів” та інших МММ-ів, які потім скористалися приватизацією і маючи невеликі капітали і величезне нахабство (прикрите “кришою”, як правило) скупили всякі, також аферистичні, (але це афера державного рівня!) “цінні папери” — ваучери, сертифікати та інший мотлох, яким держава старалася обдурити простих громадян і на цій базі заснували суперкорпорації, не дуже переймаючись вкладниками “цінних паперів” та їхніми п рибутками — дивідендами. Другий шлях — гроші людей, вкрадені за допомогою аферистичних махінацій переважно колом “наближених” до номенклатури пройдох.
3.Але чому ви вважаєте, що тільки члени компартії могли розікрасти все, не допустивши до корита й інших? — спитають мене. Відповім — Звичайно ні!
В невизначеному полі законодавчої сумятиці та недорозуміння, кримінальні клани також вдало могли “відмити” криваву грошву і вступити на шлях “капіталізації”. А потім також — скуповувати сертифікати, набувати у власність підприємства і т.д. Широко це пішло в Донбасі, але і в інших теренах не надто відставало. Третій шлях — гроші вкрадені раніше, відняті та набуті шляхом прямого грабунку (рекет) людності, зокрема перших хто повірив в “ринкову економіку” і рвонув на ринок заробляти, мотаючись в Польщу, Югославію та Прибалтійські республіки головним чином за товаром.
Ви можете назвати ще способи набуття стартового капіталу, які були вдало використані в Україні і стали “стартовим майданчиком” для створення супербагатства в знедоленій і пауперизованій країні? Я не можу. Є синтези цих способів, але інших — не бачив. Винятком можуть служити хіба супергонорари “зірок”, але і вони були тільки складовою частиную п. 2 класифікації, наведеної вище. Найвправніші багатії використали всі три шляхи набуття капіталу і саме з них утворилися “олігархи”. Розшифровувати детально не буду, хіба трохи — щодо першого репресованого олігарха трохи пройдусь.
Попереджаю — я не юрист, але як і більшість людей, прекрасно розумію, шо таке справедливість і знаю, що хоча слово “юстиція” і озанчає “справедливість” латиною, але спільного з нею має небагато. Всі знають про суд “по закону” (ius) і “по справедливості” (людський) і знають, що далеко не завжди вони співпадають. Люди оправдовують відвертих грабіжників Кармелюка чи Робін Гуда, бо ті грабували “по справделивості”, але засуджують законопослушного Понтія Пілата, котрий юридично був абсолютно невинною людиною і навіть “умив руки” — грав “на публіку...” . Отже я зараз виступатиму “по справедливості” хоча цей метод підлий по своїй суті і веде до простого аргументу “...а у вас негрів лінчують...” при апроксимації (в ньому принйнято вносити як приклад третіх осіб).
Юля Володимирівна Тимошенко дуже цікава постать в українському політикумі. Це олігарх, який має значну популярність між людей, причому з позитивним знаком. Схильна до популізму і демагогії, прекрасний дискутант і розумна пані, вона викликає певні емоційні почуття, і як вродлива жінка, і як успішний політик. Ось такий синтез, при всій її брехливості (вона й досі на вказала своєї національності публічно!) ми її таки любимо. Свій капітал вона здобула переважно на синтезі п. 1 і п. 2 моєї класифікації, п. 3 менше присутній, але вона настільки ностальгічно і розчулено згадує стартовий проект — відеосалон, що я не можу не згадати, завдяки якій продукції і популяризації яких цінностей приносили вони прибуток. Тільки не треба мені доводити, що то був виняток - “не треба нас дурити, ми ще не зовсім п'яні” - так казали ми в молодості. А створення “Єдиних систем” взагалі неможливе без п.1, навіть теоретично — головою Січеславщини тоді був Лазаренко... І необхідно капіталу салон на його створеня не дав би при найкращих виторгах і прокатах. Навіть якби він захопив монопольне право демонстрації “Титаніка” - не вигоріло б! Отже без п. 2 нікуди!
ТО чи “по справедливості” сидить ЮВ?
Звичайно! ТАК! Не можу її прем'єрство відносити до якогось винятку в нашому процесі зубожіння. Вона не виділялася більшою зажерливістю ніж інші прем'єри, але і меншою — також. Отже вона винна як і всі інші наші очільники в зубожінні народу і держави. Тож сидить заслужено.
І навіть приємно — Україна таки правова держава! Перші особи держави таки можуть сісти. Демократія! Торжество справедливості!!!
? Звичайно НІ! Має похибку сама черговість “посадки”! Бо більше за неї завинили принаймі ще 2 особи. Їх би й посадити першими, а потім вже заповнювати “жіночі зони”! Ці особи — Леонід Кравчук і Віктор Ющенко.
Перший прийшов до влади на хвилі національного піднесення — здобуття віками омріяної Незалежності. Національне і громадянське піднесення давало підвалини для побудови Української України — Незалежної Соборної Держави Українського етносу “без холопа і тез пана” за влучним висловом Ярослава Стецька. Натомість перший Президент потратив свій термін на розбудову і заснування системи корупційної влади колишньої номенклатури. Своє бездарне президенство він ознаменував гучними скандалами — навколо “Бласко” та смішними — йдеться про “хатинку” — шале в Альпах... Словом “номенклатурний націоналіст” Л.М. Кравчук винен в першу чергу в тім, що знецінив ідею незалежності України. Кари гідний злочин! Люди доведені до розпачу його економічними експериментами, проголосували за добре зрозуміле і звичне зло — парторга великого підприємства — Кучму. Про цього я говорити не хочу ніц. Тільки зазначу, що його дві каденції закінчилися практично повстанням — “помаранчевою революцію”. Щоб довести Українців до рішучих кроків, треба їх допекти так, як нікого в світі! 

І на хвилі цієї карнавальної “революції” до влади приходить бухгалтер Ющенко Віктор Андрійович. Були всі підстави очистити Державу від нечисті, реалізувати популярний лозунг “Бандитам тюрми”, ліквідувати залишки окупаційної ідеологічної мішури. Якщо друге ВА ще якось робив (видється, щоб усунути конкурентів із “старшого покоління”), то щодо першого — нічого абсолютно. Навпаки, колишні, ще кучмівські злодюжки, посіли чільні місця в економіці та розкраданні країни. Він зберіг весь апарат корупції і тілки посилив його “новою кров'ю” своїх “поплічників-кумів”. Його видатна своєю безхребетністю каденція закономірно закінчилася псевдообранням на Президента “сильної руки” — Януковича В. Ф. Тут доречно відзначити, що його основним конкурентом була таки теж “сильна рука” — Тимошенко Ю. В.
І вже те, що Ющенко знецінив, девальвував національні ідеї варте щонайжорсткішої кари! Не меншої кари гідне й те, що посилив та укріпив ряди корупціонерів в Україні.
Отже, те, що Тимошенко посадили — цілком правильно, логічно, несправедливо тільки те, що саме її посадили першою... Зважимо на пом'якшувальні обставини — вона не етнічна Українка, жінка, і не обнімала всієї повноти омріяної нею влади. А віддуватися приходиться їй.

Прохоров не боится, что спецслужбы схватят его за горло

Новый лидер партии "Правое дело" Михаил Прохоров считает, что бывшие руководители ЮКОСа Михаил Ходорковский и МФО "МЕНАТЕП" Платон Лебедев не должны сидеть в тюрьме и достойны условно-досрочного освобождения.

"Я лично считаю, что никаких оснований, чтобы Ходорковский и Лебедев находились в тюрьме, нет. Они должны воспользоваться этим правом (на УДО)", - сказал он на пресс-конференции после съезда "Правого дела" в субботу.

"Нравится нам это или не нравится, но закон есть закон, и он вступил в силу", - сказал Прохоров. Он также заявил, что "плохой закон лучше, чем отсутствие закона", и даже в рамках плохого есть УДО.

Одновременно Прохоров подверг критике нынешнее общественно-политическое устройство России и предложил ряд изменений.

"Мы называемся Российская Федерация, но по устройству это империя. У нас работает только президентская власть. Такая форма не обеспечивает даже стабильности", - сказал он.

Кроме того, Прохоров считает, что "институт полпредов в федеральных округах выполнил свою задачу, и от него спокойно можно избавиться".

По его мнению, также необходимо расширить полномочия губернаторов, "ввести избираемость глав полиции, судов, а, может, и прокуроров". Прохоров также считает, что "и в Москве, и в Санкт-Петербурге выборы мэра должны быть обязательными".

Он заявил, что "происходит системная деградация всей нашей страны: промышленность рухнула, и мы являемся пусть и мощным, но сырьевым придатком".

"Сейчас деградирует образование, здравоохранение и культура. Расходы на это должны идти впереди расходов на силовиков и оборонку", - считает Прохоров.

Как известно, по первому уголовному делу Лебедев и Ходорковский в 2005 году были осуждены на восемь лет лишения свободы, в том числе за мошенничество и уклонение от уплаты налогов. В рамках второго дела суд в декабре 2010 года признал их виновными в хищении нефти и легализации выручки.

Они были приговорены к 14 годам лишения свободы, однако 24 мая Мосгорсуд сократил им срок наказания на один год. С учетом первого приговора и проведенного в заключении времени срок наказания экс-главы ЮКОСа и бывшего руководителя МФО "Менатеп" истекает в 2016 году.

Однако Ходорковский и Лебедев имеют право на условно-досрочное освобождение, поскольку уже отсидели половину назначенного им срока. Сейчас защита добивается для них УДО.