Ще одна сторінка.

Вирішила підтягнути свої знання з рідної і солов"їної) Коми, тире, двокрапки і таке інше. Перелопатила купу додатків для тренування, а все дурня якась з набридлою рекламою тупого контенту. Нічого краще за старого підручника Ющука я і не знайшла) Хоч раніше всю цю пунктуації як насіння лузгала. Притупіла з роками)) Робота, як говориться, не сприяла. Вчора вибрались прогулятись в місто. Я так скучила за прогулянками, що ловила всі розмови перехожих і випадкових сусідів в кафешці. Ми спостерігали за невимушені залицяння випадкових знайомих, посередні жарти, які підкупляли своєю простою простотою))) А погода вирішила нас пожаліти. Ми відчували, як мерзли вуха в липні місяці, як осінній плащ і тепла кофта дисонували з календарем, проте були доречними під чашку гарячого чаю на терасі кав"ярні) А ще я примітила, що люди почали одягатись в зручні речі - це ж чудово))) Дівчата допетрали, що підбори на 6-7 см можуть виглядати не менш привабливо, а ще і зручніше ніж всі ті 10+сантиметрові знаряддя для вбивства і самогубства)) А кросівки - це взагалі подарунок небес) Вчора ввечері я була щаслива як дитя. Я буду пам"ятати ці години. Здибаємось.

Шо попало

На вулиці стійкий запах паленого цукру, смаженої кави і попкорну, і все це під аккомпанемент блискавок і грому. Невчасна нічна чашка міцного чаю змусила мене сісти  за клавіатуру. Що я хочу сьогодні обдумати? В голові стільки думок, і їх все більше і більше після кожної нової книги. Кіно не дивлюсь, люблю його до безтями, та втратила надію знайти щось цікаве. 
   І так, що мене гризе? Вже тричі починала речення і стирала. Напевно ця думка ще недозріла, дам їй ще трохи часу. 


Все що вище, було написано вчора ввечері. На вулиці сонце, я за робочим місцем. Ввечері буду готувати котлети в духовці) Критичні дні не дарма мають назву критичних. Весь тиждень як касета з зажованою плівкою. Чоловікам і не втямки, як це на нас впливає емоційно і фізично. Як втомлюють переміни настрою і гормональні стрибки. Як може засмутити до сліз, що кіт не проявляє до тебе достатньо своєї котячої любові. І ще біль, тянучий біль. Деяким жінкам пощастило, і їх оминула ця участь, а деяких, як от я, це накриває на всю катушку, а лікарі говорять, що то є норма)) 

Від попереднього абзацу минуло годин 7. Робочий день закінчився. Котлети так і не ліплені, чай так і не допитий. Треба хоч води попити)) Дощ за вікном холодить спину.  Ластівки верещать по ластів"ячому. Як же хочеться зібрати речі і кудись полетіти. Поки літаю тільки по квартирі. Ладно, досить. Думки не клеються.. Здибаємось.

Гидотна кава, дзвони і ластівки)

Сніданок приводить мене до тями.. Кава не найкращої якості, сонячні промені в потилицю - все говорить про те, що мені не вистачає світанків. Чомусь так викладати думки в щоденнику мені не вистачає тями. Там більше емоцій, а тут пишу все що пишуть пальці))). Ніч виявилась безсонна, Просто в який момент не захотілось впадати в небуття, а віддатись потоку думок. Я певно варю найгіршу каву в світі))) Добре, що чоловік її не п"є, а то б його любов до мене затьмарилась) Якби не карантин, то я б прогулялась до Макдака і замовила їхні сніданки і мою улюблену каву. Це моя слабкість) Ще з часів студентства, коли дівчинка з села потрапила в "великий город", я намалювала собі звичку рано вранці ходити в Мак на Севастопольську плошу, що в в Києві. На столах свіжі газетки, ще сонними мухами метушаться працівники, і машини ще не заполоняють весь простір.  А тут, у Львові, коли сонце гріє мою нову піжамку зі спини, я чую неймовірний щебет ластівок, немов зажована плівка старого Fisher)) І тут як ніде співають церковні дзвони, вперше, коли вони не навівають тривогу. Це перша річ, за якою я буду сумувати, якщо поїду з цього міста. В Києві я запам"ятала  милий моєму серці парк Островського, з його високими липами, і намальованими клумбами. Вінниця полонила мене спокоєм і затишком, а ще маленька затишна кав"ярня на Хмельницькому шосе. З вікон Винниківської квартири, я милувалась безмежними просторами лісів з мого високого поверху, і ці заворожуючі грози, які лякають до тремтіння, а погляд відвести не в силі.  А коли ми жили в Конотопі, я зловила себе на думці, що перед сном я постійно чую гудок потягів, які мчаться одне за одним)) Ціла корзина ностальгії.. І я вдячна за це) Буду допивати мою "смачнющу" каву)) Здибаємось. Всім Доброго ранку.

Я і Субота.

Стандартний перфораторний день, благо всі затихли в той час коли у мене була робота) Прочитавши коменти до попереднього поста, я знову (вже вкотре) зауважила, що багато людей не розуміють, бояться негативних емоцій. Бояться, утилізують, капсулюють, закопують і не проявляють. Навіть на папері, я вже не говорю, щоб вголос виказувати своє незадоволення. Від таких людей не розумієш, що очікувати, бо рано чи пізно все це вилізе на поверхню. Абсолютно  нормально проявляти незадоволення коли порушують твою комфортність, і ти нічого не можеш з цим зробити. Сварка? Вже розмовляли, пояснювали, просили проявити розуміння, так як карантин. Проте коли всі цивілізовані способи вичерпуються, наша психіка починає шукати безпечні виходи для негативних емоції: виписувати їх, фантазувати, жалітись рідним, коту, кактусу, гіпсовій фігурці жабки (в моєму випадку)  - і стає легше. У нас є певний спектр базових емоцій, (і далеко не всі присипані солодкою пудрою ), проявлення яких допомагає нам зберігати нормальний психічний стан. Така собі захисна дамба, яка вибудовувалась еволюцією більше ніж мільйон років, ще від Homo antecessor ( попередника людини розумної).  І ось такі "протуберанці" в виді яскравого вираження емоцій, нормалізують нашу психіку, як клапан на скороварці, що випускає зайвий пар, щоб каструля не зірвала кришку.  Звісно, тут мова НЕ йде про фізичне насилля та жорстокість, я розмірковую про психічно здорових людей.  Ех, піду готувати кабачкові оладки) Здибаємось)

Ненависть під вишневий чай

Чергова сторінка мого online - щоденника. Я ненавиджу людей. Всіх: хороших, поганих, білих, чорних, традиційних, нетрадиційних. Чому? Бо всі вони роблять ремонти. І я не можу нічого з цим зробити і кудись втікти.  Навіть ходили розмовляти, щоб хоча б не починали о 9.00 ранку.. Так, я розумію, що закон дозволяє. Но, блядь, коли карантин і всі вдома, можна зробити якісь етичні висновки. Навіть насунувши на себе наушники для звукозапису, і слухаючи позитивного Моцарта, я мимоволі уявляю, як під цю ж музику я піднімаюсь сходами, знаходжу потрібну квартиру і  виконую роль Тоні Монтана з кулеметом, а потім з спокійним щастям на обличчі повертаюсь в свою квартиру і сідаю за філіжаночку кави. І мені не соромно, мене не гризуть  докори сумління за цю жорсткокість, бо вже з листопада місяця я прокидаюсь під перфоратор, і закінчується ця симфонія вже ближче до 22.00. Я розумію, що ремонт справа буденна, но я людина і нерви у мене не сталеві.  Здибаємось

5 хвилин ниття Знову

Хочеться тихо сидіти і мовчати. Вчора надибали круте радіо з класичною музикою і діджеєм в якого голос чистий оксамит. Так не хочу готувати їсти, прибирати, якесь тотальне знесилення. Ще і клієнтки всі в коронавірусі. Треба якось релакснути. Зроблю одну порцію "турпоходного" супу: пів банки консервованої квасолі в томаті, 2-3 ложки тушонки, зелень, заливаєм кип"яченою водичкою і на 5 хвилин в мікрохвильовку. Смакота. Боже, яка я тошнотна..

Нічого цікавого

Вже двоє моїх клієнтів зіткнулись з Ковідкою. В однієї батьки захворіли, а в іншої взагалі вся родина.. Трішки підщипує мою тривогу, що і не дивно. Чоловік на нервах трохи, та це скоріш робочі моменти, навіть кіт якийсь тривожний, хоч це певно його ластів"їне гніздо на балконі бісить, і в нього фрустрація) Я вже сама третій раз розігріваю чай в мікрохвильовій. Робота відволікає, да і прибирання на мене дивиться котячою шерстю по кутках. Ладно, треба щось робити. Здибаємось

Ще одна сторінка.

Через двадцять хвилин у мене клієнт, я вже при параді, налаштовуюсь на сеанс, і воодночас, ненавиджу своїх сусідів. Не те що я ненавиджу конкретних людей, що вони мені сверлять у мізки вже 100 місяців, а просто саму ситуацію. Вибиває з колії.  Як можна допомагати людям, коли перворатор пробурює у мені всі моральні дамби, які захищають цей світ від моєї агресії..
  Як же чудово було в селі. Навіть той факт, що на прийом я бігла після 3-х годинного махання вилами на сінокосі, мене це якось акумулювало в позитивному напрямі. Місто... занадто багато людей. А я інтроверт, я реально інтроверт. І чоловік такий, і кіт.. Так, зовсім мало часу вже. Треба включати психолога і працювати) Здибаємось

Потік думок...знову.

Коли я перестала в постійному режимі слухати музику? Після університету? Після одруження? Хоч це сталось майже одночасно. А раніш, я втикала в вуха наушники і йшла по вулицях мого коханого Києва приспівуючи і пританцьовуючи. Згадую всі ці погляди перехожих... Ех. Це зникло. Я 6 років була немов в іншому вимірі... Ті ж люди, тільки інша Я. Як дурний DC-ний серіал.. Всі події в державі, трагедії в родині, внутрішні проблеми -  все це зжирало мене кілька років. Сьогодні рука, після довгих роздумів голови, на якихось забутих інстинктах полізла в пошуках музики. 

5 хвилин ниття.

Тааак, старий добрий кофеїн і погнали. Заочка - це зло. Особливо моя заочка, бо моїм викладачам, як то говориться, з високої гори на те все. Перша сесія в магістратурі. Я тих езаменаторів ловила як мій батько карасів на ставку, от тільки в нього з карасями були якісь результати. Коли все ж ти зловив їх, ти здаєш один екзамен без підготовки, а потім через 5 хвилин, бо викладач спішить, здаєш другий усно і без підготовки. Раз було, викладач вийшов на 30 хвилин, бо йому там хтось халявні яйця приніс. І я така, як єбобо, сижу і думаю про високі матерії і ловлю співчутливі погляди прибиральниці. А ще було, що за 15 хвилин я здала і екзамен і залік і курсову в двох викладачів. 
 Ех, стара і добра очка, згадую тебе з любов"ю. Чоловік теж на заочному, програміст з досвідом вирішив отримати "бумажечку ламіновану", так коли сесія була під час карантину, то викладачі мали зробити дзвінок в Віберuhmylka і зробити скріншот, що свідчить про роботу зі студентом, так прости Господи, викладачка, яка приймала екзамен по "ОПЕРАЦІЙНИМ, мать її, СИСТЕМАМ", не могла зробити скріншот з двох спроб, і змушена була звати методистку на допомогу.... suicide.  Ладно, то наболіле.   А так все  як завжди, зварила сьогодні дерев"яного бурого рису і запекла рибу в духовці. Сита і то добре. То все проза. Буду щось корисне робити, та і чай холоне) Здибаємось
Страницы:
1
2
3
5
предыдущая
следующая