Загиблим у нерівній боротьбі з колорадським жуком, Тим, хто не кинув сапки у тяжкі для України час присвячується ця пісня.

А люди сапають...

В нас тепер ринковий рай, все для народу. Хочеш: живи, чи вмирай – дали свободу. Але, як завжди, народ не панікує: в кожного власний город – він порятує! І люди сапають, сапають, сапають, сапають, сапають. А сльози капають, капають, капають, капають, капають... Зранку до ночі в землі, і піт не всиха на чолі, і мозолі, і мозолі, і мозолі. Ти копай, Іван, копай! Бо робота – то є свято. Восени буде врожай (як не вломиться лопата). Ти тепер не інженер, не доцент і не професор, в тебе інші інтереси, бо аграрій ти тепер! Всі ми в душі співаки або артисти. Але тримаєм сапки – бо ж треба їсти. Маєм картоплю й часник, моркву й цибулю. А хто робити не звик – той має дулю... І люди сапають, сапають, сапають, сапають, сапають. А сльози капають, капають, капають, капають, капають. І молоді, і старі – тут від зорі до зорі – і слюсарі, і лікарі, і токарі. В мене також є земля, я дістав її без грошей. І тепер на куркуля чи на дурня дуже схожий. А онде, бачу, від ріки тягне відра моя мила – помідори вже підлила, підливає огірки! Ти вже навік полюбив свої шість соток. Ти через них збагатів, як Полуботок. І вже ніде не втечеш від власної долі, бо народився і вмреш в себе на полі... Де люди сапають, сапають, сапають, сапають, сапають. І кайфа лапають, лапають, лапають, лапають, лапають. Загиблим у нерівній боротьбі з колорадським жуком, Тим, хто не кинув сапки у тяжкі для України час присвячується ця пісня.

 

Лицарі Круглго Столу

    Лицарі Круглого Столу сиділи за круглим столом у стані "посиніння від переживань". Вони провели усе літо переслідуючи ноусменів (букв. "носатих чоловіків"), або ж нортменів (букв. "людей Півночі"), чи то пак "вікінгів" чи як би ще вони себе не називали. Учасники швидких нападів зненацька атакували, а потім грабувалии і розорювали усе англійське узбережжя. Лицарі Круглого Столу заприсяглися бути захисниками королівства. Зараз про них можна було б сказати, що вони "були заприсяглися". Їм довелося полювати на вікінгів, але вони не могли знищити їх. Або ж завдати їм поразки. Чи побачити їх.

    Перші повідомлення про ворожі рейди надійшли з Халліґу-на-Ґуґхаллі (Halligough-on-Goughhalli). Лицарі, очолювані Сером Ланселотом, швидко вирушили на допомогу. Прибувши на місце рейду двома днями пізніше, вони знайшли лишень декілька зітлілих хат, комор, а також нещасних людей. Їм сказали, що вікінги полишили їхні човни й вирушили на південь. Південь! Лицарі прийшли саме з півдня! Вони повинні були розминутися зовсім поруч! Сер Логік відзначив, що на воді немає знаків, котрі могли б свідчити про те, що ворог увійшов у неї, адже якби він і справді так зробив, то потонув би разом з усім своїм озброєнням. 

    Сер Ланселот подумав близько секунди  і сказав Серу Логіку: "О, замовкни! Навіть іді@т знає це. Сідаймо на наших надійних коней і давайте хутчіш переслідувати цих ворогів прямо до воріт Пекла"!

    Сер Логік сказав Ланселоту: "О, замовкни".

    Усе літо вони переслідували цих вікінгів. Разом з тим ніколи не бачили їх. Лицарі їхали на південь, вікінги ж вирушали на північ. Лицарі рухалися на північ, а вікінги йшли на південь. Вікінги відпливли додому й лицарі повернулися до Камелоту. Тільки-но з'явившись, вони вони одразу помітили, що не було аплодуючого натовпу. Деякі люди спостерігали за ними з награними посмішками. Це викликало в лицарів "деякі переживання". Сер Галахад відзначив: "Гадаю, ви є настільки ж хорошими, як і ваша остання битва".

    Інші Лицарі одночасно сказали: "О, замовкни"!

    Відтак, вони вирішили трішки посидіти, порозмовляти й перепочити аби підняти собі настрій. Першим сів сер Ґвен. Жахливо великий чоловік. Воїн. Так само непереможний в іграх та змаганнях, як і в битвах. Найхоробріший з-поміж хоробрих. Сер Ґвен їздив на великому чорному лицарському коні. Це був найбільший кінь у королівстві. Єдиним недоліком був його голос... Сер Ґвен мав дівочий голос. Надзвичайно пронизливий, писклявий голос, який дуже веселив інших лицарів.  Відтак, він майже не говорив з ними. Він не міг навіть сказати що-небудь своїй дружині. Здається, її це не хвилювало, безсердечну...

    Поряд з ним сидів сер Блек. Сер Блек вважав, що з подібним ім'ям йому слід мати великого, чорного лицарського коня. Він ніколи не говорив відтоді як Король Артур насупився почувши суперечки серед його лицарів. Подібне поєднувалося з тим фактом, що сер Ґвен вирвав би його селезінку, якби він заговорив. Ні, сер Блек так і не сказав нічого. У будь-якому разі, це додавало його образу деякої загрозливості.

    Білий Лицар був цілковито засмученим станом справ у цілому. Перебування поряд з подібним до сноба сером Блеком було трохи чи не більшим випробуванням, аніж він міг витримати. Цей чоловік ніколи не купався... Хоча б один раз на рік, подібно до цивілізованих людей! Сер Блек відзначався запахом подібним до тухлятини. Білий Лицар вирішив спробувати підбити декількох хлопців аби вони пішли разом з ним "У пошуках Священного Ґраалю".

    Король Артур сів на троні поруч з Гвіневрою. Він відчував найбільшу "втому від переживань" з-поміж усіх. Наближався час сплати податків і людей спустошили рейди. Жоден добрий, люблячий, доброзичливий правитель не міг збирати податки за подібних обставин. Але Артур зміг. Чи обкладаючи податками бідноту, чи багачів він пам'ятав старий вислів, - "Пташки із пір'ячком збираються разом". Якби він переобтяжив податками багатіїв, то вони підняли б збройне повстання. Біднота ж не могла зробити чого-небудь, отже усе мало пройти без клопоту.

    Він кинув погляд на королеву, котра сиділа з таким виглядом ніби читає пергамент. Артур не думав, що вона може читати або писати. Він не вважав так оскільки сам не був спроможний ні на що подібне. Адже ж саме для цього він мав писарів. Вона могла щось прочитати, а потім підморгнути серові Ланселоту... Прочитати і підморгнути. Артурові це не подобалося ані найменшою мірою. Він викликав би Ланселота на поєдинок, але усе ще не мав передсмертного бажання. Він іноді хотів щоб саме Ланселот замість нього був вийняв меч з каменя. В такому разі Артур не став би королем, а заразом і не одружився б з Гвіневрою. Нехай би був пощез той клятий Мерлін.

    Мерлін, звичайно, відчував це, але не турбувався взагалі. Він також взагалі не відчував "втоми від переживань". Він був настільки щасливий, наскільки це можливо. Він був володарем без відповідальності. Він був багатим без роботи. У міру того, як жінки відходили у небуття, на утриманні Ланселота лишалося чимало дітей. Так в цілому, Мерлін був щасливий. Він додав ходи, вийшов на балкон і поглянув донизу, на здивованих лицарів... Кинув погляд на королеву. Вона ж подивилася на нього угору і підморгнула. Так, вона була такою ж щасливою.

    Історія оповідає нам, що Лицарі Круглго Столу, держава Артура, Королівство Камелоту взяли участь у великій битві проти неймовірних орд. Лицарі боролися до самого кінця. Вони фактично відчули "втому від переживань". Навіть замішання.

P.S. Ну що ж, сподіваюся, що ця оповідка теж Вас зацікавить ... У будь-якому разі, в її сюжет вплетено реалістичні елементи, котрі можуть стати гарною поживою для роздумів... Кхм... Перед цим мене якось були запитували з приводу моралі прочитаного... Що ж, як на мене, тут можна звернути увагу на саме життя, його швидкоплинність та мінливість... А також потребу виявляти відповідні до обставин якості... Реальність може бути далекою від нашого уявлення про неї, але це уявлення повинне якомога чіткіше відображати оточуюче... У всій повноті та різнобарвності...

Дуже вдячний, що навідалися та прочитали...

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://dizzydragon.com/knight.html.

Богдан Волошин ГАЛИЦЬКИЙ СИНОПСИС, або 100 ОЗНАК ГАЛИЧАНИНА Погляд на нарід галицький зблизька і не дуже Про головне 1. Галичанин народжується для того, щоб: у три роки пасти гуси; у шість – свині, кози, велику рогату худобу і почати курити; у дванадцять навчитися читати і щипати за майтелеси сусідську Марину; у шістнадцять – відбути школу досконалим пияком і будзиганом; у вісімнадцять побувати у війську комірником при шкарпетках і комісуватися при пропажі зі складу останніх; у двадцять – побратися з тою самою Мариною і в першу ж шлюбну ніч скочити в гречку з її неповнолітньою сестрою; у двадцять п’ять – доробитися до трьох дітей від власної жінки і вісімнадцяти від чужих; у тридцять п’ять – заправляти краватку у сподні і сякатися без хустинки на мешти; у сорок п’ять – видати дочку заміж і на весіллі натовкти писок сватові; у п’ятдесят п’ять – завести козу і вчити онуків співати повстанських пісень; у шістдесят – доробитися до бригадира на будові й відсидіти рік за крадіж чотирьох кривих цвяхів; у шістдесят п’ять – відчути себе захисником батьківщини і, пошивши однострій невідомої армії, марширувати на всі свята з фаною перед сільрадою; у сімдесят стати членом церковної десятки; у сімдесят п’ять – спочити в Бозі, клянучи манкуртів, москалів і сусіда, чиї кури все життя порпали йому город... 2. Галичанка народжується для того, щоб: у три роки пасти курчата; у шість-сім навчитися доїти корову Маріанну і длубатися пальцем у носі; у дванадцять виявити ріст волосся на власному тілі у найнесподіваніших місцях і вишити свою першу подушку; у шістнадцять бути нагло притиснутою за шкільним п’єцом однокласником Іваном і виявити у його штанях страхітливого патика, схожого на міліцейський; у вісімнадцять закінчити школу із твердим переконанням, що найбільшим скарбом у цьому світі є її цнота; у двадцять спекти свій перший цвібак і закохатися у сорокарічного вчителя, якому подарувати свою цноту за прочитаний хрипким голосом вірш Б.-І. Антонича; у двадцять два, переживши трагічну любов, вийти заміж за Гриця з першої бригади і на другий же день після весілля вперше дістати в писок за те, що не була незайманкою; у двадцять три народити першу дитину і зрозуміти, що пов’язала свою долю з пияком, ідійотом і злочинцем; у двадцять чотири народити близнят і різко набрати вагу до одного-двох центнерів; у тридцять уперше вдарити Гриця виваркою по голові, коли той укотре обізве її льохою; у тридцять п’ять вступити до лав Союзу українок і вперше відвідати знахарку, щоб та наслала якогось дідька на Гриця, бо п’є; у сорок вчити доньку вишивати і народити ще одну дитину, будучи свято переконаною, що дітей бузьки приносять; у сорок два вставити перші золоті зуби; у п’ятдесят переконати дочок, що всі мужчини звірі, яких треба тримати за гратами; у шістдесят вишити першу хоругву до церкви; у шістдесят п’ять поховати чоловіка і так за ним голосити, ніби він був ангел небесний; у сімдесят бавити онуків і вчити їх хреститися; у сімдесят п’ять з’їздити нарешті до родини в Канаду, притягнувши звідтам старі лахи і ревматизм; у вісімдесят тихо згаснути на самоті, усвідомивши, що все на цьому світі гімна варте, крім здоров’я... 3. Кожен порядний галичанин має родину в Канаді або Америці. Хто не має, тому ніколи не бути депутатом, мером або війтом. Йому світить лиш кар’єра священика. Раз на рік з – за океану на галицькі терени прибуває до родини одна пачка з добре таки зужитими двадцять літ тому речами, серед яких неодмінно є корейські квітчасті хустки, капи на двоспальне ліжко і пакуночок із протизаплідними пігулками для дев’яностолітньої тети Парані. Саме ці дарунки долі стають надовго, часами – навіки, яблуками розбрату для дружніх галицьких родин. За кожну запрану спідню сорочку чи краватку із замацьканим вузлом галичани так сваряться і так гніваються, що лиш землетрус, буревій, всесвітній потоп і захоплення москалями наших спиртзаводів можуть їх на якийсь час об’єднати. Або приїзд коханої цьотки з Канади... 4. Батьківщина для галичанина найчастіше обмежується його подвір’ям. Усе решта – то чужа землиця, яку можна набути або загарбати. І лише в хвилини справжньої небезпеки для України галичани об’єднуються і йдуть походом гідним на Варшаву або Москву, або гуртом емігрують до Канади. 5. Схиляння галичан перед цитатами загальновідоме. Сьогодні особливо популярні Шевченкові «Обнімітеся, брати мої», «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями...». Кобзарева постать має такий великий авторитет у галичан, що вони із задоволенням приписують йому й чужі висловлювання, як – от: Франкове «лупайте сю скалу» та Шопенгауерове «хто ясно мислить, той ясно формулює». 6. Галичанин є вкрай сентиментальною людиною. Якщо, звісно, не йдеться про гроші або нерухомість. Його розчуленню немає меж, коли первісток або первісточка вперше скажуть: «Слава Україні!» або «Дупа!» Однак, ця сентиментальність одразу ж зникає, коли мова заходить про гроші. Одне з гасел галицького бізнесу твердить: «Базар – то така зараза, так втєгнешсі, – що рідну мамцю на продаж винесеш і не замітиш!» Під час торгу галичанин дріб’язковий та обережний. Якщо вам зустрінеться наш земляк, який сипле грошима і хвалиться заробками, – тікайте від нього якнайдалі. Очевидно, це ідійот або важко хвора людина, яка втратила своє галицьке коріння. 7. Серед галичан дуже рідко зустрічаються фанатики, бо фанатизм передбачає відмову його носія від якихось забаганок. А галичанин, як усім відомо, відмовити собі ні в чому не може. Коли ж вам пощастить зустріти серед галичан фанатика, тікайте світ за очі або хоча б перейдіть на инший бік вулиці! Найперше при зустрічі він відкрутить вам гудзика. Та найгірше – за п’ять хвилин він переконає вас у будь-чому. Ви станете палким прихильником його поглядів, готовим віддати власне життя за обіцянку домовитися зі святим Петром про дострокову перепустку вашої грішної душі до раю. Це коли ви не галичанин. 8. У хвилини непосильного гніту влади галичани зазвичай дуже швидко призвичаюються і дають собі раду. Правда, не завжди чесним шляхом. Нарід пробує заробити на всьому, що годен вкрасти. Наприклад пан Ромцьо Смикальський краде з клепарівскої бази рури до апаратів штучної нирки і міняє на горівку в дачників. Капрал національної гвардії у глибокій відставці пан Червінський як має щастя, то тягне додому ринву, робить з неї рашпілем фузию і спродає до «гар’ячих точок». А інтелігентні люди, яких у нас чимало, красти не навчені, то й бідують – читають наніч «Сестри Річинські» Ірини Вільде і слухають в неділю по радіво відправу з Вактикану. – Таке життє, – любит казати пані Стефа, – як не грім поб’є, то хроби з’їдят... 9. Як би галичан життя не било, але вони залишаються співучим народом! Часом і їсти немає що, і свині негодовані, а хлопака з самого рання як соловейко заходиться: «Би – ила ме – ене ма – ати!» А з кущів побратими підтягують: «Чом – у – у розплетена коса, коса, коса, а на очах блищить сльоза – а – а!» І на душі стає світло – світло, як після відвідин поштарки, що пенсію за три місяці принесла. Але не завше так світло буває. Коли закурить, то львів’яни виспівують: «Білий сніг на зеленому листі, шляк би його трафив у нашому місті!» Це так стається, бо міська влада ніколи не могла собі раду дати із заметами на вузьких вуличках і бурулями на ринвах. По тому, що саме виспівують галичани можна, навіть, з’ясувати, що їх чекає у майбутньому. Якщо до язика причепились «Два кольори мої, два кольори!», значить у вашій хаті гряде побілка. Поки ви на роботі, жінка вже меблі порозпихала і стіни водою скропила. Решта два тижні роботи – за вами. Можна тільки поспівчувати тим, у кого в голові «крутітся, вертиться шарф голубой». Ви потерпатимете в робочий час від домагань сексуальних меншин неправильної орієнтації. Або, що найгірше, виявите у себе на тілі паростки Борі Моїсєєва і Вєрки Смердючки. Та борони вас Боже заспівати в мешканю «Взвєйтєсь кастрамі сініє ночі!» – тікайте з хати, бо за пару хвилин помешкання горітиме як піонерський «костьор» на уродини Лєніна. Уникати треба й инших революційних пісень на кшталт «Наш паровоз, вперйод лєті, в самі знаєте де в них останівка». Після цього в жодному разі не подорожуйте потягами, мотодрезинами і трамваями. 10. Як не дивно, але часто галичанин ненавидить иншого галичанина, як тільки може ненавидіти людину людина, яка знає сусіда як самого себе. Найчастіше ця незборима пристрасть втілюється саме у сусідських війнах, що переважно тривають безкінечно довго, передаючись у спадок від покоління до покоління. Подібна ситуація й у великих галицьких родинах, бо завжди знайдеться якийсь дзідзьо, який відписав фундамент і пів горища Петрові, а Іванові тільки стодолу під стріхою і неплідну льоху Катерину. 11. Єднає галицький люд не лише любов та приязнь, але, як би це парадоксально не звучало, й неприязнь. Зафіксовані випадки, коли галичани, які всеньке життя ворогували, після смерти одного із супротивників стають мізерними, хляють оковиту і бабчаться на очах рідних та громади. Про таких можна цілком твердо сказати, що вони так ненавиділи одне одного, що жили довго і померли в один день. Або наступний... 12. Зазвичай галичани люблять запозичувати чужомовні слова народів, що якось дотичні до їхнього побутування під високим небом нашого благословенного краю. Від німців наші краяни понабиралися усіляких технічних, військових термінів, від поляків – що не могли забути. Натомість, коли на терени Галичини ступила нога носія совєтської ідеології і культури, поширилася серед розгублених галицьких мас універсальна російська лайка. Мабуть, через те, що місцева толерантна лайка була не достатньо емоційна, аби передати ставлення обурених галичан до прийшлих людей з гверами. Судіть самі – найміцнішим висловом на Галичині до приходу «ослобонітєлів» був вислів, вибачайте за дослівну цитату, «курва францувата». Після його вживання треба було обов’язково піти до сповіди і попросити панотця, щоб відпустив гріх сквернословія. За копу крашанок, звісно. То чи може це словосполучення означити той шарварок, що розпочався на галицьких землях після приходу комуни? Звісно, ні. На жаль, і за незалежної України є всі підстави застосовувати російську лайку щодо українського життя. Особливо політичного. Тож наразі найбільше надбання комуністичної ідеології і досі використовується галичанами в намаганні якнайточніше охарактеризувати парламент, політичну реформу і голову селянської спілки, який «нарізав так нам землю, що най йому так землицю на цвинтарі наріжут, щоби спав вічним сном, стоячи вкопаний по пояс писком до виходку...» 13. Справжнім культом для галичанина і галичанки є його вселенська любов до своєї мамці солоденької. Так склалося, що діти галицькі зазвичай усього доброго і не дуже набираються від матері. Зазвичай через те, що в наших сім’ях побутує прихований матріархат. Я вже й не знаю, з якої причини: чи через те, що хлопи більше до горілки вдатні, аніж до роботи, чи через те, що галичанки «страшно вострі на язик і скорі на руку», чи все вкупі, але вдома галичанки царюють і владарюють. А з масовим виїздом нашого жіноцтва за кордон – і в роботі, і кар’єрі. Через таку «постанову» саме жіноцтво є носієм галицької культури й окремішности серед инших народів Европи, і не тільки. Вона знають, коли дівчинці час уперше піти на танці і коли малому хлопакові час купити сподні зі замком на ширінці. Фактично саме галицькі жінки опікують своїх дітей аж до смерти: зав’язують їм шнурки на шлюбних мештах, краватки під гусакувату шию, купують кальсони і майтки. Саме завдяки їм святий Миколай приходить до їхніх дітей і в шістдесят, і в сімдесят літ. Навіть тоді, коли «дитина» вже цілком лиса і має внуків, що по брамах лапають за вонтробу колєжанок. Саме завдяки цій опіці галичани одружуються досить пізно, якщо одружуються взагалі. Бо «мамця всьо їдно ліпше ліпить вареники, робить голубці і варит борщ, як ніхто на світі. А холодець, налисники й палюшки є фірмовими і їх не годна так зготувати жодна кубіта». Від такої опіки хлопи стають дещо інфантильними і байдужими до жіноцтва. Яскравим прикладом такого хлопа є Бодьо Серняк із Жовкви. Якось в неділю після відправи в церкві в помешканю старої панни Серняк зібралисі її колєжанки – такі самі з підфарбованим синькою волоссям панюсі. Говорили вони, як і зазвичай, за Ющенка, Тимошенчиху, ціни на цукор та дріжджі. При цьому смакували тістечками «Стефанія», що дуже вдавалися пані Серняк, і золотавими, добре випеченими хрустами, пересипаними цукровою пудрою. – А мій Бодьо, – як завше в доброму гуморі згадувала про нагуляного від совєтського офіцера, що жив у них на квартирі, сина стара панна, – як скінчив консерваторію ві Львові, то дістав такого голосу, що ну! – Янгольський, боский голос! – захитали фіялковими головами колєжанки. – Нині в церкві як пустив нюту попід стриху, аж мені щось у серці пукло, згадавсі мій Мирон, най спочиває у спокої... – втерла набіглу сльозу бувша касирка з банку пані Дубинка, чоловік якої відійшов у ліпший світ, бо наївсі скислого борщу зі сливками і дістав закрут кишок. – Видите, і зара плачу, бо так мені жель... – Ая, ая, дуже файно Бодько співає, – підтримала подругу пані Зоня Насилена, що мала сина в Еспанії і все носила андалузькі хустки із високим гребенем на голові. – А хто би міг сказати – у дитинстві як плакав, то мені вазонки на вікнах сохли, так верещав. А дивисі – дістав голос і вибивсі в люди! Мій Місько тоже в Гишпанії доробивсі. Вже гіспанські міліціянти їго не чіпают, бо він до них каже «бовенос дієс» і всьо – уже гіспанчик. Писав мені, що найшов собі вже дівку. Робит в їдного бауера, обмиває його тата – паралітика. А ваш Бодьо ще не знайшов си пари ві Львові? – Та де – е – е! Він часу не має. Тепер вчит арію коня Данила Галицького. Буде співав на Великдень в опері «Король і його кінь Буцефул». А ваш Місько, де робит в Гішпанії? – відразу перевела зі слизького розмову пані Серняк. – Взєли їго робити до університету! – гордо тріпнула фіялковими буклями пані Зоня. – То він вже не на будові? – Та де! – продовжувала хвалитись пані Насилена. – Він тамка в їхньому звіринці. Має справу зі слонями! Провадить всілякі досліди... Там чистить їх, миє вуха, вивозит купи. А вчера написав мені, що послизнувсі поміж тою скотиною і слонь навалив на моєго сина – Місьо мало не вдусивсі! – заголосила пані Зоня. Запала хвилева мовчанка. З вулиці було чутно, як справляє малу потребу сусідський пес Чумка. Аж тут із сусідньої кімнати почувся мелодійний голос 35 – річного Бодя Серняка, який щойно виліз із ванни: – Мамцю! Скажіт мені, як тоті труси вбирати, бо я знов забув! – Бодюсику, сонце, скільки тобі разів вогорити – де жовта плямка – то перед, де коричнева, то задок... 14. Галичанин, якщо він не пацієнт із Кульпаркова, вважає себе людиною культурною й освіченою, хоча за душею може мати лише чотири кляси початкової школи. Через це він наділений певним месіанським обов’язком повчати кожного зустрічного, який йому видався некультурним. Длубаючи пальцем у носі, галичанин поважно розповідатиме нещасному, що «плюти на вулиці – то гріх, і мама його зле вчила, раз він таке робить, а в родині, певно, були москалі, бо наші люди від самого уродження знають, що таке культура і чим культурна людина ся різнить від дикуса і нелюда». Потому галичанин гордо висякається на бруківку, притискаючи носа пальцем, і відійде з почуттям виконаного обов’язку та глибокого вдоволення акцією. Це за умови, що перехожий не дасть йому за критику по писку або нижче. 15. Художні уподобання галичанина вже століття, як сформовані й незмінні. Крім релігійних образів та портретів Шевченка і Франка, галицьку оселю найчастіше прикрашає картина в ядучих зелено – синьо – жовтих барвах, на якій зображений червонопикий гуцул, що сповіщає трембітою на увесь світ, що він ще живий і вівці теж. Сей шедевр надбано за фляшку самогонки у сусіда, чий син вчиться у Львові і часами бавиться мальовидлом. У зв’язку з наглою незалежністю України популярними в галичан стали й сюжети з історії українського козацтва. Найчастіше на полотні тремтячою рукою маляра зображено розлюченого козака, який косить татарву і ляхів – як отаву, а злоститься вояк, напевно, від того, що купи закривавлених трупів заважають йому рухатись і збільшити їх число. Тішить око і душу галичанина й художнє відтворення валки чумаків з волами на тлі жовтого поля та синього неба. Поряд із цими шедеврами серед широкого галицького загалу побутують й «автобусні» розмальовки. Вони зазвичай розміщені на лобовому склі міжміських автобусів і схожі одна на одну, наче близнючки. Сюжет «полотен» – канонічний: розпухлий від пасажирів автобус мчить гірською дорогою, обіч якої йому вслід вишитою хусткою махає замріяна гуцулка. Десь неподалік пасе отару її чоловік. Вівці, судячи з вигляду, мутанти – дуже схожі на вівчарок у перуках...

16. Галичанин любить скаржитися. Робить це із задоволенням та смаком. Часом видається, що в тому пеклі, у якому мешкає, за його словами, може вижити тільки Шварценеггер чи Ван Дамм із фільму «Подвійний удар». І, що цікаво, саме цьому конкретному скаржнику доля всипала пекельну суміш селітри і перцю просто в задницю, а всіх решта оточуючих незаслужено ощасливила добробутом і щастям. Одне з найулюбленіших риторичних запитань галичанина: «І за що мені така кара небесна?». При цьому, важко нарікаючи на долю, галичанин ніколи не втрачає оптимізму, частенько собі повторює, щоб ніхто не почув: «Все так не буде!».

---

Сміятись вміє той, хто вміє сміятись з себе.

Це було щось...   тепер так не знімають....

Подякуємо Arslanspeedy з youtube файна підбірочка. Ну і звичайно згадаємо Леоніда Гайдая.

А які були актори:

Арчіл Гоміашвілі — Остап Бендер Сергій Філіппов — Кіса — Іпполіт Матвійович Воробянінов Михайло Пуговкін — отец Федір Востріков Клара Румянова — матушка Катерина Олександрівна, жінка отця Федора Юрій Нікулін — Тихон, двірник Наталія Крачковська — мадам Грицацуєва

Георгій Віцин — Мечніков, монтер

Леонід Гайдай — Варфоломій Коробейніков

Ріна Зелена — редактор журналу «Жених и невеста»

Савелій Крамаров — одноокий шахматист-любитель з Васюків

Ростислав Плятт — текст від автора

і багато-багато інших.....

Білий Лицар

     Навчання  Ґарта (Garthe) скінчилося. Він був готовий стати Білим Лицарем, дійсним членом Товариства Білого Лицаря. Тоді б його називали "сер Ґарт". Він мав би право битися з Чорними Лицарями. Білі Лицарі були упевнені, що він може упоратися з подібною роботою.

- У битві з Чорним Лицарем я дав би йому 50 на 50, якщо Чорний Лицар не буде таким вже й хорошим бійцем" - сказав один з Білих Лицарів .

       Одного дня, незадовго до посвяти у лицарі, наставник сказав Ґарту, що йому слід зайнятися "вправлянням" свого коня. Ґарт ненавидів подібне. Під цим малося на увазі ходіння поруч з конем по дорозі, через луги і назад. Це було нудно. Тільки-но він перетнув один з лугів, як озирнувся і не побачив табір. Добре, якщо він не міг бачити табір, то "табір не міг бачити і його", а чому б йому тоді йти пішки?

       Він скочив на коня ззаду і вдарив його по ребрах аби той почав рухатися. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта. Потім він вкусив Ґарта за ногу і допоміг трішки відпочити на землі.

       Ґарт, підвівшись, втупився у коня. Кінь відповів тим же. Ґарт подумав про свої 150 фунтів та конячі 700 фунтів. Далі він подумав про яблуко, яке узяв аби трішки перекусити. Він простягнув яблуко коню, чухаючи йому за вухами. Ґарту здалося, що кіньське "муркотіння" подібне до муркотіння новонародженого кошеняти. Ґарт знову заскочив на коня. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта.

- Ні-ні. Тільки-но надумаєшся, можеш іти куди забажаєш. У жодному разі бити не буду, я обіцяю.

       Тоді кінь перейшов на галоп. Ґарт міг тільки триматися. Кінь промайнув над луками подібно до торнадо і поскакав галопом по дорозі. Курява летіла вусібіч. Потім, кінь зненацька виставив передні ноги вперед аби зупинитися. На дорозі стояла черниця. Кінь зупинився лишень за два фути від черниці. Ґарт зупинився не набагато далі порівняно з конем.

       Ґарт встав і привітав черницю.

- Доброго ранку, сестра", сказав він.

- Хм... Так, доброго. Подивіться лишень", - вона відповіла і вказала за спину Ґартові.

       Ґарт повернув голову, щоб подивитися. Не побачивши чого-небудь, він сказав про це "святій сестрі".

- Ви не бачите цю нечепуру? Ви сліпі? - вона відповіла неприємним тоном.

       Ґарт озирнувся. Так, неподалік була нечепурна на вигляд дівчина. Він подумав, що вона є кам'яною, коли уперше подивився у той бік. Це було найнеприємніша нечепура, яку він коли-небудь бачив. Він подивився на нечепуру і нечепура подивилася на Ґарта. Ґарт озирнувся і сказав черниці,
що він бачив нечепуру.

       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт.

- Насправді вона не така. Це Чарівна Принцеса. Зла Відьма перетворила її на нечепуру... І вона такою лишатиметься допоки не зустріне на своєму шляху красивого, молодого принца, котрий поцілує її. Потім вона перетвориться знову на Чарівну Принцесу і вони заживуть довго та щасливо.

       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт. Потім він сказав це саме черниці.

       Черниця відповіла Ґартові, що він не є красивим, молодим принцом, але йому доведеться це зробити. Вона сказала йому піти й поцілувати нечепуру. Ґарт подумав десь майже секунду й відповів: "ні"! Черниця після цього попорпалася у своїх широких рукавах і витягла звідти не паличку, але довжелезну лінійку.

        "Ого!", - подумав Ґарт. "Ого!", - подумав кінь.

 

- Не змушуйте мене використовувати це, - "добра сестра" сказала Ґарту.

       Ґарт підійшов і нахилився до нечепури. Він трішки подивився на неї... Нечепура подивилася на Ґарта. Потім Ґарт швидко поцілував нечепуру і відскочив назад й убік. Нечепура відскочила так само. Потім Ґарт почекав коли нечепура знову перетвориться на Чарівну принцесу. Разом з тим невідомо, на що чекала нечепура. 

       Ґарт почув квоктання позаду себе. Він повернувся, щоб бачити одяг черниці, що впав на дорогу. Він тільки зараз побачив, що "черниця" й була саме тією Злою Відьмою.

       "Ти дурень. Я не перетворюю чарівних принцес на нечепур. Я перетворюю їх на жаб. Ти тільки-но цілувалися з нечепуою і став таким же"... Й сміючись вона відлетіла на своїй мітлі.

       ... Дракону лишалося тільки посміхатися споглядаючи на цю сценку з висоти його польоту.

P.S. Чергова оповідка з цієї "лицарської серії" може видатися не зовсім однозначною, але в мене було значне бажання відпочити й не перейматися "тонкощами та нюансами". Загалом, не вважаю, що ця історія когось до чогось зобов'язує чи створює якісь "недоречні уявлення щодо належного стану речей"... Та й навряд вона якось вплине на "світобудову чи політику"...

Отже, можу лише сподіватися, що ознайомлення з нею видалося Вам приємним.

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://www.dizzydragon.com/whiteknight.html.

© Don Roble..2000-03

Нема нічого в жітті краще

ніж бути поряд з тим хто в очі тобі зазира палає

та заруку трима немов дитина, й невідпуска )

та під волосся щось щекоче - "хочу, хочу"

 

Чи то не так?)

Тоді інакше -

 

Він під спідницю щось шепоче,

в руках шомпанське, у піджаку, у галстуку,

але штанів нема - десь загубив

Люблю його, такий кумедний! )

 

Усе йому пробачу я,

Бо він - то є моє жіття!)

Загалом, вирішив дещо відпочити від інших "серій" та на деякий час повернутися до "старого й майже забутого". Ці "Правила" вже давно хотів опублікувати в себе, але справа ніяк не доходила... Виправляюся.

1. Право - це така річ, в якій розбираються усі. Будь-який менеджер, співробітник кредитного відділу, бухгалтерії тощо може самостійно підготувати будь-який договір, а також дати роз’яснення з будь-якого юридичного питання. Для цього треба небагато - диск під назвою типу «Усі договори на одному диску» і парою книжок типу «Усе, що потрібно знати про право» або «Як укладати договори». Будь-який договір з такого диска можна застосувати до усіх ситуацій. Так, договір постачання можна застосовувати, незалежно від того, продаєте Ви тушковане м'ясо або складне устаткування, усередині країни або за кордон.

       І ще на різного роду нарадах і переговорах юрист бути присутнім не повинен - він тільки заважатиме, а усе, що він може сказати, Ви знаєте і самі.

 

2. Юрист - це така людина, яка рубає «на корню» найкращі проекти. Чим краще, на ваш погляд, проект і чим більші прибутки він обіцяє, тим більше юридичних ризиків описує юрист.

 

3. У жодному разі не потрібно робити так, як радить юрист - це довго і складно. Треба зробити так, як швидше, простіше і дешевше, і плювати, що закон так робити забороняє - усе одно цих законів ніхто не дотримується, і взагалі, якщо згыдно з цими законами жити, то потрібно закрити фірму і не працювати.

 

4. Потрібно старанно ховати від юриста усі можливі документи. Договори, претензії до контрагентів та іншу нісенітницю (див. правило 1) у жодному разі не можна показувати юристові - зарубає «на корню» (див. правила 2-3).

Показувати такі документи потрібно тільки тоді, коли пора йти до суду. А ось до суду нехай йде юрист. У тому, щоб судитися, теж немає нічого складного, потрібно тільки купити книжку «Як завжди вигравати в суді», але нехай юрист відпрацьовує свою зарплату.

 

5. Дев'ята година вечора - ідеальний час для того, щоб показати юристові усі документи у справі, слухання по якій в суді призначено на 9 ранку наступного дня. У юриста є ціла ніч на те щоб переглянути свою позицію з урахуванням цих документів.

 

6. Якщо Ваша фірма сама визнала усі свої борги перед позивачем у листі річної давності, краще юристові про це не говорити взагалі, нехай дізнається про це на процесі від іншої сторони, тим приємнішим буде для нього сюрприз.

       Юристи найбільше люблять такі ось приємні сюрпризи.

 

7. Якщо, не дивлячись на те, що скласти договір може будь-який дурень, хоча й юрист писав, як потрібно зробити, а Ви зробили неправильно, але швидко, просто і дешево, а також не дивлячись на те, що Ви дали йому цінні вказівки на суді заперечувати борг, визнаний Вашою фірмою минулого року, юрист усе ж таки примудриться програти справу, то винен тільки юрист. І що з того, що юрист казав, як слід зробити правильно? Він повинен був придумати, як зробити так, щоб було і не так, як потрібно, і правильно, і швидко, просто і дешево одночасно. А можливість пред'явлення у суді будь-яких підписаних Вами документів він повинен був передбачити.

 

8. Хоча скласти договір може будь-хто, усю роботу, яку не хочеться робити Вам, можна звалити на юриста, мотивувавши це тим, що «оскільки тут зачіпаються юридичні питання, значить, це робота юриста». Висловлюйте цю тезу сміливо - у будь-якій справі можна знайти якісь юридичні питання, нехай то заповнення трудових книжок (порядок заповнення книжок регулюється законодавством? Так! Отже, це чисто юридичне питання!) до складання річного балансового звіту (це ж теж регулюється законодавством, а отже, це питання юридичне!).

 

9. Термінові питання до юриста бувають тільки у Вас. Якщо Ви прийшли до юриста з якимсь питанням, він повинен негайно кинути усе інше і займатися тільки Вашим питанням

 

10. Юристи фірми найбільше люблять, коли співробітники фірми приходять до них зі своїми особистими питаннями. У жодному разі не потрібно юристові платити - оскільки він працює у тій же фірмі, що і Ви, він зобов'язаний займатися Вашим питанням, нехай то розлучення, залиття квартири, стягнення боргу з сусіда або щось ще. У жодному разі не ходіть до юридичної консультації - навіщо платити юристам там, якщо у Вашій фірмі є юрист, у якого купа вільного часу і який найбільше в житті мріє зайнятися Вашим питанням?

Якщо у Вашій фірмі юриста немає, то потрібно попросити свого друга, щоб він проконсультувався у юриста своєї фірми.

 

11. Фірма не повинна платити юристові багато. Будь-який менеджер повинен отримувати більше аніж юрист - адже менеджер заробляє для фірми гроші, а юрист тільки заважає це робити, та й виконати його роботу може будь-хто.

 

12. Будь-який юрист повинен знати усе. Якщо Ви звертаєтеся до юриста, який у Вашій фірмі займається податками, з питанням про те, як Звільнити від кримінальної відповідальності сина подруги Вашої сестри, який «з п'яну» побив перехожого на вулиці, то юрист повинен відповісти, ні на секунду не замислюючись.

 

13. Не потрібно ставити перед юристом чіткі питання, питання потрібно ставити якомога розпливчастіше. Краще всього проінформувати юриста про те, що «ми уклали договір з ТОВ «Роги й копита». Нехай юрист сам здогадується, чого Ви від нього хочете - щоб він перевірив якісь документи за договором, склав додаткову угоду до нього або підготував позов про стягнення заборгованості за договором. На те він і юрист, щоб вгадувати.

 

14. Якщо юрист Вам каже, як потрібно зробити щось а Ви хочете зробити усе навпаки, але не можете це ніяк обґрунтувати, запам'ятайте найкращі аргументи:

- А ось в газеті (чи книжці «Як укладати договори») написано, що так можна! Як варіант: - А ось мій знайомий юрист каже, що так можна!

- А ми завжди так робили, і нічого, нормально проходило!

- А ось в інших банках від нас цього не вимагають! (аргумент застосовується під час суперечки з юристом банку-контрагента).

- Що Ви за юрист, якщо не можете придумати, як зробити так, як я хочу і щоб це було правильно?!!

І ще юристи дуже люблять, коли Ви з розумним виглядом починаєте міркувати про правові питання, показуючи, як добре Ви їх знаєте і як погано їх знає сам юрист.

 

15. Якщо у Вашій фірмі декілька юристів, поставте одне і те ж питання усім їм (при цьому плювати, що питання по податках Ви ставите юристові, який займається питаннями нерухомості, - див. правило 12), виберіть найзручнішу для Вас точку зору, а якщо потім виникне проблема сміливо кажіть: ''А мені юристи сказали, що так можна!''.

 

16. Документи на юридичну експертизу потрібно носити по одному, приносячи черговий документ тоді, коли юрист вже написав юридичне роз’яснення. Юристи дуже люблять понову писати роз’яснення.

 

17. Якщо юрист ставить вaм питання, у жодному разі не відповідайте на на нього чесно. Навіщо йому знaти плaни постaвок вaшої продукції? Це до добра не приведе, нехай сaм здогадується.

 

18. Якщо юрист каже вaм що, згідно з тaким -то зaконом слід робити саме тaк або є ось такі терміни, не вірте йому, він блефує. Якщо він надсилає вaм десять письмових попереджень з тим же, він усе ще блефує. Коли термін пройде, слід просто подзвонити і гнівно звинуватити юристa у тому, що він вaс не попередив.

 

19. Якщо юрист працює в окремій фірмі і бере з вaс погодинно, то найкраще - дзвонити йому по телефону, a якщо він насмілиться надіслати вaм рахунок зa чотири години витрачені нa відповіді нa вaші цілком зaконні питання про брaтa дружини чоловіка сестри або про усе той же прострочений термін, слід просто подзвонити і покричaти про те, як він насмілився.

 

20. Якщо ви надсилаєте документи юристові, оберіть для цього сaмий "езотеричний" формaт. У жодному разі не використовуйте розповсюджені прогрaми. 

 

21. Якщо усе ж тaки вирішили надіслати щось юристові у відповідь нa його питання, то обов’язково надішліть разом з цим ящик непотрібних паперів - нa те він і юрист, щоб рaзбирaтися.

За оригінал наведеного вище тексту висловлюю подяку сайту http://registriruemvsamare.ru/pamyatka_po_rabote_s_yur...

За сприяння у пошуці музичного супроводу дякую пані xxxAriyAxxx.

Велика війна терландських князівств супроти степових племен

Польовий табір війська короля Асґруба

       Двічі переступивши через одну й ту ж річку, навряд чи зможеш осягнути її глибини... Чергове прислів’я, котре здавалося для когось джерелом мудрості. Кана не збиралася шукати аж настільки вузьких річок, аби спеціально перевірити правильність написаного. Підійшовши до найближчого солдата, вона наказала йому верхи проїхати кілька миль уздовж лісу та оглянути місцевість, намагаючись не потрапити до супротивника як трофей.

       Війна точилася вже більше року. Король Асґруб об’єднався з терландськими князівствами задля того, щоб покращити захист свого королівства. Це давало також можливість за рахунок чужих військ скорочувати кількість кочівників, хоча й доводилося надавати союзникам припаси та забезпечувати в разі потреби різним військовим приладдям, котре не завжди було для королівства таким вже й надлишковим. Але цього разу чимало степовиків змогли пробитися через поріділі об’єднані війська на південь від королівства й дуже швидко наближалися до його кордонів. Важкоозброєна королівська кіннота поступалась у швидкості дещо маневровішому степовому вояцтву. Це дозволяло останньому робити вдалі вилазки та захоплювати здобич, але при поверненні було доволі важко втекти вже з награбованим від значно краще озброєних воїнів у гарних обладунках.

       Кана вирішила зачекати у полі неподалік від прикордонного містечка. Віддалік було видно побачити ліси, якими в разі небезпеки можна було б скористатися як додатковим захистом, аби розпорошити не звиклі до подібного сили степовиків.

       Близько півночі повернувся розвідник. Підійшовши до Кани, він повідомив, що помітив ворога на доволі значній відстані від табору. Як і очікувалося, він просувався вздовж лісу, й зупинився на ночівлю на височині неподалік від основного шляху.

       Призначення капітаном гвардії у підсумку обернулося для „Кана Кудо” більшим тягарем, ніж роки, проведені під керівництвом її попередника, оскільки після смерті ще кількох нобілів зі складу військової ради довелося на належному рівні допомагати в розробці подальших бойових дій. Також сама посада „зобов’язувала”.

Місяць потому

       Кана спостерігала страшні наслідки вчорашньої пиятики в своїх керівників та інших нобілів, яким довелося святкувати нещодавню перемогу неподалік стін міста, куди через недбалість командира одного із загонів таки спромоглися дістатися „завойовники”. Карати кого-небудь, як і милувати, просто не довелося через звичайну відсутність придатних для цього осіб серед присутніх переможців, які були дуже вдоволені продовженню свого перебування на цьому світі ще на деякий час, залежно від подальших обставин. Вона недбало перехиляла келих, але за старою звичкою, не мала схильності до споживання його вмісту... Це не раз дозволяло їй дещо швидше орієнтуватися в ситуації й діяти розумніше, аніж чимало її „колег”. Останні подекуди розплачувалися за свою надмірну веселість значно дорожче, ніж це вартувало.

       Чудово продумана оборона тоді виявилася не дуже ефективною через зухвальство славної пам’яті Конрада, котрому заманулося розташувати більшу частину свого загону не в селищі, котре перед тим мали належно укріпити, а в містечку на північ від нього. У підсумку, частина міщан, яка досі була залучена до жвавої торгівлі зі степовиками (подекуди укладаючи навіть шлюби), цілком спокійно поставилася до можливості проведення „дня відкритих дверей”, котрий мав доволі сумнівні наслідки для новоприбулих військових. Це стало гарною підставою для виникнення кількох легенд та навіть однієї балади.

       Гвардія, яка у своїй більшості перебувала поруч із загоном короля, через порівняно кращі бойові навички, терміново відступила аби „захистити” Хойтен. Натомість, усе вирішила швидкість... Яка компенсувалася дисциплінованістю підлеглих Кани. „Степове воїнство” вирішило дещо перепочити та скористатися запасами „славетного” прикордонного містечка. Деякий час поспостерігавши за тим, що відбувалося, гвардія вдалася до нічного нападу. Ті, хто не встигли сховатися, навряд чи мали право в чомусь звинувачувати Кану.

       За заслуги перед королем... А саме, за вчасні та доречні дії під час здобуття захопленого міста, Кану було нагороджено тим самим містом, а також кількома прилеглими селищами. На додачу король щедрою рукою відрахував їй десять золотих злитків з особистого запасу. Задля підвищення бойового духу гвардії до знамена було додано спеціальну стрічку із вишитими золотом словами короля з приводу здобутків та подальших перемог.

Два роки потому

       Кількість королівських військ швидко скорочувалася... Так само, як і запаси скарбниці. Кілька замахів на життя Кани не мали бажаних наслідків для тих, хто на подібне наважився. Натомість сама вона, як і личило важливому військовому діячу, спромоглася розкрити змову проти себе та короля. Асґруб, як і личило його високому сану, поставився до цього з належною увагою. Натомість деякі родинні стосунки відіграли свою роль, і повною мірою змовників не було „залучено до заходів щодо виправлення” (як мало б бути згідно з тогочасними звичаями, закріпленими на найвищому державному рівні). „Капітану гвардії” лишалося тільки сподіватися на сприятливіший перебіг подій.

       Як уже стало зрозумілим, не зважаючи на успіхи Кани як керівника значного військового підрозділу, в цілому для королівства все складалося не найкращим чином. Зменшення кількості військових призводило до скорочення гарнізонів, що своєю чергою полегшувало досягнення мети стрімким степовим нападникам.

       Щедрість короля з часом лише міліла й міліла. Служба не викликала вже тих цікавості й захвату, які змусили Кану потрапити до столиці королівства, а надалі й погодитися на доволі високу посаду.

Останній рік перебування Кани на службі

       Вже кілька днів точилися запеклі бої у степовому прикордонні. Відповідні звістки зі значною ретельністю отримувалися завдяки „Королівській пташиній службі”. Разом з тим, в оточенні короля з’являлося усе більше тих, хто прагнули потрапити на службу до „поживніших місць”. Раз по раз чутки про безпідставні наклепи передавали їй друзі. Усе свідчило про те, що згодом „капітаном гвардії” мали призначити одного високородного барона, котрому пощастило бути одним з віддалених нащадків прапрадіда короля Асґруба, чим додатково засвідчувалася його вірність короні.

Повернення додому

       Кана озирнулася. Двічі оглянула свій загін і наказала вирушати. Степ вабив своєю непередбачуваністю, а також відчуттям свободи, яке давав простір. З королівством її вже майже нічого не пов’язувало. Відпустка, про яку вона попрохала, аби навідатися до належного їй міста, виглядала цілком доречною, а тому особливих заперечень не викликала. Приготування до від’їзду таємно здійснювалися вірними слугами вже кілька тижнів, також не викликавши ні в кого особливої цікавості. Золото загорнули в солому, попередньо вклавши в спеціально оброблені дерев’яні колоди. Деякі цінні речі, котрі Кана вирішила теж забрати додому, загорнули в шмаття й прикрили різноманітним крамом, видаючи себе за збіднілих купців, які взялися за ризиковану справу спільним коштом.

       Надалі їхній шлях пролягав на схід, зміївся й огинав різні непрохідні землі. Випадкові розбійники при вигляді доволі сильного загону з більш як сотні людей намагалися себе не дуже сильно виявляти (до нього входили як слуги, так і деякі наближені друзі, які вирішили, що їхня надмірна відданість короні може зашкодити власному подальшому існуванню поміж живих людей). Країна Кани потребувала досвідчених та мужніх людей задля власного розвитку. Кілька місяців шляху мали принести нові буденні турботи.

       Навряд чи король Асґруб дуже засмутився б, дізнавшись про зникнення кількох придворних осіб, яким доводилося сплачувати надмірні, як на його теперішню думку, кошти. Окрім того, він і сам планував у разі потреби вдатися до жорсткіших заходів.

З попередньою частиною Ви можете ознайомитися переглянувши оповідку "Королівська гвардія: просування по службі".

P.S. хочу висловити також вдячність за допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.

       Дракон піднявся, трішки огледівся та пішов уздовж гірського схилу... Спробував злетіти, але в голові запаморочилося, й він, спересердя плюнувши, вирішив за краще не ризикувати принадами місцевого ландшафту. Уже неподалік розпочиналася пустеля, яка не дуже приваблювала його своїми обрисами. Опісля того, як йому так вдало пощастило позбутися клопотів з одним невеличким королівством, він запрагнув усамітнення в якій-небудь безлюдній місцевості. Якщо й шукати для себе якусь принцесу, то нехай краще подібним займуться лицарі... Адже їм потрібні королівства. Тим паче, що далеко не кожна принцеса здатна осягнути мистецтво співжиття з драконом. З такими думками він підняв голову й огледів свої нові володіння. Через віддаленість від торгівельних шляхів та просто значну відстань від "цивілізації", що доповнювалися "принадами" досить великої пустелі, ця місцевість викликала захват. Фактично, це була значна за розмірами оаза, котра відзначалась як зеленою рослинністю, так і чималим озерцем, яке своєю дзеркальною поверхнею милувало око. Удалині щось зблиснуло на сонці, але дракон не зважав на подібне, цілковито віддавшись післяобідньому сну.

       Останній похід закінчився для загону лицаря не найкращим чином. Якщо висловитися точніше - відправкою майже в повному складі (окрім нашого лицаря) до кращих місць, які були набагато ближче до Господа, аніж ця пустеля разом із пекучим сонцем та деякими іншими "принадами буденності". Барону Ґільдену, який був задумав похід супроти сусіднього вождя магометанського племені, не пощастило зовсім трішки - досить малочисельний загін легкої кінноти, який відзначався вірністю вождю, саме повертався після важких боїв з "невірними", яким заманулося підняти повстання. Хоча сил було витрачено чимало, бунт вдалося придушити. Ті воїни, які вижили після боїв із заколотниками, прагнули якомога швидше повернутися й відпочити. Значні втрати були викликані не просто гарними діями заколотників (яким пощастило відійти в "ліпший світ"), а передусім вдалими засідками, котрі виявилися в багатьох випадках дуже неочікуваними для кінноти. Відчуваючи сильне бажання помститися, навчені гірким досвідом воїни не дуже розбирали, хто там трапився на їхньому шляху. Самотньому лицарю вдалося вижити лише через те, що його оглушило вже на початку бою, а в подальшому вороги визнали його мертвим, так само, як інших підлеглих барона.

       Лицар підійшов ближче до озера... Спрага була просто неймовірною. Неподалік лежав дракон, який, однак, видавався не дуже доречним доповненням до ландшафту. Зброя нагадала про себе звичним брязкотом. Дракон розплющив одне око й сумирно подивився на чоловіка. Той витягнув меча та спробував підійти ближче й встромити його в звіра. Натомість, дракон підвівся та змахнув крилами. Лицар кинувся до нього з жахливим криком… Після першої години поєдинку дракон запропонував опоненту короткий перепочинок. Це викликало цілковите розуміння, але було з відразою відкинуто. А вже опісля другої години бою в лицаря макітрилося в голові, й зважаючи на це, дракон дещо відступив. Озброєний чоловік, хилитаючись, спробував поворушити пересохлим язиком:

- Пити хочу!

- То хто ж тобі не дає!? - щиро здивувався дракон.

       Лицар підповз до озера й припав до води… Принцесам далеких країн залишалося тільки очікувати на драконів, своїх лицарів та щасливий порятунок.

Мораль: не кожен дракон насправді є перепоною на шляху до здійснення мрій. Подекуди "перешкоди" закладено в нас самих.

P.S. За чудовий малюнок з драконом висловлюю подяку сайту  "http://www.wallcoo.net".

P.P.S. В основу сюжету цієї оповідки було покладено один з поширених анекдотів про лицарів та драконів. Дуже сподіавюся, що читачам подібна спроба викладу буде цікавою.

Р.P.P.S. хочу висловити також вдячність за деяку допомогу при редагуванні цієї оповідки шановній пані Ananser.

Дублінський аеропорт

       О 18.00 здійснив посадку літак з Лондона. Пасажири виходили з терміналу після нетривалого перельоту. З-поміж них нічим особливим не вирізнялася молода дівчина, яка мала паспорт громадянки Фінляндії з  досить незвичним для місцевих жителів ім’ям - Ірен Ханко. Вона задекларувала метою візиту відвідини історичних пам’яток. Неподалік від аеропорту жіночка вирішила скорстатися послугами таксі.

 11 вечора того ж дня

       Чорне таксі, як і очікувалося, було у визначеному місці. Парочка “закоханих”, неквапливо вийшовши з з будинку, прогулялася по вулиці, спостерігаючи за людьми й оглядаючи вітрини магазинів. Знову неподалік промайнуло знайоме обличчя. Не криючись, Рейлі почала розповідати “своєму хлопцеві” про тітоньку, яка вже давно живе в цьому чудовому місті й останні декілька років  мешкала на околиці. Її поважний вік призводив до того, що вона дуже пізно лягала спати й провадила жваве листування з родичами, хоча й вирізнялася своїм важким характером. Так вона намагалася не дати остаточно піти у небуття своїм спогадам.
       Мерфі запропонував дівчині навідатися до цієї поважної родички й поспілкуватися з нею, аби й справді підтримати родинні зв’язки й розважити стареньку.

Півгодини потому

       Водій припаркувався на невеличкій вуличці Ерлскорт Індастріал Естейт (Earlscourt Industrial Estate), обабіч якої розташовувалися чепурні приватні будиночки. Разом із тим поруч були й будівлі “індустріального” призначення. Жовтий седан зупинився на початку вулички, даючи можливість своїм пасажирам здалеку спостерігати за таксі. Перекинувшись декількома словами з “тексистом”,  Рейлі та Мерфі почули звуки автомобільних двигунів та побачили світло фар. Таксі різко від’їхадо назад, заблокувавши дорогу седану й не даючи йому можливості рухатися вперед. Натомість, позаду нього став чималий пікап, а зі світлого мікроавтобуса вискочило кілька чоловіків зі зброєю. Пасажири та водій автомобіля спротиву не чинили.

Година потому

       Покружлявши містом, таксі зупинилося навпроти будинку, в якому тимчасово оселилися “закохані”. Неподалік було припарковано невеличкий “Форд” ірландців, котрих тимчасово попрохав оселитися поруч містер О’Каллаган. Фактично вони не були знайомі, але зникнення кількох “супроводжуючих” могло стурбувати їхніх колег та спричинити деякі необдумані вчинки. Цього прагнули уникнути  як ірландці, так і керівництво й колеги “туристів”.
       Те що сталося цього вечора, без сумніву, було прелюдією до подальших подій…  Даремні роздуми прагнули заполонити думки, але відпочинок був так само необхідним для підтримання належної форми та гарного самопочуття, як і об’єктивне розуміння навколишньої дійсності.

Ранок наступного дня

       Легкий сніданок з кількох круасанів опісля вчорашньої прогулянки змусив згадати про щось подібне до смажених ковбасок або ж індичої печені, хоча ці думки було одразу ж відігнано.
       Відкривши вікно в кімнаті, Рейлі визирнула на вулицю. Нічого нового не привернуло її уваги. Звична вуличка великого міста, яке зазнавало змін дуже поступово й існувало вже чимало століть… Змінювалися люди… Але пристрасті й уподобання залишалися. Пригадався доволі відомий середньовічний анекдот. Якось їй довелося почути про граматика, котрий, переправляючись через річку, запитав у човняра, чи знає той латину. Отримавши негативну відповідь, мудрагель зауважив: "Півжиття ти прожив даремно"! Проте трохи згодом човен почав сильно протікати. Перш ніж він пішов на дно, човняр поцікавився: "А чи уміє шанований пан плавати"? І, отримавши негативну відповідь, сказав: "Усе життя ти прожив даремно"! – і, стрибнувши у воду, поплив до берега.
       Зрештою, бажання відпочинку у дівчини змінилося на вже звичну налаштованість працювати.

Опівдні того ж дня

       Ірен вирішила особисто поспостерігати за цікавими американцями. “Дублінський Фенікс Парк”, куди вони сьогодні відправилися був одним із чудових місць для відпочинку, але милуватися природою не дуже випадало цього разу, оскільки “ігри на повітрі” не завжди бувають надто захопливими. Взаємна цікавість наростала й ще невідомо, чим подібне може скінчитися для обох сторін. Але й трохи оглянути оточуючу красу теж ніколи не завадить, тому що турист майже ЗОБОВ’ЯЗАНИЙ належно поводитися в такій гостинній країні, як Ірландія... Й не забувати фотографувати, адже без цього також, ну, зовсім не можна обійтися.
       Через деякий час Ірен запримітила кількох ірландських хлопців, котрі теж виявляли інтерес до її «парочки». Звичні манери, але разом з тим деяка вимушеність у їхній поведінці видавала людей, котрим усе навколишнє видавалося набридливим та нецікавим. Схоже, їм кортіло скорше полишити це чудове місце.

Дві години потому

       Рейлі та Мерфі не сподівалися на щось нове від цієї прогулянки, але разом з тим вони хотіли ще раз пересвідчитися у наявності чиєїсь прискіпливої уваги. Кілька ірландців, яких було схоплено вчора їхніми колегами, виявилися не дуже говіркими й усе ще вважали за краще відмовчуватися. Проте зустріч у людяному місці з їхніми агресивно налаштованими колегами для останніх могла скінчитися цілком законним арештом співробітниками місцевої «Ґарди» (як називається тут поліція). Але разом з тим ніхто явно за ними не наглядав... Окрім  кількох хлопців містера О’Каллагана, яким прийшлася б більше до душі тепла компанія в якому-небудь пабі з келихом «Ґінеса» або чого-небудь міцнішого.
       Прийшов час вирушати додому. «Закохані» попрямували до виходу з парку й сіли до заздалегідь замовленого таксі. Натомість, ірландці скористалися власним транспортом, як і належить місцевим.

Вечір того ж дня

       Рейлі та Мерфі в своєму номері обговорювали останні «здобутки», але ніяк не могли визначитися з подальшим планом, адже досі лишалося чимало питань без відповідей...
- Ти й справді вважаєш, що я могла б разом з тобою тинятися по пабах?
- А тебе хіба не вчили цьому?
- Не бачу ані найменшої користі у моїй безпосередній присутності при ваших розвагах!
- А якщо я хильну зайвого й повз мою увагу проскочить щось важливе?
- Тоді я буду десь неподалік аби це «важливе» не встигло далеко втекти. З цього приводу можеш не турбуватися.
       Мерфі відкрив пакетик із чіпсами й простягнув дівчині. Рейлі відмовилася від пригощання, натомість, він набив собі рот вмістом пакетика.
- Знаєш, в Ірландії й справді своєрідний «культ» пабів, але це ще не означає, що кожен захоплюється подібним. Скоріше, паби є своєрідним звичаєм «гарного проводження часу», який вже існує протягом багатьох століть, але це ще не означає, наче б кожен надає подібному значної ваги, хоча й багато хто є «поціновувачем»...
       Рейлі пильніше подивилася на нього й подумки вирішила, що про подібне у подальшому розмов краще не заводити.
- Тут і справді вистачає привітних людей, але й не слід забувати про гостинність наших «фанатів», кількох з-поміж яких довелося учора запросити до себе Сіду.
- Подібні винятки лише додають принадності тутешньому життю, адже ти не заперечуєш, що в іншому разі воно видавалося б значно прозаїчнішим?
       На вулиці вже були сутінки. Вікна багатьох будинків яскраво світилися, додаючи їй своєрідності нічної краси міста, яку можна побачити доволі часто, хоча для цього потрібно принаймні хоч трішки уваги. Перехожих значно поменшало, хоча наставав час для нічних розваг. Бажаючі віддати належне нічному сну вже вкладалися... Почулося кілька пострілів.

P.S. Усе наведене вище є витвором фантазії. Хочу висловити подяку вельмишановній пані "Rizhenko Tany" за допомогу в редагуванні матеріалів цієї "Шпигунської серії". Будь-які збіги з реальними іменами, подіями, фактами є випадковістю. Автор не прагнув будь-кого образити або ж якось зашкодити будь-чиїй репутації.

P.P.S.  Висловлюю подяку за чудовий малюнок також шановному "Aywengo".

Також Ви маєте можливість ознайомитися з епізодом << 5 >>.