Голодне, стомлене і зле,

Складне і неймовірно дике

Твоє відлуння тонколике

Розгадує мої вчорашні сни.

А я тікаю в безконечне

Шалене й вічне небуття

Де тихою сльозинкою

                             озветься

Твоя складна любов,

Твоя проста краса…

Білий Лицар

     Навчання  Ґарта (Garthe) скінчилося. Він був готовий стати Білим Лицарем, дійсним членом Товариства Білого Лицаря. Тоді б його називали "сер Ґарт". Він мав би право битися з Чорними Лицарями. Білі Лицарі були упевнені, що він може упоратися з подібною роботою.

- У битві з Чорним Лицарем я дав би йому 50 на 50, якщо Чорний Лицар не буде таким вже й хорошим бійцем" - сказав один з Білих Лицарів .

       Одного дня, незадовго до посвяти у лицарі, наставник сказав Ґарту, що йому слід зайнятися "вправлянням" свого коня. Ґарт ненавидів подібне. Під цим малося на увазі ходіння поруч з конем по дорозі, через луги і назад. Це було нудно. Тільки-но він перетнув один з лугів, як озирнувся і не побачив табір. Добре, якщо він не міг бачити табір, то "табір не міг бачити і його", а чому б йому тоді йти пішки?

       Він скочив на коня ззаду і вдарив його по ребрах аби той почав рухатися. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта. Потім він вкусив Ґарта за ногу і допоміг трішки відпочити на землі.

       Ґарт, підвівшись, втупився у коня. Кінь відповів тим же. Ґарт подумав про свої 150 фунтів та конячі 700 фунтів. Далі він подумав про яблуко, яке узяв аби трішки перекусити. Він простягнув яблуко коню, чухаючи йому за вухами. Ґарту здалося, що кіньське "муркотіння" подібне до муркотіння новонародженого кошеняти. Ґарт знову заскочив на коня. Кінь повернув голову і подивився на Ґарта.

- Ні-ні. Тільки-но надумаєшся, можеш іти куди забажаєш. У жодному разі бити не буду, я обіцяю.

       Тоді кінь перейшов на галоп. Ґарт міг тільки триматися. Кінь промайнув над луками подібно до торнадо і поскакав галопом по дорозі. Курява летіла вусібіч. Потім, кінь зненацька виставив передні ноги вперед аби зупинитися. На дорозі стояла черниця. Кінь зупинився лишень за два фути від черниці. Ґарт зупинився не набагато далі порівняно з конем.

       Ґарт встав і привітав черницю.

- Доброго ранку, сестра", сказав він.

- Хм... Так, доброго. Подивіться лишень", - вона відповіла і вказала за спину Ґартові.

       Ґарт повернув голову, щоб подивитися. Не побачивши чого-небудь, він сказав про це "святій сестрі".

- Ви не бачите цю нечепуру? Ви сліпі? - вона відповіла неприємним тоном.

       Ґарт озирнувся. Так, неподалік була нечепурна на вигляд дівчина. Він подумав, що вона є кам'яною, коли уперше подивився у той бік. Це було найнеприємніша нечепура, яку він коли-небудь бачив. Він подивився на нечепуру і нечепура подивилася на Ґарта. Ґарт озирнувся і сказав черниці,
що він бачив нечепуру.

       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт.

- Насправді вона не така. Це Чарівна Принцеса. Зла Відьма перетворила її на нечепуру... І вона такою лишатиметься допоки не зустріне на своєму шляху красивого, молодого принца, котрий поцілує її. Потім вона перетвориться знову на Чарівну Принцесу і вони заживуть довго та щасливо.

       "Ну то й що?" -  подумав Ґарт. Потім він сказав це саме черниці.

       Черниця відповіла Ґартові, що він не є красивим, молодим принцом, але йому доведеться це зробити. Вона сказала йому піти й поцілувати нечепуру. Ґарт подумав десь майже секунду й відповів: "ні"! Черниця після цього попорпалася у своїх широких рукавах і витягла звідти не паличку, але довжелезну лінійку.

        "Ого!", - подумав Ґарт. "Ого!", - подумав кінь.

- Не змушуйте мене використовувати це, - "добра сестра" сказала Ґарту.

       Ґарт підійшов і нахилився до нечепури. Він трішки подивився на неї... Нечепура подивилася на Ґарта. Потім Ґарт швидко поцілував нечепуру і відскочив назад й убік. Нечепура відскочила так само. Потім Ґарт почекав коли нечепура знову перетвориться на Чарівну принцесу. Разом з тим невідомо, на що чекала нечепура. 

       Ґарт почув квоктання позаду себе. Він повернувся, щоб бачити одяг черниці, що впав на дорогу. Він тільки зараз побачив, що "черниця" й була саме тією Злою Відьмою.

       "Ти дурень. Я не перетворюю чарівних принцес на нечепур. Я перетворюю їх на жаб. Ти тільки-но цілувалися з нечепуою і став таким же"... Й сміючись вона відлетіла на своїй мітлі.

       ... Дракону лишалося тільки посміхатися споглядаючи на цю сценку з висоти його польоту.

P.S. Чергова оповідка з цієї "лицарської серії" може видатися не зовсім однозначною, але в мене було значне бажання відпочити й не перейматися "тонкощами та нюансами". Загалом, не вважаю, що ця історія когось до чогось зобов'язує чи створює якісь "недоречні уявлення щодо належного стану речей"... Та й навряд вона якось вплине на "світобудову чи політику"...

Отже, можу лише сподіватися, що ознайомлення з нею видалося Вам приємним.

Р.P.S. За оригнальний текст оповідки висловлюю подяку сайту http://www.dizzydragon.com/whiteknight.html.

© Don Roble..2000-03

Українська земля породила чимало видатних людей. Але завдяки історичним парадоксам далеко не всі вони мали змогу творити перебуваючи безпосередньо на території України. Багато хто із геніальних українців через різні обставини змушений був емігрувати. Однією з таких непересічних особистостей в українській літературі був Євген Маланюк.

Тому поколінню, яке ходило до радянської школи, навряд чи широко відоме це ім’я. І в цьому напевне найбільша трагедія поета-емігранта. Який усією силою свого таланту звертався до рідної землі, яка його не знала в широкому трактуванні цього слова. Ні, Маланюк не прагнув слави, але за те Україна прагнула Маланюка.

За структурою свого творчого способу мислення Маланюк — символіст і цим він схожий до раннього Тичини. Але творчість Маланюкова — це симфонія слова, лаконічність, як спосіб організації тексту та найкоротшого рафінованого викладу явища. Просто і зрозуміло, одним словом, але завжди влучно і завжди метафорично. Одна з книжок, яка вийшла вже за часів незалежності України називається “Невичерпальність”, що зайвий раз наголошує принцип Маланюкової поетики.

Народився Євген Филимонович Маланюк 2 лютого 1897 року в містечку Архангород (тепер Кіровоградська область). Закінчив Єласиветградське реальне училище та вступив до Петербургського політехнічного інституту. Але з початком Першої світової війни стяв  слухачем військової школи в Києві і згодом у званні поручика був відправлений на південно-західний фронт. Після Жовтневої революції Маланюк працює у Генеральному Штабі України. Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника — командувача Наддніпрянською армією УНР. У 1920 році потрапляє в табір для інтернованих у Польщі. Разом із кількома друзями видає журнал “Веселка”, в якому і було надрукованого його перші поезії. А вже в 1023 розі побачила світ невеличка збірка — “Озимина”, видана разом з Михайлом Селегієм та Михайлом Осикою. З цього часу і починається Маланюкова еміграція. Він вчився у Подєбрадах (Чехословаччина), Працював у Варшаві, а в 1949 році опинився у Нью-Йорку, де жив і працював аж до смерті — 16 лютого 1968 року. Рівно 40 років тому.

Саме в США Маланюк нависав свою “Книгу спостережень”. Вона вийшла друком в 1962 році (перший том) та в 1966 (другий) в Канаді. Це збірка унікальної осмисленої філософської прози. Дослідники літератури й досі вивчають аспекти цієї праці і відкривають все нові грані Маланюка мислителя. Він не міг залишатися осторонь своєї Батьківщини, тому чимало сторінок це його власне осмислення української історії, починаючи від найдавніших часів. Це і літературна критика, і літературна теорія, і філософія, і політика. І все в рафінованому Маланюковому стилі, все в його символічній системі світовідчуття.

До літературної критики поет взагалі ставиться символічно. Критику Тичининих поезій він сам вміщає в поетичні рядки. Його знамените: “Від кларнета твого, пофарбована дудка зосталась”, вкрай точно символізують  творчу трагедію Тичини.

Творча спадщина Євгена Маланюка різнобарвна насамперед географічно. Найвідоміша збірка — “Стилет і стилос” (1925) була видана у Польщі, “Гербарій” (1926) — у Гамбургу, “Земля і залізо” (1930) — в Парижі. Наступні — “Земна мадонна” (1934) та “Перстень Полікрата” (1939) — у Львові. “Вибрані поезії” (1943) — у Львові та Кракові, “Влада” (1951) вже у Філадельфії. Останні побачили світ у Нью-Йорку. До них належать: “П’ята симфонія” (1953), “Поезії в одному томі” (1954), “Остання весна” (1959) та “Серпень” (1964). І вже після смерті поета у Мюнхені вийшла збірка “Перстень і посох” (1972) 

В Україні існує літературна премія імені Євгена Маланюка. Нею нагороджуються найкращі літератори Кіровоградської області за високохудожні твори, спрямовані на ствердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства. Конкурс проходить в трьох номінаціях: художня література, літературознавство та публіцистика, переклад.

Літературний бомонд зачекався. Новинки сучасної української літератури виходять в світ надто повільно. Але разом з тим, за свідченням автора “новопрезентованої “Флешки” українці читають все більше.

Юрій Іздрик особа суперколоритна, родом з Калуша, що на Івано-Франківщині, випускник механіко-технологічного факультету Лвівського політехнічного інституту, незмінний редактор часопису текстів та візій “Четвер” та автор концепції живого журналу. “Флешка” являє собою збірку есеїв, шкіців та колажів Іздрика. Як сказали би новочасні дослідники — це радше тексти з малюнками. Тексти з претензією на культорологічний аналіз сучасного стану справ у різних сферах життя. Саме тому “Флешка” ніколи не займе нішу художньої літератури, такої звичної з точки зору класичного обивателя, який виховувався на методах соцреалізму та діалектичного матеріалізму. Її ви не почитаєте на ніч, для її читання вам подекуди знадобляться олівець на блокнот, а подекуди й Тлумачний словник сучасної української мови. Це той рідкісний випадок, коли майже науковий текст, озвучений майже суржиковою мовою, і стосується майже побутових проблем. Але висновки з цього обов’язково будуть глобальними. Так фотошпалери, які за радянських часів друкували десь у ГДР, приводять читача до розуміння обмеженості сучасної людини в наочності образів, які вона здатна продукувати. Вона (сучасна людина) не може навіть намалювати собі чогось доброго, то хіба дістане вона це добре в реальному вимірі. “Довкола мур і no way out? Вихід є. Вихід завжди є. Візьми олівець і намалюй. Намалюй вихід. Свій персональний вихід на своїй персональній стіні. (де у радянські часи обов’язково приклеювали фотошпалери, зроблені десь у ГДР. — авт.) Тим більше, що вона паперова. Намалюй двері і світ за ними. Намалюй маму, врешті-решт. Це не гріх. Спробуй, намалюй собі маму. Навіть, якщо ти все життя вважав, ніби “мама” – це материнська плата комп’ютера. Не біда. Мама вигребе. І Ти вигребеш.

Намалюй себе. Спробуй хоч раз. Намалюєш — будеш жити.”

Власне, тільки у “Флешці” ви знайдете культорологічний текст, де якийсь, з дозволу сказати “вчений”, пояснює, якійсь “рибочці” на відмінному суржику сутність свободи: “Свобода, да, да, щото я таке, рибочка, вже чюв і всьо на етом подлом язикє, іше там були какіє-то равен(ство) і брат(ство), но об цьому лучче не  вспомінать.

А так вопше-то, мені про свободу навіть встидно балакать” (в тексті збережено правопис автора). І на такий ось текст на вісім сторінок, аж п’ятдесят шість посилань до “Списку умних кніг”, який починається з  Леніна В.І. та транзитом через Арістотеля, Декарта Р. Плутарха, Г. Гегеля, Ціцерона, В. Бєлінского. А. Шопенгауера та Б. Спінозу, навтомно прямує до Дж. Бруно.

Кілька есеїв присвячено “геополітичним” темам, які розглядаються виключно через призму масової культури. Це стосується і топографії Івано-Франківська і історії Львова і европизації, рідного Іздрикові, Кулуша.

Власне, “Флешка” дуже точна назва. Це щось таке, що мало того, що вміститься на якихось п’ятсот дванадцяти мегабайтах, та й ще може бути видалене в будь-який момент, така вже доля флешок, інформація, яка на них зберігається ніколи не буде там зберігатися вічно. Саме тому мені здалося, що “Флешка” — це такий собі сучасний культурологічний палімпсест. Він зникне, як зникнуть проблеми, які спонукали Іздрика, до написання його есеїв та видання цієї “книжки з картінками”. Все — “Delete”, безпечне видалення присторю — тепер ви можете від’єднати флешку, файли не пошкодяться…

“Таємниця”, яку хотів відкрити читачеві чи не найвідоміший український письменник сучасності, полягає власне у тому, що ще існують якісь таємниці. Один мій знайомий, після того, як прочитав цей роман (з дозволу сказати) повідав, що, напевне, він найбільше сподобається газетярам. І справді, будучи газетярем, мені сподобалося.

 Сподобалося тому, що фактично Юрій Андрухович започаткував новий жанр в українській літературі - роман-інтрев’ю і в цьому його подібність до газети. Але тільки в цьому, тому що текст читається як абсолютно художній твір і, навіть, незважаючи на, зазначену  передмові, “про всяк випадок”, банальну фразу про те, що всі імена та події вигадані, а будь-який збіг випадковий, все одно стає зрозуміло, що насправді герої малюються з життя. Дехто встиг назвати роман Андруховича автобіографічним і напевне мав рацію, бо в ньому щораз, окрім опису подій, які відбувалися в житті автора трапляються і знакові особистості: Микола Рябчук, Ірван (Олександр Ірванець), Індрик, Стасюк, Мертві Півні, Плач Єремії… Але це далеко не повний перелік образів, які малює Андрухович, дещо окремо стоїть його сім’я , його бачення світу, його бачення Радянського Союзу, його бачення Європи, його бачення Франика, Львова, Праги, Києва, Москви і навіть Нью-Йорка.

Найперше, що в ньому вражає - це його мова. Часом з ненормативною лексикою, часом з незрозумілими дефініціями, але відчувається, що ця андруховичівська мова жива, вона дихає. В “Таємниці” Андрухович показує самого себе, без шкандалю і це створює шкандаль, без епатажу - і це створює епатаж, без таємниць - і це створює таємницю(і). Вся ця геополітика, весь цей “совок”, всі дійові особи - лише відображення конкретних людей у очах автора саме тому вони трішки вигадані, трішки не мають стосунку до справжніх їх прототипів. І в цьому велич таємниці, це не прагнення показати “те, що на споді”, як дехто може подумати, це відверте демонстрування, без таємниць, без внутрішніх відмовок. Але все ж Андрухович певної миті зупиняється, на останній сходинці, і залишає читачеві найголовніше - Таємницю.