Мій звіт про вшанування 103-ї річниці ЗУНР
- 02.11.21, 14:27
- Ми любимо тебе, Україно!
Дехто вважає, що гроші правлять світом. Насправді світом правлять ідеї. Показовим є приклад з ідеєю української Соборності. Вона існувала протягом віків, єднаючи українців. 22 січня 1919 року ця ідея, здавалось би, була реалізована Актом Злуки…
Початки зародження ідеї Соборності сягають часів повстання під проводом Богдана Хмельницького. Цей козацький гетьман вважав, що Військо Запорізьке мало б контролювати не лише козацькі терени нинішнього Подніпров’я, але й загалом землі Русі-України. Родинні корені Хмельницького – із Західної України. Ймовірно, він народився на Галичині. Принаймні навчався в єзуїтському колегіумі чи то Ярослава, чи Львова. Тому зрозумілими були його походи на Львів.
Незадовго після смерті Хмельницького, вкінці 50-х років XVII століття, почалися дезінтеграційні процеси в молодій Українській козацькій державі. Вона розкололася на лівобережну й правобережну частини, що, фактично, було закріплено Андрусівським перемир’ям 1667 року між Московією та Річчю Посполитою. І все ж гетьмани Лівобережної України прагнули, щоб в їхній державі возз’єдналися землі по обидва боки Дніпра. Це практично вдалося зробити Іванові Мазепі. Однак Полтавська катастрофа 1709 року стала цьому на заваді.
До кінця XVIII століття українські землі залишалися поділеними по Дніпру між Росією й Річчю Посполитою. Після розділу останньої в 1772, 1793 і 1795 роках відбулося переформатування цього поділу. Більшість українських земель увійшли до складу Росії, а до Австрійської імперії відійшли Галичина, Буковина й Закарпаття.
Незважаючи на такий поділ, серед українських діячів національного відродження ХІХ століття популярною стає єдності всіх українських земель. Під час революції 1848 року у Львові виникла Головна Руська рада, яка репрезентувала українське населення Галичини. У своєму маніфесті від 10 травня 1848 року вона заявила про єдність усього 15-мільйонного українського народу. Така заява була своєрідним «актом злуки», який передував Акту 1919 року.
На Галичині в другій половині ХІХ століття популярною стає творчість Тараса Шевченка. Кобзар начебто об’єднав Наддніпрянську Україну й Галичину.
Саме в цей період спостерігаємо активне співробітництво наддніпрянців і галичан. Це стосується Пантелеймона Куліша, Михайла Драгоманова, Івана Нечуя-Левицького та інших.
Щоправда, на це були й політичні причини. Валуєвський циркуляр 1863-го та Емський указ 1876 року вкрай обмежували можливості для культурної діяльності національно свідомих українців у Росії. Тому багато хто з них налагоджував стосунки із українцями Австрійської імперії.
За ініціативи українців із Наддніпрянщині і, зокрема, при фінансовій підтримці Єлизавети Милорадович-Скоропадської, було створене в 1873 році у Львові Наукове Товариство імені Шевченка, яке виконувало в той час роль української академії наук.
Як може бути людина такою лицемірною?! "Стену, возникшую в последние годы между Россией и Украиной, между частями, по сути, одного исторического и духовного пространства, воспринимаю как большую общую беду, как трагедию. Это прежде всего последствия наших собственных ошибок, допущенных в разные периоды", - пише людина, яка напала на Україну. Яка вкрала Крим у «історично єдних українців»! Схоже на те, що розв’язання кривавої війни на Донбасі для Путіна є простою помилкою?! Та чи не забагато помилок допускає людина, яка вважає себе «довічним володарем Кремля»?!!
Стаття Путіна "Про історичну єдність росіян і українців", вочевидь, адресована, в першу чергу, українському населенню. Про це каже той факт, що стаття опублікована на двох мовах - російською та українською. Усім зрозуміло, що цей «опус» - це частина інформаційної кампанії Кремля, запущеної у відповідь на активну і систематичну пропаганду офіційного Києва та одностайну позицію на підтримку інтересів суверенної України, яку демонструють лідери демократичного світу. Крім того, публікація спрямована на додаткову легітимізацію повернення Криму і активної позиції Москви по відстоюванню «інтересів російськомовного населення на Донбасі».
Такі статті-«дороговкази» почали використовуватися Путіним ще під час виборної кампанії 2012 року замість «передвиборної програми». Згодом ті статті стали прототипом різних держпрограм і реформ. Мабуть, і зараз в статті закодований алгоритм політики Кремля щодо України на найближчі роки.
По суті вперше Путін системно виписав і своїм авторством затвердив нову офіційну концепцію історії взаємин Росії і України, російського і українського народів. До сих пір в Росії панувала декілька видозмінена радянська концепція цього питання - «два братні народи». Путін же пропонує зовсім іншу концепцію – «українці і росіяни - це один народ», «частину територій історичної Росії більшовики несправедливо передали Україні», «українців намагаються висмикнути з єдиного народу і перетворити їх в антиросійських» і т.д.
Тепер, мабуть, в рамках цієї концепції в Росії перепишуть підручники в школах і ВНЗ, почнуть знімати фільми, серіали, про неї говоритимуть багато по телевізору і на каналах в ютубі. І через ці канали, в свою чергу, нова концепція буде транслюватися і для українців та представників інших країн світу…
А ще стаття формує нові «червоні лінії», малювати які так полюбляє останнім часом діючий президент Росії. «Все хитрощі, пов'язані з проектом «анти-Росія», нам зрозумілі. І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території, на яких живуть близькі для нас люди, використовували проти Росії. А тим, хто зробить таку спробу, хочу сказати, що таким чином вони зруйнують свою країну».
Таке висловлювання формулює одну з головних червоних ліній «страху Кремля» про власне майбутнє. Про той час, коли Україна, як рівноправний член, стане частиною колективної безпеки демократичного світу та ввійде до НАТО. Для Путіне цей факт означатиме повне руйнування примарних надій на відродження імперії. І він розуміє, що до цього все йде. Тому Путін заздалегідь готує собі підґрунтя для можливих заходів, в тому числі і військового характеру.
Хоча з іншого боку, вибір Путіним для своєї статті цієї теми свідчить про дефіцит виграшних сюжетів для сучасного Кремля. Останнім часом хмара тегів для виборчої кампанії у РФ виглядає стереотипно - Україна, Лавров, армія, Північний потік, цифровізація Росії. Руйнівна путінська політика останнього десятиріччя призвела до повною відсутності в російському інформаційному просторі позитивних, виграшних для російської громадськості, тем. Путіну знову і знову доводиться оперувати давно застарілими тезами про «хунту», «зовнішнє управління із США» і «фашизм» на Україні, лише посилюючи їх, що не вражає внутрішню аудиторію і не створює ніяких нових установок, які так потрібні Кремлю напередодні виборів. А велика кількість маніпулятивних технік в тексті вказує на те, що Путін та його оточення назавжди залишилися у смислах та сенсах початку століття. Без всякого натяку на прогрес та розвиток.
Як герой свого часу, Тарас Шевченко уже тоді був в центрі уваги багатьох дослідників, які вивчали його життя та творчість, визбируючи по крихтах різні артефакти, які могли стосуватися такої видатної фігури для цілого народу. Водночас довкола його постаті виникали численні міфи, які стосувалися здебільшого літературної творчості Кобзаря. Скажімо, серед багатьох галичан в ті часи побутувала думка, що текст національного гімну “Ще не вмерла Україна” належить перу Тараса.
Якщо з літературною спадщиною Шевченка дослідникам було простіше дати собі раду завдяки характерному стилю, збереженим автографам віршів та щоденнику, то ідентифікувати його художні твори було значно складніше.
Тепер існує цілий перелік із понад 400 картин та ескізів, яким свого часу приписували авторство Тараса Шевченка. Серед них був і так званий “Портрет українського селянина” — олійна картина, яка була придбана в Києві та опинилася у приватній збірці польського краєзнавця та літератора Францішка Гавронського на псевдо Равіта, який мешкав у той час у селі Лозова біля Львова.
Невдовзі після ювілейної дати роковин смерті Шевченка в літературно-науковому додатку до газети Kuryer Lwowski “Na ziemi naszej” з’явилася публікація, в якій Равіта-Гавронський описував картину, власником якої він став, і розмістив її фоторепродукцію.
“Куплено її було в Києві на розпродажі майна, що залишилося після смерті І.М. Сошенка, колишнього вчителя малювання 2-ї Київської гімназії з 1858 року. Продавець, ім’я якого стерлося з пам’яті, переконував, що це була робота пензля українського поета Тараса Шевченка”, – написав він в опублікованій замітці.
Дослідник зауважив, що таке твердження може бути цілком правдивим, адже Іван Сошенко та Тарас Шевченко підтримували приятельські стосунки ще з часів спільного перебування у Санкт-Петербурзі, де вони навчалися в Академії мистецтв. Вони товаришували між собою до часу заслання Шевченка до Оренбурга і зберігали добре знайомство потім.
За даними Равіти-Гавронського, улітку 1846 року під час поїздки Шевченка на Україну він відвідав містечко Ніжин на Чернігівщині, де в той час працював вчителем малювання Сошенко з платнею 4 рублі на місяць. “Ймовірно, до того часу належить портрет, який ми репродукуємо. Вихор життя поніс Шевченка далі, а ескіз залишився у Сошенка і тільки після його смерті був проданий”, – припустив дослідник.
Таку гіпотезу власник загадкової картини аргументував також спогадами Чужбинського (український історик та етнограф Олександр Афанасьєф-Чужбинський супроводжував Тараса Шевченка під час його поїздок в Україну, – авт.), в яких він писав, що Шевченко робив багато замальовок місцевих людей, але, куди вони поділися — невідомо.
“Ці припущення, попри свою правдоподібність, не мають свого головного підтвердження — певності, яку дає підпис художника на картині. Про щось певніше можна буде говорити, коли буде глибше вивчено образотворчу діяльність Шевченка”, – зауважив при цьому Равіта-Гавронський.
Дослідник відзначив, що вже в часі придбання продавець картини звертав увагу, що картина виконана в стилі, яким користувався Тарас Шевченко. Але на думку Гавронського, це теж ще не є підтвердженням його авторства, оскільки Шевченко, як незалежна творча натура, не користувався одними формами та шаблонами, а застосовував у творчості різні дороги, відходячи від настанов учителів.
У післямові до замітки Гавронський-Равіта додав, що на тильному боці картини, який був заклеєний папером, він виявив напис, зроблений олівцем: “Работа Т.Т.Шевченка. Сошенко” . Хто і коли зробив цей напис дослідник з’ясувати не зміг.
“Відсутність авторського підпису ще не є спростуванням, Рафаель та Рембрандт рідко підписували свої роботи, а хвацькі маляри пишуть його за звичай великими літерами”, – іронічно при цьому зауважив Гавронський, зазначивши, що портрет селянина з-під Києва міг би зацікавити дослідників біографії Шевченка, а в випадку підтвердження авторства, стати важливою пам’яткою для українців.
Місце знаходження цієї картини, автором якої, зрештою, Шевченка так і не було офіційно визнано, тепер невідоме.
З відкритих джерел відомо, що Францішек Гавронський-Равіта був відомою постаттю в тогочасному краєзнавстві, досліджуючи насамперед українсько-польські стосунки з часів козаччини. У 1892 році його родина переїхала до Львова, де Гавронський став власником кількох кам’яниць, а вже через два роки збудував собі невеличку віллу в Брюховичах.
У 1901 році Гавронський-Равіта переїхав до маєтку в Лозині, звідки через 10 років написав згадану вище замітку про картину Шевченка до львівського видання. У 1911 році краєзнавець виїхав із села, повернувшись спершу до Львова, а звідти – до Кракова. Першу світову війну він перебув у курортному містечку Закопане. Якою була доля загадкової картини під час усіх цих переїздів, встановити не вдалося.
Сформовані олігархічні групи через інкорпоровані у владу «свої правильні» кадри приватизували сектора вітчизняної економіки: газовий, хімічний, енергетичний, нафтопереробний - і «протягнули свої кігті» до прибуткового аграрному сектору, заявив секретар Ради національної безпеки і оборони (РНБО) Олексій Данилов.
«На мою думку, за попередньою оцінкою, в Україні є 13 осіб, яких можна віднести до категорії олігархів. Основна ознака цієї групи - вплив на владу ... », - написав він у Facebook, коментуючи своє повідомлення напередодні про« впевнено »певних РНБО 13 олігархів.
Данилов зазначив, що поряд з військовою агресією Російської Федерації олігархічна система є однією з основних загроз національній безпеці.
«Країна на довгі роки опинилася надійно замкненими в щільному олігархічному трикутнику - олігархічної економіки, яка породжувала монополії, що призводило до корупції», - підкреслив секретар РНБО.
За його словами, олігархи чинять шалений опір будь-яким системним реформам, які загрожують їх домінуючого положення в економічній сфері і впливу на державні інститути.
«Питання стоїть принципово: держава повинна демонтувати олігархічну економіку і ліквідувати" п'яту колону "як найближчі завдання, які стоять перед нами», - підкреслив Данилов.
У той же час Данилов не дав іншої додаткової інформації про критерії віднесення бізнесменів до олігархів.
Україна, Великобританія, Канада і Швеція звертають увагу на доповідь експертів ООН, оприлюднений в лютому, в якому вказується на порушення Іраном прав людини як до, так і після трагедії: зокрема, сім'ї загиблих піддаються переслідуванням і погрозам з боку іранської влади
Україна приєдналася до спільної заяви Великобританії, Канади і Швеції щодо поразки Іраном літака авіакомпанії МАУ рейсу PS752. Про це повідомляє прес-служба українського МЗС.
"У лютому спеціальні доповідачі Агнес Калламар і Джаваід Рехман оприлюднили лист на адресу уряду Ірану, в якому було викладено ряд серйозних звинувачень. Головним занепокоєнням є те, що було порушено право на життя 176 пасажирів і членів екіпажу. Виходимо з того, що Іран не відповів на цей лист. Порушення Іраном зобов'язань з прав людини є надзвичайно тривожним. це ускладнюється повідомленнями про цілком неприпустимих переслідування та погрози членам сімей деяких жертв ", - йдеться в спільній заяві зазначених країн.
У зв'язку з цим Україна, Великобританія, Канада і Швеція закликали Іран:
- невідкладно дати відповідь на лист спеціального доповідача Ради ООН з прав людини Агнес Калламар;
- негайно припинити переслідування і залякування сімей жертв як в Ірані, так і за його межами;
- забезпечити повне і прозоре розслідування кримінальних справ і неупереджене судочинство як частина його обов'язки забезпечити справедливість для жертв цієї трагедії;
- надати вичерпну та прозорий звіт про події, що призвели до цієї трагедії.
Нагадаємо, в лютому д ва експерта ООН Агнес Калламар і Джаваід Рехман в спеціальних доповідях заявили , що Іран здійснив численні порушення прав людини, збивши літак рейсу PS752 авіакомпанії "Міжнародної авіалінії України", а також після цього смертоносної катастрофи.
Як відомо, 8 січня 2020 року украинск ий літак, следовавш ий з Тегерана до Києва, був збитий над іранською столицею. В се 176 осіб, які перебували на борту, загинули.
Вранці в суботу, 11 січня, Генеральний штаб Збройних сил Ірану заявив, що в український літак Boeing 737 потрапила ракета, запущена військовим центром "Вартових ісламської революції".
Результати здійсненого у Франції розшифровки інформації з бортових самописців літака підтвердили, що катастрофа сталася в результаті ракетної атаки.
20 лютого повідомлялося, що військова прокуратура Ірану заявила про завершення процесу розслідування збивання українського літака МАУ ( "Міжнародні авіалінії України").