хочу сюда!
 

Наталия

37 лет, дева, познакомится с парнем в возрасте 34-45 лет

Заметки с меткой «слідство»

Милість до переможених дає перемогу у війні в цілому

 
Усі фігуранти скандальної справи про "податкові майданчики Клименка" опинилися на волі 
 Всього слідством було встановлено 50 фігурантів справи
Фото: МВС

Всього слідством було встановлено 50 фігурантів справи

Після гучних затримань 2017 року у межах спецоперації проти так званих "податкових майданчиках Клименка" всі фігуранти скандальної справи у підсумку опинилися на волі.

Про це йдеться у відповіді Генеральної прокуратури на запит Української правди.

Як зазначається, усі затримані наразі вийшли під заставу або за закінченням терміну можливого арешту.

"Станом на 30 липня, підозрювані під вартою не перебувають, унаслідок закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою - дванадцять місяців і сплаченого встановленого судом розміру застави", - заявили у ГПУ.

Всього слідством було встановлено 50 фігурантів справи, які, імовірно, брали участь у корупційній схемі Олександра Клименка, що очолював на той час Міністерство доходів і зборів.

Нагадаємо, 24 травня 2017 року працівники Національної поліції спільно з військовими прокурорами провели понад 400 обшуків у 15 областях у межах одномоментної антикорупційної операціїпроти "податківців Клименка".

За даними слідства, чиновники Міндоходів створили та сприяли роботі так званих податкових майданчиків, завдяки яким Клименком та його соратниками бюджету України було завдано збитків на 95,921 млрд гривень.

https://nv.ua/ukr/ukraine/politics/vsi-fihuranti-skandalnoji-spravi-pro-podatkovikh-majdanchikakh-klimenko-opinilisja-na-voli-2488772.html

Коли Кремль нищить своїх агентів - що нам до того?

Справа Шеремета: тисяча допитів і жодного підозрюваного
20.07.2018, 14:00 

Два роки тому в центрі Києва був вчинений зухвалий терористичний акт, внаслідок якого загинув відомий журналіст Павло Шеремет: лауреат премії ОБСЄ за демократію та за захист прав людини в галузі журналістики, фіналіст ТЕФІ 2001 року в номінації "журналістське розслідування" за фільм "Дике полювання" та в номінації "публіцистична програма" за документальний фільм "Раб і його жінки", автор книги "Випадковий президент", присвяченої режиму президента Білорусі О. Лукашенка. 

Читайте також: Павло Шеремет. 2 роки. Вбивці досі не знайдені

Можна ще довго перераховувати професійні здобутки Павла, але очевидно, що він став фігурою щонайменше європейського рівня та був незручним жодному з авторитарних президентів на пострадянському просторі. Терористичний акт відбувся в багатолюдному місці в Києві на розі вулиць Хмельницького та Франка внаслідок приведення в дію вибухового пристрою, що був прикріплений під дніщем його автомобіля!

Аналіз наступних подій навів мене на сумну думку, що непрофесійні, нескоординовані діі спеціальних служб та поліціі після вибуху привели до фактичної втрати важливих доказів, необхідних для швидкого розкриття цього зухвалого та цинічного злочину. Адже одразу після вибуху, з легкої руки невідомої особи подію оцінили як "вибух газового балону", а тому не було введено плану "перехват", місце злочину не було очіплено від допитливих глядачів, які настирливо "затоптували" сліди злочину. Я вже не кажу про безпеку повторного вибуху – поліція без діяла. Пожежники домили те, що не "затоптали" перехожі.

Як наслідок: десятки експертиз, тисячі опитних свідків, десятки томів справи жодного результату не дали. Спеціалісти з ФБР "розвели руками". Рослідування фактично відбуваєть лише в трьох напрямках: професійна діяльність, особисті мотиви, помилки об’єкту. Тож версія власне "терористичного акту" не перевіряється, адже в цьому разі підслідність належить Службі Безпеки України.

Я не думаю, що потерпілим важливо , хто буде розслідувати цей злочин. Очевидно , що – важливо встановити замовників та виконавців злочину. Тут я зловив себе на думці, що в Україні де йде війна не тільки на Донбасі , але і в мирних містах, де терористичні акти увійшли в мирне повсякдення , має існувати слідчий орган , який би спеціалізувався на розслідуванні терористичних актів, де б вони і коли не відбувалися.

Читайте також: От пропаганды до террора: агенты России за границей

Натомість маємо серію подібних за виконанням терористичних актів, в яких постраждали Тимур Махаурі, Максим Шаповал, Олександр Хараберюш, Павло Шеремет та Ігорь Мосійчук, але всі вказані злочини розслідують різні за рівнем та відомствами слідчі органи, не забезпечуючи при цьому взаємного обміну оперативною інформацією та матеріалами досудового слідства. 

Тож питання : "Хто винен в смерті Павла Шеремета?" залишається без відповіді.

Андрій МАМАЛИГА

Богдан Гордасевич: Я одному дивуюсь: про нашого справді героя Максима Шаповала тихо, а за цього іноземця галасу ой лихо! СБУ має докази і повинно їх оприлюднити, що Шеремет був резидентом ФСБ, якого ті і прибрали, щоб вбити в буквальному розумінні "двох зайців": непотріб ліквідувати і Україну обісрати. Вдалося, як бачу. Кремль своїх не жалкує, а тут якийсь білорус заартачився, бо саме перед тим чогось їздив до Москви і щось не поділив з кимсь "вгорі", за що і поплатився. Чому Україна має витрачати ресурси на цей злочин, а інші, значно для нас важливіші, - ігнорувати.

Мене злостить, що багато хто в Україні про агентуру РФ серед нас думає за штампами "Совка", що це паскудна зовні людина з бігаючими очиськами і огидною поведінкою та мовою. А насправід це як отой білорус Шеремет. Хотілося би помилятися, але це навряд чи, бо ніхто з перших осіб не засвітився на поминальних заходах, оскільки достатньо поінформовані..

Мифология Павла Шеремета
25.07.2017, 16:14  1921  0

"Я живу в Киеве уже пятый год. Я не собираюсь менять гражданство и не изображаю из себя украинца. Этого никто и не требует. Но я вижу, как много людей бережно относится к своему родному, украинскому языку, что начинаю и сам переходить на украинский. Я уже почти все понимаю, но еще не говорю. 
Я по утрам веду программу на одной из украинских радиостанций и каждый день в эфире читаю по 10 минут на украинском языке. Я не боюсь делать ошибки и выглядеть смешным.
Не бойтесь и вы, умные люди вас поймут и поддержат, а дуракам и объяснять ничего не надо. Дураков вообще не должно быть рядом с нами".

Павел Шеремет, 17 июля 2016 года 

Вчера рыдала. Прочитала вот это.



Как стыдливо признался сам автор, "насцяв в тапки". 

Существует правило – если ты не реагируешь на вранье, в гугле о тебе найдут в итоге только ложь. Павел не может дать отпор. Но я его в обиду не дам. 

Сама статья на сайте висит в разделе "выбор редакции", а в адресной строке можно найти даже слово editorial, что во всех странах означает мнение редакции. 

Никто не ставит под сомнение право каждой редакции на свою позицию. Странно только, когда она касается другого издания, а не власти, и коллеги-журналиста, а не проворовавшегося министра. 

Еще хуже, когда текст, который называется редакционным и подписан автором, который ничего больше на сайте не опубликовал (кроме глав собственной книги), полон фактологических ошибок. 

Согласитесь, что может быть хуже, когда автор притягивает за уши одни факты, чтобы подтвердить свою версию, и не замечает/пропускает/не знает других фактов, которые легко опровергли бы его слова? Или использует в статье как базовую информацию Википедии?
 

Читайте также: Представники влади повністю проігнорували річницю загибелі Шеремета

Ложь номер 1.

"Конфлікт з Лукашенком у Шеремета виник, коли він став працювати на російські державні медіа". "Шеремет став опозиціонером (до Лукашенка), перейшовши на роботу до росіян".

Это неправда. 

Еще в 1994 году Павел стал ведущим самой на то время интересной (и это не моя оценка – спросите живых свидетелей) аналитической программы "Проспект". Программа выходила на частном канале и была очень критичной по отношению к власти, поэтому ее довольно быстро закрыли. Именно за эту программу Павел был удостоен премии имени Алеся Адамовича как лучший белорусский журналист. 

Павел стал самым молодым главным редактором деловой газеты в Белоруссии, которую тоже вскоре прикрыл Лукашенко. 

То есть как острый критик Лукашенко Шеремет сформировался еще до того, как начал работать на ОРТ. 
 

Ложь номер 2.

"Павло Шеремет був неабияк обізнаний щодо обставин його смерті, однак не став ділитися деталями із слідством. Принаймні, не сказав, звідки йому відомо ті деталі.

Шеремет ніколи не заперечував свій зв’язок із долею Завадського (мається на увазі те, що Павло вважав, що смерть товариша пов’язана з ним, він знав її причини)". 
 

Это неправда. Ни в разговоре со мной, ни с родными, ни с коллегами Павел никогда ничего не говорил о том, как был убит его друг. Это предположение, как следует из текста, автор взял из Википедии. 

Я испытываю уважение к колоссальному коллективному труду создателей Википедии, но, простите, там даже неверно указана дата рождения Павла! А ссылки на «источники», подтверждающие эту чушь, не работают. 

ПолуЛожь номер 3.

"В Україні схильні вважати, що Шеремет остаточно полишив російську журналістику у 2012-у, коли почав регулярно дописувати в "Українській правді", а згодом став виконавчим директором цього видання. Однак це неправда.
З вересня 2013-го по липень 2014-го він вів передачу на "Громадському телебаченні Росії" - телеканалі, створеному за ініціативи і на кошти уряду РФ".

Да, это правда! "Але Є Одне Але", как говорит Майкл Щур.

Читайте также: Абсурд времён Петра Порошенко

Во-первых, в 2012-2013 году он работал еще на украинском телеканале ТиВиАй. Его первым оттуда уволили, в первый же день рейдерского захвата при участии Княжицкого. А затем оттуда ушли все приличные журналисты. 

Во-вторых, действительно, Павел вел на ОТР программу под названием «Прав?Да!». Это была единственная на то время на российском телевидении передача, где можно было услышать оппозиционеров, например, все того же Немцова. Там Павел рассказывал о киевском Майдане – он приезжал в Москву в своей желтой куртке, пропахшей дымом, и нельзя было не поверить ему, когда он рассказывал о событиях той зимы. 

И да! Именно поэтому его оттуда уволили. Главным редактором канала был Анатолий Лысенко, которого люди нашего поколения помнят по программе «Взгляд». Ему позвонил Алексей Громов, бывший пресс-секретарь Путина (я не знаю, какую должность он занимал в 2013-м в Кремле) и прямо сказал уволить Павла. Там точно знали, что никакие рекомендации смягчить программу на Павла не подействуют. Сразу увольнять было неудобно, поэтому сначала ему стыдливо предложили двухмесячный отпуск, в надежде, что в Кремле о просьбе позабудут. Не забыли. Паше пришлось уволиться. 

Напоследок автор пишет: "Та у своїх текстах, програмах, заявах Павто Шеремет в останні роки займав проукраїнську позицію. Він обрав Україну. Щоправда, вже після його убивства українські силовики з’ясували, що він "мав доволі активні контакти на території агресора – Російської Федерації."

Сенсация! Это удивительно? Павел летал в Москву регулярно – он ездил к детям. И, между прочим, в последнее время опасался этих поездок.

Да, он долго работал на российском ТВ, в издательстве Коммерсант. Он честно об этом писал, говорил, рассказывал о работе на ОРТ а-ля Доренко, о своем уроке жизни – нельзя делать то, за что тебе стыдно. Ушел с канала, кстати, после своей статьи в "Ведомостях" о том, что Россия Путина становится похожей на Беларусь Лукашенко. 

Со своей личной истории Павел начинал каждый первый урок в школе журналистики – он точно не желал, чтобы кто-то повторил его ошибки. Павел был разным, не обязательно всем его любить, но он был честен с людьми. 

Мы по-прежнему не знаем, за что его убили. Если бы полиция сделала свое дело, возможно, из трех версий – российская, белорусская и украинская – мы обсуждали бы сейчас всего одну. В данный момент времени для меня все три версии абсолютно равнозначны. 

Отдельный привет автору за манипулятивный заголовок. Вроде и правда, но осадок неприятный. Какое-то разоблачение на пустом месте чувствуется, вроде как Павел преступление совершил. Главный редактор признался в комментариях, что заголовок выбран именно таким, чтобы статью заметили. 

Но почему "белорусский журналист" взято в кавычки? Чтобы поддержать Лукашенко, который демонстративно лишил Павла белорусского гражданства? 

О чем вообще этот текст? О том, что убийство журналиста, который долгое время работал в других странах, не нуждается в тщательном расследовании? Типа, не страшно, что его убили?

Мне страшно. А вам, Лаврик?

Олена ПРИТУЛА


Чому держава піклується про вбивць, а не про постраждалих?

Коли я був хлопчаком, то у нашому селі на Вінниччині у кожній хаті обов’язково була корова. І кожна сім’я випасала свою молочницю. За шістсот метрів від моєї хати (тисячу раз виміряв спідометром велосипеда), мешкав мій ровесник-пастушок і до того ж однокласник Вова Олійник. Батько його трудився в ремонтно-механічних майстернях, які згодом виросли до заводу, а тепер, зрозуміло, на тому місці стирчить лише височенна труба між розвалин, мати його сапала колгоспні буряки, як і моя.

         Після восьмого класу Володя більше не з’явився в школі, став причіплювачем у тракторній бригаді. Ще за якийсь час він працював водієм. Переїхав до Вінниці. Іноді, коли  я приїздив провідати матір у Джурин, то зрідка бачив, що під ворітьми його батьків стояло з гарячим ще двигуном потужне вантажне авто з причепом, і щоразу більше й більше. Згодом – там подеколи з’являлися грандіозні дальньобійні фури. Він був шофер масштабний. Якщо в якийсь десяток літ ми випадково зустрічалися на сільській вулиці, Володя, добродушно посміхаючись, казав: усе, мовляв, добре. Збудував у Вінниці дім, маю двоє дітей, труджуся...

         У нинішньому столітті я його, здається, не бачив жодного разу, бо в подвір’ї його батьків, колись помітив, давно росте чортополох, і в моєї матері також. З 2004-го, як її нестало. А на цвинтар до рідних ми їздимо, мабуть, у різні дні.  

         І ось нещодавно у мене озвався телефонний дзвінок. Дивно, але мене розшукав Вова, Володимир Степанович Олійник.

         Та історія, яку він розповів, можливо, навіть важливіше – як саме розповів, з якими емоціями, акцентами, з яким надривом у голосі, збунтувала в мені все. Я тиждень мимоволі думав про ним сказане, уривки цих епізодів, повідані ним, мені навіть снилися.

         Словом, у Володі Олійника був син Сашко. На початку нульових років йому виповнилося двадцять три роки. Але хлопець завоював собі славу відомої на весь світ людини – срібний призер чемпіонату Європи та світу 1999 року, Кубку світу 2001 року з боротьби самбо. Ви жрозумієте, що це таке?

         Щоб не сидіти у батьків на шиї, пішов парубійко, зрозуміло ж, у такій ситуації тілоохоронцем. За нього навіть було змагання серед вінницьких товстосумів. Бо під охороною такого відомого майстра рукопашного бою нікому не страшно. Переміг магнат, який володів найкрупнішими чотирнадцятьма магазинами.

         Одного дня, хазяїна позвали на зустріч. Вони приїхали в умовне місце, і охоронюваний, абсолютно безпечна людина, тільки авто зупинилося, не зважаючи на настирливі протести Сашка Олійника, беззастережно відчинив двері і вийшов. І тут же блискавично пролунав постріл. Куля втрапила у живіт бізнесмену. Наступної миті боєць у карколомному селфі перестрибує через авто ворогів і падає на руку кіллера. Коротка і жорстока сутичка. Сухо звучить другий постріл. Куля потрапляє в висок Олійника. Бандити навтьоки. Магната з Вінниці кулею доправили до операційного столу у… Хмельницькому, він вижив, син мого шкільного друга помер на місці. Трагедія.

         І тут починається друга серія страждань Володимира Олійника. Уявіть лише на мить, що означає втратити такого сина. А особливо ж тоді, коли міліція, прокуратура тут же списали справу з розшуку. Мовляв, бандити зальотні, їх ніхто і ніколи не знайде, тому й не немає чого старатися – наяву стовідсотковий «глухар». Відверто, нахабно, батькові загиблого в очі. Немовби з тим, щоб підтримати убивць. Тільки не на того натрапили люди в погонах. Батько Сашка Олійника щотижня приходив по черзі до обласного, міського прокурора, до керівників міліції. Він говорив їм в обличчя, хто вони є насправді, пустивши під лід справу розшуку злочинців. І вимагав, вимагав розгляду кримінальної справи, пошуку вбивць. Були сотні листів на адреси керівників держави, генпрокуратури, МВС. Він побував на прийомах у Києві в десятків високих чиновників, депутатів. Його вже футболили як могли, від його начальники ховалися в туалетах і поза шторами. Він, звичайно ж, був агресивний, страшний і пекельний у своєму гніві. Йому десятки разів погрожували арештами й ув’язненням, але не посміли: це був батько, який вимагав справедливості.

         На іншому фланзі він теж вів велику роботу. Сам шукав, настирно, в’їдливо, невідчепно убивцю в стані бандюків. І, звичайно ж, встановив того, хто стріляв у його сина, де той знаходиться, як його можна взяти без стрільби і втрат. На противагу зграям озброєних правоохоронців, підпертих усіма там законами, положеннями, охоронюваними правами у своїх діях державою. Один люблячий батько, який дав слово на могилі сина відплатити за його смерть, і тисячні загони ледарів у погонах, котрі лише заглядають до рук за хабарем. Він привів озброєних ментів під лежку вбивці і сказав: «беріть…»

         Тут ще можна довго розказувати, як велося розслідування, скільки потрачено сил, здоров’я Володимиром на особистий збір доказів вини вбивці, бо слідча машина фактично бездіяла (зумисне чи ні, це, мабуть, треба доводити), як йшов суд, де всі докази звинувачення чомусь явно футболилися. З великими потугами, кіллеру виписали його законних п’ятнадцять літ. І хтось би подумав, що Володимиру Олійнику варто було б перевести дух: негідник уже на нарах.

         Але маю не такого слабодухого, а цілеспрямованого і справедливого однокласника-односельця. Він пішов у правову атаку за те, щоб убивця компенсував йому фізичні й моральні втрати через цілеспрямоване, зумисне вбивство сина.

         -Я кров’ю не торгую, - заявив у розмові зі мною Володимир Олійник, - і мені не потрібні ці смертельні гроші. Я всі до єдиної копійки віддам на підтримку таких як сам – тих, хто постраждав від навмисного вбивства, втративши батьків, дітей. А таких, щоб ти знав, у нас сотні, тисячі. І їх ніхто не підтримує, не допомагає. Ніякого контролю з боку держави за присудженим покриттям збитків постраждалим не здійснюється. Тим паче, такі як мій ворог навмисне, відбуваючи покарання не працюють, всяко ухиляються від роботи або трудяться лише стільки, щоб оплатити вартість свого перебування в тюрмі – на носки, на труси, і тільки. Бо їсти йому завжди дадуть.

         Тут розпочалася нова війна. Бо в усіх державних органах В. Олійника сприймали за дурника. Мовляв, яке відшкодування? Хто засудженого зможе змусити працювати – хоче трудиться, хоче лежить весь свій строк на боку.

         Якщо так, заявив Володимир Олійник, у такому разі за вбивцю повинна платити держава.Бо вона не вберегла його сина. Вона не забезпечила, відповідно до Конституції, Олександру Олійнику повну правову безпеку, допустивши, що вулицями міста вільно розгулюють не просто озброєні люди – кіллери, з замовленнями на конкретне вбивство, що, власне, було доведено в суді

Відтак, як не важко зрозуміти, мій шкільний товариш пішов в атаку на всю недолугу нашу правову систему, на державу. Адже виставив їй мільйон гривень збитків, яких він, як батько, поніс від втрати сина у розквіті сил. Щоб держава або стягнула з убивці ці кошти, або сплатила з своїх активів постраждалим - йому й матері сина.  До речі, щоб було зрозуміло, яка це страшенна біль втрати, подам один тільки штрих, одну лише деталь. У ті останні дні свого життя, його Сашко збирався одружитися. Дівчину  вибрав, звісно ж, найкращу. Його наречена після похорон батька Володимира і його дружину стала називати татом та мамою. І Олійники це родинне зближення прийняли. Батьки Сашка часто провідують невінчану невістку дома, разом відзначають дні народження. Дівчина так і не виходить заміж. Вона трудиться завучем…

А ось де завучем, мій друг дитинства на міг вимовити у телефону трубку, голос зламався, він вперше за весь час нашої розмови заплакав, йому забракло слів. Я не став потім уточняти, де завучем працює їхня невістка, щоб не ятрити цю частину його зболеної душі.

Хто не знає, що таке воювати проти держави, нехай запитає у мене. Але зважте, Володя водій-дальньобійник, я був головним редактором наймасовішої в Україні газети (наклад за станом  на 1 січня 1998 року склав 632 тисячі примірників) і мене за критичні виступи проти Л. Кучми та недорікуватого прем’єра В. Пустовойтенка, за надуманими причинами, упекли до СІЗО на сім місяців і 24 доби. Але він відважний, зовсім не боїться. Загартувався. З цією вимогою, щоб усім, хто постраждав від зумисних убивств злочинців, а коли держава не може, не вміє з них стягнути присуджені відшкодування, то нехай платиться за все з державного бюджету, - Володимир обійшов, напевне, усі владні структури України. Він «проклепав» мізки чи не всім народним депутатам попереднього скликання. І добився таки того, що група нардепів за його участі почала розробляти відповідний законопроект, готувати його для реєстрації у Верховній Раді. І тут вибухнули події Майдану. Всім стало не до Олійника. Далі все взагалі пішло шкереберть з парламентом. Кинувся мій Володимир до депутатів нового скликання – абсолютне непорозуміння. Якась, аж начебто ворожа відраза в оцінках, сприйняттях, діях.

-Я замало не побився з Єгором Соболєвим, головою парламентського Комітету з протидії корупції, - мовить схвильований Володя. -  Я йому кажу, що злочинець має не просто відсидіти строк, а відшкодувати збитки. Держава має змусити його це зробити на користь потерпілих, якщо не може – нехай платить сама за його. Держава! Якщо вона заплатить раз, другий, десятий, сотий, держава скаже сама, а де ж мої правоохоронні органи, чому не працюють вони? Знаєш, як тоді вони запрацюють. А що мені відповідає твій знайомий, колишній журналіст Соболєв?  «Як ви можете таке говорити, коли у нас війна…» Я не стримався, взяв його за барки…

Не повірите, але це факт – Володимир Олійник створив у Вінниці громадську організацію з захисту прав постраждалих від насильств. Шкода, каже, що в організації 99 відсотків жінки, бо, як правило, гинуть від рук убивць чоловіки. Вони тепере шукають правду. Але тим активнішими, цілеспрямованішими бувають наші спільні виступи. 

«О, - мовить Володимир Степанович, - чиновники, прокурори, міліцянти-поліцянти найбільше бояться якраз розлючених жінок, яким втрачати уже нічого, оскільки вони позбулися найдорожчого у житті…»

Кажу Володимиру: тобі, друже, потрібно шукати підтримки у правозахисників. За всю годину розмову він уперше нервово сміється.

-Ти глибоко помиляєшся, - каже. – Усі правозахисні організації кують свою славу на охороні якраз прав убивць (підкреслення моє – автор), на облаштуванні комфортних умов їхнього життя за гратами: щоб доброякісне подавали харчування, щоб чисті простирадла в камерах були, обов’язково раз на тиждень лазня, щоб читати було що, телевізор, щоб кіно крутив справно. Одне слово, облаштовують для убивці мого сина райське життя-бутя. За цим ревно слідкувала уповноважена з прав людини Верховної Ради Карпачова, нині цим справно займається пані Лутковська. А коли я до них звертаюся по захист прав постраждалого від рук убивці, якого вони поливають і прихорошують на відсидці, відкривають на мене здивовано очі. А іноді й рота. Я для них, як ти іноді пишеш, – терра інкогніто… Сказати б, незрозуміла істота.

Олійник розповідає, що мав на цьому грунті жорсткий конфлікт з колишнім представником Гельсінської правозахисної групи у Вінниці Дмитром Гройсманом (нині покійний), коли звернувся по допомогу. Той теж спеціалізувався на захисті інтересів засуджених. Іншими словами,  на охороні блатного життя, в тому числі й убивць нічого не винних людей, як Сашко Олійник. Вислухавши батька, славетний правозахисник у грубій формі відповів, що захисту інтересів своїх прав, як постраждалого в Україні йому не добитися. І Гельсінська група цим не займається. Володя не стримався і нині... не шкодує. Лише каже: «Кого ж вони захищають? І чому не безневинного постраждалих, а вбивць...»

Володимир Олійник на чому світ стоїть лає так званий закон Надії Савченко, котрий проголошує: доба проведена засудженим у СІЗО зараховується за дві. Убивця його сина відсидів уже десять з п’ятнадцяти літ ув’язнення. Три з них знаходився в слідчому ізолятору. Мав би «калатати» строк до 2020 року, а тепер, з урахуванням поправки пані Савченко, вийде на свободу в 2017 чи 2018-му. "Чому так?" – запитує мій однокланик. Називає це повним абсурдом.

Держава теж не мовчить, вона починає наступ на Володимира Олійника, всіма доступними засобами намагаючись прикрити його громадську організацію. Позаяк на неї починають звертати увагу всі, у тому числі й за кордоном.  А в прокуратурі, куди повсякчас через це тепер викликають пана Володимира, діють у руслі, мабуть, тотального наступу на громадянські права й свободи в Україні, що спостерігається останнім часом. Володимир Степанович зателефонував мені за публічною підтримкою. Хоча можливості у мене тепер вкрай обмежені – ось вам розповів цю історію з історій за емоційною напругою... Ще просив підшукати йому надійних адвокатів-професіоналів з захисту прав громадської організації. «Можливо, віднайдеш телефон адвоката Тетяна Монтян, моя тема якраз для неї – жива і скандальна", - сказав на закінчення.

Друзі мої читачі! Можливо з вас хтось хоче і може посприяти Володимиру Олійнику, очолюваній ним організації з захисту прав ПОТЕРПІЛИХ від умисних убивств. Підключіться. Бог вам віддячить. Ось вам  телефон Володимира Степановича – 067 224-80-78.  Якщо хтось може допомогти з’єднати його з Тетяною Монтян – ви йому здорово допоможете. І всім нам, бо ми мамо бути всі за одне. Вірте і знайте: він бореться за справедливість!

Тут, можливо, порібна й допомога кваліфікованих психологів. Я його переконлив просив: спускай цю історію трохи на гальмах. В такому угарі не можна жити вже стільки літ. Його серце, виявляється, вже вхоплювали інсульт та інфаркт. На це він букально кричить мені у відповідь: "Сашко, я відступити не можу. Якщо відступлю - тут же помру.Я цим живу..." Хтось із знаючих психологів, допоможіть. 

Зателефонуйте йому, друзі...   Підтримайте...