Михайло Сергійович Грушевський (нар. 17 (29) вересня 1866, м. Холм, нині Польща — † 25 листопада 1934, м. Кисловодськ, РРФСР) — професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць.
Біографія
 Походження
Михайло Грушевський, 1895. Батько — Грушевський Сергій Федорович. Уродженець Холму, Михайло Грушевський виріс на Кавказі — спочатку в Ставрополі, а потім у Владикавказі. Проте Сестринівка стала його духовною батьківщиною: тут народилася та виросла його мати Глафіра Захарівна і 17-річною вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського; у Сестринівці провів своє життя батько Глафіри — місцевий священик Захарій Опоков.
Дід Михайла Грушевського, який благословив онука на навчання у Києві в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом святого рівноапостольського Володимира, — і йому було подаровано дворянство. Саме дід навчався у Тифліській гімназії і в Київському університеті на історико-філологічному факультеті.
 Університети
В університеті Михайло Грушевський працював під керівництвом Володимира Антоновича. Уже на третьому курсі Грушевський пише наукову роботу «История Киевской земли от смерти Ярослава до конца XIV века», яку 1890 було удостоєно золотої медалі.
1890—1894 — професорський стипендіат Університету Св. Володимира. У травні 1894 захистив магістерську дисертацію «Барское староство. Исторические очерки».
1894—1914 — професор Львівського університету, голова НТШ, головний редактор «Літературно-Наукового Вісника». Засновник і голова Українського Наукового Товариства.
На початку першої світової війни Грушевський приїхав до Києва. Влада була вороже настроєна до вченого — засилає його до Симбірська як українського сепаратиста і «мазепинця». Волю принесла Лютнева революція в Петрограді.
4 березня 1917 в Києві утворюється Українська Центральна Рада, головою якої заочно обрано Михайла Грушевського. Викликаний телеграмою, 12 березня він повертається з Москви до Києва.
 Центральній Раді
Центральна Рада діяла протягом 14 місяців. Першим Універсалом було проголошено автономію України в складі Російської федеративної республіки. Третім Універсалом Центральна Рада проголосила Українську Народну Республіку, а 22 січня 1918 Четвертим Універсалом — повну політичну незалежність України від Росії.
29 квітня 1918 в Києві вже відбувся державний переворот і влада перейшла до рук гетьмана Павла Скоропадського.
Після падіння Центральної Ради Грушевський деякий час (у лютому — березні 1919 року) перебував у Кам'янці-Подільському, де редагував газету «Голос Поділля», пізніше — у Празі, Відні, Женеві.
 Грушевський — академік
Меморіальна дошка на будику на вул. Володимирській де був ВУАН
1923 року був обраний академіком ВУАН. У березні 1924 року із сім'єю приїхав до Києва. Працював професором історії в Київському державному університеті. Був обраний академіком Всеукраїнської академії наук, керівником історико-філологічного відділу. Очолював археографічну комісію ВУАН, метою існування якої було створення наукового опису видань, надрукованих на території етнографічної України в XVI—XVIII століттях. При цій комісії у зв'язку з 350-річчям друкованої справи в Україні був створений комітет, секретарем якого був призначений В. Барвінок.Через шість років його обрали дійсним членом Академії наук СРСР. У 1924—1931 роках очолював історичні установи ВУАН.
 У Москві
Від 1931 року змушений був жити в Москві. У січні 1934 року Володимир Затонський виступив на сесії ВУАН, зробивши основний акцент на критиці академіка Грушевського. Близькість до російських кадетів, орієнтація на німецький імперіалізм у боротьбі з «навалою більшовизму», звинувачення у дворушництві, сумнівність наукової порядності — далеко не повний перелік «гріхів», які посипалися на вченого.
Могила Грушевського на Байковому цвинтарі
Наприкінці 1934 року Грушевський відпочивав у одному з кисловодських санаторіїв і несподівано захворів на карбункул. Втрутилися хірурги. Однак хвороба тільки посилилася, оскільки лікування було некваліфіковане. Грушевський помер 25 листопада.
Наступного дня газета «Вісті» від Ради Народних Комісарів УСРР вмістила повідомлення про смерть. У постанові Раднаркому зазначалося: «Зважаючи на особливі наукові заслуги перед Радянською Соціалістичною Республікою академіка Грушевського М. С., Рада Народних Комісарів УСРР постановила: Поховати академіка Грушевського М. С. в столиці України — Києві. Похорон взяти на рахунок держави. Для організації похорону утворити урядову комісію в такому складі: тт. Порайко (голова), Богомолець, Палладін, Корчак-Чепурківський. Призначити сім'ї академіка Грушевського М. С. персональну пенсію 500 крб. на місяць».)
Похований на Байковому кладовищі Києва (ділянка №6, біля Вознесенської церкви). Автори пам'ятника скульптор І. В. Макогон і архітектор В. Г. Кричевський.

 Міф про президентство
У спадок від української зарубіжної історіографії сучасній українській спільноті дістався міф про Грушевського — президента УНР, запроваджений Дмитром Дорошенком[2]. Міф прижився в публіцистиці й у науковій літературі.
У середині 1990-х, коли стало зрозуміло, що документи Української Центральної Ради не підтверджують цей факт, міф почав руйнуватися. Зокрема, у виданій до 130-річчя від дня народження Грушевського хроніці його життя, в передмові та переліку подій 29 квітня 1918 дані про обрання Грушевського президентом не наводяться. Серйозний удар по міфу завдано і на державному рівні. Ні на стелі біля зведеного 1999 пам'ятника Грушевському, ні в промові Президента України при його відкритті про «першопрезидентство» Грушевського не йшлося.
З погляду формального, юридичного, а відтак і наукового, Грушевський не був президентом Української Народної Республіки. Такої посади в УНР не існувало, не передбачала її й ухвалена в останній день функціонування Центральної Ради Конституція. Невідомий жодний акт, учинений Грушевським як президентом УНР.
Водночас кваліфікація Грушевського «президент Ради» була тоді досить поширеною, особливо в газетних публікаціях. Це ймовірно пов'язане з тим, що ще одне значення слова президент — голова (рос. председатель). Зокрема Грушевський послуговувався візиткою, де був напис французькою мовою «President du Parlament D'Ukraine» (президент парламенту України — тодішній відповідник сучасного Голови Верховної Ради України), а також пізніше підписувався «бувший президент Української Центральної Ради». В протоколах засідань Ради він називався українським словом «голова». Таким чином Грушевський був не головою УНР, а головою Центральної Ради УНР.
За доби Центральної Ради Грушевський був вищою посадовою особою УНР, якщо й не харизматичним, то найавторитетнішим лідером українства. За влучним висловом М. Ковалевського, він виконував «верховну функцію репрезентанта держави». Можливо, саме це дало підстави А. Жуковському назвати Грушевського «першим некоронованим президентом української держави».
Найповніший реєстр усіх, хто титулував його президентом, склав історик Павло Усенко у праці «Чи був Михайло Грушевський президентом України?». Однак старий міф і далі живе. Тільки у вересні-жовтні 2004 чимало друкованих і електронних ЗМІ знову розтиражували «президентство» Грушевського.
Після обрання у липні 1994 р. Президентом України Л.Д.Кучми його Адміністрація на чолі з Д.В.Табачником почала активно використовувати міф про президентство М.Грушевського з метою знизити значення опонента Кучми Л.М.Кравчука, як першого Президента України. Зокрема, в будинку Адміністрації Президента було встановлено погруддя М.Грушевського, а в 1998 р. було відкрито пам'ятник йому в Києві. Після того, як Л.М.Кравчук досяг політичного компромісу з Л.Д.Кучмою, а Д.Табачник втратив політичну вагу, роздування міфу про президентство Грушевського поступово припинилося.
 Вшанування пам'яті
Пам'ятники і барельєфи
Пам'ятник Грушевському у Києві
Пам'ятник Грушевському у Луцьку
У Києві, Луцьку , Барі та Львові споруджено пам'ятники Михайлу Грушевському. Також невеликий постамент був зведений у місті Козятин на Вінничині.
У двоповерховому будинку в Києві по вулиці Володимирській, 35 у 1927—1930 роках працював Михайло Грушевський, про що свідчить барельєф, встановлений на фасаді. Зараз у цьому будинку міститься громадська приймальня Служби безпеки України.
Михайлові Грушевському відкрито меморіальні дошки у Відні, Празі, Варшаві, Холмі (нині Польща), Тбілісі, Казані, Москві.[3]
Зображення на грошових знаках
Портрет Михайла Грушевського зображено на банкноті номіналом 50 гривень та на пам'ятних монетах 1996 та 2006 років.
Об'єкти, названі іменем Грушевського
Ім'я Михайла Грушевського носить багато вулиць, проспектів та площ в Україні. Зокрема, на вулиці Грушевського в Києві розташовані будівлі Верховної Ради та Кабінету Міністрів України. Є проспект Грушевського в Кам'янці-Подільському та Луцьку , вулиця Грушевського в Хмельницькому, Одесі, Львові, Чернівцях, на якій розташоване, зокрема, приміщення ОДА. Докладніше див. Вулиця Грушевського. Також імя Грушевського присвоєно Барському гуманітарно-педагогічному коледжу. До 130-річчя Грушевського перевидано монографію "Барське староство", яка була його магістерською дисертацією.
Музей Михайла Грушевського
Пам'ятна монета НБУ 1996 року
Пам'ятна монета НБУ 2007 року

Михайло Грушевський писав у «Споминах»:
«Я любив Сестринівку незвичайно, страшенно мріяв про неї і линув душею до неї цілими десятиліттями мого життя. То це було тому, що, як-не-як, був властиво одинокий пункт, де я міг зв'язуватися з українською стихією, дотикатися до української природи, до її культури… Я кохався у тому селі, що наверх мало усі українські прикмети: чепурненькі хатки, солом'яні стріхи, садки, городи, перелази, зарослі вербами береги…»
На 140-річчя Грушевського відродилося його ім'я і в селі Сестринівці (Козятинський район, Вінницька область) — на матеріалах шкільного музею відкрито новозбудований музей Михайла Грушевського. Первинна споруда — хата діда, пам'ятка історії, не збереглася — розсипалася за останні роки.
У часи незалежності відкрито музеї Грушевського у Львові, в Івано-Франківській області, в Києві. Відтворений будинок невеликий — 6х9 метрів (оригінальний будинок мав розміри 12х17). Там розмістилося багато унікальних речей, серед яких є метрична книга місцевої церкви, де записана Глафіра Захарівна: її хрестини та вінчання.
Праці
    Грушевський Михайло. Про старі часи на Україні: Коротка історія (для першого початку).
    Історія української літератури
    Історія України-Руси
    Ілюстрована Історія України
    Художні твори на сайті ukrlit.org
    Праці Грушевського на аудіобібліотеці litplayer
    На порозі нової України

 Повне зібрання творів
Повне зібрання творів М. Грушевського – найповніше 50-томне видання творчої спадщини видатного вченого і громадського діяча (всі опубліковані й неопубліковані твори, його епістолярна, мемуарна спадщина й архів).
Кожний окремий том упорядковують фахівці з інститутів археографії, археології, історії України, літератури, співробітники архівних установ і музеїв Львова та Києва.
У першому томі кожної серії вміщена вступна стаття, яка досліджує окремий напрям діяльності вченого. Закінчуються томи коментарем, примітками і покажчиками.
Том 1: Суспільно-політичні твори (1894 – 1907). — Київ, 2002. — 529 с. (Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України). ISBN 966-603-223-6; 966-603-224-4 (т. 1).
Цим томом започатковується видання творів видатного історика і громадсько-політичного діяча Михайла Грушевського (1866–1934). У першому томі вміщено статті історіософського характеру, які визначали напрям і діяльність національно-визвольного руху наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також публіцистику вченого 1894-1907 років, що друкувалися переважно в журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 2: Суспільно-політичні твори (1907 – 1914). — Київ, 2005. — 704 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-000-0 (т. 2).
Другий том є продовженням серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського. У ньому вміщені публіцистичні статті вченого, що друкувалися у 1907-1914 рр. у журналі “Літературно-науковий вісник”.
    * * * *
Том 3: Суспільно-політичні твори (1907 – березень 1917). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-453-0 (т. 3).
Третій том серії “Суспільно-політичні твори” 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського хронологічно пов’язаний з попереднім томом. У ньому вміщені статті історика, друковані в періодичних виданнях від 1907 р. до початку Української революції (березень 1917 р.). Сюди увійшли публікації з “Ради”, “Діла”, “Села”, “Засіву”, “Украинской жизни” та ін., а також низка маловідомих публіцистичних праць, виявлених під час упорядкування тому.
    * * * *
Том 4. Книга 1: Суспільно-політичні твори (доба Української Центральної Ради, березень 1917 – квітень 1918). — Київ, 2007. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-499-4 (т. 4, кн. І).
Перша книга четвертого тому 50-томного зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію суспільно-політичних творів і вміщує публіцистичний доробок видатного історика й державного діяча доби Української Центральної Ради. Статті, промови та звернення М. С. Грушевського, видруковані на сторінках періодичних видань упродовж березня 1917 р. — квітня 1918 р., а також ширші праці, що вийшли окремими брошурами, стали вагомим внеском у розробку концепції Української революції та залишилися важливим джерелом для вивчення й осмислення бурхливих поточних подій зазначеного історичного періоду.
    * * * *
Том 5: Історичні студії та розвідки (1888 – 1896). — Київ, 2003. — 592 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-276-7 (т. 5).
П’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах розпочинає нову серію “Історичні студії та розвідки”. У ньому вміщені статті, джерелознавчі розвідки та науково-інформаційні публікації, які друкувалися в журналах “Киевская старина”, “Чтения ИОНЛ”, “Правді”, “Записках НТШ” протягом 1888-1896 рр.
    * * * *
Том 6: Історичні студії та розвідки (1895 – 1900). — Київ, 2004. — 696 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-367-4 (т. 6).
Шостий том зібрання праць М. С. Грушевського є другим томом серії “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1895–1900 рр. У ньому вміщені публікації документів, джерелознавчі розвідки і передмови, історичні статті та науково-інформаційні матеріали.
    * * * *
Том 7: Історичні студії та розвідки (1900 – 1906). — Київ, 2005. — 792 с. ISBN 966-603-223-6; 966-603-439-5 (т. 7).
Сьомий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1900—1906 рр. У ньому вміщені археографічні публікації, передмови, історичні статті, огляди, рецензії та некрологи пам’яті видатних постатей того часу.
    * * * *
Том 8: Історичні студії та розвідки (1906 – 1916). — Київ, 2007. — 776 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-484-0 (т. 8).
Восьмий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1906—1916 рр. У томі вміщені численні історичні статті, огляди, рецензії, археографічні передмови та публікації вченого, некрологи й посмертні згадки про істориків, суспільних діячів — сучасників Грушевського.
    * * * *
Том 9: Історичні студії та розвідки (1917 – 1923). — Київ, 2009. — 592 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-628-8 (т. 9).
Дев’ятий том зібрання праць М. С. Грушевського продовжує серію “Історичні студії та розвідки” і охоплює період 1917—1923 рр., а також містить додатки за роки 1908-1916. У томі вміщені історичні статті, огляди, науково-популярні праці вченого.
    * * * *
Том 11: Літературно-критичні праці (1883 – 1931), “По світу”. — Київ, 2008. — 784 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-568-7 (т. 11)
Одинадцятий том зібрання праць М. С. Грушевського у 50-ти томах відкриває серію “Літературно-критичні та художні твори”, до якої увійшли статті, виступи, передмови та рецензії Грушевського на літературні теми. Тексти, написані упродовж 1883—1931 рр., окреслюють читачеві позицію вченого щодо цілої низки літературних явищ і постатей кінця ХІХ—початку ХХ ст., визначають його роль у тогочасному літературному процесі. Також у томі опубліковане культурологічне есе “По світу”, в основу якого покладені враження від подорожей найвизначнішими містами Італії.
    * * * *
Том 14: Рецензії та огляди (1888 – 1897). — Київ, 2008. — 432 с. ISBN 978-966-603-223-5; 978-966-603-592-2 (т. 14)
Чотирнадцятий том розпочинає нову серію повного зібрання творів М.С.Грушевського в 50 т. — “Рецензії та огляди”. Видатний історик написав упродовж свого життя близько 700 рецензій, оглядів, бібліографічних заміток на історичну тематику, фактично започаткувавши українську рецензійну школу. Його публікації в цьому науковому жанрі є вагомим внеском в українську історіографію.

Коли нам кажуть, що Україна повинна обрати з ким їй бути, куди йти і начебто вибору немає – Схід чи Захід, західна демократія чи східний деспотизм й іншого не дано, то знайте – це брехня! Звісно ж зроблять розумне обличчя, скажуть було б звісно добре, але враховуючи реалії і т.д, і т.п. обирайте з двох зол те, що менше смердить. На прикладах доведу, що існували системи і режими, що обирали третій шлях і не продавалися будь-якому «союзнику».

Перший приклад – великий каудильо Іспанії Франсіско Франко.

Другий приклад - диктатор Португалії Антоніу ді Салазар

Третій приклад - президент Чилі Августо Піночет

«Протягом 65 років, я йшов шляхом обов’язку та дисципліни… І сьогодні, озираючись назад на цьому довгому шляху, В моєму солдатському серці шевелиться й шумить з глибини: Дякую! Дякую тобі, моя Батьківщино!» Августо Піночет

               

Початок 70-х років ХХ століття був геополітичним тріумфом СРСР. Перу, Болівія , Венесуела, а з 3 листопада 1970 року і Чилі, після перемоги на президентських виборах соціаліста Сальвадора Альєнде ( до речі члена франкомасонської ложі), попали в сферу політичних інтересів країни пролетарієв. Альєнде почав виконувати політичні рецепти з Москви і намагався влаштувати рай для трудящих, котрий, огорожений колючим дротом, вже існував в «сєсєрії». Реформи давали про себе знати – до 1972 року інфляція склала 163%, а в 1973 – вже 190%. При цьому уряд продовжував піднімати зарплати та пенсії в соціалістичних масштабах, що призвело до того, що вже у 1972 році уряд офіційно оголосив дефолт. «Пролетарський парадайз» виявився банкротом.

Зрозуміло, що з цієї коммуністичної дупи країну потрібно було рятувати. На захист Батьківщини стали військові та Верховний суд Чилі в особі д-ра Енріке Уррутіа. 11 вересня 1973 року військові створили військову хунту у складі: генерал Августо Піночет (від армії), адмірал Хосе Торібіо Меріно Кастро (від ВМФ), генерал Густаво Лі Гусман (від ВПС) та генерал Сезар Мендоса Дюран (від карабінерів). Хунта взяла всю повноту влади в свої руки, розпустила парламент, уряд, зупинила діяльність всіх політичних партій та рухів. Альєнде намагався чинити спротив, намагався організувати народний рух проти хунти, але народ вже достатньо наївся соціалістичного щастя і не підтримав соціалістів. На захист Альєнде стали всього декілька десятків прихильників коммунізма. Після подавлення бунту хунта дозволила Альєнде свободно покинути Чилі, але той вирішив звести рахунки з життям. Ну що, в добру путь, пане коммуністе… Потім громадяни СРСР побачать цього «великого» лауреата Міжнародної Ленінської премії на поштових марках, в образі такого собі ботаніка-добродія, і певно не один трудящий проллє скупу сльозу, адже партія казала, що фашиський режим розстріляє мессію світлого майбутнього для чилійців. Першою справою хунта зробила те, що повинна зробити кожна держава, що бажає бути незалежною – розгром п’ятої колони. Була проведена чистка усіх навчальних закладів від ненаціональних елементів, адже майбутнє держави в руках тих, хто володіє умами молоді, встановлена тимчасова цензура і повністю заборонена діяльність усіх соціалістичних і комуністичних партій. Були обмежені права профспілок, котрі були омутом під контролем коммуністів, були видворені за межі держави усі іноземні елементи, що вели підривну діяльність. Хтось може скаже, що дії хунти були жорстким або навіть жорстокими, але згадайте Лютневу революцію. Ліберали не пішли на террор проти червоної нечисті і як за це поплатилися українці? Можливо краще б було розстріляти Леніна, Троцького і ще декілька десятків цих скотин і врятувати мільйони життів, що загинули при голодоморі? Так в складних обставинах внутрішньої війни і міжнародного тиску почалася Епоха Національного відродження Чилі. Піночет повним ходом почав проведення соціально-економічних реформ. Поступово вводилося все більше свобод, але обережно, щоб п’ята колона не підійняла знову голову. Через рік після повалення коммуністів Піночет став президентом Чилі і перебрав всю владу в свої руки.  Новий уряд повів політику в руслі виправлення «успіхів» попереднього режима. В якості економічного радника Піночет запросив лауретата Нобелівської премії профессора Мілтона Фрідмана.  Для того, щоб припинити ворожі інсинуації «світової спільноти», які кричали про утиск народу, Піночет проводить у 1978 році плебісцит, де народ ясно дав зрозуміти, що підтримує генерала. 75% виступили в підтримку президента. Одразу після приходу до влади Піночет створив Конституційну коміссію, котра у 1980 році розробила новий проект конституції, котра також була винесена на референдум і підтримана чилійцями. Ця конституція діє і по-сьогоднішній день. Ця конституція закріплює, до речі, один з найпростіших механізмів для громадян щодо проведення референдуму. Тобто Піночет волів спілкуватись з народом не через продажних політиків та їхні партії, а напряму. Піночет опинивився в кільці ворожих комуністичних режимів, котрі увесь час проводили античилійські інсинуації, особливо це стосується Перу. Політика США також змінилася від підтримки спочатку до нейтралітета, а в часи Рейгана вже на відверто ворожу. Не просто складалися відносини з диктатором Аргентини. Але все ж, грючи на протиріччях фашиських та коммуністичних режимів латинської америки, та між США та СРСР, Піночет зумів створити дійсно незалежну державу. Економічний рецепт Піночета був простий. Він давав чилійцям не рибу або хвости від неї, як це роблять коммуністи, а вудочку. Основа – це орієнтир на приватну власність та мілкий й середній бізнес. Створюються умови, а вже від тебе залежить чи реалізуєш ти їх. Уряд відмовився від спонсування й підтримки неприбуткових галузей, а зосередився на тих, що були конкурентоно здатними. Практика підтримки неприбуткових галузей лише заради забеспечення номінальної зайнятості населення закінчилася в СРСР повним крахом. Знову ж таки суттю є створення демонополізованого внутрішнього ринку з безліччю мілких підприємств, котрі за рахунок конкуренції самі регулюватимуть ціни та якість продукції. Але при такій схеми надважливим є діяльність протидії монополізації, котру так вдало проводив Августо Піночет. Успіхи Чилі вдало показані на цій схемі порівняльного росту ВВП Чилі порвівняно з Латинською америкою в цілому:

Реформи Піночета призвели до того, що зараз середня заробітна плата в Чилі – 1000$.  5 жовтня 1988 року, згідно з конституцією, Піночет провів референдум з питання майбутнього устрою державу. Близько 55% виступило за проведення вільних виборів. 14 грудня 1989 року Піночет прові їх, не виставляючи своєї кандидатури. Це свідчило про те, що Піночет рахувався з думкою свого народа. Він добровільно передав владу новообраному президенту Патрісіо Елвіну Асокару. Бажаючи й далі слугувати своїй країні, генерал Піночет возглавив військовий штаб. 6 березня 1998 року президент Фрей робить його пожиттєвим сенатором, але вже 4 липня 2002 у відповідь на увесь той бруд світової преси, котра звинувачувала генерала в тому, що він за сенаторством приховується від кримінальних обвинувачень, зложив з себе повноваження сенатора. Після цього почалося брудне перслідування й судилище, котре в чьому тільки не звинувачувало генерала Піночета: і у вбивствах, й в коррупції, й в наркоторгівлі. Коли чергове обвинувачення лопалося як мильна кулька, то надумували інше. Але завжди отримували одну відповідь на всі свої запитання: «Я служив Батьківщині!».

10 грудня 2006 року ця велика людина покинула цей світ. Закінчу словами Ф.Крюгера: «Генерал Піночет вмер, переслідуваний отарою шакалів. Так вмирають старі леви. Його життя – життя без ілюзій – передбачало такий фінал. Проте він знав, на що йшов. Завжди будуть ті, хто називатиме його ім’я з пошаною і пієтетом». 

                    

Василь Симоненко

* * *

 Задивляюсь у твої зіниці

 Голубі й тривожні, ніби рань.

 Крешуть з них червоні блискавиці

 Революцій, бунтів і повстань.

 Україно! Ти для мене диво!

 І нехай пливе за роком рік,

 Буду, мамо горда і вродлива,

 З тебе дивуватися повік…

 Одійдіте, недруги лукаві!

 Друзі, зачекайте на путі!

 Маю я святе синівське право

 З матір’ю побуть на самоті.

 Рідко, нене, згадують про тебе,

 Дні занадто куці та малі,

 Ще не всі чорти живуть на небі,

 Ходить їх до біса на землі.

 Бачиш, з ними щогодини б’юся,

 Чуєш — битви споконвічний грюк!

 Як же я без друзів обійдуся,

 Без лобів їх, без очей і рук?

 Україно, ти моя молитва,

 Ти моя розпука вікова…

 Гримотить над світом люта битва

 За твоє життя, твої права.

 Ради тебе перли в душу сію,

 Ради тебе мислю і творю…

 Хай мовчать Америки й Росії,

 Коли я з тобою говорю.

 Хай палають хмари бурякові,

 Хай сичать обращи — все одно

 Я проллюся крапелькою крові

 На твоє священне знамено.

                                                   1961 рік

12 квітня р.б.2007. м. Стрий. сиджу в маршрутці, яка вирушає до Львова. Водій - типовий український трудяга років 45-50 - слухає радіо...

Радіо (не будемо називати станцію, щоб не робити реклами) - типовий зразок ностальгії за совком. Проспівала Алла, яку всі чомусь вважають "прімадонной". І всі решта композиції в тому ж дусі і, причому, всі російськомовні. А джингли не перестають повторювати "Всьо лучшеє вазвращяєтса". Проте, постає питання: чому російсько-радянське - це краще? Чому ніхто не говорить, що навіть в ті часи були й українські пісні, які для старших людей асоціюються з молодістю, а не лише Пугачова, Антонов і т.д.?

Коли з голів наших людей нарешті вийде ця ностальгія за совком? Особисто я, в силу свого віку,  за совка жив небагато, але дещо можу пригадати. Чомусь на згадку приходять лише кілометрові черги, дефіцит (коли щоб купити банальні яйця потрібно було їхати в інший кінець міста, де їх "викинули"). А ще пригадується, як в поаткових класах вчителі наказували перед Різдвом, що ніхто не ходив і не "кричав попід вікнами", а зранку стояли біля церкви і вираховували, хто з учнів ходив на службу з дідусем-бабцею...

То чи насправді нам потрібно, щоб "лутшеє вазвращалось"?

Як повідомляють очевидці, у п'ятницю, 3 грудня з десяток міліціянтів відмовилися "зачищати" Майдан від протестувальників. Вони зірвали з себе погони і пішли геть. Кажуть, погони летіли як чисті, так і сержантські, з "личками".

Чи підете ви на вибори голосувати?

Одним з головних ідейних постулатів націоналізму є створення національної держави, тобто з домінантою в державі одного етноса, як в Польші - поляки, в Угорщині - угри, Болгарії - болгари тощо. Звичайно там живуть й інші народи, але в загальному на окресліній кордонами території беззастережно домінує один етнос і це його (!) держава.
Відповідно з того будується державна структура та ідеологія: Польська держава піклується про добробут поляків, Угорська - угрів, Болгарська - болгар тощо. І тут не виникає жодних протестних емоцій ні у кого, бо то є норма, то є правильна і розумна основа державного утворення - добробут титульної нації. Притому цей добробут держава забезпечує за рахунок праці власної титульної нації, а не за рахунок пригноблення інших націй і країн, бо то є вже державним форматом імперій і націонал-шовінізму, тобто - нацизму. Проте у різних етнічних вкрапленнях в таких національних державах не виникає питання, чому в цтому державному управлінні домінує саме ця нація, а не вони...
Отже бути націоналістом означає дбати про націю і державу, тобто це в науковому трактуванні є проявом альтруїзму, такою частковою жертовністю свого «Я» на користь національного «МИ», тобто держави. Як відомо, головним завданням держави є нормативно-регулятисна діяльність, тобто встановлення справедливих правил співжиття людей і суспільства в цілому.
Анархізм за своїм природним поняттям є домінатою егоїзму, коли власне «ego» є вирішальним у всіх вчинках людини: роблю те, що хочу, тому що я так хочу! Всі інші соціальні обов’язки є вторинними. Для анархізму будь-яке соціальне утворення від простої місцевої громади і аж до держави включно є скоріше ворогами, чим співдружніми формами життя. Одним словом, при анархізмі на особу не діє жодне зовнішнє зобов’язання чи примус у вигляді законів або прямих наказів - все це можливе тільки з середини особи! З свідомого особистого дотримання певних норм і правил у безпосередніх вчинках і вцілому в житті.
Чомусь таке опозиціювання анархізму до державних юридичних норм сприймають як стан беззаконня, сваволі, хаосу, руйнації і деградації. Тобто як суспільний регрес, а не прогрес. Я протилежної думки і спробую це далі довести.
Почну з простого і вельми наглядного: прошу вас озирнутись довколо себе, а потім поглянути на світ в цілому - ну і які враження? Є держави, є наддержавні світові організації, а порядку особливого в світі не бачимо, як і у власній державі. Закони є, але їх порушуння такі масові, що легше назвати цей стан «узаконенним беззаконням», аніж певним державним ладом, як демократія, олігархія, диктатура або монархія. Власне тому я давно насміхаюсь з противників анархії такими словами: «Панове, в Україні анархія вже давно, просто ви не хочете її визнати як факт нашого супільного життя! А не визнавати не означає не мати!»
Чого варте наше українське законодавство, де навіть народні депутати не розуміють головної функції законів, а саме: стала норма на тривалий період часу. А у нас як? Приймають депутати закон і майже одночасно починають робити в ньому «законні зміни і доповнення» - ну не абсурд? Постійна зміна законодавства, наявність законів, положення яких суперечать одне одному, або взагалі є антагоністичні - яка тут «логіка порядку»?  Що це за «правова держава», де в конституції чітко і неоднозначно сказано, що для громадян країни освіта і медицина є виключно безкоштовною, а далі законодавці виписують закони і нормативи оплати навчання та лікування тими ж громадянами - чи не абсурд?
Якими є головні засади життя наших людей? Визначальним є не державні інституції, а свій приватний статус і приватні зв’язки, абсолютно ніким не регульовани. В нашому соціумі людина фактично робить сама своє життя без якоїсь вагомої допомоги інших сторонніх чинників - хіба це не основа анархічного устрою? А більшість наших підприємств існує не завдяки державним нормам і правилам, але навіть навпаки виживає в супереч цим законам. Держава в сучасному варіанті українських реалій виступає по відношенню і простих громадяна, і підприємст не як законодавчий регулятор і стимулятор процесів розвитку та збагачення, а як класичний паразит. Власне тому стає зрозумілим, чому найзаможнішим класом в Україні стають не виробники і промисловці, а депутати, держслужбовці та правоохоронці.
Більше не буду розписувати наше життя - розумний сам побачить, обдумає, проаналізує і визнає...
Також не буду проводити теоретичні обгрунтування змісту анархізму та його ідейного і соціального застосування. Дисткусія з цих питань була детально і досить плідно обговорена в ХІХ - першій половині ХХ століть, тому можу порадити читати ті праці, хто зацікавиться загальною теорією питання анархізму.
Я хочу обговорити і розповісти дещо інше.
Коли починались  розмови про внесення змін до Конституції України, то я вирішим детальніше вивчити це питання, для чого узявся читати дуже цікаву книгу «История политических и правовых учений» - учебник для вузов под общей редакцией профессора В.С.Нерсесянца, Москва, 1998 р. Я уважно прочитав і опрацював цю книгу, навіть засів за реферат, але докінчувати його не стачило снаги. Проте розуміння предмету дало грунтовне, тому коли я дивлюсь на сучасне наше лже-законотворчість - розумію наскільки деструктивний процес правового розвалу і обвалу відбувається в державі Україна.
І відверто визнаю, що не знаю і не бачу якогось однозначного курсу на майбутнє, який би дав позитивні результати в розвитку нашого суспільства. Можливо, що це і добре - відсутність однозначності. Як, цілком можливо, що недолугість наших теперішних «державотворців» за минулі 20 років і багато віків до того дасть нам можливість перетворити сферу нашого соціального життя в дійсно в сферу позитивного добробуту громади і народного благополуччя.
Власне тому, коли я чую про необхідність жертовності громадян задля створення якоїсь там «сильної України, могутньої держави, світового лідера тощо», то сприймаю це дуже скептично і задаю просте питання: «А людям яка буде з того користь? З тої могутності та лідерства?» Що з того доброго було людям, що Російська та Австрійська імперії були світовими потугами найвищого рівня? А спочивший в бозі Радянський Союз був світовим гегемоном - ну і що? Голодомори, масові репресії, війни й інші безкінечні соціальні експерименти, що вартували трагедій життя сотень мільйонів (!) людей - задля чого? Щоб був якийсь там віртуальний фантом «сильна світова держава».
Як не мене - подібна ідеологія побудови розуміння добробуту людини як окремого громадянина тільки від того, що він мешкає у «найкрутішій в світі дережаві» є одною з найдурніших ідей. Тому якщо хтось вважає націоналізм як домінанту держави над особою, то я проти такого націоналізму. Моє розуміння націоналізму, як пріорітет людині! Це лад, де все в державі влаштовано так, що надає найкращі умови для особистого життя людини і збереження нею своєї національної ідентичності як складової частини свого задоволення від життя. В мене є дивне переконання, що кожна людина приходить в цей світ, щоб жити щасливо. Оскільки розуміння щастя є суто суб’єктивною категорією і виключно індивідуальне, тобто анархічне за своїм основним принципом, тому я вважаю і суспільний лад, збудований на анархічному підгрунті найбільш досконалим і доцільним. Одним словом, я не вбачаю проблеми в поєднанні націоналізму та анархізму. Вся проблема полягає тільки у свідомості людей як окремих одиниць соціуму.
Щоб мене краще зрозуміли, я наведу цитату з вже названонної вище книги: «...Аристотель, згідно поглядам якого східна деспотія - це є недорозвинуте до височин політики «варварське» правління з безправ’ям та рабством підданих. Аристотелівська характеристика людина як політичної особи якраз й означає, що тільки в своїй розвинутості (розумовій та моральній) люди, будучи вільними, можуть організувати своє спільне життя на політичних засадах.»
Читаючи рядки роздумів древньогрецького філософа, я водночас споглядаю на наше сьогодення і розумію, як мало ми просунулись вперед з отим особистим рівнем розуму і моралі, особливо у верхніх ешелонах влади, але таку селекцію обумовлює сама структура нашого суспільного ладу, де права і повноваження окремої людини фактично нульові. Мене це не влаштовує! Я віддаю всю владу - Людині!
І не безпідтавно: я бачу і переконаний, що більшість сучасних людей дотримуються правил порядного життя не тому, що бояться покарань за порушення, а тому що самі хочуть того від елементарного бажання внутрішньо мати душевний спокій з життя, де ти нікого не ображаєш, не обманюєш і не обкрадаєш, як і тебе також інші. До речі, доведено не раз історією, що жодна найжорстокіша покара ніколи не була причиною зменшення чи зникнення злочинів, а також - не призвела до встановлення правової свідомості, тому що людина зосереджувалась не на моральності змісту дотримання закону, а на тому, як уникнути кари. Тільки усвідомлення громадянами поокремо моральної потреби дотримуватись особисто правил і норм співжиття давало позитивні результати. Анархія чи назвіть цей лад якось інше, але його зміст у високій моральності і самовідповідальності особи за свої вчинки.
Слово «монархія» означає досліно «один най», тобто вищій ступінь над іншими когось одного, начальник над іншими. Зрозуміло, що «анархія» означає дослівно «нема най», тобто абсолютна рівність всіх, навіть якщо хтось і виконує за обов’язками функції керівника. В принципі світ до того наближається, коли двірник чи кур’єр може спокійно привітатись за руку з президентом держави і нікого ця подія зараз не буде шокувати. Навпаки зараз простежується всенародна тенденція до зневаги урядовців і депутатів вищого рівня, що має під собою цілком вагомі підстави, але не будемо деталізувати. Просто я вважаю це ще одним доказом процесу демонополізації влади і  відмирання держави, як унітарно-тоталітарного апарату. Влада повинна перейти від можновладців у центральному апараті до безпосередньо людей, які в низових абсолютно добровільних об’єднаннях і будуть організовувати своє життя і життя держави вцілому.
Одним словом ставайте націонал-анархістами : живіть власним життям і покладайтесь на власні національні сили, а не чекайте, що вам хтось має сприяти, щось дати, допомогти тощо. Дармовщини не існує в світі: кожен, хто щось дає, той унезалежнює і робить рабом. А жити треба вільною людиною! Тож я у нікого нічого не прошу - я беру своє! Чого сам досяг і заробив власною працею. Тим і щасливий.

Богдан Гордасевич
м. Львів-Рясне
11.02.2011 р.

Давно в дитинстві я прочитав в художньому оповіданні сцену, коли підступно схопленого і зв’язаного Івана Богуна привели до Ярем Вишневецького і той наказав стати перед ним на коліна, на що Богун відповів: «На коліна стаю тільки перед Богом і то з власної волі».
Власне це і стало моїм дивізом націонал-анархізму в далекц вже  80-ті. Просто не все можна сказати вже - іноді потрібно зачекати. Думаю, що зараз саме той час, коли люди стають самостійними свідомими одиницями Всесвіту у нашій славній Україні.

Прочитав сам і пропоную прочитати іншим:

http://kievljanin.livejournal.com/651.html
або
те ж саме в іншому місці