Народився 10 лютого 1895 році в Австрії у високо родовитому сімействі з могутнього роду Габсбургів. У 16 років юний принц, наслухавшись про українців, тікає зі свого пишного палацу, добирається поїздом у Карпати, щоб на власні очі побачити український народ, який був усього лиш пасинком імперії.

Закохавшись в Україну раз і назавжди, по закінченні військової академії і перебуваючи на військовій службі, він створив одну із перших частин Українських Січових Стрільців і став її першим командиром. Обравши собі ім`я Василь Вишиваний під час першої світової війни він доклав усіх зусиль, щоб зберегти українську військову частину у складі австрійської армії; запровадив національні відзнаки для кожного свого козака - синьо-жовтий напис "УСС-1914", тобто "Українських Січових Стрільців -1914", самотужки вивчив українську мову і запровадив її у своїй частині. До кінця свого життя принц Вільгельм був щиро відданий справі визволення України та створення Української Народної республіки.

У квітні 1918 року життєвий шлях 23-річного командира-сотника легіону Українських Січових Стрільців австрійської армії Вільгельма фон Габсбурга  (Василя Вишиваного) проліг через Південну Україну,Одещину, Миколаївщину, Херсонщину..

У своїх нотатках він запише " Дуже хочеться працювати для України, і я працюю, доки матиму змогу"

23 липня 1948 року "особлива рада" в Москві без суду і слідства "присудила" до 25 років тюремного ув`язнення Василя Вишиваного, як стверджувалося, "агента ОУН та іноземних розвідок", а 18 серпня 1948 року він помер у Київській тюремній лікарні 

                         "ВАСИЛЬ ВИШИВАНИЙ:  БОРОТЬБА ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ"  

                      Роман НОВОСАД. "Кримська світлиця", №30-31, 13 червня 1997р.

Знайомство з полковником Василем Вишиваним відбулося цілком випадково. Це було схоже на детективну повість чи пригодницьку кінострічку. Того вечора ми з Богданом Кушніром зайшли повечеряти в престижний ресторан "О. К.", звідти - два кроки до оперного театру, куди поспішав Богдан, поблизу - відомий концертний зал "Товариства любителів музики", до якого зібрався я - того дня тут був концерт української віолончелістки Христі Колесси. Незважаючи на те, що ми зайшли відразу ж після відкриття, майже всі столи були зайняті офіцерами вермахту. В залі панувала незвична тиша, на обличчях офіцерів видно було стурбованість і занепокоєння - мабуть, битвою на Волзі... На щастя,  ми помітили біля вікна столик, за яким самотньо сидів якийсь пан у цивільному. Не дуже впевнені (місця біля цього пана могли бути зарезервовані), все ж ми підійшли до незнайомого зі звичним запитом: "Дозволите?" І почувши ввічливе "Прошу", зайняли вільні місця. На вилозі його чорного костюма красувався мініатюрний "залізний хрест" (мабуть, також військовий, - майнуло в думці), мій невеличкий мідний тризубець також привернув увагу пана.

Невдовзі помітили, що чоловік за столом прислухається до нашої розмови, і, мабуть, розуміє по-нашому. Статечний, солідний вигляд, довгасте обличчя, білі акуратно підстрижені вусики - все це викликало симпатію і довіру. Незнайомець ледь нахилив наголо вибриту голову і, всміхаючись голубими очима, заговорив по-українськи:

- Прошу вас, не дивуйтеся. Скажіть, будь ласка, ви українські студенти? - І, не чекаючи відповіді, вів далі: - Я австрієць, але великий друг (так і сказав) українців.  --Довірливо моргнувши білими бровами, він представився: - Я Василь Вишиваний.

Цієї короткої інтерлюдії було досить, щоби я пригадав львівський альманах-календар "Червона калина": в спогадах українських комбатантів визвольних змагань Першої світової війни розповідалося про діяльність полковника Василя Вишиваного - головного командира галицького корпусу "Українські Січові Стрільці" Подумалось: за одним столом з нами, українськими студентами, вечеряє нащадок могутньої у недалекому минулому династії Габсбургів, онук передостаннього цісаря Франца-Йосифа, ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург-Льотрінген. Здалося, що і зовні Вишиваний дуже схожий на свого титулованого дідуся, чиї фотознімки я не раз бачив у старих шкільних підручниках часів австрійської імперії. Наш сусід, спостережливий і проникливий, добре відчув, яке враження справило на нас його ім’я. Мій приятель, поспішаючи до оперного театру, хутенько поїв, встав і шанобливо вклонився. Встав і Вишиваний, подаючи на прощання руку. Ми залишилися удвох. Незабаром з’ясувалося, що Вишиваний також запрошений на концерт Христі Колесси. Здається, цьому дивному збігові ми зраділи обоє. Коли після концерту ми опинилися на вулиці,Вишиваний запропонував зайти в бар трішки зігрітися. Розмовляли в барі напівголоса, по-українськи. Коли хтось із присутніх починав дивитися підозріло,переходили на німецьку. Що ж цікавило Вишиваного? Передусім життя-буття у Відні українського студентства, його політичні течії, ставлення до державного режиму. Пам’ятаю, він навіть запитав, чи арештовувало студентів-українців гестапо. Я, відчувши, що цій людині можна довіряти, казав про все, не криючись. І все ж при згадці про гестапо я запитально глянув у вічі.  - Не дивуйтеся, друже, з моєї зацікавленості.Знаєте, чи не найкращі роки свого життя я провів серед українців, щиро радів їхнім успіхам, переживав невдачі. Якщо хочете, навіть перша моя любов була зі Львова, українка. Отож, доля українського народу мені далеко не байдужа, і все те, що має хоч якийсь стосунок до України, цікавить і хвилює, а сучасне становище українців під окупаційною владою і поготів... Тож почуте з вуст Вишиваного мене зовсім не здивувало. Більше того, я зрозумів, що користуюся його довір’ям. А потім стишеним голосом він розповів мені, як на початку війни з СРСР до нього звернулися представники імперської служби безпеки (СД) з пропозицією співпрацювати з ними щодо українського питання. Маючи достовірні відомості про колишні широкі зв’язки Вишиваного з видатними українськими політичними діячами, СД розраховувала на його допомогу, можливо, хотіла використати його популярність. Але архикнязь від запропонованої співпраці відмовився. Я пригадав, як 1941 року, на початку війни, мене також викликали до поліцейського ревіру (дільниці) і запропонували підписати заздалегідь заготовлений бланк, що стверджував згоду добровільно працювати перекладачем і перейти в розпорядження німецької влади. Я, звісно, відмовився, мотивуючи тим, що ми, українські студенти, маємо своє товариство і воно вирішуватиме, як нам бути. Повернувшись з концерту, я розповів колегам і господині - пані Фляйшман, що в неділю завітає до нас у гості ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург. Хтось з хлопців пожартував: "Ти, може, ще Бальдура фон Шіраха (намісник Гітлера у Відні. - Ред.) запросиш..." І ось у неділю, в домовлений час, - делікатний стук у двері. Відчинивши, наша господиня так розгубилася, що не могла вимовити й слова. "Вилитий кайзер Франц-Йосиф!" - розповідала нам згодом. У невеличкій ресторації для Вишиваного відведено в затишному куточку, біля буфету, окремий столик. Не встигли ми зайти, як з’явилася миловидна господиня. Привітно усміхаючись, мовила: "Гутен таг, гер оберст!" (Добрий день, пане полковнику!) і поставила перед ним карафку свіжої "віденської" води. Недільного дня народу в їдальні було мало, переважно люди скромного достатку. Заходили сюди й іноземні робітники - українці, поляки, югослави. До речі, у Відні ні поляки, ні українці не носили на одягу нашивок з літерами "п" чи "ост", які були обов’язкові на терені рейху.  - Даруйте, ви полковник? - запитав я, пам’ятаючи звертання господині. - Так, - мовив Вишиваний, - звання полковника мені присвоїв сам головний отаман Симон Петлюра. - Ви знали Симона Петлюру? - наївно запитав я.  - Не тільки знав. Я був у Петлюри дорадником з особливо важливих справ - військових та політичних. Був присутній на багатьох нарадах і переговорах Петлюри з іноземними місіями.  - Пане полковнику, як ви гадаєте, Петлюра знав про бешкети та свавілля своїх підлеглих?  - Можу запевнити, що Петлюра до погромів не мав жодного стосунку. Навпаки, коли до нього дійшли чутки про свавілля деяких деморалізованих вояків, він був украй обурений і негайно віддав наказ покарати винних. Багато з того, що приписувалось петлюрівській армії, чинили злочинні банди мародерів, а то й відверто ворожі елементи, аби підірвати довіру до визвольних змагань... За час свого перебування у Відні з осені 1940 року я не раз чув од місцевого населення тиху лайку, зловтішні епітети на адресу Гітлера. Не звертаючи жодної уваги на нашу бідняцьку обстановку, Вишиваний познайомився зі студентами, вітаючись з кожним за руку. Розпитував, хто і звідки, з якого села і місцевості, мабуть, сподіваючись зустріти тут нащадків колишніх січовиків. Розмова тривала недовго, затим наш гість запропонував мені трішки прогулятись. Трохи несподівано для мене Вишиваний запропонував (якщо я не проти) пообідати разом. Хіба міг я бути проти? Звичайно, мене цікавило, чому Вишиваний, познайомившись з нами, зосередив свою увагу на мені. Після тієї розмови в ресторації я зрозумів, що він знає про мене і дещо з того, про що я і не розповідав, зокрема, що я - автор дитячого співаника "Сопілка", рекламованого в газеті "Краківські вісті", а ще пишу статті про музичне життя та діяльність українців в Австрії. Навіть про те, що 1941 року мене було заарештовано віденським гестапо, правда, незабаром звільнено, бо, крім офіційного студентського товариства "Січ", не належав до жодних політичних організацій.  Якось він запитав, чи належу я до ОУН.  До ОУН я не належав, але приятелював з її окремими активними членами, це були мої друзі з юних літ. Природно, як і більшість студентства, завжди був гарячим прихильником українських патріотів у колишній Польщі, де санаційний уряд неприховано знущався з українського народу. Я розповів про так звану "пацифікацію" ("утихомирення") в Галичині, коли загони Пілсудського кавалерійськими наскоками громили українські села, мордували сільських активістів-патріотів нищили бібліотеки "Просвіти", розкрадали кооперативні крамниці. У Боб’ятині польські жовніри шукали нашого зятя Андрія, а покарали дідуня: стареньку людину били в обличчя. Не застали дома молодого дяка Кнея, то забрали старого батька, примусили рвати книжки у читальні "Просвіти"... Вишиваний уважно вислухав мою розповідь і знову перейшов до подій сьогоднішніх.  - Ходять чутки, що в ОУН стався розкол. Подробиць про той конфлікт я не знав, але серед наших студентів у Відні вже визначилися дві окремі групи: прихильники Степана Бандери та послідовники Андрія Мельника. До речі, майже всі студенти, незалежно від переконань, отримували стипендії Українського Допомогового Комітету (УДК) у Львові, який очолював Володимир Кубійович, послідовник курсу, проголошеного Мельником.  А серед українських студентів були арешти? - запитав Вишиваний. Восени 1941 року групу наших студентів, прихильників Бандери, запроторили на шість тижнів до концтабору Маутгаузен, не пред’явивши жодного звинувачення, але після звільнення знову дозволили навчатися у Відні. Для гітлерівців основні вороги були комуністи, що ж до українських націоналістів, мені здається, ці арешти були     "превентивним засобом". В усякому разі так було на території рейху.  Наступної зустрічі пан полковник (так я став величати архикнязя Вільгельма) розповів, що знав заздалегідь про план німців на випадок війни з СРСР створити окрему військову формацію з українців, включивши туди і студентів, які навчалися і території рейху. Знав і те, що певні кола українських націоналістів намагалися за будь-яку ціну створити окрему військову частину - в надії, що настане момент, коли озброєний, підготовлений український легіон зможе зіграти важливу, а то й вирішальну роль для України. Послуговуючись своїми давніми зв’язками у військових колах, Вишиваний доклав немало зусиль, щоби непідготовлену українську молодь не послали на вірну смерть. Пізніше стало відомо, що так званий батальйон "Роланд", куди включено й українських студентів з Відня, під керівництвом Романа Ярого після короткої підготовки направили на Одещину, в тил румунської армії із завданням утримувати "порядок". Зрозумівши, яку політику в Україні задумав Гітлер, студенти-легіонери почали виявляти своє невдоволення: відмовилися від репресивних акцій проти євреїв, браталися з місцевим українським населенням, вечорами співали українських пісень, хоч співати по-українськи було заборонено. Про це розповідав мені учасник того походу Степан Чичула.  З розповідей солдатів батальйону я довідався, що найрішучіші, найсміливіші студенти-патріоти почали вести відкриту і антигітлерівську пропаганду. Почалися арешти і розстріли. Не повернувся до Відня Теодор Найдич. Він був заарештований і, як тепер стало відомо, розстріляний. Орган проводу ОУН "Ідея і чин" за 1943 рік надрукував імена патріотів, знищених в перші місяці окупації. Зокрема, в Кривому Розі були страчені гестапівцями Теодор Найдич, Степан Кумин, Сергій Шерстюк, Анна Максимець...  Німецьке командування швидко зрозуміло, що із студентського батальйону великої користі не буде, а тому його розформували та роззброїли. Студенти повернулися до Відня. Були чутки, що найнепокірніших нацисти хотіли загнати до концтабору. Але серед тих, хто вирішував долю українських студентів, як розповідав Вишиваний, знайшлися люди розсудливі: студентам було дозволено продовжувати студії в Німеччині. Гадаю доклав до цього рук і він сам. У березні 1943 року на мій день народження Вишиваний подарував мені свою поетичну збірку українською мовою "Минають дні", надруковану у Відні 1921 року й присвячену "борцям, що впали за волю України"  Пам’ятаю, він з гумором розповідав, як дитиною у батьківському маєтку в Галичині бавився із селянськими дітьми і скоро вивчив чимало слів. Для мами, італійки, українська мова нагадувала її рідну, італійську, батько ж дотримувався думки, що завжди мусиш знати мову людей, серед яких живеш.  Захоплення малого принца мовою "русинських розбишак" викликало зловтішні насмішки з боку польських шляхтичів, які жили по сусідству й частенько бували у Габсбургів. Це ображало малого Вілюся й залишилось у його пам’яті на все життя. Студії української мови молодий архикнязь продовжував в австрійській військовій академії у Вінер-Нойштадті, а потім у полку Українських Січових Стрільців, захоплено читав українську художню літературу, вивчав "Малу історію України-Руси" Михайла Грушевського.  Вишиваний залюбки розповідав про події визвольних змагань українського народу, в яких брав активну участь. З великою пошаною згадував про свої взаємини з головним отаманом Симоном Петлюрою, авторитет, проникливість розуму якого він високо цінував. Особливо цікаві були спомини Вишиваного про Січових стрільців, про їхню просвітянську діяльність на східних теренах України, де селянство в той час не відзначалося національною свідомістю. Молодого команданта УСС Вишиваного захоплювали жовніри-стрільці, їхня відвага, людяність. Від української вишиванки, яку завжди носив під мундиром, архикнязь Вільгельм і узяв собі прізвище Василь Вишиваний. Спілкуючись із Вишиваним упродовж кількох років, ми часто відвідували у Відні концерти українських митців, зокрема піаністів Тараса Микиши, Дарії Каранович та інших. Бували разом на чайних вечорах у домівці українських студентів. Війна наближалася до Відня, кільце постійних бомбардувань звужувалось. Так звані "бомбові килими" англо-американських військ щільно лягали на житлові квартали, люди залишалися без даху над головою, і таких людей ставало дедалі більше. З’явився офіційний наказ про реквізицію зайвої площі. Я зрозумів, що до мого помешкання можуть когось підселити. Порадившись із господинею, оголосив у товаристві "Січ" про вільну кімнату для дівчини, яка згодна прибирати кімнату сама. Таку умову поставила господиня. Через кілька днів біля церкви св. Варвари, де зазвичай у неділю збиралося чимало нашого брата-студента, мене познайомили з гарненькою дівчиною, яка щойно приїхала з Галичини й одразу, без попередніх оглядин, згодилася поселитися. Дівчина назвалася Лідою Тульчин (мені згадалося місто Тульчин, де колись працював композитор Леонтович). Мій друг юності, односелець Микола Марцинюк, член ОУН, який також прибув до Відня, по секрету сказав, що Ліда працює кур’єром Центру, має безпосередні зв’язки з керівництвом ОУН. Через деякий час я дізнався, що справжнє її прізвище Ганна Прокопович. Родину Прокоповичів у Львові знали: до війни глава сім’ї у великі свята виступав по радіо з хором, якщо не помиляюсь, із Преображенської церкви. Мої взаємини з Вишиваним не були таємницею для багатьох у Відні, скоро про це довідалася і Ліда. Про свою квартирантку я розповів Вишиваному, незабаром він зайшов до мене, аби познайомитися з дівчиною особисто. По якімсь часі Ліда попрохала мене запросити Вишиваного, мав прибути якийсь діяч українського підпілля. Вишиваний погодився, йому було вельми цікаво зустрітися з представником молодого українського політичного покоління. Зустріч за домовленістю відбулася в моєму помешканні. В призначений час появився середнього росту інтелігентний чоловік років тридцяти п’яти, який назвався Мирославом Прокопом - членом Проводу Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Більш як три години тривала їхня розмова. Сам Вишиваний вельми схвально відгукувався згодом про пана Прокопа. Інтелектом, широтою світогляду, зрілістю молоде покоління перевершує колишніх політичних українських діячів - таке було його загальне враження від тієї розмови. Як я спостерігав, Вишиваний як для нащадка цісарської династії жив доволі скромно. На невелику суму, яку він щомісячно отримував зі швейцарського банку, знімав мебльовані кімнати у пенсіонерки-вчительки на вулиці Фазангасе, 49. У сестри його господині в цьому ж районі міста знімав кімнату молодий француз Поль Масс. Поль працював на військовому заводі,тде виробляли деталі для секретної зброї "Фау-1". Як висококваліфікованого робітника, Поля привезено до Відня на роботу примусово. Вишиваний мені розповів, що Поль - син французького банкіра з Алжиру чи Марокко, освічений і досвідчений офіцер, а його прізвище - це псевдонім. Неважко було здогадатися, з якою місією він прибув до Відня на секретний завод. Вишиваний влаштував нашу зустріч з Полем у себе дома навесні 1944 року, не проминувши запитати згодом про моє враження про нового знайомого. Йому хотілося, аби українська підпільна організація ввійшла в контакт зі спецслужбами західних держав. Переконував, що це стає необхідністю - створювалася доволі складна ситуація для великого потоку українців - утікачів та емігрантів (їх влітку 1944 року було у Відні вже кілька тисяч). Багато з них, на його думку, змушені будуть шукати притулку й допомоги в Австрії, інших західних державах та Америці. Така співпраця українського підпілля в спільній боротьбі проти гітлерівців дасть свої результати.  Я запитав, чи він має якісь конкретні плани, щоби сконтактувати українське підпілля зі спецслужбами союзних держав. - Я б хотів, - сказав він, - аби ви познайомили Ліду Тульчин з Полем Массом. Але треба продумати, як це зробити. Про небезпеку з боку гестапо я не думав. Наближалась неминуча розв’язка, віденці щораз голосніше висловлювали своє невдоволення бомбардуванням та наслідками війни. І ось зовсім несподівано до мене заходить Вишиваний зі страшною звісткою: Поля заарештовано. Почалися тривожні дні. Незважаючи на повний крах, гестапо лютувало - оголошення про смертні вироки з’являлися дедалі частіше.  Ранньої весни 1945 року радянська армія перейшла угорський кордон: дорога на Відень була відкрита. Втім, німці залишили місто без бою. 13 квітня його окупували нові "господарі". У будинку, де жив Вишиваний, звільнилося комфортабельне помешкання - колишній пожилець, нацист-баварець подався геть. Власник будинку, на пропозицію Габсбурга, погодився віддати квартиру мені у найм. Тепер ми зустрічалися з полковником Вишиваним щодня. Були раді, що третій район, у яком жили, потрапив до англійської зони. В’язнів, які перебували під слідством, знищити гестапівці не встигли. Незабаром завітав до Вишиваного Поль Масс. Після катувань, які довелося йому перенести в гестапо, на Морцінляц, він ледве тримався на ногах. З’ясувалося, що він потрапив під ковпак агентів абверу через якусь необережну фразу в листі. В абвері обійшлося без фізичного насильства. Тоді Поля передали в катівню гестапо. Він витримав страшні муки, але мовчав, і це врятувало його. Якби Поль заговорив, то Вишиваний, Ліда і я опинилися б у руках гестапівських костоломів. Зустріч повноважних представників французького президента та УГВР відбулася десь через місяць після нашої поїздки на територію французької зони. Аби не виникало жодних сумнівів щодо осіб, які мали вести переговори, на зустріч запрошено також лейтенанта Брієра (після арешту Поля співпрацював з Лідою), Ліду й мене, осіб, котрі були вже знайомі. На зустріч прибув капітан Пелісьє, він був у цивільному. УГВР представляв симпатичний чоловік років тридцяти семи. Тільки через рік я довідався, що то був Микола Лебедь. Розмова Лебедя та Пелісьє тривала кілька годин. Наостанок потрібно згадати ще одне ім’я - Василя Качоровського. Ще до нападу німців на СРСР він юнаком залишив Галичину, був завербований абвером, закінчив курси підготовки розвідників. Випадково, як зізнався сам, довідався про таємну шифрограму, згідно з якою німецький уряд заявив, що про Україну не може бути й мови. Ця звістка змінила його подальші плани: до абверу він завербувався нібито як український патріот у надії, що боротиметься за вільну Україну. Качоровський відмовляється від співпраці з німецькою розвідкою, і його запроторюють до концтабору, звідки звільнився лише 1944 року і разом з іншими українськими студентами-в’язнями повернувся до Відня. З Качоровським я був знайомий, хоч близьких відносин і не підтримував. Тож здивувався, що навесні 1947 року він завітав до мене в гості. Не вдаючись у тривалі розмови, одразу заявив, що знає, куди я торік їздив і з ким зустрічався. Від нього я і довідався, що представляв УГВР на переговорах з французами Микола Лебедь. Навесні 1946 року до Вишиваного звернувся представник французької військової місії у Відні капітан Пелісьє з проханням допомогти розшукати людей з української організації, з якими мав зв’язок Поль Масс. Річ у тім, пояснив Пелісьє, що зацікавився українською справою Президент Франції.   Про візит Качоровського я повідомив Вишиваного, який, на свою біду, захотів зустрітися з ним. Це знайомство виявилось фатальним. Згодом я довідався, що на Качоровського полювали агенти "Смершу". Він мешкав в американській зоні і вдома його заарештувати не могли. Якісь невідомі намагалися затягнути його в авто, але високий, фізично сильний, він зумів вирватися. Через деякий час його заарештували підступно, не без допомоги австрійської поліції: затримали нібито за порушення спокою сусідів (спів й танці у день народження). Потрапивши до лабетів "Смершу", Качоровський вирішив урятувати себе зрадою Вишиваного та мене. Дарма: він занапастив і самого себе. Після арешту Качоровського серед студентів, які залишилися у Відні, ходили чутки (без сумніву, інспіровані совєтською агентурою), що Качоровський перебуває у звичайному таборі для репатріантів, звідки легко його можна викупити. Доки збирали гроші на викуп, він, тим часом, у надії на власне звільнення, розповідав у "Смерші" про архикнязя Вільгельма фон Габсбурга, про його зв’язки з УГВР та спецслужбами західних держав.

Таємна діяльність Василя Вишиваного у боротьбі з гітлерівцями, прагнення допомогти українській підпільній організації налагодити контакти із західними державами, що мало сприяти визволенню України, закінчились трагічно: ув’язненням 26 серпня 1947 року і смертю у Київській в’язниці 18 серпня 1948 року. Я ж опинився в концтаборі.

В Ізраїлі заарештували 400 хасидів, які повернулися з України
.Детальніше...

16 вересня в Україні вшановують пам'ять Георгія Гонгадзе

10 років без Георгія Гонгадзе. 16 вересня, у день зникнення Георгія Гонгадзе, в Україні традиційно згадують усіх журналістів, які загинули через свою професійну діяльність за часів незалежності.

.Детальніше...

   За словами джерела в СБУ український історик заліз в архіви, які були під грифом "секретно" і в яких йшлося про вербовку агентами КДБ і СБУ провідних політиків країни. Через те, що вчені Гарварду і Кембріджу вступилися за українця то й санкцій ніяких не буде.

http://lb.ua/news/2010/09/16/65353_SBU_istorika_sdali_svoi_zhe.html

http://sna.in.ua/?p=4977

Ти бачиш свою країну сильною, а націю здоровою? Займаєшся спортом і хочеш показати приклад іншим? Набридла постійна пропаганда алкоголю, тютюну і наркотиків? Тобі близький здоровий спосіб життя? Не можеш дивитись на те, як деградує українська молодь?

Тоді приходь сам і приводь друзів на “Марш здорової молоді”, який буде проходити в рамках спортивної кампанії “Здорова Naція”!

В програмі заходу: марш центральними вулицями міста в компанії однодумців, пропаганда здорового способу життя, спортивні змагання, виступи відомих спортсменів та багато-багато іншого!

Збір: 18 вересня 2010 року о 18:00, метро Радянська (біля танків)

Інфо: zdorovanacija.com, [email protected], 093-904-15-48, 063-973-03-88

Маніфест “Здорової Nації”

КОНСТИТУЦІЯ УКРАЇНИ

Верховна Рада України від імені Українського народу — громадян України всіх національностей,

виражаючи суверенну волю народу,

спираючись на багатовікову історію українського державотворення і на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення,

дбаючи про забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя,

піклуючись про зміцнення громадянської злагоди на землі України,

прагнучи розвивати і зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу,

усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішнім та прийдешніми поколіннями,

керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням,

приймає цю Конституцію — Основний Закон України.

---

Стаття 10.

Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

---

Як з'ясувалось, питання мови вже давно визначено, схвалено більшістю і стверджено у головному документі держави. Мало того, в цій статті все висказано так, що просто не залишається місця для суперечок.

Жаль тільки, що не всі статті в КУ такі ж прості, корисні та зрозумілі, як ця.

Ось тут, наприклад, класно написано стосовно мови в Україні та навколомовних питань, але "вайнаімір" - дуже багато тексту, все закручено, перекручено...

…або чому на Україні так мало розмовляють українською?..

1482 р. – Щоб послабити Велике Князівство Литовське, до складу якого у той час входила Русь-Україна, і полегшити загарбання руських земель, Московський хан-князь Іван III відправляє цінні подарунки та значну суму грошей Кримському хану Менглі-Гірею і намовляє його напасти на руські землі. Татари напали, захопили і сильно пограбували Київ, взяли багато полонених, а награбованими церковними скарбами поділилися з московитами.

1626 р. Київський митрополит Іосиф Краковський склав акафіст до св. Варвари. Москва дозволила, але з умовою його перекладу на російську мову. Наказ Синоду митрополитові України позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання.

1626 p. Цензурування творів Лаврентія Зизанія в Москві.

1627 р. Указом царя московського Олексія Михайловича та його батька патріарха Філарета звелено було книги українського друку зібрати і на пожежах спалити із суворою забороною будь-коли в майбутньому купувати українські книги. Так у Москві спалено “Учительське євангеліє” Транквіліона-Ставровецького разом з іншими авторами та “Катехизис” Лаврентія Зизанія Тустановського.

1654 р. Наказ царя Олексія Михайловича українцям: “разделение с поляками сотвориш, как верою, так и чином, хохлы, которые у вас на головах пострегите.”

1654 р. – Переяславська угода з Московією Прийняття “протекції” московського царя. Русь-Україна та Московія зобов’язувалися підтримувати одна одну в боротьбі проти спільного ворога – Польщі.

1654-1708 pp. – Постійне порушення Московією Переяславських угод з метою ліквідації автономії Гетьманщини. Підкуп і нацьковування одних старшин проти інших, а козаків- проти старшин.

1656 p. – Зрада Москви. Коли Польща, здавалось, була остаточно розгромлена, московити, боячись підсилення Руси-України, заключають з поляками сепаратний Віденський мирний договір. Б.Хмельницькому цар передає через бояр суворе попередження, що буде “оружием защищать Польщу как бы и собственное отечество” і вимагає припинити військові дії.

1659 р. – Після смерті Богдана Хмельницького Москва вирішує знищити Русь. Хан-цар посилає в Україну 100-тисячне військо. Значно меншими силами гетьман І.Виговський спільно з татарами вщент розбиває москалів. Але внаслідок внутрішніх чвар українці не закріпили перемогу. В міжусобній боротьбі І.Виговський зазнає невдач, чим негайно скористались москалі. Під проводом воєводи Баратинського вони влаштовують лови на прихильників гетьмана. “Князь Баратинський, вирізавши в Україні коло п’ятнадцяти тисяч українського населення, запитував Московського царя дозволити йому “высечь и выжечь” всіх українців на 150 верст коло Києва”. (Є.Гуцало. Літ. Україна. 12.04.1990 р.). Упродовж кількох наступних років москалі винищують майже всіх соратників Б.Хмельницького.

1667 р. – Розчленування Руси внаслідок підступної зради Москви: зайнявши за допомогою українських військ майже всю Білорусію та Литву, москалі припинили подальші воєнні дії, що мали б завершити повне вигнання ляхів з Руси-України, заключили сепаратну Андрусівську угоду з Польщею й поділили Русь по Дніпру: Київ, Землі Війська Запорізького та Лівобережна Русь переходили до Московії, а Правобережна-до Польщі. Укладаючи договори з поляками, московський хан-цар Олексій ставив такі вимоги стосовно українських книг, їх авторів та видавців, заодно показуючи рівень московського дикунства: “Все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники, или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были, и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских (так москвини називали українські книжки) книг никому с наших королевского величества подданых нигде не печатати под страхом смертной казни” (В.Лизанчук, с.34,35).

1672 р. “Заказ крепкой, чтобы люди польские и латинские печати книги никто у себя в домах не держали, а приносили и отдавали бы воеводе”.

1677 р. Наказ патріарха Іоакима видерти з українських книжок аркуші ‘”не сходные с книгами московскими”.

1685 р. Скасування автономної української церкви і встановлення контролю московського патріарха не тільки над релігією, але й освітою та культурою України.

1686 р. – Ліквідація автономної української церкви, незаконне й насильницьке приєднання Київської митрополії до Московського патріархату і встановлення Московським патріархом контролю в Україні над церквою, освітою і культурою.

1687 р. Коломацькі статті, за якими Москва зобов’язувала гетьмана дбати про збільшення шлюбів між росіянами та українцями.

1689 р.- Заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха – “… к нам первее неприслав, отнюдь бы вам не дерзати таковых книг новослагаемых печатати…”. Обмеженнями чи забороною книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух в культурі, побуті, суспільних відносинах. “Первая цензура в России была заведена специально для изданий малорусской печати”, визнали москалі в 1905 р. (“Объ отмене стеснений малорусскаго печатного слова”).

1690 р. Московський собор православної церкви засудив “Кіевскіе новыя книги” С.Полоцького, П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивилівського, І.Славинецького, наклавши на них “проклятство та анафему”.

1693 р. Заборона патріарха Андріана привозити українські книжки до Москви.

1693 р. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1703-1720 pp. – Десятки тисяч українських селян та козаків були насильно зігнані на будівництво Петербурга, 25 тисяч загинули від хвороб в тамтешніх болотах.

1704 p. – Придушення посланими Московією військами антипольського повстання Семена Палія на правобережній Руси-Україні, яка перебувала під окупацією Польщі.

1708 p. – Масове нищення українських сіл та міст московитами ще до переходу гетьмана І.Мазепи на бік шведського короля Карла XII.

1708 р. – Захоплення через зраду виродка Носа і зруйнування столиці Гетьманщини М.Батурина московськими військами, які вирізали усіх мешканців столиці та біженців (15 тис.), переважно жінок та дітей, церкви та місто пограбували, а потім спалили. “Україна залита кров’ю, зруйнована грабунками й виявляє скрізь страшну картину варварства переможців”, – доповідав французький посол у Париж (В.Сергійчук. Кого зрадив гетьман Мазепа, К., 1991.С.59).

1709 р. – Петро Кривавий примусив скоротити число студентів Києво-Могилянськоі” академії з 2000 до 161, а кращі науково-просвітницькі сили перебратися з Києва до Москви. Серед них були Інокентій Гізель, Іоанникій Галятовський, Лазар Баранович, Дмитро Ростовський (Туптало), Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Симеон Полоцький та багато інших. Вони відіграли головну роль у розвитку культурного життя тодішньої Московії. “Українці принесли з собою всю свою велику культуру, її вплив одбився на Москві на всьому житті: будівлі, малюванні, одежі, співах. музиці, звичаях, на праві, літературі і навіть на самій московській мові. Все життя складалося тоді так, що ставало не можливим прожити без українця. Всяких ремісників доставали з України” (І.Огієнко, “Українська культура”). “…Стара московська культура в часи царювання Петра вмерла; та культура, яка відтоді живе й розвивається в Московії, є органічним продовженням не московської, а київської, української культури”, визнав пізніше князь М.Трубецькой.

1709 р. – Хан-цар Петро Кривавий видав наказ страчувати кожного запорожця. Початок руйнування Січі. Після захоплення Січі москалі “…товариству нашому голови обдирали, шиї на плахах рубали, вішали й інші тиранські смерті завдавали, яких і в поганстві за стародавніх мучителів не водилося – не тільки тих, хто з товариства, а й з домовин мертвих ченців відкопували, голови їм відтинали, шкіру здирали й вішали”, – писав самовидець, кошовий Стефаненко.

1709 р. Указ про обов’язковість цензурування до друку українських книжок у Москві.

1709 р. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов’янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб у них ніякої різниці не було.

1713 р. – Московія наказом Петра Кривавого привласнює собі нашу назву Русь-Русія-Росія. У такий спосіб завжди ворожі до Руси-України московити, основу яких складали угро-фінські та тюрські племена, підміною понять, тобто шахрайством, привласнюють собі нашу тисячолітню історичну та духовну спадщину (Грецька назва Руси звучить як “Росія”).

1718 p. – Московити спалили архіви та книгозбірню Києво-Печерського монастиря (збиралися понад 700 років), яка витримала навали монголів, поляків, татар, “…численна і найдавніша книгозбірня, зібрана і збагачена великим князем Київським Ярославом Володимировичем і збережена в печерах від усіх ворожих нападів і руїн, але нині,… серед добробуту і тиші полум’ям пожерта. В ній зберігалось багато тисяч рукописних і всіляких дорогоцінних манускриптів, писаних різними мовами, і багато з-поміж них такими, що й ученим тодішнім мужам не були відомі, а особливо всі записки й документи щодо історії правління слов’янських племен та царів стосувались” (“Історія Русів”, ст.303-304, вид.1956 p.).

1720 р. Наказ хана-царя Петра І: “В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы… особливого наречия в оных не было”

20 грудня 1720 року Петро І видав указ київському губернському князю Голицину, щоб “…во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”.

1722-1727 pp. – Перше скасування гетьманства і утворення Малоросійської колегії під керівництвом московського генерала.

1724 p. – Московська цензура наклала тисячу рублів штрафу на архимандрита Печорської Лаври за те, що там була надрукована церковна книга “Триодь” “не совсем с великороссийским сходная”, а чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.

1729 р.- Указ царя Петра ІІ, який зобов’язував переписати з української мови на російську всі державні постанови й розпорядження.

1734-1740 pp. -Друге скасування гетьманства й утворення Гетьманського Уряду під керівництвом московського намісника.

1735 p. – Придушення московськими військами антипольського повстання Верлана на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.

1735-1739 pp. – Біля ста тисяч українських козаків та селян були мобілізовані на московсько-турецьку війну. Загинуло 35 тис. українців. Україна власним коштом утримувала від 50 до 75 москальських полків, що коштувало Гетьманщині 1,5 млн.рублів – в 10 разів більше за її річний бюджет.

1737 р. Московський намісник у Києві князь Баратинський арештував київський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з привілеями М.Києву, сподіваючись, що українці забудуть свої права, бо “ссылаться им в вольностях будет не на что”.

1740 р. Російською імператрицею Анною Іоанівною створено правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадження російської мови в діловодстві на території України. Переписи 1740-1748 років свідчать, що в семи полках Гетьманщини на 1094 села припадало 866 шкіл з викладанням українською мовою. У 1804 році було видано царський указ, який забороняв навчання українською мовою. Результати національного гніту одразу позначилися на стані освіти в Україні. Уже перепис 1897 року показав, що на 100 осіб було тільки 13 письменних.

1748 р. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російської мови викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 р. – Придушення московськими військами антипольського повстання гайдамаків на окупованій Польщею Правобережній Руси-Україні.

1750 р. Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час “розорення Січі генерал-поручиком Текелією у скрині під престолом січової церкви”, опинились у Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1752 р. – На землі запорізьких козаків між річками Дніпром та Синюхою Московія указом від 18 жовтня створює Новосербію і забороняє там селитися українцям. Українські селяни мусили покинуги свої угіддя. В 1760 р. українцям було заборонено також селитися у слободах за межами Новосербії.

1755, 1766, 1775, 1786 pp. – Заборона Петербурзького Синоду друкувати українські книжки. Протягом другої половини 18 ст. та першої половини 19 ст. видавнича справа в Україні була спаралізована. Як наслідок, у 1847 р. в Україні була надрукована лише одна книжка, у 1848 -3,1849 – 2, 1850 – 1,1851 – 2,1856 – 5. Обмеженнями та заборонами книгодрукування Московія намагалася понизити рівень освіти та науки в Україні, знищити національний дух української культури, побуту, суспільних відносин.

1759 р. – Синод видав розпорядження про вилучення зі шкіл українських букварів

1762-1763 pp. – Московська цариця Катерина II, видала два маніфести про іноземну колонізацію Руси-України: вербувалися серби, болгари, молдавани, німці з Прусії, Австрії та інших країн. Іноземцям надавали по 65 десятин землі на душу, звільняли від податків. Українці зобов’язані були безплатно виділяти підводи для перевезення своїх майбутніх поміщиків. “Запорозька земля німіла від наруги, кривди і болю. Як чорні ненаситні круки зліталися сюди поміщики й генерали, сановники й німці-чужинці. На козацькії могили… На козацьку кров… (М.Киценко. Хортиця в героїці і легендах. Дніпропетровськ, “Січ”, 1991, стор.70).

1763 р. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській Академії.

1764 р.- Інструкція Катерини ІІ князю О. В’яземському про посилення русифікації України, Смоленщини, Прибалтики та Фінляндії – “якщо розумні люди будуть обрані начальниками цих провінцій. Коли ж у. Малоросії не буде гетьмана, то треба намагится, щоб час і назва гетьманів зникли…”

1764 р. Скасування Катериною II українського гетьманства, а з ним – ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників.

1764 р. Скасування української держави Гетьманщини.

1765 р. Ліквідація Катериною II козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1766 р. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

1768 p. – Придушення московськими військами антипольського повстання на правобережній Руси-Україні під проводом Ґонти і Залізняка, відомого під назвою “Коліївщина”, після підступного і зрадницького захоплення москалями, які воювали з поляками, його керівників: москаль полковник Гур’єв, виконуючи завдання старшого москаля Кречетнікова, з’явився до повстанців з полком донських козаків як спільник у боротьбі з ляхами, увійшов у дружбу з ватажками повстання, запевняв у єдности дій,влаштував веселу пиятику, а темної ночі з шостого на сьоме липня підступно перев’язав у своєму наметі старшину і захопив у табір 900 повстанців. Москалі та ляхи киями били українців до оголення кісток, з живих здирали шкіру, палили, саджали на палі, четвертували. Ліквідація української Гетьманської держави на Правобережжі.

1769 р. Наказ Синоду, за яким українські книжки по церквах були замінені московськими.

1769 р. Синод Російської Православної церкви заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були вже на руках.

1775 p. – Підступний напад московських військ на Запорізьку Січ і зруйнування її після вирішальної допомоги запорожців москалям у московсько-турецькій війні 1768-74 pp. Пограбування козаків, захоплення їх майна та висилка багатьох з них у Сибір. Закриття українських шкіл при полкових канцеляріях. Двадцятип’ятирічне ув’язнення на Соловках кошового гетьмана Петра Калнишевського. “… в травні 1775 р. рада “при височайшему Дворі” постановила: “истребить кошевих Козаков как гнездо их своевольства” …Близько 40 полків загальною кількістю сто тисяч чоловік оточили Запорозьку Січ. І це тоді, коли за вказівкою того ж царського командування значна частина козаків перебувала далеко від коша… (М.Киценко, стор.64). Скасування міської автономії за Магдебурзьким правом по Литовському статуту.

1777 р. – План виселення кримських татар з Криму, українців – з України, а на обжиті ними місця переселення московитів з Московії. На здійснення цього плану А.Суворов за лічені дні виселів з півдня України 32 тисячі душ чоловічої статі.

1777 р. – Після смерти 13 березня від переслідувань та злигоднів геніального українського композитора, академіка Болонської музичної академії Максима Березовського (нар. 1745 р. у Слухові) москвинська влада забороняє виконувати його твори й знищує багато його рукописів.

1780 – 1783 pp. – Перше закріпачення українських селян на окупованих Московією землях Руси-України (Порівняйте: в 1771 р. у Криму татари скасували рабство; 1780 р. була відмінена панщина в Австрійській імперії).

1780 р. – Спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Руси-України.

1781 р. – Знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження загальномосковської системи управління в 1783 р.

1782 р. Катериною II створено комісію для заведення в Росії народних училищ, завданням якої було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1783 р. Закріпачення селян Лівобережної України.

1784 р. За розпорядженням Синоду київський митрополит наказав, іби в усіх церквах дяки та священники читали молитви та правили службу голосом, свойственным российскому наречию”. Теж саме було заведено і в школах Руси-України. У 1747 р. на території семи полків Гетьманщини (про три не збереглося відомостей) було 866 українських шкіл, тобто, на кожну исячу душ населення припадала одна школа. Під кінець століття кількість населення зросла утричі, а кількість шкіл зменчилася удвічі, серед них вкраїнських не було жодної.

1784 р. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів і звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.

1785 р. Наказ Катерини II по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена по всіх школах України.

1786 р.- Заборона церковних відправ українською мовою, запровадження російської вимови церковнослов’янських текстів. Наказ про обов’язковість російської мови в Київській академії.

1786 р. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московським виданням не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 р. У Петербурзі з ініціативи Катерини II видано “Порівняльний словник усіх мов”, у якому українська мова значиться як російська, спотворена польською.

1793 р. – Москалі придушили повстання в селі Турбаї і жорстоко розправилися з селянами: понад два десятка селян померли, не витримавши катувань, або були розстріляні, решту після покарання батогами вислали до Сибіру, або в інші губернії.

1797 р. – В Україні запроваджено призов до царської армії. 25 років українські рекрути змушені були воювати на імперіалістичних війнах за своїх ворогів-москалів.

1797 р. – Від хвороб, голоду та на полі бою загинуло кілька тисяч кубанських козаків, проливаючи “кров добру нечорну, не за Україну, а за її ката”, яких москалі погнали на завоювання Персії.

1800 р.- Наказ Павла І про запровадження в Україні будівництва церков у московському синодальному стилі й заборона церковного будівництва в стилі козацького бароко.

1807 р. -Учитель Харківської гімназії Т.Сєліванов хвастався: “Мы застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то-есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски” (“Слово Просвіти”, 1998, ч.З, стор. 10).

1811 р. Закриття Києво-Могилянської академії.

1812 р. – Пообіцявши козакам повернути самоврядування, московити закликали їх виступити проти Наполеона. Українці сформували 15 кінних полків, які поповнювали і забезпечували своїм коштом два роки. Але після перемоги над французами московити не виконали своїх обіцянок і повернули козаків у підневільний стан. (На сусідніх землях донські козаки мали певні свободи).

1819-1829 pp. – На початку 19 ст. посилюється феодальний гніт закріпачених українців. Селяни відповідають багаточисельними повстаннями, які жорстоко придушуються москалями. Ось лише три з них. Після придушення Чугуївського повстання (1819) до суду було віддано 363 чоловіка, з яких 273 засуджено до смертної кари, решту відправлено до Сибіру. Після придушення Уманського повстання (1826) до суду віддано й жорстоко покарано 150 чоловік. Центр Шебелинського повстання (Слобожанщина, 1829) москалі оточують дивізією військ, проти беззбройних селян застосовують артилерію. 109 селян вбито, 143 віддано до суду, багатьох страчено або відправлено до Сибіру.

1831 р.- Скасування царським урядом Магдебурзького права (це поклало край неросійському судочинству, виборам урядовців та місцевій автономії в Україні).

1834 р.- Відкриття Київського імператорського університету з метою русифікації Південно-Західного краю.

1824 р. – Міністр освіти А.Шишков видав розпорядження: “Воспітаніє народнеє по всєй імперії, несмотря на разность вер і язиков, должно бить чісто “русское”". “Цензурний режим в отношеніі малоросійськой пісмєнності” зобов’язував: “Подвергать запрету всякое малоросійскоє слово как по существу вредное і опасное для государственного єдінства” (ж. “Україна”, ч.26, 27, 1993 p.).

1830 p. – Під час польського повстання москалі звернулися до козаків, знову даючи їм надію на повернення автономії. Українці сформували 8 кінних полків. Польське повстання придушили, а козаків знову обдурили. Більше того, їхня готовність іти на жертви заради повернення давнього устрою викликала підозру. Два полки після придушення польського повстання відправили на Кавказ, але розселили не на Кубані серед українців, а серед московитів.

1830-1835 pp. – Жорстоке придушення москалями руху українців Поділля, Київщини та Бессарабії на чолі з Ус. Кармалюком проти московської кріпацької системи. Підступне вбивство українського народного героя 22 жовтня 1835р.

1833 p. – Московські солдати за наказом з Петербурга в один і той же день в усіх мечетях Криму конфіскували всі письмові документи, книги,історичні манускрипти татарською, турецькою та арабською мовами, серед яких було багато матеріалів, що стосувалися Руси-України та її відносин з південними народами. На центральних площах запалали багаття. “…В XVIII столітті Дике Поле затопило Крим новою хвилею варварів… Ці варвари – московити..,” (Максиміліан Волошин).

1834 р. Заснування Київського університету з метою “русифікації юго-западного края”.

1839 p. – Ліквідація української греко-католицької Церкви на окупованих Московією Правобережній Україні. Сотні християн і багато священників було вбито, а 593 з них заслано до Сибіру. Замість них було прислано московських “батюшок”, чиновників-наглядачів в рясах.

1847 р. Розгром Кирило-Мефодіївського товариства і наказ цензорам суворо слідувати за українськими письменниками “не давая перевеса любви к родине над любовью к отечеству”.

1847 р., 5 квітня – Арешт і безстрокове заслання Тараса Шевченка рядовим солдатом в окремий Оренбурзький корпус за резолюцією Миколи І під найсуворіший нагляд,із забороною писати й малювати, що було рівнозначне ув’язненню (пробув там до 2 серпня 1857 р.). А ось що писав про Тараса Шевченка “революційний демократ”, “нєістовий” В.Бєлінській в грудні 1847 р.: “Здравий смисл в Шевченкє должен відєть осла, дурака і подлеца,… Етот хохлацкій радікал напісал два пасквіля – одін на государя імператора, другой – на государиню імпєратріцу…”. Москаль – завжди москаль, і дуже важко побачити різницю між “революційним демократом”, знавіснілим шовіністом і лісовим дикуном.

1853 р. Спотворено видання “Літопису” Граб’янки.

1862 р. -Закриття українських безоплатних недільних шкіл для навчання дорослих, організованих українською інтелігенцією. За “українофільську діяльність” на сім років москалі виселяють з Руси-України до Архангельська і Павла Чубинського. Припинилося видання українського літературного та науково-популярного журналу “Основа”.

1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П.Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою.

ЦИРКУЛЯР МІНІСТРА ВНУТРІШНІХ СПРАВ ВАЛУЄВАПРО ЗАБОРОНУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (18 ЛИПНЯ 1863 р.)

Давно вже йде суперечка в нашій пресі про можливість існуваннясамостійної малоруської літератури. Приводом для цієї суперечки були твори деяких письменників, які відзначалися більш або менш чудовим талантом або своєю оригінальністю. За останній час питання про малоруську літературу набуло іншого характеру, внаслідок обставин чисто політичних, що не мають ніякого відношення до інтересів власне літературних.

Попередні твори малоруською мовою були розраховані лише на освічені класи південної Росії, а тепер прихильники малоруської народності звернули свої погляди на масу неосвічену, і ті з них, які прагнуть здійснити свої політичні задуми, взялися, під приводом поширення грамотності і освіти видавати книги для початкового читання, букварів, граматик, географій і т. д. В числі подібних діячів було багато осіб, про злочинні дії яких проводилась слідча справа в особій комісії. В С.-Петербурзі навіть збираються пожертви для видання дешевих книг на південноруському наріччі. Багато з цих книг надійшли вже на розгляд в С.-Петербурзький цензурний комітет. Не мало таких же книг буде представлено і в Київський цензурний комітет.

Цей останній відчуває деякі утруднення з розглядом згаданих видань через такі обставини: навчання в усіх без винятку училищах проводиться

загальноруською мовою і вживання в училищах малоруської мови ніде не допущено; саме питання про користь і можливості вживання в школах цього наріччя не тільки не розв’язане, але навіть порушення цього питання прийнято більшістю малоросіян з обуренням, яке часто висловлюється в пресі.

Вони досить грунтовно доводять, що ніякої окремої малоруської мови не було, немає і не може бути, і що наріччя їх, яке вживається простолюдом, є та ж російська мова, тільки зіпсована впливом на неї Польщі, що загально руська мова так само зрозуміла для малоросів, як і для великоросів, і навіть значно зрозуміліша, ніж тепер створювана для них деякими малоросами, і особливо поляками, так звана українська мова. Особам того гуртка, який намагається довести протилежне, більшість самих малоросів докоряє в сепаратистських задумах, ворожих Росії і згубних для Малоросії.

Беручи до уваги, з одного боку, теперішнє тривожне становище суспільства, яке хвилюють політичні події, а з другого боку, маючи на увазі, що питання про навчання грамотності на місцевих наріччях не дістало ще достатнього розв’язання в законодавчому порядку, міністр внутрішніх справ визнав за необхідне, надалі до погодження з міністром народної освіти, обер-прокурором св. синода і шефом жандармів щодо друкування книг малоруською мовою, дати по цензурному відомству розпорядження, щоб до друку дозволялись тільки такі твори цією мовою, які належать до галузі красного письменства; пропускання ж книг малоруською мовою як духовного змісту, так навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу, припинити…

Це розпорядження було передано на височайше государя імператора розгляд і його величності бажано було удостоїти оноє монаршого схвалення. (Хрестоматія з історії України. -К., 1993. – С. 141-142.)

1863 р. Заборонено ввіз і поширення в імперії львівської газети “Мета”. “… всякий Німець вдесятеро кращий за Суздальського слов’янина, Турок ніколи так підло не душить Сербів, Монгол стільки зла не робив нашій народності, скільки тепер робить Петербургський уряд та Великоруське общество… Як тільки хто примітив, що ви Українець, вас зараз же беруть під надзор поліції, а запримітить дуже легко: як по пошті перехватять письмо, писане по-українськи, як ви співаєте українську пісню, або як заговорите зі знакомим або зі сім’єю на улиці по-українськи. Після того кожного року вибирають чоловік 10 або й більше, і без всякої вини й суду висилають у Сибір. Так сего року вислали: учитель Стромин, інженер Лобода, адвокат Кониський, учитель Шевич, кандидат Чубинський і багато інших. Робиться се без суду, і вини не об’являють…

18-літній хлопець Володимир Синегуб сидить уже півроку в тюрмі за те, що учив на селі парубків співати старі козацькі пісні. Більша часть журналів Московських те й робить, що топтає в грязь Українців за те тілько, що вони Українці…, п’яна перекупка не видумає того, що московські редактори видумають і напишуть, а одвічать їм не можна, бо цензура нічого не пустить… За українську одежу посадять вас у поліцію або поб’ють на улиці. За українську мову не дадуть вам ніколи служби… Скажіть, чи є де земля од Китая до Патагонії, од нової Голландії до Канади, де було б преступленієм говорити своєю мовою, де було б заборонено писати книжки і учити дітей тією мовою, якою у сім’ї говорить 14 млн. народу?… 3 нашого приміру учіться розпізнавати, що таке Москва…” (Українець. З України. “Слово”. – 1863р., 4.85. Цитовано за В.Лизанчуком, с.95-97).

Цей лист аноніма зі Східної України, цей крик душі краще за всі наукові теорії свідчить, що москалі ще в 19 ст. залишалися дикунами, що у своєму розвитку вони відстали на тисячоліття.

1864 р. Тисячі пудів архівних матеріалів вивезли до Москви після судової реформи 1864 року. Згідно з обіжником Міністерства юстиції від 3 грудня 1866 року туди потрапила велика кількість документів ліквідованих установ із Волинської, Київської, Катеринославської, Подільської, Херсонської та Чернігівської губерній.

1869, 1886 pp. Укази про доплату російським чиновникам за русифікацію України “в десяти Юго-Западных губерниях лицам русского происхождения, исключая, однако, местных уроженцев, производятся прибавки к содержанию…”

1870 p. – Вказівка міністра освіти Московії Д.Толстого про те, що “кінцевою метою освіти всіх інородців, що проживають в межах нашої вітчизни, має бути змосковщення”. Отже українців відносили до “інородців”. В умовах постійного протиукраїнського терору багато талановитих українців (зокрема, М.Гоголь, В.Короленко, А.Чехов, П.Чайковський) змушені були своєю творчістю збагачувати чужу культуру. Інших московити приписали собі (математик М.Остроградський, маляр І.Рєпін та багато інших), як і нашу історичну та культурну спадщину.

1874 р. – Москалі видали новий статут про початкові народні школи, у якому відтверджено, що навчання має проводитись лише московським наріччям.

1876 р., 18 травня Таємний (Емський) указ Олександра II про заборону ввезення до імперії будь-яких книжок і брошур “малоросійським наріччям”, заборону друкування оригінальних творів художньої літератури, в яких “не допускати жодних відхилень від загальновизнаного російського правопису”. Заборонялися також сценічні вистави, спів, читання та друкування текстів до неї українською мовою.

1876 р. -Указ про зобов’язання “прийняти як загальне правило”, щоб в Руси-Україні призначати вчителів-московитів, а українців посилати до Петербурзької, Казанської і Оренбурзької округ. Це “загальне правило” діяло і за правління комуністів до проголошення Україною незалежности в 1991 р. Як наслідок, за 100 років з Руси-України у такий спосіб було виселено кілька мільйонів української інтелігенції, а в Україну направлено стільки ж москвинів.

1876-1880 pp. – Українських учених та педагогів М.Драгоманова, П.Житецького та багатьох інших звільнили з роботи за наукові праці з українознавства, а П.Лободоцького – лише за переклад одного речення з Євангелія українською мовою. “Немедленно вислать із края Драгоманова і Чубінского, как нєісправних і положітельно врєдних в крає агітаторов… с воспрєщенієм в’єзда в Южн.губ. і століци, подсєкрєтноє наблюдєніє”.

1881 р.- Циркуляр міністерства внутрішніх справ на роз’яснення Ємського указу всім губернаторам Росії.

1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою.

1881 р. Закон про дозвіл на друк словників українською мовою, але російським прописом, а постановка українських вистав залежить від місцевого начальства.

1883 р.- Заборона Київським генерал-губернатором Дрентельном театральних вистав українською мовою на підпорядкованих йому територіях (Київщина,Полтавщина, Чернігівщина, Волинь і Поділля). Ця заборона діяла протягом 10 років (до 1893 р.)

1888 р.- Указ Олександра ІІІ про заборону вживання української мови в офіційних установах і хрещення дітей українськими іменами.

1889 р. У Києві, на археологічному з’їзді, дозволено читати реферати всіма мовами, крім української.

1892 р. Російський уряд наказує цензорам суворо стежити за тим, щоб не допустити українських літературних перекладів з російської мови.

1894 р. Заборона ввозу українських книг з-за кордону.

1895 p. – Заборона видавати українські книги для дітей,”… хотя бы по существу содержания и представлялись благонамеренными”. Збірку дитячих оповідань цензор заборонив з допискою: “Написано очевидно для детей, но они должны учиться по-русски. – Воспретить”. На українській граматиці, написаній московською мовою, цензор написав: “Наивно было бы надеяться на дозволение печатать грамматику того языка, который не должен существовать”. (В.Лизанчук, стор.105).

1896 р. – Б.Грінченко в одному із часописів писав: “Величезна більшість учителів соромить дітей їх українською мовою говорити. Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних… А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мов би вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: Павлови, Миколі, Катерині, Петрові; хвали Суворовим, Корниловим, Скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі “подвиги” рабської вірности”. (В.Лизанчук, стор.107).

1899, 1903 pp. Заборона користуватися українською мовою для проголошення наукових доповідей та промов на археологічному з’їзді у Києві та на відкритті пам’ятника Котляревському у Полтаві.

1900 p. і наступні роки – Цензурою виключаються такі слова як “козак”, “москаль”, “Україна”, “український”, “Січ”, “Запоріжжя” та інші, які мають український національно-символічний зміст.

1905 р. Кабінет міністрів Росії відкинув прохання Київського та Харківського університетів про відміну заборони української мови, визначаючи це несвоєчасним.

1905-1912 pp. – Міністерство освіти Московії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів “перевело” до інших шкіл за намагання вводити у викладання українознавчу тематику.

1905 p. – Ректор Київського університету відмовив 1400 студентам відкрити 4 кафедри українознавства з українською мовою викладання, заявивши, що університет – це “загальнодержавна інституція”, і в його стінах не може бути жодної мови, крім московської.

1906 і 1907 роки Закриття “Просвіт” в Одесі та Миколаєві.

1907 р.- Закриття царським урядом української періодичної преси, конфіскація виданої в роки революції 1905-1907 рр. української літератури, репресії проти діячів української культури.

1908 р.- Указ сенату Російської імперії про “шкідливість” культурної та освітньої діяльності в Україні.

1910 р. -Уряд П.Столипіна виданим циркуляром зарахував українців до “іновєрцев” і заборонив будь-які українські організації. Боротьба з рухом за відродження Руси-України є історичним завданням московської державности, вважав Столипін.

1910, 1911, 1914 pp. – Закриття колоніальною владою “Просвіти” у Києві, Чернігові, Катеринославі (нині Дніпропетровськ).

1914 р., березень – Заборонення царським режимом святкування 100-річчя від дня народження Т.Шевченка.

http://sna.in.ua/?p=4960

Ця стаття писалася не для футбольних фанатів і членів Організації, а призначена для людей далеких від навколофутбольної теми, щоб пояснити їм ставлення Українського Соціал-Nаціоналізму до правого фанатського руху.

7 вересня 2010 року представники СНА, <<Патріот України>>, <United  Kharkiv> та цілого ряду українських націоналістичних організацій підтримали українських футбольних вболівальників в акції “За український футбол!”. Акція пройшла за підтримки ВО <<Свобода>>. У кількатисячному марші столичними вулицями (від стадіону “Динамо” імені Валерія Лобановського до приміщення Федерації футболу України) соціал-націоналісти маршували у одній колоні з представниками фанатських контор з усієї країни, що з’їхалися до Києва в цей день. З одного тільки Харкова на марш приїхало майже дві сотні вболівальників.

Організований соціал-націоналістичний рух підтримав акцію з двох причин. Першою причиною є те, що вболівальники є чи не єдиним поза СN рухом, який відкрито виступає проти існуючої системи і плекає у своїх лавах націоналістичні та патріотичні настрої. Крім того, вболівальники – це та достатньо чисельна частина Української нації, що гуртує молодих, активних, готових до рішучих дій українців, що у вирі неминучої майбутньої Соціал-Nаціоналістичної революції неодмінно стануть поряд соціал-націоналістів у боротьбі за справедливий соціальний і національний лад. Другою причиною підтримки маршу є те, що його зміст – це вимога припинити утиски Українських національних інтересів. Адже марш спричинили антинаціональні тенденції, які сьогодні загрожують відібрати у мільйонів українців їх улюблений УКРАЇНСЬКИЙ футбол. Адже цей вид спорту в сьогоднішній Україні перетворився на домашню забавку купки антинаціональних олігархів, які намагаються остаточно приватизувати цю, вже національну, гру, а опір українців – втопити у хвилі міліцейських репресій. Так, у власників найбільших футбольних клубів країни -олігархів-неукраїнців Ахмєтова і Суркіса, з’явилася ідея об’єднання чемпіонатів та кубків України та Росії, що повинно було принести їм нові прибутки як у матеріальному вимірі (чергові мільйони валютних одиниць до власних кишень), так і у вимірі моральному (черговий ляпас по честі ненависних для них українців). Гасла маршу також стосувалися і давно наболілих проблем українського футболу, які загрожують стерти з цього виду спорту все патріотичне забарвлення, перетворивши його на власний бізнес асоціальної олігархічної купки. Всі вболівальники України одноголосно вимагали максимально обмежити кількість легіонерів в українських клубах всіх ліг та заборонити натуралізацію іноземних гравців (які вже успішно освоїли цей спосіб легалізації мігрантів). Крім того, національна вболівальницька спільнота відкрито вимагає від державних можновладців припинення репресій українського футболу кийками міліцейського апарату насильства. Українські вболівальники вимагають максимального скорочення кількості міліції на стадіонах і впровадження стюартів за європейським зразком. Це дасть змогу не тільки уникнути конфліктів, які нерідко провокують самі міліціянти, але й зняти ще цілий ряд проблем футбольних вболівальників (як-то використання патріотичної символіки, яку так полюбляють забороняти наші антинаціональні лівоохоронці). Марш <<За Український футбол>> показав асоціальним олігархам, що Українські вболівальники – це чисельна і свідома своїх можливостей сила, готова боротися за свої права і здобувати їх.

Український соціал-націоналіст як на марші, так і в подальшій боротьбі готовий іти плече-в-плече з українським вболівальником. А разом ми непереможні. МАЙБУТНЄ НАЛЕЖИТЬ НАМ!

В світлі багаторічних дискусій і вже навіть революцій щодо Конституці України у мене несподівано виникло запитання узагальненного характеру: а навіщо нам  взагалі та Конституція? Дике запитання? А чому? Візьміть, кому захочеться, і постатейно пройдіться та поставте плюси навпроти статей Конституції України, які на вашу думку виконуються в нашому повсякденмому житти, а які - ні, то поряд поставте мінуси. Повірте, що вийде досить цікава порівняльна картина нашого реального життя і міфічного конституійного.  
Дуже рекомендую цей практикум просто заради цікавості, щоб потім самим собі пояснити питання: а на біса нам потрібний цей словесний блуд під назвою Конституція України?
Далі я пропоную уважно вчитатись в зміст статті "Народ для влади чи влада для народу?", яку написав Зиновій ПАРТИКО, професор кафедри видавничої справи та редагування Інституту журналістики та масової комунікації Класичного приватного університету м. Запоріжжя[ далі ]

Ми дурні бо бідні, а бідні бо дурні...