хочу сюда!
 

Лара

36 лет, рак, познакомится с парнем в возрасте 32-42 лет

Заметки с меткой «політвязні»

Як поховані політв'язні кучмівського режиму

В часі приходу до влади Януковича, ще в 2010 році, була спроба поновити репресії на основі "справи 9 березня 2001 року" щодо Андрія Шкіля. Тоді ГПУ активно почала викликати на допити політв’язнів цієї справи.

Декого опитали, а дехто, як мій брат Микола Ляхович, не зважаючи на тиск і погрози, навіть не приймав виклики. Зрештою, коли інформація просочилася у ЗМІ, запал прокуратури зменшився, і справу офіційно так і не поновили.
Проте, в ГПУ тим політв’язням, які відвідали їх, повідомили, що частина наших посправників уже померла.
У списку померлих були імена Дениса Андрусенка й Андрія Косенка із Золотоноші та Василя Назара із Львівської області. У 2011-му від тяжкої хвороби помер іще й Руслан Зайченко, що походив із Черкас.
Про обставини і час смерті Андрія Косенка нам було достеменно відомо і без ГПУ, адже майже до останніх днів він спілкувався з моїм братом. А от щодо скромного нашого посправника Дениса Андрусенка і художника Василя Назара жодних відомостей ніхто не мав.


 Григорій і Микола Ляховичі під час суду над фігурантами "справи 9 березня" в київському кінотеатрі "Загреб". 2002 рік

Ми з Миколою вирішили обов’язково розшукати, де поховані наші посправники, і допомогти їхнім сім’ям у випадку такої необхідності. Я взяв на себе черкащан (Андрусенка, Косенка і Зайченка), а Микола взявся за пошук Василя Назара з Львівщини.
Не зважаючи на розвиток сучасних комунікацій, це було не так просто. Адже деякі політв’язні, пройшовши репресії, фактично дали обіцянки своїм рідним, що більше не створюватимуть їм подібних проблем, і обірвали зв’язки з громадсько-політичним життям.
Протягом декілька місяців ми не могли додзвонитись у сільраду, де останній час був прописаний Василь Назар. Там просто ніколи не брали слухавку. Зрештою, знайшли номер мобільного сільського голови, і з’ясувалось, що Василь Назар живий!
Голова дав номер телефону Василя, і з ним Микола поговорив особисто. Щоб розвіяти остаточно всякі сумніви, Василя Назара відвідав інший наш львівський посправник Сергій Гальчик.
Сергій Гальчик (ліворуч) і Василь Назар. 2013 рік
Приємно було дізнатися і нам, і Василю, що чутки про його смерть передчасні і перебільшені. В житті у Василя теж усе гаразд, живе з батьками і отримує пенсію по інвалідності. Нагадаємо, що на момент ув’язнення, Василь Назар вже був інвалідом другої групи, що не врятувало його від репресій.
З часом, завдяки доньці Руслана Зайченка Марині, вдалося отримати фото могил політв’язнів "справи 9 березня", що поховані на Черкащині. Найгарніший, на мою думку, пам’ятник у Руслана Зайченка і його сина Євгена, який трагічно загинув трохи раніше.
Пам’ятник споруджений коштом і зусиллями родичів Зайченків. А Євген Зайченко був теж активним учасником антикучмівських протестів, патріотом і дуже скромним та чуйним юнаком.
 Могила Руслана і Євгена Зайченків
Саме таким Євген запам’ятався нашим батькам, коли деякий час разом з сестрою Маринкою гостював у наших батьків, коли ми з Русланом перебували ще в ув’язненні. Хто не побував в шкурі родичів політв’язнів, навіть не може уявити, наскільки складно було дружині Руслана Петровича Вірі - з двома неповнолітніми дітьми і ув’язненим чоловіком.
Могила Андрія Косенка, на цвинтарі у Золотоноші, теж виявилась доглянутою. Але надгробок нічим не виказує, що тут похований один з учасників відомої політичної розправи.
Андрій Косенко, помер від зупинки серця прямо на очах своїх рідних 22 травня 2009 року, не доживши навіть до 30-ти років. "Загострення ішемічної хвороби", - сказали мамі Андрія Косенка лікарі "швидкої".
 Могила Андрія Косенка
Безсумнівно, що ця трагедія сталась і через втрату здоров’я під час кучмівських репресій у 2001-2003 рр. Коли суддя Іван Волік, володіючи повною інформацією про тяжкий стан здоров’я політв’язнів, під надуманими приводами відмовлявся звільнити їх на підписку.
Звільнив лише одного Дениса Андрусенка, і то під шаленим тиском депутатів БЮТ, а також через насмішки представників ЗМІ. Кепкували з Воліка тому, що Денис був не лише дуже юним, але й мав невеликий зріст, через що його навіть розгледіти в клітці не завжди було можливим.
Пригадую випадок, коли суддя Волік щось запитав у Дениса. Денис устав і почав відповідати. Волік рознервувався, і як закричить:
- Андрусенко, коли відповідаєте суду, треба вставати!
- А я і стою - тихо відповів Денис.
Через свій невеликий зріст Денис - навіть стоячи - був майже в рівень посправникам, які поруч сиділи, тому нешанований суддя Іван Волік, не розгледівши, в черговий раз осоромився.
Листівка з закликом підтримати політв'язнів у "залі суду" кінотеатру "Загреб". Косенко і Андрусенко - крайні праворуч
Звільнив Дениса Волік іще у 2002 році, але хлопець залишався на підписці про невиїзд і змушений був ледь не щодня відвідувати судові засідання.
Наскільки це тяжко, я знаю на власному досвіді, адже сам довгий час перебував на підписці по цій справі, і щодня відвідував судилище у кінотеатрі "Загреб". А щоб мати за що жити, вночі працював на будівництві, а з часом влаштувався нічним сторожем в один з офісів.
Денису, як і мені, тоді було 19 років, і його десь прилаштували працювати побратими по боротьбі.
Коли ми отримали фото могили Дениса на новому цвинтарі у Золотоноші, то були неприємно вражені. На табличці навіть ім’я було написане з помилками. Похований Денис був поруч із могилою батька, який загинув від нещасного випадку на виробництві ще на початку 90-х.
Побачивши фото могили, ми з Миколою прийняли рішення, негайно поставити новий пам’ятний знак. Микола взявся за проект, і домовленості з майстрами, а я вирішив спробувати знайти жертводавців.
Старий хрест на могилі Дениса Андрусенка
Перший же народний депутат від БЮТ, до якого я звернувся, Олександр Бригинець одразу пожертвував тисячу гривень. За той час Микола дізнався, що комерційна ціна хреста з табличкою, який ми вирішили встановити на могилу Дениса, складає 2800 грн. Разом із матеріалами для встановлення потрібно було мінімум 3000 грн.
Я пригадав, що якось мені особисто (як політв’язню) пропонував допомогу народний депутат від БЮТ Андрій Павловський. Я допомоги не потребував, і тоді відмовився. А тепер звернувся з проханням допомогти на встановлення пам’ятника на могилу Дениса.
Павловський пожертвував 2000 грн на хрест Андрусенкові і ще стільки ж на допомогу дітям померлих політв’язнів справи "9 березня 2001року". Таких дітей четверо, вийшло по 500 грн на кожну дитину.
Варто зазначити, що батько Андрія Павловського, світлої пам’яті Михайло Антонович Павловський, будучи народним депутатом БЮТ, майже ніколи не пропускав судових засідань по "справі 9 березня 2001 року", і завжди намагався особистою участю підтримати батьків політв’язнів.
За той час Микола через благодійну ініціативу "Героїка" домовився з майстром із Корсунь-Шевченківського Олегом Собченком, який виготовляє хрести для могил і пам'ятних знаків воїнам Армії УНР і УПА.
Коли майстер дізнався, для кого треба виготовляти пам’ятник, то відразу відмовився від власного гонорару за роботу. Так само від свого гонорару відмовився художник Сергій Моргунов, який виготовляв табличку з портретом. Ба більше, Олег Собченко погодився довезти пам’ятник в Золотоношу і власноруч встановити.
Встановлення хреста на могилі Дениса Андрусенка
Тому виготовлення і встановлення хреста обійшлося всього в 2400 грн., а решту ми вирішили віддати рідним Дениса. Сам хрест був встановлений 18 квітня, куди ми приїхали з Миколою, щоб допомогти майстру.
Поки встановлювали хреста, Микола записав на відео розповідь мами Дениса Тетяни Миколаївни.
З розповіді ми дізналися, що 5 жовтня 2006 року, Дениса Андрусенка знайшли мертвим на вулиці у Вишневому, під Києвом. За офіційною версією, смерть настала через серцеву недостатність. Проте рідні підозрюють, що Денис міг померти після побиття під час грабунку, позаяк в той день він отримав зарплатню у фармацевтичній компанії, де працював комірником.
Тетяна Миколаївна також розповіла, що Денис був одружений. Людмила Денисенко в той час була вагітною - і народила сина Дмитра через місяць після смерті батька. Не має нічого дивного, що таке тяжке горе під час вагітності відбилось і на дитині.
 Табличка на хресті
Коли Дмитрик почав підростати, виявилось, що він хворий на ДЦП. Людмилі пропонували віддати сина у спеціалізований дитячий будинок, проте материнське серце не змогло залишити дитину. Пенсію по інвалідності на Дмитрика Людмила почала отримувати лише нещодавно, а йому потрібна операція, щоб він міг хоча б сидіти. Ось тут - розповідь удови Дениса Людмили.
Мама Дениса також має певні фінансові труднощі. Адже коли ув’язнили Дениса, вона продала квартиру, щоб звільнивши сина з в’язниці, виїхати з кучмівської України у Росію до родичів. Проте Тетяну Миколаївну пограбували, і вона лишилася ні з чим. Проживає наразі мама політв’язня в одному з гуртожитків Золотоноші і працює сторожем в інтернаті.
Порадившись із мамою Дениса, відкриття і освячення нового хреста призначили на 2 травня 2013 року - в день, коли Денису мало виповнитися 32.
Коли настоятель Свято-Успенського собору УПЦ МП в місті Золотоноша отець Ярослав побачив, кому освячує хрест на могилі – то теж відмовився від пожертви за його освячення.
Наразі бачимо ще одну невідкладну справу – це допомога в зборі коштів на операцію для сина Дениса Андрусенка, хворого на ДЦП. Маємо надію, що й на цю шляхетну справу вони будуть знайдені найближчим часом.
[Якщо у вас є можливість допомогти, пишіть на istpravda@gmail.com, сконтактуємо з автором матеріалу - ІП]

Григорій Ляхович
Політв'язень у "справі 9 березня"

НКВС використовував немовлят для вибивання свідчень із матерів

Вагітним читати не рекомендується

Проект «Янівський концтабір»

Львів – На Янівському цвинтарі у Львові цього року планують встановити пам’ятник 28 дітям, замордованим НКВС у тюрмах міста у 1949–1951 роках. Усі прізвища відомі. Однак не досліджена інша трагедія, 1940–1941 років, коли діти народжувались у в’язницях і там гинули зі своїми матерями.

Безневинно замордованим дітям було від одного дня до двох років. Їхні матері наприкінці 1940-х років перебували під слідством у тюрмах на Замарстинівській і на «Бригідках» у Львові.

Дітей енкаведисти таємно вивезли з в’язниць і живцем закопали на віддаленому полі на Янівському цвинтарі. Про це розповів Радіо Свобода голова Львівського обласного товариства політичних в’язнів і репресованих, колишній малолітній політв’язень Петро Франко.

«Про те, що на Янівському цвинтарі поховані діти, я дізнався від літнього чоловіка. Мені пощастило тоді як помічнику депутата потрапити в архів і вивчити численні матеріали щодо смерті тих дітей. І тоді я зрозумів, що у братській могилі на Янівському цвинтарі поховані діти з двох тюрем, «Бригідки» і Замарстинівської», – зауважив Петро Франко.

Жінки народжували у тюрмах і були свідомі, що втратять дітей

Однак дитячій трагедії кінця 1940-х передувала інша. За два перші місяці 1941 року на пагорб на Личаківський цвинтар були привезені тіла 123 немовлят віком від одного до тридцяти днів. Це були діти, народжені у львівських тюрмах жінками-політв’язнями. У списку переважають українські імена.

Така доля могла спіткати і сина відомої патріотки й політв’язня Катерини Зарицької Богдана. Дитина народилась у тюрмі у вересні 1940-го. Але енкаведисти побоялось розголосу і віддали немовля дідусеві, знаному науковцеві.

У 1940–1941 роках працівники НКВС арештовували вагітних жінок, які або ж були в ОУН, або ж не сприймали більшовицький режим. Жінки народжували у жахливих умовах. Слідчі били об стіл немовлятами, щоб із матерів вибивати свідчення, каже Петро Франко.

«Ці діти, які поховані на Личакові, в документах зазначено, що вони померли у шпиталях. В архіві мені відмовились надати довідку, бо мовляв, немовлята з лікарень. Але це був хитрий хід НКВС – не зазначати, що діти з тюрем», – наголосив Петро Франко.

Архіви МВС необхідно розсекречувати

Коли німецькі війська увійшли на терени Львівщини у липні 1941 року, вони відчинили в’язниці, і від побаченого львів’яни жахнулись: прибиті до дверей дитячі тіла, трупи і кров. З того часу збереглись фотографії, зроблені німецькою владою, яка ці матеріали використовувала у своїй пропаганді.

Блаженного отця УГКЦ Зиновія Ковалика у 1941 році енкаведисти не лише розіп’яли, а й у живіт поклали немовля.

У Львові у 1941 році було 8 місць катувань людей. Найкривавішим для засуджених був червень 1941-го.

Трагедія замордованих дітей у львівських в’язницях у 1941 році не є дослідженою. На сьогодні обмаль фактажу. Бо ж досі не розсекречені архівні документи МВС, зокрема, адміністративно-тюремного управління, наголошує директор музею «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий.

У музеї є список понад 1600 розстріляних людей, але скільки з них неповнолітніх, наразі не з’ясовано. «Потрібно проводити науково-пошукову роботу, працювати в архівах. Звичайно жінки народжували в тюрмі на Лонцького, але ми не знаємо долі тих дітей. Можливо, їх забирали у тюрми спеціалізовані. Хоча у той момент творились такі жорстокі речі, що і факти вбивства дітей теж були», – зауважив Забілий.

Історики роками апелюють до керівників держави з проханням відкрити архіви МВС. Але і новому Президентові, і урядові, як і попередникам, бракує волі, зазначає Руслан Забілий. Бо це може бути початком для проведення люстрації в державі.

Галина Терещук, Радіо Свобода