Розплету волосся в місячному сяйві,
Полечу блукати вітрові навстріч.
Не питай навіщо – запитання зайві,
Я з собою хочу бути віч-на-віч.

Заплету у коси мерехтливі зорі,
У віночок сплівши розмаїття снів.
Знаєш, а тобою вони знову хворі
І нема спасінні вже від них мені…

Позбираю іскри у сіянні ночі,
Щоб зуміти мрію серцем берегти…
Ну чому у неї знову твої очі
І чому до тебе знов несуть вітри?

Розіллюсь бажанням по нічному небі,
Розчинюсь в зірковім ароматі свіч…
Не питай навіщо, не питай, не треба,
Я сама з собою плачу віч-на-віч…

Розплету волосся і розправлю крила,
Я не чарівниця – просто добре так
Вільною від світу в далечінь щосили
Полетіти й мрії відчувати смак…

Перелистаєш іноді сторіночки життя
і не знайдеш для себе віри, розуміння,
лиш тільки біль, журби мелодія осіння
і розшматовані бажання й почуття...

Спитаєш в осені чому все стало так –
чому із переливів радості і сміху
перетворилось все на розпачу утіху,
а серце й досі не повірить в це ніяк...

Спитаєш ... тільки от вона не відповість,
бо нащо їй такі зневірені питання,
бо нащо твою сповідь слухати до рання, –
у її світі ти лиш випадковий гість.

Ти тінню промайнеш в її солодких снах
і повертатися назад уже не схочеш –
заплакані занадто в неї зорі-очі,
занадто гіркоти і правди у її піснях...

Поплачеш з нею, погодуєш із руки
своєї мрії поневолену жар-птицю,
переконаєш себе в щасті, що лиш сниться
і розірвеш утрачені для нього сторінки...

                                                                                 варіант 1


Блискучим, модним черевиком –
Напевно, з шкіри крокодила, -
Над-Cамовпевнена горила
Мені на мізки наступила.


Прорікши безапеляційно,
Що думка – розкіш завелика.
Від мізків втерши черевика,
Пішла, замріяна, граційно…



05.12.2011

© Copyright: Марина Степанская, 2011
Свидетельство о публикации №11112060232

 ці думки спнтанно виникли щойно

після перегляду окартинки Земної кулі

Для того, щоб побачити, якою є наша Земля, людині довелося злетіти у космос.

Для того, щоб осягнути Бога, нам необхідно піднятися над ним. АЛЕ ЦЕ НЕМОЖЛИВО.

Саме тому ми нерідко не помічаємо його присутності.

06.11.2009  

Copyright © Stepans’ka Marina (SMG) All rights reserved

Ніч захопила мене в тенета й швидкоплинною річкою несе у місце, якого не знайдеш на карті. У вимір, котрий неможливо виміряти. Місце, яке неможливо описати, бо як тільки знаходиш потрібні слова чи кольори фарб, воно одразу змінюється. Місце в якому я можу все і не можу нічого. Воно знає мої найпотаємніші бажання й страхи і змішує їх в такий коктейль, що я сама не розумію чого насправді хочу, а чого боюся. Місце, в котрому все реальне настільки, наскільки я хочу, але нема нічого нереального, бо мозок не може визнати нереальним те, що він усвідомлює. Місце, в яке щоразу відносить ніч кожного, хоч не всі подорожі ми пам’ятаємо.

 Сни. Реальні й фантастичні, щасливі й жахливі, пусті й віщі. Вони не можуть існувати без нас, а ми без них, бо вони відображення нашої душі, а ми їх єдина можливість існування. Ось так і співіснуємо в тісному симбіозі – наші бажання створюють сни, а сни дають нам сили бажати нового. Без них наші ночі пусті й похмурі. Буває і з ними нелегко. Іноді просинаєшся з бажанням більше ніколи не бачити снів, навіть засинати страшно. Але приходить день і страх минає, а ввечері знову хочеться спати. І знову поринаємо у світ, де закони фізики діють коли і як ми хочемо. Світ в якому збуваються найнеймовірніші бажання і який випускає на волю всіх монстрів нашої душі. Світ який створюємо ми самі і який створює нас.

Я люблю сни і боюсь їх. Люблю, бо вони дають мені крила, а боюсь, бо вони ж безжально їх відривають. Люблю просинатись з посмішкою після щасливого сну і ненавиджу просинатись в сльозах після жахливого. Іноді вони дарують мені натхнення й бажання жити, а іноді шокують і вбивають часточку мого серця. Так, вони можуть мучити й виснажувати, але без них мабуть ще гірше, бо вони частина мене. Без них я буду ніби без руки, чи ноги. Тому щоночі закриваючи очі я чекаю на сон, щиро надіючись, що він принесе посмішку. Думаю кожен з нас має право на надію.

Солодких снів!

Проблема нашої держави в тому, що більшість її громадян хоче існувати за рахунок держави і не розуміє, що держава існує за рахунок її громадян.

9
Одною з найважливіших тем політичного буття в державі є тема громадського контролю та покарання народних обранців і державних посадовців. Улюбленою байкою в цьому питанні є розмови щодо «відкликання депутата», що реально означає звичайну політтехнологію «запудрення мізків», оскільки це абсолютно абсурдно при таємному голосуванні, бо відкликати, по-суті справи, повинні виключно ті виборці, хто проголосував «за» обрання, але ж це таємниця: хто за кого проголосував. В радянському виборчому законодавстві норма «відкликання депутата» існувала, але жодного прецеденту щодо її застосування не зафіксовано, що і доводить її безглуздість. Насправді питання контролю і відповідальності лежить в зовсім іншій площині. Уявімо, що після копіткої витратної праці по відкликанню депутата це відбулось – і що? Обрали іншого, який так само ще хто зна яким буде. Ну а що тому, хто перестав дочасно бути депутатом? А нічого! Живе собі і далі, як жив перед цим, а може й ще краще завдяки вдалому продажному «тушкуванню». Але ж чому всім тим політичним зрадникам і перебіжчиками, цим продажним політичним курвам не стає гірше жити після своїх ганебних вчинків?! От над чим варто задуматись!
Подібне запитання прозвучало вже вище: «Чому нас, виборців, не бояться обманювати наші обранці?» Якщо ввести кримінальну відповідальність за недотримання передвиборчих обіцянок, то у нас всі тюрми будуть переповнені колишніми депутатами. Ясно, що то є дурість, тому вистачає і того, що: «Всі на волі, а вона сидить». Звичайно, то є жарт, хоча насправді тут не до жартів: як змусити депутатів і державних посадовців всіх рівнів боятись порушувати свої обіцянки та зобов'язання перед людьми? Просто переобирати не є покаранням, як вже зазначалось. Не є актуальним погрози мордобою чи ще якоїсь фізичної розправи, бо то деструктивно для фунціонування соціуму, тим більше що у народу є набагато сильніший метод впливу: досить простий за принципом і дуже дієвий за ефективністю спосіб провчити будь-якого депутата або чиновника. В чому сила народу? Головна сила народу в його масовості, яка в поєднанні з організованістю стає непереборною силою. Масовість й організованість – перша і найголовніша сила народу!
В українській мові вираз «громадська думка»  –  звучить занадто ніжно, щоб ним означати громадський протест. Слова «опінія» чи «обструкція» не дуже зрозумілі, але зараз не час займатись словотворчістю – скористаємось тим, що є. Соціальна ізоляція та громадська зневага, тобто обструкція – є надзвичайно дієва форма впливу народу на різну державно-політичну сволоту. Пануюча влада, використовуючи державний апарат, може присилувати ту чи іншу людину до неправомірних вчинків в супереч її волі, але весь народ примусити неможливо жодній владі. Народ може влаштувати таку соціально-економічну блокаду і конкретній людині, і конкретному бізнесу, і навіть певним державним установам,  що вони втратять будь-яку можливість діяти, а то і взагалі існувати!  Цього і тільки цього народного гніву-обструкції бояться політики у всіх розвинутих державах світу, де є висока культура громадянської свідомості. І звичайно, де є високий рівень особистої порядності самих громадян, тому що коли проти продажності депутата виступають продажні пікетувальники та демонстранти – то це нонсенс. Вплив продажної масовки дуже негативний в першу чергу для всіх її учасників, тому що вони не з власних щирих переконань, обурення і вимог приймають участь в акції, а є такими ж самими продажними виродками, як і всі інші державні злочинці.  Власне продажні протестувальники тільки посилюють самовпевненість тих, проти кого вони виступають, підтверджуючи їх переконання, що народ є тупе і продажне бидло, яке треба нещадно експлуатувати, а не жаліти і поважати. Тільки чесна акція протесту чесних громадян може нажахати злодіїв в законі та при законі, тобто: при владі.  Система демократичного державного устрою можлива виключно  у тому випадку, коли основна маса народу дотримується сама і вимагає від інших чесного і порядного формату життя.
Нам всім потрібно зрозуміти одну просту істину: політична система не працює сама-по-собі, а тільки завдяки всім учасникам політичного процесу система набуває тих чи інших форм. Демократичний устрій передбачає владу народу через систему виборів уповноважений представників, які виконують контрольно-адміністративні функції в державі. Але ця система не передбачає продажності голосів виборців і членів виборчих комісій, як і подальшої продажності та скерованості до приватної користі обранців від перебування на державних посадах. В такому вигляді це зовсім не демократія! Так само ідея лібералізму неможлива при відсутності чесного суддівства! Свобода нереальна без справедливості, зміст якої визначає суспільство, тобто всі ми разом. І якщо ми маємо, те, що маємо: волюнтаризм і безчесність в державі,  – то в цьому не демократія винувата чи ідеї лібералізму. Це ми – МИ маємо все виправляти і вправляти в належне русло правди і правопорядку. Багато в чому по різних регіонах України важать історичні традиції, як і сучасний рівень культури, але ще більше значення має спільне бажання людей самим пожити в цивілізованому суспільстві, як і дітям залишити кращий світ і порядки в ньому, аніж дісталось нам. Я вважаю це дуже важливим стимулом братись дружно до справ щодо наведення ладу і порядку в нашій державі.


10
Нарешті ми дійшли до найголовнішої теми обговорення – теми «держави». Вище вже було сказано, що коли людина ганить свою державу, то тим самим обгаджує себе, бо сама є частинкою цієї держави. На жаль, часто доводиться чути від людей, що «держава має зробити... держава має забезпечити... держава має гарантувати... держава має дати...» і так до безкінечності. Складається враження, що люди вважають поняття держави за якесь міфічне божество, що все може, за чарівника, який творить дива, за нескінченне джерело достатку тощо. Але ж насправді це не так, зовсім не так: держава є сукупністю людей і матеріальних ресурсів з чітко визначеними межами можливостей і зусиль. Держава жодним чином не спроможна дати кожному всього, чого йому душа забажає, тому що це просто неможливо. Неможливо! Чому цього не хочуть зрозуміти – не зрозуміло.
Виникає дивний феномен, що кожен по окремо знає, що і як має робити держава, але не він особисто, бо він – хто і що він, а ось держава є сила – вона все зможе. І змогла б, якби не паскудні продажні чиновники-бюрократи, що спотворюють державу в ніщо… При цьому чомусь зовсім забувають, що всі чиновники та управлінці всіх рівнів державного апарату є такими самими людьми, як і всі інші навколо. Скрізь одні наші люди! Наші! Через що треба розуміти корупцію і зловживання владою не як прояви індивідуальної зіпсутості якої-небудь окремої людини, а як системну проблему.  Система керує людиною! Не навпаки! Хоча кожна людина, що кориться системі, тим самим творить її – Систему. І ось тут починається безкінечна круговерть: одні заявляють, що: «Якби не давали – тоді б і не брали!» Інші відповідають: «Ага! Знаємо вас: не підмажеш – не поїдеш! А їхати конче треба вже!» Так і виходить, що всі знають: корупція – це зло, яке руйнує державу, але всі свідомо йдуть на це зло, бо як інакше? Один проти системи не попреш.
І тоді постає чергова політтехнологічна побрехенька про «справедливу патріотичну владу», яка наведе порядок в державі. Почне жорстоко карати хабарників і тоді… Що тоді? Ну не будуть брати хабарі чиновники і від цього стануть краще працювати? З якої такої радості? Можу нагадати той економічний колапс, який стався в Україні перші півроку 2005-го, коли хабарництво припинилось саме-по-собі, бо всі причаїлися і чекали як поведе себе нова влада, яку обрали виключно як патріотичну і порядну, на противагу корупційній імперії  Леоніда Кучми. Як зараз чую бідкання одного київського бізнесмена: «Раніше за Кучми я знав як всі проблеми вирішувати: кому і скільки треба було занести, а тепер глухо: кому і скільки – невідомо, питання не рішається ні за гроші, ні за дякую…» Старе зруйнували, а нового не збудували, от і вийшла повна фігня. Смішно і грішно так казати, але на щастя тоді корупція державного апарату швидко відновилась і українська економіка запрацювала у звичайному режимі  легально-тіньової і навпаки.
Висновок з того всього напрошується досить філософський, а саме: складні питання просто не вирішуються. А такими складними і є питання держави та влади, як чинників народного співжиття. Наукове визначення поняття «держави» вже було наведено вище, тому перекажу його простіше: держава – це є спільне для всіх її членів, тому якщо комусь від імені держави щось дають, то це ЩОСЬ від ІМЕНІ ДЕРЖАВИ у когось відбирають! Тому всім, хто щедрою рукою роздає державні добра, варто задуматись над тим, у кого це все буде відібрано, оскільки дуже часто це від них же і заберуть. Наприклад, я нічого не маю проти професійного спорту, але чому ми повинні утримувати спортсменів за державний кошт? Заради слави країни? Якої слави? Срака гола, зате краватка в діамантах! Рейтинги достатку в населення України майже на рівні найбідніших країн Африки, а ми гонорово грошові нагороди олімпійським чемпіонам збільшуємо. Може краще наша честь і слава буде у високих пенсіях та зарплатах більшості наших людей, а не виключно її спортсменів? Те саме стосується утримання за кошт держави різних «Артеків» і тому подібних «культурних об'єктів» розкоші для небагатьох обраних за рахунок багатьох обобраних. Що для Німеччини чи США є слава, для Російської Федерації чи Китаю – понти, те для сучасної України є ганьба! Будувати замість заводів  і фабрик якісь супердорогі стадіони в країні тотального безробіття – це безглуздя на межі з безумством! Але якщо люди самі байдуже до цього ставляться, то відповідно і владі байдуже, що вони в таких нестатках живуть. Байдуже, що належне їм добро роздають комусь: най вони мають, раз не проти ніхто з бідноти…
Таким чином потрібно запам'ятати просту істину, що ні держава, ні її влада, ні кожен чиновник по окремо не є якоюсь ідеальною величиною і ніколи нею не стануть, як би того не хотілось. Жоден закон ні найжорстокий, ні ліберальний, ні найрозумний цього не зроблять просто тому, що це неможливо. Ні держава, ні влада апріорі не можуть бути продуцентом щастя для суспільства в цілому і для людини по окремо. Пошук щастя є проблемою, яку кожен вирішує для себе сам і тільки сам. Держава, як мудро сказано розумним чоловіком, має не створювати Рай на землі, а пильнувати, щоби життя на землі не перетворилось в пекло. З цього потрібно виходити, кажучи початок фрази «держава повинна…» або «влада повинна…»


11
Тепер приклад від протилежного, а тоді висновки.
Був час, коли за борги окремих жильців воду відключали цілим будинкам і ось в одному публічному заході в стилі «Влада спілкується з народом» на дзвінки телеглядачів відповідав начальник комунального господарства і йому задали питання: – Якщо я справно сплачую всі комунальні послуги, то чому я не маю води? Начальник став говорити, що неможливо за наявної технічної інфраструктури відключити конкретного злісного неплатника, тому вони змушені відключати всіх, а вихід у тому, щоб сусіди примушували неплатників сплатити борги. На це пролунала репліка, заради якої я і навів цей випадок: – Якщо я та інші жильці почнемо вирішувати ваші проблеми з неплатниками, то для чого тоді ви?
Дуже і дуже точне розуміння та визначення змісту функціонування влади! Головне завдання влади так регулювати суспільні відносини, щоб про владу і не здогадувались, що вона є. Тому найбільшою дурістю є закликати до щоденного контролю за владою і чиновниками всього народу або щось в тому дусі. Це подібне до того, щоб кожен раз, як ви захотіли набрати вдома води, ви б викликали сантехніка відкрити вам кран. Красно дякуємо, але кран ми самі спроможемось відкривати. Головне, щоб там була завжди вода і належної якості, а хто і як це забезпечує – не наш клопіт! Ми гроші платимо і нам цього клопоту вистачає! Про владу можна сказати те саме: вона має діяти так, щоб люди могли спокійно жити і працювати, переймаючись виключно власними турботами, але аж ніяк не проблемами влади.
Класичний приклад з подіями довколо Київради та відсутності міського голови – все це питання суто внутрішніх політичних розборок, які мало чим зачіпають киян, бо яка їм різниця, хто саме буде «дерибанити» київську землю? Ну немає в Києві легітимної ради та голови – ну і грець з ними. Якби це щось реально значило для киян, то вони б не були байдужими, але коли, як вже зазначалось, влада живе своїм життя, а народ – окремо своїм, то най жеруться ті, кому це потрібно. І в даному випадку поводження опозиції досить убоге, тому що все, чого вона домагається, це просто тупо захопити повноваження Київради та міського голови, користуючись опозиційними настроями до теперішньої влади серед основної маси киян. І жодної іншої програмної пропозиції в опозиції – жодної! Аби дорватися до влади, а там вже побачимо. Коротше кажучи старий «помаранчевий сценарій», що вже малоцікавий для громадськості, тому і підтримки ніякої не має. От якби опозиційні сили поставили за тему дня легалізацію 2 500 000 мешканців Києва, які проживають постійно в місті, але при тому не мають жодних прав яко приблуди без офіційної реєстрації, то певен, що Хрещатик би не вмістив всіх, хто пішов би на штурм Київради задля цього. Простіше кажучи, якщо опозиція б'ється за владу заради самої влади – ну то най сама те робить і не нарікає на пасивність людей, а якщо буде заявлено, що  нова влада буде діяти на користь людей і конкретно пояснять в чому ця користь буде виражатись  – тоді  знайдуть підтримку мас обов'язково.
Досить актуальним є також питання об'єднання Києва та Київської області в один-єдиний економічний технополіс, що дає величезні перспективи розвитку промислових потуг та  надсучасних технологій, отже обіцяє багато нових робочих місць, що не може не зацікавити громадськість. Маємо навіть чудову кандидатуру на керівництво цим унікальним соціально-економічним дійством – розумного, досвідченого та енергійного Петра Порошенка! Маємо ідею і фахівця, але цього недостатньо: все-таки мають бути ще чіткі розгорнуті проекти, обраховані і прораховані, а не туманні обіцянки. Для діла мало доброго задуму – потрібно щире бажання його здійснити. На жаль, від сучасної опозиції ми чуємо багато патріотичних закликів і навіть героїчної бравади, однак в підсумку виходить пуста балаканина і не більше того. Конкретики ніякої. Відповідно і люди не розуміють, чого від опозиції очікувати і за що та в чому її підтримувати.
За тим повернемось до питань ідеї тріумвірату Кличка – Тягнибока – Яценюка. Нам важливо не просто привести до влади на обумовлені посади цих людей, як закріпити разом з конкретним лідером його вже чітко опрацьовану програму дій. Кличко має визначитись, що він буде робити як Президент України, Арсеній Яценюк – має надати свою економічну програму дій, узгоджену з Кличком і Тягнибоком, який в свою чергу нехай дасть чітку позицію своїх майбутніх дій на чолі ВРУ. І повторюю: це має бути не загальні фрази в стилі «Покращення вже сьогодні», а конкретні заходи і процеси. Всім пустоцвітам легко відзвітувати в кінці каденції: ми нічого конкретного не обіцяли і усе з того нічого достеменно виконали.  Не треба нам такого передвиборчого туману напускати – діло давай! Якщо не можеш – не берись! І ми не дамо! Наголошую, що далеко не ідеалізую задумку тріумвірату як щось найправильніше, а пропоную тільки як проект, один з можливих сценаріїв для передвиборчої кампанії 2015 р. і далі. Вирішувати що з нього взяти до життя мають як виборці, так і обранці. В реальності все буде виглядати значно складніше і заплутаніше, тим паче що і ворог не спить, а діє.
Тому особисто я пропонував би не піддаватись на політтехнологічні провокації щодо обов'язково тільки одного кандидата в Президенти України від опозиції, а навпаки йти в перший тур з Кличком і Яценюку, і Тягнибоку, і Порошенка прихопити не зайве буде, тому що є підступні політтехнології і є окремо розумна технологія виборів задля перемоги. Чим більше кандидатів від опозиції – тим більше буде їх представників у виборчих комісіях і на дільницях, відповідно і гарантія правильного підрахунку голосів значно більша, аніж як буде самотній представник від одинокого кандидата. І агітаційні можливості в 3-4 рази стають більшими. Просто в тому передвиборчому процесі всі представники від опозиції пояснюють особисто виборцям про ідею їх тріумвірату, де кожен з його учасників буде роз'яснювати суто свою програму дій на передбаченій посаді, а вже виборці і вирішать, чи підтримати всю цю задумку. Виборці вирішать: так чи ні! Не ставити виборців знову перед вибором без вибору: або Кличко, а за тим і можливий тріумвірат, – або Янукович. Ні і ні!  Ось він повний спектр першого туру і ви, шановний розумний український народе, обирай все те, що вважаєш за краще. Тоді і тільки тоді це буде демократія. І правдиві вибори, коли виборець вирішує все!


12
Не виходить закінчити свої роздуми, не зачепивши такої життєвоважливої теми, якою є економіка. Зміст життя майже всіх людей в суспільстві полягає у поєднанні праці задля заробітку та відпочинку за рахунок заробленого. Винятками є монахи і важкохворі.  Ну і діти, поки вони діти – а куди ж їх діти?..
Скажу відверто, що чимало читав по економіці, однак не вважаю себе фахівцем в цій темі, але для того, що я хочу сказати, фахівцем по економіці бути непотрібно. Справа у тому, що я є прихильником всіх видів економічної форми діяльності за єдиним уточненням: я вважаю, що економіка існує для людей, а не люди – для економіки. Це визначається досить просто: всі люди, які добросовісно працюють, мають жити в достатку і збільшувати його. Якщо людина працює і заробляє заледве стільки, щоб вижити і дожити від зарплати до зарплати і подібне є масовим – тоді це погана економіка, нікчемна влада і паскудна держава.  Хтось може заднім числом скільки завгодно вихваляти СРСР, але саме таких людей, що ледве-ледве зводили кінці з кінцями, – там була основна більшість, а вся могутність держави власне і трималась на озвірілій і нещадній експлуатації 300-от мільйонів рабів. Класичним взірцем для сучасників є соціальний лад в теперішній Північній Кореї, влада якої скопіювала весь радянський устрій – саме такою була і країна СРСР. Була і дякувати Всевишньому – загула! Згинула!
То була справді найдурніша економіка з усіх можливих, тому що всі-всі були зобов'язані працювати, бо злісних безробітних судили і відправляли в тюремні зони з примусовою роботою. Безліч заводів і фабрик працювало з мізерною оплатою праці своїх робітників, існувала тьма колгоспів і радгоспів з кріпаками-селянами, які взагалі майже задурно обробляли поля і вирощували худобу, а водночас імпорт збіжжя, продовольства і промислових товарів до СРСР неухильно з року в рік зростав, тому що полиці магазинів були тотально порожніми. Безкінечні черги за всіма товарами – головний краєвид суспільного життя радянського періоду всіх часів. І я можу пояснити, чому це було, процитувавши слова академіка Леоніда Абалкіна, який свого часу був провідним економістом в державі, очолюючи Інститут економіки Академії Наук СРСР. У далекому вже 1987 році він в своєму інтерв'ю журналу «Коммунист» № 5 зазначив наступне: «Зараз в країні металообробного устаткування за обліком поштучно більше, чим у США, Західній Німеччині, Японії разом узятих» Уявляєте? Країни, де головною бідою було перевиробництво товарів, мали значно менше засобів виробництва, аніж одна-єдина довбана економічна потуга СРСР з її глобальним дефіцитом! Чому так було? А тому, що замість товарів народного споживання ця економіка масово виробляла тільки станки, трактори,  вантажівки і різноманітну зброю. Кому вона такою потрібна? З того і розвалилась до бісової мами, залишивши нам величезну купу непотрібу, з якого кожен громадянин міг отримати в приватну власність хіба що якийсь станок або частину танка чи тягача, кавалок крейсера, ракети чи літака, дюжину снарядів та мін, автомат, пістолет тощо, бо тільки такого «добра» в СРСР було завались, але аж ніяк не легкових автомобілів, не холодильників і телевізорів, не кажучи про комп'ютери і аудіо- і відеоапаратуру – з цим було глухо. З продуктами, одягом і меблями було глухо.  Як і з житлом для людей було глухо, при тому що вартість тільки одного атомного підводного човна дорівнювала новобудові величезного житлового мікрорайону. А їх, тих підводок-ракетоносців,  в СРСР була не одна дюжина!  Мене, як людину, що відслужила два роки у ракетних військах стратегічного призначення і на власні очі бачила, які надвеличезні ресурси витрачаються на це безумство, починає просто трясти від ненависті, коли я чую вихваляння ядерного потенціалу і могутності СРСР. Безмежні людські і матеріальні ресурси йшли в озброєння і військову промислову інфраструктуру проти «проклятих агресорів-імперіалістів», які перші й кинулись зовсім не захоплювати, а рятувати СРСР від кризи і розвалу, бо то реально загрожувало планетарною катастрофою. Для чого тоді це все було? Якого канделябра стільки людської праці пішло в ніщо?!
Для чого я це все нагадую? А для того, щоб більше подібної всезагальної дурості не повторилось через дурість окремих людей. Тому і саме тому я категорично проти тих персон, хоч би якими геніями вони не були і яких грандіозних достатків не обіцяли, але при тому домагались однаковості всього для всіх по цілій країні. Комуністи вимагають ВСЮ економіку націоналізувати, соціалісти згодні на частину приватного капіталу з перевагою державного керунку ВСІМ, тоді як ліберали  навпаки присилують державу мінімізувати, ВСЕ тотально приватизувати і най діється конкурентна боротьба за виживання. Мене не раз дивувало оце параноїдальне зациклення на одну схему економіки для всієї держави і всіх її мешканців. Я не розумію, чому в одній державі не може паралельно існувати різні економічні системи? Є ж у Ізраїлі одночасно з капіталістичним устроєм ще комуно-соціалістичні кібуци і вони не ворогують одне з одним, а якось мирно вживаються. В яскраво капіталістичній Японії спокійно функціонує корпоративний соціалізм, де робочі та службовці на все життя стають членами певного економічного картелю з повною соціалкою включно з відпочинком та пенсійним забезпеченням.  Що в тому поганого, якщо кожна людина зможе сама обирати, в якій системі економічних взаємовідносин вона воліє жити, а якщо не змогла чи не сподобалось –  могла б змінити своє життя на інший формат, не змінюючи країни проживання задля цього. Ось головна ідея, яку я хочу довести до нашої спільноти: багатовимірність економіки в Україні. І скерованість економіки для людей, а не проти. Тобто не експлуатація, а чесна співпраця, де кожен має свою законну частину заробленого зі спільно зробленого.  Це не утопія, не наївна фантазія, але цілком можлива річ, якщо зуміти свідомо зрозуміти ідею взаємопорозуміння, яку ще називають солідаризмом, але знову ж таки за часту з певним притиском до суспільної уніфікації в цьому, що є зайвим. Нехай буде багато різного, щоб можна було вільно вибирати, тільки обирати не краще серед гіршого, як зараз, а краще з доброго. Щоб так було і на виборах, і загалом у житті кожного з нас.

Богдан Гордасевич
9 вересня 2013 р.

 *** Все начинается с любви... Твердят:       "Вначале                     было                        слово..."  А я провозглашаю снова:                     Все начинается                                 с любви!..  Все начинается с любви:         и озаренье,                  и работа,                      глаза цветов,                             глаза ребенка --  все начинается с любви. Все начинается с любви,                    С любви!                         Я это точно знаю.                                         Все,                                 даже ненависть --                                               родная                                                    и вечная  сестра любви. Все начинается с любви:                         мечта и страх,                                        вино и порох.                                                 Трагедия,                                                        тоска                                                            и подвиг --  все начинается с любви... Весна шепнет тебе:                      "Живи..."                           И ты от шепота качнешься.                                    И выпрямишься.                                            И начнешься.  Все начинается с любви! Роберт Рождественский

Не раз доводилося стикатись з особами, у яких при слові "націоналізм"
починалося понаднормове виділення жовчі. При чому жодних доказів про те,
що націоналізм є злом вони не приводили. Одні одразу починали згадувати
Гітлера, інші - Бандеру, найпродвинутіші оповідали, що націоналізм є
зомбуванням, а вони, мовляв, є не зомбованими, стильними і вільними. Про
те, хто зомбує бідолашних націоналістів, і для чого - знов таки
відповідей нема.
Отже - націоналізм з точки зору формальної логіки.
Людина, хоче вона цього чи ні, є часткою якогось народу. Не належить до жодної нації Землі хіба що інопланетянин з Марса.
Для того, щоб певний народ міг спокійно жити на своїй території,
створюється держава. З кордонами, військом і т.п. Можливо це не є
найкращим способом керування і захисту народу, але іншого ще не
вигадано. Бездержавні народи зникають з мапи світу. Є лише один виняток з
цього правила - коли народ об єднує релігія, котра пропагує його
винятковість.
Зникнення народу є поступовим - спершу він втрачає мову, потім самовизначення, потім
пам ять.
Приклади:
Франція - бретонці та окситани. Були цілком відмінними від т.зв.
французів за походженням і за мовою. Вважали себе такими аж до т.зв.
Великої Французької революції. Революція поламала стародавній поділ
країни на провінції якраз з метою повної асиміляції заходу і півдня. У
відповідь вибухнула справжня партизанська війна (шуанерія) котра
продовжувалась десятки літ. Зрештою, сили у нащадків кельтів
вичерпались, військові дії припинились, і Париж почав додушувати рештки
самосвідомості бретонців та населення Лангедоку в першу чергу за
допомогою лінгвоциду. Окситанську мову, прекрасну мову трубадурів та
менестрелів, було оголошено говіркою і остаточно переведено в "діалект"
вже в 20-му столітті. Те саме сталося з бретонською мовою - родичкою
гельської (Ірландія).
Англія - ірландці, шотландці, валійці. Той самий принцип, ті самі дії.
Ірландцям вдалося зберегти тожсамість лише через те, що вони зосталися
католиками, а Англія стала протестантською. Ірландія втратила мову, але
відвоювала волю, Шотландія та Уельс і досі вважаються англійськими
провінціями. Англійці в цьому випадку вжили хитрощів - дозволили кельтам
те, за що раніше їх вішали - картаті спіднички, волинки, національні
пісні. Приблизно так, як "хахлам" в Союзі дозволяли танцювати гопака у
вишиванках.
СРСР - ну тут нема чого повторювати всім відоме. Метою сов. Імперії було
перемелення всіх "інородців" в єдиний радянський народ. З російською
мовою спілкування і азійським обличчям.
Зброєю проти забуття і асиміляції є націоналізм.
Основним принципом націоналізму (трохи повторюся) є усвідомлення себе частиною свого народу.
До речі - чому зомбі від космополітизму або шовінізму так ненависне слово "свідомий"? Вони навіть лайку вигадали - "свідомит"
А тому, що людину, котра усвідомлює своє місце в соціумі, не зазомбуєш.
Вона має власний розум і вміє думати. Вона розуміє, що націоналістичний
уряд робитиме добро всій нації, а отже і їй - її частині. Прикладом є
Прибалтика - ці маленькі країни мають справді національні уряди, які й
намагаються забезпечити громадянам пристойне життя.
Людина несвідома бажатиме, щоб нею керували чужі дяді. Або з-за кордону,
або і у власній країні. Вона забуває про одне - не націоналістичний
уряд буде розпродувати майно її країни оптом і вроздріб. Що і робиться в
Україні вже майже 20 років.
В нашій країні жодного разу не було при владі справжніх націоналістів. А
люди цього бажали щиро - навіть Ющенко, ця незграбна пародія на
національного президента, викликав вибух народного ентузіазму.
Лише жорстка національна диктатура могла 5 років тому надати Україні
можливість вибратись з економічної ями, і зайняти гідне місце серед
країн Європи.
Прикладом є Польша, яку її трагічно загиблий президент-націоналіст буквально підняв з болота.
На останніх виборах Ю. Тимошенко теж грала ролю національного кандидата в
президенти. Лише грала - і майже перемогла. Завадили "противсіхи" -
їхні голоси якраз і дали б їй перевагу.
А отже - національна ідея в Україні, хто б там що не казав, спрацювала, і працюватиме далі.
А хто ж такі шовіністи, або як їх ще називають, нацисти?
Якщо націоналіст відзначається любов ю до свого народу, то шовініст - зненавистю до інших народів.
Націоналіст захищає свій народ, виступаючи задля цього проти інших
народів, якщо вони чинять його нації зло. Як тільки вони перестають
чинити зло - ставлення до них стає нейтральним.
Шовініст виступає проти інших народів, бо йому потрібні їх території,
багатства, ресурси. Задля цього він висуває програму обраності свого
народу - Богом, фюрером, генераліссімусом - і знищує інші народи з
чистою совістю, адже народи ті не є обранцями.
Націоналіст любить свою культуру і вивчає чужу. Шовініст не знає власної культури, і знищує культуру сусіда.
Націоналіст пишається тим, як він захищав вітчизну, шовініст тим, скільки народів проковтнула його Імперія.
Націоналіст бажає жити і померти у себе вдома і повертається додому
завжди, шовініст покидає свою країну без жалю, варто їй послабнути і
захиріти. Або перекваліфікується на космополіта, т.зв. громадянина
Всесвіту. Бо поважає шовініст лише грубу силу.
Звісно, серед людей, які звуть себе націоналістами, є особи з
шовіністичним баченням світу. Однак їх не так багато - зазвичай
націоналіст не є агресивним. А от шовініст просто піною сходить при
звуках чужої мови, вигляді національного вбрання і т.п.
Доходить до смішного - бачив в Криму бігборди: "Сьел борщ, заговорил на мове - тебе должно быть стыдно".
Тобто шовіністична злоба доходить до того, щоб і борщу не їсти. Сала, напевне теж
Так що, шановне панство, не плутайте грішне з праведним, а націоналізм з
шовінізмом. Або - нацизмом, це ж хтось оце скорочення від сумнозвісної
націонал-соціалістичної партії Німеччини навмисне ліпить сюди по
співзвуччю, по типу - Росія і Русь є одним і тим самим.
Не одним. Як і націоналізм з нацизмом.

 

 Хтось, як пише Олесь Гончар, вміє бачити красу навколишнього світу, вміє відчувати всю повноту буття, чи то пак, заповнювати своє буття, вміє відчувати, вміє жити, а значить, не так мучить себе питанням для чого він живе, а хтось, навпаки, постійно шукає отой сенс життя, смисл існування чи таїну буття.

А що, коли отого всього не існує ? А якщо існує, то в чому заключається той сенс життя, та таїна буття ?

Деякі вважають, що сенс життя в любові, але ж людина – то є вже є любов, бо кожна жива істота народжується з любові, і якби ваші батьки не кохали одне одного, то б вас не було б на світі, хоча, в наш час доволі часто дітей використовують, але діти, народжені не з любові, нещасні, їхні батьки ще з самого початку псують їм життя.

Смисл життя в тому, щоб кохати і бути коханим ? Ні, то скоріше не смисл життя, то є Смислом душі, бо ж кохання саме і є злиттям двох душ, розумінням двох умів і відчуття двох тіл, є пошуком такого потрібного всім розуміння і душевного тепла, є тим. що заповнює Нашу внутрішньо-особисто-індивідуальну порожнечу.

Багатохто може зі мною не погодитись, але Любов і Кохання я відношу до Людського смислу, а не до смислу життя.

А, може, смисл життя в доброті й допомозі ближньому ? То є не є смислом, то єпокликанням, бо дається Небесами чи то пак Долею тільки винятковим людям ( МатиТереза), бо як не крути, у всіх нас є свої симпатії й антипатії і любити і бути добрими до всіх ми не в змозі, на це здатні тільки виняткові особистості. (По-моєму, навіть Бог не здатен всіх любити…)

А, може, як писав Горький : «Смысл жизни вижу в творчестве, а творчество – сомодавлеет и безгранично… Иду, чтобы сгореть, и как можно ярче и глубже осветить тьму жизни…» По-моєму, то не є сенсом життя, то скоріше прагнення кожної людини самореалізуватися, залишити після себе на цій землі якусь пам’ять, а не піти в небуття і розтанути у забутті, бо ж людина живе доти, поки про неї живе згадка…

Я не знаю, що ще можна віднести то так званих «сенсів», але, все одно, якщо«копнути» глибше, то виходить, що дуже багато речей не мають ніякого відношення до того Сенсу життя, але ті речі важливі для кожної людини –  для людини як особистості –тому, по-моєму, всі пошуки отої Таїни буття врешті-решт зводяться до пошуку Особистісного, Власного Сенсу для кожного окремо…